Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЛЕДАЩИЦЯ
I
Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока,
огрядна, говiрки скоро©, гучно©. Вбиралася шпетненько - шнурочок до
шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, - i
крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних
цяцьок понаставля , чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у
не© i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi
до чого, а вкупi воно блищить i на очi наверта ться, i рябi - аж б' . А
найдорожча штука-висiв у не© на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а
хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, - ©© батько покiйний, князь
вельможний. Хто, було, не прийде до панi© з гостей, кожному панi
оповiстить: "Се мiй татонько покiйничок!"
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути.
Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: "Це мiй батько -
князь!" Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: "Ото, як мiй батенько живий
був, - ось iз його малювання, - не знала я бiди!" А третьому, щирому й
молодому хлоп'ятi: "Що, - каже, - те свiтове - i вельможнiсть, i
багатство? От був мiй панотець - князь, великого чину дойшов..."
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про
те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив
©й тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була ©©
материзна - того вже не змiг прогайнувати.
Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi:
створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий,
старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по
йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста
яблуня стояла.
Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала
©х, - з того й жила, небога. А чоловiк ©© десь далеко служив; ми його й не
бачили. Та й панi© було байдуже.
Паничi скучати ©й не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти
грали, то пiсеньок спiвали...
Не гадки нашiй панi© по такому життю...
II
Мене ©й подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських
панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то
жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодо©
панi©. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось ©й ставала. Гостю , було,
мiсяць або й бiльше, догоджа ©й. От як стала вона жалкуватись:
- Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
- Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без
мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я
сама одна у свiтi.
Жила я в панi© рокiв з п'ять. Спершу я сама була в не©, а далi, як уже
столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.
Доти панi ©х держала у якихсь приятелiв сво©х, бо в не©, окрiм сього
двору, не було нi садиби, анi кроку землi сво ©: усе спродане, - тiльки
оцю молодицю з дочкою до вслуги ©й придано. Князь то так, панотець ©©
вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi
виважала, поки зважилась ©х до себе забрать. А вони ще якось були з
вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою
завладав, то й опасувалась небога держати ©х у мiстi, щоб не збаламутились
за вiльнiсть Проти не©, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та
Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ©© навiки. Чи панi свариться, чи
б' (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб' ), чи сам спiдницю
дару або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна
людина зда ться з не©, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi
очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно,
чоловiк i в щастi, то часом смуток обiйма - не то що нам. Воно кажуть:
привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й зда ться тобi, що все тобi
байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви дума те?
Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiрке вразить тебе до
самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш...
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi
пора ться.
- Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам,
мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо зна те?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та
й одказала:
- Чому нi?
- Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в
матерi!
- А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
- Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю.
- Нi, мене взято з сiм'© маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони
чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли.
- А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
- З того села, де я жила з панами, з Горi вки. Дворак був.
- I довгенько ви жили з ним?
- Пiвроку.
- Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
- Сп'янчивсь i вмер.
По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тi © речi з нею не
верталась.
III
Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло
ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спита мо, привiта мо, а Чайчиха
мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас
мiщаночка. Сирiтка була, Кривоши нкова звалася. Така славна дiвчина була!
Очi в не© були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко.
Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у не© - наче
струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi -
все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей
виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
- Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою сво ю не поговорите? Веселiш
вам було б...
- Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
- А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi
спочу абихто! Сво© думки-гадки повимовляю, поплачу...
- А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те
воно молоде в бога!
- Що ж! - кажу;- добрий чоловiк пожалку !..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в не© була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка,
чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужа ; як же весела - що
то за жарти, що в не© за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом
струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови
говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело -
всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх
висмi . Що спочу , то з само© душi, з самого серця, щирого, киплячого...
От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я
стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до не© люди
приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в не© не питаю.
Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з
червоним комiром, такий пикатий, усатий, i пита , чи дома панi. От я кажу:
"дома", а сама - зирк: Горпина сто©ть на хатньому порозi бiла як хустка i
проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До не©: "Що вам, Горпино?"
Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панi©. Вона ж, як прочитала,
розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн
понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панi ю
радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками
сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по
крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь,
- каже, - нiчого не бiйтесь!" Панi йому дяку , до ворiт проводить i там
дяку . Приходжу я та й розказую Горпинi.
- Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовi© два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
- Ти, молодице, вiльностi шука ш?
А вона:
- Я.
- Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи сво©й панi© та роби.
Вона мовчить.
- Чу ш? Розумi ш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почу мо
iще - негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я ©й слово сказати... та гляну на не© - не вимовлю. Сiла вона та
голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла!
I Настя тут сто©ть; задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi ©© не пускала
тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
- Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона
менi, маленькiй, було, розказу про наших батькiв вiльних, та й сама волi
забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася,
- не така, як тепер... Розказу , було, менi прядучи казки, як нашi батьки
вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину
спiвала.
А я ©й говорю:
- То чого ж се ти й собi, Настусю, усе дума ш?
- Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно:
усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... I думки мо© мiшаються, i сон мене
не бере; а засну - все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок почина . Панi гаптувати ©© учить, шити:
розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та
чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут
сусiдку-молодицю; вона гарно ши ", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi
вона брала, й багато роботи ©й давали. Настя сиди та ший. А воно таке
молоде, юна ще така, а в не© ще серце од кожного слова кипить, в не© ще
думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених
садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти
мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й
сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй,
свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона
похмура, як ©© мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з
Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному
поко©. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, рида -рида ! аж
задиха ться.
- Що тобi, Насте? - питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
- Що тобi?
Настя менi в вiкно показу , на улицю кива .
- Що там, голубко?
- Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт
дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
- О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в ©х горя нема , в тих людей!
- То що - горе? Я горя не боюся... Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi
радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слуха , наче ©й ся пiсня вiдома, - i
головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
- Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi ©й говорити!
- Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як
кинеться до матерi, як ухопить ©© за руки:
- Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла...
мо серце схне!
- А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради
нема! Коли тут хтось - шам, шам!
- Панi, - кажу, - панi!
А вона в дверi.
VIII
- От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
- Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
- У мене голова болить, - одказу Настя понуро.
- А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр
удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi сто©ть, не да й нам з Чайчихою пройти.
- Я ©© годую, я зодягаю, я ©© на свiтi держу, а воно, ледащо, менi
робити не хоче!
- Може, собi роблю? - каже Настя, да так-то вже гiрко каже тi© слова. -
Може, собi заробила що?
- Ти менi смi ш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! - та й стала ©©
бити.
- Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати!
- Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
- Нехай буде!
Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна,
сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за
дверi.
- От життя мо ! - жалку ться. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за
що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! -
зиркав на мальованого князя, а в само© очi такi зробились, як у його, в
само© така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня -
княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники ©й:
- Та годi вам клопотатись! Чи сто©ть того ледащо, щоб ви себе
турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в
ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться... По чiм вас, молодi лiта,
згадувати?..
IX
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з поко©в, як там
смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгаду або що розказу , iнодi
спiва , - i все про якогось друга милого спiва : "Чому друг не любить,
забува , чому не бува ..." Себто свого пана згаду , чи що...
А в нас тихо. У печi пала . Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха
коло печi, як хмара, хиба ться, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
- Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе
панi не пуска , то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й
погуляй, надолужи, що втеряла!
- Не надолужу, сестрице, не надолужу! - скаже гiрко так, аж та, весела
щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два,
не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали - ©© нема. Удень ©© не бачили: робила
при панi©, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить © дожида
дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а
мати стрiча й пита :
- Де була, дочко?
А голос у само©, як струна перебита...
- Не питай мене, моя мати! Не питай! - одкаже ©й Настя. I задзвенiли
слова ©© по хатi, як плач...
I почне Чайчиха:
- Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову
безталанну?
А дочка лягла; лежить - нiма, мов убита.
- Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чу - нiма.
Х
На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажида . Вибiгла дочка, вона
©© за руку:
- Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у
кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
I вже так пiшлося: аби мати не догледiла - дочка втече. Як вже не
просили, як не благали - нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею
слiдкували, - iде вона, огляда ться, а загледiвши, що ©© доганяють,
побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати
або й я. Анi слiз, анi слiв не чу , не вважа .
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця,
було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки,
- не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на ©х.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе
тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку
зiллям колиса та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась...
А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смi ться. В хатi
каганець ледве-ледве свiтив. Сто©ть вона така червона, очi горять! Сто©ть
i смi ться. Мати проти не© стала, дивиться. I от Настя почала... та так
весело, що менi сумно-сумно:
- Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого
дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я... Менi весело...
Та ступила й захиталась... Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
- Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить...
Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вiльнi, станемо жити, на самих
себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч вiн тепереньки й зневажа
мене i од людей мене не кри ... та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому,
матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги... Вiн бумагу менi напише... Панi
не ма права жодного на нас! У не© землi, мовляв, нема ... Ми ж, моя
матiнко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволi вiчнiй... Нi, вiн
нас визволить... I ©© визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже
весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся - вiн грошей менi дасть... я горiлки
куплю... i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смi ться, а Чайчиха тiльки слуха , не зводячи
з дочки очей похмурих...
Заснула Настя, на стiл схилившись... I каганець iзгас... Темна ©х нiч
покрила.
XI
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i
вдень уп' ться. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила ©© i матiр:
"Ти - мати: чому не впиня ш?"
Замикали Настю - вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а
втече. Ла панi, б' , а вона було:
- Нехай, нехай! Уп'юся - все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне ©©
перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
А Настя нiби й не чу . Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася
вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi
всячина!"
Замика , було, удень ©©, стереже, а ввечерi тiльки пустила, - вона й
зникне до ночi.
XII
Найшлася в Настi дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо мо !" - застогнала i,
затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що
Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та
пiдношу до не© тихенько.
- Бог... - кажу, - дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро...
Дивиться, дивиться, поки аж сльози в не© покотилися. "Горе, - каже, - горе
да горе...".
Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали - сумом та
плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужа , та нездужа , та
квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить
до мене i дитину попестить, пожалу : "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде
одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спита
нiколи... А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовля , а
сама до дитини всмiха ться i ладки ©й б' . Б' ладки, - сумно було
дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею гра ться... Як же твереза,
то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне - бiжить геть. Ми вже ту
безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона,
кричала, наче ©© гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з
мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця
вiчная... Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, сво лихо засиплю... А в
тверезо© - лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"
А панi все не велить пускати та жалку ться столовникам: "Якi сi люди
п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас... Гляньте
- молодесенька, а вже впива ться! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя сво
зовсiм занедбала, - пропада дитя".
А вони вже ©й на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi
десь нема !"
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дiйшла... одного ранку приходжу я ©© попестити,
нагодувати; входжу - у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм
одгриму , вiтерець залiг десь, тиша...
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до не© кинулась,
перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка ©© одлетiла... Нi Чайчихи,
анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на
столi ©© положила. Збiгала - свiчечку купила, засвiтила в головках...
ручечки ©й зложила...
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго
стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
- Що се таке? - каже. - Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки
мо© холоднiсiнькi! Личенько мо прив'яле! - сама бере ©© за ручечки,
цiлу , у голiвку цiлу . -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько - тепер
нiме... Так оте ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! й же богу, добре!
А сама слiзьми обсипа ться, наче й горю , й радi чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
- Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи
прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки... Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку,
прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за
ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i
заснула, i все: "Добре, добре, ©й же богу, добре!" Все те слово
промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, - iздригнулась, збiлiла.
- Умерла! - промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а
я ©© одводжу:
- Насте! Насте!
- Пустiть! - гримнула. - Нехай подивлюсь! Я ще не бачила ©© досi, до
само© смертi ©©...
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з
хати.
Ми й поховали дитинку - ©© не було; а потiм, як уже прийшла, - прийшла
того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, - нiчого в нас не
питала... Пiсля сього ще гiрш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося... матiнко, два роки! Коли Настя
разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна!
В лицi мiниться, здрига ться, труситься, - от начеб вона собi смертi чи...
волi ждала! Питаю - мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi
промовила слово: "Обманив!"
- Насте, голубко, - кажу ©й, - що тобi таке? Скажи ж менi, моя
безталанна!
- Що менi зробити? Я пiду до його, пiду... Або я його з свiта зведу,
або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле... Пiду,
пiду, хоть задушу його... Може, полегша Вирвалась у мене з рук та й
побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"
А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я
тобi поможу у всьому".
Не слуха , бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi
шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi ©©
проводять.
Кинусь я до них:
- Голуби мо© сизi! Що ви з нею робитимете?
- От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький,
жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показу , -
тут ©й воля, тут би ©й вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
- Яка воля? - питаю, не розумiючи.
- А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за не©
просив!
А другий москаль:
- Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива,
нi весела, - от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу ©й - вiри не йме i слухати не хоче. А панi
перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить,
жалку ться. А ми чека мо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде.
Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а
все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку
бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як зарида тодi Чайчиха!..
Рида , рида так, господи! Та тiльки приказу : "Ой, свiте мiй, свiте мiй
милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi
з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха ©м на те:
- Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже велича ©х! - Не боронiть -
нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на не© глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в не© очi
добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща,
понура... А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i
осмутнiла знов тяжко. А Настя сто©ть, на всiх, на все дивиться та шепче:
- Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi...
А далi:
- Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату.
Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки
Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так.
- Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось.
- Голова болить! - одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала.
Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзна , дивиться страшно i все за
голову себе хапа .
- Горить, горить! - каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шука , зрива ться нiби куди бiгти.
- Насте, куди се?
- Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, - просить:
- Доню моя, схаменись!
- Пустiть мене, пустiть!
- Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не всто©ш... Ляж!
- То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки.
Положили ©© знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати,
кричати:
- Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де
ж менi прихилитись, де? Добрий хазя©н вижене: "П'яниця, ледащо, треба ©© з
свого двору вигнати!" - скаже i вижене... i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та
просилась:
- Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж
ваша дитина, - не женiть!
Усе ©й привиджу ться, що ©© женуть. I дитину свою згадувала.
- Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку...
- Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете?
I впала...
Се вже ©© останн слово було...
ГОРПИНА
I
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й
не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на
дворi в' ться, порядку , господарю , i спiва , i смi ться, аж геть чутно
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЛЕДАЩИЦЯ
I
Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока,
огрядна, говiрки скоро©, гучно©. Вбиралася шпетненько - шнурочок до
шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, - i
крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних
цяцьок понаставля , чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у
не© i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi
до чого, а вкупi воно блищить i на очi наверта ться, i рябi - аж б' . А
найдорожча штука-висiв у не© на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а
хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, - ©© батько покiйний, князь
вельможний. Хто, було, не прийде до панi© з гостей, кожному панi
оповiстить: "Се мiй татонько покiйничок!"
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути.
Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: "Це мiй батько -
князь!" Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: "Ото, як мiй батенько живий
був, - ось iз його малювання, - не знала я бiди!" А третьому, щирому й
молодому хлоп'ятi: "Що, - каже, - те свiтове - i вельможнiсть, i
багатство? От був мiй панотець - князь, великого чину дойшов..."
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про
те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив
©й тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була ©©
материзна - того вже не змiг прогайнувати.
Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi:
створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий,
старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по
йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста
яблуня стояла.
Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала
©х, - з того й жила, небога. А чоловiк ©© десь далеко служив; ми його й не
бачили. Та й панi© було байдуже.
Паничi скучати ©й не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти
грали, то пiсеньок спiвали...
Не гадки нашiй панi© по такому життю...
II
Мене ©й подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських
панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то
жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодо©
панi©. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось ©й ставала. Гостю , було,
мiсяць або й бiльше, догоджа ©й. От як стала вона жалкуватись:
- Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
- Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без
мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я
сама одна у свiтi.
Жила я в панi© рокiв з п'ять. Спершу я сама була в не©, а далi, як уже
столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.
Доти панi ©х держала у якихсь приятелiв сво©х, бо в не©, окрiм сього
двору, не було нi садиби, анi кроку землi сво ©: усе спродане, - тiльки
оцю молодицю з дочкою до вслуги ©й придано. Князь то так, панотець ©©
вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi
виважала, поки зважилась ©х до себе забрать. А вони ще якось були з
вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою
завладав, то й опасувалась небога держати ©х у мiстi, щоб не збаламутились
за вiльнiсть Проти не©, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та
Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ©© навiки. Чи панi свариться, чи
б' (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб' ), чи сам спiдницю
дару або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна
людина зда ться з не©, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi
очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно,
чоловiк i в щастi, то часом смуток обiйма - не то що нам. Воно кажуть:
привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й зда ться тобi, що все тобi
байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви дума те?
Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiрке вразить тебе до
самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш...
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi
пора ться.
- Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам,
мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо зна те?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та
й одказала:
- Чому нi?
- Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в
матерi!
- А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
- Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю.
- Нi, мене взято з сiм'© маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони
чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли.
- А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
- З того села, де я жила з панами, з Горi вки. Дворак був.
- I довгенько ви жили з ним?
- Пiвроку.
- Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
- Сп'янчивсь i вмер.
По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тi © речi з нею не
верталась.
III
Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло
ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спита мо, привiта мо, а Чайчиха
мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас
мiщаночка. Сирiтка була, Кривоши нкова звалася. Така славна дiвчина була!
Очi в не© були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко.
Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у не© - наче
струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi -
все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей
виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
- Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою сво ю не поговорите? Веселiш
вам було б...
- Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
- А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi
спочу абихто! Сво© думки-гадки повимовляю, поплачу...
- А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те
воно молоде в бога!
- Що ж! - кажу;- добрий чоловiк пожалку !..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в не© була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка,
чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужа ; як же весела - що
то за жарти, що в не© за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом
струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови
говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело -
всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх
висмi . Що спочу , то з само© душi, з самого серця, щирого, киплячого...
От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я
стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до не© люди
приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в не© не питаю.
Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з
червоним комiром, такий пикатий, усатий, i пита , чи дома панi. От я кажу:
"дома", а сама - зирк: Горпина сто©ть на хатньому порозi бiла як хустка i
проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До не©: "Що вам, Горпино?"
Вона тiльки менi рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панi©. Вона ж, як прочитала,
розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн
понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панi ю
радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками
сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по
крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь,
- каже, - нiчого не бiйтесь!" Панi йому дяку , до ворiт проводить i там
дяку . Приходжу я та й розказую Горпинi.
- Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовi© два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
- Ти, молодице, вiльностi шука ш?
А вона:
- Я.
- Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи сво©й панi© та роби.
Вона мовчить.
- Чу ш? Розумi ш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почу мо
iще - негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я ©й слово сказати... та гляну на не© - не вимовлю. Сiла вона та
голову на руку схилила. Не плаче, не тужить - як замерла!
I Настя тут сто©ть; задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi ©© не пускала
тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
- Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона
менi, маленькiй, було, розказу про наших батькiв вiльних, та й сама волi
забажала! Веселiша вона тодi була, - каже, а сама задумалася, зажурилася,
- не така, як тепер... Розказу , було, менi прядучи казки, як нашi батьки
вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину
спiвала.
А я ©й говорю:
- То чого ж се ти й собi, Настусю, усе дума ш?
- Та все менi, - каже, - давня воля сниться, чогось менi невпокiйно:
усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... I думки мо© мiшаються, i сон мене
не бере; а засну - все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок почина . Панi гаптувати ©© учить, шити:
розумна, жвава вона, швидко й навчилась - на свою голову: панi зрадiла та
чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут
сусiдку-молодицю; вона гарно ши ", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi
вона брала, й багато роботи ©й давали. Настя сиди та ший. А воно таке
молоде, юна ще така, а в не© ще серце од кожного слова кипить, в не© ще
думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених
садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти
мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й
сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй,
свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона
похмура, як ©© мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з
Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному
поко©. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, рида -рида ! аж
задиха ться.
- Що тобi, Насте? - питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
- Що тобi?
Настя менi в вiкно показу , на улицю кива .
- Що там, голубко?
- Там люди! - покрикнула. - Живуть, ходять собi, на божий свiт
дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
- О, пташко! - я вмовляти. - Хiба в ©х горя нема , в тих людей!
- То що - горе? Я горя не боюся... Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi
радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слуха , наче ©й ся пiсня вiдома, - i
головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
- Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi ©й говорити!
- Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як
кинеться до матерi, як ухопить ©© за руки:
- Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла...
мо серце схне!
- А що я тобi казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради
нема! Коли тут хтось - шам, шам!
- Панi, - кажу, - панi!
А вона в дверi.
VIII
- От, - крикне панi, - який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
- Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
- У мене голова болить, - одказу Настя понуро.
- А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр
удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi сто©ть, не да й нам з Чайчихою пройти.
- Я ©© годую, я зодягаю, я ©© на свiтi держу, а воно, ледащо, менi
робити не хоче!
- Може, собi роблю? - каже Настя, да так-то вже гiрко каже тi© слова. -
Може, собi заробила що?
- Ти менi смi ш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! - та й стала ©©
бити.
- Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати!
- Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
- Нехай буде!
Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна,
сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за
дверi.
- От життя мо ! - жалку ться. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за
що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! -
зиркав на мальованого князя, а в само© очi такi зробились, як у його, в
само© така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня -
княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники ©й:
- Та годi вам клопотатись! Чи сто©ть того ледащо, щоб ви себе
турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в
ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться... По чiм вас, молодi лiта,
згадувати?..
IX
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з поко©в, як там
смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгаду або що розказу , iнодi
спiва , - i все про якогось друга милого спiва : "Чому друг не любить,
забува , чому не бува ..." Себто свого пана згаду , чи що...
А в нас тихо. У печi пала . Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха
коло печi, як хмара, хиба ться, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
- Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе
панi не пуска , то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й
погуляй, надолужи, що втеряла!
- Не надолужу, сестрице, не надолужу! - скаже гiрко так, аж та, весела
щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два,
не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали - ©© нема. Удень ©© не бачили: робила
при панi©, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить © дожида
дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а
мати стрiча й пита :
- Де була, дочко?
А голос у само©, як струна перебита...
- Не питай мене, моя мати! Не питай! - одкаже ©й Настя. I задзвенiли
слова ©© по хатi, як плач...
I почне Чайчиха:
- Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову
безталанну?
А дочка лягла; лежить - нiма, мов убита.
- Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чу - нiма.
Х
На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажида . Вибiгла дочка, вона
©© за руку:
- Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у
кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
I вже так пiшлося: аби мати не догледiла - дочка втече. Як вже не
просили, як не благали - нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею
слiдкували, - iде вона, огляда ться, а загледiвши, що ©© доганяють,
побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати
або й я. Анi слiз, анi слiв не чу , не вважа .
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця,
було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки,
- не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на ©х.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе
тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку
зiллям колиса та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась...
А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смi ться. В хатi
каганець ледве-ледве свiтив. Сто©ть вона така червона, очi горять! Сто©ть
i смi ться. Мати проти не© стала, дивиться. I от Настя почала... та так
весело, що менi сумно-сумно:
- Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого
дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я... Менi весело...
Та ступила й захиталась... Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
- Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить...
Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вiльнi, станемо жити, на самих
себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч вiн тепереньки й зневажа
мене i од людей мене не кри ... та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому,
матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги... Вiн бумагу менi напише... Панi
не ма права жодного на нас! У не© землi, мовляв, нема ... Ми ж, моя
матiнко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволi вiчнiй... Нi, вiн
нас визволить... I ©© визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже
весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся - вiн грошей менi дасть... я горiлки
куплю... i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смi ться, а Чайчиха тiльки слуха , не зводячи
з дочки очей похмурих...
Заснула Настя, на стiл схилившись... I каганець iзгас... Темна ©х нiч
покрила.
XI
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i
вдень уп' ться. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила ©© i матiр:
"Ти - мати: чому не впиня ш?"
Замикали Настю - вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а
втече. Ла панi, б' , а вона було:
- Нехай, нехай! Уп'юся - все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне ©©
перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
А Настя нiби й не чу . Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася
вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi
всячина!"
Замика , було, удень ©©, стереже, а ввечерi тiльки пустила, - вона й
зникне до ночi.
XII
Найшлася в Настi дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо мо !" - застогнала i,
затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що
Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та
пiдношу до не© тихенько.
- Бог... - кажу, - дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро...
Дивиться, дивиться, поки аж сльози в не© покотилися. "Горе, - каже, - горе
да горе...".
Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали - сумом та
плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужа , та нездужа , та
квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить
до мене i дитину попестить, пожалу : "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде
одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спита
нiколи... А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовля , а
сама до дитини всмiха ться i ладки ©й б' . Б' ладки, - сумно було
дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею гра ться... Як же твереза,
то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне - бiжить геть. Ми вже ту
безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона,
кричала, наче ©© гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з
мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця
вiчная... Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, сво лихо засиплю... А в
тверезо© - лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"
А панi все не велить пускати та жалку ться столовникам: "Якi сi люди
п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас... Гляньте
- молодесенька, а вже впива ться! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя сво
зовсiм занедбала, - пропада дитя".
А вони вже ©й на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi
десь нема !"
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дiйшла... одного ранку приходжу я ©© попестити,
нагодувати; входжу - у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм
одгриму , вiтерець залiг десь, тиша...
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до не© кинулась,
перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка ©© одлетiла... Нi Чайчихи,
анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на
столi ©© положила. Збiгала - свiчечку купила, засвiтила в головках...
ручечки ©й зложила...
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго
стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
- Що се таке? - каже. - Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки
мо© холоднiсiнькi! Личенько мо прив'яле! - сама бере ©© за ручечки,
цiлу , у голiвку цiлу . -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько - тепер
нiме... Так оте ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! й же богу, добре!
А сама слiзьми обсипа ться, наче й горю , й радi чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
- Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи
прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки... Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку,
прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за
ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i
заснула, i все: "Добре, добре, ©й же богу, добре!" Все те слово
промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, - iздригнулась, збiлiла.
- Умерла! - промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а
я ©© одводжу:
- Насте! Насте!
- Пустiть! - гримнула. - Нехай подивлюсь! Я ще не бачила ©© досi, до
само© смертi ©©...
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з
хати.
Ми й поховали дитинку - ©© не було; а потiм, як уже прийшла, - прийшла
того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, - нiчого в нас не
питала... Пiсля сього ще гiрш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося... матiнко, два роки! Коли Настя
разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна!
В лицi мiниться, здрига ться, труситься, - от начеб вона собi смертi чи...
волi ждала! Питаю - мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi
промовила слово: "Обманив!"
- Насте, голубко, - кажу ©й, - що тобi таке? Скажи ж менi, моя
безталанна!
- Що менi зробити? Я пiду до його, пiду... Або я його з свiта зведу,
або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле... Пiду,
пiду, хоть задушу його... Може, полегша Вирвалась у мене з рук та й
побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"
А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я
тобi поможу у всьому".
Не слуха , бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi
шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi ©©
проводять.
Кинусь я до них:
- Голуби мо© сизi! Що ви з нею робитимете?
- От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький,
жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показу , -
тут ©й воля, тут би ©й вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
- Яка воля? - питаю, не розумiючи.
- А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за не©
просив!
А другий москаль:
- Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива,
нi весела, - от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу ©й - вiри не йме i слухати не хоче. А панi
перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить,
жалку ться. А ми чека мо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде.
Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а
все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку
бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як зарида тодi Чайчиха!..
Рида , рида так, господи! Та тiльки приказу : "Ой, свiте мiй, свiте мiй
милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi
з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха ©м на те:
- Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже велича ©х! - Не боронiть -
нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на не© глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в не© очi
добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща,
понура... А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i
осмутнiла знов тяжко. А Настя сто©ть, на всiх, на все дивиться та шепче:
- Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi...
А далi:
- Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату.
Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки
Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так.
- Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось.
- Голова болить! - одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала.
Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзна , дивиться страшно i все за
голову себе хапа .
- Горить, горить! - каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шука , зрива ться нiби куди бiгти.
- Насте, куди се?
- Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, - просить:
- Доню моя, схаменись!
- Пустiть мене, пустiть!
- Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не всто©ш... Ляж!
- То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки.
Положили ©© знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати,
кричати:
- Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де
ж менi прихилитись, де? Добрий хазя©н вижене: "П'яниця, ледащо, треба ©© з
свого двору вигнати!" - скаже i вижене... i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та
просилась:
- Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж
ваша дитина, - не женiть!
Усе ©й привиджу ться, що ©© женуть. I дитину свою згадувала.
- Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку...
- Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете?
I впала...
Се вже ©© останн слово було...
ГОРПИНА
I
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й
не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на
дворi в' ться, порядку , господарю , i спiва , i смi ться, аж геть чутно