– Дурниці мелеш! Хіба чари можуть подіяти до півночі? А там неділя починається. Не думаю, що чортам вільно всюди тинятися в неділю.
– Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?
– Візьму, якщо не боїшся.
– Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?
– Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав-нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно – тільки ти не кажи нікому.
– Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?
– Нічого такого, кліщ.
– Де ти його взяв?
– Там, у лісі.
– А що ти за нього просиш?
– Не знаю. Не хочеться продавати.
– Не хочеш – не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.
– Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.
– Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.
– То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.
– Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.
– Ану, покажи.
Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:
– А він справжній?
Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.
– Ну, вмовив, – сказав Гекльберрі, – по руках!
Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.
Дійшовши до школи – дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, – Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.
– Томас Сойєр!
Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.
– Я тут, сер.
– Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?
Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:
– Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!
Учителя ледве правець не вхопив – він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:
– Ви… Що ви зробили?
– Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.
– Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.
Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:
– А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.
Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно – він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.
Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть – у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:
– Можна мені подивитись?
Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:
– Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.
Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою – вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:
– Який гарненький! А тепер намалюйте мене.
Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала:
– Ой, як хороше! Шкода, що я не вмію малювати.
– Це легко, – прошепотів у відповідь Том. – Я вас навчу.
– Правда, навчите? А коли?
– На великій перерві. Ви підете додому обідати?
– Я можу лишитися, якщо ви хочете.
– Оце здорово! А як вас звати?
– Беккі Тетчер. А вас? Ой, я вже знаю: Томас Сойєр.
– Це коли мене хочуть відшмагати. А якщо я добре поводжусь – Том. Називайте мене Том, згода?
– Згода.
Том заходився шкрябати щось на дошці, знову закриваючи написане від Беккі. Цього разу вона не соромилась і попросила показати, що це таке. Том відповів:
– Так, нічого особливого.
– Ні, покажіть.
– Не варто. Вам буде нецікаво.
– Ні, цікаво. Покажіть, будь ласка.
– Ви про мене розкажете.
– Ні, не розкажу. Ну, ось вам чесне-пречесне, найчесніше слово, що не скажу.
– Нікому-нікому не скажете? Ніколи, до самої смерті?
– Нікому на світі. А тепер показуйте.
– Та ні, правда, вам буде нецікаво!
– Ну, якщо ви так зі мною поводитесь, то я сама подивлюся.
Вона схопила своєю маленькою ручкою руку Тома, виникла невелика боротьба, причому Том вдавав, що опирається, а сам потроху відсував свою руку, доки не з’явилися слова: «Я вас кохаю!»
– Ох, який ви огидний! – і вона спритно ляснула Тома по руці, проте все ж зашарілась, та й загалом було помітно, що вона дуже задоволена.
Цієї миті хлопчик відчув, як чиясь сильна рука повільно й невідворотно стискає його вухо і тягне догори й уперед. Таким чином його провели через увесь клас і посадили на колишнє місце під перехресним вогнем хихотіння. Після цього вчитель постояв над ним кілька тяжких хвилин та нарешті попрямував до свого трону, так і не промовивши жодного слова. І хоча Томове вухо горіло, серце його було сповнене радістю.
Коли клас вгамувався, Том чесно спробував учити уроки, але був для цього надто схвильований. Коли до нього дійшла черга читати вголос, він осоромився, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гірські хребти, хребти на річки й річки на материки, так що на Землі знову запанував первозданний хаос. Згодом, коли писали диктант, хлопець наробив помилок у найпростіших словах, відомих навіть немовлятам, опинився на останньому місці, й олов’яна медаль за успіхи у правописі, яку він носив усім напоказ кілька місяців поспіль, перейшла до іншого учня.
Розділ VII
Чим більше Том намагався зосередитись на уроці, тим більше йшли у розбрід його думки. Нарешті Том зітхнув, позіхнув і облишив читання. Йому здавалось, що велика перерва ніколи не розпочнеться. Повітря зовсім завмерло. Не відчувалося ані найменшого вітерцю. З усіх нудних днів цей був найнуднішим. Бурмотіння двадцяти п’яти учнів, які зосереджено зубрили завдання, навівало дрімоту, як дзижчання бджіл. Там, за вікном, де гаряче блищало сонце, крізь мерехтливе від спеки повітря, що мало вдалині ліловий відтінок, зеленіли кучеряві схили Кардіфського пагорба; дві-три пташки, розпластавши крила, ліниво кружляли високо в небі; на вулиці не було видно жодної живої душі, крім кількох корів, та й ті дрімали. Душа Тома рвалася на волю, прагнула до чогось, що оживило б його, допомогло пережити ці нудні години. Його рука полізла до кишені, й обличчя засяяло радісною, майже блаженною усмішкою. Він потихеньку витягнув коробочку з-під пістонів, узяв кліща й випустив його на довгу пласку парту. Кліщ, певно, також засяяв радісною, майже блаженною усмішкою, але це було передчасно: щойно він, сповнений вдячності, кинувся навтьоки, Том загородив йому шлях шпилькою і примусив повернути вбік.
Задушевний друг Тома сидів поряд із ним, страждаючи так само, як страждав нещодавно Том; він миттю зацікавився розвагою і з вдячністю взяв у ній участь. Цим задушевним другом був Джо Гарпер. Зазвичай хлопчики дружили цілий тиждень, а в неділю йшли один на одного війною. Джо витягнув шпильку із лацкана курточки й також допоміг муштрувати полоненого. Гр а з кожною хвилиною ставала все цікавішою. Незабаром Тому здалося, що вони вдвох лише заважають один одному і жоден з них не отримує справжнього задоволення від кліща. Він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і розділив її навпіл, провівши риску згори донизу.
– Ось, – сказав він, – доки кліщ на твоїй стороні, можеш підганяти його шпилькою, я не буду його зачіпати; а якщо ти його проґавиш і він перебіжить на мій бік, то вже ти його не зачіпай, тоді я буду його ганяти.
– Добре, давай, випускай кліща.
Кліщ дуже скоро втік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи його помучив, а потім кліщ накивав п’ятами і знову перетнув кордон. Він весь час перебігав з місця на місце. Доки один із хлопчиків із захватом ганяв кліща, весь поринувши в це заняття, другий дивився з не меншим захопленням – обидві голови схилилися над дошкою, обидві душі померли для решти світу.
Перемога ось-ось готова була перейти до Тома; у нього вже руки чесалися підштовхнути кліща, але тут Джо спритно спрямував його шпилькою в інший бік, і кліщ лишився у його володінні. Зрештою Том не витримав. Спокуса була надто великою. Він простягнув руку і підштовхнув кліща шпилькою. Джо одразу ж обурився. Він сказав:
– Томе, облиш кліща.
– Я хотів лише розворушити його трішечки…
– Ні, сер, це нечесно; дайте йому спокій.
– Але ж я зовсім трішечки!
– Ще раз кажу: облиш кліща!
– Не облишу!
– Доведеться – він на моєму боці!
– Послухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?
– А мені начхати, чий би він не був! На моєму боці, значить, не смій зачіпати.
– А я все одно буду. Кліщ мій, що хочу, те з ним і роблю, ось так.
Страшний удар упав на плечі Тома, а другий, точнісінько такий самий, – на плечі Джо; дві хвилини поспіль пил летів навсібіч з їхніх курточок, і всі школярі веселилися, споглядаючи цю картину. Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як весь клас затих, коли вчитель пройшов навшпиньки через усю кімнату й зупинився біля них. Він досить довго споглядав виставу, перш ніж її дещо урізноманітнити.
Коли школярів відпустили на велику перерву, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй:
– Одягніть капелюшок, нібито ви йдете додому, а коли дійдете до рогу, під якимось приводом відстаньте від решти дівчаток, заверніть у провулок і повертайтесь сюди. А я піду іншим шляхом і теж утечу від своїх.
Так вони і зробили – він пішов з одним гуртом школярів, вона – з іншим. За кілька хвилин обоє зустрілися в кінці провулка і повернулися до школи, де, крім них, нікого не лишилося. Вони сіли вдвох за одну парту, поклали перед собою грифельну дощечку. Том дав Беккі грифель і почав водити її рукою по дощечці, показуючи, як треба малювати, і таким чином у них вийшов ще один чудовий будиночок. Потім інтерес до мистецтва дещо ослаб, і вони розговорилися. Том потопав у блаженстві. Він запитав у Беккі:
– Ви любите пацюків?
– Ні, я їх терпіти не можу.
– Ну, живих і я не можу. Я кажу про дохлих – щоб крутити навколо голови на мотузочку.
– Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. Я більше люблю жувати гумку.
– Ще б пак, і я теж. Добре було б зараз пожувати.
– Хочете? У мене є трішки. Я дам вам пожувати, тільки ви потім віддайте.
Том погодився, і вони почали жувати гумку по черзі й бовтали ногами від надміру задоволення.
– Ви були коли-небудь в цирку? – поцікавився Том.
– Так, і тато сказав, що ще мене поведе, якщо я буду добре вчитися.
– А я стільки разів бував! Три чи навіть чотири рази. Церква – дурниця порівняно з цирком. У цирку весь час щось показують. Коли я виросту, піду в клоуни.
– Справді? От буде добре! Вони дуже гарні, всі такі барвисті.
– Точно. І гроші гребуть лопатою. Бен Роджерс казав, ніби по цілому долару за день. Послухайте, Беккі, ви колись були заручені?
– А що це означає?
– Ну як, заручені, щоб вийти заміж.
– Ні, ніколи.
– А вам хотілося б?
– Можливо. Якщо чесно, я не знаю. А на що це схоже?
– На що схоже? Та ні на що не схоже. Ви просто кажете хлопцеві, що ніколи-ніколи не вийдете заміж за іншого, потім цілуєтесь, от і все. Це кожен зможе.
– Цілуєтесь? А навіщо ж цілуватися?
– Ну, знаєте, це для того… Та просто тому, що всі так роблять.
– Усі?
– Ну, звісно! Всі, хто закоханий один в одного. Ви пам’ятаєте, що я написав на дощечці?
– Т-так.
– То що?
– Не скажу.
– Може, мені вам сказати?
– Т-так, лише якось іншим разом.
– Ні, я хочу зараз.
– Ні, не зараз, краще завтра.
– Ні, краще зараз. Ну, хіба вам важко, Беккі, я пошепки, зовсім тихенько.
Оскільки Беккі вагалася, Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв її за плечі й дуже ніжно прошепотів, майже торкаючись губами вуха дівчинки:
– Я тебе кохаю. А потім додав:
– А тепер ти шепни мені це саме.
Вона відмовлялася якийсь час, потім сказала:
– Ви відверніться, щоб вам не було видно, коли я шепну. Тільки не розповідайте нікому. Томе, не розкажете? Нікому на світі, добре?
– Ні, я нізащо нікому не скажу. Ну ж бо, Беккі!
Він відвернувся. Вона нахилилася так близько, що від її дихання волосся Тома заворушилось, і прошепотіла: «Я – вас – кохаю».
І, підхопившись із місця, вона почала бігати навколо парт і лавок, а Том за нею; потім вона забилася в куточок, закривши обличчя білим фартушком. Том, обійнявши Беккі за шию, почав її вмовляти:
– Ну, Беккі, ось і все, тепер лише поцілуватися. І даремно ти боїшся – це вже зовсім просто. Ну, Беккі! – він тягнув її за фартух і за руки.
Незабаром вона здалася, опустила руки й покірно підставила Тому обличчя, розпашіле від біганини. Том поцілував її просто в червоні губки і сказав:
– Ось і все, Беккі. Після цього, знаєш, ти вже не повинна нікого кохати, крім мене, і заміж теж не повинна виходити за когось іншого. Тепер це вже назавжди, навіки. Згода?
– Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?
– Візьму, якщо не боїшся.
– Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?
– Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав-нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно – тільки ти не кажи нікому.
– Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?
– Нічого такого, кліщ.
– Де ти його взяв?
– Там, у лісі.
– А що ти за нього просиш?
– Не знаю. Не хочеться продавати.
– Не хочеш – не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.
– Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.
– Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.
– То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.
– Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.
– Ану, покажи.
Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:
– А він справжній?
Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.
– Ну, вмовив, – сказав Гекльберрі, – по руках!
Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.
Дійшовши до школи – дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, – Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.
– Томас Сойєр!
Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.
– Я тут, сер.
– Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?
Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:
– Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!
Учителя ледве правець не вхопив – він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:
– Ви… Що ви зробили?
– Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.
– Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.
Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:
– А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.
Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно – він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.
Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть – у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:
– Можна мені подивитись?
Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:
– Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.
Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою – вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:
– Який гарненький! А тепер намалюйте мене.
Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала:
– Ой, як хороше! Шкода, що я не вмію малювати.
– Це легко, – прошепотів у відповідь Том. – Я вас навчу.
– Правда, навчите? А коли?
– На великій перерві. Ви підете додому обідати?
– Я можу лишитися, якщо ви хочете.
– Оце здорово! А як вас звати?
– Беккі Тетчер. А вас? Ой, я вже знаю: Томас Сойєр.
– Це коли мене хочуть відшмагати. А якщо я добре поводжусь – Том. Називайте мене Том, згода?
– Згода.
Том заходився шкрябати щось на дошці, знову закриваючи написане від Беккі. Цього разу вона не соромилась і попросила показати, що це таке. Том відповів:
– Так, нічого особливого.
– Ні, покажіть.
– Не варто. Вам буде нецікаво.
– Ні, цікаво. Покажіть, будь ласка.
– Ви про мене розкажете.
– Ні, не розкажу. Ну, ось вам чесне-пречесне, найчесніше слово, що не скажу.
– Нікому-нікому не скажете? Ніколи, до самої смерті?
– Нікому на світі. А тепер показуйте.
– Та ні, правда, вам буде нецікаво!
– Ну, якщо ви так зі мною поводитесь, то я сама подивлюся.
Вона схопила своєю маленькою ручкою руку Тома, виникла невелика боротьба, причому Том вдавав, що опирається, а сам потроху відсував свою руку, доки не з’явилися слова: «Я вас кохаю!»
– Ох, який ви огидний! – і вона спритно ляснула Тома по руці, проте все ж зашарілась, та й загалом було помітно, що вона дуже задоволена.
Цієї миті хлопчик відчув, як чиясь сильна рука повільно й невідворотно стискає його вухо і тягне догори й уперед. Таким чином його провели через увесь клас і посадили на колишнє місце під перехресним вогнем хихотіння. Після цього вчитель постояв над ним кілька тяжких хвилин та нарешті попрямував до свого трону, так і не промовивши жодного слова. І хоча Томове вухо горіло, серце його було сповнене радістю.
Коли клас вгамувався, Том чесно спробував учити уроки, але був для цього надто схвильований. Коли до нього дійшла черга читати вголос, він осоромився, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гірські хребти, хребти на річки й річки на материки, так що на Землі знову запанував первозданний хаос. Згодом, коли писали диктант, хлопець наробив помилок у найпростіших словах, відомих навіть немовлятам, опинився на останньому місці, й олов’яна медаль за успіхи у правописі, яку він носив усім напоказ кілька місяців поспіль, перейшла до іншого учня.
Розділ VII
Чим більше Том намагався зосередитись на уроці, тим більше йшли у розбрід його думки. Нарешті Том зітхнув, позіхнув і облишив читання. Йому здавалось, що велика перерва ніколи не розпочнеться. Повітря зовсім завмерло. Не відчувалося ані найменшого вітерцю. З усіх нудних днів цей був найнуднішим. Бурмотіння двадцяти п’яти учнів, які зосереджено зубрили завдання, навівало дрімоту, як дзижчання бджіл. Там, за вікном, де гаряче блищало сонце, крізь мерехтливе від спеки повітря, що мало вдалині ліловий відтінок, зеленіли кучеряві схили Кардіфського пагорба; дві-три пташки, розпластавши крила, ліниво кружляли високо в небі; на вулиці не було видно жодної живої душі, крім кількох корів, та й ті дрімали. Душа Тома рвалася на волю, прагнула до чогось, що оживило б його, допомогло пережити ці нудні години. Його рука полізла до кишені, й обличчя засяяло радісною, майже блаженною усмішкою. Він потихеньку витягнув коробочку з-під пістонів, узяв кліща й випустив його на довгу пласку парту. Кліщ, певно, також засяяв радісною, майже блаженною усмішкою, але це було передчасно: щойно він, сповнений вдячності, кинувся навтьоки, Том загородив йому шлях шпилькою і примусив повернути вбік.
Задушевний друг Тома сидів поряд із ним, страждаючи так само, як страждав нещодавно Том; він миттю зацікавився розвагою і з вдячністю взяв у ній участь. Цим задушевним другом був Джо Гарпер. Зазвичай хлопчики дружили цілий тиждень, а в неділю йшли один на одного війною. Джо витягнув шпильку із лацкана курточки й також допоміг муштрувати полоненого. Гр а з кожною хвилиною ставала все цікавішою. Незабаром Тому здалося, що вони вдвох лише заважають один одному і жоден з них не отримує справжнього задоволення від кліща. Він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і розділив її навпіл, провівши риску згори донизу.
– Ось, – сказав він, – доки кліщ на твоїй стороні, можеш підганяти його шпилькою, я не буду його зачіпати; а якщо ти його проґавиш і він перебіжить на мій бік, то вже ти його не зачіпай, тоді я буду його ганяти.
– Добре, давай, випускай кліща.
Кліщ дуже скоро втік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи його помучив, а потім кліщ накивав п’ятами і знову перетнув кордон. Він весь час перебігав з місця на місце. Доки один із хлопчиків із захватом ганяв кліща, весь поринувши в це заняття, другий дивився з не меншим захопленням – обидві голови схилилися над дошкою, обидві душі померли для решти світу.
Перемога ось-ось готова була перейти до Тома; у нього вже руки чесалися підштовхнути кліща, але тут Джо спритно спрямував його шпилькою в інший бік, і кліщ лишився у його володінні. Зрештою Том не витримав. Спокуса була надто великою. Він простягнув руку і підштовхнув кліща шпилькою. Джо одразу ж обурився. Він сказав:
– Томе, облиш кліща.
– Я хотів лише розворушити його трішечки…
– Ні, сер, це нечесно; дайте йому спокій.
– Але ж я зовсім трішечки!
– Ще раз кажу: облиш кліща!
– Не облишу!
– Доведеться – він на моєму боці!
– Послухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?
– А мені начхати, чий би він не був! На моєму боці, значить, не смій зачіпати.
– А я все одно буду. Кліщ мій, що хочу, те з ним і роблю, ось так.
Страшний удар упав на плечі Тома, а другий, точнісінько такий самий, – на плечі Джо; дві хвилини поспіль пил летів навсібіч з їхніх курточок, і всі школярі веселилися, споглядаючи цю картину. Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як весь клас затих, коли вчитель пройшов навшпиньки через усю кімнату й зупинився біля них. Він досить довго споглядав виставу, перш ніж її дещо урізноманітнити.
Коли школярів відпустили на велику перерву, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй:
– Одягніть капелюшок, нібито ви йдете додому, а коли дійдете до рогу, під якимось приводом відстаньте від решти дівчаток, заверніть у провулок і повертайтесь сюди. А я піду іншим шляхом і теж утечу від своїх.
Так вони і зробили – він пішов з одним гуртом школярів, вона – з іншим. За кілька хвилин обоє зустрілися в кінці провулка і повернулися до школи, де, крім них, нікого не лишилося. Вони сіли вдвох за одну парту, поклали перед собою грифельну дощечку. Том дав Беккі грифель і почав водити її рукою по дощечці, показуючи, як треба малювати, і таким чином у них вийшов ще один чудовий будиночок. Потім інтерес до мистецтва дещо ослаб, і вони розговорилися. Том потопав у блаженстві. Він запитав у Беккі:
– Ви любите пацюків?
– Ні, я їх терпіти не можу.
– Ну, живих і я не можу. Я кажу про дохлих – щоб крутити навколо голови на мотузочку.
– Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. Я більше люблю жувати гумку.
– Ще б пак, і я теж. Добре було б зараз пожувати.
– Хочете? У мене є трішки. Я дам вам пожувати, тільки ви потім віддайте.
Том погодився, і вони почали жувати гумку по черзі й бовтали ногами від надміру задоволення.
– Ви були коли-небудь в цирку? – поцікавився Том.
– Так, і тато сказав, що ще мене поведе, якщо я буду добре вчитися.
– А я стільки разів бував! Три чи навіть чотири рази. Церква – дурниця порівняно з цирком. У цирку весь час щось показують. Коли я виросту, піду в клоуни.
– Справді? От буде добре! Вони дуже гарні, всі такі барвисті.
– Точно. І гроші гребуть лопатою. Бен Роджерс казав, ніби по цілому долару за день. Послухайте, Беккі, ви колись були заручені?
– А що це означає?
– Ну як, заручені, щоб вийти заміж.
– Ні, ніколи.
– А вам хотілося б?
– Можливо. Якщо чесно, я не знаю. А на що це схоже?
– На що схоже? Та ні на що не схоже. Ви просто кажете хлопцеві, що ніколи-ніколи не вийдете заміж за іншого, потім цілуєтесь, от і все. Це кожен зможе.
– Цілуєтесь? А навіщо ж цілуватися?
– Ну, знаєте, це для того… Та просто тому, що всі так роблять.
– Усі?
– Ну, звісно! Всі, хто закоханий один в одного. Ви пам’ятаєте, що я написав на дощечці?
– Т-так.
– То що?
– Не скажу.
– Може, мені вам сказати?
– Т-так, лише якось іншим разом.
– Ні, я хочу зараз.
– Ні, не зараз, краще завтра.
– Ні, краще зараз. Ну, хіба вам важко, Беккі, я пошепки, зовсім тихенько.
Оскільки Беккі вагалася, Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв її за плечі й дуже ніжно прошепотів, майже торкаючись губами вуха дівчинки:
– Я тебе кохаю. А потім додав:
– А тепер ти шепни мені це саме.
Вона відмовлялася якийсь час, потім сказала:
– Ви відверніться, щоб вам не було видно, коли я шепну. Тільки не розповідайте нікому. Томе, не розкажете? Нікому на світі, добре?
– Ні, я нізащо нікому не скажу. Ну ж бо, Беккі!
Він відвернувся. Вона нахилилася так близько, що від її дихання волосся Тома заворушилось, і прошепотіла: «Я – вас – кохаю».
І, підхопившись із місця, вона почала бігати навколо парт і лавок, а Том за нею; потім вона забилася в куточок, закривши обличчя білим фартушком. Том, обійнявши Беккі за шию, почав її вмовляти:
– Ну, Беккі, ось і все, тепер лише поцілуватися. І даремно ти боїшся – це вже зовсім просто. Ну, Беккі! – він тягнув її за фартух і за руки.
Незабаром вона здалася, опустила руки й покірно підставила Тому обличчя, розпашіле від біганини. Том поцілував її просто в червоні губки і сказав:
– Ось і все, Беккі. Після цього, знаєш, ти вже не повинна нікого кохати, крім мене, і заміж теж не повинна виходити за когось іншого. Тепер це вже назавжди, навіки. Згода?
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента