Шевченко Дмитрий. Поеми

Спаси мене, мiй боже милий! -
Тiльки й промовила. Iдуть,
Сумуючи собi обо ,
I, вбогi©, перед собою
Козу з козяточком женуть:
Бо дома нi на кого кинуть.
А може, бог пошле дитину
В дорозi; от i молоко
Сердешнiй матерi. Скотина
Iде пасучися, рядком
Iдуть за нею батько й мати
I починають розмовляти
Поволi, тихо. -Семiон
Протопресвiтер, - Йосип мовив, -
Таке -то пророче слово
Сказав менi: -Святий закон
I Авраама i Мойсея
Возобновлять мужi се©.
I каже: поти не умру,
Поки месiю не узрю! -
Чи чу ш ти, моя Марi ?
Месiя прийде! - Вже прийшов,
I ми вже бачили месiю! -
Марiя мовила.
Найшов
Опрiснок Йосип у торбинi,
Да та й каже: - На, моя дитино,
Поки що буде, укрiпись,
До Вiфле ма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь. -
Та й сiли на шляху гарненько -
Полуднувать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. I глядь!
Сховалося, i смеркло в полi.
I диво дивне ! Нiколи
Нiхто не бачив i не чув
Такого дива. Аж здригнув
Святий тесляр. Мiтла з востоку
Над самим Вiфле мом, боком,
Мiтла огненная зiйшла.
I степ i гори осiяла.
Марiя з шляху не вставала,
Марiя сина привела.
диную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
I, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп'ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й ©х побачили. Небогу,
© й дитяточко взяли
I у вертеп свiй принесли,
I чабани його убогi
Емману©лом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано,
У Вiфле мi на майданi
Зiйшовся люд i шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во Iуде©. Гомонить
I тихне люд. - О люди! люди! -
Чабан якийсь бiжить, кричить.-
Пророчество I ремiя,
Iсаiя збулось! збулось!
У нас, у пастирей, месiя
Родився вчора! - Загуло
У Вiфле мi па майданi:
- Месiя! Iiсус! Осанна!
I люд розходивсь. Через час
Чи через два прийшов указ
I легiон з русалима.
Од того Iрода. Незриме
Й нечуте сталося тодi.

Ще дiточки сповитi спали,
Ще купiль грiли матерi,
Намарне грiли: не купали
Маленьких дiточок сво©х!
Ножi солдати сполоскали
В дитячiй праведнiй кровi!
Таке -то на свiтi сталось!
Дивiтеся ж, о матерi!
Що роблять iроди царi!

Марiя навiть не ховалась
З сво©м младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам.
Що привiтали, заховали
I нам спасителя спасли
Од Iрода. Нагодували,
I напо©ли, i дали
Кожух i свиту на дорогу,
I, небораки, додали
Ослицю дiйну. I небогу
З ©© дитяточком малим
I посадили й провели
Вночi тайнйми манiвцями
На шлях Мемфiський. А мiтла,
Мiтла огненная свiтила,
Неначе сонце, i дивилась
На ту ослицю, що несла
В гипет кроткую Марiю
I народженного месiю.

Якби де на свiтi хоть раз
Цариця сiла на ослицю,
То слава б стала про царицю
I про великую ослицю
По всьому свiту. Ся ж несла
Живого iстинного бога!
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотiв у Йосипа купить,
Та здохла ти. Мабуть, дорога
Таки завадила тобi?

У Нiлi скупане спить
В пелюшкахдолi, пiд вербою,
Дитяточко. А мiж лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату
Iз очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночi.
З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi,
Страшними мертвими очима
На те дивляться. За ними
На голому пiску стоять
По шнуру пiрамiди вряд,
Мов фараонова сторожа,
I нiби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Вста вже, встала на землi,
Щоб фараони стереглись.
Марiя найнялася прясти
У копта вовну. А святий
Iосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малiй дитинi.
Мина рiк. Коло хатини
В повiточцi сво©й малiй
Той бондар праведний, святий,
I гадки, праведний, не ма ,
Барило й бочку набива
Та ще й курника . А ти?
Не плачеш ти i не спiва ш,
Гада ш, дума ш-гада ш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина
I як його од зол спасти?
Од бур житейських одвести?

Ще рiк минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
I невеличке козеня
У сiнях граються. А мати
Сидить на призьбi коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось i сам старий iде
З цiпочком тихо попiд тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А ©й немудрую хустину,
Собi ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: - Доню, не журись.
Царя вже Iрода не стало.
Чогось увечерi на©всь,
Та так на©вся, що й опрiгсь.
Таке -то менi сказали.
Ходiмо, каже, у свiй гай,
У свiй маленький тихий рай!
Ходiм додомоньку, дитино.
- Ходiм, - сказала та й пiшла
На Нiл сороченята прати
В дорогу синовi. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбi сидя, поки мати
На рiчцi прала тi малi
Сорочечки. А потiм в хатi
Поморщив добре постоли
Собi в дорогу. Та й знялись
До сходу сонця, по торбинi
На плечi взявши, а дитину
Удвох в колисочцi несли.

То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нiкому
Узрiть таке ! Благодать,
Гайочок тихий серед поля, -
Одна диная ©х доля
Отой гайочок! - i не знать,
Де вiн кохався, i хатина -
Все, все сплюндровано. В ру©нi
м довелося ночувать.
В ярок Марiя до криницi
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрiвся гость святий. Бур'ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криницi поросли.
Марi ! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу...
Долготерпенi м окуй,
В сльозах кривавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась
У тiй криницi. Горе нам
Було б, iскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матерi, i ми б не знали
I досi правди на землi!
Свято© волi! Схаменулась,
I тяжко-важко усмiхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святi© сльози
Та й висохли. А ©й, небозi,
Полегшало.
лисавета,
Стара вдова, у Назаретi
З малим синком сво©м жила,
Таки з Iвасем. Та й була
Якась рiдня ©м. Вранцi-рано
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
I за святим сво©м пiшла
У Назарет той до вдовицi
В сусiду, в наймички проситись.

Дитяточко собi росло,
З Iвасем удовенком гралось.
Уже чимале пiдросло.
Якось вони собi гуляли
Удвох на улицi, знайшли
Двi палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайнi дiточки! Iдуть
I веселенькi i здоровi,
Аж любо глянуть, як iдуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася, -
Iвась у коники iгрався, -
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й вiн умi майструвати.
Марiя ще за ворiтьми
Дiтей зустрiла, i зомлiла,
I трупом пала, як узрiла
Той хрестик-шибеннчку. - Злий!
Недобрий чоловiк, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь© -
А вiн, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
I заридав, i пролились
Ще в перший раз младенчi сльози
На лоно матерн . Небозi
Нiби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур'ян, в садок, поцiлувала
Та коржиком погодувала,
Свiженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собi, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло,
Таки ж у не© на колiнах.
Отож i спить собi дитина,
Мов ангеляточко в раю.
А на диную свою
Та мати дивиться i плаче
Тихенько-тихо: ангел снить,
То щоб його-то не збудить.
Та й не догледiла. Неначе
Окропу капля як огонь
На його впала, i воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марiя втерла, смiючись;
Щоб вiн не бачив. I небозi
Не довелися одурить
Малого сина. Подивилось
I заридало. Заробила
Чи то позичила вдова
Пiвкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в_ школу хлопця одвела,
У i сейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру i розуму. Iвась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собi й ходили в школу
I вчились вкупочцi. Нiколи .
Анi погра ться з дiтьми,
Анi побiга . Самий,
Один-однiсiнький, бувало,
Сидить собi у бур'янi
Та клепку теше. Помагало
Святому батьковi в трудах.
Якось по сьомому годочку, -
Малий вже добре майстрував -
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь:
Який-то з його майстер буде!
Якi-то люди з його будуть!
Та взявши вiдер, кандiйок,
I батько, й мати, i воно
Пiшли на ярмарок у самий
Самiсiнький русалим.
Хоч i далеко, так спродати
Дорогше можна. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять собi та продають
Добро сво . А де ж дитина?
Побiгло десь. Шука сина
Та плаче мати. I не чуть,
Де дiлося. У синагогу
Зайшла благать благого бога,
Щоб син ©© найшовсь. Аж глядь!
Межи равiнами дитина,
© хлоп'яточко, сидить
I науча , неповинне,
Як в свiтi жить, людей любить,
За правду стать! За правду згинуть!
Без правди горе! - Горе вам,
Учителi архi ре©! -
I дивувались фарисе©
I книжники його речам.
А радiсть матерi Марi©
Неiзреченная. Месiю,
Самого бога на землi
Вона вже зрiла.
Спродались,
Во храмi помолились богу
I веселенькi у дорогу
Додому рушили вночi
По холодочку.
Виростали
I вкупi вчились, ростучи,
Святi© дiточки. Пишались
Святi© тi© матерi
Сво©ми дiтками. Iз школи
Путем терновим розiйшлись
Обидва. Божi© глаголи,
Святую правду на землi
I прорекли, i розп'ялись
За воленьку, святую волю!

Iван пiшов собi в пустиню,
А твiй мiж люди. А за ним,
За сином праведним сво©м,
I ти пiшла. В старiй хатинi
В чужiй покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пiшла тинятись попiдтинню,
Аж поки, поки не дiйшла
Аж до Голгофи. Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його дiла
Всi чула й бачила, i млiла,
I мовчки трепетно радiла,
На сина дивлячись. А вiн
Сидить, було, на леонi,
Одпочива. русалим
Розкинувсь гордо перед ним;
Сiя в золотiм вiсонi
Iзра©льський архi рей!
Романський золотий плебей!
I час i два мине - не встане,
На матiр навiть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На iудейськую столицю.
Й вона заплаче, iдучи
У яр по воду до криницi,
Тихесенько. I принесе
Води погожо©, i вми
Утомленi стопи святi,
I пити дасть, i отрясе,
Оду прах з його хiтона,
Заши дiрочку, та знову
Пiд смокву пiде. I сидить
I дивиться, о всесвятая!
Як син тон скорбний спочива .
Аж ось i дiтвора бiжить
Iз города. Його любили
Святi© дiточки. Слiдком
За ним по улицях ходили,
А iнодi й на леон
До його бiгали, малi©.
Отож прибiгли. - О святi©!
Пренепорочнi©! - сказав,
Як узрiв дiток. Привiтав
I цiлував, благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надiв бурнус. I веселенький
З сво©ми дiтками пiшов
В русалим на слово нове,
Понiс лукавим правди слово.
Не вняли слову! Розп'яли!
Як розпинать його вели,
Ти на розпутi© стояла
З малими дiтьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтiкали.
- Нехай iде! Нехай iде!
Отак i вас вiн поведе! -
Сказала дiтям. I упала
На землю трупом. Розп'ялась
Твоя диная дитина!

А ти, спочинувши пiд тином,
У Назарет отой пiшла!
Вдову давно вже поховали
В чужiй позиченiй трунi
Чужi© люди. А Iвана
© зарiзали в тюрмi.
I Йосипа твого не стало.
I ти, як палець той, осталась
Одна-однiсiнька! Такий
Талан твiй латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердi©, душеубогi,
Катам па муку не дались, -
Сховались, потiм розiйшлись.
I ти ©х мусила збирати...
Отож вони якось зiйшлись
Вночi круг тебе сумувати.
I ти, великая в женах!
I ©х унинi i страх
Розвiяла, мов ту полову,
Сво©м святим огненним словом!
Ти дух святий свiй пронесла
В ©х душi вбогi©! Хвала!
I похвала тобi, Марi !
Мужi воспрянули святi©,
По всьому свiту розiйшлись.
I iменем твойого сина,
Тво © скорбно© дитини,
Любов i правду рознесли
По всьому свiту. Ти ж пiд тином,
Сумуючи, у бур'янi
Умерла з голоду. Амiнь.

А потiм ченцi одягли
Тебе в порфiру. I вiнчали,
Як ту царицю... Розп'яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили, кроткую! а ти...
Мов золото в тому горнилi,
В людськiй душi возобновилась,
В душi невольничiй, малiй,
В душi скорбящiй i убогiй,

[11 листопада 1859.
С.-Петербург]



** НАЙМИЧКА **

У недiлю вранцi-рано
Поле вкрилося туманом.
У туманi на могилi,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригорта
Та з туманом розмовля :
- Ой, тумане, тумане,
Мiй латаний талане!
Чому мене не схова ш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому менi зло© долi,
Чом вiку не збавиш?
Нi, не дави, туманочку!
Сховай тiльки в полi,
Щоб нiхто не знав, не бачив
Мо © недолi!..
Я не одна: сть у мене
I батько i мати...
сть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!!.
Дитя мо , мiй синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужi люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як i зовуть... Дитя мо !
Я була багата...
Не лай мене! Молитимусь,
Iз самого неба
Долю виплачу сльозами
I пошлю до тебе! -

Пiшла полем, ридаючи,
В туманi ховалась
Та крiзь сльози тихесенько
Про вдову спiвала,
Як удова в Дуна вi
Синiв поховала:
"Ой у полi могила;
Там удова ходила, -
Там ходила, гуляла,
Трути-зiлля шукала.
Трути-зiлля не найшла,
Та синiв двох привела,
В кита чку повила
I на Дунай однесла:
- Тихий, тихий Дунай!
Мо©х дiток забавляй.
Ти, жовтесенький пiсок,
Нагодуй мо©х дiток!
I скупай, i сповий,
I собою укрий!"

I

Був собi дiд та баба.
З давнього давна, у га© над ставом
Удвох собi на хуторi жили,
Як дiточок дво ,
Усюди обо .
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потiм побрали'ся,
Худоби дiждалися, -
Придбали хутiр, став i млин.
Садок у га© розвели
I пасiку чималу -
Всього надбали.
Та дiточок у ©х бiгма,
А смерть з косою за плечима.

Хто ж ©х старiсть привiта ,
За дитину стане?
Хто заплаче, похова ,
Хто душу спом'яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
I згада , дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дiтей годувати
У безверхiй хатi,
А ще гiрше старiтися
У бiлих палатах,
Старiтися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дiтям
На смiх, на розтрату!

II

I дiд i баба у недiлю
На призьбi вдвох собi сидiли
Гарненько, в бiлих сорочках.
Сiяло сонце; в небесах
Анi хмариночки; та тихо
Та любо, як у ра©.
Сховалося у серцi лихо, -
Як звiр у темнiм га©.

В такiм ра© чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давн яке лихо
Прокинулось в хатi?
Чи вчорашн , задавлене
Знов поворушилось?
Чи ще тiльки заклюнулось
I рай запалило?
Не знаю, що i пiсля чого
Старi сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
м добре коней запряже?
- А хто нас, Насте, похова ,
Як помремо? - Сама не знаю!
Я все оце мiркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокi зостарiлись...
Кому понадбали
Добра сього?.. - Стривай лишень!
Чи чу ш? Щось плаче
За ворiтьми, мов дитина!
Побiжiм лиш... Бачиш -
Я вгадував, що щось буде! -
I разом схопились,
Та до ворiт... Прибiгають -
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита -
Та й не туго й новенькою
Свитиною вкрита.
Бо то мати сповивала -
I лiтом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молилис
Старi мо©. А сердешне
Неначе блага :
Випручало рученята
Й до ©х простяга
Манюсiнькi... i замовкло,
Неначе не плаче,
Тiльки пхика.
- А що. Насте?
Я й казав... От бачиш!
От i талан, от i доля,
I не одинокi!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач, яке, нiвроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище... -
Чудно якось
Дi ться мiж нами!
Один сина проклина ,
З хати виганя ,
Другий свiчечку, сердешний,
Потом заробля
Та, ридаючи, становить
Перед образами -
Нема дiтей!.. Чудно якось
Дi ться мiж нами!

III

Аж три пари на радощах
Кумiв назбирали
Та ввечерi й охрестили,
I Марком назвали.
Росте Марко; старi мо©
Не знають, де дiти,
Де посадить, де положить
I що з ним робити.
Мина рiк. Росте Марко -
I дiйна корова
У розкошi купа ться.
Аж ось чорноброва
Та молода, бiлолиця
Прийшла молодиця
На той хутiр благодатний
У найми проситься.

- А що ж, каже, возьмiм, Насте!
- Возьмiмо, Трохиме,
Бо ми старi, нездужа м,
Та таки й дитина.
Хоч воно вже й пiдросло,
Та все ж таки треба
Коло його пiклуватись.
- Та воно-то треба,
Бо я й свою вже часточку
Прожив, слава богу, -
Пiдтоптався. Так що ж тепер,
Що вiзьмеш, небого?
За рiк, чи як? - А що дасте.
- Е, нi! Треба знати,
Треба, дочко, лiчить плату,
Зароблену плату.
Бо сказано: хто не лiчить,
То той i не ма .
Так отак хiба, небого:
Нi ти нас не зна ш,
Нi ми тебе; а поживеш,
Роздивишся в хатi,
Та й ми тебе побачимо -
Отодi й за плату.
Чи так, дочко? - Добре, дядьку.
- Просимо ж у хату. -

По днались. Молодиця
Рада та весела;
Нiби з паном повiнчалась,
Закупила села!
I у хатi, i на дворi,
I коло скотини -
Увечерi, i вдосвiта;
А коло дитини -
Так i пада, нiби мати,
В будень i в недiлю
Головоньку йому зми
Й сорочечку бiлу
Що день божий, надiва ;
Гра ться спiва ,
Робить возики; а в свято -
То й з рук не спуска .
Дивуються старi мо©
Та моляться богу...
А наймичка невсипуща
Щовечiр, небога,
Свою долю проклина ,
Тяжко, важко плаче;
I нiхто того не чу ,
Незна й не бачить,
Опрiч Марка маленького.
Так воно не зна ,
Чого наймичка сльозами
Його умива .
Не зна Марко, чого вона
Так його цiлу ,
Сама не з'©сть i не доп' -
Його нагоду .
Не зна Марко. Як в колисцi
Часом серед ночi
Прокинеться, ворухнеться, -
То вона вже скочить,
I укри , й перехрестить,
Тихо заколише -
Вона чу з тi© хати,
Як дитина дише.
Вранцi Марко до наймички
Ручки простяга
I мамою невсипущу
Ганну велича ...
Не зна Марко. Росте собi,
Росте, вироста .

IV

Чимало лiт перевернулось,
Води чимало утекло.
I в хутiр лихо завернуло,
I сльоз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
I ледве, ледве одволали
Трохима дiда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло -
На хутiр знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До дiда в хату спочивать.

Уже Марко чумаку
I восени не почу
Нi пiд хатою, нi в хатi, -
Кого-небудь треба сватать!
- Кого ж би тут? - старий дума
I просить поради
У наймички. А наймичка
До царiвни б рада
Слать старости: - Треба Марка
Самого спитати.
- Добре, дочко, спита мо
Та й будемо сватать. -

Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пiшов Марко. Вернулися
Люди з рушниками,
З святим хлiбом обмiненим.
Панну у жупанi,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали.

- Спасибi вам! - старий каже. -
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вiнчати,
Та й весiлля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!.. -
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвiрок та й зомлiла.
Тихо стало в хатi;
Тiльки наймичка шептала:
- Мати... мати... мати...

V

Через тиждень молодицi
Коровай мiсили
На хуторi. Старий батько
З усi © сили
З молодицями танцю ,
Та двiр вимiта ,
Та прохожих, про©жджачих
У двiр заклика ,
Та вареною часту ,
На весiлля просить.
Знай бiга - а самого
Ледве ноги носять.
Скрiзь гармидер та реготня,
В хатi i надворi.
I жолоби викотили
З ново© комори.
Скрiзь порання: печуть, варять,
Вимiтають, миють...
Та все чужi. Де ж наймичка?
На прощу у Ки©в
Пiшла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матiр.
- Нi, Марку! Нiяко
Менi матiр'ю сидiти:
То багатi люди,
А я наймичка... Ще й з тебе
Смiятися будуть. -
Нехай бог вам помага !
Пiду помолюся.
Усiм святим у Ки вi,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь... - Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... Заплакала
Й пiшла за ворота.

Розвернулося весiлля,
Музикам робота -
I пiдковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандиба ,
Поспiша в Ки©в.
Прийшла в Ки©в - не спочила,
У мiщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей нестало
На молебствi Варварi.
Носила, носила,
Кiп iз вiсiм заробила
Й Марковi купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не болiла
В Марка молодого.
I перстеник у Варвари
Невiстцi достала,
I, всiм святим поклонившись,
Додому верталась.
Вернулася. Катерина
I Марко зустрiли
За ворiтьми, ввели в хату
Й за стiл посадили;
Напували й годували,
Про Ки©в питали,
I в кiмнатi Катерина
Одпочить послала.
- За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мiй милосердний,
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Нi, не догадались -
Вони добрi... - I наймичка
Тяжко заридала.

VI

Тричi крига замерзала,
Тричi розтавала,
Тричi наймичку у Ки©в
Катря провожала,
Так, як матiр. I в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
I молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без не© в хатi
Якось сумно - нiби мати
Покинула хату.

Пiсля пречисто© в недiлю,
Та пiсля першо©, Трохим
Старий сидiв в сорочцi бiлiй,
В брилi, на призьбi. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину i нiби йшла
До дiда в гостi. Засмiявсь
Старий i внучку привiтав,
Неначе справдi молодицю:
- А де ж ти дiла паляницю?
Чи, може, в лiсi хто одняв?
Чи попросту - забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором! Лепська мати! -
Аж зирк - i наймичка ввiйшла
На двiр. Старий побiг стрiчати
З онуками свою Ганну...
- А Марко в дорозi? -
Ганна дiда питалася.
- В дорозi ще й досi.
- А я ледве додибала
До вашо© хати,
Не хотiлось на чужинi
Однiй умирати.
Коли б Марка дiждатися...
Так щось тяжко стало! -
I внучатам iз клуночка
Гостинцi виймала -
I хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночцi, i червоний
З фольги образочок,
А Карповi соловейка
Та коникiв пару,
I четвертий уже перстень
Свято© Варвари
Катеринi. А дiдовi
Iз воску святого
Три свiчечки; а Марковi
I собi нiчого
Не принесла, не купила,
Бо грошей нестало,
А заробить не здужала.
- А ось ще осталось
Пiвбубличка! - Й по шматочку
Дiтям роздiлила.

VII

Ввiйшла в хату. Катерина
й ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не ©ла
Стара Ганна. - Катерино!
Коли в нас недiля? -
- Пiслязавтра. - Треба буде
Акафiст найняти
Микола вi святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозi
Занедужав, сохрань боже! -
Й покапали сльози
З старих очей замучених,
Ледве, ледве встала
Iз-за стола. - Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащiла, не здужаю
I на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужiй теплiй хатi.
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й малосвятi служили, -
Нi, не помагало!
Старий Трохим по надвiр'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящо©
I очей не зводить.
Катерина коло не©
I дню й ночу .
А тимчасом сичi вночi
Недобре вiщують -
На коморi. Болящая
Щодень, що година
Ледве чути пита ться:
- Доню Катерино!
Чи ще Марко не при©хав?
Ох, якби я знала,
Що дiждуся, що побачу,
То ще б пiдождала.

VIII

Iде Марко з чумаками;
Iдучи спiва .
Не поспiша до господи -
Воли попаса .
Везе Марко Катеринi
Сукна дорогого,
"А батьковi шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичцi на очiпок
Парчi золото©
I червону добру хустку
З бiлою габою.
А дiточкам черевички,
Фiг та винограду.
А всiм вкупi - червоного
Вина з Цареграду
Вiдер з тро у барилi,
I кав'яру з Дону, -
Всього везе, та не зна ,
Що дi ться дома.
Iде Марко, не журиться.
Прийшов - слава богу!
I ворота одчиня ,
I молиться богу...
- Чи чу ш ти, Катерино?
Бiжи зустрiчати!
Уже прийшов. Бiжи швидше,
Швидше веди в хату!..
Слава тобi, Христе боже!
Насилу дiждала! -
I "отче наш" тихо... тихо,
Мов крiзь сон, читала.

Старий воли випряга ,
Занози хова
Мережанi. А Катруся
Марка огляда .
- А де ж Ганна, Катерино?
Я пак i байдуже.
Чи не вмерла? - Нi, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходiм лишень в малу хату,
Поки випряга
Воли батько; вона тебе,
Марку, дожида . -

Ввiйшов Марко в малу хату
I став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
- Слава... слава богу.
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати. - .
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
- Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарнiла.
Я не Ганна, не наймичка,
Я... - Та й онiмiла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очi одкрила,
Пильно, пильно подивилась -
Сльози покотились.
- Прости мене. Я каралась
Весь вiк в чужiй хатi...
Прости мене, мiй синочку!
Я... я твоя мати. -
Та й замовкла... Зомлiв Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матерi -
А мати вже спала.

[13 листопада 1845 в Переяславi] - [1860]



** НЕОФIТИ **


Сия глаголет господь: сохраните суд и сотворите правду, приблшкибося
спасение мое прийти, и милость моя открыется.
Исаия. Г. 56 С. I.

М.С.Щепкину на память 24 Декабря 1857

Возлюбленику муз i грацiй!
Ждучи тебе, я тихо плачу
I думу скорбную мою
Тво©й душi передаю.

Привiтай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мiй друже диний!
Привiта ш, - убогая,
Сiрая, з тобою
Перепливе вона Лету;
I огнем-сльозою
Упаде колись на землю,
I притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

Давно вже я сижу в неволi,
Неначе злодiй взапертi,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хрестi
На кладовищi. Бiльш нiчого
З тюрми не видно. Слава богу
Й за те, що бачу. Ще живуть,
I богу моляться, i мруть
Хрещенi люди.
Хрест високий
На кладовищi трохи збоку
Златомальований сто©ть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
I намальовано: розп'ятий
За нас син божий на хрестi.
Спасибi сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я...
Такая доленька моя!
Сижу собi та все дивлюся
На хрест високий iз тюрми.
Дивлюсь, дивлюся, помолюся -
I горе, горенько мо ,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. I тюрма
Неначе ширша . Спiва
I плаче серце, ожива
I в тебе, боже, i в святих
Та праведних тво©х пита , -
Що вiн зробив ©м, той святий,
Той назорей, той син диний
Богом iзбранно© Марi©,
Що вiн зробив ©м? I за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
I главу його честную
Терном увiнчали?
I вивели з злодiями
На Голгофу-гору;
I повiсили мiж ними
За що? Не говорить
Нi сам сивки верхотворець,
Нi його святi© -
Помощники, поборники,
Кастрати нiмi©!

Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого сина на землi!
Не дай в неволi пропадати,
Летучi лiта марне тратить.
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли менi святе слово,
Свято© правди голос новий!
I слово розумом святим
I оживи i просвiти!
I розкажу я людям горе,
Як тая мати рiки, море
Сльози кроваво© лила,
Так, як i ти. I прийняла
В живую душу свiт незримий
Твойого розп'ятого сина!..
Ти - матер бога на землi! -
Ти сльози матерi до краю,
До каплi вилила! Ридаю,
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душi убогiй силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
I на Украйнi понеслось.
I на Укра©нi святилось
Те слово - боже кадило,
Кадило iстини. Амiнь.