Стефаник Василь. Камінний хрест (збірник)

   – Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, по-хиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола – я контетний.
   – А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене – пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями…
   – Аді, руки, – підоймає руку близько до очей, – ну з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полатаєш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не дель-коти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати…
   – А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, а кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.
   На озимині з’являються кури і пасуть.
   – А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?
   Встає, спирається на палицю і йде на озимину.
   – Файне, зелене, а вона тото псує… Земля все молода, вона як дівка, свєто є – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дівочить – відколи світа та сонця.
   Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям…

Злодій^[40]

   Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
   – Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
   Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
   – Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
   Жінка вийшла, а вони лишилися.
   – Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.
   Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води з гортанці. Потім руками обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:
   – Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста.
   А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.
   – Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
   Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
   – Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
   Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
   – Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
   – Дай мені води, ґаздо.
   – Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!
   Довга мовчанка.
   – Ти, виджу, моцний, ґаздо.
   – Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.
   – А натуру маєш мнєку?
   – Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
   – То я маю вже тут загибати?
   – Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…
   І знов тиша запанувала в низькій хаті.
   – Затамуй собі кров.
   – Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.
   – Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.
   – А Бога не меш боятиси?
   – А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?
   – Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!
   – Певне, що буду бити.
   На долівці зробилася калюжа крові.
   – А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.
   – Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.
   – То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?
   – Вже йдуть.
 
   – Славайсу.
   – Навіки слава.
   – У вас, Гьоргію, щось зновилоси?
   – Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.
   – Нема балакання, що треба.
   Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.
   – Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.
   – Та то оце він на землі?
   – Він.
   – Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?
   – Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.
   Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.
   – Та чому не берете і єго за стіл?
   – Каже, що не може встати.
   – То я поможу.
   І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
   – То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?
   – Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
   – Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
   – Та я нічо не кажу.
   Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
   – Гьоргію, що ти хочеш з ним зробити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
   – Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
   – Я не вступлюси з хати!
   – То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч.
   Вона ані рухнулася від печі.
   – Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.
   – Е, що ми будем на ню дивитися! Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.
   – Не хочу.
   – Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.
   – Я не хочу з вами напиватиси.
   Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
   – То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.
   – Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.
   Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
   Михайло:
   – Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?
   – Я зі світа.
   – А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панської? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріх-туєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…
   Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
   – Ну, до якої віри пристаєш?
   – То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
   – Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
   – А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.
   – Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
   Злодій випив ще п’ять келишків.
   – Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
   – Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
   Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
   – Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
   – Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.
   – Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
   – Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
   – А що ж?
   – Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
   – Чоловіче, лиш мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
   – Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
   – Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
   Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
   – Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
   Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
   – Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
   Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
   – Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м відпрощитиси з вами.
   – Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
   – Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
   – Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!
   – Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
   – Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
   Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
   – Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте, такий, як прєдиво…
   Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
   – Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
   – Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.
   – Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
   Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
   – Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…
   Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
   – Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…
   Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.
   – Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнєсом рвуть!
   А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.
   – Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!
   – Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, – кричав злодій.
   Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
   – Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.
   – Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, я собі йду…
   – Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
   – Та я то кажу, що я не до него, я…
   Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
   – Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…
   Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
   – А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
   – Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
   – Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
   І кинулися на нього, як голодні вовки.

Такий панок^[41]

   Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть комедіянтська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивлятьси. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. До блазника виходить деревляна дівчина і обіймається з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.
   У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і сивій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
   – Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
   – Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.
   – Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.
   Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.
   – Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій ґрунт.
   Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.
   – Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
   Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.
   – Ви бунтуєте хлопців, я вас кажу арештувати, – каже і сміється староста.
   Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
   – І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?
   Панок ще мовчить.
   – А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу. Москаль москалем.
   Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров’ю заходять.
   – Коли я не хочу більше крові пити, так як ви, і пополудне затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.
   – До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!
   – Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
   – Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
   Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
   – А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.
   – Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.
   – Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди… – каже пан Ситник.
   – Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.
   – А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сідає – і баста!
   Панок показує, як німець йде, як сідає.
   Пани регочуться, мужики поставали ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.
   – Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!
   Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
   – Прошу літру вина нам дати…
   – Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.
   – Дай вам Боже здоров’є, пане.
   – Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…
   – Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
   – То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш тримати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!
   – То правда, що най кождий свою віру тримає.
   – А видите, а видите! Я не був такий лайдак ззамолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, український образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
   – То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любє мужиків, ніби руснаків, що то так називаєси…
   – То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо двадцять років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату…
   – А це може бути таке, аби образ плакав?
   – Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче… Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу…
   – То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!
   – Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги… Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами…
   – А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!
   – Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас, не відкидайте мене…
   – Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам Боже погідливу старість…
   – Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м’якій подушці, я не мав того опам’ятання…
   Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:
   – Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гніваємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.
   – Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми…
   – Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.
   – Так, так, дорогу треба знати.
   …………………………………………………………………………………
   – Добрий якись панок оце має бути.
   – Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.
   – Є такі пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…
   – Е, є і межи ними такі мнєкі, – балакали два мужики, додому йдучи.

Моє слово^[42]

Моє слово^[43]

   Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте!
   Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
   З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
   І я ходив тихонько, як біленький кіт.
   Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.
   А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
   Листочок білої берези на сміттю.
   …………………………………………………………………………………
   Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.