Наступного ранку щось мені стало нудно і захотілося якось розважитись. Я сказав Джиму, що, мабуть, переправлюсь через річку і вивідаю, що там робиться. Джиму ця думка сподобалась; він порадив лише, щоб я дочекався темряви, а в місті не хляпав вухами. Тоді подумав ще трохи і запропонував мені взяти мені щось зі старих лахів і перебратися дівчинкою. Це теж була слушна думка. Ми вкоротили одну із ситцевих суконь, я закотив штани до колін і вліз у неї. Джим застібнув на спині всі гачки, і сукня виявилась якраз по мені. А ще я надягнув солом’яний капор, зав’язав стрічки під підборіддям, так що заглянути мені в обличчя стало зовсім неможливо – наче у комин. Джим сказав, що тепер мене навряд чи хтось упізнає навіть вдень. Я вправлявся цілий день, щоб звикнути до жіночого вбрання, і потроху почав почуватися в ньому досить вільно. Тільки Джим зауважив, що дівчата ходять не так; а ще він сказав, щоб я припинив задирати сукню і пхати руки в кишені. Я послухався, і далі все пішло на лад.
Коли стемніло, я поїхав у човнику вверх за течією, тримаючись ближче до іллінойського берега. Я переправився у місто трохи нижче від пристані, й течією мене знесло до околиці. Там я прив’язав човника й пішов берегом. У маленькій хатинці, де дуже давно ніхто не жив, тепер горіло світло, і мені дуже захотілося дізнатись, хто це там поселився. Я підкрався ближче і зазирнув у вікно. Жінка років сорока сиділа за простим сосновим столом і плела при свічці. Обличчя було мені незнайоме: певно, вона недавно сюди переїхала, бо всіх жителів міста я знав. Але це було навіть добре, бо в мене вже почали жижки труситися: нащо, думаю, я взагалі припхався? Адже мене можуть впізнати по голосу. А якщо ця жінка хоч два дні прожила в такому маленькому містечку, як наше, вона, звісно, зможе розказати мені все, що треба. Я постукав у двері й дав собі слово ні на мить не забувати, що я дівчинка.
Розділ XI
– Заходьте! – сказала жінка, і я зайшов. – Сідай сюди, на стілець.
Я сів. Вона оглянула мене з ніг до голови своїми маленькими блискучими оченятами і запитала:
– І як тебе звати?
– Сара Вільямс.
– А де ти живеш? Десь поблизу?
– Ні, в Гукервіллі, це за сім миль звідси, вниз по ріці. Я всю дорогу йшла пішки і дуже стомилася.
– Та й зголодніла теж, я так думаю. Зараз щось тобі знайду.
– Ні, не треба. Я була така голодна, що зайшла на ферму за дві милі звідси, і тепер вже їсти не хочу. Ось чому я так пізно. Моя мама лежить хвора, грошей у нас немає; я оце пішла до свого дядька, його звати Абнер Мур. Мама сказала, що він живе на тому кінці міста. Я ще тут ніколи не була. Ви його знаєте?
– Ні, я ще не всіх знаю. Ми тут ще й двох тижнів не прожили. До того кінця міста не так уже й близько. Лишайся в нас ночувати. І зніми капелюшок.
– Ні, я краще трошки перепочину, – сказав я, – а тоді піду далі. Я не боюсь темряви.
Вона сказала, що одну мене не відпустить, а от годинки за півтори прийде її чоловік, тоді він мене проведе. Потім вона заходилася розповідати про свого чоловіка, про тих родичів, які живуть уверх по ріці, і про тих, які живуть униз по ріці, і що вони раніше з чоловіком жили значно краще, і що вони даремно переїхали в наше місто, треба було просто ні на що не звертати уваги, і так далі, і так далі; я вже було подумав, що марно намагався в неї дізнатися, що робиться в нашому місті, але зрештою таки дійшла черга й до мого батька і до того, як мене вбили, – тут уже, думаю, нехай балакає, скільки влізе. Вона розказала мені про те, як ми з Томом Сойєром знайшли дванадцять тисяч (тільки з її слів виходило двадцять), про мого батька та про те, що він пропаща людина, і що я теж пропащий. Нарешті дійшло й до того, як мене вбили. Я запита:
– А хто ж це зробив? Ми про це вбивство чули в Гукервіллі, лише не знаємо, хто вбив Гека Фінна.
– Ну, по-моєму, і в нас тут знайдеться багато таких, хто хотів би це знати. Дехто думає, що сам старий Фінн і вбив.
– Та невже?
– Спочатку майже всі так думали. Він і не знає, що його за це мало не лінчували. Тільки до вечора передумали, бо вирішили, що вбивця – негр-утікач на ім’я Джим.
– Але ж він…
Я зупинився. Вирішив, що краще промовчати. А жінка все торохкотіла, вона навіть не звернула уваги на мої слова.
– Цей негр утік тієї самої ночі, коли вбили Гека Фінна. І тепер за нього обіцяють винагороду – триста доларів. І за старого Фінна теж призначили винагороду – двісті доларів. Він, чуєш, з’явився у місті вранці, розказав про вбивство і разом з усіма їздив шукати тіло, а тоді взяв та й десь подівся. Його того ж вечора збиралися лінчувати, але ж він п’ятами накивав. Ну, а наступного дня виявилось, що негр теж втік: його ніхто не бачив після десятої вечора тієї ночі, коли сталося вбивство, – того всі почали думати на нього. А другого дня, коли все місто тільки про це і говорило, раптом повертається старий Фінн, іде просто до судді Тетчера і піднімає галас: вимагає, щоб той дав грошей і влаштував облаву на цього негра по всьому Іллінойсу. Суддя дав кілька монет, і старий того ж вечора набрався й півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими субчиками, а тоді десь зник разом із ними. Ну, так от, з того часу його ніхто не бачив, і в нас тут думають, що він і не повернеться, доки все не вляжеться. Певно, сам убив, а підробив усе так, щоб думали на бандитів; тоді сам, чуєш, загребе всі Гекові грошики і по судах тягатися не треба буде. Люди кажуть: «Не здатен він убити, кишка тонка!» А я думаю: е ні, він хитрющий! Якщо він ще рік не повернеться, нічого йому за це не буде. Довести ж то, звісно, нічого не можна; а коли все стихне, він і захапає Гекові грошики без мороки.
– Ага, певно що так. Хто ж йому заважатиме?… А тепер вже більше ніхто не думає, що це негр убив?
– Та ні, думають ще. Багато хто думає, що таки він убивця. Але негра вже скоро спіймають, так що, може, і виб’ють із нього правду.
– Як, невже його і зараз ловлять?
– Я так бачу, ти не дуже кмітлива! Таж триста доларів на дорозі не валяються. Дехто думає, що негр і зараз десь неподалік. Я теж так думаю, тільки мовчу собі. На днях говорила зі старим і старою, які живуть по сусідству, в дерев’яному сараї, то вони сказали, між іншим, що ніхто ніколи не буває он на тому острові, що називається острів Джексона.
– А хіба там ніхто не живе? – питаю я.
– Ні, кажуть, ніхто не живе. Я їм більше нічого не сказала, тільки задумалась. За день чи два до того я там нібито бачила дим, на верхньому кінці острова; ну, думаю собі, цей негр точно там ховається, принаймні варто було б весь острів обшукати. З того часу я більше диму не бачила, то, може, того негра вже там і немає, якщо це був він. Мій чоловік з’їздить та подивиться разом із одним сусідом. Він їздив уверх по ріці, а сьогодні повернувся дві години тому, і я йому все розказала.
Від цих слів мені аж недобре стало, так що я просто не міг всидіти на місці. Я мусив чимось зайняти руки: взяв зі столу голку і почав засилювати в неї нитку. Руки в мене тремтіли, тож нічого не виходило. Жінка замовкла, і я поглянув на неї: вона дивилася на мене якось дивно й злегка посміхалась.
Я поклав на місце голку з ниткою, нібито страшенно зацікавився її словами, – насправді так воно і було, – і сказав:
– Триста доларів – це купа грошей. От якби вони дісталися моїй матері! А ваш чоловік поїде туди сьогодні вночі?
– А то як же! Він пішов до міста разом із тим сусідом, про якого я говорила, за човном та другою рушницею, якщо вдасться у когось позичити. Вони збираються їхати після півночі.
– А може, якщо вони почекають до ранку, буде краще видно?
– Ще б пак! І негру теж буде краще видно. Опівночі він, певно, спатиме, а вони прокрадуться в ліс і в темряві відразу побачать багаття, якщо негр його розпалив.
– Я про це не подумала.
Жінка так само дивно подивилася на мене, і я зовсім знітився. Потім вона запитала:
– Як, ти сказала, тебе звуть, дитинко?
– М-мері Вільямс.
Здається, першого разу я сказав не «Мері», а якось інакше, того уникав на неї дивитися; здається, я сказав «Сара». Вона мене наче приперла до стінки, і по очах це, мабуть, було видно, того я боявся на неї подивитися. Мені хотілося, щоб жінка ще щось сказала: чим довше вона мовчала, тим гірше я почувався.
Тут вона й каже:
– Дитинко, по-моєму, ти спочатку сказала «Сара», коли зайшла.
– Ага, точно: Сара Мері Вільямс. Моє перше ім’я Сара. Одні звуть мене Сара, інші – Мері.
– Он воно як!
– Ага.
Тепер я відчув полегкість, але все ж хотілося втекти. Подивитися на жінку я не насмілювався.
Ну, тут вона почала розказувати, які важкі часи настали, як їм погано живеться, що пацюки зовсім знахабніли і гуляють по всьому будинку, наче вони тут господарі, та ще багато чого розказувала, так що мене зовсім попустило. Про пацюків – це вона правду сказала. Один раз по раз висовував носа із дірки в кутку. Жінка сказала, що спеціально тримає під рукою різні речі, щоб кидати в пацюків, коли лишається на самоті, бо вони їй не дають спокою. При цьому вона показала мені свинцеву смугу, скручену в клубок, і додала, що взагалі-то гарно влучає, от тільки на днях вивихнула руку, то тепер їй це не завжди вдається. Коли пацюк знову виглянув із дірки, жінка швиргонула в нього цією штуковиною, зойкнувши від болю, і не влучила. Потім попросила мене кинути, якщо пацюк висунеться. Мені хотілося чимшвидше піти, доки не повернувся її чоловік, але я, звісно, не виказував цього. Я взяв свинцеву кулю і, щойно пацюк висунувся, націлився і швиргонув – якби ця тварина сиділа на місці, було б їй непереливки! Жінка сказала, що удар першокласний і що наступного разу я неодмінно поцілю. Вона підвелася і принесла назад свинець, а тоді дістала моток пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Я розставив руки, вона надягнула на них пряжу, а сама все теревенить про свої справи. Тоді раптом перервала розповідь і каже:
– Ти все ж приглядай за пацюками. Краще тримай свинець на колінах, щоб був під рукою.
І одразу ж кинула мені кулю; я зсунув коліна і впіймав її. А вона продовжувала свою розповідь, однак за хвилину замовкла, зняла пряжу в мене з рук, подивилася мені лагідно в очі та й каже:
– Ну, і як тебе звати по-справжньому?
– Т-тобто як це?
– Як тебе насправді звати? Білл, Том, Боб чи ще якось?
Я весь затремтів і просто не знав, куди подітись. Але вичавив із себе:
– Будь ласка, не насміхайтесь над бідолашною дівчинкою! Якщо я вам заважаю, то…
Я хотів було встати й піти геть, але жінка мене спинила:
– Нікому ти не заважаєш! Сядь на місце. Я не хочу тебе скривдити і нікому про тебе не скажу. Тільки ти довірся мені, відкрий свій секрет. Я тебе не викажу, навпаки, я тобі допоможу. І чоловік мій допоможе, якщо треба. Ти, певно, був учнем у якогось майстра, до тебе погано ставились, ось ти й вирішив утекти. Що ж тут такого! Бог з тобою, синку, я про тебе нікому не скажу. Ну, а тепер розкажи мені все, будь розумником.
Тоді я сказав, що не хочу більше обманювати її, краще вже розкажу все начистоту, тільки хай і вона дотримає слова. І я розповів, що мої батько з матір’ю померли, а мене віддали на виховання в село до старого фермера, за тридцять миль від річки. Але цей скупердяй поводився зі мною так погано, що я терпів-терпів, та й не витерпів: він поїхав кудись на два дні, а я скористався нагодою, поцупив стару сукню його дочки і втік. За три ночі подолав ці тридцять миль до ріки. Йшов уночі, а вдень ховався в лісі й відсипався; з собою в мене був мішок із хлібом та м’ясом, які я взяв з дому, і цього мені якраз вистачило на дорогу. Мій дядько, Абнер Мур, певно, погодиться забрати мене до себе, того я і прийшов сюди, в Гошен.
– У Гошен, синку? Який же це Гошен? Це Сент-Пітерсберг. До Гошена ще йти миль із десять вгору по ріці. А хто тобі сказав, що це Гошен?
– Та сказав один дядько; я його зустрів сьогодні на світанку, коли збирався повернути до лісу, щоб поспати. Він мені сказав, що від перехрестя треба повернути праворуч і через п’ять миль буде Гошен.
– Та він, певно, п’яний був. Він тобі сказав усе навпаки.
– Він і поводився, як п’яний. Ну, тепер уже нічого не поробиш. Треба йти. Я буду в Гошені до світанку.
– Зажди хвильку. Я дам тобі поїсти, бо ти в дорозі зголоднієш.
Вона нагодувала мене, а тоді питає:
– А скажи-но мені: якщо корова лежить, то як вона піднімається з землі – задом чи передом? Хутчіш відповідай, не роздумуй: передом чи задом?
– Задом.
– Так. А кінь?
– Кінь передом.
– А з якого боку дерево обростає мохом?
– З північного.
– А якщо п’ятнадцять корів пасуться на косогорі, то скільки з них дивляться в один бік?
– Усі п’ятнадцять.
– Ну, здається, ти дійсно жив у селі. Я було подумала, чи не хочеш ти мене знову обдурити. То як же тебе звуть по-справжньому?
– Джорж Пітерс, мем.
– То не забувай цього, Джорже. Бо ще, чого доброго, скажеш мені, що тебе звуть Александер, а потім, коли я тебе спіймаю на слові, почнеш відбріхуватися й говорити, ніби ти Джорж Александер. І не потрапляй на очі жінкам у цьому ситцевому дранті. Дівчинка з тебе нікудишня, хоча чоловіків ти, певно, зможеш обвести навколо пальця. Господь із тобою, синку, хіба ж так засилюють нитку в голку? Ти тримаєш нитку нерухомо і насаджуєш на неї голку, а треба голку тримати нерухомо і просовувати в неї нитку. Жінки так завжди й роблять, а чоловіки – завжди навпаки. А коли шпурляєш чимось в пацюка чи ще кого, стань навшпиньки і підніми руку над головою, та постарайся зробити це якомога незграбніше, і промахнися кроків на п’ять-шість. Кидай, витягнувши руку на всю довжину, ніби вона в тебе на шарнірі, як кидають усі дівчатка, а не кистю і ліктем, виставивши ліве плече вперед, як хлопчаки. І запам’ятай: коли дівчинці кидають щось на коліна, вона їх розводить, щоб ця річ потрапила в пелену, а не зсовує докупи, як ти їх зсунув, коли ловив свинець. Я зрозуміла, що ти хлопчик, ще коли ти засилював нитку, а потім просто перевіряла, щоб упевнитись. Ну, а тепер давай, іди до свого дядька, Саро Мері Вільямс – Джорже Александере Пітерс, і якщо вляпаєшся в халепу, дай знати місіс Джудіт Лофтес, тобто мені, а я вже якось спробую тобі допомогти. Весь час тримайся берега ріки, а коли наступного разу чкурнеш із дому, прихопи з собою черевики та шкарпетки. Дорога біля ріки кам’яниста, я думаю, ти всі ноги зіб’єш, доки доберешся до Гошена.
Я пройшов берегом кроків десь із півсотні, а тоді повернув назад і прокрався туди, де стояв мій човник, – досить далеко від будинку, вниз по ріці. Я стрибнув у човника і якомога швидше піднявся вгору за течією, а коли порівнявся з островом, поплив напереріз. Капор я зняв – тепер він був ні до чого й лише заважав. Коли я виїхав на середину ріки, то почув, як б’є годинник; я зупинився і прислухався: удари було чути слабко, але чітко, і я нарахував їх одинадцять. Діставшись до верхнього кінця острова, я навіть не зупинився, щоб трохи перепочити, хоча зовсім знесилів, а побіг до лісу, де колись була моя стоянка, і розпалив там велике багаття на сухому підвищенні. Тоді стрибнув у човник і давай щосили гребти до нашого місця, милі на півтори вниз по ріці. Я причалив до берега, хутко пробрався крізь чагарі на вершину гори і ввалився до нашої печери. Джим лежав на землі й міцно спав. Я розбудив його:
– Прокидайся швидше і збирайся, Джиме! Ми не повинні гаяти ані хвилини! Нас шукають! За нами погоня!
Джим ні про що не став розпитувати, не промовив ані слова, але з того, як він узявся до роботи, було видно, що злякався добряче. За години півтори всі наші пожитки були складені на плоту, і його можна було вивести із заводі під вербами, де він у нас був захований. Насамперед ми загасили багаття в печері й після того навіть свічку не запалювали.
Я від’їхав від берега на човнику й озирнувся навсібіч, але якщо десь поблизу й був човен, то я його не помітив, бо ж уночі при світлі зірок багато не роздивишся. Потім ми вивели пліт із заводі й тихесенько, не кажучи ні слова, попливли вздовж берега, огинаючи нижній край острова.
Розділ XII
Було, певно, вже близько першої ночі, коли ми нарешті проминули острів; нам увесь час здавалося, що пліт ледве повзе. Якби нам назустріч трапився човен, ми б хутко пересіли в наш човник і попливли до іллінойського берега. Добре, що ми так нікого й не зустріли, бо забули покласти до човника рушницю чи вудку, або хоча б щось їстівне. Ми так поспішали, що не мали часу про все це подумати. А тримати речі на плоту, звісно, не дуже розумно.
Якщо люди поїхали шукати Джима на острів, як я думав, то, напевно, знайшли б там багаття, котре я залишив, і цілу ніч прочекали б утікача біля вогню. Принаймні, ми нікого не бачили, і якщо моє багаття їх не обмануло, то я не винен. Я чесно намагався збити їх з пантелику.
Коли почало розвиднюватись, ми пристали до коси на іллінойському березі в тому місці, де ріка робила крутий поворот. Ми нарубали сокирою зелених гілок і прикрили ними пліт так, щоб це було схоже на зарослу ямку в береговій косі. Коса – це піщана відмілина, вкрита кущами так густо, як борона зубцями.
На міссурійському березі височіли гори, на іллінойському боці протягнувся густий ліс, і фарватер тут проходив ближче до міссурійського берега, тож ми не боялися когось зустріти. Ми простояли там увесь день, спостерігаючи, як пливуть за течією мимо міссурійського берега плоти й човни і як борються з течією пароплави, що піднімаються вгору по ріці. Я переказав Джиму свою розмову з жінкою, і він сказав, що це хитра бестія, і якби вона сама взялася нас переслідувати, то не сиділа б цілу ніч, дивлячись на багаття, а взяла б із собою собаку. «То чого ж, – засумнівався я, – вона не звеліла чоловікові прихопити із собою собаку?» Джим сказав, що, певно, це їй спало на думку перед тим, як чоловіки вирушили за ріку, тож вони, певно, й пішли в місто за собакою, тому згаяли так багато часу. Інакше ми б не сиділи тут на відмілині, за шістнадцять чи сімнадцять миль від берега, а були б знову в місті. А я сказав: «Яка різниця, чому їм не вдалося нас знайти, головне – вони нас не спіймали».
Коли почало сутеніти, ми висунули голови з кущів і подивилися вгору і вниз по ріці, а тоді й на той бік, але нічого підозрілого не помітили. Тоді Джим зняв кілька верхніх дощок із плота й облаштував на ньому затишний курінь, щоб відсиджуватися в спеку та в дощ, і щоб речі не намокли. Джим зробив у курені й підлогу, на фут вищу від решти плоту, тому тепер ковдри й решту пожитків не заливало хвилею, яку здіймали пароплави. Посередині куреня ми виклали шар глини дюймів на шість чи сім завтовшки і обвели його бортом, щоб глина трималася міцніше, – це для того, щоб розводити вогонь у холодну чи сиру погоду, а в курені багаття видно не буде. Ми зробили ще й запасне весло, бо ж наші завжди могли зламатися, зачепившись об корч чи ще щось. Потім закріпили на плоту коротку палицю рогачиком, щоб чіпляти на неї наш старий ліхтар – бо треба запалювати ліхтар, коли бачиш, що пароплав іде вниз по ріці й може на тебе наскочити; а для пароплавів, які йшли вгору по ріці, не треба було запалювати ліхтар, хіба тільки якщо потрапиш на перекат, – коли вода в ріці стояла ще високо, береги в низині були ще під водою, і пароплави, що йшли вгору по ріці, не завжди трималися фарватеру, а шукали, де не така сильна течія.
Цієї ночі ми пливли годин сім, а може, й вісім, при швидкості течії понад чотири милі за годину. Ми ловили рибу, розмовляли і час від часу стрибали з плота в воду, щоб розігнати сон. Так хороше було пливти широкою тихою рікою і, лежачи горілиць, дивитися на зорі! Нам не хотілось навіть голосно розмовляти, та й сміялися ми лише зрідка, і то тихо. Погода загалом була дуже гарна, і з нами анічогісінько не сталося – ці цієї ночі, ні другої, ні третьої.
Щоночі ми пропливали повз міста; деякі з них стояли високо на темних берегах, виднілася тільки блискуча грядка вогнів – і жодного будинку, нічого більше. П’ятої ночі ми проминули Сент-Луїс, над ним стояла справжня заграва. В нас у Сент-Пітерсберзі говорили, що в Сент-Луїсі живе двадцять, а може, і тридцять тисяч людей, але я цьому не вірив, доки сам не побачив о другій ночі таку величезну кількість вогнів. Ніч була тиха, з міста не долинало жодного звуку – всі спали.
Кожного вечора, близько десятої години, я вибирався на берег біля якогось села і купував центів на десять-п’ятнадцять борошна, копченої грудинки або ще чогось їстівного. Іноді мені вдавалося прихопити ще й курку, якій не сиділося на сідалі. Батько завжди казав: «Якщо трапиться під руку курка, бери її, бо якщо вона тобі самому не потрібна, то знадобиться комусь іншому, а добре діло ніколи не пропаде», – це в нього така була приказка. Але я жодного разу не бачив, щоб курка не знадобилась самому батькові.
На світанку ми спинялись біля якогось поля, і я позичав кавун, або диню, або гарбуз, або молоду кукурудзу, або ще щось. Татуньо завжди говорив, що позичати не гріх, коли збираєшся повернути борг при нагоді; а від удови я чув, що це така самісінька крадіжка, лише інакше називається, і жодна порядна людина так не робитиме. Джим сказав, що частково має рацію мій батько, а частково – вдова, тому нам краще викинути якісь два-три предмети зі списку й ніколи їх не позичати, – тоді, на його думку, не гріх буде позичити при нагоді решту. Ми обговорювали це питання цілісіньку ніч, пливучи рікою, все намагалися вирішити, від чого ліпше відмовитись: від динь-канталуп, кавунів чи ще від чогось? Вже коли почало світати, ми це благополучно владнали і вирішили відмовитись від лісових яблук та фінікових слив. До цього ми почувалися якось не дуже добре, зате тепер нам стало значно легше. Я радів, що так здорово вийшло, бо ці яблука-дички взагалі ніякі, а фінікові сливи достигнуть ще не скоро – місяців через два або три.
Час від часу нам вдавалося підстрелити качку, яка прокинулась надто рано чи дуже допізна забарилась увечері. Загалом, жилося нам непогано.
На п’яту ніч нижче від Сент-Луїса нас застала сильна гроза з громом, блискавицями та шаленою зливою. Ми забилися в курінь, а пліт віддали на милість хвиль. Коли спалахувала блискавка, ми бачили широку пряму ріку попереду й високі скелі по обидва її боки.
Раптом я побачив попереду щось дивне і гукнув:
– Агов, Джиме, поглянь-но туди!
Це був пароплав, розбитий об скелю. Нас несло течією просто на нього. Пароплав сильно нахилився; над водою стриміла лише частина верхньої палуби. При кожному новому спалаху блискавки все було видно, як на долоні: і великий дзвін на палубі, й крісло, на спинці якого висів старий капелюх… Цієї горобиної ночі все здавалося таким таємничим, що мені, як і будь-якому хлопчакові на моєму місці, конче закортіло залізти на розбитий пароплав, який так похмуро й одиноко бовванів посередині ріки, і подивитися, що там таке. Я запропонував:
– Давай причалимо до нього, Джиме.
Джим спочатку нізащо не погоджувався. Він сказав:
– Що я там не бачив, на розбитому пароплаві? Нам і тут непогано; і краще вже його не чіпати, лишити в спокої. Та там, певно, і сторож є.
– Бабуні б твоїй сторожа! – кажу я. – Там же й стерегти нічого, крім лоцманської будки та каюти; а невже ти думаєш, що хтось буде такої ночі ризикувати життям заради лоцманської будки та каюти, коли пароплав кожної миті може розвалитися і затонути?
Джимові на це нічого було відповісти, тож він промовчав.
– А крім того, – проваджу я далі, – ми могли б позичити щось путнє із капітанської каюти. Сигари, певно, є – центів по десять за штуку дзвінкою монетою. Капітани пароплавів завжди багачі, отримують шістдесят доларів за місяць; їм плювати, скільки річ коштує, – вони все одно її куплять, якщо вона їм сподобалась… Заховай свічку до кишені, Джиме: я не заспокоюсь, доки ми не обшукаємо весь пароплав. Сам подумай: хіба Том Сойєр проґавив би таку можливість? Та нізащо в світі! Він би це назвав «пригодою» – ось так, і хоч помирав би, та все одно заліз би на розбитий пароплав. Та ще й зробив би це з шиком, вже постарався б вигадати щось цікавеньке… Ох, шкода, що тут немає Тома Сойєра!
Джим побурчав щось собі під носа, але здався. Він сказав, що треба поменше балакати, та й то пошепки. Блискавка якраз вчасно освітила нам розбитий пароплав; ми причалили до підйомної стріли з правого борту й прив’язали до неї пліт.
Палуба тут добряче перекосилася, але ми все ж якось перебралися на лівий борт, до капітанської рубки, обережно намацуючи шлях ногами й розчепіривши руки, щоб ні на що не напоротися, бо ж темно було, хоч у око стрель. Незабаром ми наштовхнулися на засклений люк і полізли далі; ще один крок – і опинилися перед прочиненими навстіж дверима, і тут ми – ось вам найчесніше слово – побачили в салоні світло й почули голоси.
Джим прошепотів мені, що йому це не подобається і краще нам тікати звідси. Я сказав: «Добре», – і вже хотів було повернутися на пліт, як раптом чую – хтось застогнав, а тоді каже:
– Ох, не чіпайте мене, хлопці! Я, їй-Богу, не донесу! Інший голос відповів йому дуже голосно:
– Брешеш, Джиме Тернер! Це ми вже від тебе чули. Тобі завжди треба більше за інших, і ти завжди отримуєш, скільки хочеш, – інакше, мовляв, донесу на вас, якщо не дасте. Але цього разу ми тобі не повіримо, дарма ти намагаєшся нас розчулити. У цілій країні не знайти зрадника та пса, підлішого за тебе.
На той час Джим уже дістався до плоту. Я ледь не луснув від цікавості; певно, думаю собі, Том Сойєр нізащо не пішов би зараз, тож і я залишусь – подивлюсь, що тут робиться. Я опустився навкарачки у вузенькому коридорчику і поповз до корми – і повз доти, доки між мною та салоном не лишилася всього одна каюта. Бачу, в салоні на підлозі лежить зв’язаний чоловік, а над ним стоять двійко субчиків; один із них тримає в руці тьмяний ліхтар, а другий – револьвер, цілиться в голову того, що на підлозі, та й каже:
– Ох, руки чешуться! Треба тебе пристрелити, падлюку таку!
Чоловік на підлозі скоцюбився і знай повторяє:
– Не треба, Білле, я ж не донесу!
А чоловік із ліхтарем щоразу сміється і відповідає:
– Це точно, що не донесеш! Це вже ти правду казати почав, можна й повірити.
А одного разу він сказав:
– Гляди-но, як проситься! А якби ж ми його не подолали і не зв’язали, то він нас обох убив би. І за що, питається? Так, за дурничку. Тільки й того, що ми свого з рук випустити не хотіли, – от за що! Але тепер уже ти нікого не злякаєш, Джиме Тернер… Забери свій револьвер, Білле!
Білл відповів:
– Не дождешся, Джейку Паккард. Я за те, щоб його уколошкати. Катюзі по заслузі! Хіба ж не він сам убив старого Хетфілда?
– Але я щось не хочу його вбивати, сам не знаю, чого…
– Дякую тобі на цьому слові, Джейку! Я не забуду цього, доки живий, – сказав чоловік на підлозі й начебто схлипнув.
Паккард не звернув на нього жодної уваги, він повісив ліхтар на стіну й попрямував якраз туди, де я лежав у темряві, ще й подав Біллу знак іти за ним. Я хутенько зробив два кроки назад, але ж палуба дуже нахилилася, того й не встиг відступити вчасно. Отож, щоб вони на мене не наштовхнулися й не схопили, я заліз до каюти якраз над тим місцем, де вони стояли.
Той, інший, рухався навпомацки, тримаючись за стіни в темряві, а коли Паккард дістався до моєї каюти, сказав йому:
– Сюди, заходь сюди.
Той увійшов, а Білл за ним. Але не встигли вони зайти, як я вже забрався на верхню койку, забився в найдальший куток і дуже шкодував, що я тут. Вони стояли зовсім поруч, вхопившись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони стоять, бо від них тхнуло віскі. Я порадувався, що нічого не пив, тільки різниця була невелика: вони б мене все одно не внюхали, бо я навіть не дихав. Дуже вже я перелякався. Та й хто зміг би дихати, слухаючи таку розмову? Вони говорили тихо і серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:
– Він каже, що донесе, і таки правда донесе. Навіть якщо ми обидва віддамо йому нашу долю, це все одно не врятує нас після того, як ми посварилися і так добряче його пригостили. Він нас викаже, тут сумнівів немає, точно тобі кажу. По-моєму, краще його прибрати.
– І по-моєму теж, – дуже тихо сказав Паккард.
– Бісова душа! Та я ж думав, що ти проти! Що ж, тоді все гаразд. Ходімо вколошкаємо його.
– Зажди-но, я ще не все сказав. Вислухай мене. Стріляти – це добре, але ж можна зробити справу і без галасу, якщо треба. Ось що я тобі скажу: нема чого так ганятися за шибеницею, коли можна здійснити задумане анітрохи не гірше, і водночас нічим не ризикуючи. Так чи ні?
– Авжеж. А як це влаштувати?
– Ось що я собі думаю: позаглядаємо тут по каютах і заберемо речі, які ще лишилися, а тоді – на берег і сховаємо все. І будемо чекати. Я ось що кажу: не більше ніж через дві години пароплав розвалиться і потоне. Догнав? Тернер теж потоне, і ніхто не буде в цьому винен, крім нього самого. По-моєму, це значно краще, ніж убивати. Нащо вбивати людину, коли можна обійтися без цього? Вбивати і гріх, і дурниця. Правильно я кажу чи ні?
– Так, мабуть, ти правий. А раптом пароплав не розвалиться й не потоне?
– То що ж, ми можемо зачекати годинки зо дві, а там видно буде… То по руках?
– Гаразд, ходімо.
Вони пішли, і я теж виліз, весь у холодному поту, й поповз на ніс. Там було темно, наче в погребі, але варто було мені покликати хрипким шепотом: «Джиме!» – як він озвався біля мого ліктя, і я йому сказав:
– Давай, Джиме, хутчіш, нема коли байдики бити та зітхати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не знайдемо, де в них човен, і не пустимо його вниз по ріці, щоб вони з пароплава не могли зійти, одному з них поведеться ой як несолодко! А якщо ми знайдемо човен, то всім їм кришка – шериф їх забере. Хутчіше повертайся! Я обшукаю лівий борт, а ти правий. Починай від плоту і…
Коли стемніло, я поїхав у човнику вверх за течією, тримаючись ближче до іллінойського берега. Я переправився у місто трохи нижче від пристані, й течією мене знесло до околиці. Там я прив’язав човника й пішов берегом. У маленькій хатинці, де дуже давно ніхто не жив, тепер горіло світло, і мені дуже захотілося дізнатись, хто це там поселився. Я підкрався ближче і зазирнув у вікно. Жінка років сорока сиділа за простим сосновим столом і плела при свічці. Обличчя було мені незнайоме: певно, вона недавно сюди переїхала, бо всіх жителів міста я знав. Але це було навіть добре, бо в мене вже почали жижки труситися: нащо, думаю, я взагалі припхався? Адже мене можуть впізнати по голосу. А якщо ця жінка хоч два дні прожила в такому маленькому містечку, як наше, вона, звісно, зможе розказати мені все, що треба. Я постукав у двері й дав собі слово ні на мить не забувати, що я дівчинка.
Розділ XI
Я сів. Вона оглянула мене з ніг до голови своїми маленькими блискучими оченятами і запитала:
– І як тебе звати?
– Сара Вільямс.
– А де ти живеш? Десь поблизу?
– Ні, в Гукервіллі, це за сім миль звідси, вниз по ріці. Я всю дорогу йшла пішки і дуже стомилася.
– Та й зголодніла теж, я так думаю. Зараз щось тобі знайду.
– Ні, не треба. Я була така голодна, що зайшла на ферму за дві милі звідси, і тепер вже їсти не хочу. Ось чому я так пізно. Моя мама лежить хвора, грошей у нас немає; я оце пішла до свого дядька, його звати Абнер Мур. Мама сказала, що він живе на тому кінці міста. Я ще тут ніколи не була. Ви його знаєте?
– Ні, я ще не всіх знаю. Ми тут ще й двох тижнів не прожили. До того кінця міста не так уже й близько. Лишайся в нас ночувати. І зніми капелюшок.
– Ні, я краще трошки перепочину, – сказав я, – а тоді піду далі. Я не боюсь темряви.
Вона сказала, що одну мене не відпустить, а от годинки за півтори прийде її чоловік, тоді він мене проведе. Потім вона заходилася розповідати про свого чоловіка, про тих родичів, які живуть уверх по ріці, і про тих, які живуть униз по ріці, і що вони раніше з чоловіком жили значно краще, і що вони даремно переїхали в наше місто, треба було просто ні на що не звертати уваги, і так далі, і так далі; я вже було подумав, що марно намагався в неї дізнатися, що робиться в нашому місті, але зрештою таки дійшла черга й до мого батька і до того, як мене вбили, – тут уже, думаю, нехай балакає, скільки влізе. Вона розказала мені про те, як ми з Томом Сойєром знайшли дванадцять тисяч (тільки з її слів виходило двадцять), про мого батька та про те, що він пропаща людина, і що я теж пропащий. Нарешті дійшло й до того, як мене вбили. Я запита:
– А хто ж це зробив? Ми про це вбивство чули в Гукервіллі, лише не знаємо, хто вбив Гека Фінна.
– Ну, по-моєму, і в нас тут знайдеться багато таких, хто хотів би це знати. Дехто думає, що сам старий Фінн і вбив.
– Та невже?
– Спочатку майже всі так думали. Він і не знає, що його за це мало не лінчували. Тільки до вечора передумали, бо вирішили, що вбивця – негр-утікач на ім’я Джим.
– Але ж він…
Я зупинився. Вирішив, що краще промовчати. А жінка все торохкотіла, вона навіть не звернула уваги на мої слова.
– Цей негр утік тієї самої ночі, коли вбили Гека Фінна. І тепер за нього обіцяють винагороду – триста доларів. І за старого Фінна теж призначили винагороду – двісті доларів. Він, чуєш, з’явився у місті вранці, розказав про вбивство і разом з усіма їздив шукати тіло, а тоді взяв та й десь подівся. Його того ж вечора збиралися лінчувати, але ж він п’ятами накивав. Ну, а наступного дня виявилось, що негр теж втік: його ніхто не бачив після десятої вечора тієї ночі, коли сталося вбивство, – того всі почали думати на нього. А другого дня, коли все місто тільки про це і говорило, раптом повертається старий Фінн, іде просто до судді Тетчера і піднімає галас: вимагає, щоб той дав грошей і влаштував облаву на цього негра по всьому Іллінойсу. Суддя дав кілька монет, і старий того ж вечора набрався й півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими субчиками, а тоді десь зник разом із ними. Ну, так от, з того часу його ніхто не бачив, і в нас тут думають, що він і не повернеться, доки все не вляжеться. Певно, сам убив, а підробив усе так, щоб думали на бандитів; тоді сам, чуєш, загребе всі Гекові грошики і по судах тягатися не треба буде. Люди кажуть: «Не здатен він убити, кишка тонка!» А я думаю: е ні, він хитрющий! Якщо він ще рік не повернеться, нічого йому за це не буде. Довести ж то, звісно, нічого не можна; а коли все стихне, він і захапає Гекові грошики без мороки.
– Ага, певно що так. Хто ж йому заважатиме?… А тепер вже більше ніхто не думає, що це негр убив?
– Та ні, думають ще. Багато хто думає, що таки він убивця. Але негра вже скоро спіймають, так що, може, і виб’ють із нього правду.
– Як, невже його і зараз ловлять?
– Я так бачу, ти не дуже кмітлива! Таж триста доларів на дорозі не валяються. Дехто думає, що негр і зараз десь неподалік. Я теж так думаю, тільки мовчу собі. На днях говорила зі старим і старою, які живуть по сусідству, в дерев’яному сараї, то вони сказали, між іншим, що ніхто ніколи не буває он на тому острові, що називається острів Джексона.
– А хіба там ніхто не живе? – питаю я.
– Ні, кажуть, ніхто не живе. Я їм більше нічого не сказала, тільки задумалась. За день чи два до того я там нібито бачила дим, на верхньому кінці острова; ну, думаю собі, цей негр точно там ховається, принаймні варто було б весь острів обшукати. З того часу я більше диму не бачила, то, може, того негра вже там і немає, якщо це був він. Мій чоловік з’їздить та подивиться разом із одним сусідом. Він їздив уверх по ріці, а сьогодні повернувся дві години тому, і я йому все розказала.
Від цих слів мені аж недобре стало, так що я просто не міг всидіти на місці. Я мусив чимось зайняти руки: взяв зі столу голку і почав засилювати в неї нитку. Руки в мене тремтіли, тож нічого не виходило. Жінка замовкла, і я поглянув на неї: вона дивилася на мене якось дивно й злегка посміхалась.
Я поклав на місце голку з ниткою, нібито страшенно зацікавився її словами, – насправді так воно і було, – і сказав:
– Триста доларів – це купа грошей. От якби вони дісталися моїй матері! А ваш чоловік поїде туди сьогодні вночі?
– А то як же! Він пішов до міста разом із тим сусідом, про якого я говорила, за човном та другою рушницею, якщо вдасться у когось позичити. Вони збираються їхати після півночі.
– А може, якщо вони почекають до ранку, буде краще видно?
– Ще б пак! І негру теж буде краще видно. Опівночі він, певно, спатиме, а вони прокрадуться в ліс і в темряві відразу побачать багаття, якщо негр його розпалив.
– Я про це не подумала.
Жінка так само дивно подивилася на мене, і я зовсім знітився. Потім вона запитала:
– Як, ти сказала, тебе звуть, дитинко?
– М-мері Вільямс.
Здається, першого разу я сказав не «Мері», а якось інакше, того уникав на неї дивитися; здається, я сказав «Сара». Вона мене наче приперла до стінки, і по очах це, мабуть, було видно, того я боявся на неї подивитися. Мені хотілося, щоб жінка ще щось сказала: чим довше вона мовчала, тим гірше я почувався.
Тут вона й каже:
– Дитинко, по-моєму, ти спочатку сказала «Сара», коли зайшла.
– Ага, точно: Сара Мері Вільямс. Моє перше ім’я Сара. Одні звуть мене Сара, інші – Мері.
– Он воно як!
– Ага.
Тепер я відчув полегкість, але все ж хотілося втекти. Подивитися на жінку я не насмілювався.
Ну, тут вона почала розказувати, які важкі часи настали, як їм погано живеться, що пацюки зовсім знахабніли і гуляють по всьому будинку, наче вони тут господарі, та ще багато чого розказувала, так що мене зовсім попустило. Про пацюків – це вона правду сказала. Один раз по раз висовував носа із дірки в кутку. Жінка сказала, що спеціально тримає під рукою різні речі, щоб кидати в пацюків, коли лишається на самоті, бо вони їй не дають спокою. При цьому вона показала мені свинцеву смугу, скручену в клубок, і додала, що взагалі-то гарно влучає, от тільки на днях вивихнула руку, то тепер їй це не завжди вдається. Коли пацюк знову виглянув із дірки, жінка швиргонула в нього цією штуковиною, зойкнувши від болю, і не влучила. Потім попросила мене кинути, якщо пацюк висунеться. Мені хотілося чимшвидше піти, доки не повернувся її чоловік, але я, звісно, не виказував цього. Я взяв свинцеву кулю і, щойно пацюк висунувся, націлився і швиргонув – якби ця тварина сиділа на місці, було б їй непереливки! Жінка сказала, що удар першокласний і що наступного разу я неодмінно поцілю. Вона підвелася і принесла назад свинець, а тоді дістала моток пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Я розставив руки, вона надягнула на них пряжу, а сама все теревенить про свої справи. Тоді раптом перервала розповідь і каже:
– Ти все ж приглядай за пацюками. Краще тримай свинець на колінах, щоб був під рукою.
І одразу ж кинула мені кулю; я зсунув коліна і впіймав її. А вона продовжувала свою розповідь, однак за хвилину замовкла, зняла пряжу в мене з рук, подивилася мені лагідно в очі та й каже:
– Ну, і як тебе звати по-справжньому?
– Т-тобто як це?
– Як тебе насправді звати? Білл, Том, Боб чи ще якось?
Я весь затремтів і просто не знав, куди подітись. Але вичавив із себе:
– Будь ласка, не насміхайтесь над бідолашною дівчинкою! Якщо я вам заважаю, то…
Я хотів було встати й піти геть, але жінка мене спинила:
– Нікому ти не заважаєш! Сядь на місце. Я не хочу тебе скривдити і нікому про тебе не скажу. Тільки ти довірся мені, відкрий свій секрет. Я тебе не викажу, навпаки, я тобі допоможу. І чоловік мій допоможе, якщо треба. Ти, певно, був учнем у якогось майстра, до тебе погано ставились, ось ти й вирішив утекти. Що ж тут такого! Бог з тобою, синку, я про тебе нікому не скажу. Ну, а тепер розкажи мені все, будь розумником.
Тоді я сказав, що не хочу більше обманювати її, краще вже розкажу все начистоту, тільки хай і вона дотримає слова. І я розповів, що мої батько з матір’ю померли, а мене віддали на виховання в село до старого фермера, за тридцять миль від річки. Але цей скупердяй поводився зі мною так погано, що я терпів-терпів, та й не витерпів: він поїхав кудись на два дні, а я скористався нагодою, поцупив стару сукню його дочки і втік. За три ночі подолав ці тридцять миль до ріки. Йшов уночі, а вдень ховався в лісі й відсипався; з собою в мене був мішок із хлібом та м’ясом, які я взяв з дому, і цього мені якраз вистачило на дорогу. Мій дядько, Абнер Мур, певно, погодиться забрати мене до себе, того я і прийшов сюди, в Гошен.
– У Гошен, синку? Який же це Гошен? Це Сент-Пітерсберг. До Гошена ще йти миль із десять вгору по ріці. А хто тобі сказав, що це Гошен?
– Та сказав один дядько; я його зустрів сьогодні на світанку, коли збирався повернути до лісу, щоб поспати. Він мені сказав, що від перехрестя треба повернути праворуч і через п’ять миль буде Гошен.
– Та він, певно, п’яний був. Він тобі сказав усе навпаки.
– Він і поводився, як п’яний. Ну, тепер уже нічого не поробиш. Треба йти. Я буду в Гошені до світанку.
– Зажди хвильку. Я дам тобі поїсти, бо ти в дорозі зголоднієш.
Вона нагодувала мене, а тоді питає:
– А скажи-но мені: якщо корова лежить, то як вона піднімається з землі – задом чи передом? Хутчіш відповідай, не роздумуй: передом чи задом?
– Задом.
– Так. А кінь?
– Кінь передом.
– А з якого боку дерево обростає мохом?
– З північного.
– А якщо п’ятнадцять корів пасуться на косогорі, то скільки з них дивляться в один бік?
– Усі п’ятнадцять.
– Ну, здається, ти дійсно жив у селі. Я було подумала, чи не хочеш ти мене знову обдурити. То як же тебе звуть по-справжньому?
– Джорж Пітерс, мем.
– То не забувай цього, Джорже. Бо ще, чого доброго, скажеш мені, що тебе звуть Александер, а потім, коли я тебе спіймаю на слові, почнеш відбріхуватися й говорити, ніби ти Джорж Александер. І не потрапляй на очі жінкам у цьому ситцевому дранті. Дівчинка з тебе нікудишня, хоча чоловіків ти, певно, зможеш обвести навколо пальця. Господь із тобою, синку, хіба ж так засилюють нитку в голку? Ти тримаєш нитку нерухомо і насаджуєш на неї голку, а треба голку тримати нерухомо і просовувати в неї нитку. Жінки так завжди й роблять, а чоловіки – завжди навпаки. А коли шпурляєш чимось в пацюка чи ще кого, стань навшпиньки і підніми руку над головою, та постарайся зробити це якомога незграбніше, і промахнися кроків на п’ять-шість. Кидай, витягнувши руку на всю довжину, ніби вона в тебе на шарнірі, як кидають усі дівчатка, а не кистю і ліктем, виставивши ліве плече вперед, як хлопчаки. І запам’ятай: коли дівчинці кидають щось на коліна, вона їх розводить, щоб ця річ потрапила в пелену, а не зсовує докупи, як ти їх зсунув, коли ловив свинець. Я зрозуміла, що ти хлопчик, ще коли ти засилював нитку, а потім просто перевіряла, щоб упевнитись. Ну, а тепер давай, іди до свого дядька, Саро Мері Вільямс – Джорже Александере Пітерс, і якщо вляпаєшся в халепу, дай знати місіс Джудіт Лофтес, тобто мені, а я вже якось спробую тобі допомогти. Весь час тримайся берега ріки, а коли наступного разу чкурнеш із дому, прихопи з собою черевики та шкарпетки. Дорога біля ріки кам’яниста, я думаю, ти всі ноги зіб’єш, доки доберешся до Гошена.
Я пройшов берегом кроків десь із півсотні, а тоді повернув назад і прокрався туди, де стояв мій човник, – досить далеко від будинку, вниз по ріці. Я стрибнув у човника і якомога швидше піднявся вгору за течією, а коли порівнявся з островом, поплив напереріз. Капор я зняв – тепер він був ні до чого й лише заважав. Коли я виїхав на середину ріки, то почув, як б’є годинник; я зупинився і прислухався: удари було чути слабко, але чітко, і я нарахував їх одинадцять. Діставшись до верхнього кінця острова, я навіть не зупинився, щоб трохи перепочити, хоча зовсім знесилів, а побіг до лісу, де колись була моя стоянка, і розпалив там велике багаття на сухому підвищенні. Тоді стрибнув у човник і давай щосили гребти до нашого місця, милі на півтори вниз по ріці. Я причалив до берега, хутко пробрався крізь чагарі на вершину гори і ввалився до нашої печери. Джим лежав на землі й міцно спав. Я розбудив його:
– Прокидайся швидше і збирайся, Джиме! Ми не повинні гаяти ані хвилини! Нас шукають! За нами погоня!
Джим ні про що не став розпитувати, не промовив ані слова, але з того, як він узявся до роботи, було видно, що злякався добряче. За години півтори всі наші пожитки були складені на плоту, і його можна було вивести із заводі під вербами, де він у нас був захований. Насамперед ми загасили багаття в печері й після того навіть свічку не запалювали.
Я від’їхав від берега на човнику й озирнувся навсібіч, але якщо десь поблизу й був човен, то я його не помітив, бо ж уночі при світлі зірок багато не роздивишся. Потім ми вивели пліт із заводі й тихесенько, не кажучи ні слова, попливли вздовж берега, огинаючи нижній край острова.
Розділ XII
Якщо люди поїхали шукати Джима на острів, як я думав, то, напевно, знайшли б там багаття, котре я залишив, і цілу ніч прочекали б утікача біля вогню. Принаймні, ми нікого не бачили, і якщо моє багаття їх не обмануло, то я не винен. Я чесно намагався збити їх з пантелику.
Коли почало розвиднюватись, ми пристали до коси на іллінойському березі в тому місці, де ріка робила крутий поворот. Ми нарубали сокирою зелених гілок і прикрили ними пліт так, щоб це було схоже на зарослу ямку в береговій косі. Коса – це піщана відмілина, вкрита кущами так густо, як борона зубцями.
На міссурійському березі височіли гори, на іллінойському боці протягнувся густий ліс, і фарватер тут проходив ближче до міссурійського берега, тож ми не боялися когось зустріти. Ми простояли там увесь день, спостерігаючи, як пливуть за течією мимо міссурійського берега плоти й човни і як борються з течією пароплави, що піднімаються вгору по ріці. Я переказав Джиму свою розмову з жінкою, і він сказав, що це хитра бестія, і якби вона сама взялася нас переслідувати, то не сиділа б цілу ніч, дивлячись на багаття, а взяла б із собою собаку. «То чого ж, – засумнівався я, – вона не звеліла чоловікові прихопити із собою собаку?» Джим сказав, що, певно, це їй спало на думку перед тим, як чоловіки вирушили за ріку, тож вони, певно, й пішли в місто за собакою, тому згаяли так багато часу. Інакше ми б не сиділи тут на відмілині, за шістнадцять чи сімнадцять миль від берега, а були б знову в місті. А я сказав: «Яка різниця, чому їм не вдалося нас знайти, головне – вони нас не спіймали».
Коли почало сутеніти, ми висунули голови з кущів і подивилися вгору і вниз по ріці, а тоді й на той бік, але нічого підозрілого не помітили. Тоді Джим зняв кілька верхніх дощок із плота й облаштував на ньому затишний курінь, щоб відсиджуватися в спеку та в дощ, і щоб речі не намокли. Джим зробив у курені й підлогу, на фут вищу від решти плоту, тому тепер ковдри й решту пожитків не заливало хвилею, яку здіймали пароплави. Посередині куреня ми виклали шар глини дюймів на шість чи сім завтовшки і обвели його бортом, щоб глина трималася міцніше, – це для того, щоб розводити вогонь у холодну чи сиру погоду, а в курені багаття видно не буде. Ми зробили ще й запасне весло, бо ж наші завжди могли зламатися, зачепившись об корч чи ще щось. Потім закріпили на плоту коротку палицю рогачиком, щоб чіпляти на неї наш старий ліхтар – бо треба запалювати ліхтар, коли бачиш, що пароплав іде вниз по ріці й може на тебе наскочити; а для пароплавів, які йшли вгору по ріці, не треба було запалювати ліхтар, хіба тільки якщо потрапиш на перекат, – коли вода в ріці стояла ще високо, береги в низині були ще під водою, і пароплави, що йшли вгору по ріці, не завжди трималися фарватеру, а шукали, де не така сильна течія.
Цієї ночі ми пливли годин сім, а може, й вісім, при швидкості течії понад чотири милі за годину. Ми ловили рибу, розмовляли і час від часу стрибали з плота в воду, щоб розігнати сон. Так хороше було пливти широкою тихою рікою і, лежачи горілиць, дивитися на зорі! Нам не хотілось навіть голосно розмовляти, та й сміялися ми лише зрідка, і то тихо. Погода загалом була дуже гарна, і з нами анічогісінько не сталося – ці цієї ночі, ні другої, ні третьої.
Щоночі ми пропливали повз міста; деякі з них стояли високо на темних берегах, виднілася тільки блискуча грядка вогнів – і жодного будинку, нічого більше. П’ятої ночі ми проминули Сент-Луїс, над ним стояла справжня заграва. В нас у Сент-Пітерсберзі говорили, що в Сент-Луїсі живе двадцять, а може, і тридцять тисяч людей, але я цьому не вірив, доки сам не побачив о другій ночі таку величезну кількість вогнів. Ніч була тиха, з міста не долинало жодного звуку – всі спали.
Кожного вечора, близько десятої години, я вибирався на берег біля якогось села і купував центів на десять-п’ятнадцять борошна, копченої грудинки або ще чогось їстівного. Іноді мені вдавалося прихопити ще й курку, якій не сиділося на сідалі. Батько завжди казав: «Якщо трапиться під руку курка, бери її, бо якщо вона тобі самому не потрібна, то знадобиться комусь іншому, а добре діло ніколи не пропаде», – це в нього така була приказка. Але я жодного разу не бачив, щоб курка не знадобилась самому батькові.
На світанку ми спинялись біля якогось поля, і я позичав кавун, або диню, або гарбуз, або молоду кукурудзу, або ще щось. Татуньо завжди говорив, що позичати не гріх, коли збираєшся повернути борг при нагоді; а від удови я чув, що це така самісінька крадіжка, лише інакше називається, і жодна порядна людина так не робитиме. Джим сказав, що частково має рацію мій батько, а частково – вдова, тому нам краще викинути якісь два-три предмети зі списку й ніколи їх не позичати, – тоді, на його думку, не гріх буде позичити при нагоді решту. Ми обговорювали це питання цілісіньку ніч, пливучи рікою, все намагалися вирішити, від чого ліпше відмовитись: від динь-канталуп, кавунів чи ще від чогось? Вже коли почало світати, ми це благополучно владнали і вирішили відмовитись від лісових яблук та фінікових слив. До цього ми почувалися якось не дуже добре, зате тепер нам стало значно легше. Я радів, що так здорово вийшло, бо ці яблука-дички взагалі ніякі, а фінікові сливи достигнуть ще не скоро – місяців через два або три.
Час від часу нам вдавалося підстрелити качку, яка прокинулась надто рано чи дуже допізна забарилась увечері. Загалом, жилося нам непогано.
На п’яту ніч нижче від Сент-Луїса нас застала сильна гроза з громом, блискавицями та шаленою зливою. Ми забилися в курінь, а пліт віддали на милість хвиль. Коли спалахувала блискавка, ми бачили широку пряму ріку попереду й високі скелі по обидва її боки.
Раптом я побачив попереду щось дивне і гукнув:
– Агов, Джиме, поглянь-но туди!
Це був пароплав, розбитий об скелю. Нас несло течією просто на нього. Пароплав сильно нахилився; над водою стриміла лише частина верхньої палуби. При кожному новому спалаху блискавки все було видно, як на долоні: і великий дзвін на палубі, й крісло, на спинці якого висів старий капелюх… Цієї горобиної ночі все здавалося таким таємничим, що мені, як і будь-якому хлопчакові на моєму місці, конче закортіло залізти на розбитий пароплав, який так похмуро й одиноко бовванів посередині ріки, і подивитися, що там таке. Я запропонував:
– Давай причалимо до нього, Джиме.
Джим спочатку нізащо не погоджувався. Він сказав:
– Що я там не бачив, на розбитому пароплаві? Нам і тут непогано; і краще вже його не чіпати, лишити в спокої. Та там, певно, і сторож є.
– Бабуні б твоїй сторожа! – кажу я. – Там же й стерегти нічого, крім лоцманської будки та каюти; а невже ти думаєш, що хтось буде такої ночі ризикувати життям заради лоцманської будки та каюти, коли пароплав кожної миті може розвалитися і затонути?
Джимові на це нічого було відповісти, тож він промовчав.
– А крім того, – проваджу я далі, – ми могли б позичити щось путнє із капітанської каюти. Сигари, певно, є – центів по десять за штуку дзвінкою монетою. Капітани пароплавів завжди багачі, отримують шістдесят доларів за місяць; їм плювати, скільки річ коштує, – вони все одно її куплять, якщо вона їм сподобалась… Заховай свічку до кишені, Джиме: я не заспокоюсь, доки ми не обшукаємо весь пароплав. Сам подумай: хіба Том Сойєр проґавив би таку можливість? Та нізащо в світі! Він би це назвав «пригодою» – ось так, і хоч помирав би, та все одно заліз би на розбитий пароплав. Та ще й зробив би це з шиком, вже постарався б вигадати щось цікавеньке… Ох, шкода, що тут немає Тома Сойєра!
Джим побурчав щось собі під носа, але здався. Він сказав, що треба поменше балакати, та й то пошепки. Блискавка якраз вчасно освітила нам розбитий пароплав; ми причалили до підйомної стріли з правого борту й прив’язали до неї пліт.
Палуба тут добряче перекосилася, але ми все ж якось перебралися на лівий борт, до капітанської рубки, обережно намацуючи шлях ногами й розчепіривши руки, щоб ні на що не напоротися, бо ж темно було, хоч у око стрель. Незабаром ми наштовхнулися на засклений люк і полізли далі; ще один крок – і опинилися перед прочиненими навстіж дверима, і тут ми – ось вам найчесніше слово – побачили в салоні світло й почули голоси.
Джим прошепотів мені, що йому це не подобається і краще нам тікати звідси. Я сказав: «Добре», – і вже хотів було повернутися на пліт, як раптом чую – хтось застогнав, а тоді каже:
– Ох, не чіпайте мене, хлопці! Я, їй-Богу, не донесу! Інший голос відповів йому дуже голосно:
– Брешеш, Джиме Тернер! Це ми вже від тебе чули. Тобі завжди треба більше за інших, і ти завжди отримуєш, скільки хочеш, – інакше, мовляв, донесу на вас, якщо не дасте. Але цього разу ми тобі не повіримо, дарма ти намагаєшся нас розчулити. У цілій країні не знайти зрадника та пса, підлішого за тебе.
На той час Джим уже дістався до плоту. Я ледь не луснув від цікавості; певно, думаю собі, Том Сойєр нізащо не пішов би зараз, тож і я залишусь – подивлюсь, що тут робиться. Я опустився навкарачки у вузенькому коридорчику і поповз до корми – і повз доти, доки між мною та салоном не лишилася всього одна каюта. Бачу, в салоні на підлозі лежить зв’язаний чоловік, а над ним стоять двійко субчиків; один із них тримає в руці тьмяний ліхтар, а другий – револьвер, цілиться в голову того, що на підлозі, та й каже:
– Ох, руки чешуться! Треба тебе пристрелити, падлюку таку!
Чоловік на підлозі скоцюбився і знай повторяє:
– Не треба, Білле, я ж не донесу!
А чоловік із ліхтарем щоразу сміється і відповідає:
– Це точно, що не донесеш! Це вже ти правду казати почав, можна й повірити.
А одного разу він сказав:
– Гляди-но, як проситься! А якби ж ми його не подолали і не зв’язали, то він нас обох убив би. І за що, питається? Так, за дурничку. Тільки й того, що ми свого з рук випустити не хотіли, – от за що! Але тепер уже ти нікого не злякаєш, Джиме Тернер… Забери свій револьвер, Білле!
Білл відповів:
– Не дождешся, Джейку Паккард. Я за те, щоб його уколошкати. Катюзі по заслузі! Хіба ж не він сам убив старого Хетфілда?
– Але я щось не хочу його вбивати, сам не знаю, чого…
– Дякую тобі на цьому слові, Джейку! Я не забуду цього, доки живий, – сказав чоловік на підлозі й начебто схлипнув.
Паккард не звернув на нього жодної уваги, він повісив ліхтар на стіну й попрямував якраз туди, де я лежав у темряві, ще й подав Біллу знак іти за ним. Я хутенько зробив два кроки назад, але ж палуба дуже нахилилася, того й не встиг відступити вчасно. Отож, щоб вони на мене не наштовхнулися й не схопили, я заліз до каюти якраз над тим місцем, де вони стояли.
Той, інший, рухався навпомацки, тримаючись за стіни в темряві, а коли Паккард дістався до моєї каюти, сказав йому:
– Сюди, заходь сюди.
Той увійшов, а Білл за ним. Але не встигли вони зайти, як я вже забрався на верхню койку, забився в найдальший куток і дуже шкодував, що я тут. Вони стояли зовсім поруч, вхопившись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони стоять, бо від них тхнуло віскі. Я порадувався, що нічого не пив, тільки різниця була невелика: вони б мене все одно не внюхали, бо я навіть не дихав. Дуже вже я перелякався. Та й хто зміг би дихати, слухаючи таку розмову? Вони говорили тихо і серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:
– Він каже, що донесе, і таки правда донесе. Навіть якщо ми обидва віддамо йому нашу долю, це все одно не врятує нас після того, як ми посварилися і так добряче його пригостили. Він нас викаже, тут сумнівів немає, точно тобі кажу. По-моєму, краще його прибрати.
– І по-моєму теж, – дуже тихо сказав Паккард.
– Бісова душа! Та я ж думав, що ти проти! Що ж, тоді все гаразд. Ходімо вколошкаємо його.
– Зажди-но, я ще не все сказав. Вислухай мене. Стріляти – це добре, але ж можна зробити справу і без галасу, якщо треба. Ось що я тобі скажу: нема чого так ганятися за шибеницею, коли можна здійснити задумане анітрохи не гірше, і водночас нічим не ризикуючи. Так чи ні?
– Авжеж. А як це влаштувати?
– Ось що я собі думаю: позаглядаємо тут по каютах і заберемо речі, які ще лишилися, а тоді – на берег і сховаємо все. І будемо чекати. Я ось що кажу: не більше ніж через дві години пароплав розвалиться і потоне. Догнав? Тернер теж потоне, і ніхто не буде в цьому винен, крім нього самого. По-моєму, це значно краще, ніж убивати. Нащо вбивати людину, коли можна обійтися без цього? Вбивати і гріх, і дурниця. Правильно я кажу чи ні?
– Так, мабуть, ти правий. А раптом пароплав не розвалиться й не потоне?
– То що ж, ми можемо зачекати годинки зо дві, а там видно буде… То по руках?
– Гаразд, ходімо.
Вони пішли, і я теж виліз, весь у холодному поту, й поповз на ніс. Там було темно, наче в погребі, але варто було мені покликати хрипким шепотом: «Джиме!» – як він озвався біля мого ліктя, і я йому сказав:
– Давай, Джиме, хутчіш, нема коли байдики бити та зітхати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не знайдемо, де в них човен, і не пустимо його вниз по ріці, щоб вони з пароплава не могли зійти, одному з них поведеться ой як несолодко! А якщо ми знайдемо човен, то всім їм кришка – шериф їх забере. Хутчіше повертайся! Я обшукаю лівий борт, а ти правий. Починай від плоту і…
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента