Всеволод Зиновьевич Нестайко. Загадка старого клоуна

   Цирк!
   Коли я був у другому класі, нас возили на екскурсію до Києва і повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремі циркові номери по телевізору. Але живого цирку не бачив ніколи. Тоді вперше. І цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманів. Я так реготав, так кричав, так підскакував, що глядачі оберталися на мене.
   І дресировані ведмеді, і коні, і жонглери, і акробати, і повітряні гімнасти, і фокусник-ілюзіоніст – усе захопило мене страшенно. Але найбільше вразив мене клоун.
   Я закохався в нього до нестями.
   Він був для мене най-, най– і ще раз най-, найталановитіший, найсимпатичніший, найвеселіший. Недосяжний, неперевершений.
   Вдома, у селі, я взяв нову татову кепку, розфарбував її білою олійною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита клоунська «шахматка», почепив, потім спіймав на сусідньому городі білого півника (у нас були тільки зозулясті) і в той-таки день на вигоні влаштував для хлопців циркову виставу. І хоча сусідський півник не хотів лягати па землю й засинати, як у цирку, подзьобав мене і втік, а кепка прилипла до волосся – хлопці були дуже задоволені: оплески лунали на весь вигін. Значно менше були задоволені сусіди: оплесків не було (півник так і не знайшовся). І вже зовсім був незадоволений тато – кепку довелося викинути. Тато надавав мені таких оплесків нижче спини, що вистави на певний час довелося відмінити – з технічних причин.
   Але ніщо вже не могло збити мене з пантелику – я вирішив раз і назавжди: буду клоуном. Сонячним клоуном, який приносить людям радість і втіху, який примушує їх забувати свої неприємності та невдачі, свої двійки з математики, який викликає нестримний веселий сміх на всіх континентах, в усіх кутках земної кулі.
   Як той клоун у київському цирку.
   Або як незрівнянний, неповторний Олег Попов…
   Я, звичайно, усвідомлював, що це справа майбутнього.
   Клоунів-хлопчаків не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусників, антиподисти, канатохідці – артисти майже всіх циркових професій починають змалку, з дитинства. А от клоунів-дітей не буває. Тільки дорослі. Такий уже це жанр.
   І я розумів, що спершу треба закінчити школу, може, навіть одслужити армію (як Юрій Нікулін – я про нього читав), а вже потім… І тому я не квапився, спокійно собі ріс, одкладаючи вирішення своєї долі на доросле життя. Що стану клоуном, сумнівів у мене не було. І смішити я вмів, і вдача в мене була весела, і взагалі воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у прабатьках моїх – не випадково ж у мене такий дід Грицько…
   Тепер, я гадаю, ви розумієте, чому всі мої мандри Києвом закінчувалися на площі Перемоги, біля цирку.
   Я ходив навколо цирку, дивився на афіші й зітхав.
   Квитків у касі майже ніколи не було.
   Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна білетерка у червоному, обшитому золотою стрічкою мундирі суворо запитає: «А ти з ким, хлопчику?» – і міцно схопить мене за руку. Я вже навіть зарані відчував її пальці на своєму лікті.
   Кілька днів я отак ходив і зітхав. І ні з чим ішов додому.
   А потім придивився і помітив, що на денні вистави людей дванадцяти-тринадцяти років, таких, як я, пускають і самих.
   І якось у суботу я наважився.
   Квитків у касі знову не було. Біля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих із дітьми, які кидалися назустріч тим, хто піднімався, з благальним «Немає зайвого? Немає?» Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навіть коли був ближче до того, в кого нарешті виявлявся зайвий.
   Та от я помітив на сходах дівчинку мого віку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу і нерішуче позирала навколо.
   Я спершу думав, що вона просто когось очікує, тата чи маму, але потім зустрівся з нею поглядом і прочитав у її очах якесь збентеження.
   – Може, у тебе зайвий? – тихо спитав я.
   – Зайвий, – прошепотіла вона і густо-густо почервоніла. Вона так само вміла продавати, як я купувати. «Яке їхало, таке й здибало», – сказав би мій дід Грицько.
   За дві хвилини я вже сидів у дев’ятому ряду третього сектора, і серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку – запах тирси, пудри, диких звірів і ще чогось невловимого, запах, якого ніде більше немає і який не можуть перевершити усі найпрекрасніші пахощі світу, я вдихав цей запах і, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше потому, як переїхав до Києва.
   А потім була вистава…
   Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
   Треба бачити, як під бадьорі звуки циркового оркестру вибігають на арену акробати-стрибуни. Ап! – сальто! Ап! – ще одне сальто. Подвійне.
   Ап! – уже один стрибнув на плечі другому… Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
   А тоді – ваги-переваги – виходить на арену ведмідь. І починає робити на гімнастичних снарядах вправи – і сонце на турніку крутить, і хрест на кільцях тримає, і чого тільки не викамстролює…
   А інший ведмідь на велосипеді педалі крутить, а ще один на мотоциклі шпарить, аж дим іде.
   Й от після ведмедів на арену виходить… хто? – авжеж, клоун.
   І починає… Ні! Ні, не можу я вам переказати циркової вистави. Не піддається вона переказові. Я реготав, реготав так, що в мене щоки заболіли.
   Спасибі тобі, цирк!
   Ти був мені так потрібен зараз!
   Я відчував, я знав, що тепер мені вже будуть не такі страшні глузи, всі оті «гав-гав», «дз-з» і таке інше. Я зарядився гумором, сміхом. І був готовий триматися. Триматись і не здаватися.
   Назавтра, у неділю, я знову пішов у цирк.
   У неділю було аж дві вистави, на які я міг піти, – ранкова і денна. Я вже не соромився, сміливо кидався у пошуках «зайвого квиточка». І мені пощастило. На ранкову я квитка дістав. А потім і на денну.
   Усі номери я вже знав напам’ять. Але мені не набридало їх дивитися ще і ще раз.
   Цирк став для мене як рідний дім.
   І от під час другої, денної, вистави…
 

Розділ III
Цирк. Несподівана зустріч. Таємничий дідусь Чак в антракті розповідає мені про минуле

 

 
   Я сидів у майже порожньому притемненому залі й дивився, як уніформісти під наглядом дядечка у довгому халаті натягують над ареною сітку, готуючи друге відділення. У другому відділенні виступали повітряні гімнасти. І дядечко в халаті був їхнім керівником. Я вже це знав. Виходити в фойє мені не хотілося. Дивитись, як усі їдять морозиво або цукерки, – тільки дратувати себе. Що там казати, звичайно, мені кортіло морозива, але… усі гроші я вже витратив на квитки.
   Я сидів і ковтав слину.
   І раптом ззаду, з-за моєї спини, простяглася рука з порцією морозива.
   – Будь ласка!
   Від несподіванки я аж підскочив. Обернув голову.
   Наді мною схилився дідусь у сірому светрі. Старенький, весь зморшкуватий, із такими точно блакитними, як у мого діда Грицька, очима.
   – Будь ласка! – повторив він, усміхаючись.
   – Ой! Що ви! Не треба! Дякую! – знітивсь я.
   – Ну, не ображай мене. Я ж від щирого серця, – дідусь присів на вільне місце біля мене. – Я ж бачу, тобі хочеться. І мені хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!
   Дідусь був зовсім лисий, тільки брови мав густі й кошлаті. І з-під них світилися веселі голубі очі. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.
   Саме отими веселими очима і тією родимкою він так нагадав мені мого діда Грицька. Тільки в діда Грицька родимка була менша і на лівій щоці, ближче до носа.
   І так він якось щиро мене пригощав, що я не став далі відмовлятись і взяв морозиво.
   – Дякую! Тільки нащо було…
   – Таж кажу, познайомитися хочу, – лагідно усміхнувся дідусь. – Зацікавив ти мене. Я тебе помітив. І вчора ти був. І сьогодні на другій виставі поспіль. І сам. Без батьків, без нікого. І щоразу смієшся й радієш, наче вперше бачиш.
   – А ви… – я затнувся. – Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?
   – Ні. Не працюю. Я вже, брат, ніде не працюю, на пенсії. Старий став.
   – Та ну!
   Справді, у потертих джинсах, у светрі, він зовсім не видавався таким уже старим.
   – Дякую! Дякую! – засміявся дідусь. – Якщо так, то це тільки завдяки цирку. Цирк, брат, – це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агітувати. Ти любиш цирк так, як і я.
   – Люблю, – признавсь я.
   – І, мабуть, мрієш стати артистом цирку. Найпевніше, клоуном.
   Я почервонів.
   – Та не соромся. Це, брат… – він зробив широкий жест і хотів іще щось додати, але тут підійшла жінка з маленьким хлопчиком, на місці якої він сидів, і дідусь рвучко підвівся:
   – Пробачте, будь ласка! – і, звертаючись до мене, сказав: – Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо.
   – Гаразд, – хитнув я головою, поспішаючи доїсти морозиво. Вже продзвенів третій дзвоник, погасло світло, і прожектори освітили форганг (я вже знав, що так називається завіса, з-за якої виходять на арену артисти).
   У другому відділенні я весь час думав про дивного дідуся. Хто він такий? Чого це раптом вирішив познайомитися зі мною? Що йому від мене треба?
   І хоч усе це було загадково, тривоги я не відчував. Дідусь був мені симпатичний.
   Коли вистава закінчилась, я лишився на місці, чекаючи його. Проштовхуючись між людей, він швидко підійшов, майже підбіг до мене.
   – Ну, ходімо, ходімо, я трохи проведу тебе. Спасибі, що не втік.
   Ми вийшли з цирку і пішли вгору бульваром Шевченка.
   – Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?
   – Стьопа. А… вас?
   – А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, і не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усі, – Чак. Це моє прізвище. Мене усе життя всі на прізвище називали. Бо прізвище коротке, а ім’я та по батькові довгі й важкі. І я звик. Ти в Києві недавно, правда?
   – Недавно, – признавсь я. І, дивна річ, раптом мені самому засвербіло розповісти йому про себе. От бувають такі люди, яким чогось хочеться відкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять він уже знав про мене все.
   – Ти гарний хлопець, – Чак поклав руку мені на плече. – Я не помилився в тобі. І недаремно мені закортіло познайомитися з тобою. Ти нагадав мені далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, і одну загадку, яку я так і не зміг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотів допомогти мені?
   – Я? А я хіба зможу?
   – Гадаю, що так. В іншому разі я не звернувся б до тебе.
   – Тоді певна річ! Я згоден. Що може бути цікавішого, ніж розгадування загадок?! Я готовий, хоч зараз.
   – Ні. Зараз уже пізно. Тобі час додому. Ти без обіду вже другу виставу дивишся. А от завтра… Після школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?
   – Авжеж. Годині… годині о третій.
   – Ну, о третій, може, ти не встигнеш. Давай о четвертій. Я тебе чекатиму біля цирку. Домовились?
   – Домовились.
   – Бувай здоровий, Стьопо!
   – До побачення, Чаку!
   Ми попрощалися на Бессарабці. Він пішов назад. А я побіг на метро.
   Я був збуджений, наче в моєму житті відбулося щось дуже значне й важливе.
   Тієї ночі снилося мені рідне село. Левада, на ній кінь, білий-білий як сніг. А на коні дід Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмі. Кудись мене кличе і таємничо підморгує. І мені радісно, і я біжу йому назустріч легко-легко, ледь торкаючись землі.
   З отим радісним настроєм я й прокинувся. Відразу згадав Чака і нашу сьогоднішню зустріч.
   У школі ніхто мене сьогодні чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. І «відмінно» я одержав з літератури. І гривню на вулиці знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навіть трошечки збентежився – чи не готує мені доля якоїсь капості. Так же завжди буває: коли надто вже щастить, доля тобі зненацька підніжку – раз! – і ти прямісінько носом у калюжу.
   Може, обдурив мене Чак – не прийде. Чи захворів, може… Такий же старенький! І я його більше не побачу. І ніколи не дізнаюся про оту велику загадку, якої він не міг розгадати впродовж усього свого життя. І вже здавалося мені, що тепер моє власне життя без тієї загадки втратить увесь сенс.
   Серце моє калатало в грудях, як шкільний дзвоник, коли я наближався до цирку.
   Прийде чи не прийде?
   Прийде чи не прийде?..
   Я здаля побачив його.
   Він сидів на лавочці у скверику біля цирку.
   – Здрастуйте! – підбіг я до нього.
   – А, здоров-здоров, Степане! – привітно усміхнувся мені Чак. – Спасибі, що прийшов. Сідай.
   Я сів поряд із ним. Він по-особливому усміхався – наче одразу всіма своїми зморшками.
   – Уроки поробив?
   – Поробив.
   – Значить, не поспішаєш?
   – Ні.
   – Ну, гаразд, – Чак знову якось загадково усміхнувся. – Тоді почнімо… Спочатку я мушу розказати тобі трохи про себе. Народивсь я і все своє життя прожив у Києві. На оцій от вулиці, – він показав рукою. – Колись вона називалася Мало-Володимирська, а потім Столипінська. Це після того, як у 1911 році у Київському оперному театрі вбили прем’єр-міністра царської Росії Столипіна. Його везли ще живого нашою вулицею у лікарню Маковського, яка була там угорі. Всю вулицю соломою вистелили.
   Столипін прибув до Києва разом із царем і з його августійшою, як тоді говорили, родиною на відкриття пам’ятника Олександру ІІ. Та не про це мова… Батько мій працював дрібним чиновником в Управлінні Південно-Західної залізниці. Я вчився в гімназії. Це я тобі розказую про той час, коли я вперше дізнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все із зустрічі отут, на цьому самому місці, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долі саме тут побудували потім цирк. Тоді, майже століття тому, тут був базар. Офіційно вів називався Галицький, але всі називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрівській, Златоустівській, Бульварно-Кудрявській у підвалах і халупах мешкала єврейська біднота, якій не дозволялося жити в центрі міста. Це була так звана «черта оседлости». Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирській). Базар був грандіозний.
   Посередині – церква святого Йоанна Златоуста, так звана Залізна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навісами, без навісів, а головне – розкладки просто на землі, під ногами, на якійсь ряднині, газеті чи й просто так… Чого там тільки не було! Від новенького сяючого міддю гасового примуса, якими тоді широко користувалися, до поламаного гребінця. Але мене найбільше цікавили книжкові розкладки, де продавалися випуски серій «сищицької», як тоді казали, літератури: «Печера Ляйхтвайса», пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Голмса, американського сищика Джона Вільсона, російського сищика Івана Путиліна та багатьох інших. Всі гімназисти захоплювалися тоді «сищицькою» літературою. Всім хотілося подвигів, небезпек, погонь і взагалі захопливих пригод. Учивсь я тоді в третьому класі Сьомої київської гімназії, на Тимофіївській вулиці (тепер вулиця Михайла Коцюбинського), майже на розі Бібіковського бульвару (так тоді називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гімназії був генерал, товстий, із пишними вусами й бакенбардами, не пам’ятаю вже його прізвища. Дуже пихатий і неприємний. Але ще неприємнішою була його дружина, «попечительша». З бридливим виразом обличчя вона обходила стрій гімназистів в актовому залі й, де побачила у кого якусь плямку на рукаві абощо, тицяла пальцем і цідила крізь зуби: «Що це? Фе!» Й учня лишали без обіду. Гімназисти прозвали її Фея (від слова «фе»). А попечителя прозвали Фей (теж від слова «фе»).
   У вересні дванадцятого року, щойно почалося навчання, Фей і Фея мали приїхати в гімназію. Директор і вчителі, чекаючи гостей, стояли у віцмундирах унизу біля під’їзду. Гімназисти, хоч було попереджено до вікон не підходити, визирали з розчинених вікон. І от під’їхав розкішний екіпаж на дутих шинах. У білому, розшитому золотом генеральському кітелі сидів Фей поряд із розцяцькованою Феєю, яка тримала в руках білу з мереживом парасольку.
   Тільки-но зупинився екіпаж, тільки-но рушили директор і вчителі до нього, як несподівано з вікна нашого класу вилетіла чорнильниця і… влучила в генеральський еполет. Всі завмерли. Весь кітель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, біла сукня Феї та її мереживна парасолька були оббризкані чорнилом.
   Кілька секунд тривала німа сцена, потім Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, і екіпаж, завернувши за ріг, помчав униз Бібіковським бульваром.
   Директор і вчителі кинулися сходами нагору, у наш клас.
   – Хто кинув чорнильницю? – білими губами тихо спитав директор.
   Ми мовчали.
   – Хто кинув чорнильницю? – повторив директор. Усі мовчали.
   – Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь, – сказав директор, повернувся і зачинив по собі двері.
   Минула година. Директор зайшов і суворо спитав:
   – Ну що? Одумалися?
   Всі мовчали.
   – Ви мене знаєте! Я не кидаю слів на вітер. Ви не підете додому, поки не скажете, – директор повернувся і вийшов.
   Минуло ще дві години.
   До класу заходили вчителі й умовляли признатися. Гімназисти відповідали, що нічого не знають.
   Минуло ще дві години. Знову зайшов директор.
   – Хто кинув чорнильницю?
   Клас мовчав.
   Директор повернувся і вийшов.
   Наближався вечір.
   Ми вже сиділи в класі вісім годин. Дозволялося вийти тільки на дві-три хвилини у крайній потребі. У супроводі класного наглядача.
   Сутеніло.
   О десятій годині вечора знову зайшов директор, стомлений, з запаленими очима. Обвів гімназистів пильним поглядом і востаннє тихо спитав:
   – Хто кинув чорнильницю?
   Ми мовчали.
   – Ідіть додому… – якось полегшено зітхнув директор і гордо звів голову. – Я… я пишаюсь вами! – і він швидко вийшов із класу.
   Він виявився шляхетною людиною, директор. Справжнім інтелігентом. Не покарав нікого. Ми одержали наочний урок честі та благородства. Не знаю вже, як він там порозумівся з попечительською радою, але Фей і Фея більше в гімназії не з’являлися. Здається, генерал потім узагалі відмовився від попечительства.
   У нас був дружний, хороший клас. За винятком однієї поганої вівці – Ореста Слимакова. Це добре, що він застудився і не прийшов того дня в гімназію. Він би неодмінно виказав Панька Сулиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмінно. Слимаков завжди на всіх ябедничав класним наглядачам. І «темну» йому влаштовували, і оголошували бойкот – ніщо не діяло. Батько Слимакова працював у міському поліцейському управлінні, це в них було сімейне. Коли Слимаков на третій день після випадку з чорнильницею прийшов у гімназію і про все довідався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося від улесливої запобігливої гримаси.
   – Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажіть!.. Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! – розмашисто хрестився він, перебігаючи від одного до другого. І волосся, завжди прилизане, рівненько розділене на проділ, куйовдилось і падало на очі, що шмигляли, як мишенята.
   Але ми були невблаганні. Ми добре знали йому ціну.
   Тоді, щоб помститися, Слимаков удався до одвертої підлості.
   Я в класі був найменший і найбідніший. А раз найбідніший, значить, найбеззахисніший.
   Зустрівши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився і сказав:
   – От скажу, що це ти кинув чорнильницю… І тебе виженуть із гімназії з вовчим білетом. От скажу, Чаку!
   Я похолов. Сім’я наша жила сутужно. Щоб підробити, батько брав роботу додому. Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, «стану людиною».
   Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити.
   Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся.
   – Тож-бо… Так от, принось завтра Шерлока Голмса, може, й не скажу.
   Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії «сищицької» літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити.
   Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на «сищиків» усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало.
   Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової.
   Наближалися канікули.
   Слимаков уже третій день вимагав од мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався – у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки).
   Слимаков сердився і нарешті не витримав.
   – Усе! – просичав він. – Щоб сьогодні о п’ятій приніс до «дерева смерті». Якщо не принесеш – усе!
   Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав.
   Я був у відчаї. Де мені дістати гроші на п’яту годину?.. Де дістати?
   І я одважився на відчайдушний крок. Вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца – іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження.
   В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц мав дуже ефектний вигляд. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова.
   Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от… – Чак якось дивно усміхнувся. – А втім… Мабуть, ліпше один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда?
   – Правда, – не задумуючись, відповів я.
   – Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися майже на століття назад?
   – Що? – не зрозумів я. – Перенеслися? Як?
   – Ну… – Чак на хвилину затнувся. – Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку…
   У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? У нас у селі був колись один такий… Зупинить на вулиці. «О! – каже. – Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!» Може, й Чак такий.
   – Ні! Ні! – засміявся Чак, прочитавши мої думки. – Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти замислювався?
   – …«Час – не хата, на місці не стоїть», – так каже мій дід Грицько.
   – То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був століття тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була століття тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку – пам’яті й уяві… А про гіпноз ти чув коли-небудь?
   – Чув! – не дуже впевнено сказав я. – Це коли людину гіпнотизують і… вона робить не те, що хоче.
   – Ну, не зовсім так, але… Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося майже на століття назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу.
   Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
   Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою.
   – Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш?
   – Р-розумію, – сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
   – Ти не відчуватимеш ні холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю – нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним.
   І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися… Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без крайньої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той сам день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Втямив?