Страница:
Том обійшов свій квартал збоку й повернув у брудний провулок повз корівник тітоньки Поллі. Хлопець вдало проминув небезпечну зону, уникнувши полону та кари, тому жваво побіг на міську площу, де за попередньою домовленістю вже шикувалися до бою дві армії. Однією з них командував Том, другою – його найкращий друг Джо Гарпер. Обидва великі полководці не принижувалися до того, щоб воювати власноруч, – таке заняття більше пасувало дрібноті – вони сиділи поруч на пагорбі й керували воєнними діями, віддаючи накази через ад’ютантів.
Після тривалого та жорстокого бою армія Тома отримала велику перемогу. Підрахували вбитих, обмінялися полоненими, домовилися, коли оголошувати війну й за що битися наступного разу, і призначили день вирішальної битви. Потім обидві армії вишикувалися в лави і покрокували з площі, а Том сам попрямував додому.
Минаючи дім, де жив Джеф Тетчер, хлопець помітив у саду незнайому дівчинку – чарівне блакитнооке створіння з золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білій літній сукенці й вишитих панталончиках. Герой, щойно увінчаний лаврами, здався в полон без жодного пострілу. Образ Емі Лоуренс, який досі жив у його серці, миттю щез, не лишивши по собі й сліду. Том думав, що кохає Емі до нестями, думав, що обожнюватиме її вічно, а виявилося, що це було лише скороминуще захоплення. Він кілька місяців добивався її взаємності, вона лише тиждень тому зізналася йому в коханні; лише сім коротких днів він був гордий і щасливий, як ніхто на світі, – й ось за одну мить вона зникла з його серця, ніби випадкова гостя, що побула недовго й пішла собі геть.
Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку – братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою – гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, – а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.
Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.
За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:
– Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.
– Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.
Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, – хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:
– Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!
Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:
– Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.
Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже – нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, – бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!
Том так розхвилювався від усіх цих піднесених мрій, що ковтав сльози й давився ними. Світ плив у нього перед очима, а коли хлопчик моргав, сльози текли по щоках і капали з кінчика носа. Він так насолоджувався своїм горем, що не міг допустити, аби якісь земні радощі чи пустотливі веселощі вдерлися до його душі; він оберігав свою скорботу, наче святиню. І тому, коли до кімнати впурхнула його сестричка Мері, яка аж сяяла від радості, нарешті повернувшись додому після безкінечного тижня, проведеного в селі, він підвівся і вийшов, оточений мороком та грозовими хмарами, в той час як в інші двері разом із Мері заходили радість і сонячне світло.
Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені – пом’яту і зів’ялу – й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно-розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.
Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре – один на білому світі – ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?
Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.
Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.
Коли Том, уже роздягнувшись, розглядав при світлі недогарка свій до нитки мокрий одяг, Сід прокинувся. Але якщо зведений брат і мав якесь бажання дорікнути або натякнути, то передумав і змовчав, помітивши по очах Тома, що це небезпечно.
Том влігся в ліжко, не вважаючи за потрібне обтяжувати себе молитвою, і Сід подумки взяв на замітку цей недогляд.
Розділ IV
Сонце зійшло над спокійною землею й осяяло з висоти мирне містечко, немовби благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалося з молитви, побудованої на солідному фундаменті з біблійних цитат, скріплених ріденьким цементом власних думок; із цієї вершини, як з гори Синай, вона й прорекла сувору главу закону Мойсеєвого.
Після цього Том, як то кажуть, підперезав чересла й заходився зазубрювати рядки з Біблії. Сід ще кілька днів тому вивчив свій урок. Том доклав усіх сил, щоб вивчити напам’ять п’ять віршів, обравши для цього уривки з Нагірної проповіді, бо ніде не знайшов коротших.
Через півгодини в Тома склалося досить туманне уявлення про урок, адже його голова була зайнята чим завгодно, тільки не завданням, а руки безупинно рухалися, розважаючись якоюсь сторонньою справою.
Мері взяла в нього книжку, щоб вислухати урок, і Том почав затинатися, неначе навпомацки пробираючись крізь туман:
– Блаженні… е-е…
– Вбогі…
– Так, вбогі; блаженні вбогі… е-е-е…
– Духом…
– Духом; блаженні вбогі духом, бо їх… бо вони…
– Бо їхнє…
– Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони… бо вони будуть…
– У…
– Бо вони… е…
– Уті…
– Бо вони уті… Ну, не пам’ятаю я, що там далі! Блаженні, бо засмучені, бо вони… бо засмучені… А що далі? Їй-богу, не знаю! Ну що ж ти не підкажеш, Мері! Як тобі не соромно мене дражнити!
– Ох, Томе, голова твоя порожня, я тебе зовсім не дражню, навіть не думаю! Просто тобі треба все як слід вивчити з самого початку. Нічого, Томе, вже якось вивчи, а коли вивчиш, я тобі подарую одну дуже хорошу річ. Ну, будь розумником!
– Ну, гаразд! А яку річ, Мері, скажи зараз!
– Яка тобі різниця? Якщо я сказала, що хорошу, значить, хорошу.
– Ну, ти мене не обдуриш. Добре вже, візьмуся ще раз.
Том узявся – і під подвійним тиском цікавості та бажання отримати обіцяну нагороду вчив із таким натхненням, що домігся блискучих успіхів. За це Мері подарувала йому новенький кишеньковий ножик із двома лезами за дванадцять із половиною центів, і Том аж нестямився від захвату. Правда, ніж зовсім не різав, зате це була не якась там підробка, а справжнісінький виріб фірми Барлоу, в чому й полягала його незбагненна чарівність; хоча чому хлопчаки Західних штатів вирішили, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка буде гіршою за оригінал, – абсолютно невідомо і, очевидно, назавжди залишиться таємницею. Том примудрився добряче порізати цим ножиком буфет і вже підбирався до комода, як його покликали вдягатися в недільну школу.
Мері дала йому жерстяну миску, наповнену водою, і шматок мила; хлопчик вийшов за двері, поставив посудину на лавку, тоді занурив мило у воду і знову поклав його на місце; закачав рукави, обережно вилив воду на землю, тоді зайшов до кухні й почав енергійно терти обличчя рушником, який висів за дверима. Але Мері відібрала в нього рушника і сказала:
– Як тобі не соромно, Томе! Вмийся, як слід. Від води з тобою нічого не станеться.
Том трохи зніяковів. У миску знову налили води; цього разу він трохи постояв над нею, наважуючись, тоді набрав у легені повітря і почав умиватися. Коли після цього Том зайшов до кухні, заплющивши очі та навпомацки шукаючи рушника, щоками хлопчика стікала мильна піна, яка чесно свідчила про виконану працю. Проте коли він забрав рушник від обличчя, виявилося, що вигляд у нього не зовсім такий, як треба: чистими були тільки щоки та підборіддя, які біліли, наче маска, а нижче та вище починалася темна смуга незрошеної ріллі, що захоплювала шию попереду і ззаду. Тоді Мері взялася за брата сама, і, вийшовши з її рук, Том уже не відрізнявся за кольором шкіри від своїх блідолицих братів; мокре волосся було охайно розчесане щіткою, його короткі завитки лежали рівно і гарно. (Том потроху намагався розпрямити свої кучері й докладав для цього чимало зусиль, щоб волосся лежало на голові, як приклеєне; хлопцеві здавалося, що з кучерями він схожий на дівчинку, і це його дуже засмучувало.)
Потім Мері дістала із шафи костюм, який ось уже два роки Том одягав лише в неділю і який називали «інший костюм», з чого ми можемо зробити висновок про багатство його гардеробу. Після того, як Том вбрався сам, Мері привела його до ладу: вона застібнула на ньому чистеньку курточку до самого підборіддя, відгорнула донизу широкий комір, почистила Тома щіткою та надягнула йому солом’яного капелюха в цяточку. Тепер він мав дуже ошатний вигляд і почувався страшенно незручно: новий костюм і чистота сковували його, а цього він терпіти не міг. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, але ці сподівання виявились марними. Мері, як годиться, ретельно змастила взуття салом і принесла братові. Томове терпіння луснуло, він почав бурчати, що його завжди примушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно вмовила його:
– Будь ласка, Томе, будь розумником.
Продовжуючи бурчати, Том узув черевики. Мері зібралася за одну хвилину, і діти втрьох попрямували до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
У недільній школі діти навчалися з дев’ятої до пів на одинадцяту, а потім починалася проповідь. Двоє дітей залишалися на проповідь добровільно, а третій теж залишався – але з інших, більш суттєвих причин.
На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по-недільному:
– Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?
– Є.
– А що ти за нього просиш?
– А що даси?
– Шмат лакриці й рибальський гачок.
– Покажи.
Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок – на два синіх.
Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» – і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, – усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід – всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду – маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик – навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль – навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом – велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень-щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.
Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, – хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, – результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:
– А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, – може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.
І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.
Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.
Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, – появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість – він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, – словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне – спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою – аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, – отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:
– Гляди-но, Джиме! Йде туди. Дивись – простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?
Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, – він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, – він також хизувався.
Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, – директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.
І в ту мить, коли він розпрощався з будь-якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, – принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.
Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, – бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри – з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато – встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома – так їй здавалося.
Після тривалого та жорстокого бою армія Тома отримала велику перемогу. Підрахували вбитих, обмінялися полоненими, домовилися, коли оголошувати війну й за що битися наступного разу, і призначили день вирішальної битви. Потім обидві армії вишикувалися в лави і покрокували з площі, а Том сам попрямував додому.
Минаючи дім, де жив Джеф Тетчер, хлопець помітив у саду незнайому дівчинку – чарівне блакитнооке створіння з золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білій літній сукенці й вишитих панталончиках. Герой, щойно увінчаний лаврами, здався в полон без жодного пострілу. Образ Емі Лоуренс, який досі жив у його серці, миттю щез, не лишивши по собі й сліду. Том думав, що кохає Емі до нестями, думав, що обожнюватиме її вічно, а виявилося, що це було лише скороминуще захоплення. Він кілька місяців добивався її взаємності, вона лише тиждень тому зізналася йому в коханні; лише сім коротких днів він був гордий і щасливий, як ніхто на світі, – й ось за одну мить вона зникла з його серця, ніби випадкова гостя, що побула недовго й пішла собі геть.
Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку – братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою – гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, – а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.
Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.
За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:
– Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.
– Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.
Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, – хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:
– Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!
Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:
– Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.
Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже – нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, – бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!
Том так розхвилювався від усіх цих піднесених мрій, що ковтав сльози й давився ними. Світ плив у нього перед очима, а коли хлопчик моргав, сльози текли по щоках і капали з кінчика носа. Він так насолоджувався своїм горем, що не міг допустити, аби якісь земні радощі чи пустотливі веселощі вдерлися до його душі; він оберігав свою скорботу, наче святиню. І тому, коли до кімнати впурхнула його сестричка Мері, яка аж сяяла від радості, нарешті повернувшись додому після безкінечного тижня, проведеного в селі, він підвівся і вийшов, оточений мороком та грозовими хмарами, в той час як в інші двері разом із Мері заходили радість і сонячне світло.
Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені – пом’яту і зів’ялу – й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно-розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.
Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре – один на білому світі – ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?
Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.
Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.
Коли Том, уже роздягнувшись, розглядав при світлі недогарка свій до нитки мокрий одяг, Сід прокинувся. Але якщо зведений брат і мав якесь бажання дорікнути або натякнути, то передумав і змовчав, помітивши по очах Тома, що це небезпечно.
Том влігся в ліжко, не вважаючи за потрібне обтяжувати себе молитвою, і Сід подумки взяв на замітку цей недогляд.
Розділ IV
Сонце зійшло над спокійною землею й осяяло з висоти мирне містечко, немовби благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалося з молитви, побудованої на солідному фундаменті з біблійних цитат, скріплених ріденьким цементом власних думок; із цієї вершини, як з гори Синай, вона й прорекла сувору главу закону Мойсеєвого.
Після цього Том, як то кажуть, підперезав чересла й заходився зазубрювати рядки з Біблії. Сід ще кілька днів тому вивчив свій урок. Том доклав усіх сил, щоб вивчити напам’ять п’ять віршів, обравши для цього уривки з Нагірної проповіді, бо ніде не знайшов коротших.
Через півгодини в Тома склалося досить туманне уявлення про урок, адже його голова була зайнята чим завгодно, тільки не завданням, а руки безупинно рухалися, розважаючись якоюсь сторонньою справою.
Мері взяла в нього книжку, щоб вислухати урок, і Том почав затинатися, неначе навпомацки пробираючись крізь туман:
– Блаженні… е-е…
– Вбогі…
– Так, вбогі; блаженні вбогі… е-е-е…
– Духом…
– Духом; блаженні вбогі духом, бо їх… бо вони…
– Бо їхнє…
– Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони… бо вони будуть…
– У…
– Бо вони… е…
– Уті…
– Бо вони уті… Ну, не пам’ятаю я, що там далі! Блаженні, бо засмучені, бо вони… бо засмучені… А що далі? Їй-богу, не знаю! Ну що ж ти не підкажеш, Мері! Як тобі не соромно мене дражнити!
– Ох, Томе, голова твоя порожня, я тебе зовсім не дражню, навіть не думаю! Просто тобі треба все як слід вивчити з самого початку. Нічого, Томе, вже якось вивчи, а коли вивчиш, я тобі подарую одну дуже хорошу річ. Ну, будь розумником!
– Ну, гаразд! А яку річ, Мері, скажи зараз!
– Яка тобі різниця? Якщо я сказала, що хорошу, значить, хорошу.
– Ну, ти мене не обдуриш. Добре вже, візьмуся ще раз.
Том узявся – і під подвійним тиском цікавості та бажання отримати обіцяну нагороду вчив із таким натхненням, що домігся блискучих успіхів. За це Мері подарувала йому новенький кишеньковий ножик із двома лезами за дванадцять із половиною центів, і Том аж нестямився від захвату. Правда, ніж зовсім не різав, зате це була не якась там підробка, а справжнісінький виріб фірми Барлоу, в чому й полягала його незбагненна чарівність; хоча чому хлопчаки Західних штатів вирішили, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка буде гіршою за оригінал, – абсолютно невідомо і, очевидно, назавжди залишиться таємницею. Том примудрився добряче порізати цим ножиком буфет і вже підбирався до комода, як його покликали вдягатися в недільну школу.
Мері дала йому жерстяну миску, наповнену водою, і шматок мила; хлопчик вийшов за двері, поставив посудину на лавку, тоді занурив мило у воду і знову поклав його на місце; закачав рукави, обережно вилив воду на землю, тоді зайшов до кухні й почав енергійно терти обличчя рушником, який висів за дверима. Але Мері відібрала в нього рушника і сказала:
– Як тобі не соромно, Томе! Вмийся, як слід. Від води з тобою нічого не станеться.
Том трохи зніяковів. У миску знову налили води; цього разу він трохи постояв над нею, наважуючись, тоді набрав у легені повітря і почав умиватися. Коли після цього Том зайшов до кухні, заплющивши очі та навпомацки шукаючи рушника, щоками хлопчика стікала мильна піна, яка чесно свідчила про виконану працю. Проте коли він забрав рушник від обличчя, виявилося, що вигляд у нього не зовсім такий, як треба: чистими були тільки щоки та підборіддя, які біліли, наче маска, а нижче та вище починалася темна смуга незрошеної ріллі, що захоплювала шию попереду і ззаду. Тоді Мері взялася за брата сама, і, вийшовши з її рук, Том уже не відрізнявся за кольором шкіри від своїх блідолицих братів; мокре волосся було охайно розчесане щіткою, його короткі завитки лежали рівно і гарно. (Том потроху намагався розпрямити свої кучері й докладав для цього чимало зусиль, щоб волосся лежало на голові, як приклеєне; хлопцеві здавалося, що з кучерями він схожий на дівчинку, і це його дуже засмучувало.)
Потім Мері дістала із шафи костюм, який ось уже два роки Том одягав лише в неділю і який називали «інший костюм», з чого ми можемо зробити висновок про багатство його гардеробу. Після того, як Том вбрався сам, Мері привела його до ладу: вона застібнула на ньому чистеньку курточку до самого підборіддя, відгорнула донизу широкий комір, почистила Тома щіткою та надягнула йому солом’яного капелюха в цяточку. Тепер він мав дуже ошатний вигляд і почувався страшенно незручно: новий костюм і чистота сковували його, а цього він терпіти не міг. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, але ці сподівання виявились марними. Мері, як годиться, ретельно змастила взуття салом і принесла братові. Томове терпіння луснуло, він почав бурчати, що його завжди примушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно вмовила його:
– Будь ласка, Томе, будь розумником.
Продовжуючи бурчати, Том узув черевики. Мері зібралася за одну хвилину, і діти втрьох попрямували до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
У недільній школі діти навчалися з дев’ятої до пів на одинадцяту, а потім починалася проповідь. Двоє дітей залишалися на проповідь добровільно, а третій теж залишався – але з інших, більш суттєвих причин.
На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по-недільному:
– Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?
– Є.
– А що ти за нього просиш?
– А що даси?
– Шмат лакриці й рибальський гачок.
– Покажи.
Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок – на два синіх.
Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» – і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, – усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід – всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду – маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик – навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль – навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом – велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень-щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.
Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, – хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, – результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:
– А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, – може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.
І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.
Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.
Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, – появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість – він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, – словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне – спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою – аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, – отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:
– Гляди-но, Джиме! Йде туди. Дивись – простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?
Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, – він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, – він також хизувався.
Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, – директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.
І в ту мить, коли він розпрощався з будь-якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, – принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.
Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, – бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри – з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато – встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома – так їй здавалося.