Страница:
З міста йдучи[20]
Перший:
– Лишень самого полотна зо п’ятдесят звоїв по смерті лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений – там були маєтки! А кілька сума? Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? – Прийшла смерть, та й мус усе покидати!
Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм що виколідуєм, а він віходить із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку. Входимо до хати, пообсаджує за стіл та й каже: прийматимете як є, бо якби я не одинокий, то жінка би якось прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилі, а ви вибачєйте. Та й сам нас приймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як долоня, завгрубшки. Такої сегодні і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоби вужі мали доста. То, бувало, п’ємо та їмо, а він просить як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п’ємо та колідуємо старому:
Другий:
– Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п’єтку та й гайда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили – пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо – все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина та й сфатитьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою працу розтєгаєте?! Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: паршєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав як несповна розуму по тоці. То, казала паламариха, що так цілу ніч Божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б’ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.
Третій:
– Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то знаєте, пошта – сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідає жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, що хтось дверима рипнув та й сфатила-м си, кажу, певне, до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, десь, каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж. Ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв’єзок на сон. Саме, каже, вопівночі приснилоси мені, що десь я віходжу з хати надвір, а то сполудня така чорна хмара, що аж синя краями! Гадаю собі: ото зараз упалить град, бадю, бадю, піде хліб унівець! Та й пішов-єм до хати, виніс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третього, ба й з-під усіх нори пустили! Десь я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грають, як на сіножєтах. Десь я побіг за рускалем, десь я спускаю ту воду в став, десь та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю десь снопи та й аж упрів-єм – та й пробудив-єм си. Ти якась, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, що воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, що я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимові, як мому хлопцеві. Але кобих її лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!
Перший:
– Знак тому, що був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір’ю якурат можуть тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
Другий:
– Коли-бо, видите, за життя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, що ніхто тому кінца не найде. Банки, якісь векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пні. Та й коби-сте знали, що Тимофій і не п’є, лиш так му все з рук паде якось. Бог знає…
Третій:
– Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша, та дай свій ґрунт продати. Ніби дістала якийсь тот вексіль, вповідають люди, але тепер ї тот вексіль боками лізе.
Перший:
– Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема… Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?
Другий:
– То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покояніє, щоби птаха не сіла на хату. Як дізнав-си, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки:
– А вексіль де? – каже.
– Ой, я дала братові.
– То в тебе брат чоловік ци я? – та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
– Клади, каже, голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила:
– Ой, – каже, – чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі що станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
– Меш, – каже, – кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.
Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронить від такого!
Третій:
– Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв’єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один Бог знає!
Перший:
– Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
Другий:
– Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають…
Третій:
– Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
– Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
– От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої – балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
– Та до двора!
Другий:
– А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
– А я до ксьондза.
– Лишень самого полотна зо п’ятдесят звоїв по смерті лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений – там були маєтки! А кілька сума? Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грішми загрівси? – Прийшла смерть, та й мус усе покидати!
Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм що виколідуєм, а він віходить із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку. Входимо до хати, пообсаджує за стіл та й каже: прийматимете як є, бо якби я не одинокий, то жінка би якось прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилі, а ви вибачєйте. Та й сам нас приймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як долоня, завгрубшки. Такої сегодні і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоби вужі мали доста. То, бувало, п’ємо та їмо, а він просить як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п’ємо та колідуємо старому:
– То як вже віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й сльози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і її в колєдку колідували, а тепер нема кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам сльози стануть в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сиділи не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберем-си, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якись казав: і хліб і до хліба, – та ще забавтеси, бо безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватиси. Лиш мене, каже, припорпають, а мій Тимофій все пустить – що до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видіти. Та й, аді, так сталоси, як небіщик віщував.
…Будь же нам здоров, пане Максиме, в неділю,
В неділю рано дзелене вино саджене.
Вінчуєм тебе щєстєм, здоров’єм в неділю,
В неділю рано дзелене вино саджене,
Чесний, велишний, а в Бога вдєшний, в неділю…
Другий:
– Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п’єтку та й гайда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили – пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо – все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина та й сфатитьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою працу розтєгаєте?! Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: паршєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав як несповна розуму по тоці. То, казала паламариха, що так цілу ніч Божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б’ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.
Третій:
– Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то знаєте, пошта – сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідає жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, що хтось дверима рипнув та й сфатила-м си, кажу, певне, до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, десь, каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж. Ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв’єзок на сон. Саме, каже, вопівночі приснилоси мені, що десь я віходжу з хати надвір, а то сполудня така чорна хмара, що аж синя краями! Гадаю собі: ото зараз упалить град, бадю, бадю, піде хліб унівець! Та й пішов-єм до хати, виніс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третього, ба й з-під усіх нори пустили! Десь я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грають, як на сіножєтах. Десь я побіг за рускалем, десь я спускаю ту воду в став, десь та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю десь снопи та й аж упрів-єм – та й пробудив-єм си. Ти якась, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, що воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, що я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимові, як мому хлопцеві. Але кобих її лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!
Перший:
– Знак тому, що був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір’ю якурат можуть тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
Другий:
– Коли-бо, видите, за життя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, що ніхто тому кінца не найде. Банки, якісь векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пні. Та й коби-сте знали, що Тимофій і не п’є, лиш так му все з рук паде якось. Бог знає…
Третій:
– Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша, та дай свій ґрунт продати. Ніби дістала якийсь тот вексіль, вповідають люди, але тепер ї тот вексіль боками лізе.
Перший:
– Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема… Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?
Другий:
– То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покояніє, щоби птаха не сіла на хату. Як дізнав-си, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки:
– А вексіль де? – каже.
– Ой, я дала братові.
– То в тебе брат чоловік ци я? – та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.
– Клади, каже, голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила:
– Ой, – каже, – чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а най же тобі що станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?
– Меш, – каже, – кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.
Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та прив’єзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронить від такого!
Третій:
– Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв’єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-за стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони похрамували. Як вертали додому, то лиш один Бог знає!
Перший:
– Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
Другий:
– Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають…
Третій:
– Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
– Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
– От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої – балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
– Та до двора!
Другий:
– А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
– А я до ксьондза.
Святий вечір[21]
Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеся в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
– А ноги ніц не стухають?
– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли б десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
– Та коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натягну.
– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якись казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.
– Ви вже розум вістаріли, – таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
– Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє, – коби борше.
– Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
– Та свєткуйте здорові.
– Йди, йди, бо то панцька служба.
Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.
– Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов’ю ті, синку, на все добре.
І рукою благословила.
Легонечно ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
– Прости Біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.
– Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечора вони нам вечерю лагодили.
– Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.
Дівчина, плачучи, вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люди поназносили.
Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько-тіли.
– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горівкою.
– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
Пила.
– Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
Пила.
– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:
– Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої мому Митрові:
– Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
Пила.
– Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з тобов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
– Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
– А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напилася.
– Але-м, старий, п’яна, але-м помийнице! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си врадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д хаті дідівських куснів не волочить!
Випила решту.
– А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…
Гатила головою в стіну, як скажена.
– Лиш таки отак, най креперує торба громацька.
– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеся в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.
– А ноги ніц не стухають?
– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли б десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
– Та коби хоть Бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.
– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натягну.
– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якись казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.
– Ви вже розум вістаріли, – таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
– Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє, – коби борше.
– Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
– Та свєткуйте здорові.
– Йди, йди, бо то панцька служба.
Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.
– Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов’ю ті, синку, на все добре.
І рукою благословила.
Легонечно ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
– Прости Біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.
– Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечора вони нам вечерю лагодили.
– Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.
Дівчина, плачучи, вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люди поназносили.
Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько-тіли.
– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горівкою.
– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
Пила.
– Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
Пила.
– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна світу засіяла…
– Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої мому Митрові:
Верещала, як би з неї хто паси дер.
Вінчую тебе щєстєм, здоров’єм, повій,
Повіяв вітер, похилив явір стихенька.
– Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
Пила.
– Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з тобов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
– Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
– А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напилася.
– Але-м, старий, п’яна, але-м помийнице! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си врадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д хаті дідівських куснів не волочить!
Випила решту.
– А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…
Гатила головою в стіну, як скажена.
– Лиш таки отак, най креперує торба громацька.
Діти[22]
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.
– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Табо ви не сидіть…»
– А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали?
По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
– Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си Богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її.
Осінній вітер грався сивим волосям дідовим.
– Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
– Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми як щенєта на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти.
Голос дідів дрогнув, та й дід урвав бесіду.
– Та й поховають нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть…
Громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
– Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитьси…
– Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
– Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутьси? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…
– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Табо ви не сидіть…»
– А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали?
По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
– Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, Богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си Богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її.
Осінній вітер грався сивим волосям дідовим.
– Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
– Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми як щенєта на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти.
Голос дідів дрогнув, та й дід урвав бесіду.
– Та й поховають нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть…
Громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
– Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитьси…
– Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
– Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутьси? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…
Підпис[23]
Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.
– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?
– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.
І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.
– Павло Лазиренко.
– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?
– Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.
– Та хто вас на таке нараїв?
– Біда мене на це нарадила.
– Яка біда?
– Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
– Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
– Як стара?
– Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
– Ґрунт маєш?
– Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.
– А стоїть на тобі?
– На мені.
– Табула чиста?
– Геть все чисто.
– Довги маєш?
– Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
– То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
– Та коли прийти на то посідзенє?
– Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.
– Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. – Та й вітєг з пахузи, та й подав. – Там, – кажу, – десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. – Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.
– Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.
– А вмієш, старий, писати?
– Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.
– То мусиш підписуватиси у нотаря.
– Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть…
– Не можна, – каже, – на векслєх хрестів класти…
– А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану[24] мало що мені лишитьси.
Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
– Хлоп, – каже, – все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», – погадав-єм собі та й побіг далі.
– Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
– Несу я ті гроші додому, а тот швець мені з голови не вілазить. Злодій-то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, що раз тісно.
– Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»
– Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.
– Та вже не мемо, – відповідали ґазди, – та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.
– Але маєте всі ї по дарункові принести.
– Таже певне…
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.
– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?
– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.
І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.
– Павло Лазиренко.
– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?
– Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.
– Та хто вас на таке нараїв?
– Біда мене на це нарадила.
– Яка біда?
– Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
– Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
– Як стара?
– Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
– Ґрунт маєш?
– Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.
– А стоїть на тобі?
– На мені.
– Табула чиста?
– Геть все чисто.
– Довги маєш?
– Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
– То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
– Та коли прийти на то посідзенє?
– Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.
– Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. – Та й вітєг з пахузи, та й подав. – Там, – кажу, – десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. – Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.
– Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.
– А вмієш, старий, писати?
– Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.
– То мусиш підписуватиси у нотаря.
– Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть…
– Не можна, – каже, – на векслєх хрестів класти…
– А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану[24] мало що мені лишитьси.
Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
– Хлоп, – каже, – все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», – погадав-єм собі та й побіг далі.
– Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
– Несу я ті гроші додому, а тот швець мені з голови не вілазить. Злодій-то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, що раз тісно.
– Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»
– Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.
– Та вже не мемо, – відповідали ґазди, – та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.
– Але маєте всі ї по дарункові принести.
– Таже певне…
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.
Лан[25]
Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
– Ото, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
– Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
– Ото, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
– Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…