Страница:
Марк Твен
Пригоди Тома Сойєра
Передмова
Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу – він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.
Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.
Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.
Гартфорд, 1876 Автор
Розділ І
– Томе!
У відповідь – тиша.
– Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?
Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила – не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:
– Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…
Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.
– Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!
Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город – грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала – цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:
– То-о-оме, ти де?
За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася – якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.
– Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?
– Нічого.
– Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?
– Не знаю, тітонько.
– А я знаю. Це варення – ось що це таке! Сорок разів я тобі казала: не смій чіпати варення – битиму! Подай мені різку.
Лозина засвистіла в повітрі – здавалося, лиха не минути.
– Ой, тьотю, що це у вас за спиною?!
Старенька озирнулася, підхопивши спідниці, щоб вберегтися від небезпеки. А хлопчик миттю перестрибнув через високий паркан – і тільки його й бачили.
Тітонька Поллі спершу оторопіла, а потім добродушно розсміялася:
– Ось так завжди! Невже я так нічого й не навчуся? І чи ж мало він викидає коників? Час би вже, здавалося, порозумнішати. Та немає дурнішого за старого дурня. Недарма кажуть: «Старого пса не навчиш новим фокусам». Але ж, Боже мій, він кожного дня вигадує щось новеньке – хіба ж знаєш, чого можна чекати? І ніби знає, скільки часу можна мене мучити; знає, що варто йому мене розсмішити або хоча б на мить збити з пантелику, як у мене вже й руки опускаються і я навіть шльопнути його не можу. Не виконую я свого обов’язку, нічого гріха таїти! Адже сказано в Святому Письмі: хто жаліє дитя, той губить його. Нічого хорошого з цього не вийде, гріх один. Він справжнє бісеня, знаю, але ж він, бідолаха, син моєї покійної сестри, і в мене якось духу не вистачає карати його. Потакати йому – совість замучить, а покараєш – серце розривається. Недарма ж сказано в Святому Письмі: вік людський короткий і сповнений страждань. Думаю, це правда. Сьогодні він прогуляв уроки; доведеться завтра його покарати – задам йому роботу. Шкода примушувати хлопця працювати, коли в інших дітей свято, але робота для нього – це найважче, а мені треба виконати свій обов’язок, інакше занапащу дитину.
Том не пішов до школи й пречудово провів час. Він ледве встиг повернутися додому, щоб до вечері допомогти негреняті Джиму напиляти на завтра дров та наколоти трісок для розпалювання плити. Принаймні він встиг розказати Джиму про свої походеньки, поки той зробив три чверті роботи. Молодший (точніше, зведений) брат Тома Сід вже зробив усе, що мусив (він підбирав і відносив тріски): це був слухняний хлопчик, не схильний до пустощів та витівок.
Доки Том вечеряв, за будь-якої зручної нагоди витягаючи з цукорниці шматочки цукру, тітонька Поллі задавала йому різні каверзні запитання, дуже хитрі та мудровані – їй дуже хотілося захопити Тома зненацька, щоб той обмовився. Як і більшість простодушних людей, вона вважала себе великим дипломатом, здатним будь-кого ввести в оману. Тітонька вірила, що її невинні хитрощі – це вершина підступності й лукавства. Вона запитала:
– Томе, в школі було не дуже спекотно?
– Ні, тітонько.
– А може, таки спекотно?
– Так, тітонько.
– То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?
У Тома завмерло серце – він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:
– Ні, тітонько, не дуже.
Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:
– Так, справді. Ти зовсім не спітнів.
Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.
Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:
– У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!
Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.
– Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!
Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки – комір був міцно зашитий.
– Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.
Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.
Тут втрутився Сід:
– Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.
– Так і є, я зашивала білою! Томе!
Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:
– Я це тобі ще пригадаю, Сідді!
У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга – з чорною.
– Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією – а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!
Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, – і терпіти його не міг.
Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, – просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.
Це була звичайнісінька пташина трель – щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком – читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше – на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, – і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.
Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний – подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках – і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була – зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий – але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:
– Хочеш, відлупцюю?
– Ану, спробуй! Кишка тонка – не зможеш!
– Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.
– А ось і не зможеш.
– Зможу.
– Не зможеш!
– Зможу.
– Не зможеш!
Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:
– Як тебе звати?
– Не твоє діло.
– Захочу – буде моє.
– Ну, так чого не починаєш битися?
– Поговори мені більше – заробиш.
– І поговорю, і поговорю – ось тобі!
– Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!
– То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.
– Будеш дурня клеїти – таки відлупцюю.
– Ну-ну! Знаємо ми таких.
– Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!
– То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий – тоді побачиш.
– Брешеш!
– Сам брешеш!
– Де вже тобі битись – не посмієш.
– Йди до біса!
– Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!
– Ага, так і провалив!
– І провалю.
– То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?
– Ні, не боюсь.
– Боїшся!
– Ні, не боюсь.
– Боїшся!
Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:
– Збирайся геть!
– Сам забирайся!
– Не хочу.
– І я не хочу.
Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:
– Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.
– А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).
– Усе це брехня.
– Говори що хочеш – не брехня!
Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:
– Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю – мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.
Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:
– Ану, спробуй зачепи мене!
– Ти не штовхайся, бо як дам!
– Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?
– Давай два центи, відлупцюю.
Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами – і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.
– Проси пощади!
Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.
– Проси пощади! – і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:
– Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.
Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».
Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.
Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.
Розділ ІІ
Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна – у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.
Том з’явився на тротуарі з відром вапна та довгою щіткою в руках. Він оглянув паркан, і вся радість відлетіла від нього, а душа занурилась у глибокий смуток. Тридцять ярдів дощаного паркану десять футів заввишки! Життя здалося хлопцеві порожнім, а існування – непосильним тягарем.
Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці – нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.
Том сказав:
– Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.
– Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.
– А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.
– Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй-богу, відірве.
– Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому – ото біда! Го – ворить вона казна-що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!
Джим завагався.
– Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!
– Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…
– А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.
Джим був звичайною людиною – він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.
Але енергії Тома вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело розраховував провести цей день, і скорбота його наростала. Незабаром інші хлопці будуть іти з дому в різні цікаві місця й почнуть глузувати з Тома за те, що його примусили працювати, – одна ця думка пекла його, наче вогнем. Він вийняв із кишень усі свої скарби й оглянув їх: поламані іграшки, кульки, різний непотріб, – може, й годиться на обмін, але навряд чи цього досить, щоб купити Томові хоча б одну годину повної свободи. Том знову заховав до кишень свої вбогі капітали, облишивши будь-яку думку про те, щоб підкупити хлопчаків. І в цю похмуру й безнадійну хвилину його раптом осяяло натхнення. Найсправжнісіньке сліпуче натхнення!
Він узяв щітку й продовжив повільно працювати. Незабаром із-за рогу з’явився Бен Роджерс – той самий хлопчак, чиїх глузувань Том боявся більше за все на світі. Хода у Бена була легка, підскоками – вірний доказ того, що й на серці в нього легко, і від життя він очікує лише найкращого. Він жував яблуко й час від часу видавав протяжний мелодійний гудок, за яким слідувало: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», – на найнижчих нотах, адже Бен вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, він збавив швидкість, повернув на середину вулиці, нахилився на правий борт і почав неспішно повертати до берега, старанно і з належною поважністю, оскільки зображував «Велику Міссурі» й мав осадку дев’ять футів. Він був і пароплавом, і капітаном, і пароплавним дзвоном – усім водночас, і тому уявляв, ніби стоїть на капітанському містку, сам віддає команду і сам її виконує.
– Стоп, машина! Тінь-лінь-лінь! – машина пригальмувала, і пароплав повільно підійшов до тротуару. – Задній хід! – обидві руки опустилися і витягнулися по боках.
– Право руля! Тінь-лінь-лінь! Чу! Чу-у-у! Чу! – права рука тим часом урочисто описувала кола: вона вдавала сорокафутове колесо.
– Ліво руля! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у-чу-чу! – ліва рука почала описувати кола.
– Стоп, правий борт! Тінь-лінь-лінь! Стоп, лівий борт! Малий хід! Стоп, машина! Найменший хід! Тінь-лінь-лінь! Чу-у-у! Віддати кінці! Швидше! Ну, де у вас канат, чого там длубаєтесь? Зачалюй за палю! Так, так, тепер відпусти! Машина спинилася, сер! Тінь-лінь-лінь! Шт-шт-шт! (Це пароплав випускав пару.)
Том продовжував білити паркан, не звертаючи на пароплав жодної уваги. Бен втупився у приятеля й сказав:
– Ага, попався, взяли на причал!
Відповіді не було. Том розглядав свій останній мазок поглядом художника, потім ще раз обережно провів щіткою по паркану й відступив, щоб помилуватися результатом. Бен підійшов і став поруч з ним. Том ковтнув слину – так йому захотілося яблука, але він не відривався від роботи. Бен сказав:
– Що, старий, працювати доводиться, еге ж? Том різко повернувся і сказав:
– А, це ти, Бен… Я й не помітив.
– Слухай, я іду купатися. А ти не хочеш? Та ні, звісно, ти ж працюєш. Певна річ, працювати куди цікавіше.
Том пильно подивився на Бена і запитав:
– Що ти називаєш роботою?
– А це, по-твоєму, не робота?
Том знову заходився білити й відповів мимохідь:
– Що ж, може, робота, а може, й не робота. Я знаю лише одне: Тому Сойєру це до душі.
– Та годі вже, наче тобі може подобатися білити! Щітка продовжувала рівномірно рухатися по паркану.
– Подобається? А чому б і ні? Таки не щодня нашому брату випадає нагода побілити паркан.
Після цього Бен подивився на все іншими очима, навіть перестав жувати яблуко. Том обережно водив щіткою туди й сюди, зупиняючись час від часу, щоб помилуватися результатом, а Бен стежив за кожним його рухом. Ця справа здавалась йому дедалі цікавішою. Раптом він сказав:
– Слухай, Томе, дай мені побілити трохи.
Том задумався і спершу ніби вже й готовий був погодитись, але потім раптово передумав.
– Ні, Бене, нічого не вийде. Тітонька Поллі просто труситься над цим парканом; розумієш, він виходить на вулицю, – якби це був той бік, що дивиться у двір, я і слова не сказав би, та й вона, думаю, теж. А так – вона труситься над парканом. Знаєш, як ретельно його треба білити? По-моєму, хіба один хлопець із тисячі чи навіть двох тисяч зуміє побілити його як слід.
– Правда? Слухай, пусти хоча б спробувати, хоч трішечки. Томе, я б тебе пустив, якби ти був на моєму місці.
– Бене, я б із радістю, чесне індіанське! Але ж як бути з тітонькою Поллі? Джиму теж хотілося пофарбувати, а вона не дозволила. Сіду хотілося, вона й Сіду не дозволила. Бачиш, як виходить? Ось візьмешся ти білити паркан, а раптом що…
– Та що ти, Томе, я ж буду старатися! Ну, пусти, я спробую. Слухай, я тобі дам серединку від яблука.
– Ну, добре вже… Хоча ні, Бене, краще не треба. Я боюся.
– Я все яблуко тобі віддам.
Том випустив щітку з рук, вдаючи, що робить це не дуже охоче, але в душі він торжествував. І доки колишній пароплав «Велика Міссурі» трудився в поті чола на осонні, художник, який відійшов від справ, сидів на бочечці в затінку, бовтав ногами, жував яблуко й обдумував подальший план побиття немовлят. А їх не бракувало. Хлопчаки щохвилини пробігали вулицею. Вони підходили, щоб посміятися над Томом, – і залишалися білити паркан. Коли Бен вибився із сил, Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за старенького паперового змія, а коли той стомився білити, Джонні Міллер купив право білити за дохлого пацюка із мотузочком, щоб зручніше було крутити, й так далі, година за годиною. До середини дня із бідного, майже вбогого хлопчика Том перетворився на багатія, який буквально купався в розкоші. Окрім уже названих багатств, він мав дванадцять кульок, зламану губну гармоніку, осколок синього пляшкового скла, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відчиняв, шматок крейди, кришталеву пробку від карафки, олов’яного солдатика, пару пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник без собаки, руків’я від ножа, чотири шматки апельсинової шкірки і стару віконну раму. Том чудово провів увесь цей час, нічого не робив і веселився, а паркан був покритий вапном у три шари! Якби в нього не закінчилося вапно, всі хлопчаки міста могли б стати банкрутами.
Том подумав, що життя не таке вже й погане. Сам того не усвідомлюючи, він відкрив великий закон, що керує людськими діями, а саме: для того, щоб хлопчику чи дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне – аби цього було нелегко добитися. Якби Том був великим і мудрим мислителем, як, наприклад, автор цієї книги, він зробив би висновок, що Робота – це те, що людина зобов’язана робити, а Гра – те, чого вона робити не зобов’язана. І це допомогло б йому зрозуміти, чому робити штучні квіти чи носити воду решетом – це робота, а збивати кеглі або підніматися на Монблан[1] – забава.
Є в Англії такі багачі, яким подобається влітку правити поштовою каретою, в яку запряжено четверо коней, тому що на це вони тратять шалені гроші; а якби вони отримували за це платню, гра перетворилася б на роботу і одразу стала для них нецікавою.
Том ще деякий час міркував про природу тих значних перемін, які відбулися в його ситуації, а тоді попрямував із донесенням до головного штабу.
Розділ ІІІ
Том прийшов до тітоньки Поллі, коли вона сиділа біля відчиненого вікна в дуже затишній кімнаті, що була водночас спальнею, вітальнею, їдальнею та бібліотекою. М’яке літнє повітря, заспокійлива тиша, запах квітів та снодійний гул бджіл подіяли безвідмовно, і тітонька задрімала над плетінням, адже розмовляти не мала з ким, хіба що з кішкою, але й та спала в неї на колінах. Окуляри задля безпеки були підняті високо на лоба. Тітонька Поллі думала, що Том давно вже втік, і тому здивувалася, коли побачила, що він сам безстрашно йде до неї в руки. Він сказав:
– Можна мені тепер піти погуляти, тітонько?
– Так скоро? Скільки ж ти зробив?
– Усе, тітонько.
– Томе, не вигадуй, я цього не люблю.
– Я не вигадую, тітонько, все зроблено.
Тітонька Поллі не звикла вірити на слово. Вона пішла подивитися сама і була б задоволена, якби запевнення Тома виявилися правдою принаймні на двадцять відсотків.
Коли ж вона побачила, що побілено весь паркан, та й не просто побілено, а покрито вапном у два чи навіть три шари, і на додачу на землі проведено білу смугу, – здивуванню бідолашної жіночки не було меж. Вона сказала:
– Оце так! Що ж, Томе, ти працювати вмієш, коли захочеш, – промовивши це, вона похопилася й розбавила похвалу: – Шкода лише, що це рідко з тобою трапляється. Добре вже, йди гуляти, але повертайся додому вчасно, інакше скуштуєш різки!
Тітоньку настільки вразили блискучі успіхи Тома, що вона повела його до комори, вибрала найбільше яблуко і вручила хлопцеві з повчальною промовою про те, якою цінною та приємною буває винагорода, зароблена чесно, без гріха, завдяки гідним пошани зусиллям. І доки тітонька закінчувала свою промову уривком зі Святого Письма, що дуже вчасно пригадався, Том встигнув поцупити в неї за спиною пряника.
Він підстрибом вибіг із кімнати й побачив, що Сід піднімається зовнішніми сходами до прибудови на другому поверсі. Під рукою було чимало грудок землі, й вони замиготіли в повітрі та градом посипалися навколо Сіда. Доки тітонька Поллі встигла опам’ятатися від подиву й поспішити на допомогу, п’ять-шість грудок таки влучили в ціль, а Том перескочив через паркан – і тільки його й бачили. В паркані була хвіртка, але в хлопця, як завжди, було обмаль часу – тут не до хвіртки. Тепер його душа заспокоїлась: він віддячив Сіду за те, що він підвів його, звернувши увагу тітоньки Поллі на чорну нитку.