Страница:
– Для кого ж вони так стараються?
– Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, – вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?
– Ось що, – кажу, – як на мене, всі духи – просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!
– Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.
– Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш – я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.
– Та ну тебе, Геку, з тобою говорити – дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш – наче телепень якийсь.
Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло – духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я – інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.
Розділ IV
Так минуло місяців три-чотири, вже давно настала зима. Я майже щодня ходив до школи, навчився складати докупи слова, трохи читати й писати. І ще вивчив напам’ять таблицю множення до «шість на сім – тридцять п’ять»; а далі, щось мені так здається, нізащо не вдасться подужати, хоч до ста років учись. Та й взагалі, я математику не дуже люблю.
Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик – якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі – це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.
Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі мною трапиться і якою саме вона буде. Коли-не-коли лихо можна відвернути, тільки це був не той випадок, тож я і не пробував щось робити, а просто вештався містом у пригніченому настрої та чекав, де ж воно зі мною станеться.
Я вийшов у сад і перебрався через високий дерев’яний паркан. На землі було десь на дюйм снігу, який щойно випав, і я побачив на ньому сліди: хтось ішов від каменярні, потоптався трохи біля паркану, а потім пішов далі. Дивно було, що він не зайшов у сад, простоявши стільки часу біля паркану. Я не міг збагнути, у чому справа. Дивно якось… Я хотів був піти по слідах, але перед тим нахилився, щоб роздивитися їх. Спочатку я нічого особливого не бачив, а тоді помітив: на лівому каблуці було набито хрест із великих цвяхів, щоб відвертати нечисту силу. Я стрімголов скотився з гори, час від часу озираючись, але нікого не було видно. Помчав я до судді Тетчера. Він сказав:
– Ну, хлопче, ти щось зовсім захекався. Ти прийшов за відсотками?
– Ні, сер, – кажу я. – А хіба для мене щось є?
– Так, вчора ввечері я отримав за півроку більш як сто п’ятдесят доларів. Цілий капітал, як на тебе. Краще я покладу їх до решти шести тисяч, бо ти їх пустиш на вітер, якщо забереш.
– Ні, сер, – кажу, – я не хочу їх витрачати. Мені вони зовсім не потрібні – ні шість тисяч, ні сто п’ятдесят доларів. Я хочу, щоб ви їх взяли собі – всі ці гроші.
Він, видно, неабияк здивувався і ніяк не міг второпати, в чому справа, бо перепитав:
– Як? Що ти цим хочеш сказати?
– Будь ласка, не розпитуйте мене ні про що. Візьміть краще мої гроші… Ви ж візьмете?
Він каже:
– Навіть не знаю, що тобі відповісти… А що сталось?
– Будь ласка, візьміть їх, – наполягаю я, – і не розпитуйте мене. Тоді мені не доведеться брехати.
Суддя замислився, а потім каже:
– О-о! Здається, розумію. Ти хочеш продати мені свій капітал, а не просто подарувати. Це правильно.
Потім написав щось на папірці, пробіг очима і каже:
– Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означає, що я придбав у тебе твій капітал і заплатив за це. Ось тобі долар. Тепер підпишись.
Я підписався і пішов геть.
Джим, негр міс Вотсон, мав велику волосяну кулю завбільшки з кулак; він витяг її із бичачого сичуга і тепер на ній ворожив. Джим говорив, що в тій кулі сидить дух і що цей дух усе знає. От я й пішов ввечері до Джима і розповів йому, що мій батько знову тут, – я бачив його сліди на снігу. Мені треба було знати, що він збирається робити і чи залишиться тут. Джим вийняв кулю, щось прошепотів над нею, а потім підкинув; куля впала на підлогу, як камінь, і відкотилася на дюйм. Джим спробував ще раз і ще – виходило все так само. Тоді він став навколішки, приклав вухо до кулі й прислухався, але пуття з того не вийшло. Джим сказав, що так буває: іноді без грошей куля нізащо не хоче говорити. В мене завалялася стара фальшива монета вартістю в чверть долара. Вона нікуди не годилася, бо мідь просвічувала крізь срібло; але навіть і без цього її не можна було збути з рук – така вона стала слизька, наче аж масна на дотик. Словом, одразу було видно, в чому справа. (Я вирішив, що ліпше буде не говорити про долар, який мені дав суддя.) Я відразу попередив, що монета погана, але, може, куля її візьме, чи ж їй не все одно? Джим понюхав монету, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що куля сприйме її за справжню. Для цього потрібно розрізати сиру картоплину навпіл, покласти в неї монету на всю ніч, і зранку мідь уже не буде видно й на дотик монета не буде слизькою, так що навіть у місті її хто завгодно прийме, не те що волосяна куля. А я ж і раніше знав, що картопля допомагає у таких випадках, тільки забув про це.
Джим поклав монету під кулю, ліг і знову прислухався. Цього разу все було добре. Джим сказав, що тепер куля мені всю долю напророчить, якщо я захочу. «Давай», – кажу. Ось куля і почала нашіптувати Джиму, а він переказував мені. Він сказав:
– Ваш тато сам іще не знає, що йому робити. То думає, що піде, потім починає думати, що залишиться. Краще буде ні про що не турбуватися, нехай старий сам вирішить, як вчинити. Біля нього два ангели. Один весь білий, так і світиться, а другий – весь чорний. Білий його все навчає добру, а прилетить чорний – і всю справу зіпсує. Поки що не можна сказати, який з них переможе. У вас у житті буде багато лиха, але й радощів теж чимало. Іноді й стусанів скуштуєте, і хворіти будете, але все минеться. В житті вам зустрінуться дві жінки. Одна блондинка, а друга брюнетка. Одна багата, а друга бідна. Ви спочатку одружитесь на бідній, а потім на багатій. Тримайтесь якнайдалі від води, аби щось не сталося, бо вам на роду написано, що ви скінчите життя на шибениці. Коли ввечері я запалив свічку й зайшов до себе в кімнату, виявилося, що там власною персоною сидить мій татуньо!
Розділ V
Я зачинив за собою двері. Потім повернувся, дивлюся – ось він, таточко! Я його завжди боявся – дуже вже він мене лупцював. Мені здалося, ніби я й тепер злякався, але потім зрозумів, що помилився. Тобто спочатку, звісно, від несподіванки трохи не вмер, мені аж подих перехопило – так він несподівано з’явився, але я одразу ж оговтався і зрозумів, що зовсім не боюсь, навіть говорити про це не варто.
Років батькові було близько п’ятдесяти, та й на вигляд стільки. Волосся у нього довге, нечесане і брудне, висить патлами, і тільки очі світяться крізь нього, немов крізь кущі. Волосся чорне, жодної сивої волосини, і довгі закудлані баки теж чорні. На обличчі, хоч його майже не видно за волоссям, ані кровинки – воно зовсім бліде; але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що глянути страшно і гидко, – як розпороте риб’яче черево. А одяг – суцільне дрантя, нема на що дивитись. Одну ногу він заклав на коліно; чобіт на цій нозі луснув, звідти стирчали два пальці, й він ними ворушив час від часу. Капелюх валявся на підлозі – старий, чорний, з широкими крисами й верхом, що провалився всередину, ніби каструля з кришкою.
Я стояв і дивився на нього, а він дивився на мене, злегка похитуючись на стільці. Свічку я поставив на підлогу. Я помітив, що вікно відчинене: значить, він видерся спочатку на сарай, а звідти потрапив до кімнати. Він оглянув мене з голови до п’ят, потім каже:
– Ти ба’, як вирядився – ой-ой-ой! Певно, думаєш, ти тепер велике цабе, еге ж?
– Може, думаю, а може, й не думаю, – відповідаю я.
– Ти гляди мені, не пащекуй! – каже. – Ич, понабирався дурощів, поки мене не було! Я з тобою швидко розберуся, виб’ю з тебе пиху! Теж мені, розумний став, – кажуть, навіть читати і писати вмієш. Що, думаєш, батько тепер і нігтя твого не вартий, якщо він неграмотний? Я ці дурниці з тебе повибиваю. Це ж хто тобі велів набиратися цього дурнуватого благородства? Ну, кажи, хто велів?
– Вдова.
– Вдова? Ось воно як! А хто це вдові дозволив пхати носа не у своє діло?
– Ніхто не дозволяв.
– Ну, нічого, я їй покажу, як лізти, куди не просять! А ти школу свою покинь! Почув? Я їм всім покажу! Навчили хлопця задирати носа перед рідним батьком, наприндився, як індик! Ну, якщо тільки я побачу, що ти пхаєшся до тієї дурної школи, начувайся! Твоя мати ні читати, ні писати не вміла, так неграмотна і померла. Всі твої родичі так і померли неграмотні. Я сам ні читати, ні писати не вмію, а воно, дивись, яким франтом вирядилось! Не така я людина, щоб це терпіти, чуєш мене? А ну ж бо, почитай, я послухаю.
Я взяв книжку й почав читати щось про генерала Вашингтона і про війну. Не минуло і півхвилини, як батько вгатив по книжці кулаком, і вона полетіла через усю кімнату.
– Правильно. Читати вмієш. А я спершу й не повірив. Все, годі задаватися, бо я цього терпіти не збираюсь! Стежити за тобою буду, за франтом таким, і якщо спіймаю біля цієї самої школи, битиму, як сидорову козу! Всиплю так, що мало не здасться! Гарний синок, нічого не скажеш!
Він узяв до рук синю з жовтим картинку, де було намальовано хлопчика з коровами, й запитав:
– А це що таке?
– Це мені дали за те, що я добре вчуся. Він роздер картинку навпіл і сказав:
– Я тобі дам теж дещо: ременя добрячого!
Він довго бурчав щось собі під ніс, потім сказав:
– Ти ба, як розніжився! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килим на підлозі, – а рідний батько мусить валятися на чинбарному заводі разом зі свинями! Добре, синочку, добре! Нічого, я всю цю пиху з тебе швидко повибиваю! А то вже геть запанів – розбагатів, кажуть! Га? Це ж яким таким чином?
– Брехня це все – ось яким.
– Слухай, ти як це зі мною розмовляєш? Я терпів, терпів, але більше терпіти не буду, так що ти мені не пащекуй. Два дні я вже у місті – і тільки й чую, що про твоє багатство. І нижче по річці теж про це чув. Того і приїхав. Ти мені ці гроші дістань до завтра – вони мені потрібні.
– Немає в мене ніяких грошей.
– Брешеш! Вони у судді Тетчера. Забери їх. Вони мені потрібні.
– Кажу ж вам: немає в мене ніяких грошей! Спитайте самі у судді Тетчера, він вам те саме скаже.
– Ясно, що я його спитаю; я його примушу сказати! Доведеться йому діставати гаманця, зі мною жарти кепські! Ану, скільки у тебе в кишені? Мені потрібні гроші.
– Лише один долар, і він мені самому потрібен…
– Ха, він тобі потрібен! А мене що до того? Давай сюди, кажу.
Він взяв монету і спробував її на зуб – чи не фальшива, – потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні – батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.
Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.
Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого – тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.
Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.
Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, – можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив:
– Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!
І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.
Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.
Розділ VI
Так от, коли мій старий вичухався, він подав скаргу в суд на суддю Тетчера, щоб той повернув мої гроші, а тоді взявся й за мене, бо школу я так і не покинув. Разів зо два він мене спіймав і відлупцював, тільки я все одно ходив до школи, а від нього весь час ховався або втікав. Раніше мені не дуже й подобалося вчитись, але тепер я вирішив, що неодмінно ходитиму до школи – батькові на зло. Суд усе відкладали, скидалось на те, що його ніколи не почнуть, тож я час від часу позичав у судді Тетчера два-три долари для свого старого, щоб відкупитися від різок. Щоразу, коли я давав йому гроші, він напивався в дим; і щоразу, коли він напивався, то тинявся містом та буянив; і щоразу, коли він влаштовував дебош чи хуліганив, його запроторювали у в’язницю. Він був дуже задоволений – таке життя було йому до душі.
Але щось він дуже вже внадився вештатись біля будинку вдови, аж доки та його не насварила: якщо він, мовляв, не облишить цю звичку, йому доведеться про це пожаліти. Ну й розізлився ж мій татуньо! Пообіцяв, що покаже, хто господар Гека Фінна.
І от якось навесні він вистежив мене, спіймав і вивіз у човні милі за три вверх по річці, а там переправився на той бік у такій місцині, де берег був лісистий і житла ніякого довкіл, крім старої рубленої хижки в гущавині лісу. Її нізащо не знайдеш, якщо не знаєш, де шукати.
Він мене не відпускав ані на хвильку, тому про втечу не варто було й думати. Жили ми в цій старій хижці, й він завжди замикав на ніч двері, а ключ клав собі під голову. Він мав рушницю – певно, поцупив у когось, – і ми з ним ходили полювати, а ще рибалили, цим і харчувались. Частенько він закривав мене на замок і їхав у крамницю милі за три, до переправи; там міняв дичину та рибу на віскі, привозив пляшку додому, напивався, співав пісень, а тоді лупцював мене. Вдова все ж таки якось вивідала, де мене шукати, і прислала мені на виручку чолов’ягу, але батько прогнав його, налякавши рушницею. А незабаром я й сам звик тут жити, і мені навіть подобалось, – усе, крім батькового ременя.
Жилося нічого так – хоч цілий день палець об палець не вдаряй, знай кури та рибку лови; ні тобі книжок, ні навчання. Так минуло місяців зо два, чи, може, й більше. Мій одяг перетворився в лахміття, я знову ходив брудний і вже не розумів, як це мені подобалося жити в будинку вдови, де треба було вмиватися і їсти з тарілки, і розчісуватися, і лягати та прокидатися вчасно, і нидіти над книжкою, та ще й стара міс Вотсон, бувало, гризе тебе постійно. Мені вже туди не хотілося. Я покинув було лаятись, бо вдова цього не любила, а тепер знову почав, якщо вже мій старий нічого не мав проти. Ну, загалом нам у лісі жилося зовсім не погано.
Але помалу старий зовсім розперезався, почав лупцювати мене палицею, і цього я не стерпів. Я був весь у рубцях. І вдома йому вже не сиділося: поїде кудись, бувало, а мене замкне. Одного разу він так поїхав і не повертався три дні. Так нудно було! Я вже думав, що він потонув і мені ніколи звідси не вибратись. Мені стало страшно, і я вирішив, що треба якимось чином тікати звідси. Я багато разів намагався вилізти з хижки, але ніяк не міг відшукати лазівку. Вікно було таке, що навіть псу не пролізти. Комином я теж не міг піднятися: він виявився надто вузьким. Двері були збиті з товстих і міцних дубових дощок. Батько, коли їхав десь, намагався ніколи не залишати в хижці ножа чи взагалі чогось гострого; я, певно, разів сорок обшукав усе в хаті, можна сказати, весь час тільки цим і займався, бо все одно більше не мав чого робити. Але цього разу таки дещо знайшлося: стара іржава пилка без ручки, просунута між кроквами і покрівельною дранкою. Я почистив її і взявся до роботи. У дальньому кутку хижки, за столом, була прибита до стіни гвіздками стара попона, щоб вітер не задував у щілини й не гасив свічку. Я заліз під стіл, підняв попону і почав відпилювати частину товстої нижньої колоди – таку, щоб мені можна було пролізти. Часу на це пішло чималенько, але справа вже наближалася до кінця, коли раптом я почув у лісі батькову рушницю. Я хутенько знищив усі сліди моєї роботи, опустив попону і заховав пилку, а незабаром і батько з’явився.
Він був дуже не в гуморі – тобто такий, як завжди. Розповів, що був у місті, й там справи йдуть чортзна-як. Адвокат сказав, що виграє процес і отримає гроші, якщо їм вдасться довести справу до суду, але є багато методів відтягнути слухання, і суддя Тетчер зуміє це влаштувати. А ще подейкують, нібито влаштовують новий процес, щоб забрати мене від батька і віддати під опіку вдові, й цього разу сподіваються його виграти. Я дуже засмутився, бо мені більше не хотілося жити у вдови, щоб мене знов утискували та виховували, як це в них там називається. Тут старий заходився лаятись, і лаяв усіх і кожного, хто тільки на язик потрапить, а потім ще раз вилаяв усіх підряд для певності, щоб точно нікого не забути, а потім лайнув усіх взагалі для заокруглення, навіть тих, кого не знав, як звати, облаяв найгіршими словами і пішов матюкатися далі.
Він кричав, що ще подивиться, як це вдова мене забере, що він буде пильнувати, і якщо вони тільки спробують йому влаштувати таку підлоту, то він знає одну місцину, де мене сховати, миль за шість чи сім звідси, і нехай тоді шукають хоч і сто років – все одно не знайдуть. Це мене знову ж таки засмутило, але ненадовго. Ну не буду ж я сидіти й чекати, доки він мене завезе світ за очі!
Старий послав мене до човника перенести речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п’ятдесят, великий шмат копченої грудинки, порох і дріб, сулію віскі на чотири галони, а ще стару книжчину та дві газети для пижів, та ще клоччя. Я виніс усе це на берег, а потім повернувся і сів на ніс човна перепочити. Я обдумав усе як слід і вирішив: коли втікатиму з дому, візьму з собою рушницю і вудки. Сидіти на одному місці я не буду, а мандруватиму всією країною – краще вночі; харчуватимуся тим, що добуду полюванням та рибалкою, і піду так далеко, щоб ані старий, ані вдова мене більше не знайшли. Я вирішив випиляти колоду і втекти сьогодні ж уночі, якщо старий нап’ється, а судячи з привезеної сулії, він таки нап’ється, хто б сумнівався! Я так задумався, що навіть не помітив, скільки часу минуло, доки старий не гукнув мене і не запитав, що я там – сплю чи втонув.
Поки я переносив речі в хатину, вже майже зовсім стемніло. Я почав готувати вечерю, а старий тим часом устиг ковтнули пару разів із сулії; це підняло його бойовий дух, і він знову розійшовся. Він випив ще в місті, провалявся цілісіньку ніч у канаві, й тепер на нього просто страшно було дивитися. Коли ж його розвозить після випивки, він завжди починає лаяти уряд. Ось і цього разу завів своєї:
– А ще називається уряд! Ну на що це схоже, скажіть-но мені! Оце такі закони! Забирають у чоловіка сина – рідного сина, а він же його ростив, піклувався, гроші на нього витрачав! Еге ж! А щойно виростив нарешті цього сина, думаєш: час би й відпочити, нехай тепер син попрацює, допоможе батькові хоч якось, – тут закон його і цап! Це називається уряд! І це ще не все: закон допомагає судді Тетчеру забрати в мене капітал. Ось як цей закон робить: бере людину з капіталом шість тисяч доларів, навіть більше, запихає її в таку оце стару хижку, ніби в пастку, і примушує носити таке лахміття, що й свиня посоромилася б його одягти. А ще називається уряд! Людина в такого уряду зроду прав своїх не доб’ється. Та що тут казати! Інколи думаєш: ось візьму та й поїду з цієї країни назавжди. А я їм так і сказав, просто в очі старому Тетчеру так і сказав! Багато хто чув і може повторити мої слова. Кажу: «Я б ні за гріш покинув цю прокляту країну і більше навіть не поглянув би на неї! – Ось цими словами і сказав. – Погляньте, кажу, на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх відстає, а решта сповзає нижче підборіддя, так що й на капелюх зовсім не схоже, голова стирчить, ніби в комині. Дивіться, кажу, якого капелюха мушу носити, а я ж один із найперших багатіїв у місті, лише ніяк не можу добитися своїх прав».
Еге ж бо, чудовий у нас уряд, просто прекрасний! Ти тільки послухай. Був там один вільний негр із Огайо – мулат, майже такий само білий, як білі люди. Сорочка на ньому біліша від снігу, капелюх сяє, і вбраний він, як ніхто в цілому місті: годинник на ланцюжку золотий, тростина зі срібним набалдашником – така поважна птиця, куди твоє діло! І що ти думаєш? Кажуть, ніби він учитель у якомусь там коледжі, вміє балакати різними мовами і все на світі знає. І це ще не все. Кажуть, ніби він має право голосувати в себе на батьківщині. Ну, цього я вже не витримав. Думаю, до чого ж ми так докотимося?! Саме був день виборів, я б і сам пішов голосувати, якби не хильнув зайвого, а коли дізнався, що у нас в Америці є такий штат, де цьому негру дозволяють голосувати, то я взяв і не пішов, сказав, що ніколи більше не голосуватиму. Саме так і сказав, і всі мене чули. Та нехай ця вся країна западеться – все одно більше ніколи в житті не голосуватиму! І ти тільки подумай, як цей негр нахабно поводився: він мені навіть і дороги не дав би, якби я його не відіпхнув. А так спитати: чого цього негра не продадуть на аукціоні? Ось що я хотів би знати! І як ти думаєш, що мені відповіли? «Поки що, – кажуть, – не можна продати, доки він не проживе в цьому штаті півроку, а він ще стільки не прожив». Ну, ось тобі й приклад. Що ж це за уряд такий, якщо не можна продати вільного негра, доки він не прожив у штаті шість місяців? А ще називається уряд, і видає себе за уряд, і вважає, ніби він уряд, а цілі півроку з місця не може зрушити, щоб ухопити цього шахрая, цього волоцюгу, вільного негра у білій сорочці й…
– Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, – вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?
– Ось що, – кажу, – як на мене, всі духи – просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!
– Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.
– Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш – я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.
– Та ну тебе, Геку, з тобою говорити – дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш – наче телепень якийсь.
Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло – духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я – інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.
Розділ IV
Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик – якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі – це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.
Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі мною трапиться і якою саме вона буде. Коли-не-коли лихо можна відвернути, тільки це був не той випадок, тож я і не пробував щось робити, а просто вештався містом у пригніченому настрої та чекав, де ж воно зі мною станеться.
Я вийшов у сад і перебрався через високий дерев’яний паркан. На землі було десь на дюйм снігу, який щойно випав, і я побачив на ньому сліди: хтось ішов від каменярні, потоптався трохи біля паркану, а потім пішов далі. Дивно було, що він не зайшов у сад, простоявши стільки часу біля паркану. Я не міг збагнути, у чому справа. Дивно якось… Я хотів був піти по слідах, але перед тим нахилився, щоб роздивитися їх. Спочатку я нічого особливого не бачив, а тоді помітив: на лівому каблуці було набито хрест із великих цвяхів, щоб відвертати нечисту силу. Я стрімголов скотився з гори, час від часу озираючись, але нікого не було видно. Помчав я до судді Тетчера. Він сказав:
– Ну, хлопче, ти щось зовсім захекався. Ти прийшов за відсотками?
– Ні, сер, – кажу я. – А хіба для мене щось є?
– Так, вчора ввечері я отримав за півроку більш як сто п’ятдесят доларів. Цілий капітал, як на тебе. Краще я покладу їх до решти шести тисяч, бо ти їх пустиш на вітер, якщо забереш.
– Ні, сер, – кажу, – я не хочу їх витрачати. Мені вони зовсім не потрібні – ні шість тисяч, ні сто п’ятдесят доларів. Я хочу, щоб ви їх взяли собі – всі ці гроші.
Він, видно, неабияк здивувався і ніяк не міг второпати, в чому справа, бо перепитав:
– Як? Що ти цим хочеш сказати?
– Будь ласка, не розпитуйте мене ні про що. Візьміть краще мої гроші… Ви ж візьмете?
Він каже:
– Навіть не знаю, що тобі відповісти… А що сталось?
– Будь ласка, візьміть їх, – наполягаю я, – і не розпитуйте мене. Тоді мені не доведеться брехати.
Суддя замислився, а потім каже:
– О-о! Здається, розумію. Ти хочеш продати мені свій капітал, а не просто подарувати. Це правильно.
Потім написав щось на папірці, пробіг очима і каже:
– Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означає, що я придбав у тебе твій капітал і заплатив за це. Ось тобі долар. Тепер підпишись.
Я підписався і пішов геть.
Джим, негр міс Вотсон, мав велику волосяну кулю завбільшки з кулак; він витяг її із бичачого сичуга і тепер на ній ворожив. Джим говорив, що в тій кулі сидить дух і що цей дух усе знає. От я й пішов ввечері до Джима і розповів йому, що мій батько знову тут, – я бачив його сліди на снігу. Мені треба було знати, що він збирається робити і чи залишиться тут. Джим вийняв кулю, щось прошепотів над нею, а потім підкинув; куля впала на підлогу, як камінь, і відкотилася на дюйм. Джим спробував ще раз і ще – виходило все так само. Тоді він став навколішки, приклав вухо до кулі й прислухався, але пуття з того не вийшло. Джим сказав, що так буває: іноді без грошей куля нізащо не хоче говорити. В мене завалялася стара фальшива монета вартістю в чверть долара. Вона нікуди не годилася, бо мідь просвічувала крізь срібло; але навіть і без цього її не можна було збути з рук – така вона стала слизька, наче аж масна на дотик. Словом, одразу було видно, в чому справа. (Я вирішив, що ліпше буде не говорити про долар, який мені дав суддя.) Я відразу попередив, що монета погана, але, може, куля її візьме, чи ж їй не все одно? Джим понюхав монету, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що куля сприйме її за справжню. Для цього потрібно розрізати сиру картоплину навпіл, покласти в неї монету на всю ніч, і зранку мідь уже не буде видно й на дотик монета не буде слизькою, так що навіть у місті її хто завгодно прийме, не те що волосяна куля. А я ж і раніше знав, що картопля допомагає у таких випадках, тільки забув про це.
Джим поклав монету під кулю, ліг і знову прислухався. Цього разу все було добре. Джим сказав, що тепер куля мені всю долю напророчить, якщо я захочу. «Давай», – кажу. Ось куля і почала нашіптувати Джиму, а він переказував мені. Він сказав:
– Ваш тато сам іще не знає, що йому робити. То думає, що піде, потім починає думати, що залишиться. Краще буде ні про що не турбуватися, нехай старий сам вирішить, як вчинити. Біля нього два ангели. Один весь білий, так і світиться, а другий – весь чорний. Білий його все навчає добру, а прилетить чорний – і всю справу зіпсує. Поки що не можна сказати, який з них переможе. У вас у житті буде багато лиха, але й радощів теж чимало. Іноді й стусанів скуштуєте, і хворіти будете, але все минеться. В житті вам зустрінуться дві жінки. Одна блондинка, а друга брюнетка. Одна багата, а друга бідна. Ви спочатку одружитесь на бідній, а потім на багатій. Тримайтесь якнайдалі від води, аби щось не сталося, бо вам на роду написано, що ви скінчите життя на шибениці. Коли ввечері я запалив свічку й зайшов до себе в кімнату, виявилося, що там власною персоною сидить мій татуньо!
Розділ V
Років батькові було близько п’ятдесяти, та й на вигляд стільки. Волосся у нього довге, нечесане і брудне, висить патлами, і тільки очі світяться крізь нього, немов крізь кущі. Волосся чорне, жодної сивої волосини, і довгі закудлані баки теж чорні. На обличчі, хоч його майже не видно за волоссям, ані кровинки – воно зовсім бліде; але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що глянути страшно і гидко, – як розпороте риб’яче черево. А одяг – суцільне дрантя, нема на що дивитись. Одну ногу він заклав на коліно; чобіт на цій нозі луснув, звідти стирчали два пальці, й він ними ворушив час від часу. Капелюх валявся на підлозі – старий, чорний, з широкими крисами й верхом, що провалився всередину, ніби каструля з кришкою.
Я стояв і дивився на нього, а він дивився на мене, злегка похитуючись на стільці. Свічку я поставив на підлогу. Я помітив, що вікно відчинене: значить, він видерся спочатку на сарай, а звідти потрапив до кімнати. Він оглянув мене з голови до п’ят, потім каже:
– Ти ба’, як вирядився – ой-ой-ой! Певно, думаєш, ти тепер велике цабе, еге ж?
– Може, думаю, а може, й не думаю, – відповідаю я.
– Ти гляди мені, не пащекуй! – каже. – Ич, понабирався дурощів, поки мене не було! Я з тобою швидко розберуся, виб’ю з тебе пиху! Теж мені, розумний став, – кажуть, навіть читати і писати вмієш. Що, думаєш, батько тепер і нігтя твого не вартий, якщо він неграмотний? Я ці дурниці з тебе повибиваю. Це ж хто тобі велів набиратися цього дурнуватого благородства? Ну, кажи, хто велів?
– Вдова.
– Вдова? Ось воно як! А хто це вдові дозволив пхати носа не у своє діло?
– Ніхто не дозволяв.
– Ну, нічого, я їй покажу, як лізти, куди не просять! А ти школу свою покинь! Почув? Я їм всім покажу! Навчили хлопця задирати носа перед рідним батьком, наприндився, як індик! Ну, якщо тільки я побачу, що ти пхаєшся до тієї дурної школи, начувайся! Твоя мати ні читати, ні писати не вміла, так неграмотна і померла. Всі твої родичі так і померли неграмотні. Я сам ні читати, ні писати не вмію, а воно, дивись, яким франтом вирядилось! Не така я людина, щоб це терпіти, чуєш мене? А ну ж бо, почитай, я послухаю.
Я взяв книжку й почав читати щось про генерала Вашингтона і про війну. Не минуло і півхвилини, як батько вгатив по книжці кулаком, і вона полетіла через усю кімнату.
– Правильно. Читати вмієш. А я спершу й не повірив. Все, годі задаватися, бо я цього терпіти не збираюсь! Стежити за тобою буду, за франтом таким, і якщо спіймаю біля цієї самої школи, битиму, як сидорову козу! Всиплю так, що мало не здасться! Гарний синок, нічого не скажеш!
Він узяв до рук синю з жовтим картинку, де було намальовано хлопчика з коровами, й запитав:
– А це що таке?
– Це мені дали за те, що я добре вчуся. Він роздер картинку навпіл і сказав:
– Я тобі дам теж дещо: ременя добрячого!
Він довго бурчав щось собі під ніс, потім сказав:
– Ти ба, як розніжився! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килим на підлозі, – а рідний батько мусить валятися на чинбарному заводі разом зі свинями! Добре, синочку, добре! Нічого, я всю цю пиху з тебе швидко повибиваю! А то вже геть запанів – розбагатів, кажуть! Га? Це ж яким таким чином?
– Брехня це все – ось яким.
– Слухай, ти як це зі мною розмовляєш? Я терпів, терпів, але більше терпіти не буду, так що ти мені не пащекуй. Два дні я вже у місті – і тільки й чую, що про твоє багатство. І нижче по річці теж про це чув. Того і приїхав. Ти мені ці гроші дістань до завтра – вони мені потрібні.
– Немає в мене ніяких грошей.
– Брешеш! Вони у судді Тетчера. Забери їх. Вони мені потрібні.
– Кажу ж вам: немає в мене ніяких грошей! Спитайте самі у судді Тетчера, він вам те саме скаже.
– Ясно, що я його спитаю; я його примушу сказати! Доведеться йому діставати гаманця, зі мною жарти кепські! Ану, скільки у тебе в кишені? Мені потрібні гроші.
– Лише один долар, і він мені самому потрібен…
– Ха, він тобі потрібен! А мене що до того? Давай сюди, кажу.
Він взяв монету і спробував її на зуб – чи не фальшива, – потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні – батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.
Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.
Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого – тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.
Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.
Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, – можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив:
– Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!
І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.
Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.
Розділ VI
Але щось він дуже вже внадився вештатись біля будинку вдови, аж доки та його не насварила: якщо він, мовляв, не облишить цю звичку, йому доведеться про це пожаліти. Ну й розізлився ж мій татуньо! Пообіцяв, що покаже, хто господар Гека Фінна.
І от якось навесні він вистежив мене, спіймав і вивіз у човні милі за три вверх по річці, а там переправився на той бік у такій місцині, де берег був лісистий і житла ніякого довкіл, крім старої рубленої хижки в гущавині лісу. Її нізащо не знайдеш, якщо не знаєш, де шукати.
Він мене не відпускав ані на хвильку, тому про втечу не варто було й думати. Жили ми в цій старій хижці, й він завжди замикав на ніч двері, а ключ клав собі під голову. Він мав рушницю – певно, поцупив у когось, – і ми з ним ходили полювати, а ще рибалили, цим і харчувались. Частенько він закривав мене на замок і їхав у крамницю милі за три, до переправи; там міняв дичину та рибу на віскі, привозив пляшку додому, напивався, співав пісень, а тоді лупцював мене. Вдова все ж таки якось вивідала, де мене шукати, і прислала мені на виручку чолов’ягу, але батько прогнав його, налякавши рушницею. А незабаром я й сам звик тут жити, і мені навіть подобалось, – усе, крім батькового ременя.
Жилося нічого так – хоч цілий день палець об палець не вдаряй, знай кури та рибку лови; ні тобі книжок, ні навчання. Так минуло місяців зо два, чи, може, й більше. Мій одяг перетворився в лахміття, я знову ходив брудний і вже не розумів, як це мені подобалося жити в будинку вдови, де треба було вмиватися і їсти з тарілки, і розчісуватися, і лягати та прокидатися вчасно, і нидіти над книжкою, та ще й стара міс Вотсон, бувало, гризе тебе постійно. Мені вже туди не хотілося. Я покинув було лаятись, бо вдова цього не любила, а тепер знову почав, якщо вже мій старий нічого не мав проти. Ну, загалом нам у лісі жилося зовсім не погано.
Але помалу старий зовсім розперезався, почав лупцювати мене палицею, і цього я не стерпів. Я був весь у рубцях. І вдома йому вже не сиділося: поїде кудись, бувало, а мене замкне. Одного разу він так поїхав і не повертався три дні. Так нудно було! Я вже думав, що він потонув і мені ніколи звідси не вибратись. Мені стало страшно, і я вирішив, що треба якимось чином тікати звідси. Я багато разів намагався вилізти з хижки, але ніяк не міг відшукати лазівку. Вікно було таке, що навіть псу не пролізти. Комином я теж не міг піднятися: він виявився надто вузьким. Двері були збиті з товстих і міцних дубових дощок. Батько, коли їхав десь, намагався ніколи не залишати в хижці ножа чи взагалі чогось гострого; я, певно, разів сорок обшукав усе в хаті, можна сказати, весь час тільки цим і займався, бо все одно більше не мав чого робити. Але цього разу таки дещо знайшлося: стара іржава пилка без ручки, просунута між кроквами і покрівельною дранкою. Я почистив її і взявся до роботи. У дальньому кутку хижки, за столом, була прибита до стіни гвіздками стара попона, щоб вітер не задував у щілини й не гасив свічку. Я заліз під стіл, підняв попону і почав відпилювати частину товстої нижньої колоди – таку, щоб мені можна було пролізти. Часу на це пішло чималенько, але справа вже наближалася до кінця, коли раптом я почув у лісі батькову рушницю. Я хутенько знищив усі сліди моєї роботи, опустив попону і заховав пилку, а незабаром і батько з’явився.
Він був дуже не в гуморі – тобто такий, як завжди. Розповів, що був у місті, й там справи йдуть чортзна-як. Адвокат сказав, що виграє процес і отримає гроші, якщо їм вдасться довести справу до суду, але є багато методів відтягнути слухання, і суддя Тетчер зуміє це влаштувати. А ще подейкують, нібито влаштовують новий процес, щоб забрати мене від батька і віддати під опіку вдові, й цього разу сподіваються його виграти. Я дуже засмутився, бо мені більше не хотілося жити у вдови, щоб мене знов утискували та виховували, як це в них там називається. Тут старий заходився лаятись, і лаяв усіх і кожного, хто тільки на язик потрапить, а потім ще раз вилаяв усіх підряд для певності, щоб точно нікого не забути, а потім лайнув усіх взагалі для заокруглення, навіть тих, кого не знав, як звати, облаяв найгіршими словами і пішов матюкатися далі.
Він кричав, що ще подивиться, як це вдова мене забере, що він буде пильнувати, і якщо вони тільки спробують йому влаштувати таку підлоту, то він знає одну місцину, де мене сховати, миль за шість чи сім звідси, і нехай тоді шукають хоч і сто років – все одно не знайдуть. Це мене знову ж таки засмутило, але ненадовго. Ну не буду ж я сидіти й чекати, доки він мене завезе світ за очі!
Старий послав мене до човника перенести речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п’ятдесят, великий шмат копченої грудинки, порох і дріб, сулію віскі на чотири галони, а ще стару книжчину та дві газети для пижів, та ще клоччя. Я виніс усе це на берег, а потім повернувся і сів на ніс човна перепочити. Я обдумав усе як слід і вирішив: коли втікатиму з дому, візьму з собою рушницю і вудки. Сидіти на одному місці я не буду, а мандруватиму всією країною – краще вночі; харчуватимуся тим, що добуду полюванням та рибалкою, і піду так далеко, щоб ані старий, ані вдова мене більше не знайшли. Я вирішив випиляти колоду і втекти сьогодні ж уночі, якщо старий нап’ється, а судячи з привезеної сулії, він таки нап’ється, хто б сумнівався! Я так задумався, що навіть не помітив, скільки часу минуло, доки старий не гукнув мене і не запитав, що я там – сплю чи втонув.
Поки я переносив речі в хатину, вже майже зовсім стемніло. Я почав готувати вечерю, а старий тим часом устиг ковтнули пару разів із сулії; це підняло його бойовий дух, і він знову розійшовся. Він випив ще в місті, провалявся цілісіньку ніч у канаві, й тепер на нього просто страшно було дивитися. Коли ж його розвозить після випивки, він завжди починає лаяти уряд. Ось і цього разу завів своєї:
– А ще називається уряд! Ну на що це схоже, скажіть-но мені! Оце такі закони! Забирають у чоловіка сина – рідного сина, а він же його ростив, піклувався, гроші на нього витрачав! Еге ж! А щойно виростив нарешті цього сина, думаєш: час би й відпочити, нехай тепер син попрацює, допоможе батькові хоч якось, – тут закон його і цап! Це називається уряд! І це ще не все: закон допомагає судді Тетчеру забрати в мене капітал. Ось як цей закон робить: бере людину з капіталом шість тисяч доларів, навіть більше, запихає її в таку оце стару хижку, ніби в пастку, і примушує носити таке лахміття, що й свиня посоромилася б його одягти. А ще називається уряд! Людина в такого уряду зроду прав своїх не доб’ється. Та що тут казати! Інколи думаєш: ось візьму та й поїду з цієї країни назавжди. А я їм так і сказав, просто в очі старому Тетчеру так і сказав! Багато хто чув і може повторити мої слова. Кажу: «Я б ні за гріш покинув цю прокляту країну і більше навіть не поглянув би на неї! – Ось цими словами і сказав. – Погляньте, кажу, на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх відстає, а решта сповзає нижче підборіддя, так що й на капелюх зовсім не схоже, голова стирчить, ніби в комині. Дивіться, кажу, якого капелюха мушу носити, а я ж один із найперших багатіїв у місті, лише ніяк не можу добитися своїх прав».
Еге ж бо, чудовий у нас уряд, просто прекрасний! Ти тільки послухай. Був там один вільний негр із Огайо – мулат, майже такий само білий, як білі люди. Сорочка на ньому біліша від снігу, капелюх сяє, і вбраний він, як ніхто в цілому місті: годинник на ланцюжку золотий, тростина зі срібним набалдашником – така поважна птиця, куди твоє діло! І що ти думаєш? Кажуть, ніби він учитель у якомусь там коледжі, вміє балакати різними мовами і все на світі знає. І це ще не все. Кажуть, ніби він має право голосувати в себе на батьківщині. Ну, цього я вже не витримав. Думаю, до чого ж ми так докотимося?! Саме був день виборів, я б і сам пішов голосувати, якби не хильнув зайвого, а коли дізнався, що у нас в Америці є такий штат, де цьому негру дозволяють голосувати, то я взяв і не пішов, сказав, що ніколи більше не голосуватиму. Саме так і сказав, і всі мене чули. Та нехай ця вся країна западеться – все одно більше ніколи в житті не голосуватиму! І ти тільки подумай, як цей негр нахабно поводився: він мені навіть і дороги не дав би, якби я його не відіпхнув. А так спитати: чого цього негра не продадуть на аукціоні? Ось що я хотів би знати! І як ти думаєш, що мені відповіли? «Поки що, – кажуть, – не можна продати, доки він не проживе в цьому штаті півроку, а він ще стільки не прожив». Ну, ось тобі й приклад. Що ж це за уряд такий, якщо не можна продати вільного негра, доки він не прожив у штаті шість місяців? А ще називається уряд, і видає себе за уряд, і вважає, ніби він уряд, а цілі півроку з місця не може зрушити, щоб ухопити цього шахрая, цього волоцюгу, вільного негра у білій сорочці й…