Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ I
Климко прокинувся вiд холодно© роси, що впала йому на босi ноги (видно,
кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно
бува лише восени на сходi сонця, - без жайворiння, без легких з позолотою
хмарок по обрiю, без усмiхнено© радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги
пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз
горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на
стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю
набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми
гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах,
пищали раденько, що ©м розвага, i Климко проганяв ©х усяк: сукав ногами,
кишкав на них сердито - аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями
вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна - то був вихор з
великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком,
коли Климко вийшов у степ за станцiю i востанн оглянувся назад. Та
листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла,
розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружля ?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi,
i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного
холоду в усьому тiлi.
"Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом,
срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж
телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи
багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було
велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами
сiль, - бери скiльки здужа ш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна
вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й
хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо© мазути. Не брали ©© нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу
коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.
Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi, зморений
очима i усмiхнений до Климка.
- Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? - питався, бувало,
знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався
червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергово© змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у
пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все
одно не одмиються.
- Ось побiльша ш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав дядько. -
Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з
роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
- А давай лишень сво© граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це
була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком чепурно списанi
зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою,
витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не
обернувся, насипати йому юшки, яко© сам i наварив, - гарячо© та запашно©.
Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав
"посередньо".
- О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було
написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знiчено одказував:
- То в мене, дя, пiсля велико© перерви руки дуже померзли, от воно й
хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до
юшки.
- Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у, тако© не
всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди
хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам
дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи ©х не чiпав, бо то
були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у
скриньцi молоток, жмутик пухко© бiло© нитковини, великий кухоль, щоб
набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй
ножик - рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ
пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках,
зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю
зi сво ю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД
стояв на запаснiй колi©, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби
ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi
колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля
нього i взимку було тепло.
- Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав дядько. -
Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з
паровозно© будки i махав рукою - отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi©, ходили на роботу i
поверталися з не© хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi©, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцi© вночi! Брязкали сталевими тарелями
вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у сво© сюрчки й
вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по
колесах обходчики по©здiв, i мовби десь угорi над станцi ю постiйно, одним
голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал,
штибу, котельно© пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль
малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти:
червоне - маки, син - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i тремтiли,
як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi
ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi
iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi
вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi
чорнi ночi по©зди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не
вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз
шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло
лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками
лiтакiв i гармат...
I одно© з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч
на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав
тодi на станцi©, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i
не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового
ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...
Удосвiта на станцiю при©хала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила,
його помiчникiв, старого Кiндратовича, що ©здив iще на царських паровозах,
i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi
обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той
натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i
закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
- Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову
чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але
хтось придержав його за плечi й сказав:
- Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.
- Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер, ©х
вугiллям побило...
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi
було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiнн листя з пристанцiйного
скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники
в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i
знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися
з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала
вголос i припадала щокою до чорних - ©х так i не вiдмили - дядькових рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi
сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з
деповсько© клумби i гайстри з чи ©сь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти
дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними
днями.
- На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в
грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком,
заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i
розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до
пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на сво му шляху тонку, ще не
стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля
порога й сказала:
- Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер
тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою - зварити
©сти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у сво му солом'яному
кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за
перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цi © скирти, чулося по-вранiшньому
лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у
вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi
понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi
куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках
стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що
трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно,
куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в
розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв
голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок
глибше врився в сво кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся
на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши
кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене
зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з
карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов
до скирти, щоб набрати соломи пiд сво утле тiло. Климко зрозумiв це, коли
дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось
бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмикано© - Климкове кубло - i пiшов
до не©. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути,
ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути
зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого
не бачачи перед собою, крiм блискучо© пiдкови на пiдборi, схопився на
колiна, - брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з
пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив
карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в
маленьку чорну дучку карабiнного дула - воно тремтiло, нацiлене йому в
перенiсся, - потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
- Не бiйтеся, дядьку, - сказав, затинаючись вiд холоду. - Бачте, в мене
ж нiчого в руках нема .
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не
опустив.
- Нема , - кажу, - Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
- О-у, - сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i
засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що
синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко
дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв
угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
Заспоко©вшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями
окулярiв i спитав:
- Кто ти сть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат
затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став
перелiчувати:
- Iван, Александр, Петер...
- Нi, - сказав Климко. - Мене звати Клим.
- О-у, Клiм Ворошiлоф! - реготнув солдат. - Клiм! Розумем... Тут сть
твой дом?
- Нi, - похитав головою Климко. - Я тут тiльки но чував. Дому в мене
нiде нема.
- Так, - сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив
довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" - i кiлька разiв
повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який,
очевидно, був чехом, бо©ться якихось партизанiв i мало не застрелив його,
Климка, зненацька,
- Я йду по сiль, отуди, - Климко показав на бiлi гори. - Менi треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. - Солi.
- А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль©..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од
холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд не© покоротшала i
потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiло©
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав
головою: "Война, война... Плохо..." - i пiшов до коней, згорблений, у
важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i
незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих - вони торохтiли -
зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка
солi - може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив
i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою
млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона
пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод
враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та
сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею.
Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив
у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще
чогось", - подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов
путiвцем просто на бiлi гори.
РОЗДIЛ II
Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi
грiла босi ноги, в кишенях дядьково© дiжурки лежало шiсть великих сухарiв
з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом
повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошка полини, щоб войи дужче
пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим
камiнням на голих пагорбках.
Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i
дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок - так звала аптекаря вся дiтвора у
висiлку й на станцi© - цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у
висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на
манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим
животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i
кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати
ранками по базару - в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до
колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими
китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи
не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд
бiлих розпущених вусiв: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, мо вам шануванняч-ко!"
I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка,
i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто
посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно:
"Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже". Або: "Авспiрiнi, авспiрiнi
пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!"
Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi сво ю
загадковiстю й урочистiстю:
- Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте
якось.
Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди
заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його
та мничi слова - "куальцексс", "хiна", "авспiрiнi"... Найдужче йому
подобалося в них "а": кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,
перекочувалося в аптекаревому горлi - теж як бочоночки...
Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до
Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка,
i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким
тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних сво©х штанiв стосик червоних
тридцяток i поклав перед Климком на столi:
- Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони - безцiнь... А
ще краще, якби ти подався на села та пристав до яко©сь бабусi в помiч та й
перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станцi© дядькiв пайок, так що жити
можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
- Вони вже не почнуться, - зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть...
Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з
висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив
здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно
впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного
вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його
розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у
Климка на очах - швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя
горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за
посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.
Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна,
вiд не© потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони мерзли так,
що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред
дороги й одтирав ©х руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то
другу, i знову одтирав.
Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи
що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив
Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав
набiк, як то бува при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому
супоко©. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими
осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч не© на межах лежали купки
старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два
труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у не© якусь
цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння,
змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю
вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко
розворушив палицею багаття - з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля,
картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок,
рожевих та пахучих. Климко швидко зжував ©х, забувши навiть, що в нього
сiль. I тодi йому так схотiлося ©сти, що сльози самi виступили на очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько
видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню
половину сухаря вiн iз'©в учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в
ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний
кущ глоду. Климко обiрвав його до останньо© ягоди i ©в доти, аж доки не
занудило.
Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби ©х давав
йому дiд Бочонок, а не його жiнка, - худа, злюща i скупа Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв,
здавалося, що Бочончиха не ставля миски iз святковим ©стивом на стiл, а
кида ©х, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi,
проте мовчав.
Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль
вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше - не
зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском
перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку
втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску
борщу. Вона кинула ©© на стiл i знову зачинилася на кухнi.
- Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не
дивитися на борщ.
- ©ж, - попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за
той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись. Вона така i .
Климко навiть не поворухнувся.
У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста
ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на
високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд
кухнi пахло гарячим хлiбом.
У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з
стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув
крiзь них змучений жiночий голос:
- Не краща йому, Карповичу... Горить увесь. Ви ще щось дали, таке
щось, щоб помогло... А вам за те ось я чок, сальця четвертинку...
- Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
- Хто там? - вийшла з кухнi Бочончиха.
- По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
- Людина, людина, - перекривила Бочончиха. - I всiм на дурняк дай.
- Чого це на дурняк? - сердито одказав Бочонок. - Пiди вiзьми там
"подаяния".
- Я чка... Сальце осьо... - знову почув Климко.
Потiм рипнули дверi в прикомiрок, - видно, Бочончиха пiшла ховати
"подаяния" за лiки.
Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в
фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось
сама собi тонкими сердитими губами.
Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
- Глядися ж у дорозi. А краще - пристань до яки хось добрих людей,
бiженцiв, - серед нещасних багато добрих, - та iди вкупi з ними. ©х
тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. - I скрушно подивився на босi
Климковi ноги. - Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь
босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою
схова шся.
На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота
й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати ©© в кожне око
по черзi...
Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцi© кiлометрiв за
двадцять п'ять i сiв перепочити - гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об
дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло мло©ло вiд утоми.
Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбно© бiло© черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав ©х соломиною, ще раз розломив
сухар i ще повикидав... ©сти довелося вже крихти. Але то було не
найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся,
щоб iти, i впав: ноги не вдержали, ©х нiби одняло. Що встане, то i впаде,
i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i
кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"
Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй
пилюзi.
Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти
повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi
п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити
©х не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька
кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно,
тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.
Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго
одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи ©х просто до полум'я. Нагрi ,
потре добренько обома руками i знову суне до полум'я. Аж доки вигнав
зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
- Одна! - вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. - О! Друга! О!
Третя!..
Сонце вже припiкало, - не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко
працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув
дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних,
притоптаних дитячими ногами кущiв ("Он хто картопельку пiк!"), i,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ I
Климко прокинувся вiд холодно© роси, що впала йому на босi ноги (видно,
кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно
бува лише восени на сходi сонця, - без жайворiння, без легких з позолотою
хмарок по обрiю, без усмiхнено© радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги
пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз
горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на
стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю
набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми
гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах,
пищали раденько, що ©м розвага, i Климко проганяв ©х усяк: сукав ногами,
кишкав на них сердито - аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями
вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна - то був вихор з
великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком,
коли Климко вийшов у степ за станцiю i востанн оглянувся назад. Та
листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла,
розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружля ?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi,
i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного
холоду в усьому тiлi.
"Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом,
срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж
телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи
багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було
велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами
сiль, - бери скiльки здужа ш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна
вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й
хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо© мазути. Не брали ©© нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу
коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.
Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi, зморений
очима i усмiхнений до Климка.
- Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? - питався, бувало,
знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався
червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергово© змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у
пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все
одно не одмиються.
- Ось побiльша ш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав дядько. -
Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з
роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
- А давай лишень сво© граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це
була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком чепурно списанi
зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою,
витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не
обернувся, насипати йому юшки, яко© сам i наварив, - гарячо© та запашно©.
Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав
"посередньо".
- О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було
написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знiчено одказував:
- То в мене, дя, пiсля велико© перерви руки дуже померзли, от воно й
хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до
юшки.
- Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у, тако© не
всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди
хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам
дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи ©х не чiпав, бо то
були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у
скриньцi молоток, жмутик пухко© бiло© нитковини, великий кухоль, щоб
набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй
ножик - рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ
пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках,
зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю
зi сво ю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД
стояв на запаснiй колi©, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби
ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi
колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля
нього i взимку було тепло.
- Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав дядько. -
Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з
паровозно© будки i махав рукою - отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi©, ходили на роботу i
поверталися з не© хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi©, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцi© вночi! Брязкали сталевими тарелями
вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у сво© сюрчки й
вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по
колесах обходчики по©здiв, i мовби десь угорi над станцi ю постiйно, одним
голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал,
штибу, котельно© пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль
малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти:
червоне - маки, син - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i тремтiли,
як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi
ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi
iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi
вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi
чорнi ночi по©зди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не
вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз
шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло
лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками
лiтакiв i гармат...
I одно© з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч
на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав
тодi на станцi©, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i
не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового
ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...
Удосвiта на станцiю при©хала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила,
його помiчникiв, старого Кiндратовича, що ©здив iще на царських паровозах,
i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi
обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той
натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i
закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
- Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову
чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але
хтось придержав його за плечi й сказав:
- Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.
- Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер, ©х
вугiллям побило...
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi
було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiнн листя з пристанцiйного
скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники
в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i
знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися
з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала
вголос i припадала щокою до чорних - ©х так i не вiдмили - дядькових рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi
сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з
деповсько© клумби i гайстри з чи ©сь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти
дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними
днями.
- На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в
грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком,
заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i
розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до
пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на сво му шляху тонку, ще не
стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля
порога й сказала:
- Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер
тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою - зварити
©сти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у сво му солом'яному
кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за
перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цi © скирти, чулося по-вранiшньому
лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у
вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi
понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi
куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках
стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що
трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно,
куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в
розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв
голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок
глибше врився в сво кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся
на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши
кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.
Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене
зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з
карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов
до скирти, щоб набрати соломи пiд сво утле тiло. Климко зрозумiв це, коли
дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось
бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмикано© - Климкове кубло - i пiшов
до не©. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути,
ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути
зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого
не бачачи перед собою, крiм блискучо© пiдкови на пiдборi, схопився на
колiна, - брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з
пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив
карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в
маленьку чорну дучку карабiнного дула - воно тремтiло, нацiлене йому в
перенiсся, - потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
- Не бiйтеся, дядьку, - сказав, затинаючись вiд холоду. - Бачте, в мене
ж нiчого в руках нема .
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не
опустив.
- Нема , - кажу, - Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
- О-у, - сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i
засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що
синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко
дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв
угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.
Заспоко©вшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями
окулярiв i спитав:
- Кто ти сть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат
затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став
перелiчувати:
- Iван, Александр, Петер...
- Нi, - сказав Климко. - Мене звати Клим.
- О-у, Клiм Ворошiлоф! - реготнув солдат. - Клiм! Розумем... Тут сть
твой дом?
- Нi, - похитав головою Климко. - Я тут тiльки но чував. Дому в мене
нiде нема.
- Так, - сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив
довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" - i кiлька разiв
повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який,
очевидно, був чехом, бо©ться якихось партизанiв i мало не застрелив його,
Климка, зненацька,
- Я йду по сiль, отуди, - Климко показав на бiлi гори. - Менi треба
солi, i потрусив собi з пучки на долоню. - Солi.
- А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль©..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од
холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд не© покоротшала i
потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiло©
плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав
головою: "Война, война... Плохо..." - i пiшов до коней, згорблений, у
важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i
незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих - вони торохтiли -
зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка
солi - може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив
i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою
млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона
пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод
враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та
сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею.
Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив
у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще
чогось", - подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов
путiвцем просто на бiлi гори.
РОЗДIЛ II
Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навiть весело. Пух ка пилюга на дорозi
грiла босi ноги, в кишенях дядьково© дiжурки лежало шiсть великих сухарiв
з бiлого хлiба i чимала торба на сiль. А тут iще степу, сонця кругом
повнiсiнько. Вiтерець лоскоче ковил-траву, колошка полини, щоб войи дужче
пахли. I нiде анi лялечки. Тiльки ящiрки шастають помiж травою та теплим
камiнням на голих пагорбках.
Сухарiв дав Климковi на дорогу дiд Бочонок, станцiйний аптекар i
дядькiв Кирилiв товариш. Дiд Бочонок - так звала аптекаря вся дiтвора у
висiлку й на станцi© - цiлими днями, навiть у недiлю, просиджував у
висiлковiй аптецi коло базару i (це було видно через вiкно) розважував на
манюнiх вагах якiсь лiки або стояв за прилавком, упершись у нього великим
животом. Вiн знав усiх, i його теж знали всi. Сивий, вусатий i
кругло-товстий, як справжнiсiнький бочонок, аптекар любив походжати
ранками по базару - в широких смугастих штанях, у довгiй, ледь не до
колiн, синiй косоворотцi, пiдперезанiй крученим шовковим поясом з бiлими
китицями. На ногах у нього були величезнi жовтi черевики. Бочонок нiколи
не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими i реготав басом з-пiд
бiлих розпущених вусiв: "Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, мо вам шануванняч-ко!"
I знову реготав, причому живiт йому здiймався, мов велика пругка подушка,
i двигтiв. Шовковi китицi на поясi теж двигтiли, йому тут-таки просто
посеред базару скаржилися на всiлякi немочi, i вiн одказував по важно:
"Куальцексс, куальцексс приймайте, мiй друже". Або: "Авспiрiнi, авспiрiнi
пийте, моя ласко. Тричi на день по однiй пiгулцi. Крейди не шкода!"
Були, проте, й такi, кому Бочонок призначав лiки, особливi сво ю
загадковiстю й урочистiстю:
- Я приготую вам краплi датського короля, мiй шановний. Загляньте
якось.
Бiжачи вранцi до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди
заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком i послухати отi його
та мничi слова - "куальцексс", "хiна", "авспiрiнi"... Найдужче йому
подобалося в них "а": кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,
перекочувалося в аптекаревому горлi - теж як бочоночки...
Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дiд Бочонок прийшов до
Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвiрка,
i, втерши сльози, присiв бiля Климка на стiлець, що так i охнув пiд важким
тiлом. Тодi дiстав з кишенi широченних сво©х штанiв стосик червоних
тридцяток i поклав перед Климком на столi:
- Може, хоч хлiбину колись купиш. На всi. Бо зараз вони - безцiнь... А
ще краще, якби ти подався на села та пристав до яко©сь бабусi в помiч та й
перебув цю лиху годину. Я тобi харчiв на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станцi© дядькiв пайок, так що жити
можна. До того ж у школi скоро почнуться заняття.
- Вони вже не почнуться, - зiтхнув дiд Бочонок. Нiмцi от-от прийдуть...
Незабаром нiмецькi лiтаки розбомбили станцiю. Климко бiгав у той день з
висiлковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок i бачив
здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася i повiльно
впала водогiнна вежа, а в повiтрi над полум'ям i димами пiсля кожного
вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила i в барак, i його
розвалило, розкидала в усi боки, а рештки стiн i простiнкiв згорiли у
Климка на очах - швидко, як трiски. Пожежi нiхто негасив, бо станцiя
горiла вся, горiли депо i шахта, а два паровози, що встигли вiдiйти за
посадку бiля кладовища, клично i сумно гули в два неоднаковi гудки.
Так i зостався Климко, в чiм був, у чому йшов зараз.
Сонце стало вже височенько i пригрiвало в спину, а земля була холодна,
вiд не© потерпли пiдошви i зробилися як дерев'янi. Коли вони мерзли так,
що аж пекли, i не було вже терпцю йти далi, Климко сiдав просто посеред
дороги й одтирав ©х руками, хукав на них, пiднiмаючи до рота то одну, то
другу, i знову одтирав.
Попереду забовванiв лiсок, самi вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи
що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помiтив
Климко, тоненькою цiвочкою пiдiймався вгору димок. Вiн не танув i не падав
набiк, як то бува при вiтровi, а лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому
супоко©. Климко зрадiв тому димковi й подався на нього.
Багаття жеврiло неподалiк вiд путiвця, на картоплищi помiж прижовклими
осиками й кленами. Грядка була невелика, пообiч не© на межах лежали купки
старого почорнiлого од моху камiння- видно, хтось колись не день i не два
труждався тут, щоб звiльнити землю вiд каменю i посадить у не© якусь
цеберчину картоплi. Коло багаття лежала купа прим'ятого картоплиння,
змiшаного з опалим листям, i видно було глибокий слiд вiд тачки. Картоплю
вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла. Климко
розворушив палицею багаття - з нього викотилося двi чорнi, як-вугiлля,
картоплини. Шкiрка на них так пригорiла, що аж вiдстряла од серединок,
рожевих та пахучих. Климко швидко зжував ©х, забувши навiть, що в нього
сiль. I тодi йому так схотiлося ©сти, що сльози самi виступили на очах.
Вiн повитрушував з кутикiв у кишенях дiжурки крихти вiд сухарiв, легенько
видмухнув з них остюки та солом'яну потеруху i ще трохи поласував. Останню
половину сухаря вiн iз'©в учора зранку i вiдтодi не мав анi рiсочки в
ротi. Щоправда, в одному лiску над шляхом трапився йому в гущавинi рясний
кущ глоду. Климко обiрвав його до останньо© ягоди i ©в доти, аж доки не
занудило.
Сухарiв хватило б надовше, якби вони були не червивi, якби ©х давав
йому дiд Бочонок, а не його жiнка, - худа, злюща i скупа Бочончиха.
Климковi завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом в гостях у Бочонкiв,
здавалося, що Бочончиха не ставля миски iз святковим ©стивом на стiл, а
кида ©х, на що дiд Бочонок тiльки прикахикував i йорзався на стiльцi,
проте мовчав.
Коли Климко забiг до аптекаря i сказав, що подасться на села (про сiль
вiн змовчав, боячись, щоб Бочонок не вiдмовляв його чи ще гiрше - не
зоставив жити в себе), той вийшов на кухню i довго несмiливим баском
перемовлявся про щось iз Бочончихою. Климко хотiв був уже потихеньку
втекти, але тут увiйшов аптекар з жiнкою, що несла поперед себе миску
борщу. Вона кинула ©© на стiл i знову зачинилася на кухнi.
- Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, i похнюпився, щоб не
дивитися на борщ.
- ©ж, - попросив Бочонок, винувато клiпаючи очима й хапаючи себе то за
той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись. Вона така i .
Климко навiть не поворухнувся.
У кiмнатi в аптекаря дуже пахло лiками. На пiдлозi лежала товста
ковдра, по стiнах висiли великi гарнi картини в золочених рамах, на
високому лiжку пiд подушками спав кiт з великим пухнастим хвостом, а вiд
кухнi пахло гарячим хлiбом.
У вiкно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко пiдвiвся з
стiльця, виглянув через фiранку i закивав головою.
Вiн вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, i Климко почув
крiзь них змучений жiночий голос:
- Не краща йому, Карповичу... Горить увесь. Ви ще щось дали, таке
щось, щоб помогло... А вам за те ось я чок, сальця четвертинку...
- Нi-нi, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А лiки я зараз винесу.
- Хто там? - вийшла з кухнi Бочончиха.
- По лiки людина прийшла. Чоловiковi погано.
- Людина, людина, - перекривила Бочончиха. - I всiм на дурняк дай.
- Чого це на дурняк? - сердито одказав Бочонок. - Пiди вiзьми там
"подаяния".
- Я чка... Сальце осьо... - знову почув Климко.
Потiм рипнули дверi в прикомiрок, - видно, Бочончиха пiшла ховати
"подаяния" за лiки.
Коли Климко вже вийшов на ганок, вона догнала його з шiстьма сухарями в
фартусi, швидко, дрiбно перехрестила перед самими очима i прошепотiла щось
сама собi тонкими сердитими губами.
Бочонок вивiв Климка за ворота i сказав:
- Глядися ж у дорозi. А краще - пристань до яки хось добрих людей,
бiженцiв, - серед нещасних багато добрих, - та iди вкупi з ними. ©х
тепер сила-силенна суне у всi кiнцi. - I скрушно подивився на босi
Климковi ноги. - Знайшов би я тобi i взувачку, бо як же оце йти в осiнь
босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь iз головою
схова шся.
На прощання вiн поцiлував Климка, притиснувши до свого великого живота
й лоскотнувши вусами, вийняв з кишенi хустку i став умочати ©© в кожне око
по черзi...
Перший сухар Климко розломив, коли вiдiйшов од станцi© кiлометрiв за
двадцять п'ять i сiв перепочити - гули ноги, пекло пiдошви, натрудженi об
дрiбнi камiнцi, що траплялися в пилюзi, та й усе тiло мло©ло вiд утоми.
Розломив i побачив, що всерединi аж кишить дрiбно© бiло© черви.
Скривившись вiд огиди, Климко повикидав ©х соломиною, ще раз розломив
сухар i ще повикидав... ©сти довелося вже крихти. Але то було не
найстрашнiше. Найстрашнiше сталося тодi, коли вiн,, перепочивши, пiдвiвся,
щоб iти, i впав: ноги не вдержали, ©х нiби одняло. Що встане, то i впаде,
i впаде. Вiн злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками i
кричав: "Ану йдiть! Ану йдiть менi зараз!"
Вiн таки пiдвiвся i пiшов, ледве-ледве пересуваючи ступнi в крутiй
пилюзi.
Так було пiсля кожного перепочинку, i Климко збагнув, що краще йти
повiльнiше, але йти i йти без упину, анiж поспiшати i через кожнi
п'ять-шiсть кiлометрiв падати, знесилившись, на землю.
Найдужче болiли ноги зранку пiсля ночiвлi. Але Климко вже знав, що бити
©х не слiд, а треба легенько розтерти, поляскати долонями i першi кiлька
кiлометрiв iти помаленьку. Далi вони вже не болiли, йшли собi слухняно,
тiльки нiмо дзвенiли кожною жилочкою.
Климко пiдкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок i довго
одiгрiвав ступнi, час вiд часу дотуляючи ©х просто до полум'я. Нагрi ,
потре добренько обома руками i знову суне до полум'я. Аж доки вигнав
зашпори. Потiм узяв палицю, котрою розворушував багаття i пiшов по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
- Одна! - вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. - О! Друга! О!
Третя!..
Сонце вже припiкало, - не дуже, одначе, по-осiнньому, але Климко
працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вiн скинув
дiжурку i знову став до роботи. При самiй межi знайшов кiлька невикопаних,
притоптаних дитячими ногами кущiв ("Он хто картопельку пiк!"), i,