А вона:
– Я, – каже, – не маю сукенки, я не маю в що вбратися.
Вони пішли й принесли їй сукенку.
– Вийди до нас танцювати.
– Я не маю черевиків, – каже вона.
Вони пішли й принесли їй черевики.
– Вийди до нас танцювати.
А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по одному називала, а вони по одному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися, і дівчина зосталася.
На другий вечір прийшов дідок і каже їй:
– Вони знов прийдуть. І ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота, і на конях упряж золота.
І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю. Вона каже:
– Мені треба брички золотої.
І вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по одному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:
– Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом.
Вони пішли, привели фурмана, і вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути, і вони пішли геть.
Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фурманом їде. Приїхали, і дідо так втішився, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.
А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже баба:
– Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.
Ну то він узяв та й повіз її дочку, привіз її в ліс до тої хати та й каже:
– Ти тут сиди, а я йду по дрова.
Та й дочка сидить та й сидить – діда нема. Об'явився той дідок та й каже:
– Донечко, наклади вогню, нагрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїж.
А вона каже:
– О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би когось даром мила, чесала? О ні!
І він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:
– Зараз тут прийдуть музиканти під вікно. І будуть тебе кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.
Як розбійники прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Та пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили. Бо вона того заслужила.
Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідові стало недобре, що бабиної дочки нема. Та й дідо пішов її глядати. Приходить на то саме місце, а її нема.
Цар і два розбійники
Про трьох братів і чарівну пищалку
Казка про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника
– Я, – каже, – не маю сукенки, я не маю в що вбратися.
Вони пішли й принесли їй сукенку.
– Вийди до нас танцювати.
– Я не маю черевиків, – каже вона.
Вони пішли й принесли їй черевики.
– Вийди до нас танцювати.
А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по одному називала, а вони по одному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися, і дівчина зосталася.
На другий вечір прийшов дідок і каже їй:
– Вони знов прийдуть. І ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота, і на конях упряж золота.
І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю. Вона каже:
– Мені треба брички золотої.
І вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по одному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:
– Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом.
Вони пішли, привели фурмана, і вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути, і вони пішли геть.
Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фурманом їде. Приїхали, і дідо так втішився, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.
А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже баба:
– Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.
Ну то він узяв та й повіз її дочку, привіз її в ліс до тої хати та й каже:
– Ти тут сиди, а я йду по дрова.
Та й дочка сидить та й сидить – діда нема. Об'явився той дідок та й каже:
– Донечко, наклади вогню, нагрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїж.
А вона каже:
– О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би когось даром мила, чесала? О ні!
І він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:
– Зараз тут прийдуть музиканти під вікно. І будуть тебе кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.
Як розбійники прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Та пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили. Бо вона того заслужила.
Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідові стало недобре, що бабиної дочки нема. Та й дідо пішов її глядати. Приходить на то саме місце, а її нема.
Цар і два розбійники
Починається казка з бідного чоловіка. Жив собі бідний чоловік. Мав одного хлопця, і той хлопець ходив по людях служачи. Як вийшли йому роки, побачив, що нічого йому з ґаздівської служби, та йде у розбійники. Купив собі красну одежу. Прийшов до одного села і бачить, що три хлопці шепочуться за якусь таємницю, радяться іти красти. Підійшов він до них і каже:
– Хлопці, про що радитеся? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як і ви. Від мене не затаїте, бо я давній злодій.
Вони йому сказали:
– Радимося, як у царя вкрасти гроші.
Бідний синок питає їх:
– А в царя багато грошей?
– Багато, – кажуть.
– Не журіться, ми їх украдемо, лиш скажіть мені, де вони лежать.
– Гроші лежать собі в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.
– Нічого, хлопці. Йдіть до коваля і дайте мені справити чотири сталеві долота й одну порядну залізну довбню.
Скоро це все зробилося. Розбійники пішли. Почали долотами пробивати задню стіну в царській палаті. Клали дубову кору на долото, аби їх не чули. Так розбили палату і набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером так, щоб не видно було, де продовбали діру.
І багато разів приходили, брали гроші, доки цар не додивився. Як цар побачив, що грошей ніби стало менше, поскаржився цариці:
– Як це може бути? Чи наші гроші усілися, чи хтось їх краде? Я на своїх замках нічого не помічаю.
– Не можуть гроші усістися, – каже цариця. – Йди у темницю і спитай того розбійника, що ти йому присудив вічну темницю. Він тебе порадить.
Цар так і зробив. Закликав до себе злодія. Питає:
– Скажи ти мені, що сталося з моїми грішми? Чи могли вони усістися, чи їх хтось краде? Скажи мені, і я тебе випущу на свободу.
Розбійник усміхнувся на цю царську бесіду й каже:
– Пресвітлий царю, ідіть додому, візьміть залізну паличку і оббивайте стіни, у котрих стоїть золото. Шукайте смоляний папір, бо злодії вирубали діру й заклали її папером, і через оту діру носять наші гроші.
І далі так продовжував розбійник:
– Коли знайдете ту дірку в стіні, викопайте під нею велику яму чоловікові до попідплечі й насипте повну смоли. І як будуть туди пролізати розбійники, один із них упаде в яму. Отак їх упіймаєте.
Цар усе сповнив, що йому радив старий злодій. А вночі прийшли розбійники знову красти золото. І один з них упав у смолу й почав плакати:
– Тягніть мене, бо я впав у яму, в смолу!
Розбійники дали йому колика у руки і тягли його, але не могли витягти ніяким способом. Тоді бідний синок витяг свою шаблю і одрубав голову свому товаришеві. Голову взяв із собою, і вони пішли собі. Рано цар устав і йде дивитися своє золото. Бачить – у смолі чоловічий труп без голови. І не може зрозуміти, що то значить. Пішов у темницю до старого злодія і каже:
– Твої слова сповнилися, але у смолі зостався чоловік без голови. Розтолкуй ти мені, що ото значить?
– Межи тими розбійниками є великий хитряк і він одрубав голову.
– То скажи мені, що маю тепер робити, як їх упіймати?
– Трудне діло… Беріть труп розбійника і тягайте його по базару. І хтось з його родини мусить плакати. А місто обкладіть сторожею, і хто буде плакати, того треба арештувати.
Бідний синок, коли побачив, як тягають труп, здогадався, що то значить. Купив три золоті ложки і дві тарілки. Дав це жоні того розбійника, котрому голову відтяв, й каже:
– На, бери золоті ложки і тарілки, та дивися на труп, що його тягають. Зашпортайся об нього, впади, побий золото і плач.
Жона це все зробила. Наплакалася так, що голова її боліла.
А цар вернувся з трупом назад, бо ніхто за ним не плакав, лиш одна жінка, що побила золотий посуд.
Знову радиться цар зі старим розбійником. А той каже йому:
– Ота жінка, що побила золото, була його жона. Вона плакала не за посудом, а за своїм чоловіком. Треба було її схопити й заарештувати, але вже пізно тепер… Даю вам, пресвітлий царю, ще одну пораду: візьміть той труп і розіпніть його на хресті при дорозі. І поставте коло нього сторожу – дванадцять вояків, бо той злодій буде пробувати вкрасти труп і поховати його разом з головою.
Цар сповнив наказ старого злодія. Тіло поклав на хрест і коло нього приставив дванадцять вояків.
Але бідний синок, що був ще мудріший, купив собі дрантиву одежу і сліпого коня, запріг його у возика, у возику сховав паленку і подорожує.
Проходить попри трупа, розп'ятого на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє у рівчак. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли йому допомогти підняти візок. Як піднімали, побачили паленку, і кожний сховав собі по пляшці. Бідний синок знав, що вояки полакомляться на горілку, і вдав, що нічого не бачить. Вдарив свого коника і поїхав далі.
Кілька кілометрів від'їхав і став. Свого сліпого коня лишив, купив дванадцять попівських риз і вночі у дванадцять годин вернувся за трупом. Вояки, всі п'яні, спали. Він повідбирав рушниці і вояцьку одежу з них та вбрав їх у попівські ризи.
Тіло з хреста зняв і разом з головою закопав у землю.
Рано цар устає і йде дивитися, чи сторожа упіймала злодія. Приходить і дивиться – замість вояків лежать попи. Цар злякався і питає:
– Як ви стали попами? Я поставив вас вояками!
Але вони не могли йому відповісти, як то сталося. Тоді цар пішов знову радитися зі старим злодієм. Злодій дав цареві ще одну пораду:
– Учиніть велику гостину. Порозкидайте срібла і золота по землі, і те золото не буде брати лише той злодій, що розбив вашу палату.
Так і зробили. Порозкидали золото, але нікого не бачили, хто би не збирав. Народ розійшовся, а золота нема! І цар знову йде радитися до старого злодія.
– Як це може бути, що я не бачив, хто позбирав золото?
– Злодій дуже хитрий. Він помастив собі черевики смолою і так позбирав золото… Іще, пресвітлий царю, даю вам останню пораду: зробіть ще гостину, а свою доньку приберіть у саме золото. І вона най стане на дверях й покажеться розбійникові. І скоро най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть багато подушок. Розбійник зайде до вашої доньки, а вона най ударить йому на чоло печатку і штовхне його в яму.
Так і сталося, як радив цареві старий злодій. Розбійник зайшов до царської доньки, обняв її, а вона тим часом ударила йому печатку на чоло. Але розбійник був хитрий, він теж мав таку печатку. І коли царська донька його штовхнула в яму, він сильно закричав:
– Люди, мене б'ють!
Люди збіглися до нього, і багато з них упало в яму. А він кожному на чоло ударив печатку. Коли прийшов цар – бачить, що в ямі багато людей і в кожного на чолі царська печатка. Так цар не міг упізнати розбійника. Питає свою доньку:
– Скільки було коло тебе людей?
– Був один, але тепер не можу впізнати його.
З тим словом цар пішов до старого злодія радитися.
Старий злодій сказав:
– Вже його не спіймаєте, раз тепер не спіймали. Іще можете його побачити живого на очі. Пустіть вісників по світу, що най прийде той розбійник, котрий крав золото, та не буде йому нічого. Ви даєте царське слово, що нічого злого з ним не учините, лише хочете бачити, що він за чоловік.
Бідний синок, як почув царських вісників, красно убрався і прийшов до царя. І сказав:
– Тут є той, що крав у вас срібло й золото. Що від нього хочете, пресвітлий царю?
– Не хочу нічого! – відповів цар.
І одружив його зі своєю донькою та жив від того часу спокійно і добре, доки не вмер.
А того старого злодія, котрий давав цареві поради, випустили на свободу.
– Хлопці, про що радитеся? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як і ви. Від мене не затаїте, бо я давній злодій.
Вони йому сказали:
– Радимося, як у царя вкрасти гроші.
Бідний синок питає їх:
– А в царя багато грошей?
– Багато, – кажуть.
– Не журіться, ми їх украдемо, лиш скажіть мені, де вони лежать.
– Гроші лежать собі в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.
– Нічого, хлопці. Йдіть до коваля і дайте мені справити чотири сталеві долота й одну порядну залізну довбню.
Скоро це все зробилося. Розбійники пішли. Почали долотами пробивати задню стіну в царській палаті. Клали дубову кору на долото, аби їх не чули. Так розбили палату і набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером так, щоб не видно було, де продовбали діру.
І багато разів приходили, брали гроші, доки цар не додивився. Як цар побачив, що грошей ніби стало менше, поскаржився цариці:
– Як це може бути? Чи наші гроші усілися, чи хтось їх краде? Я на своїх замках нічого не помічаю.
– Не можуть гроші усістися, – каже цариця. – Йди у темницю і спитай того розбійника, що ти йому присудив вічну темницю. Він тебе порадить.
Цар так і зробив. Закликав до себе злодія. Питає:
– Скажи ти мені, що сталося з моїми грішми? Чи могли вони усістися, чи їх хтось краде? Скажи мені, і я тебе випущу на свободу.
Розбійник усміхнувся на цю царську бесіду й каже:
– Пресвітлий царю, ідіть додому, візьміть залізну паличку і оббивайте стіни, у котрих стоїть золото. Шукайте смоляний папір, бо злодії вирубали діру й заклали її папером, і через оту діру носять наші гроші.
І далі так продовжував розбійник:
– Коли знайдете ту дірку в стіні, викопайте під нею велику яму чоловікові до попідплечі й насипте повну смоли. І як будуть туди пролізати розбійники, один із них упаде в яму. Отак їх упіймаєте.
Цар усе сповнив, що йому радив старий злодій. А вночі прийшли розбійники знову красти золото. І один з них упав у смолу й почав плакати:
– Тягніть мене, бо я впав у яму, в смолу!
Розбійники дали йому колика у руки і тягли його, але не могли витягти ніяким способом. Тоді бідний синок витяг свою шаблю і одрубав голову свому товаришеві. Голову взяв із собою, і вони пішли собі. Рано цар устав і йде дивитися своє золото. Бачить – у смолі чоловічий труп без голови. І не може зрозуміти, що то значить. Пішов у темницю до старого злодія і каже:
– Твої слова сповнилися, але у смолі зостався чоловік без голови. Розтолкуй ти мені, що ото значить?
– Межи тими розбійниками є великий хитряк і він одрубав голову.
– То скажи мені, що маю тепер робити, як їх упіймати?
– Трудне діло… Беріть труп розбійника і тягайте його по базару. І хтось з його родини мусить плакати. А місто обкладіть сторожею, і хто буде плакати, того треба арештувати.
Бідний синок, коли побачив, як тягають труп, здогадався, що то значить. Купив три золоті ложки і дві тарілки. Дав це жоні того розбійника, котрому голову відтяв, й каже:
– На, бери золоті ложки і тарілки, та дивися на труп, що його тягають. Зашпортайся об нього, впади, побий золото і плач.
Жона це все зробила. Наплакалася так, що голова її боліла.
А цар вернувся з трупом назад, бо ніхто за ним не плакав, лиш одна жінка, що побила золотий посуд.
Знову радиться цар зі старим розбійником. А той каже йому:
– Ота жінка, що побила золото, була його жона. Вона плакала не за посудом, а за своїм чоловіком. Треба було її схопити й заарештувати, але вже пізно тепер… Даю вам, пресвітлий царю, ще одну пораду: візьміть той труп і розіпніть його на хресті при дорозі. І поставте коло нього сторожу – дванадцять вояків, бо той злодій буде пробувати вкрасти труп і поховати його разом з головою.
Цар сповнив наказ старого злодія. Тіло поклав на хрест і коло нього приставив дванадцять вояків.
Але бідний синок, що був ще мудріший, купив собі дрантиву одежу і сліпого коня, запріг його у возика, у возику сховав паленку і подорожує.
Проходить попри трупа, розп'ятого на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє у рівчак. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли йому допомогти підняти візок. Як піднімали, побачили паленку, і кожний сховав собі по пляшці. Бідний синок знав, що вояки полакомляться на горілку, і вдав, що нічого не бачить. Вдарив свого коника і поїхав далі.
Кілька кілометрів від'їхав і став. Свого сліпого коня лишив, купив дванадцять попівських риз і вночі у дванадцять годин вернувся за трупом. Вояки, всі п'яні, спали. Він повідбирав рушниці і вояцьку одежу з них та вбрав їх у попівські ризи.
Тіло з хреста зняв і разом з головою закопав у землю.
Рано цар устає і йде дивитися, чи сторожа упіймала злодія. Приходить і дивиться – замість вояків лежать попи. Цар злякався і питає:
– Як ви стали попами? Я поставив вас вояками!
Але вони не могли йому відповісти, як то сталося. Тоді цар пішов знову радитися зі старим злодієм. Злодій дав цареві ще одну пораду:
– Учиніть велику гостину. Порозкидайте срібла і золота по землі, і те золото не буде брати лише той злодій, що розбив вашу палату.
Так і зробили. Порозкидали золото, але нікого не бачили, хто би не збирав. Народ розійшовся, а золота нема! І цар знову йде радитися до старого злодія.
– Як це може бути, що я не бачив, хто позбирав золото?
– Злодій дуже хитрий. Він помастив собі черевики смолою і так позбирав золото… Іще, пресвітлий царю, даю вам останню пораду: зробіть ще гостину, а свою доньку приберіть у саме золото. І вона най стане на дверях й покажеться розбійникові. І скоро най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть багато подушок. Розбійник зайде до вашої доньки, а вона най ударить йому на чоло печатку і штовхне його в яму.
Так і сталося, як радив цареві старий злодій. Розбійник зайшов до царської доньки, обняв її, а вона тим часом ударила йому печатку на чоло. Але розбійник був хитрий, він теж мав таку печатку. І коли царська донька його штовхнула в яму, він сильно закричав:
– Люди, мене б'ють!
Люди збіглися до нього, і багато з них упало в яму. А він кожному на чоло ударив печатку. Коли прийшов цар – бачить, що в ямі багато людей і в кожного на чолі царська печатка. Так цар не міг упізнати розбійника. Питає свою доньку:
– Скільки було коло тебе людей?
– Був один, але тепер не можу впізнати його.
З тим словом цар пішов до старого злодія радитися.
Старий злодій сказав:
– Вже його не спіймаєте, раз тепер не спіймали. Іще можете його побачити живого на очі. Пустіть вісників по світу, що най прийде той розбійник, котрий крав золото, та не буде йому нічого. Ви даєте царське слово, що нічого злого з ним не учините, лише хочете бачити, що він за чоловік.
Бідний синок, як почув царських вісників, красно убрався і прийшов до царя. І сказав:
– Тут є той, що крав у вас срібло й золото. Що від нього хочете, пресвітлий царю?
– Не хочу нічого! – відповів цар.
І одружив його зі своєю донькою та жив від того часу спокійно і добре, доки не вмер.
А того старого злодія, котрий давав цареві поради, випустили на свободу.
Про трьох братів і чарівну пищалку
У одного діда було три сини. І заслаб той дідо, і помирає. І каже хлопцям:
– То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.
То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:
– А мені що, тату? Дайте мені ступу і товчок.
– Ну бери.
Поховали батька. Продали браття тоту хату та й ідуть у світ. А дурний говорить:
– Та не лишайте й мене.
– Ну то ходи.
А він бере ступу і товчок.
– Де ти то береш? – кажуть браття. – Там, де ми йдемо, дерева є доста.
– Е, що ви знаєте. То мені батько відказав.
Де догори, то він ступу несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.
– Тут будемо ночувати, – кажуть браття. – Але лізьмо на дуба, щоб нас звірі не поїли.
Лізуть браття на дуба, та й дурний ступу за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали вогонь, зарізали вола і варять м'ясо.
А той дурний на дубі говорить браттям:
– Я пускаю товчок.
– Та що ти! Не пускай, бо нас поб'ють.
Він не слухав їх, пустив товчок. А той загримів по галуззю і зачепився за галуззя.
– На небі гримить, буде дощ падати, – повіли розбійники.
– Я пускаю ступу, – каже дурний браттям.
– Та не роби цього. Та нас поб'ють.
Та й пустив він ступу, а ступа бриньк просто на той вогонь, на котел з м'ясом та так, що розбійників гарячим окропом забризкало, вони напудилися і повтікали.
А оден розбійник не втік. Йому жаль було за м'ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м'яса, та й їсть, та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникові:
– Чого ти тут?
– Та м'ясо їм. Та й опікся.
– Ану покажи язик, як опікся.
Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоті почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота кров тече.
Дивиться дурний – на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коні припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:
– Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будуватися. А я йду світом.
Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на вогонь, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І знайшов пищалку залізну. Як заграв у ту пищалку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати, і звірі повтікали в ліс.
Іде він. Приходить до одного попа.
– Що ти за оден? – звідається піп.
– Та я можу вівчарити.
– Добре, в мене є вівці, кошара й колиба[6]. Будеш у мене вівчарити.
Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає куди порозходилися вівці. У полуднє пробуджується дурний і заграв у пищалку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює.
А піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.
Приходить піп додому, а попадя звідається:
– Чому ти такий обірваний?
– У нас такий вівчар, що як заграє в пищалку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.
– Ану най заграє, – попадя каже.
– Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку на горищі, аби я не чув, як буде грати.
Взяла вона його і сховала у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, аби не чув, як буде грати.
Дала попадя вівчареві обідати.
– Пообідав, тепер заграй.
Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланцюги порвала. Гуляє на подвір'ї. А піп на горищі кидається в бочці, бо таки чує. І бочка перевернулася, скотилася і впала на сіни. І піп дуже побився.
І подав піп того вівчаря в суд, і присудили його утопити. Привели його до води. Там цілий суд і народ, багато людей, і піп, і попадя. Каже суддя:
– Що ти собі просиш перед смертю?
– У пищалку заграти.
Піп каже:
– Не вільно, не дозволяю.
А суддя:
– Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.
А той як заграв у пищалку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:
– А я казав не дозволяти.
Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:
– Тепер ми його кинемо у воду.
А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.
– Іди собі, куди хочеш, і дай нам спокій.
– То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.
То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:
– А мені що, тату? Дайте мені ступу і товчок.
– Ну бери.
Поховали батька. Продали браття тоту хату та й ідуть у світ. А дурний говорить:
– Та не лишайте й мене.
– Ну то ходи.
А він бере ступу і товчок.
– Де ти то береш? – кажуть браття. – Там, де ми йдемо, дерева є доста.
– Е, що ви знаєте. То мені батько відказав.
Де догори, то він ступу несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.
– Тут будемо ночувати, – кажуть браття. – Але лізьмо на дуба, щоб нас звірі не поїли.
Лізуть браття на дуба, та й дурний ступу за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали вогонь, зарізали вола і варять м'ясо.
А той дурний на дубі говорить браттям:
– Я пускаю товчок.
– Та що ти! Не пускай, бо нас поб'ють.
Він не слухав їх, пустив товчок. А той загримів по галуззю і зачепився за галуззя.
– На небі гримить, буде дощ падати, – повіли розбійники.
– Я пускаю ступу, – каже дурний браттям.
– Та не роби цього. Та нас поб'ють.
Та й пустив він ступу, а ступа бриньк просто на той вогонь, на котел з м'ясом та так, що розбійників гарячим окропом забризкало, вони напудилися і повтікали.
А оден розбійник не втік. Йому жаль було за м'ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м'яса, та й їсть, та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникові:
– Чого ти тут?
– Та м'ясо їм. Та й опікся.
– Ану покажи язик, як опікся.
Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоті почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота кров тече.
Дивиться дурний – на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коні припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:
– Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будуватися. А я йду світом.
Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на вогонь, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І знайшов пищалку залізну. Як заграв у ту пищалку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати, і звірі повтікали в ліс.
Іде він. Приходить до одного попа.
– Що ти за оден? – звідається піп.
– Та я можу вівчарити.
– Добре, в мене є вівці, кошара й колиба[6]. Будеш у мене вівчарити.
Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає куди порозходилися вівці. У полуднє пробуджується дурний і заграв у пищалку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює.
А піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.
Приходить піп додому, а попадя звідається:
– Чому ти такий обірваний?
– У нас такий вівчар, що як заграє в пищалку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.
– Ану най заграє, – попадя каже.
– Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку на горищі, аби я не чув, як буде грати.
Взяла вона його і сховала у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, аби не чув, як буде грати.
Дала попадя вівчареві обідати.
– Пообідав, тепер заграй.
Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланцюги порвала. Гуляє на подвір'ї. А піп на горищі кидається в бочці, бо таки чує. І бочка перевернулася, скотилася і впала на сіни. І піп дуже побився.
І подав піп того вівчаря в суд, і присудили його утопити. Привели його до води. Там цілий суд і народ, багато людей, і піп, і попадя. Каже суддя:
– Що ти собі просиш перед смертю?
– У пищалку заграти.
Піп каже:
– Не вільно, не дозволяю.
А суддя:
– Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.
А той як заграв у пищалку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:
– А я казав не дозволяти.
Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:
– Тепер ми його кинемо у воду.
А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.
– Іди собі, куди хочеш, і дай нам спокій.
Казка про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника
Ілля Муромець народився у бідній сім'ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли, скільки могли, там півгектара, чи що. І так кормили сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставать, нічого не міг робить.
Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Іллі Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:
– Іллюшко, Іллюшко, одчини двері!
Він каже:
– Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставать.
– Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану, встань!
Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:
– Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіть, твій тато і мати будуть радіть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.
Подали вони йому кухоль води:
– От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.
Він узяв, хильнув раз.
– Ну, що відчуваєш?
– Велику силу в собі відчуваю.
– Добре, ану, потягни іще раз!
Він перехилив, випив ще раз тої води…
– А тепер що?
– Таку силу, – каже, – відчуваю, що коли б у сиру землю вставить кільце, то я взяв би за те кільце і всю землю перекинув би.
– Ну, добре. Тепер так, Іллюшко, – вони кажуть, – ти своєю силою не хизуйся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро…
В той час на Руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищать рідну землю від татар. Якраз було оточено якийсь город. Ілля Муромець підійшов під той город, а там були три царі татарських, богатирі. Вирвав він дуба і як почав колотить війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:
– Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на Руську землю не приходили. Я б і вас теж тут поклав, але залишаю живими тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на Руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб'є.
Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди поховалися: хто в хату, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву – повно людей, плачуть і моляться Богу.
– Що ви тут робите, люди добрі? – питає Ілля Муромець.
– Як що робимо? Що, ти не бачив, що в нас за містом татари стоять, зараз нас усіх поб'ють, переріжуть.
– Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться.
Вони як вийшли, як подивились – нема нікого, наче й не було татар. Почали вони веселиться, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просить, щоб він зостався в них. А він сказав:
– Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтесь.
Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружлять багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник – Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив – Соловей-розбійник усіх повбивав.
Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде, – він зразу як засвистить по-солов'їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається і хто живий там іде, падає на землю і вмирає.
От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець іде, як засвистить по-солов'їному – листя посипалось; як заревів по-звіриному – його кінь на коліна впав.
Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:
– Вставай, а то віддам тебе собакам – нехай з'їдять, що ти злякався Солов'я-розбійника.
Під'їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив – як зіскочив з дуба до нього… Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що попав в руки кріпшого за нього, думає: «Ну оцього я вже не витримаю…»
Взяв Ілля Муромець, од свого сідла одв'язав стремена – ремені міцні, зв'язав Солов'ю-розбійнику руки, зв'язав ноги, прив'язав до сідла, сів і іде прямо до Солов'я-розбійника у двір.
А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив'язаний до сідла, схватила залізну дошку у дев'яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця – хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і – прямо в богатирку, убила її одразу.
А жінка Солов'я-розбійника побачила вже, що біда, почала просить Іллю Муромця:
– На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.
Він відповідає:
– Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер у живих?! Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду зароблять гроші, а йду захищать всіх, на кого нападають.
Повернув коня і поїхав прямо в Київ.
У Києві в той час княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець – у князя якраз був бенкет. Усі богатирі з князем гуляли.
Як він приїхав і сказав, хто він такий, князь спитав:
– Якою ж ти дорогою їхав до нас?
– Я їхав, – відповідає Ілля Муромець, – прямоїжджою дорогою.
Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там важний богатир Олексій Попович. Попович зіскочив та каже:
– Ні, ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас може їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.
– Ага, такий ти богатир, – каже до нього Ілля Муромець, – ти Солов'я-розбійника боїшся? Ану, – каже, – йдем, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.
Вивів усіх з князем, і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:
– Ось ваш силач Соловей-розбійник.
Вони як глянули, що той прив'язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов'я-розбійника біля сідла тримає, значить, він його переміг.
Тоді князь Володимир каже до Солов'я-розбійника:
– Ану, Соловей-розбійник, засвисти по-солов'їному та закричи по-звіриному!
А Соловей-розбійник відповідає:
– Не ти, – каже, – мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.
Тоді князь говорить:
– Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
– Ви станьте тут, – до князя і княгині (накрив їх буркою), – я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
– Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів – листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перетинки не полопались.
– Такі ви знатні, га? – каже Ілля Муромець до богатирів. – Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитися з жінкою:
Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Іллі Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:
– Іллюшко, Іллюшко, одчини двері!
Він каже:
– Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставать.
– Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану, встань!
Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:
– Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіть, твій тато і мати будуть радіть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.
Подали вони йому кухоль води:
– От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.
Він узяв, хильнув раз.
– Ну, що відчуваєш?
– Велику силу в собі відчуваю.
– Добре, ану, потягни іще раз!
Він перехилив, випив ще раз тої води…
– А тепер що?
– Таку силу, – каже, – відчуваю, що коли б у сиру землю вставить кільце, то я взяв би за те кільце і всю землю перекинув би.
– Ну, добре. Тепер так, Іллюшко, – вони кажуть, – ти своєю силою не хизуйся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро…
В той час на Руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищать рідну землю від татар. Якраз було оточено якийсь город. Ілля Муромець підійшов під той город, а там були три царі татарських, богатирі. Вирвав він дуба і як почав колотить війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:
– Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на Руську землю не приходили. Я б і вас теж тут поклав, але залишаю живими тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на Руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб'є.
Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди поховалися: хто в хату, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву – повно людей, плачуть і моляться Богу.
– Що ви тут робите, люди добрі? – питає Ілля Муромець.
– Як що робимо? Що, ти не бачив, що в нас за містом татари стоять, зараз нас усіх поб'ють, переріжуть.
– Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться.
Вони як вийшли, як подивились – нема нікого, наче й не було татар. Почали вони веселиться, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просить, щоб він зостався в них. А він сказав:
– Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтесь.
Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружлять багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник – Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив – Соловей-розбійник усіх повбивав.
Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде, – він зразу як засвистить по-солов'їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається і хто живий там іде, падає на землю і вмирає.
От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець іде, як засвистить по-солов'їному – листя посипалось; як заревів по-звіриному – його кінь на коліна впав.
Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:
– Вставай, а то віддам тебе собакам – нехай з'їдять, що ти злякався Солов'я-розбійника.
Під'їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив – як зіскочив з дуба до нього… Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що попав в руки кріпшого за нього, думає: «Ну оцього я вже не витримаю…»
Взяв Ілля Муромець, од свого сідла одв'язав стремена – ремені міцні, зв'язав Солов'ю-розбійнику руки, зв'язав ноги, прив'язав до сідла, сів і іде прямо до Солов'я-розбійника у двір.
А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив'язаний до сідла, схватила залізну дошку у дев'яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця – хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і – прямо в богатирку, убила її одразу.
А жінка Солов'я-розбійника побачила вже, що біда, почала просить Іллю Муромця:
– На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.
Він відповідає:
– Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер у живих?! Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду зароблять гроші, а йду захищать всіх, на кого нападають.
Повернув коня і поїхав прямо в Київ.
У Києві в той час княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець – у князя якраз був бенкет. Усі богатирі з князем гуляли.
Як він приїхав і сказав, хто він такий, князь спитав:
– Якою ж ти дорогою їхав до нас?
– Я їхав, – відповідає Ілля Муромець, – прямоїжджою дорогою.
Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там важний богатир Олексій Попович. Попович зіскочив та каже:
– Ні, ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас може їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.
– Ага, такий ти богатир, – каже до нього Ілля Муромець, – ти Солов'я-розбійника боїшся? Ану, – каже, – йдем, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.
Вивів усіх з князем, і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:
– Ось ваш силач Соловей-розбійник.
Вони як глянули, що той прив'язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов'я-розбійника біля сідла тримає, значить, він його переміг.
Тоді князь Володимир каже до Солов'я-розбійника:
– Ану, Соловей-розбійник, засвисти по-солов'їному та закричи по-звіриному!
А Соловей-розбійник відповідає:
– Не ти, – каже, – мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.
Тоді князь говорить:
– Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
– Ви станьте тут, – до князя і княгині (накрив їх буркою), – я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
– Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів – листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перетинки не полопались.
– Такі ви знатні, га? – каже Ілля Муромець до богатирів. – Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитися з жінкою:
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента