– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти…
   Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
   – Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
   – Коли я не хочу.
   – А ти чий, дєдів чи мамин? – питав Михайло.
   – Дєдів…
   – А кого меш бити?
   – Маму.
   – А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
   – Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
   – Ой, ци ни цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
   – Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
   – Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
   Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
   – Mo, Андрі, а ти що купиш мамі?
   – Червоні чоботи.
   – Адєдиві?
   – Дєдиві нічо не хочу.
   – Файний синок мамин.
   Михайло взяв його знов на коліна.
   – Ти як називаєшси?
   – Андрій Косминка.
   – А хто ти є?
   – Луский радикал.
   – Добре. А куди ти поїдеш?
   – До Канади.
   – На чім поїдеш?
   – На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
   – А дєдю озмеш з собов?
   – Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
   – Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
   – Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

Майстер[8]

   То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
   – Та я вам, мойня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда – ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
   – Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, проб’ю торг, могорич віп’ємо – та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
   – Віду в неділю з церкови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти…
   – Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих…
   – А так мені Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
   – А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають:
   «Ой, синку, тото ті Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає тото та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
   На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.
   – Але потім, братя, пішло все коміть головою. Якби взєв на долоню пір’є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити…
   – Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
   – А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.
   – Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило…
   – Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най Бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову…
   – Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу – мну в собі.
   – Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливає, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзвонить…
   – Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнєтали.
   – Дальше нічо не тєм’ю. Доста того, що-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробилоси…
   – Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа збавив, збавив навіки…
   Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.
   Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку горівки і пив понад міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.
   – То видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все Божа міць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бідний, у Бога всі однакі; що має Бог дати, то дасть і найбіднішому і найбогатшому…
   – Та вже воно правда, що від Божої моці ніхто не сховаєси, але бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав’єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсує…
   – Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, тенди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..
   – Правду кажете, ой, бігме, правду. Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї увіти. Аді, не за довгий час піде відци додому, та й віб’є вікна, та й лєже на піч та ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у свої хаті та не купував би їх щомісяця два рази. То лиш так здаєси, що він добре говорить, але єму в голові рівно хіба…
   – Пустив го, невіра, марне. Так го зсукав, що до смерті ніхто го не розсуче. Зломив му волю, єго ні робота не береси, ні нічо, а що заробить трошки, то й все посідає в коршмі…
   – Най пан Біг хоронить кожного доброго чоловіка…

Побожна[9]

   Семен та Семениха прийшли з церкви та й обідали – мачали студену кулешу в сметану. Чоловік їв, аж очі вилазили, а жінка почтиво їла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловік кидав на неї цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав і пускав слиною, як піском, в очі.
   – Не можеш ту башту трохи приперти, не мож хліба з'їсти…
   Семен їв і не припирав башти. Трохи його жінка вколола отим словом, але він возив далі сметану з миски.
   – Чмакає, як штири свині. Боже, Боже, таку маєш гям-бу нехарапутну, як у старої конини.
   Семен іще мовчав. Трохи був і винен, а по-друге, хотів добре попоїсти. Врешті встав і перехрестився. Вийшов надвір, дав свиням пити і вернувся, аби лягати.
   – Аді, насадивси та й літає, як колода, ану-ко, ци він вікаже де носа? Гниє отак кождого свєта та й неділі.
   – Чьо ти собі ґудза зо мнов шукаєш? Як я тобі зав'єжу ґудз, то ти його не роз'єжиш, я тобі дам ґудза!
   – Я би тебе щонеділі живого кусала.
   – Коби-то свиня мала роги…
   – Стоїть у церкві як баран недорізаний. Інші ґазди як ґазди; а він такий зателепаний, як колєра. Мені аж лице лупаєси за такого ґазду.
   – Ото, бідна головко, та й втратю царство небесне! Нагаруйси цілий тиждень, та ще у церкові гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так Божого слова віслухаю.
   – Ой, вже ти слухаєш слова Божого. Одного лумера не знаєш, що ксьондз казав на казаню. Станеш насеред церкви, як сновида. Дивиси, а очі вже пішли у стовбір, дивиси, а рот вже розхиливси, як ворота, дивиси, а слина тече вже з рота. А я дивлюси, та й земля підо мнов горить зі встиду!
   – Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.
   – Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі, – лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бігме нема!
   – Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами… Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка – самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!
   Семениха аж заплакала, аж затремтіла.
   – То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.
   – Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
   – Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взє-ти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитися – та й решта!
   – Та жий, поки світа та сонца…
   – Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
   – О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'ежу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців…
   – Ой буду, буду – та й вже!
   – А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
   – Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна, тото-с ми світ зав'єзала! Аді, в неділю береси бити!
   – Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!
   Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Катруся[10]

   Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:
   – Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема ніякої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай, тобі таки нема віходу…
   Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.
   – Ой нема, бідний світе, нема. А дєдя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на ті подйвитьси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вініли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті Бог хоть до осені додержєв… Ей, дівко, дівко, того-с себе та й нас зневолила!
   Мама взяла Катрусю чесати.
   – Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
   Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску.
   – Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
   Мама заплітала косу.
   – Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на смерть уберу…
   Заплакали.
   – Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
   Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
   Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
   – Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.
* * *
   Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.
   – Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
   Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.
   – А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по дохторах розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!
   Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
   На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
   По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
   Катруся почервоніла і все собі гадала:
   «Маю в Бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мені лік!»
   Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
   – Аді, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях! Звернувся до Катрусі.
   – Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! 1 тобі ліпше, і нам ліпше…
   Катруся плакала.
   – То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарати цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погріб.
   Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле. Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
   – Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мємо бідити без тебе… Ой, будем та будем…
   Старий замовк.
   – Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, – шепотіла Катруся.
   В'їзджали в місто.
* * *
   Вертали додому. Сусід Микола також з ними.
   – Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до дохторів не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого – де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачєв почітувати, то я таки не дослухував до кінца. Ніби було би що з того, що я би віслухав? Най умирає так, як є. Най віл'є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче…
   – А ви ж гадаєте, – почав сусід, – що дохторі дають мужикові такий лік, як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
   – Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть гроші дати…
   – Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, та й як він зачєв її шукати, то вона єму навправці: «Ой, – каже, – пані дохтор, дайте мені послідний лік. Я, – каже, – бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мені послідний лік». Дохтор, бачу, відививси на бабу та й каже: «А ти відки знаєш?» – «Ой, – каже баба, – відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послідний лік». Як зачєла, як зачєла, та й дав, і до сегодні ходить…
   – Коби ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, що то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!
   – Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареві, а сама, не біси, мудра, дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удастьси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здалний, що або суда, або туда!
   – Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку просити! А так і гроші загубив, і нічо не поможе… Тото-м гидно зробив.
   – Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувси від дерева…
   – Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
   – Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає…

Ангел[11]

   Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навіки слава», – лиш тільки бесіди і розмови.
   – Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!
   Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
   – То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…
   – Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
   Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
   – Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобігали-м, обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.
   Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:
   – Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
   Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
   – То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум…
   З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
   – Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д смерті. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людей. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.
   Виймала червоні чоботи.
   – Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!
   Баба заплакала.
   – Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один Бог знає, але таки не вмер без свічки.
   На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
   – Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на-голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…
   Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
   – Ой, ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як, баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой, дитинко Божа, минув вік, як у батіг траснув!
   Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.
   – Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Якись панок поначіплював на підсіню таких образів, що на фіру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звір змальована, що в казці би не склав. А якісь царі такі страшні, московські та турецькі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я єго купила. То так він приязно дививси та так ружі кождому наставлєв, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди…
   – Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю голубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як приберу єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.
   Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.
   – Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, що жила…

Сама-саміська[12]

   У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й збанятко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпшенького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час, то, Бог видів, не було як.