Шевченко Дмитрий. Поеми

Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вi .
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грi ) -
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце мо !
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами -
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Уми шся - не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким ©й жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
"Нехай, - кажуть, - гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать".
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк - зима впала.
Свище полем заверюха,
Iде Катерина

У личаках - лихо тяжке! -
I в однiй свитинi.
Iде Катря, шкандиба ;
Дивиться - щось мрi ...
Либонь, iдуть москалики...
Лихо!.. серце млi -
Полетiла, зустрiлася,
Пита: "Чи нема
Мого Йвана чорнявого?"
А тi: "Мьi не зна м".
I, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
"Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!"
Подивилась Катерина:
"I ви, бачу, люде!
Не плач, сину, мо лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше - бiльш ходила..
А може, й зустрiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину".

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Сто©ть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiха ;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш нема .
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червонi , як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця - як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить - лiс чорнi ,
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрi .
"Ходiм, сину, смерка ться,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночу м,
Сину мiй Iване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть смiючися...
З псами ©сти й пити...
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?"

Сирота-собака ма свою долю,
Ма добре слово в свiтi сирота;
Його б'ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита,
А Йвася спитають, заранн спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята...
Одна його доля - чорнi бровенята,
Та й тих люде заздрi не дають носить.

IV

Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок пiд кригою в неволi
I ополонка - воду брать...
Мов покотьоло- червонi ,
Крiзь хмару - сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повi -
Нема нiчого: скрiзь бiлi ...
Та тiлько лiсом загуло.

Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! таке лихо,
Що не видно й свiта.
"Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лiсом!
Пiти в хату... Що там таке?
От ©х достобiса!
Недобра ©х розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! дивись лишень,
Якi побiлiлi!"
"Що, москалi?.. Де москалi?"
"Що ти? схаменися!"
"Де москалi, лебедики?"
"Та он, подивися".
Полетiла Катерина
I не одяглася.
"Мабуть, добре Московщина
В тямку ©й далася!
Бо уночi тiлько й зна ,
Що москаля кличе".
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi ©й назустрiч,
Як один, верхами.
"Лихо мо ! доле моя!"
До ©х... коли гляне -
Попереду старший ©де.
"Любий мiй Iване!
Серце мо кохане !
Де ти так барився?"
Та до його... за стремена...
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
"Чого ж утiка ш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзна ш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?"
А вiн коня поганя ,
Нiбито й не бачить.
"Постривай же, мiй голубе!
Дивись - я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
й же богу, я Катруся!"
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
"Боже мiй! Iване!
I ти мене покида ш?
А ти ж присягався!"
"Возьмите прочь! Что ж вьi стали?
"Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану...
З другою кохайся...
З цiлим свiтом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... який сором!
I за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце мо ,
Не втiкай од мене...
Я винесу тобi сина".
Кинула стремена
Та в хатину. Верта ться,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
"Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя мо !
Де дiнусь з тобою?
Москалики!голубчики!

Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьмiть його... бо покину,
Як батько покинув, -
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям! -
На шлях положила. -
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала".
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче бiдне... А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.

Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiга на возлiсся;
Кругом подивилась
Та в яр... бiжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
"Прийми, боже, мою душу,
А ти - мо тiло!"
Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
Геть загуркотiло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом -
I слiду не стало.

То не вiтер, то не буйний,
Що дуба лама ;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмира ;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали:
м зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засмiються злi© люде
Малiй сиротинi;
Вилл сльози на могилу -
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе...
Панське личко, чорнi брови..
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!

V

Iшов кобзар до Ки ва
Та сiв спочивати,
Торбинками обвiшаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонцi куня ,
А тим часом старий кобзар
I с у с а спiва .
Хто йде, ©де - не мина :
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi -
I босе, i голе.
"Дала, - кажуть, - бровенята,
Та не дала долi!"
Iде шляхом до Ки ва
Берлин шестернею,
А в берлинi господиня
З паном i сем' ю.
Опинився против старцiв -
Курява ляга .
Побiг Iвась, бо з вiконця
Рукою маха .

Да грошi Iвасевi,
Диву ться панi.
А пан глянув... одвернувся..
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тi© карi очi,
Чорнi бровенята...
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
"Iвась", - "Какой милый!"
Берлин рушив, а Iвася
Курява покрила...
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]



** КНЯЖНА **

Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiда ,
Як у Днiпра веселочка
Воду позича .
Як широка сокорина
Вiти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась, -
Аж по водi розiслала
Зеленi© вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти.
Як у полi на могилi
Вовкулак ночу ,
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщу .
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiта ...
А про людей... Та нехай ©м.
Я ©х, добрих, знаю, -
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже диний!
I хто зна , що дi ться
В нас на Укра©нi?
А я знаю. I розкажу
Тобi й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш.

Село! I серце одпочине.
Село на нашiй Укра©нi -
Неначе писанка село,
Зеленим га м поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистi© тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
I синi гори за Днiпром.
Сам бог вита над селом.
Село! Село! Веселi хати!
Веселi здалека палати -
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й слiду не найшли,
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому господньому селi,
На нашiй славнiй Укра©нi, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь, була й княгиня,
Ще молодi собi були,
Жили самi. Були багатi:
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
I верби, i тополi,
I вiтряки на полi,
I долом геть собi село
Понад водою простяглось.

Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою
Музика тне, вино рiкою
Гостей неситих налива...
А князь аж синiй похожа ,
Та сам несмiлих налива ,
Та ще й покрику "вiват!"
Гуля князь, гуляють гостi;
I покотились на помостi...
А завтра знову ожива,
I знову п' , i знов гуля ;
I так за днями день мина .
Мужицькi душi аж пищать...
Судовики благають бога...
П'яницi, знай собi, кричать:
- I патрiотi i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват! -
А патрiот, убогих брат...
Дочку й теличку однiма
У мужика... I бог не зна ,
А може й зна , та мовчить.

Княгиня взапертi сидить.
© i в сiни не пуска
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась.
I батько й мати не пускали,
Казали: - Вгору не залазь. -
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засхнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люди люблять живучи.
А жить так, господи, хотiлось!
Хотiлось любити
Хоч годочок, хоч часочок,
На свiт подивитись.
Не довелось... А все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою...
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить, та славить бога
I добро творити
Та божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодi©
Та карi© очi
Щоб марнiли в самотинi...
Може, бог так хоче?
Боже! Божеi Да ш волю
I розум на свiтi,
Красу да ш, серце чисте...
Та не да ш жити.
Не да ш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
I заснуть навiки.

Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i ©й, однiй- динiй,
Ще молодiй мо©й княгинi,
Красу i серце засушить
I марне згинуть в самотинi -
Аж страшно!.. А вона молилась
I жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр'ю ходила,
Уже пишалась i любила
Сво дитя. I дав дожить
Господь ©й радостi на свiтi:
Узрiть його, поцiлувать
Сво дине дитя
I перший крик його почути...
Ох, дiти! Дiти! Дiти!
Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,
Сонце просiяло.
I княгиня з дитиною
Не тi ю стала.
Нiби на свiт народилась -
Гралась, веселилась...
I княжнi сво©й маленькiй
Сорочечки шила.
I маленькi рукавчата
Шовком вишивала,
I купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгинi тiльки вмiють
Привести дитину,
А годувать та доглядать
Не вмiють княгинi.
А потiм оха: - Забува
Мене мiй Поль або Фiлат! -
За що ж воно тебе згада ?
За те хiба, що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п'яного свого князя
I не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
I говорить уже стало,
I вчила княгиня
Тiльки "мамо" вимовляти,
А "тато" не вчила...
I книжечок з кунштиками
В Ромнi накупила.
Забавляла, розмовляла
I богу молитись
I азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
I що божий день купала,
Рано спати клала
I пилиночки на не©
Впасти не давала.
I всю нiченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своею...
I жениха ©й днала,
I радiла з нею,
I плакала; довгi коси
Уже розплiтала
I, лишенько, свого князя
П'яного згадала -
У мундирi. Та й закрила
Заплаканi очi.
А дитинi нiби сниться,
Мов вимовить хоче:
- Не плач, мамо, не розплiтай
Мо© довгi коси:
Посiчуться... - Що день божий
Радостi приносить
Сво©й матерi щасливiй
Дочка уродлива.
Мов тополя, вироста
Свiтовi на диво.
Вироста ... Та недовго
Буде веселити
Свою матiр. Бог кара
Княгиню на свiтi...
А'за вiщо? Чудно людям,
Бо^люди не знають,
Чому добре умира ,
Зле ожива ?

Занедужала княгиня,
I князь схаменувся,
За бабами-знахарками
По селах метнувся.
На©хали... Заходились.
Лiчили, лiчили...
Поки ©©, безталанну,
В труну положили.

Не стало на селi княгинi,
I гусла знову загули.
А сирота ©© в селi,
©© диная дитина! -
Мов одiрвалось од гiллi:
Ненагодоване i босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бiдне, на жару.
Лопуцьки ©сть, ставочки гатить
В калюжах з дiтьми у яру.
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пiзна
Межи дiтьми дитя сво .
I дума : тебе не стало...
Умийся, серце, щоб пiзнала
Тебе, диную свою...
I господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрi люди
Прибрали, в Ки©в одвезли
У iнститут. А там що буде,
Побачим.
Гусла загули...
Гуля князь, гуляють гостi,
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
I стогне вiн, стогне по всiй Укра©нi.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднi© люди. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду радi, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
Тодi б i в Парижi i iному кра©
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куня . Бо се було б диво,
Щоб чути i бачить - i не покарать.
Або вже аж надто довготерпеливий...
- Вiруйте i гиньте! - пророки гласять.
Як же його вiрить?
Заплющивши очi?
Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче.
Минають лiта; люди гинуть,
Люту голод в Укра©нi,
Люту в княжому селi.
Скирти вже княжi погнили.
А вiн байдуже, п' , гуля
Та жида з грiшми вигляда .
Нема жидка... Хлiба зiйшли,
Радiють люди, бога просять...
Аж ось iз Ки ва привозять
Княжну. Мов сонечко зiйшло
Над обiкраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тiльки смутна, невесела...
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молоде
Чи не полюбило
Кого-небудь? Нi, нiкого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На свiт виглядала
З того Ки ва. Аж поки
Побачила села
Знiвеченi. З того часу
Стала невесела.

Мов сизая голубонька,
Село облетiла.
У всiх була, всiх бачила,
Всi повеселiли.
Там словами привiтала,
Там нагодувала...
Що день божий обходила
Село. Помагала
Усякому. А сироти
До не© в поко©
Приходили. I матiр'ю
Сво ю святою
© звали. I все село
За не© молилось...
А тимчасом жиди в селi
З грiшми появились.
Радi князь, запроду
З половою жито
I молотить виганя
Людей недобитих.
Змолотили, нiвроку ©м,
За одну годину
I з клунею провiяли...
Князь i не спочинув,
На могорич заклика ,
Та п' , та гуля
Аж у га©... Бо в покоях
Дочка спочива .

Гармидер, галас, гам у га©,
Срамотнi спiви. Аж лящить
Жiночий регiт. Завива ,
Реве хазя©н: - Будем пить,
Аж поки наша доня спить. -
А доня взапертi- сидить
В сво му сумному поко©
I дивиться, як над горою
Червоний мiсяць аж горить,
З-за хмари тихо виступа .
I нiби гори оживають.
Дуби з дiброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
I пугач пуга, i сова
З-пiд стрiхи в поле вилiта ,
А жаби крякають, гудуть.
Дивiтесь, очi молодi©,
Як зорi божi© встають,
Як сходить мiсяць, червонi ...
Дивiтеся, поки вас грi ,
А зорi спати не дають.
Головою молодою
На руку схилилась,
До пiвночi невесела
На зорi дивилась
Княжна моя. Дивилася...
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та й байдуже. Поплакала
Трошки, усмiхнулась,
Помолилась, та й спать лягла,
I тихо заснула.
В гаю все покотом лежало -
Пляшки i гостi: де що впало,
Там i осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав
Та й ту допив. Вста , не пада,
Iде в поко©... Скверний гаде©
Куди ти лiзеш? Схаменись!
Не схаменувся. Ключ вийма ,
Прийшов, i дверi одмика ,
I лiзе до дочки. Прокиньсь!
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку, покуса !
Убий, i бог не покара !
Як тая Ченчiо колись
Убила батька кардинала
I саваофа не злякалась.
Нi, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Грiхам великим потура ...
Не чуть нiчого. Час мина .
А потiм крик, а потiм гвалт
I плач почули iз палат...
Почули сови. Потiм знову
Не чуть нiчого. I в той час
Скирти i клуня зайнялась,
I зорi зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обiзвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люди збiглись та дивились,
Як дим до неба пiдiймавсь...

Прокинулись вранцi гостi,
Аж бачать, що лихо, -
Покинули свого князя,
Та любо та тихо...
Так i ми його покинем,
Так i бог покине.
Тебе тiльки не покине
Лихая година -
Княжно моя безсталанна,
Знiвечений цвiте.
Ти ще будеш покутувать
Грiхи на сiм свiтi,
Грiхи батьковi. О доле!
Лукавая доле!
Покинь ©© хоть на старiсть,
Хоть на чужiм полi
На безлюддi. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До само© домовини,
Сама й похова ш.

В селi не бачили й не чули,
Де вона подiлась.
Думали, на пожарищi
Небога згорiла.

Сто©ть село. Невесело
На горi палати
Почорнiли. Князь хирi ,
Не здужа встати,
А пiдвести нема кому,
Нiхто й не загляне
До грiшного болящого
В будинки поганi.
Люди трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до ©х вернулась.
А ©© нема
I не буде вже, свято©..
Де ж вона подiлась?
У Ки вi пресвятому
В черницi постриглась.

Родилась на свiт жить, любить,
Сiять господньою красою,
Витать над грiшними святою
I всякому добро творить,
А сталось ось як. У черницях
Занапастилося добро...

Блукаючи по Укра©нi,
Прибивсь якось i в Чигирин
I в монастир отой дiвочий,
Що за пiсками на болотi
У лозах самотний сто©ть.
Отам менi i розказала
Стара черниця новину,
Що в монастир до ©х зайшла
Княжна якась iз-за Днiпра
Позаторiк. Одпочивала
Та й богу душу оддала...
- Вона була ще молодою
I прехорошая собою.
На сонцi дуже запеклась,
Та й занедужала. Лежала
Недовго щось, седмицi з три.
I все до крихти розказала...
Менi i Ксенi© сестрi.
I вмерла в нас. I де ходила,
В яких-то праведних мiстах,
А в .нас, сердешна, опочила.
Оце ©© свята могила...
Ще не поставили хреста.

[Орська крiпость 1847] - [Нижнiй Новгород] 1858 лютий 24



** МАРIЯ **

Радуйся, ты бо обновила еси_
эачатыя студно._
Акафiст пресвятiй богородидi
Iнос 10.

Все упованi мо
На тебе, мiй пресвiтлий раю,
На милосердi тво ,
Все упованi мо
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всiх святих!
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу i ридаю:
Воззри, пречистая, на ©х,
Отих окрадених, слiпих
Невольникiв. Подай ©м силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно п тая! благаю!
Царице неба i землi!
Вонми ©х стону i пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвiтуть убогi села,
Псалмом i тихим i веселим
Святую доленьку твою.
А нинi плач, i скорбь, i сльози
Душi убого© - убогiй
Остатню лепту подаю.

У Йосипа, у тесляра
Чи бондаря того святого,
Марiя в наймичках росла.
Рiдня була. Отож, небога,
Уже чимала пiднялась,
Росла собi та виростала
I на порi Марiя стала...
Рожевим квiтом розцвiла
В убогi й i чужiй хатинi,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, i струг покине
Та й дивиться; i час мине,
А вiн i оком не мигне
I дума : - Анi родини,
Анi хатиночки нема!
Одна-однiсiнька!.. Хiба...
Ще ж смерть моя не за плечима?.. -
А та сто©ть собi пiд тином
Та вовну бiлую пряде
На той бурнус йому святешний,
Або на берег поведе
Козу з козяточком сердешним
I попасти i напо©ть.
Хоч i далеко, так любила ж
Вона той тихий божий став.
Широкую Тiверiаду
I рада, аж смi ться, рада,
Що Йосип сидячи мовчав,
Не боронив ©й, не спиняв
На став iти! Iде, смi ться,
А вiн сидить та все сидить,
За струг, сердега, не береться...
Коза нап' ться та й пасеться.
А дiвчина собi сто©ть,
Неначе вкопана, пiд га м,
I смутно, сумно позира
На той широкий божий став,
I мовила: - Тiверiадо!
Широкий царю озерам!
Скажи менi, моя порадо!
Якая доля вийде нам
З старим Iосифом? О доле! -
I похилилась, мов тополя
Од вiтру хилиться в яру.
- Йому я стану за дитину.
Плечми мо©ми молодими
Його старi© пiдопру! -
I кинула кругом очима, _
Аж iскри сипнули з очей.
А з добрих молодих плечей
Хiтон полатаний додолу
Тихенько зсунувся. Нiколи
Тако© божо© краси
Нiхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Знущалася над красотою!
О доленько! - Понад водою
Ходою тихою пiшла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала i накрила,
Неначе бриликом, свою,
Свою головоньку смутную,
Свою головоньку святую!
I зникла в темному гаю.

О свiте наш незаходимийi
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незна мих вертепах
Ти захова шся од спеки
Огнепалимо© тi©,
Що серце без огню розтопить
I без води прорве, потопить
Святi© думоньки тво©?
Де ти схова шся? Нiде!
Огонь заклюнувся вже, годi!
Уже розжеврiвся. I шкода,
Даремне сила пропаде.
До кровi дiйде, до костi
Огонь той лютий, негасимий,
I, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Все пророчить,
Тобi вже зазира в очi
Тво грядуще . Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквiтчай голову дiвочу
Лiлеями та тим рясним
Червоним маком. Та засни
Пiд явором у холодочку,
Поки що буде.

Увечерi, мов зоря тая,
Марiя з гаю вихожа
Заквiтчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сiя ,
Аж слiпить. Пiдняла
На той Фавор сво© святi©
Очицi кроткi© Марiя
Та й усмiхнулась. Зайняла
Козу з козяточком з-пiд гаю
I заспiвала:
"Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий боже, в тво©м ра©
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?"
Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня взяла
I веселенькая пiшла
На хутiр бондарiв убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Нiби дитину, на руках
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
I цiлувала. Козеня,
Неначе те кошеня,
I не пручалось, не кричало,
На лонi пестилося, гралось.
Миль зо двi любо з козеням
Трохи, трохи не танцювала -
I не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи, пiд тином,
Давненько вже свою дитину.
Зустрiв ©© i привiтав,
I тихо мовив: - Де ти в бога
Загаялась, моя небого?
Ходiмо в кущу, опочий
Та повечеря мо вкупi
З веселим гостем молодим:
Ходiмо, доненько. - Який?
Який ее гость? - Iз Назарета
Зайшов у нас пiдночувать.
I каже: - Божа благодать
На ветхую лисавету
Учора рано пролилась.
Учора, каже, привела
Дитину-сина. А Захарiй
Старий нарек його Iваном. -
Так бачиш що! - А гость роззутий,
Умитий, з кущi вихожав
В одному бiлому хiтонi,
Мов намальований, сiяв,
I став велично на порозi,
I, уклонившися, вiтав
Марiю тихо. й, небозi,
Аж дивно, чудно. Гость стояв
© нiби справдi засiяв.
Марiя на його зирнула
I стрепенулась. Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потiм гостя молодого
Просила, нiби повела,
Очима в кущу. Принесла
Води погожо© з криницi
I молоко i сир козлицi
м на вечерю подала.
Сама ж не ©ла й не пила.
В куточку мовчки'прихилилась
Та дивувалася, дивилась
I слухала, як молодий
Дивочний гость той говорив.
I словеса його святi©
На серце падали Марi©,
I серце мерзло i пеклось!

- Во Iуде© не було, -
Промовив гость, - того нiколи,
Що нинi узриться! Раввi,
Раввi великого глаголи
На нивi сiються новiй!
I виростуть, i пожнемо,
I в житницю соберемо
Зерно святе . Я месiю
Iду народу возвiстить. -
I помолилася Марiя
Перед апостолом.
Горить
Огонь тихенько на кабицi.
А Йосип праведний сидить
Та дума . Уже зiрниця
На небi ясно зайнялась.
Марiя встала та й пiшла
З глеком по воду до криницi.
I гость за нею, i в ярочку
Догнав Марiю...
Холодочком
До сходу сонця провели
До само© Тiверiади
Благовiстителя. I радi,
Радiсiнькi собi прийшли
Додому.
Жде його Марiя
I, ждучи, плаче, молодi©
Ланити, очi i уста
Марнiють зримо. - Ти не та,
Не та тепер, Марi , стала©
Цвiт зельний, наша красота! -
Промовив Йосип. - Диво сталось
З тобою, доненько моя!
Ходiм, Марi , повiнчаймось,
А то... - Й не вимовив: - уб'ють,
На улицi. I заховаймось
В сво©м оазисi. - ©в путь
Марiя нашвидку збиралась,
Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собi iдуть:
Несе з торбиною на плечах
Нову коновочку старий:
Спродать би то, та молодiй
Купить хустиночку до речi,
Та й за повiнчання оддать.

О старче праведний, багатий!
Не од Сiона благодать.
А з тихо© тво © хати
Нам возвiстилася. Якби
Пречистiй ©й не дав ти руку,
Рабами б бiднi© раби
I досi мерли би. О муко!
О тяжкая душi печаль!
Не вас менi, сердешних, жаль,
Слiпi i малi© душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот - i кують
Кайдани новi©. Уб'ють,
Зарiжуть вас, душеубiйцi
I iз криваво© криницi
Собак напоять.
Де ж подiвсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та подививсь
На брак той славний i преславний!
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть анi його, анi месi©.
Аж люди ждуть чогось i ждуть,
Чогось непевного. Марi !
Ти, безталанная, чого
I ждеш i ждатимеш од бога
I од людей його? Нiчого,
Нiже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повiнчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав,
А то б цеглиною убили, -
Якби не вкрив, не заховав!
В русалимi говорили
Тихенько люди, що стяли
У городi Тiверiадi
Чи то якогось розп'яли
Провозвi стителя месi©.
- Його! - промовила Марiя,
I веселесенька пiшла
У Назарет. I вiн радi ,
Що наймичка його несла
В утробi праведную душу
За волю розп'ятого мужа.

Ото вони собi iдуть,
Прийшли додому. I живуть
Повiнчанi, та не веселi.
Тесляр колисочку дебелу
Майстру в сiнях. А вона,
Пренепорочная Марiя,
Сидить собi коло вiкна,
I в поле дивиться, i ши
Малесеньке сороченя -
Комусь то ще?
- Хазя©н дома? -
Надворi крикнуло. - Указ
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогоднi, сей же час,
Ви на ревiзiю у город,
У город Вiфле м iшли.
I зник, пропав той тяжкий голос.
Тiльки руна в яру гула.

Марiя зараз заходилась
Пекти опрiсноки. Спекла,
В торбину мовчки положила
I мовчки за старим пiшла
У Вiфле м. - Святая сило!