Стефаник Василь. Камінний хрест (збірник)

   – Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, так клади собі хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукуєш із-за богацького вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого…
 
   Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив між громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорові вона і така була мила…
 
   Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина – велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітню Марійку і все їх питався:
   – Що мємо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеві обід зварить?
   А як жінку ложили в трунву, то він заридав:
   – Беріть її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
   Він припав до небіжки і цілував її в лице.
   – Люди, люди, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесіду. Прости мені. Катеринко, приятелю мій добрий!
   Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
   – Вона, люди, як пішла за мене, то так як під воду пірнула, ніхто її вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами – на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!..
   …………………………………………………………………………
   І ще минуло кілька літ. Одного вечора прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід.
   – Насте, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
   Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як її відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тоді заговорив:
   – Дай тобі, Боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо стиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде…
   …………………………………………………………………………
   А роки йшли, не стояли. Федір не випускав із рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на поратунок, бо в неділю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав його ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа…
   …………………………………………………………………………
   Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався йти до двора.
   – Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи орнарії, та й якось я перезимую, заки піду до служби.

III

   По селі білі, вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лише Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка. Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.
   – Тепер, Федоре-небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панську, бо-с, виджу, зголоднів.
   Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
   А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
   – Село вімерло що до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивлюси!
   Але власні слова переймали його переляком, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло. Успокоївшися, він вертав на піч.
   А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забув за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’яті.
   Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли, аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики, такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав, як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледве піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, – він забував навіть хреститися. Ті мари так його змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілів як папір.
   – Треба брати гроший відки голова, та посвітити хату, бо тут нечисте злізлоси з цілого села накупу. Віпили з мене кров, що вітер ні з ніг ізгонить!
   Як весняне сонце заблисло, то він смарував чоботи, латав сорочки, і плів волоки до постолів, і тішився, що раз уже піде до служби.
   – Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, мелдуюси до панської служби.
   – Добре, Федоре, – десь відповідав йому пан, – ти, виджу, слушний чоловік, коли ти подлуг припісу мель-дуєшси.
   І Федір, латаючи сорочку, солодко усміхався.

IV

   Федір стояв серед панського гумна і сумно дивився за рядом плугів, що висотувався з брами, як ланцюг, у котрім залізо споювало м’ясо людське з м’ясом волів.
   – Уже моє оранє скінчилоси! Старе вогниво, та й вікинули, бо ланцюг серед дороги урвав би си!
   Похитав головою та й пішов до стодоли брати свиням зерна. Через цілий день на гумні було тихо. Лише від наймицьких хаток доходили крики бабів і плач дітей.
   Якби хто з села повибирав щонайгірші хатки, а до них загнав щонайобдертіших мужиків і найжовтіших жінок і додав ще голої дробини – дітей – і все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ тих хаток із їх мешканцями.
   Федір з гумна дивився на ті хатки і щось заперечив головою:
   – А де ж я би там ішов у таке пекло! Я собі буду спати у стайні, тепер зими нема. Не піду я там у тоту пропасть.
   Вечором пішов до стайні. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами і ліниво жували сіно. Коло кожних чотирьох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатарі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кожний коло чогось нипав. Коло них присів Федір. Воли один по одному падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничі, а за погоничами йшли плугатарі. В стайні запанував тяжкий відпочинок, що по утомі зораних ланів паде на стайню, як тяжкий камінь. Федір також засунувся перед воли.
   – Свинарю, мой, а марш з-перед волів межи свині! Ще тобі лужко стелити! Твоя Марійка добре нас ріхтує. Тікаєси, як сука, з фірманом, та відавує йому з обіду щонайліпше, та ще й ти приліз на нашу голову? Марш з-перед волів!
   Федір виліз із ясел і ляг під брамою на в’язку соломи. Забута кривда в тій хвилині пробудилася.
   – Гріх меш мати за мене, Андрію, гріх…
   Стайня стогнала, позівала, зі сну говорила. Так тяжко дихала, як би десь глибоко в землі душилися тисячі людей.
   – Молиси за мене, най мене Бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо тє спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати…
   Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну.

V

   Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і не показувався на очі. По Великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.
   – Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!
   І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.
   – Тепер жий, з ким хочеш!
   Тої днини впився і прийшов до стайні.
   – Мой, скарбов’яни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.
   – Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову.
   – Певне, що п’єному добре спати, так і Бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де маю іти спати?
   Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.
   – Де впадете, там будете спати.
   – А якби я так у яселца, га?
   Він злобно засміявся.
   – Я в ясла, а ти мене за гирю, та в шию, та буком: а марш, старий псе!
   Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
   – Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік, – ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти мене запитаєшси: «А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?» Отут ґудз! А я тобі на це нічо не скажу, лиш три слові: «Нема у людий Бога». А ти голова розумна та й усе вже знаєш…
   – Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми тих богачиків трохи намнемо.
   – Я на вибір піду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не маю гнити. Я знаю ліпше ґатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але чекай, я тобі буду казати, як на протоколі. Я був помийник жидівський, я валєвси попід жидівські лави, по всіх кременалах. А Бог най пише гріх, а я не боюси, я за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вів’єжуси що до крішки. Но, але дав мені Бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», – а я лишив жида серед дороги та й пішов до Божої роботи. Дєкую Господеві і до сегодні!
   Він хрестився, цілував землю і бив поклони.
   – Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував! Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи треба відпокутувати, Бог буком не б’є! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля, його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю – вігодував, а люди взєли та й знівечили. Пішла моя Настя ні сяк ні так, пішла по жидах, а Марія, аді, помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні Бог скарає, як що кажу. Кара має бути!
   Він імив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити.
   – А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені ґрейцір, най ноги вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А куди ж я маю тепер іти?! Карає Бог, карають люди, караєте ви, а я кількі карі не годен вітримати!
   – Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
   – Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з твого хліба всю мнєкушку віїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правді?
   Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.
   – Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!
   Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.

VI

   Коло громадської канцелярії стояли дві купи. Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча – наймити і ґазди. З одної і другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії і голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта і жида. Жандарми снувалися і усміхалися, як коли би мали перед собою діточу забавку.
   – Ну, хлопці, тепер уже вібрали-сте пана, сідайте та й мете пити горівку, – сказав економ. Ґазди здоймили галас:
   – Ото вушивці, ото жебраки, ото худоба панцька!
   – Мойня, чуєте, як богачі рип’є?
   – Най рип’є, а ми пиймо горівку.
   – Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
   – Ми горівку воліємо!
   – Ото нам пани вішукали право, аби голодники розбоєм ішли на село!
   – Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальні? Таже і там бідний нарід стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старші братя, богачики, а дєк чітає тоті казети, а ви покивуєте головами, як воли, ніби щось ви з того розумієте. А то один з другим такий дурний, хоть му око віколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церкві, так у канцілярії, так усюди. Та ми маємо з вами бути?
   – Хлопська голова не до письма, а зад не до крісла!
   Наймити зареготалися.
   – А тихо ж ви, невмивані, вперед вуші повібивайте, а потім учіть ґаздів розуму!
   – Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гірше жида! Чого горланиш? Не біси, твоє богатство піде марне. А нагадай собі, як я служив у тебе, та мене від твої роботи хороба нагріла. А ци ти мені за цілий тиждень вініс букаточку хліба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вігнав босого на зиму! Таже ти гірше жида, бо то рахуєси не наша віра. Але пустє твої діти тото богатство, що з него сліду не буде! Ти, кальвіне!
   Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обілляла кров, і він упав.
   – Хлопці, ану богача трохи намнєцкаймо!
   Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою ґазди, потекла кров…

VII

   Федір лежав у своїй хаті на постелі. Очі його горіли, як грань, від червоних язичків, що тисячами огників розбігалися по тілі і смажили його на вуголь. Ті язички, як блискавки, літали по всіх жилах і верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав.
   Запалився, чув, що з нього бухає поломінь, ймався руками за очі. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетіли з тіла і прилипли на шибках віконця. Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
   – Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір’ю.
   Він скакав, танцював, реготався.
   Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.
   Вибіг на поріг.
   Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
   – Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!

Кленові листки^[35]

І

   Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лише руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухались би, лише спочивали би зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.
   Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.
   – Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні. Хоть це не горівка, а болото, але з мужиком то так си має: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконати…
   – На то сми рожені, – відповідали побожно куми.
   Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.
   – А закусіть… Та й дивітьси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, що з него має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!
   – Не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша. А діти – піна на воді… щось на них трісне – та й понесете всі на могилу.
   – У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть.
   – Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.
   – Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.
   – Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка як си має звичій у такім антересі, та єї не треба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колись іншим ліпшим часом.
   – Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на землі і маєтки лишили!
   Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.
   – Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна, і двері, гай!..
   Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.
   – Аді, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та то би на дванайцітий сніп якись раз торгнути, то би якись раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебельце у серце дюгне!
   Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
   – А увечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, а вони тобі в один голос і жінка, і діти: «Нема хліба!» Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тєгнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мала з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й течешси на лан такий чорний, що сонце перед тобов меркне.
   – Іване, не журітьси дітьми, бо то не лише ви, але Бог їм тато, старший від вас.
   – Я з Богом за барки не ловлюси, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терня?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни із неба не спустить, а потім увесь світ кричить: «Мужики злодії, розбійники, душегубці!» Зіпреси один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! «Ви, – каже, – дітей не научу-єте страху Божого, ви їх самі посилаєте красти…» Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всего назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бурінах разом з курми, а як що до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдє. Ци крадуть, ци жебрають, ци пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив, і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше житє…
   – Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли самі у нім бродимо.
   – Я на діти дивюси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по землі ходить, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лише збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п’є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!..
   Аж почервонів, аж задихався.
   – Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їсть кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитися. Дивиси, іде до тебе шандар. Скує тебе, наб’є-си, як товарини, бо ти тато злодієві та й мусиш з ним бути у змові. Та й є-с злодій навіки! Але це не решта, конець ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцький злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмуть здоров’є та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєють, під пліт викидають з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: «Віточку, віберіть ні із цеї кари». – «Ти, – каже віт, – бідний чоловік та, може, ті віпустим, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду?» Стиснеш плечима, складешси, як цізорик, та й кажеш: «Місіць вам буду задурно служити…» Так ци не так, люди, правду кажу ци брешу, як пес!?
   – Все так, цілий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!
   Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
   – Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітий, як ворон на стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кранкає, серце кранче!
   Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
   – Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне, і завтра, і рік, і другий і подививси на мої діти, що вони там діють? А що-м уздрів, та й сказав-єм. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…
   По хвилині:
   – Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив…
   Куми забули були за відпочинок, а тепер самі нагадали, борзо повставали і пішли.

II

   Рано.
   Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама марна, жовта і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
   – Семенку, ти вже наївси?
   – Вже, – відповів шестилітній хлопець.
   – То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилєтиси, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
   – Уступітьси, бо через вас я не можу замітати.
   Мама звелася і поволіклася на постіль.
   – Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже…
   – Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я виджу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било…
   – Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.
   Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти.
   – Вони ще малі, Семенку, як віростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
   – Я си найму, та й там мені будуть сорочки прати, я їх не потребую.
   – Не тішси, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
   – Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.
   – І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.
   – Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.
   – А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.
   – Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.
   – Вімий збанок та й сип борщу.
   – Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.
   – Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали…

III

   Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
   – Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.
   Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
   – Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…
   Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
   – Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
   Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.
   До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.