Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
(Полiтична концепцiя в образах_)
Роман
[Подi© вiдбуваються пiсля закiнчення друго© свiтово© вiйни. У Москвi
проживають брати Iваненки - укра©нцi, що колись були членами партi©
укра©нських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки ©х було заарештовано
за членство в та мнiй органiзацi©, яка боролась за волю й самостiйнiсть
Укра©ни. Нелюдськi катування витримав лише Марко Iваненко, якого було
заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй, Степан та
вген пiдписали все, що вiд них вимагала влада, i стали сексотами
(секретними спiвробiтниками) та мно© служби. Степан Iваненко отримав
навiть посаду депутата Верховно© Ради, але в дiйсностi вiн працю та мним
провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державно© безпеки) i допомага
виловлювати ворогiв режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до
Миколи Б лугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Б лугiн повiдомив, що
Марко Iваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братовi
"секрет велико© державно© ваги". Степан Петрович ©де до концтабору. Марко
помира , але перед смертю переда Степановi листа, в якому стверджу ться,
що iсну масова та мна антисталiнська органiзацiя "термiтiв", яка ма на
метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона ма й свiй пароль. "А вiн такий:
треба сказати два рази "нiч". Коли скажеш це слово солдатовi народно©
армi©, вiн повинен два рази вiдповiсти тобi: "ранок". Але члени цi ©
органiзацi© не пiддаються на провокацi©, вони нiколи не скажуть "ранок"
та мному сталiнському агентовi.
Степан Петрович пропону сво му керiвництву дiзнатись, чи насправдi
iсну така органiзацiя. Для цього Iваненко зустрiча ться з членом
Полiтбюро "Дев'ятим", сво©м давнiм знайомим. "Дев'ятому" вiн говорить, що
розробив з провокацiйною метою спецiальну теорiю, яка, за умови ©©
реалiзацi©, допоможе лiквiдувати режим. З документами кореспондента
"Правди" Андрiя Зiнчука вiн ма по©хати в Укра©ну, де, на його думку,
знаходиться "гнiздо термiтiв", i провести опитування громадян, щоб виявити
©х ставлення до цi © теорi©. Якщо хтось ©© пiдтрима - значить вiн
"термiт". "Дев'ятий" просить його також дiзнатись про справжнi настро©
населення, про його ставлення до влади.
Степан Iваненко - Андрiй Зiнчук - ©де в Укра©ну. Людям, з якими вiн
зустрiча ться, "кореспондент" розповiда про теорiю "трудово©
колектократi©". Суть ©© поляга в тому, що, зважаючи на загрозу ново©
свiтово© вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi та соцiалiстичнi
кра©ни мають погодитись на сво рiдний експеримент: власнiсть ма належати
вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям,
якi працюють на певному пiдпри мствi. Коли б такий спосiб господарювання
(в по днаннi з полiтичною демократi ю) довiв би свою перевагу, то зникла б
i небезпека атомно© вiйни.]
Роздiл 10
З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий
державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн
призначив йому iнтерв'ю в себе пiд час обiду. Як i бiльшiсть
високопоставлених осiб, а надто близьких до Полiтбюра ВКП(б) та
генерального секретаря компартi© Укра©ни, чи краще сказати вiцекороля ©©,
Строганов жив у Липках[1], в чудесному "особняку". Особняк (як i кожне
житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як
бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур через
залiзнi ворота давався пiсля пильно© перевiрки документiв i часом обшуку.
Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова алея i з
ганку його видно було такий кра вид, що вiд нього хотiлося з захопленням
крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумi ться, не примушують чекати в
приймальнi, а надто пiсланця "Правди", чи то пак Сталiна. Навпаки, це вiн
примусив чекати хазя©в, бо назустрiч йому зразу ж вийшов сам Семен
Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд лiкоть, зараз же повiв
його до ©дальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй дамi з модною
зачiскою i пофарбованим "плятиновим" волоссям, яка посадила його поруч
себе. В ©дальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, тако© невисоко© окости,
що не варто було представляти ©м гостя (мабуть, секретарi, друкарки,
гувернантки та таке iнше), i дво дiтей. Цi останнi, хлопець i дiвчинка,
правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка i такi яснi, веселi
очi, що вiн ©м без представлення одверто посмiхнувся, i вони зараз же
вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом.
- Якi чудеснi личка! - прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст
Зiнчук i цим одразу привернув до себе серце матерi. Навiть сам Семен
Семенович посмiхнувся, i пiсля того за столом розiслався м'який
непримушений настрiй.
Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з гостем iз
Москви трошки зрадив свою звичку i говорив досить багато та весело.
(Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд самого Полiтбюра схвальний
вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан на Укра©нi).
Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн
i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в собi, такi
спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити ©м у чому-будь.
- Любо, ти не так трима ш виделку, - раз сказав вiн дочцi; сказав
спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть мати злякано
схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство.
Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши з радянським мiнiстром на
парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ©в. Чорна
iкра, розумi ться, як банальнiсть, а пiсля не© такi страви i вина, яким
навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у
дiтей, очi житт радiсно й п'янувато блищали.
Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету.
- Там ми займемось нашою справою, - додав вiн з усмiхом i з вибачливою
величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу.
У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж
двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому
невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними
золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла
галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий
захоплюючий кра вид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна
сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
- Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на
кра вид.
- Так, гарно, - владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою,
тiльки на фотель i сигари. - Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати
справжньо© турецько© кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого
iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу.
- О, цього цiлком досить! - запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i
швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу
рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив ©© вiд пiднесеного
хазя©ном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою "принаду".
Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення
до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву.
I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст
Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй
руцi, кiлька секунд подумав i сказав:
- Хороша iдея. Може бути корисною.
- А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви
i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила
пiтна вогкiсть.
Строганов спокiйно вiдповiв на запитання:
- Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росi©, чи коли хочете,
Радянського Союзу. До речi: ви - укра©нець, зда ться?
- О нi! - скрикнув Степан Петрович. - Я чистiсiнький росiянин. Мо
прiзвище нiби трохи... укра©нське, але я...
- А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих
нацiональних рахункiв, як дво "русских" людей i, розумi ться, комунiстiв.
Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цi ©, як ©©, колек...
- Колектократi©.
- Так, колектократi©, може бути дуже корисною. Якщо, розумi ться, ©©
умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не
боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторi©
людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi "наш великий
вождь", нi "наш диний Сталiн", бо це було б трохи вульгарно, банально, а
головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. "Йосиф
Вiссарiонович", це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй
близькостi до нього).
- ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою
скромну опiнiю, яка цiкавить "Правду". Отже я повторюю: iдея хороша й може
бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету.
- А як ви собi уявля те, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно
буде: фiзичне, полiтичне, во нне?
- Всяке, насамперед, розумi ться, полiтичне. Пропозицiя вiд нас
колектократi© всiм урядам свiту як способу замирення народiв зразу
приверне до нас симпатi© всiх трудових мас плянети. Капiталiсти,
розумi ться, не приймуть ©©. Тим краще. Цим вони вдво , втро збiльшать
силу прихильности до нас усiх народiв. Треба признатись, що цiлий ряд
обставин останнiм часом спричинилися до ослаблення цi © прихильности.
Отже, пропозицiя колектократi© з нашого боку i вiдмова iмперiялiстiв,
надто американських, зразу пiдняла б нашi полiтичнi фонди. Нашi друзi,
комунiстичнi партi© на Заходi, захитанi всякими мерзотниками Тiтами,
набрали б ново© сили, компартi© скрiзь здобули б бiльшiсть голосiв на
виборах, i вплив Росi© на свiтовому форумi набрав би величезного розмiру.
I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету. Москва стала б
столицею i владаркою свiту без проливу крови, принаймнi росiйсько©.
Можливо, що в деяких кра©нах дiйшло б до крови, але тiльки внутрiшньо©,
барикадно© крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi кра©ни в
сво© руки.
- Вибачте, - знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, - а
як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об' днаних Нацiй про iдею
соцiяльно-економiчно© демократi© було б поставлено пропозицiю про
полiтичну демократiю?
Строганов здивовано закинув головою назад.
- Будь ласка! У нас найкраща в свiтi полiтична демократiя.
- Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб було прийнято ©хню
демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем.
- Цього нiколи не буде! - рiшуче й категорично покрутив головою
Строганов.
- Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша
умова прийняття ©© ними. Невиконання цi © умови розiрвало б порозумiння.
- Будь ласка. Нам тiльки цього й треба.
- Значить, розрив? I нiякого миру?
- Не ми виннi. Вiдповiдальнiсть за це перед народами нестимуть
капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори, а
не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на полiтичну,
i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумi ться, трудящi в
усьому свiтi стануть на наш бiк i почнуть вимагати заведення
колектократi©. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси на
революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника, обурене
незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити ©х ззаду.
- Значить, на вашу думку, вiйна - неминуча?
- Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на
всьому свiтi неминуча, то за це всi сто вiдсоткiв, коли капiталiзм
одкине колектократiю.
- Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична й комунiстична,
можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на землi й жити
собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть.
Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з
сигари в попiльничку.
- Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi, це
сказав, то це - правда. Але для кого сказав? Для дурникiв, товаришу. Для
тих, хто охоче зда ться на сентиментальну казку. Це - казка, ця знаменита
рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких так багато на землi.
Сталiн зна , до кого вiн говорить. Нiяко© рiвноваги нiколи з капiталiстами
у нас не було. З нашого боку тiльки во нний камуфляж оливковим гiллям.
Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не дуже готуються до
вiйни.
Журналiст Зiнчук теж обережно зсунув з сигари сiру шапочку в
попiльничку й з усмiхом сказав:
- Так, але як нам бути тодi, коли капiталiсти на випадок розриву,
боячись нашого дальшого впливу на ©хнi маси, причепляться до яко©сь
дурницi й проголосять нам вiйну?
- Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi сво©х мас
до вiйни. Це - наш великий козир. Захiднi демократi© нiколи першi не
почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у них шматочок за шматочком
територiю плянети. Не будуть же справдi американськi маси йти битись з
нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрi©, чи яко©сь iншо© кра©ни,
якi нам потрiбнi.
- Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або
колектократiя й тодi ©хня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж ми?
Вiдмовимось? Волi мо вiйну?
Строганов не зразу вiдповiв. Вiн довгенько дивився якимсь мрiйним
поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав:
- Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумi ться, прийняти ©хню
демократiю, а не вiйну.
- Як??
- Не лякайтеся, - вибачливо посмiхнувся Строганов. - Вiд прийняття до
здiйснення дуже далеко.
- Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.
- Будь ласка. Тiльки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми
економiчну колектократiю? Встановили. От вам один завод, от другий,
спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на заводi. Всi як один
скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони
повнi хазя©ни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна.
- Так, - нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, - але ж вони так легко не
повiрять.
- Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комiсiю? А ми
проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя - шпигуни, присланi для
саботажу колектократi©, для зриву миру. Ми ©х арешту мо, вчинимо суд над
ними й вони самi признаються в усiх злочинах. Нам не повiрять? Хто?
Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять маси,
отi маси, якi ненавидять сво©х капiталiстiв. I знову тiльки ми будемо у
виграшi, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократiю, а
капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократi© чудесна зброя, i я не
буду здивований, коли Сталiн вiзьме ©© в свiй арсенал. Розумi ться, вiн ©©
гарненько розфарбу , виставить усi привабливi боки, але служити вона буде
нам, .нашiй силi й владi.
- Так, - знову згодився журналiст Зiнчук, - це правильно. Але що як
капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж
рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна?
- А хоч би й вiйна? - з гордим викликом випростався Строганов. - Ми ще
побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не перемагав. Не переможе ©© й
Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми ма мо майже всю
Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка
й Австралiя самi впадуть нам у рот, як стиглi грушi. Лишиться сама
Америка. Прекрасно. Ми ©© за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi й
вiйна. З Росi ю могутнiй спiльник, якого не мали досi жоднi завойовники
свiту; це - велика iдея комунiзму, яка двига народами. А у капiталiстiв
нiяко© тако© iде© нема , i вони з вiйною чи без вiйни засудженi на
поразку.
- А як вони вiзьмуть iдею колектократi©, серйозно, чесно вiзьмуть? -
тихо спитав Степан Петрович. - Чи не стане вона дужчою за iдею комунiзму?
Вона, кажуть автори цi © iде©, конкретнiша, наявнiша, спокусливiша,
зрозумiлiша масам.
- Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? - з цiкавiстю спитав
Строганов.
- А що ж? Деякi ©хнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання:
або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як кляси й як людей
плюс ру©на свiту й страждання всього людства - або трудова колектократiя,
себто повiльне поступове переформування людського господарства на
справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання приватних
капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi сво©й прийняли б
колектократiю. I стали б, може, ©© цiнними робiтниками i захисниками, хто,
мовляв, зна ?
- I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили б у не© ©©
велику мiсiю владарки свiту, звели б ©© на колишн становище поплентачiв
Заходу? I ©© роздерли б на шматки? I всi цi Укра©ни, Грузi©, Естонi©
"самостiйно" наплювали б на не© з лона свiтово© федерацi©?
Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав:
- Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть деякi, не
всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти, i
тi признають йому заслугу, що вiн не допустив до "расчленения России".
Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним.
Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав:
- А як Сталiн усе ж таки пiде? Ради миру? Строганов раптом пильно
подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця "Правди", себто Сталiна, i теж
тихо сказав:
- Ви дума те? Ви щось зна те?
- Я нiчого не знаю, - ухильним тоном вiдповiв пiсланець. - Я просто,
виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на це, то що ми повиннi
робити?
- Сталiн не пiде на це! - злiсно вирвалось у Строганова. - Не пiде, я
вам кажу!
I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить
повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице:
- А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом зупинився,
прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст
Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й
злякано скрикнув:
- О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не
хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв:
- Так, це всi мо© запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь.
- Але це ж iнтерв'ю, розумi ться, не для друку? - тривожним, не тим уже
певним i владним тоном, спитав Строганов.
- Ну, розумi ться, розумi ться! - не тим уже запобiгливим тоном
вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король
Укра©ни, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на
лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на ганок i ще раз мiцно
потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву
охорону й ввiчливо злегка уклонився ©й.
I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов
якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi
в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко,
з-пiд якого на ши© виглядав комiр синьо© полиняло© аж до бiлого
косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом
стирчали руденькi коротенькi вусики.
Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак
управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз
повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн
пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок.
На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко
ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши
щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад.
Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов).
Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна
залiпленi папером, замiсть скла.
Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж
бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi
революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi,
видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд
старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на
мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний,
чорний, закурений.
I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж
стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у
стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в
них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то
тверезi, всякi, тiльки не веселi.
Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж
серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка
двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома
чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова,
довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. вона
чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб
колодязя-подвiр'я. Так, , сто©ть вона, наче тiльки вчора покинув ©©.
Сто©ть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому
була.
Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними
ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi.
Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних
черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його:
- Тобi чого, гражданин?
Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним
усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця.
- Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав вiн i навiть злегка пiдняв
кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у не© монетки. Така
ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн
поблажливо сховав грошi в кишеню.
- Тут усяка шантрапа швендя , так i на порядних людей доводиться
гримати, - немов би вибачаючись, сказав вiн. - А вам чого желательно,
товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою та мничiстю проговорив:
- Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор
Криниченко?
- Який Криниченко? - здивувався двiрник. - Гм! Таких у нас нема .
- Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй
кiмнатi.
- А, Юхим Бiленко?
- Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. х тро братiв, так я ©х
переплутав. I жiнка в нього... як ©©? Ганна нiби?
- Е, нi, Оксана.
- Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я ©хнiй родич,
зна те. Здалеку ©ду, та оце за©хав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З
роботи вернулись?
- Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в "колодязi" вже
сутенiло.
- А де ©хня квартира?
- Та он - та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки.
- Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька
монет, зрадiлий родич втиснув ©х у безвольно, покiрно звислу руку охоронця
ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато
сказав:
- Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i
Юхим, i Оксана, i дiтки ©хнi. Отак просто йдiть...
I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не
озираючись повз "пристройку", повз дверi й вiкна кожного роздiлу ©©.
Нарештi пiдiйшов аж до "самого крайнього" й зупинився бiля дверей.
Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно
пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме,
воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що
були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий,
огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте
якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось.
Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки
що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного
"колодязя", навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн "особняка"
Юхима Вiденка. В цьому "палацi" колись, так давно-давно i нiби тiльки
вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету укра©нських
соцiялiстiв-революцiонерiв "здiймав пролетарiят духом правди й свободи".
Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у
стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi,
молодi, але страшно серйознi, та мничi личка товаришiв з заводу, i вiн ©м
годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi
люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в
музицi, в спокою. Як усякi "пристройки", "нужники", злиднi, вошi,
голодування, пани, жандарми, - все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й
тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя
десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують
йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне!
Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся
дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли.
Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони
розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояно©, тепло©
вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. "Квартира" вся
складалась з однi © кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю - велике
лiжко, проти нього на пiдлозi - купа лахмiття, з-пiд якого визирало тро
дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На
ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком
друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi,
коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими
на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
(Полiтична концепцiя в образах_)
Роман
[Подi© вiдбуваються пiсля закiнчення друго© свiтово© вiйни. У Москвi
проживають брати Iваненки - укра©нцi, що колись були членами партi©
укра©нських соцiалiстiв-революцiонерiв. У 30-тi роки ©х було заарештовано
за членство в та мнiй органiзацi©, яка боролась за волю й самостiйнiсть
Укра©ни. Нелюдськi катування витримав лише Марко Iваненко, якого було
заслано на каторжнi роботи до пiвнiчного концтабору, а Сергiй, Степан та
вген пiдписали все, що вiд них вимагала влада, i стали сексотами
(секретними спiвробiтниками) та мно© служби. Степан Iваненко отримав
навiть посаду депутата Верховно© Ради, але в дiйсностi вiн працю та мним
провокатором сталiнського МДБ (Мiнiстерства державно© безпеки) i допомага
виловлювати ворогiв режиму. Одного дня Степана Петровича викликали до
Миколи Б лугiна, начальника секретного вiддiлу МДБ. Б лугiн повiдомив, що
Марко Iваненко тяжко хворий, але перед смертю хоче розкрити братовi
"секрет велико© державно© ваги". Степан Петрович ©де до концтабору. Марко
помира , але перед смертю переда Степановi листа, в якому стверджу ться,
що iсну масова та мна антисталiнська органiзацiя "термiтiв", яка ма на
метi зруйнувати тоталiтарний режим. Вона ма й свiй пароль. "А вiн такий:
треба сказати два рази "нiч". Коли скажеш це слово солдатовi народно©
армi©, вiн повинен два рази вiдповiсти тобi: "ранок". Але члени цi ©
органiзацi© не пiддаються на провокацi©, вони нiколи не скажуть "ранок"
та мному сталiнському агентовi.
Степан Петрович пропону сво му керiвництву дiзнатись, чи насправдi
iсну така органiзацiя. Для цього Iваненко зустрiча ться з членом
Полiтбюро "Дев'ятим", сво©м давнiм знайомим. "Дев'ятому" вiн говорить, що
розробив з провокацiйною метою спецiальну теорiю, яка, за умови ©©
реалiзацi©, допоможе лiквiдувати режим. З документами кореспондента
"Правди" Андрiя Зiнчука вiн ма по©хати в Укра©ну, де, на його думку,
знаходиться "гнiздо термiтiв", i провести опитування громадян, щоб виявити
©х ставлення до цi © теорi©. Якщо хтось ©© пiдтрима - значить вiн
"термiт". "Дев'ятий" просить його також дiзнатись про справжнi настро©
населення, про його ставлення до влади.
Степан Iваненко - Андрiй Зiнчук - ©де в Укра©ну. Людям, з якими вiн
зустрiча ться, "кореспондент" розповiда про теорiю "трудово©
колектократi©". Суть ©© поляга в тому, що, зважаючи на загрозу ново©
свiтово© вiйни, яка знищить все людство, капiталiстичнi та соцiалiстичнi
кра©ни мають погодитись на сво рiдний експеримент: власнiсть ма належати
вiдтепер не капiталiстам i не державi, а трудовим колективам, тобто людям,
якi працюють на певному пiдпри мствi. Коли б такий спосiб господарювання
(в по днаннi з полiтичною демократi ю) довiв би свою перевагу, то зникла б
i небезпека атомно© вiйни.]
Роздiл 10
З огляду на те, що Семен Семенович Строганов, будучи сильно занятий
державними справами, не мiг прийняти журналiста Зiнчука в iншi години, вiн
призначив йому iнтерв'ю в себе пiд час обiду. Як i бiльшiсть
високопоставлених осiб, а надто близьких до Полiтбюра ВКП(б) та
генерального секретаря компартi© Укра©ни, чи краще сказати вiцекороля ©©,
Строганов жив у Липках[1], в чудесному "особняку". Особняк (як i кожне
житло високопоставлених осiб) був обведений з усiх бокiв високим муром, як
бiля тюрми, повз який день i нiч ходили вартовi. Пропуск за цей мур через
залiзнi ворота давався пiсля пильно© перевiрки документiв i часом обшуку.
Од ворiт до будинку, що стояв на горбi, iшла чудесна липова алея i з
ганку його видно було такий кра вид, що вiд нього хотiлося з захопленням
крикнути. Запрошених на обiд гостей, розумi ться, не примушують чекати в
приймальнi, а надто пiсланця "Правди", чи то пак Сталiна. Навпаки, це вiн
примусив чекати хазя©в, бо назустрiч йому зразу ж вийшов сам Семен
Семенович, який, привiтавшись i взявши його пiд лiкоть, зараз же повiв
його до ©дальнi. Там вiн представив його дружинi, молодiй дамi з модною
зачiскою i пофарбованим "плятиновим" волоссям, яка посадила його поруч
себе. В ©дальнi вже були якiсь iстоти, але, видно, тако© невисоко© окости,
що не варто було представляти ©м гостя (мабуть, секретарi, друкарки,
гувернантки та таке iнше), i дво дiтей. Цi останнi, хлопець i дiвчинка,
правда, мали такi свiжi, рожевi, чистi-чистi личка i такi яснi, веселi
очi, що вiн ©м без представлення одверто посмiхнувся, i вони зараз же
вiдповiли йому ясним, довiрливим, охочим усмiхом.
- Якi чудеснi личка! - прихилившись злегка до хазяйки, сказав журналiст
Зiнчук i цим одразу привернув до себе серце матерi. Навiть сам Семен
Семенович посмiхнувся, i пiсля того за столом розiслався м'який
непримушений настрiй.
Семен Семенович звичайно за обiдом не любив говорити, але з гостем iз
Москви трошки зрадив свою звичку i говорив досить багато та весело.
(Правда, вiн сьогоднi одержав iз Кремля, вiд самого Полiтбюра схвальний
вiдгук на свiй останнiй секретний рапорт про загальний стан на Укра©нi).
Сам огрядний, одягнений з елегантнiстю старих росiйських аристократiв, вiн
i очi, i уста, i навiть трохи роздушений нiс мав такi певнi в собi, такi
спокiйно-владнi, що не уявлялося, як можна було перечити ©м у чому-будь.
- Любо, ти не так трима ш виделку, - раз сказав вiн дочцi; сказав
спокiйно, майже м'яко, але i дочка, i гувернантка, i навiть мати злякано
схвилювались i вмить виправили це маленьке злочинство.
Ну, обiд був такий, якого Iваненко, бувши з радянським мiнiстром на
парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ©в. Чорна
iкра, розумi ться, як банальнiсть, а пiсля не© такi страви i вина, яким
навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у
дiтей, очi житт радiсно й п'янувато блищали.
Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету.
- Там ми займемось нашою справою, - додав вiн з усмiхом i з вибачливою
величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу.
У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж
двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому
невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними
золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла
галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий
захоплюючий кра вид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна
сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
- Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на
кра вид.
- Так, гарно, - владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою,
тiльки на фотель i сигари. - Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати
справжньо© турецько© кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого
iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу.
- О, цього цiлком досить! - запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i
швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу
рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив ©© вiд пiднесеного
хазя©ном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою "принаду".
Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення
до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву.
I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст
Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй
руцi, кiлька секунд подумав i сказав:
- Хороша iдея. Може бути корисною.
- А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви
i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила
пiтна вогкiсть.
Строганов спокiйно вiдповiв на запитання:
- Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росi©, чи коли хочете,
Радянського Союзу. До речi: ви - укра©нець, зда ться?
- О нi! - скрикнув Степан Петрович. - Я чистiсiнький росiянин. Мо
прiзвище нiби трохи... укра©нське, але я...
- А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих
нацiональних рахункiв, як дво "русских" людей i, розумi ться, комунiстiв.
Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цi ©, як ©©, колек...
- Колектократi©.
- Так, колектократi©, може бути дуже корисною. Якщо, розумi ться, ©©
умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не
боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторi©
людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi "наш великий
вождь", нi "наш диний Сталiн", бо це було б трохи вульгарно, банально, а
головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. "Йосиф
Вiссарiонович", це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй
близькостi до нього).
- ...Але мова тут iде не про Йосифа Вiссарiоновича, а про мене, про мою
скромну опiнiю, яка цiкавить "Правду". Отже я повторюю: iдея хороша й може
бути корисною нам, бо може розгорнути нашу мiць на всю плянету.
- А як ви собi уявля те, Семене Семеновичу, це розгорнення? Яке воно
буде: фiзичне, полiтичне, во нне?
- Всяке, насамперед, розумi ться, полiтичне. Пропозицiя вiд нас
колектократi© всiм урядам свiту як способу замирення народiв зразу
приверне до нас симпатi© всiх трудових мас плянети. Капiталiсти,
розумi ться, не приймуть ©©. Тим краще. Цим вони вдво , втро збiльшать
силу прихильности до нас усiх народiв. Треба признатись, що цiлий ряд
обставин останнiм часом спричинилися до ослаблення цi © прихильности.
Отже, пропозицiя колектократi© з нашого боку i вiдмова iмперiялiстiв,
надто американських, зразу пiдняла б нашi полiтичнi фонди. Нашi друзi,
комунiстичнi партi© на Заходi, захитанi всякими мерзотниками Тiтами,
набрали б ново© сили, компартi© скрiзь здобули б бiльшiсть голосiв на
виборах, i вплив Росi© на свiтовому форумi набрав би величезного розмiру.
I хто зна: може, ми й без вiйни опанували б усю плянету. Москва стала б
столицею i владаркою свiту без проливу крови, принаймнi росiйсько©.
Можливо, що в деяких кра©нах дiйшло б до крови, але тiльки внутрiшньо©,
барикадно© крови. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти тi кра©ни в
сво© руки.
- Вибачте, - знову з поштивою влазливiстю вставив журналiст Зiнчук, - а
як ви ставитеся до того, що разом з постановою Об' днаних Нацiй про iдею
соцiяльно-економiчно© демократi© було б поставлено пропозицiю про
полiтичну демократiю?
Строганов здивовано закинув головою назад.
- Будь ласка! У нас найкраща в свiтi полiтична демократiя.
- Так, але iмперiялiсти настоювали б на тому, щоб було прийнято ©хню
демократiю, i то пiд iнтернацiональним контролем.
- Цього нiколи не буде! - рiшуче й категорично покрутив головою
Строганов.
- Але ж тодi вони не згодяться на колектократiю. Це ж була б найсутнiша
умова прийняття ©© ними. Невиконання цi © умови розiрвало б порозумiння.
- Будь ласка. Нам тiльки цього й треба.
- Значить, розрив? I нiякого миру?
- Не ми виннi. Вiдповiдальнiсть за це перед народами нестимуть
капiталiсти й насамперед американськi. Бо це вони розiрвуть переговори, а
не ми. Ми готовi на все: i на економiчну, i на соцiяльну, i на полiтичну,
i навiть iнтернацiональну демократiю. Будь ласка. I розумi ться, трудящi в
усьому свiтi стануть на наш бiк i почнуть вимагати заведення
колектократi©. Капiталiсти не будуть згоджуватись. I таким чином шанси на
революцiю збiльшаться. А на випадок вiйни робiтництво противника, обурене
незгодою капiталiстiв на колектократiю, буде бити ©х ззаду.
- Значить, на вашу думку, вiйна - неминуча?
- Чи неминуча вiйна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на
всьому свiтi неминуча, то за це всi сто вiдсоткiв, коли капiталiзм
одкине колектократiю.
- Але ж Сталiн сказав, що двi системи, капiталiстична й комунiстична,
можуть ужитися разом, що можна встановити рiвновагу сил на землi й жити
собi без вiйни. Так i багато захiднiх полiтикiв кажуть.
Строганов вибачливо посмiхнувся i обережно скинув сiру шапочку попелу з
сигари в попiльничку.
- Що Сталiн, цей великий дипломат i найрозумнiший стратег на свiтi, це
сказав, то це - правда. Але для кого сказав? Для дурникiв, товаришу. Для
тих, хто охоче зда ться на сентиментальну казку. Це - казка, ця знаменита
рiвновага сил. Казка для полiтичних дiтей, яких так багато на землi.
Сталiн зна , до кого вiн говорить. Нiяко© рiвноваги нiколи з капiталiстами
у нас не було. З нашого боку тiльки во нний камуфляж оливковим гiллям.
Нехай собi тiшаться дiтки його чудесним виглядом i не дуже готуються до
вiйни.
Журналiст Зiнчук теж обережно зсунув з сигари сiру шапочку в
попiльничку й з усмiхом сказав:
- Так, але як нам бути тодi, коли капiталiсти на випадок розриву,
боячись нашого дальшого впливу на ©хнi маси, причепляться до яко©сь
дурницi й проголосять нам вiйну?
- Вони нiколи цього не зроблять. Вони занадто бояться нехiтi сво©х мас
до вiйни. Це - наш великий козир. Захiднi демократi© нiколи першi не
почнуть вiйни. Ми можемо спокiйно видирати у них шматочок за шматочком
територiю плянети. Не будуть же справдi американськi маси йти битись з
нами за якусь там частину Нiмеччини, чи Австрi©, чи яко©сь iншо© кра©ни,
якi нам потрiбнi.
- Ну, а все ж таки? А як вони виразно поставлять питання: або
колектократiя й тодi ©хня полiтична демократiя у нас, або вiйна, що ж ми?
Вiдмовимось? Волi мо вiйну?
Строганов не зразу вiдповiв. Вiн довгенько дивився якимсь мрiйним
поглядом на широчiнь пейзажу, потiм сказав:
- Будучи добрим учнем Сталiна, я сказав би: розумi ться, прийняти ©хню
демократiю, а не вiйну.
- Як??
- Не лякайтеся, - вибачливо посмiхнувся Строганов. - Вiд прийняття до
здiйснення дуже далеко.
- Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.
- Будь ласка. Тiльки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми
економiчну колектократiю? Встановили. От вам один завод, от другий,
спитайте робiтникiв, як вони працюють, хто вони на заводi. Всi як один
скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони
повнi хазя©ни. Полiтичнi вибори? Будь ласка: всi голосують за Сталiна.
- Так, - нерiшуче сказав журналiст Зiнчук, - але ж вони так легко не
повiрять.
- Не повiрять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комiсiю? А ми
проголосимо на весь свiт, що ця контрольна комiсiя - шпигуни, присланi для
саботажу колектократi©, для зриву миру. Ми ©х арешту мо, вчинимо суд над
ними й вони самi признаються в усiх злочинах. Нам не повiрять? Хто?
Полiтики, журналiсти, iнтелiгенти? Плювать нам на них. Нам повiрять маси,
отi маси, якi ненавидять сво©х капiталiстiв. I знову тiльки ми будемо у
виграшi, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократiю, а
капiталiсти проти. Так, дорогий, iдея колектократi© чудесна зброя, i я не
буду здивований, коли Сталiн вiзьме ©© в свiй арсенал. Розумi ться, вiн ©©
гарненько розфарбу , виставить усi привабливi боки, але служити вона буде
нам, .нашiй силi й владi.
- Так, - знову згодився журналiст Зiнчук, - це правильно. Але що як
капiталiсти все ж таки не згодяться i не злякаються навiть, мас? Не маси ж
рiшають питання вiйни, а вони. Значить, таки вiйна?
- А хоч би й вiйна? - з гордим викликом випростався Строганов. - Ми ще
побачимо, хто переможе. Росiю ще нiхто не перемагав. Не переможе ©© й
Америка. З нами вже бiльше мiльярда людей, пiвлюдства. Ми ма мо майже всю
Азiю, за два тижнi пiсля проголошення вiйни будемо мати всю Европу. Африка
й Австралiя самi впадуть нам у рот, як стиглi грушi. Лишиться сама
Америка. Прекрасно. Ми ©© за рiк задушимо ззовнi й зсередини. I от тобi й
вiйна. З Росi ю могутнiй спiльник, якого не мали досi жоднi завойовники
свiту; це - велика iдея комунiзму, яка двига народами. А у капiталiстiв
нiяко© тако© iде© нема , i вони з вiйною чи без вiйни засудженi на
поразку.
- А як вони вiзьмуть iдею колектократi©, серйозно, чесно вiзьмуть? -
тихо спитав Степан Петрович. - Чи не стане вона дужчою за iдею комунiзму?
Вона, кажуть автори цi © iде©, конкретнiша, наявнiша, спокусливiша,
зрозумiлiша масам.
- Значить, капiталiсти пiшли б на самолiквiдацiю? - з цiкавiстю спитав
Строганов.
- А що ж? Деякi ©хнi iдеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання:
або комунiзм i з ним криваве знищення капiталiстiв як кляси й як людей
плюс ру©на свiту й страждання всього людства - або трудова колектократiя,
себто повiльне поступове переформування людського господарства на
справедливих, як казав папа римський, пiдставах i вiдшкодовання приватних
капiталiстiв за справедливою оцiнкою, то вони в бiльшостi сво©й прийняли б
колектократiю. I стали б, може, ©© цiнними робiтниками i захисниками, хто,
мовляв, зна ?
- I тодi, значить, поставили б Росiю на колiна, вихопили б у не© ©©
велику мiсiю владарки свiту, звели б ©© на колишн становище поплентачiв
Заходу? I ©© роздерли б на шматки? I всi цi Укра©ни, Грузi©, Естонi©
"самостiйно" наплювали б на не© з лона свiтово© федерацi©?
Строганов устав i, дивлячись на Зiнчука гострими очима, сталево сказав:
- Нiколи цього не буде! Сталiн нiколи на це не пiде! Навiть деякi, не
всi звичайно, нашi вороги, росiйськi емiгранти, демократи й соцiялiсти, i
тi признають йому заслугу, що вiн не допустив до "расчленения России".
Навiть вони плюють на ту свiтову федерацiю разом з ним.
Степан Петрович витер долонею пiт на чолi й тихо, майже пошепки спитав:
- А як Сталiн усе ж таки пiде? Ради миру? Строганов раптом пильно
подивився на журналiста Зiнчука, пiсланця "Правди", себто Сталiна, i теж
тихо сказав:
- Ви дума те? Ви щось зна те?
- Я нiчого не знаю, - ухильним тоном вiдповiв пiсланець. - Я просто,
виконуючи завдання, питаю вас: як Сталiн пiде на це, то що ми повиннi
робити?
- Сталiн не пiде на це! - злiсно вирвалось у Строганова. - Не пiде, я
вам кажу!
I вiн навiть рвонувся вбiк i зробив кiлька крокiв до столу. Потiм вмить
повернувся назад, майже пiдбiг до Зiнчука i крикнув йому в лице:
- А як вiн пiде на це, то ми, всi руськi люди... Вiн раптом зупинився,
прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст
Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й
злякано скрикнув:
- О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не
хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв:
- Так, це всi мо© запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь.
- Але це ж iнтерв'ю, розумi ться, не для друку? - тривожним, не тим уже
певним i владним тоном, спитав Строганов.
- Ну, розумi ться, розумi ться! - не тим уже запобiгливим тоном
вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король
Укра©ни, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на
лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на ганок i ще раз мiцно
потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву
охорону й ввiчливо злегка уклонився ©й.
I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов
якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi
в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко,
з-пiд якого на ши© виглядав комiр синьо© полиняло© аж до бiлого
косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом
стирчали руденькi коротенькi вусики.
Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак
управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз
повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн
пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок.
На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко
ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши
щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад.
Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов).
Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна
залiпленi папером, замiсть скла.
Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж
бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi
революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi,
видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд
старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на
мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний,
чорний, закурений.
I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж
стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у
стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в
них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то
тверезi, всякi, тiльки не веселi.
Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж
серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка
двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома
чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова,
довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. вона
чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб
колодязя-подвiр'я. Так, , сто©ть вона, наче тiльки вчора покинув ©©.
Сто©ть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому
була.
Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними
ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi.
Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних
черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його:
- Тобi чого, гражданин?
Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним
усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця.
- Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав вiн i навiть злегка пiдняв
кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у не© монетки. Така
ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн
поблажливо сховав грошi в кишеню.
- Тут усяка шантрапа швендя , так i на порядних людей доводиться
гримати, - немов би вибачаючись, сказав вiн. - А вам чого желательно,
товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою та мничiстю проговорив:
- Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор
Криниченко?
- Який Криниченко? - здивувався двiрник. - Гм! Таких у нас нема .
- Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй
кiмнатi.
- А, Юхим Бiленко?
- Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. х тро братiв, так я ©х
переплутав. I жiнка в нього... як ©©? Ганна нiби?
- Е, нi, Оксана.
- Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я ©хнiй родич,
зна те. Здалеку ©ду, та оце за©хав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З
роботи вернулись?
- Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в "колодязi" вже
сутенiло.
- А де ©хня квартира?
- Та он - та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки.
- Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька
монет, зрадiлий родич втиснув ©х у безвольно, покiрно звислу руку охоронця
ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато
сказав:
- Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i
Юхим, i Оксана, i дiтки ©хнi. Отак просто йдiть...
I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не
озираючись повз "пристройку", повз дверi й вiкна кожного роздiлу ©©.
Нарештi пiдiйшов аж до "самого крайнього" й зупинився бiля дверей.
Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно
пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме,
воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що
були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий,
огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте
якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось.
Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки
що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного
"колодязя", навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн "особняка"
Юхима Вiденка. В цьому "палацi" колись, так давно-давно i нiби тiльки
вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету укра©нських
соцiялiстiв-революцiонерiв "здiймав пролетарiят духом правди й свободи".
Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у
стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi,
молодi, але страшно серйознi, та мничi личка товаришiв з заводу, i вiн ©м
годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi
люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в
музицi, в спокою. Як усякi "пристройки", "нужники", злиднi, вошi,
голодування, пани, жандарми, - все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й
тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя
десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують
йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне!
Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся
дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли.
Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони
розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояно©, тепло©
вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. "Квартира" вся
складалась з однi © кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю - велике
лiжко, проти нього на пiдлозi - купа лахмiття, з-пiд якого визирало тро
дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На
ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком
друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi,
коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими
на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку