Страница:
Татуньо так розходився, що вже не помічав, куди його несуть ноги, – а вони не надто його слухалися, тож він полетів догори дриґом, наштовхнувся на бочечку зі свининою, обдер собі коліна і знову заходився лаятись на чому світ стоїть. Найбільше перепало негру і уряду, ну, й бочечці теж, між іншим, дісталося добряче. Батько довгенько скакав по кімнаті – спочатку на одній нозі, потім на другій, хапався то за одне коліно, то за друге, а потім як штурхоне щосили ту бочечку з лівої ноги! Тільки дарма він це зробив, бо якраз на цій нозі чобіт у нього порвався і два пальці стирчали назовні; він так завив, що в кого завгодно волосся стало би сторч, впав і почав качатися по брудній підлозі, тримаючись за забиті пальці, а лаявся тепер так, що попередня його лайка і близько не стояла. Згодом він і сам так казав. Йому доводилося чути стариганя Совберрі Хегана в його найкращі дні, то нібито він і його перевершив; але, по-моєму, це він уже загнув.
Після вечері батько взявся за сулію і сказав, що віскі йому вистачить на дві пиятики й одну білу гарячку. Це у нього така приказка була. Я вирішив, що за якусь годину він набереться до чортиків і засне, а тоді я вкраду ключа або випиляю шмат колоди і виберусь назовні; або одне, або друге. Він все пив і пив, а тоді перекинувся на свою ковдру. Але мені не пощастило. Він не заснув міцно, а крутився, стогнав, щось бубонів і кидався на всі боки; й так тривало дуже довго. Нарешті мені так захотілося спати, аж очі злипалися, і не встиг я опам’ятатись, як міцно заснув, а свічка продовжувала горіти.
Не знаю, скільки часу я проспав, але раптом почувся страшний крик, і я підхопився на ноги. Батько як навіжений метався по хаті й несамовито волав: «Змії!» Він скаржився, що змії повзають по його ногах, а потім раптом підскочив і як верескне – мовляв, одна з них вкусила його за щоку, – але я ніяких змій не бачив. Він почав бігати, все кругами, кругами, а сам кричить: «Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене за шию!» Я ще не бачив, щоб у людини були такі шалені очі. Незабаром він геть знесилився, впав на підлогу, а сам задихається; потім почав качатися по долівці швидко-швидко, розштовхував речі й молотив повітря кулаками, кричав і голосив, що його чорти схопили. Потроху він вгамувався і якийсь час лежав сумирно, тільки стогнав, потім зовсім затих – здавалось, навіть не дихав. Я чув, як далеко в лісі ухкає пугач і виють вовки, й від цього тиша стала ще страшнішою. Батько валявся в кутку. Раптом він звівся на лікоть, прислухався, нахиливши голову набік, і каже ледь чутно:
– Туп-туп-туп – це мерці… Туп-туп-туп… Вони за мною йдуть, але ж я з ними не піду… Ой, ось вони! Не чіпайте мене, не смійте! Заберіть руки – вони холодні! Пустіть… Ой, лишіть мене, нещасного, в спокої!..
Потім він став навкарачки, поповз і все благав мерців, щоб ті його не зачіпали; загорнувся в ковдру й поліз під стіл, а сам усе просить, а потім як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.
Потім він скинув ковдру, підхопився на ноги, побачив мене і давай за мною ганятися, як божевільний. Він бігав за мною по всій кімнаті зі складаним ножем, називав мене Ангелом Смерті, кричав, що він мене вб’є і я більше за ним не прийду. Я просив його заспокоїтись, казав, що це я, Гек; а він лише сміявся, та ще й так страшно! І все лаявся, кричав і ганявся за мною. Коли мені вдалося вивернутись і пірнути йому під руку, він схопив мене ззаду за куртку і… Я вже подумав було, що тут мені й кінець, але вмить вискочив із куртки та тим і врятувався. Згодом старий зовсім охляв: сів на підлогу, привалившись спиною до дверей, і сказав, що відпочине хвилинку, а вже потім уб’є мене. Ніж він підсунув під себе, буркнув, що поспить спочатку, набереться сил, а там подивиться, хто тут є.
Незабаром він задрімав. Тоді я взяв старий стілець, у якому сидіння провалилося, заліз на нього якомога обережніше, щоб не наробити галасу, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, тоді примостив рушницю на бочку з ріпою, а сам влігся за бочкою, прицілився в батька і почав чекати, коли він прокинеться. А час тягнувся так повільно і сумно!
Розділ VII
– Вставай! Що це ти надумав?
Я розплющив очі й озирнувся, намагаючись зрозуміти, де ж це я. Сонце вже зійшло – отже, спав я довго. Наді мною стояв не хто інший, як батько; його набрякле обличчя було досить похмуре. Батько запитав:
– Що ти тут затіяв із рушницею?
Я здогадався, що він нічого не пам’ятає із того, що виробляв уночі, й відповів:
– Хтось до нас намагався пробратися, ось я його й підстерігав.
– Чого ж ти мене не розбудив?
– Я намагався, але нічого не вийшло: не міг вас розштовхати.
– Ну, добре… Та не стій ти тут без діла, ото б тільки язика чесати! Іди-но поглянь, чи не спіймалася на вудки риба на сніданок. А я за хвилину підійду.
Він відімкнув двері, і я побіг до річки. Я побачив, що вниз за течією пливуть уламки гілок, різне сміття і навіть шматки кори, – отже, річка почала підніматися. Ех, був би я зараз у місті! Під час червневого паводку я жив – не тужив, бо коли він починається, вниз по ріці пливуть дрова і навіть частини плотів, інколи колод із дюжину; тільки й діла, що ловити їх і продавати на дровітні чи на лісопилку.
Я йшов берегом і одним оком поглядав, чи не суне батько, а другим дивився на річку, щоб не пропустити щось підходяще. І раптом бачу: пливе човник, та ще й який – футів тринадцять чи й чотирнадцять завдовжки; і несеться хутко, просто диво! Я кинувся у воду вниз головою, по-жаб’ячому, просто в одязі, й поплив до човника. Все чекав, що в ньому хтось причаївся, – у нас так частенько роблять, щоб пожартувати, а коли підпливеш аж до самого човна, схоплюються і починають насміхатись. Але цього разу вийшло не так. Човник і справді був порожній, я заліз у нього і пригнав до берега. Думаю, ото старий зрадіє, коли побачить: доларів десять така річ коштує! Але коли я дістався до берега, батька все ще не було видно, тож я завів човен подалі, в зарослі верболозу й дикого винограду. Раптом мені подумалось: а чи не сховати його гарненько, а потім замість того, щоб утікати в ліс, спуститися вниз по річці миль на п’ятдесят і пожити чимдовше на одному місці, а то чого це я маю бідувати, мандруючи пішки!
Від хижки це було зовсім близенько, і мені все здавалося, ніби йде мій батько, але я все-таки заховав човен. Тоді визирнув з-за кущів, бачу: батько вже спустився до річки по стежині й цілиться із рушниці в якогось птаха. Отже, нічого не помітив.
Коли він підійшов, я саме старанно витягував вудку. Він мене трохи насварив за те, що я так довго соваюсь; але я йому збрехав, що звалився у воду, а тоді поки вибрався… Я так і знав – батько помітить, що я мокрий, як хлющ, і почне розпитувати. Ми зняли з вудок п’ятьох сомів і пішли додому.
Ми обидва натомились, тому лягли після сніданку поспати. Я почав обдумувати, як це мені віднадити вдову і батька, щоб мене не шукали. Це було б значно краще, ніж покладатися на щасливий випадок. Хіба встигнеш утекти далеко, поки вони не помітили, що тебе нема? Та й мало що може статись! Я довго не міг нічого придумати, а тоді батько встав на хвилинку, щоб напитися води, та й каже:
– Якщо хтось наступного разу буде тинятися біля будинку, розбуди мене, чув? Цей тип сюди не з добром приходив. Я його пристрілю. Якщо він ще раз прийде, ти мене розбуди, добре?
Він упав і знову заснув: але його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю, тепер я так усе влаштую, що нікому й на гадку не спаде мене шукати.
Годині о дванадцятій ми піднялися й пішли на берег. Річка швидко піднімалася, і нею пливло багато різного дерева. Незабаром з’явилась частина плота – дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми взяли човна і підтягнули їх до берега. Потім пообідали. На місці батька кожен сидів би на річці цілий день, щоб наловити якомога більше колод, але він так не звик. Дев’ять колод за один раз було для нього саме досить; він почав збиратися до міста їх продавати. Мене він знову замкнув, узяв човна і десь о пів на четверту потягнув пліт на буксирі до міста. Я зметикував, що цієї ночі він додому не повернеться, тож зачекав, доки він від’їде подалі, потім витягнув пилку і знову почав пиляти колоду в стіні. Ще до того, як батько переправився на той берег, я вже вибрався на волю; човен разом із плотом здавався просто плямкою на воді десь дуже далеко.
Я взяв мішок кукурудзяного борошна і відніс його туди, де був захований мій човник, розгорнув гілля і поклав борошно, потім доправив туди ж грудинку, а тоді й сулію з віскі. Я забрав увесь цукор та каву і скільки знайшлося пороху і дробу; забрав пижі, забрав відро і фляжку з гарбуза, забрав черпак і жерстяну кружку, свою стару пилку, дві ковдри, казанок і чайник. Я поцупив і вудки, і сірники, і решту речей – усе, що коштувало бодай цент. Забрав усе дочиста. Мені потрібна була сокира, але ж іншої сокири, крім тієї, що лежала на дровах, не знайшлося, а я знав, що її треба лишити на місці. Я виніс рушницю, і тепер усе було готово.
Коли я щоразу пролазив у дірку і виносив речі, то добряче підрив стіну, тож сліди довелося засипати зверху землею, щоб не було видно, що там хтось порпався. Тоді я вставив випиляний кусок колоди на місце, підклав під нього два камінці, а один приткнув збоку, бо в цьому місці колода була вигнута і не зовсім доходила до землі. Кроків за п’ять від стіни, якщо не знати, що частина колоди випиляна, цього нізащо не помітиш, та ще й стіна задня – навряд чи хтось буде там вештатися і розглядати.
До самісінького човна я йшов по траві, щоб не залишати слідів. Якийсь час я стояв на березі й дивився, що робиться на річці. Усе було спокійно. Тоді я взяв рушницю й пішов у гущавину лісу – хотів підстрелити якусь пташку, а потім наштовхнувся на дике порося: у наших місцях свині швидко дичавіють, якщо випадково забіжать сюди з якоїсь лугової ферми. Я вбив це порося і поніс його до хижки.
Я взяв сокиру і зламав двері, причому намагався рубати їх якомога сильніше; приніс порося, підтягнув його ближче до столу, перерубав йому шию сокирою та поклав його на землю, щоб витекла кров (я кажу: «на землю», бо в хижці не було дощаної підлоги, а просто земля – дуже втрамбована долівка). Потім я взяв старий мішок, наклав у нього великих камінців, скільки міг донести, і потягнув його від убитого поросяти до дверей, а тоді лісом до річки й кинув у воду. Мішок пішов на дно, так що і сліду не лишилося. Якщо подивитись на землю, одразу впадало в очі, що тут щось тягнули. Мені страшенно захотілось, щоб усе це побачив Том Сойєр: я знав, що він такою справою зацікавиться і зможе вигадати прекрасне пояснення всім слідам. Щодо вигадок ніхто не зможе змагатися із Томом Сойєром.
Наостанок я висмикнув у себе жмут волосся, намочив сокиру в крові, приліпив волосся до леза і шпурнув «знаряддя вбивства» в куток. Потім узяв порося, загорнув його в куртку (щоб не капала кров), відніс подалі від хижки, вниз за течією, й кинув в річку. Тут мені спала на думку ще одна штука. Я витягнув із човника мішок із борошном і стару пилку й відніс їх у хижку. Поставив мішок туди, де він стояв раніше, і продер у ньому пилкою знизу дірку, бо ж ножів та виделок у нас не було, – батько, коли готував їсти, вправлявся одним лише складаним ножем. Тоді протягнув мішок кроків із сотню по траві та через верболіз на схід від хижки, де було мілке озеро миль зо п’ять завширшки, суцільно заросле очеретом, – качок під осінь там буває сила-силенна. З іншого боку з озера витікала заболочений струмок, який тягнувся на багато миль, – не знаю, куди, але в річку не впадав. Борошно сіялося всю дорогу, тому вийшла тоненька біла стежинка до самого озера. Я ще кинув там батьків точильний камінь, щоб здавалось, ніби це його загубили. Тоді зав’язав дірку на мішку мотузкою, щоб борошно більше не сипалось, і відніс мішок разом із пилкою назад на човник.
Коли майже зовсім стемніло, я спустив човник униз по ріці до такого місця, де верби нависли над водою, і почав чекати, доки зійде місяць. Міцно прив’язав суденце до дерева, підвечеряв трохи, а потім ліг на дно, щоб викурити люльку й обдумати свій план. Думаю собі: якщо мене шукатимуть, то підуть по сліду мішка з каменюками до берега і спробують знайти моє тіло в ріці. А тоді простежать за слідом із борошна до озера і по струмку будуть шукати злочинців, які нібито вбили мене та вкрали речі. У річці вони нічого не шукатимуть, крім мого мертвого тіла. Незабаром їм це набридне, і більше вони й думати про мене забудуть. Ось і чудово, я нарешті зможу жити там, де захочу. Острів Джексона мені цілком підходить, я його добре знаю, там ніколи нікого не буває. А вночі можна буде переправлятися в місто: потиняюсь там, поцуплю, що мені треба. Острів Джексона – найкраще місце для мене.
Я добряче притомився і незчувся, як заснув. Прокинувшись, не одразу зрозумів, де це я. Сів, озирнувся навсібіч, навіть злякався трохи. Тоді згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у ширину. Місяць світив так яскраво, що можна було перерахувати всі колоди, які пропливали, чорні й на перший погляд нерухомі, дуже далеко від берега. Навколо стояла мертва тиша; з усього було видно, що зараз дуже пізно, навіть пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на увазі… Не знаю, як це передати словами.
Я гарненько потягнувся, позіхнув і тільки хотів було відв’язати човник і знову рушити в дорогу, як раптом по воді до мене донісся шум. Прислухавшись, я незабаром впізнав ці глухі розмірені звуки: так тихої ночі постукують весла в кочетах човна. Я подивився крізь листя верби – так і є: далеко, ближче до того берега, пливе човен. Тільки не видно було, скільки там людей. Думаю: чи не батько часом повертається, хоча я його не чекав. Човен спустився нижче від мене по течії, а тоді пристав до берега по тихій воді, до того ж так близько від мене, що я зміг би навіть доторкнутися до нього дулом рушниці. Дійсно, це був батько – та ще й тверезий, судячи з того, як він працював веслами.
Я не став гайнувати часу. Наступної миті вже летів униз за течією, безгучно, але швидко, тримаючись у тіні берега. Я проплив зо дві – дві з половиною милі, тоді повернув на чверть милі ближче до середини річки, бо незабаром мала бути пристань і люди звідти могли побачити та гукнути мене. Я намагався триматися серед колод, які несла вода, а потім ліг на дно човника і пустив його за течією. Лежав, відпочивав, покурював люльку і дивився на небо, де не було ані хмаринки. Небо здається таким глибоким, коли лежиш на спині в місячну ніч! Раніше я цього не знав. І як далеко чути по воді такої ночі! Я чув, як люди розмовляють на пристані. Чув навіть, що саме вони говорили, – все до єдиного слова. Один чоловік сказав, що дні тепер стають дедалі довшими, а ночі – коротшими. Другий відповів, що ця ніч, як йому здається, не з коротких, – і тут вони засміялися; він повторив свої слова – і вони знову засміялися; потім розбудили третього і зі сміхом переказали йому; от лишень той не засміявся – буркнув щось уривчасто і сказав, щоб дали йому спокій. Перший запевнив, що він неодмінно розкаже це своїй старій, – певно, їй дуже сподобається; але це дрібнички порівняно з тим, як він жартував у старі добрі часи. Я почув, як один із них сказав, що зараз близько третьої години і він сподівається – світанок не затримається більше ніж на тиждень. Після цього голоси почали віддалятися, і я вже не міг розібрати слів, чув лише невиразну балачку та інколи сміх, але здавалося, ніби дуже здалеку.
Тепер я був значно нижче від пристані. Я підвівся і побачив милі за дві з половиною нижче за течією острів Джексона, геть порослий лісом, – він стримів посередині ріки, великий, темний і громіздкий, ніби пароплав без вогнів. Вище острова не було видно бодай сліду відмілини – тепер її повністю покривала вода.
До острова я дістався без проблем. Стрілою пронісся мимо верхньої його частини – така швидка була течія, – тоді далі, й причалив з того боку, яка була ближче до іллінойського берега. Я спрямував човник у невелику бухточку, яку знав давно: мені довелося розсунути гілля верби, щоб потрапити туди; а коли я прив’язав човник, ззовні його ніхто не помітив би.
Я вийшов на берег, сів на колоду й почав дивитися на широку ріку, на чорні колоди, що пливли по ній, на місто за три милі звідси, де ще миготіли три-чотири вогники. Величезний пліт плив по ріці: зараз він був за милю від острова вище за течією; посередині плота горів ліхтар. Я дивився, як пліт підповзає все ближче, а коли він порівнявся з тим місцем, де я сидів, хтось вигукнув: «Агов, на кормі! Бери правіше!» Я чув це так виразно, нібито людина стояла поряд зі мною.
Небо почало потроху світлішати; я пішов до лісу й ліг подрімати перед сніданком.
Розділ VIII
Коли я прокинувся, сонце стояло досить високо – певно, було вже по восьмій годині. Я лежав на траві, у прохолодному затінку, і думав про всяку всячину. Я почувався досить добре, бо гарно відпочив. У просвіти між листям заглядало сонце, але тут росли переважно високі дерева, й під ними було дуже похмуро. Там, де сонячне світло просочувалося крізь листя, на землі лежали плямки, схожі на веснянки, і ці плямки трохи ворушилися, – отже, у верхів’ї був вітерець. Дві білки всілися на гілці й, позираючи на мене, дуже привітно зацокотіли.
Мені було так добре, що я лінувався навіть вставати і готувати сніданок. Знову задрімав було, аж раптом мені почулося, що десь вище по річці пролунало глухе «бум!». Я прокинувся, звівся на лікоть і прислухався; за якийсь час почув той же звук. Тоді я підхопився, побіг на берег і почав дивитися крізь листя: бачу, по воді розпливається клуб диму, досить далеко від мене, майже нарівні з пристанню. А вниз по ріці йде пароплавчик, напханий під зав’язку народом. Тепер до мене дійшло, в чому справа! Бум! Дивлюся, білий клуб диму відірвався від пароплава. Це вони, бачте, стріляли з гармати над водою, щоб мій труп сплив наверх.
Я добряче зголоднів, але ж розпалювати вогнище мені не можна було – вони могли побачити дим. Отож я сидів, дивився на пороховий дим і прислухався до пострілів.
Ріка в цьому місці сягає милі в ширину, а літнього ранку дивитися на неї завжди приємно, тож я міг би гарно провести час, спостерігаючи за виловлюванням мого трупа, якби тільки було що перекусити. І раптом мені згадалося, що при цьому завжди наливають ртуть на буханку хліба й пускають на воду, бо ж хліб завжди пливе точнісінько туди, де лежить потопельник, і зупиняється над ним. Ну, думаю, треба уважно дивитися, щоб не проґавити, якщо якась буханка підпливе до мене ближче. Я перебрався на іллінойський край острова; думаю: а раптом мені пощастить? І таки не помилився: бачу, пливе великий буханець, і я вже було підчепив його довгою палицею, але посковзнувся, і він проплив повз мене. Звісно, я став там, де течія найближче підходить до берега, – наскільки я в тому тямив. За який час підпливає наступний буханець, і цього разу я його не випустив. Витягнув затичку, витрусив маленьку кульку ртуті й відразу відкусив здоровенний шматок. Хліб був білий, такий лише багаті їдять, не те що простий кукурудзяний корж.
Я вибрав непогану місцину, де листя було якнайгустіше, й умостився на колоді, дуже задоволений, – жував хліб і поглядав на пароплавчик. І раптом мені сяйнуло. Кажу собі: це ж, певно, вдова чи пастор, чи ще хтось молився, щоб цей хліб мене знайшов. То що ж, так воно й вийшло. Отже, правильно: молитва діє, – ну, звісно, в тому випадку, коли моляться такі люди, як вдова чи пастор, а моя молитва не подіє. Взагалі, по-моєму, вона тільки в праведників діє.
Я закурив люльку і досить довго сидів: курив і дивився, що відбувається. Пароплавчик ішов униз за течією, і я подумав, що, коли він підійде ближче, можна буде розгледіти, хто на борту. А пароплав мав би підійти дуже близько до берега саме в тому місці, куди прибило хліб.
Невдовзі пароплавчик підійшов ближче; я вибив люльку й побіг туди, де виловив хліб, і примостився за колодою на березі, на відкритій місцині. Колода мала розвилину, і я, причаївшись, крізь неї спостерігав.
Незабаром пароплавчик порівнявся з берегом; він ішов так близько від острова, що з нього можна було перестрибнути на землю. На пароплаві були майже всі, кого я знав: батько, суддя Тетчер, Беккі Тетчер, Джо Гарпер, Том Сойєр разом зі старою тітонькою Поллі, Сідом, Мері та ще багато інших. Усі розмовляли про вбивство. Але тут втрутився капітан. Він сказав:
– Тепер дивіться пильно! Тут течія підходить найближче до берега: може, тіло викинуло на берег і воно застрягло десь у кущах біля самої води. Принаймні будемо на це сподіватися.
Ну, а я сподівався на зовсім інше. Всі вони скупчилися на борту і, схилившись над перилами, старалися з усіх сил – дивилися мені ледь не в самісіньке обличчя. Я, звісно, їх чудово бачив, а вони мене – ні. Потім капітан скомандував: «Плі!» – і гармата пальнула просто в мене, аж я оглух від гуркоту і трохи не осліп від диму; думав – тут мені й кінець. Якби гармата була заряджена ядром, то вони точно отримали б те саме мертве тіло, за яким ганялися. Ну, опам’ятався, дивлюся, нічого зі мною не сталось, цілий, слава Богу. Пароплав пройшов мимо і зник із очей, обігнувши мис. Час від часу я чув постріли, але все далі та далі; а десь за годину звуки й зовсім стихли. Острів був три милі завдовжки. Я вирішив, що вони доїхали до кінця острова і махнули рукою на це діло. Проте виявилося, що поки ще ні. Пароплав обігнув острів і пішов на усіх парах вверх по міссурійському рукаву ріки, зрідка стріляючи з гармати. Я перебрався на той бік острова і продовжував спостерігати. Коли пароплавчик порівнявся з верхнім кінцем острова, стрільба припинилась; тоді він повернув до міссурійського берега й попрямував до міста.
Я зрозумів, що тепер вже точно матиму спокій. Більше мене ніхто не шукатиме. Я забрав своє манаття із човника і влаштував затишне житло в гущавині лісу. Із ковдр я зробив собі щось схоже на намет, щоб речі не намокли під дощем. Я спіймав сомика, розпоров йому черево пилкою, а коли зайшло сонце, розпалив багаття й повечеряв. Тоді закинув вудку, щоб наловити риби на сніданок.
Коли стемніло, я сів біля багаття з люлькою і почувався спочатку дуже непогано, а коли занудьгував, то пішов на берег і слухав, як хлюпоче ріка, рахував зірки, колоди та плоти, що пропливали повз мене, а тоді влігся спати. Немає кращого способу вбити час, коли занудьгуєш: заснеш, а там глядиш, і нудьгу як рукою зняло.
Так пройшли три дні й три ночі. Ніяких тобі змін – усе одне і те ж. Зате на четвертий день я обійшов увесь острів, дослідив його вздовж і впоперек. Я був тут господарем, увесь острів належав мені, так би мовити, – треба ж було дізнатися про нього більше, а найголовніше, треба було вбити час. Я знайшов багато суниць, великих, зовсім стиглих, зелений виноград і зелену малину, а ожина тільки-но почала достигати. «Усе це з часом буде дуже до речі», – подумав я.
Я пішов тинятися лісом і забрів у саму глушину, певно, до нижнього краю острова. Зі мною була рушниця, тільки я нічого не підстелив: я її взяв для захисту, а якусь дичину вирішив добути ближче до дому. Раптом я ледь не наступив на величезну змію, але вона втекла від мене, звиваючись поміж трав і квітів. Я кинувся навздогін, намагаючись підстрелити її; припустив дужче – і раптом наступив просто на головешки багаття, яке ще диміло.
Моє серце ледь не вискочило із грудей. Я особливо не роззирався, обережно спустив курок, розвернувся і, ховаючись за деревами, щодуху помчав назад. Час від часу зупинявся на хвильку там, де листя було густішим, і прислухувався, але дихав так голосно, що нічого не міг розчути. Пробрався ще далі й знову прислухався, а тоді знову і знову. В кожному пеньку мені ввижалася людина, а якщо під ногою тріскала галузка, то я й дихати переставав.
Коли я дістався до свого прихистку, спокійніше мені не стало, душа все одно була не на місці. «Так, – думаю, – зараз не час клеїти дурника». Я швиденько зібрав свої пожитки і відніс їх у човник, щоб вони не кидалися в очі; загасив вогонь і розкидав попіл довкруги, щоб вогнище скидалося на минулорічне, а тоді заліз на дерево.
Я, певно, просидів на цьому дереві години зо дві, але так нічого не побачив і не почув, – мені тільки здавалось, ніби я чую і бачу багато всякої всячини. Ну, не сидіти ж там цілий вік! Зрештою я взяв та й спустився, засів у гущавині й весь час був насторожі. Поїсти мені вдалося лише ягід і трохи їжі, що лишилася від сніданку.
До настання темряви я добряче зголоднів. І ось, коли стало зовсім темно, потихеньку спустився до річки й, доки місяць не зійшов, переправився на іллінойський берег – за чверть милі від острова. Там я забрався в гущавину, приготував собі вечерю і вже вирішив було залишитись тут на ніч, як раптом долинув цокіт кінських копит: «цок-цок, цок-цок». А потім почулися й голоси. Я швидше забрав усе знову в човник, а сам крадькома пішов лісом – чи не дізнаюся щось. Відійшов не так уже й далеко, як почув голос:
Після вечері батько взявся за сулію і сказав, що віскі йому вистачить на дві пиятики й одну білу гарячку. Це у нього така приказка була. Я вирішив, що за якусь годину він набереться до чортиків і засне, а тоді я вкраду ключа або випиляю шмат колоди і виберусь назовні; або одне, або друге. Він все пив і пив, а тоді перекинувся на свою ковдру. Але мені не пощастило. Він не заснув міцно, а крутився, стогнав, щось бубонів і кидався на всі боки; й так тривало дуже довго. Нарешті мені так захотілося спати, аж очі злипалися, і не встиг я опам’ятатись, як міцно заснув, а свічка продовжувала горіти.
Не знаю, скільки часу я проспав, але раптом почувся страшний крик, і я підхопився на ноги. Батько як навіжений метався по хаті й несамовито волав: «Змії!» Він скаржився, що змії повзають по його ногах, а потім раптом підскочив і як верескне – мовляв, одна з них вкусила його за щоку, – але я ніяких змій не бачив. Він почав бігати, все кругами, кругами, а сам кричить: «Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене за шию!» Я ще не бачив, щоб у людини були такі шалені очі. Незабаром він геть знесилився, впав на підлогу, а сам задихається; потім почав качатися по долівці швидко-швидко, розштовхував речі й молотив повітря кулаками, кричав і голосив, що його чорти схопили. Потроху він вгамувався і якийсь час лежав сумирно, тільки стогнав, потім зовсім затих – здавалось, навіть не дихав. Я чув, як далеко в лісі ухкає пугач і виють вовки, й від цього тиша стала ще страшнішою. Батько валявся в кутку. Раптом він звівся на лікоть, прислухався, нахиливши голову набік, і каже ледь чутно:
– Туп-туп-туп – це мерці… Туп-туп-туп… Вони за мною йдуть, але ж я з ними не піду… Ой, ось вони! Не чіпайте мене, не смійте! Заберіть руки – вони холодні! Пустіть… Ой, лишіть мене, нещасного, в спокої!..
Потім він став навкарачки, поповз і все благав мерців, щоб ті його не зачіпали; загорнувся в ковдру й поліз під стіл, а сам усе просить, а потім як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.
Потім він скинув ковдру, підхопився на ноги, побачив мене і давай за мною ганятися, як божевільний. Він бігав за мною по всій кімнаті зі складаним ножем, називав мене Ангелом Смерті, кричав, що він мене вб’є і я більше за ним не прийду. Я просив його заспокоїтись, казав, що це я, Гек; а він лише сміявся, та ще й так страшно! І все лаявся, кричав і ганявся за мною. Коли мені вдалося вивернутись і пірнути йому під руку, він схопив мене ззаду за куртку і… Я вже подумав було, що тут мені й кінець, але вмить вискочив із куртки та тим і врятувався. Згодом старий зовсім охляв: сів на підлогу, привалившись спиною до дверей, і сказав, що відпочине хвилинку, а вже потім уб’є мене. Ніж він підсунув під себе, буркнув, що поспить спочатку, набереться сил, а там подивиться, хто тут є.
Незабаром він задрімав. Тоді я взяв старий стілець, у якому сидіння провалилося, заліз на нього якомога обережніше, щоб не наробити галасу, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, тоді примостив рушницю на бочку з ріпою, а сам влігся за бочкою, прицілився в батька і почав чекати, коли він прокинеться. А час тягнувся так повільно і сумно!
Розділ VII
Я розплющив очі й озирнувся, намагаючись зрозуміти, де ж це я. Сонце вже зійшло – отже, спав я довго. Наді мною стояв не хто інший, як батько; його набрякле обличчя було досить похмуре. Батько запитав:
– Що ти тут затіяв із рушницею?
Я здогадався, що він нічого не пам’ятає із того, що виробляв уночі, й відповів:
– Хтось до нас намагався пробратися, ось я його й підстерігав.
– Чого ж ти мене не розбудив?
– Я намагався, але нічого не вийшло: не міг вас розштовхати.
– Ну, добре… Та не стій ти тут без діла, ото б тільки язика чесати! Іди-но поглянь, чи не спіймалася на вудки риба на сніданок. А я за хвилину підійду.
Він відімкнув двері, і я побіг до річки. Я побачив, що вниз за течією пливуть уламки гілок, різне сміття і навіть шматки кори, – отже, річка почала підніматися. Ех, був би я зараз у місті! Під час червневого паводку я жив – не тужив, бо коли він починається, вниз по ріці пливуть дрова і навіть частини плотів, інколи колод із дюжину; тільки й діла, що ловити їх і продавати на дровітні чи на лісопилку.
Я йшов берегом і одним оком поглядав, чи не суне батько, а другим дивився на річку, щоб не пропустити щось підходяще. І раптом бачу: пливе човник, та ще й який – футів тринадцять чи й чотирнадцять завдовжки; і несеться хутко, просто диво! Я кинувся у воду вниз головою, по-жаб’ячому, просто в одязі, й поплив до човника. Все чекав, що в ньому хтось причаївся, – у нас так частенько роблять, щоб пожартувати, а коли підпливеш аж до самого човна, схоплюються і починають насміхатись. Але цього разу вийшло не так. Човник і справді був порожній, я заліз у нього і пригнав до берега. Думаю, ото старий зрадіє, коли побачить: доларів десять така річ коштує! Але коли я дістався до берега, батька все ще не було видно, тож я завів човен подалі, в зарослі верболозу й дикого винограду. Раптом мені подумалось: а чи не сховати його гарненько, а потім замість того, щоб утікати в ліс, спуститися вниз по річці миль на п’ятдесят і пожити чимдовше на одному місці, а то чого це я маю бідувати, мандруючи пішки!
Від хижки це було зовсім близенько, і мені все здавалося, ніби йде мій батько, але я все-таки заховав човен. Тоді визирнув з-за кущів, бачу: батько вже спустився до річки по стежині й цілиться із рушниці в якогось птаха. Отже, нічого не помітив.
Коли він підійшов, я саме старанно витягував вудку. Він мене трохи насварив за те, що я так довго соваюсь; але я йому збрехав, що звалився у воду, а тоді поки вибрався… Я так і знав – батько помітить, що я мокрий, як хлющ, і почне розпитувати. Ми зняли з вудок п’ятьох сомів і пішли додому.
Ми обидва натомились, тому лягли після сніданку поспати. Я почав обдумувати, як це мені віднадити вдову і батька, щоб мене не шукали. Це було б значно краще, ніж покладатися на щасливий випадок. Хіба встигнеш утекти далеко, поки вони не помітили, що тебе нема? Та й мало що може статись! Я довго не міг нічого придумати, а тоді батько встав на хвилинку, щоб напитися води, та й каже:
– Якщо хтось наступного разу буде тинятися біля будинку, розбуди мене, чув? Цей тип сюди не з добром приходив. Я його пристрілю. Якщо він ще раз прийде, ти мене розбуди, добре?
Він упав і знову заснув: але його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю, тепер я так усе влаштую, що нікому й на гадку не спаде мене шукати.
Годині о дванадцятій ми піднялися й пішли на берег. Річка швидко піднімалася, і нею пливло багато різного дерева. Незабаром з’явилась частина плота – дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми взяли човна і підтягнули їх до берега. Потім пообідали. На місці батька кожен сидів би на річці цілий день, щоб наловити якомога більше колод, але він так не звик. Дев’ять колод за один раз було для нього саме досить; він почав збиратися до міста їх продавати. Мене він знову замкнув, узяв човна і десь о пів на четверту потягнув пліт на буксирі до міста. Я зметикував, що цієї ночі він додому не повернеться, тож зачекав, доки він від’їде подалі, потім витягнув пилку і знову почав пиляти колоду в стіні. Ще до того, як батько переправився на той берег, я вже вибрався на волю; човен разом із плотом здавався просто плямкою на воді десь дуже далеко.
Я взяв мішок кукурудзяного борошна і відніс його туди, де був захований мій човник, розгорнув гілля і поклав борошно, потім доправив туди ж грудинку, а тоді й сулію з віскі. Я забрав увесь цукор та каву і скільки знайшлося пороху і дробу; забрав пижі, забрав відро і фляжку з гарбуза, забрав черпак і жерстяну кружку, свою стару пилку, дві ковдри, казанок і чайник. Я поцупив і вудки, і сірники, і решту речей – усе, що коштувало бодай цент. Забрав усе дочиста. Мені потрібна була сокира, але ж іншої сокири, крім тієї, що лежала на дровах, не знайшлося, а я знав, що її треба лишити на місці. Я виніс рушницю, і тепер усе було готово.
Коли я щоразу пролазив у дірку і виносив речі, то добряче підрив стіну, тож сліди довелося засипати зверху землею, щоб не було видно, що там хтось порпався. Тоді я вставив випиляний кусок колоди на місце, підклав під нього два камінці, а один приткнув збоку, бо в цьому місці колода була вигнута і не зовсім доходила до землі. Кроків за п’ять від стіни, якщо не знати, що частина колоди випиляна, цього нізащо не помітиш, та ще й стіна задня – навряд чи хтось буде там вештатися і розглядати.
До самісінького човна я йшов по траві, щоб не залишати слідів. Якийсь час я стояв на березі й дивився, що робиться на річці. Усе було спокійно. Тоді я взяв рушницю й пішов у гущавину лісу – хотів підстрелити якусь пташку, а потім наштовхнувся на дике порося: у наших місцях свині швидко дичавіють, якщо випадково забіжать сюди з якоїсь лугової ферми. Я вбив це порося і поніс його до хижки.
Я взяв сокиру і зламав двері, причому намагався рубати їх якомога сильніше; приніс порося, підтягнув його ближче до столу, перерубав йому шию сокирою та поклав його на землю, щоб витекла кров (я кажу: «на землю», бо в хижці не було дощаної підлоги, а просто земля – дуже втрамбована долівка). Потім я взяв старий мішок, наклав у нього великих камінців, скільки міг донести, і потягнув його від убитого поросяти до дверей, а тоді лісом до річки й кинув у воду. Мішок пішов на дно, так що і сліду не лишилося. Якщо подивитись на землю, одразу впадало в очі, що тут щось тягнули. Мені страшенно захотілось, щоб усе це побачив Том Сойєр: я знав, що він такою справою зацікавиться і зможе вигадати прекрасне пояснення всім слідам. Щодо вигадок ніхто не зможе змагатися із Томом Сойєром.
Наостанок я висмикнув у себе жмут волосся, намочив сокиру в крові, приліпив волосся до леза і шпурнув «знаряддя вбивства» в куток. Потім узяв порося, загорнув його в куртку (щоб не капала кров), відніс подалі від хижки, вниз за течією, й кинув в річку. Тут мені спала на думку ще одна штука. Я витягнув із човника мішок із борошном і стару пилку й відніс їх у хижку. Поставив мішок туди, де він стояв раніше, і продер у ньому пилкою знизу дірку, бо ж ножів та виделок у нас не було, – батько, коли готував їсти, вправлявся одним лише складаним ножем. Тоді протягнув мішок кроків із сотню по траві та через верболіз на схід від хижки, де було мілке озеро миль зо п’ять завширшки, суцільно заросле очеретом, – качок під осінь там буває сила-силенна. З іншого боку з озера витікала заболочений струмок, який тягнувся на багато миль, – не знаю, куди, але в річку не впадав. Борошно сіялося всю дорогу, тому вийшла тоненька біла стежинка до самого озера. Я ще кинув там батьків точильний камінь, щоб здавалось, ніби це його загубили. Тоді зав’язав дірку на мішку мотузкою, щоб борошно більше не сипалось, і відніс мішок разом із пилкою назад на човник.
Коли майже зовсім стемніло, я спустив човник униз по ріці до такого місця, де верби нависли над водою, і почав чекати, доки зійде місяць. Міцно прив’язав суденце до дерева, підвечеряв трохи, а потім ліг на дно, щоб викурити люльку й обдумати свій план. Думаю собі: якщо мене шукатимуть, то підуть по сліду мішка з каменюками до берега і спробують знайти моє тіло в ріці. А тоді простежать за слідом із борошна до озера і по струмку будуть шукати злочинців, які нібито вбили мене та вкрали речі. У річці вони нічого не шукатимуть, крім мого мертвого тіла. Незабаром їм це набридне, і більше вони й думати про мене забудуть. Ось і чудово, я нарешті зможу жити там, де захочу. Острів Джексона мені цілком підходить, я його добре знаю, там ніколи нікого не буває. А вночі можна буде переправлятися в місто: потиняюсь там, поцуплю, що мені треба. Острів Джексона – найкраще місце для мене.
Я добряче притомився і незчувся, як заснув. Прокинувшись, не одразу зрозумів, де це я. Сів, озирнувся навсібіч, навіть злякався трохи. Тоді згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у ширину. Місяць світив так яскраво, що можна було перерахувати всі колоди, які пропливали, чорні й на перший погляд нерухомі, дуже далеко від берега. Навколо стояла мертва тиша; з усього було видно, що зараз дуже пізно, навіть пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на увазі… Не знаю, як це передати словами.
Я гарненько потягнувся, позіхнув і тільки хотів було відв’язати човник і знову рушити в дорогу, як раптом по воді до мене донісся шум. Прислухавшись, я незабаром впізнав ці глухі розмірені звуки: так тихої ночі постукують весла в кочетах човна. Я подивився крізь листя верби – так і є: далеко, ближче до того берега, пливе човен. Тільки не видно було, скільки там людей. Думаю: чи не батько часом повертається, хоча я його не чекав. Човен спустився нижче від мене по течії, а тоді пристав до берега по тихій воді, до того ж так близько від мене, що я зміг би навіть доторкнутися до нього дулом рушниці. Дійсно, це був батько – та ще й тверезий, судячи з того, як він працював веслами.
Я не став гайнувати часу. Наступної миті вже летів униз за течією, безгучно, але швидко, тримаючись у тіні берега. Я проплив зо дві – дві з половиною милі, тоді повернув на чверть милі ближче до середини річки, бо незабаром мала бути пристань і люди звідти могли побачити та гукнути мене. Я намагався триматися серед колод, які несла вода, а потім ліг на дно човника і пустив його за течією. Лежав, відпочивав, покурював люльку і дивився на небо, де не було ані хмаринки. Небо здається таким глибоким, коли лежиш на спині в місячну ніч! Раніше я цього не знав. І як далеко чути по воді такої ночі! Я чув, як люди розмовляють на пристані. Чув навіть, що саме вони говорили, – все до єдиного слова. Один чоловік сказав, що дні тепер стають дедалі довшими, а ночі – коротшими. Другий відповів, що ця ніч, як йому здається, не з коротких, – і тут вони засміялися; він повторив свої слова – і вони знову засміялися; потім розбудили третього і зі сміхом переказали йому; от лишень той не засміявся – буркнув щось уривчасто і сказав, щоб дали йому спокій. Перший запевнив, що він неодмінно розкаже це своїй старій, – певно, їй дуже сподобається; але це дрібнички порівняно з тим, як він жартував у старі добрі часи. Я почув, як один із них сказав, що зараз близько третьої години і він сподівається – світанок не затримається більше ніж на тиждень. Після цього голоси почали віддалятися, і я вже не міг розібрати слів, чув лише невиразну балачку та інколи сміх, але здавалося, ніби дуже здалеку.
Тепер я був значно нижче від пристані. Я підвівся і побачив милі за дві з половиною нижче за течією острів Джексона, геть порослий лісом, – він стримів посередині ріки, великий, темний і громіздкий, ніби пароплав без вогнів. Вище острова не було видно бодай сліду відмілини – тепер її повністю покривала вода.
До острова я дістався без проблем. Стрілою пронісся мимо верхньої його частини – така швидка була течія, – тоді далі, й причалив з того боку, яка була ближче до іллінойського берега. Я спрямував човник у невелику бухточку, яку знав давно: мені довелося розсунути гілля верби, щоб потрапити туди; а коли я прив’язав човник, ззовні його ніхто не помітив би.
Я вийшов на берег, сів на колоду й почав дивитися на широку ріку, на чорні колоди, що пливли по ній, на місто за три милі звідси, де ще миготіли три-чотири вогники. Величезний пліт плив по ріці: зараз він був за милю від острова вище за течією; посередині плота горів ліхтар. Я дивився, як пліт підповзає все ближче, а коли він порівнявся з тим місцем, де я сидів, хтось вигукнув: «Агов, на кормі! Бери правіше!» Я чув це так виразно, нібито людина стояла поряд зі мною.
Небо почало потроху світлішати; я пішов до лісу й ліг подрімати перед сніданком.
Розділ VIII
Мені було так добре, що я лінувався навіть вставати і готувати сніданок. Знову задрімав було, аж раптом мені почулося, що десь вище по річці пролунало глухе «бум!». Я прокинувся, звівся на лікоть і прислухався; за якийсь час почув той же звук. Тоді я підхопився, побіг на берег і почав дивитися крізь листя: бачу, по воді розпливається клуб диму, досить далеко від мене, майже нарівні з пристанню. А вниз по ріці йде пароплавчик, напханий під зав’язку народом. Тепер до мене дійшло, в чому справа! Бум! Дивлюся, білий клуб диму відірвався від пароплава. Це вони, бачте, стріляли з гармати над водою, щоб мій труп сплив наверх.
Я добряче зголоднів, але ж розпалювати вогнище мені не можна було – вони могли побачити дим. Отож я сидів, дивився на пороховий дим і прислухався до пострілів.
Ріка в цьому місці сягає милі в ширину, а літнього ранку дивитися на неї завжди приємно, тож я міг би гарно провести час, спостерігаючи за виловлюванням мого трупа, якби тільки було що перекусити. І раптом мені згадалося, що при цьому завжди наливають ртуть на буханку хліба й пускають на воду, бо ж хліб завжди пливе точнісінько туди, де лежить потопельник, і зупиняється над ним. Ну, думаю, треба уважно дивитися, щоб не проґавити, якщо якась буханка підпливе до мене ближче. Я перебрався на іллінойський край острова; думаю: а раптом мені пощастить? І таки не помилився: бачу, пливе великий буханець, і я вже було підчепив його довгою палицею, але посковзнувся, і він проплив повз мене. Звісно, я став там, де течія найближче підходить до берега, – наскільки я в тому тямив. За який час підпливає наступний буханець, і цього разу я його не випустив. Витягнув затичку, витрусив маленьку кульку ртуті й відразу відкусив здоровенний шматок. Хліб був білий, такий лише багаті їдять, не те що простий кукурудзяний корж.
Я вибрав непогану місцину, де листя було якнайгустіше, й умостився на колоді, дуже задоволений, – жував хліб і поглядав на пароплавчик. І раптом мені сяйнуло. Кажу собі: це ж, певно, вдова чи пастор, чи ще хтось молився, щоб цей хліб мене знайшов. То що ж, так воно й вийшло. Отже, правильно: молитва діє, – ну, звісно, в тому випадку, коли моляться такі люди, як вдова чи пастор, а моя молитва не подіє. Взагалі, по-моєму, вона тільки в праведників діє.
Я закурив люльку і досить довго сидів: курив і дивився, що відбувається. Пароплавчик ішов униз за течією, і я подумав, що, коли він підійде ближче, можна буде розгледіти, хто на борту. А пароплав мав би підійти дуже близько до берега саме в тому місці, куди прибило хліб.
Невдовзі пароплавчик підійшов ближче; я вибив люльку й побіг туди, де виловив хліб, і примостився за колодою на березі, на відкритій місцині. Колода мала розвилину, і я, причаївшись, крізь неї спостерігав.
Незабаром пароплавчик порівнявся з берегом; він ішов так близько від острова, що з нього можна було перестрибнути на землю. На пароплаві були майже всі, кого я знав: батько, суддя Тетчер, Беккі Тетчер, Джо Гарпер, Том Сойєр разом зі старою тітонькою Поллі, Сідом, Мері та ще багато інших. Усі розмовляли про вбивство. Але тут втрутився капітан. Він сказав:
– Тепер дивіться пильно! Тут течія підходить найближче до берега: може, тіло викинуло на берег і воно застрягло десь у кущах біля самої води. Принаймні будемо на це сподіватися.
Ну, а я сподівався на зовсім інше. Всі вони скупчилися на борту і, схилившись над перилами, старалися з усіх сил – дивилися мені ледь не в самісіньке обличчя. Я, звісно, їх чудово бачив, а вони мене – ні. Потім капітан скомандував: «Плі!» – і гармата пальнула просто в мене, аж я оглух від гуркоту і трохи не осліп від диму; думав – тут мені й кінець. Якби гармата була заряджена ядром, то вони точно отримали б те саме мертве тіло, за яким ганялися. Ну, опам’ятався, дивлюся, нічого зі мною не сталось, цілий, слава Богу. Пароплав пройшов мимо і зник із очей, обігнувши мис. Час від часу я чув постріли, але все далі та далі; а десь за годину звуки й зовсім стихли. Острів був три милі завдовжки. Я вирішив, що вони доїхали до кінця острова і махнули рукою на це діло. Проте виявилося, що поки ще ні. Пароплав обігнув острів і пішов на усіх парах вверх по міссурійському рукаву ріки, зрідка стріляючи з гармати. Я перебрався на той бік острова і продовжував спостерігати. Коли пароплавчик порівнявся з верхнім кінцем острова, стрільба припинилась; тоді він повернув до міссурійського берега й попрямував до міста.
Я зрозумів, що тепер вже точно матиму спокій. Більше мене ніхто не шукатиме. Я забрав своє манаття із човника і влаштував затишне житло в гущавині лісу. Із ковдр я зробив собі щось схоже на намет, щоб речі не намокли під дощем. Я спіймав сомика, розпоров йому черево пилкою, а коли зайшло сонце, розпалив багаття й повечеряв. Тоді закинув вудку, щоб наловити риби на сніданок.
Коли стемніло, я сів біля багаття з люлькою і почувався спочатку дуже непогано, а коли занудьгував, то пішов на берег і слухав, як хлюпоче ріка, рахував зірки, колоди та плоти, що пропливали повз мене, а тоді влігся спати. Немає кращого способу вбити час, коли занудьгуєш: заснеш, а там глядиш, і нудьгу як рукою зняло.
Так пройшли три дні й три ночі. Ніяких тобі змін – усе одне і те ж. Зате на четвертий день я обійшов увесь острів, дослідив його вздовж і впоперек. Я був тут господарем, увесь острів належав мені, так би мовити, – треба ж було дізнатися про нього більше, а найголовніше, треба було вбити час. Я знайшов багато суниць, великих, зовсім стиглих, зелений виноград і зелену малину, а ожина тільки-но почала достигати. «Усе це з часом буде дуже до речі», – подумав я.
Я пішов тинятися лісом і забрів у саму глушину, певно, до нижнього краю острова. Зі мною була рушниця, тільки я нічого не підстелив: я її взяв для захисту, а якусь дичину вирішив добути ближче до дому. Раптом я ледь не наступив на величезну змію, але вона втекла від мене, звиваючись поміж трав і квітів. Я кинувся навздогін, намагаючись підстрелити її; припустив дужче – і раптом наступив просто на головешки багаття, яке ще диміло.
Моє серце ледь не вискочило із грудей. Я особливо не роззирався, обережно спустив курок, розвернувся і, ховаючись за деревами, щодуху помчав назад. Час від часу зупинявся на хвильку там, де листя було густішим, і прислухувався, але дихав так голосно, що нічого не міг розчути. Пробрався ще далі й знову прислухався, а тоді знову і знову. В кожному пеньку мені ввижалася людина, а якщо під ногою тріскала галузка, то я й дихати переставав.
Коли я дістався до свого прихистку, спокійніше мені не стало, душа все одно була не на місці. «Так, – думаю, – зараз не час клеїти дурника». Я швиденько зібрав свої пожитки і відніс їх у човник, щоб вони не кидалися в очі; загасив вогонь і розкидав попіл довкруги, щоб вогнище скидалося на минулорічне, а тоді заліз на дерево.
Я, певно, просидів на цьому дереві години зо дві, але так нічого не побачив і не почув, – мені тільки здавалось, ніби я чую і бачу багато всякої всячини. Ну, не сидіти ж там цілий вік! Зрештою я взяв та й спустився, засів у гущавині й весь час був насторожі. Поїсти мені вдалося лише ягід і трохи їжі, що лишилася від сніданку.
До настання темряви я добряче зголоднів. І ось, коли стало зовсім темно, потихеньку спустився до річки й, доки місяць не зійшов, переправився на іллінойський берег – за чверть милі від острова. Там я забрався в гущавину, приготував собі вечерю і вже вирішив було залишитись тут на ніч, як раптом долинув цокіт кінських копит: «цок-цок, цок-цок». А потім почулися й голоси. Я швидше забрав усе знову в човник, а сам крадькома пішов лісом – чи не дізнаюся щось. Відійшов не так уже й далеко, як почув голос: