Не йди, небого, будь ти з нами!
У нас, ©й-богу, добре жить.
Вiдьма_
А дiти сть у вас?
Цигани_
Нема .
Вiдьма_
Кого ж году те сте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночi?
Лягаючи i встаючи,
За кого молитесь? Ох, дiти!
I все дiти! I все дiти!
Не знаю, де од ©х подiтись.
Де не пiду, й вони за мною,
Вони з'©дять мене колись...
Цигани_
Не плач, небого, не журись.
У нас дiтей нема й заводу.
Вiдьма_
Хоч з гори та в воду.
I вiдьма тяжко заридала.
Цигани мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав,
Вона ж не спала, не журилась.
Сидiла, ноги устромила
В гарячий попiл. Виступав
Щербатий мiсяць з-за могили
I на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сиротi старому?
Один дума, як би його
Достро©ть палати.
Другий дума, як би його
На подзвiн придбати.
Один старий одпочине
В пишнiй домовинi.
Другий старий i так собi
Де-небудь пiд тином.
I обидва спочивають
I гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Коло огню старий циган
З люлькою куня .
Позира на приблуду
Й на подзвiн не дба .
Циган_
Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зiрниця сходить, подивись
Вiдьма_
Дивилась я - вже ти дивись.
Циган_
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
Вiдьма_
Не просплюсь.
Я вже нiколи не просплюсь.
Отак де-небудь i загину
У бур'янi...
(спiва тихо)_
"Гаю, гаю, темi лй гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у га© погуляю,
В Дунаю скупаюсь.
В зеленому баговиннi
Трохи одпочину...
Та, може, ще хоч калiку
Приведу дитину..."
Дарма! аби собi ходило
Та вмiло матiр проклинать.
А он, чи бачиш, на могилi
Очима лупа кошеня?
Iди до мене. Кицю, кицю...
Не йде, прокляте бiсеня!
А то дала б тобi напиться
З мо © чисто© криницi...
(приспiву )_
"Сто©ть кутя на покутi,
А в запiчку дiти.
Наплодила, наводила,
Та нема де дiти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидовi на кров продать,
А грошi пропити?"
Що, добре нашi завдають?
Сiдай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то! А ти не зна ш...
Що я в Волощинi була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах привела,
У бiлих Яссах колихала,
У Дуна вi купала,
В Туреччинi сповила
Та додому однесла -
Аж у Ки©в. Та вже дома,
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
I досi п'яна!..
I вже нiколи не просплюся.
Бо я вже й бога не боюся
I не соромлюся людей.
Коли б менi отих дiтей
Найти де-небудь! Ти не зна ш,
Чи в Туреччинi война?
Циган_
Була колись, - тепер нема.
Умер найстарший старшина.
Вiдьма_
А я думала, що й досi...
Аж уже нема .
Слухай лишень, скажу тобi,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Iвана.
Дочку свою Наталоньку...
Та шукаю пана,
Того Iрода, що, зна ш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою -
I гадки не мала,
По садочку похожала,
Квiтчалась, пишалась.
А вiн мене i набачив,
Iрод!.. I не снилось,
Що я була крепачкою,
А то б утопилась, -
Було б легше. От набачив,
Та й бере в поко©,
I стриже, неначе хлопця,
I в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях.
А москалi за Дуна м
Турка воювали.
Тут дав бог менi близнята
Якраз протав спаса.
А вiн мене i покинув.
Не вступив i в хату,
На дiтей сво©х не глянув,
Луципер проклятий!
Пiшов собi з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Укра©ну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Ки©в. I що з мене
Люди насмiялись...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою кра©ну
Придибала. Одпочила.
Вечора дiждалась,
Та й у село. Хотiлось, бач,
Щоб люди не знали.
От я крадусь попiдтинню
До сво © хати.
В хатi темно, нема дома,
Лбо вже лiг спати
Мiй батечко одинокий.
Я ледве ступаю:
Вхожу в хату. Аж щось стогне,
Нiби умира , -
То мiй батько. I нiкому
Нi перехрестити,
Нi рук скласти. О проклятi,
Лукавi© дiти,
Що ви дi те на свiтi!..
Я перелякалась,
Хата пусткою смердiла...
От я заховала
Близнят сво©х у коморi,
Вбiгаю у хату,
А вiн уже ледве дише.
Я до його. - Тату!
Мiй таточку! це я прийшла. -
За руки хватаю.
- Це я, - кажу. А вiн менi
Шепче: - Я прощаю.
Я прощаю. - Тiльки й чула.
Зда ться, я впала.
I заснула. Якби була
Довiку проспала!
Опiвночi прокинулась:
Як у ямi, в хатi.
А за руку батько давить.
- Тату! - кричу. - Тату! -
А вiн уже так як крига...
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тобi дочку. Що б зробив?
Циган
й-богу, не знаю.
Вiдьма
Та мовчи вже, бо забуду.
Потiм не згадаю.
Дiтей, бачся, годувала
Та в засiк ховала.
Та очiпок, се вже вранцi,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига"
Прибралась, ходила,
Поки люди домовину
Надворi робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
I одна я, як билина
На полi, осталась
На сiм свiтi... Були дiти -
I тих не осталось.
"Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
Сина оженила...
I... гу..."
Циган.
Не скигли, бо ти всiх побудиш.
Вiдьма.
Хiба я скиглю, навiсний?
Циган.
Та добре, добре. Що дальш буде?
Розказуй дальше.
Вiдьма.
Що даси?
Навариш завтра мамалиги!
Я кукурузи принесу.
Нагадала! Нагадала.
З дочкою лiг спати...
Завдав сина у лаке©...
Громадою з хати
Виганяли... Нагадала.
Я собак дражнила
Попiд вiкнами з старцями.
I байстрят носила
За плечима. Щоб привчались.
Аж i сам при©хав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Привiтав мене луципер,
Благословив дiток
Та й забрав ©х у поко©...
Ростуть мо© квiти!
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якiйсь панi
У лаке©. А Наталю...
Чи тво© цигани
Всi поснули?
Циган_
Всi поснули.
Вiдьма_
Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде.
I ти, старий друже,
Зляка шся, як вимовлю...
Чи тобi байдуже?
Наталоньку! Дитя сво !
Iрод нечестивий!..
Занапастив... А до того
Посила в Ки©в
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
I молилась... Нi, цигане,
Я марне молилась.
Чи в вас сть бог який-небудь?
В нас його нема ...
Пани вкрали та в шкатулi
У себе й ховають.
Вертаюся iз Ки ва.
Замкнутi поко©.
Вiн узяв ©© з собою
Та й по©хав з нею,
З Наталею... Чи чу ш ти?
I остриг, проклятий,
Дитя сво . Полетiла
Я його шукати.
В Волощину. Та й шукаю,
Совою лiтаю
Над байраками. Та дiток,
Дiточок шукаю,
Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
Я шукаю пана.
Розiрву!.. Возьмiть до себе
I мене, цигани,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отодi, проклятий!..
Нi, не спущу. Сама його
Загризу... Чи чу ш?
Одружимось, мо серце,
Я й досi дiвую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме попiдтинню,
Поки найдуть люди
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мiй син Iван... Ух, холодно!
Позич менi грошей,
Намиста доброго куплю.
Та й тебе повiшу,
А сама пiду додому...
Дивись, миша, миша
Несе у Ки©в мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан однiме,
Чи я найду мо©х дiток,
Чи так i загину? -
Та й замовкла, мов заснула.
Цигани вставали,
Розбирали шатро сво ,
В дорогу рушали.
Та й рушили. Пiшли степом.
I вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
I нiбито богу
Нишком собi помолилась,
Та й пошкандибала
За циганами. I тихо,
Тихенько спiвала:
"Кажуть люди, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене осудили
На сiм свiтi люди".
Iз-за Днiстра пiшли цигани
I на Волинь i на Украйну.
За селом село минали,
В городи ходили,
I марою за собою
Приблуду водили.
I спiвала й танцювала,
Не пила й не ©ла...
Неначе смерть, з циганами
По селах ходила.
Потiм разом схаменулась,
Стала ©сти й пити,
I ховатись за шатрами,
I богу молитись.
Щось таке ©й поробила
Стара Марiула.
Якимсь зiллям напувала,
То воно й минулось.
Потiм ©© стала вчити
I лiкарювати:
Якi трави, що од чого,
I де ©х шукати,
Як сушити, як варити...
Всьому, всьому вчила
Марiула, а та вчилась
Та, богу молилась.
Минуло лiто, уже й друге
I трет настало.
Уже прийшли в Укра©ну...
Жаль ©й чогось стало.
Поклонилась Марiулi
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу;
Та й пiшла собi, небога,
На свою кра©ну.
- Вернусь, каже, хоч погляну
На дочку, на сина. -
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщинi. А ти ©©
За Днiстром шукала.
Сина Йвана молодого
Оддали в солдати,
За те, що ти не навчила
Панiв шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нiкого нема !..
До людей хились, небого,
Люди привiтають.
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропада . -
А вона набрала зiлля
Та й пiшла в палати
Лiчить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили...
А як умер, то за його
Богу помолилась.
I жила. собi святою,
Дiвчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
- А то бог вас покара ,
А ще гiрше люди;
Люди гордi, неправеднi,
Сво©м судом судять. -
Отак вона научала.
Болящих лiчила.
А з убогим остатньою
Крихтою дiлилась.
Люди добрi i розумнi
Добре ©© знали,
А все-таки покриткою
I Вiдьмою звали.
[Седнев 1847 березня 7]
[Нижнiй Новгород 1858 березня 6.]
У нас, ©й-богу, добре жить.
Вiдьма_
А дiти сть у вас?
Цигани_
Нема .
Вiдьма_
Кого ж году те сте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночi?
Лягаючи i встаючи,
За кого молитесь? Ох, дiти!
I все дiти! I все дiти!
Не знаю, де од ©х подiтись.
Де не пiду, й вони за мною,
Вони з'©дять мене колись...
Цигани_
Не плач, небого, не журись.
У нас дiтей нема й заводу.
Вiдьма_
Хоч з гори та в воду.
I вiдьма тяжко заридала.
Цигани мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав,
Вона ж не спала, не журилась.
Сидiла, ноги устромила
В гарячий попiл. Виступав
Щербатий мiсяць з-за могили
I на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сиротi старому?
Один дума, як би його
Достро©ть палати.
Другий дума, як би його
На подзвiн придбати.
Один старий одпочине
В пишнiй домовинi.
Другий старий i так собi
Де-небудь пiд тином.
I обидва спочивають
I гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Коло огню старий циган
З люлькою куня .
Позира на приблуду
Й на подзвiн не дба .
Циган_
Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зiрниця сходить, подивись
Вiдьма_
Дивилась я - вже ти дивись.
Циган_
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
Вiдьма_
Не просплюсь.
Я вже нiколи не просплюсь.
Отак де-небудь i загину
У бур'янi...
(спiва тихо)_
"Гаю, гаю, темi лй гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у га© погуляю,
В Дунаю скупаюсь.
В зеленому баговиннi
Трохи одпочину...
Та, може, ще хоч калiку
Приведу дитину..."
Дарма! аби собi ходило
Та вмiло матiр проклинать.
А он, чи бачиш, на могилi
Очима лупа кошеня?
Iди до мене. Кицю, кицю...
Не йде, прокляте бiсеня!
А то дала б тобi напиться
З мо © чисто© криницi...
(приспiву )_
"Сто©ть кутя на покутi,
А в запiчку дiти.
Наплодила, наводила,
Та нема де дiти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидовi на кров продать,
А грошi пропити?"
Що, добре нашi завдають?
Сiдай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то! А ти не зна ш...
Що я в Волощинi була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах привела,
У бiлих Яссах колихала,
У Дуна вi купала,
В Туреччинi сповила
Та додому однесла -
Аж у Ки©в. Та вже дома,
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
I досi п'яна!..
I вже нiколи не просплюся.
Бо я вже й бога не боюся
I не соромлюся людей.
Коли б менi отих дiтей
Найти де-небудь! Ти не зна ш,
Чи в Туреччинi война?
Циган_
Була колись, - тепер нема.
Умер найстарший старшина.
Вiдьма_
А я думала, що й досi...
Аж уже нема .
Слухай лишень, скажу тобi,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Iвана.
Дочку свою Наталоньку...
Та шукаю пана,
Того Iрода, що, зна ш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою -
I гадки не мала,
По садочку похожала,
Квiтчалась, пишалась.
А вiн мене i набачив,
Iрод!.. I не снилось,
Що я була крепачкою,
А то б утопилась, -
Було б легше. От набачив,
Та й бере в поко©,
I стриже, неначе хлопця,
I в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях.
А москалi за Дуна м
Турка воювали.
Тут дав бог менi близнята
Якраз протав спаса.
А вiн мене i покинув.
Не вступив i в хату,
На дiтей сво©х не глянув,
Луципер проклятий!
Пiшов собi з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Укра©ну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Ки©в. I що з мене
Люди насмiялись...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою кра©ну
Придибала. Одпочила.
Вечора дiждалась,
Та й у село. Хотiлось, бач,
Щоб люди не знали.
От я крадусь попiдтинню
До сво © хати.
В хатi темно, нема дома,
Лбо вже лiг спати
Мiй батечко одинокий.
Я ледве ступаю:
Вхожу в хату. Аж щось стогне,
Нiби умира , -
То мiй батько. I нiкому
Нi перехрестити,
Нi рук скласти. О проклятi,
Лукавi© дiти,
Що ви дi те на свiтi!..
Я перелякалась,
Хата пусткою смердiла...
От я заховала
Близнят сво©х у коморi,
Вбiгаю у хату,
А вiн уже ледве дише.
Я до його. - Тату!
Мiй таточку! це я прийшла. -
За руки хватаю.
- Це я, - кажу. А вiн менi
Шепче: - Я прощаю.
Я прощаю. - Тiльки й чула.
Зда ться, я впала.
I заснула. Якби була
Довiку проспала!
Опiвночi прокинулась:
Як у ямi, в хатi.
А за руку батько давить.
- Тату! - кричу. - Тату! -
А вiн уже так як крига...
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тобi дочку. Що б зробив?
Циган
й-богу, не знаю.
Вiдьма
Та мовчи вже, бо забуду.
Потiм не згадаю.
Дiтей, бачся, годувала
Та в засiк ховала.
Та очiпок, се вже вранцi,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига"
Прибралась, ходила,
Поки люди домовину
Надворi робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
I одна я, як билина
На полi, осталась
На сiм свiтi... Були дiти -
I тих не осталось.
"Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
Сина оженила...
I... гу..."
Циган.
Не скигли, бо ти всiх побудиш.
Вiдьма.
Хiба я скиглю, навiсний?
Циган.
Та добре, добре. Що дальш буде?
Розказуй дальше.
Вiдьма.
Що даси?
Навариш завтра мамалиги!
Я кукурузи принесу.
Нагадала! Нагадала.
З дочкою лiг спати...
Завдав сина у лаке©...
Громадою з хати
Виганяли... Нагадала.
Я собак дражнила
Попiд вiкнами з старцями.
I байстрят носила
За плечима. Щоб привчались.
Аж i сам при©хав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Привiтав мене луципер,
Благословив дiток
Та й забрав ©х у поко©...
Ростуть мо© квiти!
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якiйсь панi
У лаке©. А Наталю...
Чи тво© цигани
Всi поснули?
Циган_
Всi поснули.
Вiдьма_
Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде.
I ти, старий друже,
Зляка шся, як вимовлю...
Чи тобi байдуже?
Наталоньку! Дитя сво !
Iрод нечестивий!..
Занапастив... А до того
Посила в Ки©в
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
I молилась... Нi, цигане,
Я марне молилась.
Чи в вас сть бог який-небудь?
В нас його нема ...
Пани вкрали та в шкатулi
У себе й ховають.
Вертаюся iз Ки ва.
Замкнутi поко©.
Вiн узяв ©© з собою
Та й по©хав з нею,
З Наталею... Чи чу ш ти?
I остриг, проклятий,
Дитя сво . Полетiла
Я його шукати.
В Волощину. Та й шукаю,
Совою лiтаю
Над байраками. Та дiток,
Дiточок шукаю,
Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
Я шукаю пана.
Розiрву!.. Возьмiть до себе
I мене, цигани,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отодi, проклятий!..
Нi, не спущу. Сама його
Загризу... Чи чу ш?
Одружимось, мо серце,
Я й досi дiвую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме попiдтинню,
Поки найдуть люди
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мiй син Iван... Ух, холодно!
Позич менi грошей,
Намиста доброго куплю.
Та й тебе повiшу,
А сама пiду додому...
Дивись, миша, миша
Несе у Ки©в мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан однiме,
Чи я найду мо©х дiток,
Чи так i загину? -
Та й замовкла, мов заснула.
Цигани вставали,
Розбирали шатро сво ,
В дорогу рушали.
Та й рушили. Пiшли степом.
I вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
I нiбито богу
Нишком собi помолилась,
Та й пошкандибала
За циганами. I тихо,
Тихенько спiвала:
"Кажуть люди, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене осудили
На сiм свiтi люди".
Iз-за Днiстра пiшли цигани
I на Волинь i на Украйну.
За селом село минали,
В городи ходили,
I марою за собою
Приблуду водили.
I спiвала й танцювала,
Не пила й не ©ла...
Неначе смерть, з циганами
По селах ходила.
Потiм разом схаменулась,
Стала ©сти й пити,
I ховатись за шатрами,
I богу молитись.
Щось таке ©й поробила
Стара Марiула.
Якимсь зiллям напувала,
То воно й минулось.
Потiм ©© стала вчити
I лiкарювати:
Якi трави, що од чого,
I де ©х шукати,
Як сушити, як варити...
Всьому, всьому вчила
Марiула, а та вчилась
Та, богу молилась.
Минуло лiто, уже й друге
I трет настало.
Уже прийшли в Укра©ну...
Жаль ©й чогось стало.
Поклонилась Марiулi
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу;
Та й пiшла собi, небога,
На свою кра©ну.
- Вернусь, каже, хоч погляну
На дочку, на сина. -
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщинi. А ти ©©
За Днiстром шукала.
Сина Йвана молодого
Оддали в солдати,
За те, що ти не навчила
Панiв шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нiкого нема !..
До людей хились, небого,
Люди привiтають.
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропада . -
А вона набрала зiлля
Та й пiшла в палати
Лiчить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили...
А як умер, то за його
Богу помолилась.
I жила. собi святою,
Дiвчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
- А то бог вас покара ,
А ще гiрше люди;
Люди гордi, неправеднi,
Сво©м судом судять. -
Отак вона научала.
Болящих лiчила.
А з убогим остатньою
Крихтою дiлилась.
Люди добрi i розумнi
Добре ©© знали,
А все-таки покриткою
I Вiдьмою звали.
[Седнев 1847 березня 7]
[Нижнiй Новгород 1858 березня 6.]