Страница:
Тома відрекомендували судді, але у хлопця язик прилип до гортані, серце щосили забилося, і він ледве дихав – частково подавлений грізною величчю цієї людини, але головним чином тому, що це був її батько. Він би з радістю впав на коліна перед суддею, якби в школі було темно. Суддя погладив Тома по голові, назвав його славним хлопчиком і запитав, як його звати. Хлопчик відкрив рота, затнувся і ледве вимовив:
– Том.
– Ні, не Том, а…
– Томас.
– Ну, ось бачиш. Я так і думав, що твоє ім’я трішки довше. Дуже добре. Проте в тебе, звісно, є ще й прізвище, і ти мені його, звісно, назвеш?
– Скажи джентльмену, як твоє прізвище, Томасе, – втрутився учитель, – і не забувай говорити «сер». Поводься як годиться.
– Томас Сойєр… сер.
– Ось так! От молодець. Чемний хлопчик. Чемний маленький трудівник. Дві тисячі віршів – це дуже багато, дуже, дуже багато. І ніколи не шкодуй, що витратив на це стільки зусиль: знання найдорожче у світі! Це воно робить нас хорошими людьми і навіть великими людьми; ти й сам колись станеш хорошою людиною, великою людиною, Томасе, і тоді ти озирнешся на пройдений шлях і скажеш: «Усім цим я зобов’язаний тому, що в дитинстві мені пощастило навчатися в недільній школі, – моїм шановним учителям, які показали мені дорогу до знань, моєму доброму директору, який заохочував мене, стежив за мною і подарував мені чудову Біблію – розкішну, вишукану Біблію, яка стане моєю власністю і буде зберігатися в мене все життя, – і все це завдяки тому, що мене правильно виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів стануть тобі дорожчими за будь-які гроші, – так, так, дорожчими! А тепер чи не хочеш ти розказати мені та ось цій леді щось із того, що ти вивчив? Звісно, розкажеш, адже ми пишаємось хлопчиками, які так добре навчаються. Безсумнівно, тобі відомі імена всіх дванадцяти апостолів. Може, ти скажеш нам, як звали тих двох, що були покликані до служіння першими?
Том увесь цей час смикав ґудзика і сором’язливо дивився на суддю. Тепер він почервонів і опустив погляд. Душа містера Волтерса втекла в п’яти. Він подумав: цей хлопчисько не може відповісти навіть на найпростіше питання, і чого це судді заманулося його розпитувати? Однак він відчував, що мусить щось сказати.
– Відповідай джентльмену, Томасе, не бійся. Том уперто мовчав.
– Я знаю, мені він скаже, – втрутилась дама. – Перших двох апостолів звали…
– Давид і Голіаф!
Давайте опустимо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.
Розділ V
Близько пів на одинадцяту задзвонив надтріснутий дзвін маленької церкви, і незабаром народ почав збиратися на ранкову проповідь. Учні недільної школи розбрелися по всій церкві й посідали на лавах разом зі своїми батьками, щоб бути весь час під їхнім наглядом. Прийшла й тітонька Поллі. Сід і Мері сіли поруч із нею, а Тома посадили поближче до проходу, якомога далі від прочиненого вікна та звабливих літніх пейзажів. Парафіяни заповнили бокові приділи: старенький вбогий поштмейстер, який пам’ятав значно кращі часи; мер зі своєю дружиною – адже в містечку був також мер, на додачу до решти надмірностей; вдова Дуглас – вродлива, пишно вбрана жінка років сорока, добра душа, всім відома своєю щедрістю та багатством, власниця єдиного панського будинку в усьому місті, гостинна господиня та організаторка найкращих свят, якими міг похвалитися Сент-Пітерсберг; шановний майор Ворд, зігнутий дугою, зі своєю дружиною; адвокат Ріверсон, нова знаменитість, – він приїхав звідкись здалека; місцева красуня у супроводі зграйки юних серцеїдок, розряджених у батист та стрічки. Слідом за дівчатами ввалилися цілою юрбою юнаки, міські чиновники, – напомаджені залицяльники стояли півколом на паперті, покусуючи набалдашники своїх тростин, доки дівчата не ввійшли до церкви; і нарешті насамкінець з’явився Зразковий Хлопчик Віллі Мафферсон зі своєю матусею, з якою він поводився так обережно, наче вона була з кришталю. Він завжди супроводжував свою матусю до церкви і був улюбленцем міських дам. Зате всі хлопчаки його терпіти не могли, такий він був хороший; крім того, їм увесь час ставили Віллі за приклад. Як і завжди в неділю, білосніжна хусточка стирчала у нього із задньої кишені – нібито ненароком. У Тома носовичка зроду не водилося, тому всіх хлопчаків, які мали хусточки, він вважав франтами.
Коли зібралася вся парафія, дзвін ударив іще раз, підганяючи лінюхів і роззяв, і в церкві запала врочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння та перешіптування півчих на хорах. Півчі постійно шепотілися та хихотіли протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, лише я забув, де саме. Минуло вже багато часу, і я майже нічого про той хор не пам’ятаю; втім, здається, було це не в нас, а десь закордоном.
Проповідник назвав гімн і натхненно продекламував його від початку до кінця тією особливою методою, яка користувалася в тутешніх місцях великим успіхом. Він почав читати не дуже голосно і поступово підвищував голос, потім, дійшовши до певного місця, робив сильний наголос на передостанньому слові й неначе стрибав донизу з трампліна:
Після того як проспівали гімн, преподобний містер Спрег повернувся до дошки оголошень і почав зачитувати повідомлення про зібрання, сходини тощо, доки всім не почало здаватися, що він так і читатиме до другого пришестя, – дивний звичай, якого досі дотримуються в Америці, навіть у великих містах, попри велику кількість газет. Частенько трапляється, що чим менше об’єктивних причин для якогось усталеного звичаю, тим важче його позбутися.
А потім проповідник почав молитися. Це була дуже гарна, довга молитва, в якій згадали про всіх: в ній молилися і за церкву, і за дітей, що належать до цієї церкви, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за батьківщину, і за свій штат, і за всіх чиновників штату, і за всі Сполучені Штати, і за всі церкви Сполучених Штатів, і за конгрес, і за президента, і за всіх посадовців; за бідолашних моряків, які плавають в бурхливому морі, за пригноблені народи, що стогнуть під гнітом європейських монархів і східних деспотів; за тих, кому відкрите світло євангельської істини, але вони мають вуха, та не чують, мають очі, та не бачать; за язичників на далеких островах посеред моря. А закінчилось усе молитвою, щоб слова проповідника були почуті та впали на гарний ґрунт, щоб насіння, ним посіяне, зійшло вчасно й дало щедрий врожай. Амінь.
Зашелестіли спідниці, й парафіяни, які підвелися було зі своїх місць, знову повсідалися. Хлопчик, про якого оповідає ця книга, анітрішки не радів молитві: він заледве її витримав, і то через силу. Під час молитви він усе крутився на місці; не заглиблюючись у суть, він підраховував, за що вже молилися, – слухати він не слухав, але сама суть була йому давно відома, відомо було також, що після чого буде сказано. І коли пастор додавав від себе щось новеньке, Том ловив вухом незвичні слова, і все його єство противилось: він вважав такі доповнення нечесними і шахрайськими. Посередині молитви на спинку лави перед Томом всілася муха і довго не давала йому спокою – вона то терла складені докупи лапки, то охоплювала ними голову і так сильно чухала її, що голова ледве не відривалася від тулуба, а тоненька, наче ниточка, шия виднілася повністю; то погладжувала крила задніми лапками, наче це були поли фрака, і взагалі займалася своїм туалетом так незворушно, ніби знала, що перебуває у повній безпеці. Так воно і було: як не чесалися в Тома руки зловити її, вони на це не піднімалися. Том вірив, що вмить погубить свою душу, якщо викине таку штуку під час молитви. Однак при останніх словах проповідника його рука здригнулася і поповзла вперед; і щойно було промовлено «амінь», муха потрапила в полон. Тітонька Поллі зловила племінника на гарячому і примусила випустити комаху.
Проповідник зачитав текст із Біблії й заходився розмірковувати нудним голосом про щось настільки нецікаве, що багато парафіян почали клювати носом, хоча, по суті, йшлося про пекло та вічні муки, а кількість праведників, яким судився порятунок, пастор довів до такого мізерного числа, що їх і рятувати не варто було. Том рахував сторінки проповіді. Коли він виходив із церкви, то завжди знав, скільки сторінок було прочитано, але майже ніколи не пам’ятав, про що читали. Втім, цього разу проповідь його зацікавила, хоча й ненадовго. Проповідник змалював величну та зворушливу картину того, як прийде Царство Боже на Землі, й зберуться всі народи, що її населяють, і лев лежатиме поруч із ягням, а немовля поведе їх. Але вся висока мораль і повчальність цього величного видовища пропали для Тома даремно: він думав лише про те, яка це буде виграшна роль для головної дійової особи, та ще й на очах у всіх народів; йому самому закортіло бути цим немовлям, за умови, звісно, що лев буде приручений.
Після цього його муки відновились, бо далі пішли різні сухі розмірковування. Але раптом він пригадав, який скарб має, і витягнув його. Це був великий чорний жук зі страшними щелепами – «щипач», як його називав Том. Він сидів у коробочці з-під пістонів. Найперше жук вчепився йому в палець. Природно, хлопець відсмикнув руку, жук полетів у прохід між лавами і беркицьнувся на спинку, а ушкоджений палець Том засунув до рота. Жук лежав і безпомічно ворушив лапками, не в змозі перекинутись. Том скоса позирав на нього, всім серцем бажаючи його дістати, але жук був надто далеко, тому дотягнутись до нього було неможливо. Інші парафіяни, не відчуваючи жодного бажання слухати проповідь, також заради розваги почали поглядати на жука. Тут до церкви забіг чийсь пудель, ошалілий і розморений від літньої спеки та тиші. Він занудьгував наодинці й прагнув повеселитися. Помітивши жука, пес одразу пожвавішав і почав махати хвостом. Він оглянув здобич, обійшов її, обнюхав здалеку, ще раз обійшов навколо; потім посміливішав, підійшов ближче і обнюхав; тоді ощирив зуби і спробував схопити жука, але промахнувся; спробував ще раз і ще; вподобав це заняття; влігся на живіт так, щоб жук був у нього між передніми лапами і продовжував гру; нарешті втомився бавитися з жуком і перестав бути уважним і зосередженим. Він почав клювати носом, голова його нахилилася, мордою він доторкнувся до жука, і той у нього вчепився. Пудель пронизливо завищав, замотав головою, жук відлетів на два кроки вбік і знову впав на спину. Глядачі поблизу тряслись від сміху, дехто опустив обличчя в хустинки, жінки закрилися віялами, а Том був абсолютно щасливий. Пес мав дурнуватий вигляд, та він, певно, й почувався дурнем, але в душі був сповнений обурення і прагнув помсти. Він підійшов до жука і обережно атакував його знову: почав ходити навколо і кидатися на нього з усіх боків, хапав лапами землю за якийсь дюйм від жука, клацав зубами ще ближче і мотав головою так, що вуха теліпалися. Однак трохи згодом йому знову набридло гратися з жуком; він погнався за мухою, але не знайшов у цьому втіхи; помчав за мурахою, тримаючи носа біля самої долівки, але й це йому незабаром наскучило. Він позіхнув, зітхнув і, зовсім забувши про жука, всівся на нього! Пролунав дикий вереск, сповнений болем, і пудель стрілою помчав проходом; відчайдушно виючи, пес пробіг перед вівтарем, перескочив з одного боку проходу на інший, заметався перед дверима, виючи, пронісся назад і, зовсім очманілий від болю, з блискавичною швидкістю почав носитися по своїй орбіті, наче кудлата комета. Нарешті знетямлений від страждання мученик стрибнув на коліна до господаря; той викинув його за вікно, і жалісне виття поступово стихло десь вдалині.
На цей час усі в церкві сиділи з червоними обличчями, задихаючись від придушеного сміху, а проповідь застигла на мертвій точці. Незабаром вона почалася знову, але йшла зі спотиканням і перебоями, оскільки не було жодної можливості примусити парафіян заглибитися в її суть: навіть сповнені найвищої скорботи слова присутні, сховавшись за спинками лав, зустрічали приглушеними вибухами нечестивого сміху, наче бідолашний проповідник ляпнув щось неймовірно смішне. Для всіх було справжнім полегшенням, коли ці тортури закінчилися і проповідник благословив прихожан.
Том Сойєр ішов додому в найліпшому гуморі, думаючи, що навіть церковна служба інколи буває не такою вже й поганою, якщо хоч трішечки урізноманітнити її. Одна тільки думка засмучувала його: він нічого не мав проти того, щоб пудель побавився з його жуком, та все ж забирати жука з собою цуценя не мало жодного права.
Розділ VI
В понеділок вранці Том прокинувся, почуваючись зовсім нещасним. У понеділок вранці так бувало завжди, адже з понеділка починався новий тиждень мук у школі. Кожного понеділка хлопцеві хотілося, щоб у проміжках взагалі не було неділі, тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими ненависними.
Том лежав і думав. І раптом йому спало на думку, що непогано було б захворіти: тоді можна й не ходити до школи. Він ніби побачив слабеньке світло в кінці тунелю. Том дослідив свій організм, не знайшов ніяких болячок і знову почав прислухатися. Цього разу йому здалося, що в нього є ознаки кольок в шлунку, і він почав сподіватися на них. Однак симптоми ставали дедалі слабшими і зрештою зовсім зникли. Том почав думати далі й незабаром знайшов дещо інше – один верхній зуб у нього хитався. Зрадівши, що йому так пощастило, Том вже зібрався було застогнати для початку, аж раптом зметикував, що коли він прийде до тітки з такою скаргою, вона всього-на-всього висмикне йому зуба, а це дуже боляче. Він вирішив залишити зуб про запас і пошукати ще щось. Досить довго нічого не міг придумати, а тоді згадав, що лікар якось розповідав про одну хворобу, з якою пацієнт на два або й три тижні мусив лишатися в ліжку і міг взагалі залишитися без пальця. Хлопець миттю висунув «хворий» палець з-під простирадла і почав його розглядати. От тільки не знав, які мають бути симптоми хвороби. Та все ж подумав, що спробувати варто, тому почав стогнати з великим натхненням.
А Сід спав собі, нічого не підозрюючи.
Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього й справді починає боліти.
Сід і вухом не повів.
Том аж захекався від натуги. Він перевів подих, потім зібрався з силами й видав підряд кілька просто чудових стогонів. Сід знай собі хропів.
Том навіть розсердився. Він покликав: «Сіде, Сіде!» – й потрусив його. Це, звісно, подіяло, і Том знову заходився стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, чхнув, сперся на лікоть і подивився на Тома. Той все стогнав. Сід гукнув:
– Томе! Агов, Томе! Жодної відповіді.
– Ну ж бо, Томе! Що з тобою, Томе? – і Сід схопив його за плечі, злякано заглядаючи в очі.
Том простогнав:
– Відчепись, Сіде. Не займай мене.
– Та що це з тобою, Томе? Я покличу тітоньку.
– Ні, не треба. Може, воно саме мине. Не клич нікого.
– Та як не кликати? Припини, Томе, не стогни так жахливо. Давно це з тобою?
– Кілька годин. Ох! Ой, не крутися так, Сіде, ти мене угробиш.
– Томе, чого ти мене раніше не розбудив? Ой, Томе, перестань. Просто мурашки по шкірі, коли ти стогнеш. Томе, та що з тобою?
– Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Все, що ти мені зробив. Коли я помру…
– Ой, Томе, але ж ти не помираєш? Не треба, Томе, ой, припини. Може, ще…
– Я всіх прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, віддай мою віконну раму й однооке кошеня тій новенькій дівчинці, яка недавно приїхала, і скажи їй…
Але Сід жужмом схопив свій одяг і зник. Том і справді страждав тепер, так розігралась його уява, тому стогони звучали досить природно.
Сід скотився вниз сходами і крикнув:
– Ой, тітонько Поллі, йдіть хутчіше! Том помирає.
– Помирає?
– Так, тьотю, помирає! Чого ж ви стоїте – біжіть швидше!
– Дурниці! Не вірю!
Та все ж вона стрілою помчала нагору, а за нею слідом Сід і Мері. Обличчя тітоньки побіліло, губи тремтіли. Вона підбігла до ліжка і з натугою промовила:
– Ну, Томе! Томе! Що з тобою сталося?
– Ой, тітонько, я…
– Що з тобою, Томе, що таке, мій хлопчику?
– Ой, тітонько, у мене на пальці гангрена!
Тітонька Поллі впала на стілець і спочатку засміялася, потім заплакала, потім засміялася й заплакала водночас. Це повернуло їй сили, і вона сказала:
– Ну, Томе, що за комедію ти мені ламаєш? Облиш ці дурниці й вставай.
Стогони припинилися, і біль у пальці зовсім зник. Том зрозумів, що потрапив у дурну ситуацію, і сказав:
– Тітонько Поллі, мені здалося, що це гангрена, і було так боляче, що я зовсім забув про свій зуб.
– Он як! А що в тебе із зубом?
– Один зуб угорі хитається і болить так, що просто жах.
– Добре, добре. Тільки не починай знову стогнати. Відкрий рота. Ага, зуб хитається, але від цього ще ніхто не помирав. Мері, принеси мені шовкову нитку та палаючу головешку з кухні.
Том сказав:
– Ой, тітонько, тільки не треба його смикати. Зараз він уже зовсім не болить. Щоб я вмер на цьому місці, анітрохи не болить. Будь ласка, не треба. Я все одно піду до школи.
– Ага, все одно підеш, ось як? Значить, ти все це влаштував лише для того, щоб не ходити до школи, а замість цього піти на річку? Томе, Томе, я тебе так люблю, а ти мене просто вбиваєш своїми витівками!
Знаряддя для видалення зуба були вже напоготові. Тітонька Поллі зробила з шовкової нитки петельку, міцно обмотала нею хворий зуб, а другий кінець нитки прив’язала до ліжка. Тоді схопила палаючу головешку і тицьнула нею ледь не в самісіньке обличчя хлопчика. Зуб вискочив і повиснув, похитуючись на ниточці.
Але за кожне випробування людина отримує нагороду. Коли Том ішов після сніданку до школи, йому заздрили всі хлопчаки, які зустрічалися по дорозі, бо в верхньому ряду зубів у нього тепер була дірка, через яку можна було чудово плювати новим і дуже гарним способом. За Томом біг цілий хвіст хлопців, які цікавилися цим новим відкриттям, а хлопчик із порізаним пальцем, котрий досі був предметом лестощів та поклоніння, залишився на самоті, втративши колишню славу. Він був дуже цим засмучений і сказав зневажливо, що не бачить нічого особливого в тому, щоб плюватися, як Том Сойєр, але інший хлопчик відповів лише: «Зелений виноград!» – і розвінчаному герою довелося засоромлено піти геть.
Незабаром Том зустрів юного парію Гекльберрі Фінна, сина першого сент-пітерсберзького п’янички. Всі міські матусі щиро ненавиділи і зневажали Гекльберрі Фінна за те, що він був лінюхом, бешкетником і не визнавав жодних правил, а також за те, що їхні діти захоплювалися Геком, прагнули його товариства, хоча їм це суворо заборонялося, і жалкували, що їм бракує хоробрості бути такими ж, як він. Том нарівні з рештою хлопчиків із пристойних сімей заздрив становищу юного відщепенця Гекльберрі, з яким йому суворо забороняли приятелювати. Саме тому він користувався кожною зручною нагодою, щоб погратися з Геком. Гекльберрі завжди був одягнений у якісь обноски з чужого плеча, всі в плямах і такі подерті, що лахміття розвівалося на вітрі. Замість капелюха він носив якесь просторе дрантя, від крисів якого був відшматований великий кусень у формі півмісяця; сюртук, якщо він взагалі був, сягав ледь не п’ят, до того ж задні ґудзики були розташовані значно нижче спини; штани трималися на одній підтяжці й висіли ззаду мішком, а обтріпані штанини волочилися по багнюці, якщо Гек не закасував їх вище колін.
Гекльберрі робив, що заманеться, ні в кого не питаючи дозволу. Коли було сухо, він ночував на чиємусь ґанку, а якщо йшов дощик, то в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було когось слухатися: захоче – піде ловити рибу або купатися, захоче – просидить на річці, скільки кортітиме; ніхто не забороняв йому битися; йому можна було гуляти до пізньої ночі; навесні він першим виходив на вулицю босоніж і останнім взувався восени; йому не треба було ні вмиватися, ні вдягатися в усе чисте; і лаятись він також був мастак. Словом, у цього обідранця було все, що додає життю смаку. Так думали всі засмикані, замучені хлопчики із порядних сімей в Сент-Пітерсберзі.
Том озвався до цього романтичного бродяги:
– Здоров був, Гекльберрі!
– Здоров був і ти, якщо не жартуєш.
– А що це в тебе?
– Дохла кішка.
– Дай-но гляну, Геку. От добряче околіла! Де ти її взяв?
– Купив у одного хлопця.
– А що дав?
– Синій квиточок і бичачий пузир; а пузир я дістав на бійні.
– Звідки в тебе синій квиточок?
– Купив у Бена Роджерса за палицю для обруча.
– Слухай, Геку, а на що згодиться дохла кішка?
– Як то – на що згодиться? Зводити бородавки.
– Скажеш таке! Я знаю кращий засіб.
– Знаєш ти, якраз! Ану скажи, який?
– А гнила вода.
– Гнила вода! Яйця виїденого не варта твоя гнила вода!
– Не варта, по-твоєму? А ти пробував?
– Ні, я не пробував. А ось Боб Таннер пробував.
– Хто це тобі сказав?
– Як хто? Він сказав Джефу Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен сказав одному негру, а негр сказав мені. Отак-от було.
– То й що? Всі вони брешуть. Тобто всі, крім негра. Його я не знаю, але я в житті не зустрічав такого негра, який не брехав би. Дурня це все! Ти краще розкажи, як Боб Таннер це робив.
– Так, як треба: узяв та й засунув руки в гнилий пеньок, де набралася дощова вода.
– Удень?
– А коли ж іще?
– І обличчям до пенька?
– Ага. Тобто я так думаю.
– А він щось примовляв?
– Ні, здається, нічого не казав. Не знаю.
– Ага! Ну який же бовдур так зводить бородавки! Нічого ж не вийде. Треба піти зовсім одному в саму гущавину лісу, де є гнилий пеньок, і рівно опівночі стати до нього спиною, запхнути руку в воду і сказати:
– Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.
– Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.
– Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.
– Та невже? І як ти зводив стручком?
– Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.
– Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», – так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?
– Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки – наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.
– Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?
– Ні, а чув від старої Гопкінс.
– Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.
– Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, – влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.
– Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?
– Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, – значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.
– Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?
– Сьогодні вночі. По-моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.
– Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?
– Том.
– Ні, не Том, а…
– Томас.
– Ну, ось бачиш. Я так і думав, що твоє ім’я трішки довше. Дуже добре. Проте в тебе, звісно, є ще й прізвище, і ти мені його, звісно, назвеш?
– Скажи джентльмену, як твоє прізвище, Томасе, – втрутився учитель, – і не забувай говорити «сер». Поводься як годиться.
– Томас Сойєр… сер.
– Ось так! От молодець. Чемний хлопчик. Чемний маленький трудівник. Дві тисячі віршів – це дуже багато, дуже, дуже багато. І ніколи не шкодуй, що витратив на це стільки зусиль: знання найдорожче у світі! Це воно робить нас хорошими людьми і навіть великими людьми; ти й сам колись станеш хорошою людиною, великою людиною, Томасе, і тоді ти озирнешся на пройдений шлях і скажеш: «Усім цим я зобов’язаний тому, що в дитинстві мені пощастило навчатися в недільній школі, – моїм шановним учителям, які показали мені дорогу до знань, моєму доброму директору, який заохочував мене, стежив за мною і подарував мені чудову Біблію – розкішну, вишукану Біблію, яка стане моєю власністю і буде зберігатися в мене все життя, – і все це завдяки тому, що мене правильно виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів стануть тобі дорожчими за будь-які гроші, – так, так, дорожчими! А тепер чи не хочеш ти розказати мені та ось цій леді щось із того, що ти вивчив? Звісно, розкажеш, адже ми пишаємось хлопчиками, які так добре навчаються. Безсумнівно, тобі відомі імена всіх дванадцяти апостолів. Може, ти скажеш нам, як звали тих двох, що були покликані до служіння першими?
Том увесь цей час смикав ґудзика і сором’язливо дивився на суддю. Тепер він почервонів і опустив погляд. Душа містера Волтерса втекла в п’яти. Він подумав: цей хлопчисько не може відповісти навіть на найпростіше питання, і чого це судді заманулося його розпитувати? Однак він відчував, що мусить щось сказати.
– Відповідай джентльмену, Томасе, не бійся. Том уперто мовчав.
– Я знаю, мені він скаже, – втрутилась дама. – Перших двох апостолів звали…
– Давид і Голіаф!
Давайте опустимо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.
Розділ V
Близько пів на одинадцяту задзвонив надтріснутий дзвін маленької церкви, і незабаром народ почав збиратися на ранкову проповідь. Учні недільної школи розбрелися по всій церкві й посідали на лавах разом зі своїми батьками, щоб бути весь час під їхнім наглядом. Прийшла й тітонька Поллі. Сід і Мері сіли поруч із нею, а Тома посадили поближче до проходу, якомога далі від прочиненого вікна та звабливих літніх пейзажів. Парафіяни заповнили бокові приділи: старенький вбогий поштмейстер, який пам’ятав значно кращі часи; мер зі своєю дружиною – адже в містечку був також мер, на додачу до решти надмірностей; вдова Дуглас – вродлива, пишно вбрана жінка років сорока, добра душа, всім відома своєю щедрістю та багатством, власниця єдиного панського будинку в усьому місті, гостинна господиня та організаторка найкращих свят, якими міг похвалитися Сент-Пітерсберг; шановний майор Ворд, зігнутий дугою, зі своєю дружиною; адвокат Ріверсон, нова знаменитість, – він приїхав звідкись здалека; місцева красуня у супроводі зграйки юних серцеїдок, розряджених у батист та стрічки. Слідом за дівчатами ввалилися цілою юрбою юнаки, міські чиновники, – напомаджені залицяльники стояли півколом на паперті, покусуючи набалдашники своїх тростин, доки дівчата не ввійшли до церкви; і нарешті насамкінець з’явився Зразковий Хлопчик Віллі Мафферсон зі своєю матусею, з якою він поводився так обережно, наче вона була з кришталю. Він завжди супроводжував свою матусю до церкви і був улюбленцем міських дам. Зате всі хлопчаки його терпіти не могли, такий він був хороший; крім того, їм увесь час ставили Віллі за приклад. Як і завжди в неділю, білосніжна хусточка стирчала у нього із задньої кишені – нібито ненароком. У Тома носовичка зроду не водилося, тому всіх хлопчаків, які мали хусточки, він вважав франтами.
Коли зібралася вся парафія, дзвін ударив іще раз, підганяючи лінюхів і роззяв, і в церкві запала врочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння та перешіптування півчих на хорах. Півчі постійно шепотілися та хихотіли протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, лише я забув, де саме. Минуло вже багато часу, і я майже нічого про той хор не пам’ятаю; втім, здається, було це не в нас, а десь закордоном.
Проповідник назвав гімн і натхненно продекламував його від початку до кінця тією особливою методою, яка користувалася в тутешніх місцях великим успіхом. Він почав читати не дуже голосно і поступово підвищував голос, потім, дійшовши до певного місця, робив сильний наголос на передостанньому слові й неначе стрибав донизу з трампліна:
Він славився своєю майстерністю декламації. На церковних зібраннях його завжди просили почитати вірші, й тільки-но він замовкав, як усі дами підносили руки догори і, неначе знесилившись, опускали їх на коліна, закочували очі та хитали головами, всім своїм виглядом промовляючи: «Словами цього ніяк не виразиш, це надто гарно, надто чудово для нашої грішної землі».
Чи ж можу ніжитись в раю, між КВІТАМИ любові,
Коли братове у Христі залиті МОРЕМ крові?
Після того як проспівали гімн, преподобний містер Спрег повернувся до дошки оголошень і почав зачитувати повідомлення про зібрання, сходини тощо, доки всім не почало здаватися, що він так і читатиме до другого пришестя, – дивний звичай, якого досі дотримуються в Америці, навіть у великих містах, попри велику кількість газет. Частенько трапляється, що чим менше об’єктивних причин для якогось усталеного звичаю, тим важче його позбутися.
А потім проповідник почав молитися. Це була дуже гарна, довга молитва, в якій згадали про всіх: в ній молилися і за церкву, і за дітей, що належать до цієї церкви, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за батьківщину, і за свій штат, і за всіх чиновників штату, і за всі Сполучені Штати, і за всі церкви Сполучених Штатів, і за конгрес, і за президента, і за всіх посадовців; за бідолашних моряків, які плавають в бурхливому морі, за пригноблені народи, що стогнуть під гнітом європейських монархів і східних деспотів; за тих, кому відкрите світло євангельської істини, але вони мають вуха, та не чують, мають очі, та не бачать; за язичників на далеких островах посеред моря. А закінчилось усе молитвою, щоб слова проповідника були почуті та впали на гарний ґрунт, щоб насіння, ним посіяне, зійшло вчасно й дало щедрий врожай. Амінь.
Зашелестіли спідниці, й парафіяни, які підвелися було зі своїх місць, знову повсідалися. Хлопчик, про якого оповідає ця книга, анітрішки не радів молитві: він заледве її витримав, і то через силу. Під час молитви він усе крутився на місці; не заглиблюючись у суть, він підраховував, за що вже молилися, – слухати він не слухав, але сама суть була йому давно відома, відомо було також, що після чого буде сказано. І коли пастор додавав від себе щось новеньке, Том ловив вухом незвичні слова, і все його єство противилось: він вважав такі доповнення нечесними і шахрайськими. Посередині молитви на спинку лави перед Томом всілася муха і довго не давала йому спокою – вона то терла складені докупи лапки, то охоплювала ними голову і так сильно чухала її, що голова ледве не відривалася від тулуба, а тоненька, наче ниточка, шия виднілася повністю; то погладжувала крила задніми лапками, наче це були поли фрака, і взагалі займалася своїм туалетом так незворушно, ніби знала, що перебуває у повній безпеці. Так воно і було: як не чесалися в Тома руки зловити її, вони на це не піднімалися. Том вірив, що вмить погубить свою душу, якщо викине таку штуку під час молитви. Однак при останніх словах проповідника його рука здригнулася і поповзла вперед; і щойно було промовлено «амінь», муха потрапила в полон. Тітонька Поллі зловила племінника на гарячому і примусила випустити комаху.
Проповідник зачитав текст із Біблії й заходився розмірковувати нудним голосом про щось настільки нецікаве, що багато парафіян почали клювати носом, хоча, по суті, йшлося про пекло та вічні муки, а кількість праведників, яким судився порятунок, пастор довів до такого мізерного числа, що їх і рятувати не варто було. Том рахував сторінки проповіді. Коли він виходив із церкви, то завжди знав, скільки сторінок було прочитано, але майже ніколи не пам’ятав, про що читали. Втім, цього разу проповідь його зацікавила, хоча й ненадовго. Проповідник змалював величну та зворушливу картину того, як прийде Царство Боже на Землі, й зберуться всі народи, що її населяють, і лев лежатиме поруч із ягням, а немовля поведе їх. Але вся висока мораль і повчальність цього величного видовища пропали для Тома даремно: він думав лише про те, яка це буде виграшна роль для головної дійової особи, та ще й на очах у всіх народів; йому самому закортіло бути цим немовлям, за умови, звісно, що лев буде приручений.
Після цього його муки відновились, бо далі пішли різні сухі розмірковування. Але раптом він пригадав, який скарб має, і витягнув його. Це був великий чорний жук зі страшними щелепами – «щипач», як його називав Том. Він сидів у коробочці з-під пістонів. Найперше жук вчепився йому в палець. Природно, хлопець відсмикнув руку, жук полетів у прохід між лавами і беркицьнувся на спинку, а ушкоджений палець Том засунув до рота. Жук лежав і безпомічно ворушив лапками, не в змозі перекинутись. Том скоса позирав на нього, всім серцем бажаючи його дістати, але жук був надто далеко, тому дотягнутись до нього було неможливо. Інші парафіяни, не відчуваючи жодного бажання слухати проповідь, також заради розваги почали поглядати на жука. Тут до церкви забіг чийсь пудель, ошалілий і розморений від літньої спеки та тиші. Він занудьгував наодинці й прагнув повеселитися. Помітивши жука, пес одразу пожвавішав і почав махати хвостом. Він оглянув здобич, обійшов її, обнюхав здалеку, ще раз обійшов навколо; потім посміливішав, підійшов ближче і обнюхав; тоді ощирив зуби і спробував схопити жука, але промахнувся; спробував ще раз і ще; вподобав це заняття; влігся на живіт так, щоб жук був у нього між передніми лапами і продовжував гру; нарешті втомився бавитися з жуком і перестав бути уважним і зосередженим. Він почав клювати носом, голова його нахилилася, мордою він доторкнувся до жука, і той у нього вчепився. Пудель пронизливо завищав, замотав головою, жук відлетів на два кроки вбік і знову впав на спину. Глядачі поблизу тряслись від сміху, дехто опустив обличчя в хустинки, жінки закрилися віялами, а Том був абсолютно щасливий. Пес мав дурнуватий вигляд, та він, певно, й почувався дурнем, але в душі був сповнений обурення і прагнув помсти. Він підійшов до жука і обережно атакував його знову: почав ходити навколо і кидатися на нього з усіх боків, хапав лапами землю за якийсь дюйм від жука, клацав зубами ще ближче і мотав головою так, що вуха теліпалися. Однак трохи згодом йому знову набридло гратися з жуком; він погнався за мухою, але не знайшов у цьому втіхи; помчав за мурахою, тримаючи носа біля самої долівки, але й це йому незабаром наскучило. Він позіхнув, зітхнув і, зовсім забувши про жука, всівся на нього! Пролунав дикий вереск, сповнений болем, і пудель стрілою помчав проходом; відчайдушно виючи, пес пробіг перед вівтарем, перескочив з одного боку проходу на інший, заметався перед дверима, виючи, пронісся назад і, зовсім очманілий від болю, з блискавичною швидкістю почав носитися по своїй орбіті, наче кудлата комета. Нарешті знетямлений від страждання мученик стрибнув на коліна до господаря; той викинув його за вікно, і жалісне виття поступово стихло десь вдалині.
На цей час усі в церкві сиділи з червоними обличчями, задихаючись від придушеного сміху, а проповідь застигла на мертвій точці. Незабаром вона почалася знову, але йшла зі спотиканням і перебоями, оскільки не було жодної можливості примусити парафіян заглибитися в її суть: навіть сповнені найвищої скорботи слова присутні, сховавшись за спинками лав, зустрічали приглушеними вибухами нечестивого сміху, наче бідолашний проповідник ляпнув щось неймовірно смішне. Для всіх було справжнім полегшенням, коли ці тортури закінчилися і проповідник благословив прихожан.
Том Сойєр ішов додому в найліпшому гуморі, думаючи, що навіть церковна служба інколи буває не такою вже й поганою, якщо хоч трішечки урізноманітнити її. Одна тільки думка засмучувала його: він нічого не мав проти того, щоб пудель побавився з його жуком, та все ж забирати жука з собою цуценя не мало жодного права.
Розділ VI
В понеділок вранці Том прокинувся, почуваючись зовсім нещасним. У понеділок вранці так бувало завжди, адже з понеділка починався новий тиждень мук у школі. Кожного понеділка хлопцеві хотілося, щоб у проміжках взагалі не було неділі, тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими ненависними.
Том лежав і думав. І раптом йому спало на думку, що непогано було б захворіти: тоді можна й не ходити до школи. Він ніби побачив слабеньке світло в кінці тунелю. Том дослідив свій організм, не знайшов ніяких болячок і знову почав прислухатися. Цього разу йому здалося, що в нього є ознаки кольок в шлунку, і він почав сподіватися на них. Однак симптоми ставали дедалі слабшими і зрештою зовсім зникли. Том почав думати далі й незабаром знайшов дещо інше – один верхній зуб у нього хитався. Зрадівши, що йому так пощастило, Том вже зібрався було застогнати для початку, аж раптом зметикував, що коли він прийде до тітки з такою скаргою, вона всього-на-всього висмикне йому зуба, а це дуже боляче. Він вирішив залишити зуб про запас і пошукати ще щось. Досить довго нічого не міг придумати, а тоді згадав, що лікар якось розповідав про одну хворобу, з якою пацієнт на два або й три тижні мусив лишатися в ліжку і міг взагалі залишитися без пальця. Хлопець миттю висунув «хворий» палець з-під простирадла і почав його розглядати. От тільки не знав, які мають бути симптоми хвороби. Та все ж подумав, що спробувати варто, тому почав стогнати з великим натхненням.
А Сід спав собі, нічого не підозрюючи.
Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього й справді починає боліти.
Сід і вухом не повів.
Том аж захекався від натуги. Він перевів подих, потім зібрався з силами й видав підряд кілька просто чудових стогонів. Сід знай собі хропів.
Том навіть розсердився. Він покликав: «Сіде, Сіде!» – й потрусив його. Це, звісно, подіяло, і Том знову заходився стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, чхнув, сперся на лікоть і подивився на Тома. Той все стогнав. Сід гукнув:
– Томе! Агов, Томе! Жодної відповіді.
– Ну ж бо, Томе! Що з тобою, Томе? – і Сід схопив його за плечі, злякано заглядаючи в очі.
Том простогнав:
– Відчепись, Сіде. Не займай мене.
– Та що це з тобою, Томе? Я покличу тітоньку.
– Ні, не треба. Може, воно саме мине. Не клич нікого.
– Та як не кликати? Припини, Томе, не стогни так жахливо. Давно це з тобою?
– Кілька годин. Ох! Ой, не крутися так, Сіде, ти мене угробиш.
– Томе, чого ти мене раніше не розбудив? Ой, Томе, перестань. Просто мурашки по шкірі, коли ти стогнеш. Томе, та що з тобою?
– Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Все, що ти мені зробив. Коли я помру…
– Ой, Томе, але ж ти не помираєш? Не треба, Томе, ой, припини. Може, ще…
– Я всіх прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, віддай мою віконну раму й однооке кошеня тій новенькій дівчинці, яка недавно приїхала, і скажи їй…
Але Сід жужмом схопив свій одяг і зник. Том і справді страждав тепер, так розігралась його уява, тому стогони звучали досить природно.
Сід скотився вниз сходами і крикнув:
– Ой, тітонько Поллі, йдіть хутчіше! Том помирає.
– Помирає?
– Так, тьотю, помирає! Чого ж ви стоїте – біжіть швидше!
– Дурниці! Не вірю!
Та все ж вона стрілою помчала нагору, а за нею слідом Сід і Мері. Обличчя тітоньки побіліло, губи тремтіли. Вона підбігла до ліжка і з натугою промовила:
– Ну, Томе! Томе! Що з тобою сталося?
– Ой, тітонько, я…
– Що з тобою, Томе, що таке, мій хлопчику?
– Ой, тітонько, у мене на пальці гангрена!
Тітонька Поллі впала на стілець і спочатку засміялася, потім заплакала, потім засміялася й заплакала водночас. Це повернуло їй сили, і вона сказала:
– Ну, Томе, що за комедію ти мені ламаєш? Облиш ці дурниці й вставай.
Стогони припинилися, і біль у пальці зовсім зник. Том зрозумів, що потрапив у дурну ситуацію, і сказав:
– Тітонько Поллі, мені здалося, що це гангрена, і було так боляче, що я зовсім забув про свій зуб.
– Он як! А що в тебе із зубом?
– Один зуб угорі хитається і болить так, що просто жах.
– Добре, добре. Тільки не починай знову стогнати. Відкрий рота. Ага, зуб хитається, але від цього ще ніхто не помирав. Мері, принеси мені шовкову нитку та палаючу головешку з кухні.
Том сказав:
– Ой, тітонько, тільки не треба його смикати. Зараз він уже зовсім не болить. Щоб я вмер на цьому місці, анітрохи не болить. Будь ласка, не треба. Я все одно піду до школи.
– Ага, все одно підеш, ось як? Значить, ти все це влаштував лише для того, щоб не ходити до школи, а замість цього піти на річку? Томе, Томе, я тебе так люблю, а ти мене просто вбиваєш своїми витівками!
Знаряддя для видалення зуба були вже напоготові. Тітонька Поллі зробила з шовкової нитки петельку, міцно обмотала нею хворий зуб, а другий кінець нитки прив’язала до ліжка. Тоді схопила палаючу головешку і тицьнула нею ледь не в самісіньке обличчя хлопчика. Зуб вискочив і повиснув, похитуючись на ниточці.
Але за кожне випробування людина отримує нагороду. Коли Том ішов після сніданку до школи, йому заздрили всі хлопчаки, які зустрічалися по дорозі, бо в верхньому ряду зубів у нього тепер була дірка, через яку можна було чудово плювати новим і дуже гарним способом. За Томом біг цілий хвіст хлопців, які цікавилися цим новим відкриттям, а хлопчик із порізаним пальцем, котрий досі був предметом лестощів та поклоніння, залишився на самоті, втративши колишню славу. Він був дуже цим засмучений і сказав зневажливо, що не бачить нічого особливого в тому, щоб плюватися, як Том Сойєр, але інший хлопчик відповів лише: «Зелений виноград!» – і розвінчаному герою довелося засоромлено піти геть.
Незабаром Том зустрів юного парію Гекльберрі Фінна, сина першого сент-пітерсберзького п’янички. Всі міські матусі щиро ненавиділи і зневажали Гекльберрі Фінна за те, що він був лінюхом, бешкетником і не визнавав жодних правил, а також за те, що їхні діти захоплювалися Геком, прагнули його товариства, хоча їм це суворо заборонялося, і жалкували, що їм бракує хоробрості бути такими ж, як він. Том нарівні з рештою хлопчиків із пристойних сімей заздрив становищу юного відщепенця Гекльберрі, з яким йому суворо забороняли приятелювати. Саме тому він користувався кожною зручною нагодою, щоб погратися з Геком. Гекльберрі завжди був одягнений у якісь обноски з чужого плеча, всі в плямах і такі подерті, що лахміття розвівалося на вітрі. Замість капелюха він носив якесь просторе дрантя, від крисів якого був відшматований великий кусень у формі півмісяця; сюртук, якщо він взагалі був, сягав ледь не п’ят, до того ж задні ґудзики були розташовані значно нижче спини; штани трималися на одній підтяжці й висіли ззаду мішком, а обтріпані штанини волочилися по багнюці, якщо Гек не закасував їх вище колін.
Гекльберрі робив, що заманеться, ні в кого не питаючи дозволу. Коли було сухо, він ночував на чиємусь ґанку, а якщо йшов дощик, то в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було когось слухатися: захоче – піде ловити рибу або купатися, захоче – просидить на річці, скільки кортітиме; ніхто не забороняв йому битися; йому можна було гуляти до пізньої ночі; навесні він першим виходив на вулицю босоніж і останнім взувався восени; йому не треба було ні вмиватися, ні вдягатися в усе чисте; і лаятись він також був мастак. Словом, у цього обідранця було все, що додає життю смаку. Так думали всі засмикані, замучені хлопчики із порядних сімей в Сент-Пітерсберзі.
Том озвався до цього романтичного бродяги:
– Здоров був, Гекльберрі!
– Здоров був і ти, якщо не жартуєш.
– А що це в тебе?
– Дохла кішка.
– Дай-но гляну, Геку. От добряче околіла! Де ти її взяв?
– Купив у одного хлопця.
– А що дав?
– Синій квиточок і бичачий пузир; а пузир я дістав на бійні.
– Звідки в тебе синій квиточок?
– Купив у Бена Роджерса за палицю для обруча.
– Слухай, Геку, а на що згодиться дохла кішка?
– Як то – на що згодиться? Зводити бородавки.
– Скажеш таке! Я знаю кращий засіб.
– Знаєш ти, якраз! Ану скажи, який?
– А гнила вода.
– Гнила вода! Яйця виїденого не варта твоя гнила вода!
– Не варта, по-твоєму? А ти пробував?
– Ні, я не пробував. А ось Боб Таннер пробував.
– Хто це тобі сказав?
– Як хто? Він сказав Джефу Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен сказав одному негру, а негр сказав мені. Отак-от було.
– То й що? Всі вони брешуть. Тобто всі, крім негра. Його я не знаю, але я в житті не зустрічав такого негра, який не брехав би. Дурня це все! Ти краще розкажи, як Боб Таннер це робив.
– Так, як треба: узяв та й засунув руки в гнилий пеньок, де набралася дощова вода.
– Удень?
– А коли ж іще?
– І обличчям до пенька?
– Ага. Тобто я так думаю.
– А він щось примовляв?
– Ні, здається, нічого не казав. Не знаю.
– Ага! Ну який же бовдур так зводить бородавки! Нічого ж не вийде. Треба піти зовсім одному в саму гущавину лісу, де є гнилий пеньок, і рівно опівночі стати до нього спиною, запхнути руку в воду і сказати:
а тоді хутко відійти на одинадцять кроків із заплющеними очима, повернутися тричі на місці, а потім іти додому й ні з ким не розмовляти: якщо комусь хоч слово скажеш, то нічого не подіє.
Ячменю, ячменю, розсипся, як дичка,
Зведи бородавки, гниленька водичка, —
– Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.
– Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.
– Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.
– Та невже? І як ти зводив стручком?
– Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.
– Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», – так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?
– Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки – наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.
– Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?
– Ні, а чув від старої Гопкінс.
– Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.
– Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, – влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.
– Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?
– Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, – значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.
– Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?
– Сьогодні вночі. По-моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.
– Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?