– За те, що погодився мандрувати зі мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся, – таємниче підморгнув він мені, підводячись і подаючи руку. – До завтра! У той же час, як і сьогодні. Зможеш?
– Зможу. Авжеж. До побачення.
Він уже збирався йти і раптом затримався:
– І ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти ні про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобі сам розкажу все, що треба. І не ходи за мною. Не намагайся дізнатися про мене більше, ніж я тобі розповім. Хай між нами буде таємниця… Я взагалі вважаю, що в житті кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось іще не розкрите. Без цього нецікаво жити на світі. Ну як? Домовились?
– Домовились.
– Ну, тоді бувай!
– До побачення!
Він перейшов вулицю і, піднявшись східцями, зник у гастрономі.
І лише тоді я раптом відчув і збагнув, що ж зі мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У тисяча дев’ятсот дванадцятому році. За царату, про який я тільки з підручників історії знаю, та з художньої літератури, та з кінофільмів, та з телевізійних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хіба ж це можливо? Та хіба ж таке буває?
Це ж тільки в книжках та в кіно люди в минуле потрапляють. А в житті з теперішнього тільки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всім відомо.
Ой!..
Може, я з глузду з’їхав?
Ні, не вірю! Ненормальні ніколи про себе так не думають. Ненормальні завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гіпноз. Чи щось таке.
Але яка ж сила в тому гіпнозі, чи що воно там таке!
Ну цілковите відчуття реальності. Живе життя та й усе.
Так чітко я бачив і Чака-гімназиста, і колишнього клоуна Стороженка, і прилизаного Слимакова, і майстра Йосипа, і його тітку, і весь отой вируючий базар, і вітрину Бублика-Погорільського, і маленькі трамвайчики, і все-все інше.
Не знаю, скільки я просидів на лавці біля цирку, поки отямився цілком. А привів мене до тями голод. Я раптом відчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь і побіг на тролейбус.
Всупереч моїм сподіванням, матір застав уже вдома. Але вона була так стомлена і так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлінна, самолюбива і страшенно старається, щоб не пасти задніх на фабриці), що не звернула уваги на моє збудження. Тільки сказала:
– Що ж ти, Стьопочко, бігаєш, синку, голодний? Гляди, зовсім охлянеш.
Мамі я, звісно, нічого не сказав. Та й татові, коли він прийшов, теж. Хіба б вони зрозуміли? Вони б іще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь підозрілий дід душу їхньому синочку каламутив! Гіпнозом чи хто його зна чим якісь галюцинації йому навіював!
Єдиний у світі, кому б я міг відкритися, – це дід Грицько. Але дід був далеко, в селі. І я тільки подумки побалакав із ним перед сном: «Отаке-то, бачите, сталося зі мною, ви й не повірите, діду, хоч би лиха якого не приключилося». – «Не бери дурне в голову, а важке в руки», – сам себе заспокоїв я дідовими словами. І заснув.
Мені страшенно кортіло, щоб уже настав завтрашній день. І така нетерплячка гнала мене й уві сні, що мені навіть не приснилося нічого. Тільки заснув, як уже й прокинувся вранці.
У класі мені одразу впало в око, що всі якісь чи то перелякані, чи то схвильовані чимось, – перешіптуються, очі круглі, щоки пашать.
«Ой! – кольнуло мене. – Може, вони про Чака дізналися, про мою з ним мандрівку в минуле». І так мені лячно стало! Але на мене ніхто не звертав уваги, не дивився навіть.
Я почав прислухатись і нарешті второпав, що Лесик Спасокукоцький приніс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто він випадково підслухав в учительській розмову класної керівнички Ліни Митрофанівни з завучем Вірою Яківною. І в тій розмові йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класі щось відбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Ліна Митрофанівна була дуже-дуже схвильована і казала: «Так, так, я все розумію, це ж така відповідальність, така відповідальність. Я розумію…»
Але що саме мало відбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Віра Яківна його помітила: «А тобі що тут треба?» І він кулею вилетів з учительської в коридор.
– Ех ти, лопух! Не міг сховатися десь і дослухати. Гіпотенуза! – зневажливо картав його Ігор Дмитруха.
Спасокукоцький мовчки зітхав, винувато схиливши набік голову.
«Що ж воно таке на нас чекає?» – губилися в догадках усі.
– Контрольна з математики! – випалила Таня Верба.
– Інспектор міськвно! – бліднув, як сметана, Кукуєвицький.
– Щеплення проти грипу. Отакими голками! – перелякано округлив очі Льоня Монькін.
Один тільки я був абсолютно байдужісінький до таємничої новини. Що мені та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нікому й не снилася! І про яку ніхто з них (тепер я вже був певен) і гадки не мав…
І так мені зробилося весело, що я не втримався і на перерві, підійшовши до гурту, несподівано заговорив:
– Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна – Наполеон. А друга – Архімед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але більшість дивилася на мене ошелешено, нічого не розуміючи.
– Тю! – перебивши мене, вигукнув нарешті Ігор Дмитруха. – Ти що – вчадів? Що ти мелеш?
– От Муха! От дає! – закричав Спасокукоцький.
– Та ну тебе! Тут такі серйозні справи, а він… – вигукнула Тося Рябошапка. І всі дружно накинулися на мене.
– Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…
Я тільки усміхнувся. Ну, що я міг їм сказати?
І я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумів. Може, якби в мене не було моєї таємниці і хтось інший отаке б встругнув, я б разом з усіма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. І вона не давала мені спокійно сидіти. Вона, як каже дід Грицько, крутила мені дірку в животі. Вона підганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зі мною на парті.
На кожному уроці я тільки й чув:
– Наливайко, не крутись!
– Не крутись, Наливайко!
– Наливайко, чого ти крутишся!
– Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарешті докрутився я до кінця уроків. І – мерщій додому.
Не брехатиму – домашніх завдань виконувати мені не хотілося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обіцяв Чакові, що прийду тільки потому, як виконаю уроки. І хоч не перевірив би він мене ніколи, але я не міг його обдурити, не міг – і все. До того ж він був такий загадковий, може, й думки вміє читати, хто його зна.
Сів я і, відчуваючи, що в мене аж гірко в роті від тих уроків, почав гризти граніт науки. І поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потім нашвидку пообідав – і гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов раніше за Чака. Довелося чекати хвилин із десять.
Аж от нарешті з’явилася знайома постать.
– Привіт, Стьопо! Ну як?
– Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
– Уроки виконав?
– Аякже! – з чистим серцем признавсь я.
– Ну то що? Продовжимо? Готовий?
– Як штик!
– Ну, тоді – увага! – Чак узяв мене за руку, злегка стиснув – і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бомм! – ударив у голові дзвін.
І знову зашуміло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…
Розділ VI
І знову я на Євбазі. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу біля запахущої паруючої «обжерки». І Чак-гімназист тримає мене за руку.
Враз одпустив і подався назустріч Стороженкові, який підводився з-за прилавка, витираючи тильним боком долоні масні губи.
– Здрастуйте!
– Здрастуйте! Спасибі, що прийшли. Ходімте! – Стороженко підняв із землі круглу картонну коробку, в яких століття тому носили дамські капелюшки (я в кіно бачив).
Вони вийшли з базару і наблизились до трамвайної зупинки.
– Під’їдемо вгору трамваєм, – сказав Стороженко.
Підійшов трамвай.
Я влинув у трамвай слідом за ними.
– Два на один тариф, – сказав Стороженко, подаючи кондукторові два великі п’ятаки.
Кондуктор одірвав квитки од вертушки, що висіла на шкіряній із жовтим мідним затвором сумці, і смикнув за мотузок, протягнений під стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабіні вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвінок, і трамвай зі скреготом рушив.
Трамвай був майже порожній.
Стороженко з Чаком-гімназистом сиділи в фігуристих, сплетених із лози, аж до блиску відполірованих пасажирами і, мабуть, дуже зручних кріслах, а я витав над ними. Місця вільні були, і я теж міг сісти, але то б нічого не дало. Уперше я відчув досаду на свою безтілесність. Не маючи тіла, я не мав змоги відчути насолоду від сидіння в зручному кріслі біля відчиненого трамвайного вікна. Але я стримався від настійливого бажання стати тілесним. Пам’ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А події ж тільки починають розгортатися. І хтозна, може, сьогоднішній день стане вирішальним у розкритті таємниці.
Біля Володимирського собору Стороженко і Чак зійшли з трамвая.
– Звідси підемо пішки, подихаємо свіжим повітрям. Така погода! – сказав Стороженко, ховаючи від Чака очі.
«Еге, погода! – подумав я. – У гаманці у вас, дядьку, погана погода, от у чім річ! Щоб далі їхати, треба ще гроші платити».
Я вже зрозумів, що у старому київському трамваї були так звані тарифні дільниці – за кожну дільницю плати гроші. Не те що зараз – заплатив за жетон і катайся в метро хоч цілий день.
А погода справді була чудова. Золота київська осінь. Ботанічний сад аж палав усіма відтінками барв від багряно-червоного до жовтогарячого.
Вони пішли бульваром у бік Бессарабки (до речі, ця площа називалася тоді площею Богдана Хмельницького).
Минули Другу, а потім Першу київську чоловічу гімназію.
Праворуч червоніла знайома восьмиколонна кам’яниця Київського університету.
У сквері проти нього на місці теперішнього пам’ятника Тарасові Шевченку стовбичив пам’ятник імператору Миколі І.
Внизу вже виднілася знайома будівля Бессарабського ринку.
Праворуч, на теперішньому готелі «Прем’єр-Палац», горіли проти сонця на даху навколо башти слова: «Паласт-отель».
Спустилися на Бессарабку і звернули ліворуч на Хрещатик. І з майже безлюдного Бібіковського бульвару наче знову втрапили на базар.
Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулиці деренчать трамваї, візники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопні автомобілі на мотоциклетних шпичастих колесах, форкаючи синім димом.
А вивісок, а об’яв, а реклам та оголошень! У мене аж очі розбіглися. І всі з ятями, усі з вензелями якимись.
Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги і м’ясорубки рекламує.
Там перукарня «Ніколя і Леонід» припрошує дам і панів заходити, не минати.
Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповіщає про те, що ним одержані у величезній кількості килими персидські, текінські та кавказькі, портьєри, бурки і… чоботи.
Там торговий дім братів Романових пропонує самозапалювальне гасово-жарове освітлення – лампи, ліхтарі та приладдя. Ліхтарі «Іскра», лампи «Ека», «Сфінкс» та «Напівсфінкс». Видно як удень.
І тут-таки про всяк випадок «Лангензіпен і К°» пропонує вогнегасилку, а «Септер і К°» – пожежні труби, насоси, гідропульти і брандспойти!
Головне депо музичних інструментів і нот Г. І. Їндржішек на всі заставки розхвалює свої піаноли-піано, оркестріони, електричні піаніно-автомати, грамофони з рупорами і без рупорів.
А вже кондитерська-ресторан Семадені чого тільки не пропонує – аби гроші.
О! Бібліотека російських, польських, французьких і англійських книжок Л. Ідзіковського, що має сто тисяч томів, відкрила дитячий відділ з одинадцятьох тисяч томів на п’яти мовах. «Для панів дачників і тих, хто живе в провінціях, абонемент на пільгових умовах!»
«Ага! – догадуюсь я. – Значить, у бібліотеці теж не почитаєш без грошей».
А от перший у Росії театр-біограф «Експрес» рекламує «Розірвані ланцюги» (сучасну драму за участю знаменитої артистки Рози Флері), а також комедію «Боба утопився» і драму з життя біржовиків «Дорога по трупах».
А ондо й сама торгова біржа.
А онде поштамт, увесь заснований дротами вгорі.
А ондо Банк для зовнішньої торгівлі. (Цей будинок і зараз стоїть на Хрещатику і вважається найціннішим, як мені сказав тато, київським будинком в архітектурному плані. Адже він єдиний на весь квартал вцілів від руйнувань під час Другої світової війни).
Далі театр-атракціон А. Мянковського анонсує гастролі знаменитої Бархатної маски (відомої в Росії оперної співачки, виконавиці побутових пісень). Зверх програми – гастроль улюбленця глядачів відомого коміка Живого Дурашкіна.
Про різні крамниці мануфактури, ковбас, ювелірних виробів, дамських причандалів різних я вже й не кажу, їх було понатикано на Хрещатику на кожному кроці.
Коли ми повернули на вулицю Архітектора Городецького (Миколаївську по-тодішньому), тут майже на кожному будинку були вивіски страхових контор.
«Страхове товариство «Волга».
«Страхове товариство «Якір».
«Височайше затверджене генеральне страхове товариство».
«Російський Лойд. Страхове товариство, засноване в 1870 р.»
– Зможу. Авжеж. До побачення.
Він уже збирався йти і раптом затримався:
– І ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти ні про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобі сам розкажу все, що треба. І не ходи за мною. Не намагайся дізнатися про мене більше, ніж я тобі розповім. Хай між нами буде таємниця… Я взагалі вважаю, що в житті кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось іще не розкрите. Без цього нецікаво жити на світі. Ну як? Домовились?
– Домовились.
– Ну, тоді бувай!
– До побачення!
Він перейшов вулицю і, піднявшись східцями, зник у гастрономі.
І лише тоді я раптом відчув і збагнув, що ж зі мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У тисяча дев’ятсот дванадцятому році. За царату, про який я тільки з підручників історії знаю, та з художньої літератури, та з кінофільмів, та з телевізійних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хіба ж це можливо? Та хіба ж таке буває?
Це ж тільки в книжках та в кіно люди в минуле потрапляють. А в житті з теперішнього тільки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всім відомо.
Ой!..
Може, я з глузду з’їхав?
Ні, не вірю! Ненормальні ніколи про себе так не думають. Ненормальні завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гіпноз. Чи щось таке.
Але яка ж сила в тому гіпнозі, чи що воно там таке!
Ну цілковите відчуття реальності. Живе життя та й усе.
Так чітко я бачив і Чака-гімназиста, і колишнього клоуна Стороженка, і прилизаного Слимакова, і майстра Йосипа, і його тітку, і весь отой вируючий базар, і вітрину Бублика-Погорільського, і маленькі трамвайчики, і все-все інше.
Не знаю, скільки я просидів на лавці біля цирку, поки отямився цілком. А привів мене до тями голод. Я раптом відчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь і побіг на тролейбус.
Всупереч моїм сподіванням, матір застав уже вдома. Але вона була так стомлена і так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлінна, самолюбива і страшенно старається, щоб не пасти задніх на фабриці), що не звернула уваги на моє збудження. Тільки сказала:
– Що ж ти, Стьопочко, бігаєш, синку, голодний? Гляди, зовсім охлянеш.
Мамі я, звісно, нічого не сказав. Та й татові, коли він прийшов, теж. Хіба б вони зрозуміли? Вони б іще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь підозрілий дід душу їхньому синочку каламутив! Гіпнозом чи хто його зна чим якісь галюцинації йому навіював!
Єдиний у світі, кому б я міг відкритися, – це дід Грицько. Але дід був далеко, в селі. І я тільки подумки побалакав із ним перед сном: «Отаке-то, бачите, сталося зі мною, ви й не повірите, діду, хоч би лиха якого не приключилося». – «Не бери дурне в голову, а важке в руки», – сам себе заспокоїв я дідовими словами. І заснув.
Мені страшенно кортіло, щоб уже настав завтрашній день. І така нетерплячка гнала мене й уві сні, що мені навіть не приснилося нічого. Тільки заснув, як уже й прокинувся вранці.
У класі мені одразу впало в око, що всі якісь чи то перелякані, чи то схвильовані чимось, – перешіптуються, очі круглі, щоки пашать.
«Ой! – кольнуло мене. – Може, вони про Чака дізналися, про мою з ним мандрівку в минуле». І так мені лячно стало! Але на мене ніхто не звертав уваги, не дивився навіть.
Я почав прислухатись і нарешті второпав, що Лесик Спасокукоцький приніс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто він випадково підслухав в учительській розмову класної керівнички Ліни Митрофанівни з завучем Вірою Яківною. І в тій розмові йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класі щось відбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Ліна Митрофанівна була дуже-дуже схвильована і казала: «Так, так, я все розумію, це ж така відповідальність, така відповідальність. Я розумію…»
Але що саме мало відбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Віра Яківна його помітила: «А тобі що тут треба?» І він кулею вилетів з учительської в коридор.
– Ех ти, лопух! Не міг сховатися десь і дослухати. Гіпотенуза! – зневажливо картав його Ігор Дмитруха.
Спасокукоцький мовчки зітхав, винувато схиливши набік голову.
«Що ж воно таке на нас чекає?» – губилися в догадках усі.
– Контрольна з математики! – випалила Таня Верба.
– Інспектор міськвно! – бліднув, як сметана, Кукуєвицький.
– Щеплення проти грипу. Отакими голками! – перелякано округлив очі Льоня Монькін.
Один тільки я був абсолютно байдужісінький до таємничої новини. Що мені та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нікому й не снилася! І про яку ніхто з них (тепер я вже був певен) і гадки не мав…
І так мені зробилося весело, що я не втримався і на перерві, підійшовши до гурту, несподівано заговорив:
– Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна – Наполеон. А друга – Архімед!
Хтось хихикнув, хтось реготнув, але більшість дивилася на мене ошелешено, нічого не розуміючи.
– Тю! – перебивши мене, вигукнув нарешті Ігор Дмитруха. – Ти що – вчадів? Що ти мелеш?
– От Муха! От дає! – закричав Спасокукоцький.
– Та ну тебе! Тут такі серйозні справи, а він… – вигукнула Тося Рябошапка. І всі дружно накинулися на мене.
– Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…
Я тільки усміхнувся. Ну, що я міг їм сказати?
І я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.
Я їх розумів. Може, якби в мене не було моєї таємниці і хтось інший отаке б встругнув, я б разом з усіма на нього накинувся.
Але в мене була моя таємниця. І вона не давала мені спокійно сидіти. Вона, як каже дід Грицько, крутила мені дірку в животі. Вона підганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зі мною на парті.
На кожному уроці я тільки й чув:
– Наливайко, не крутись!
– Не крутись, Наливайко!
– Наливайко, чого ти крутишся!
– Перестань крутитися, Наливайко!
Та от нарешті докрутився я до кінця уроків. І – мерщій додому.
Не брехатиму – домашніх завдань виконувати мені не хотілося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.
Але я пересилив себе. Я обіцяв Чакові, що прийду тільки потому, як виконаю уроки. І хоч не перевірив би він мене ніколи, але я не міг його обдурити, не міг – і все. До того ж він був такий загадковий, може, й думки вміє читати, хто його зна.
Сів я і, відчуваючи, що в мене аж гірко в роті від тих уроків, почав гризти граніт науки. І поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.
Потім нашвидку пообідав – і гайда на площу Перемоги, до цирку.
Цього разу я прийшов раніше за Чака. Довелося чекати хвилин із десять.
Аж от нарешті з’явилася знайома постать.
– Привіт, Стьопо! Ну як?
– Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.
– Уроки виконав?
– Аякже! – з чистим серцем признавсь я.
– Ну то що? Продовжимо? Готовий?
– Як штик!
– Ну, тоді – увага! – Чак узяв мене за руку, злегка стиснув – і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бомм! – ударив у голові дзвін.
І знову зашуміло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…
Розділ VI
Найдовший. Бо дуже багато подій тут відбувається… Піротехнік Федір Іванович Смирнов. Ми йдемо у Гіппо-палас. Мадемуазель Тереза. Смертельний номер. «Не вбивай мене, я відкрию тобі секрет…»
І знову я на Євбазі. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу біля запахущої паруючої «обжерки». І Чак-гімназист тримає мене за руку.
Враз одпустив і подався назустріч Стороженкові, який підводився з-за прилавка, витираючи тильним боком долоні масні губи.
– Здрастуйте!
– Здрастуйте! Спасибі, що прийшли. Ходімте! – Стороженко підняв із землі круглу картонну коробку, в яких століття тому носили дамські капелюшки (я в кіно бачив).
Вони вийшли з базару і наблизились до трамвайної зупинки.
– Під’їдемо вгору трамваєм, – сказав Стороженко.
Підійшов трамвай.
Я влинув у трамвай слідом за ними.
– Два на один тариф, – сказав Стороженко, подаючи кондукторові два великі п’ятаки.
Кондуктор одірвав квитки од вертушки, що висіла на шкіряній із жовтим мідним затвором сумці, і смикнув за мотузок, протягнений під стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабіні вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвінок, і трамвай зі скреготом рушив.
Трамвай був майже порожній.
Стороженко з Чаком-гімназистом сиділи в фігуристих, сплетених із лози, аж до блиску відполірованих пасажирами і, мабуть, дуже зручних кріслах, а я витав над ними. Місця вільні були, і я теж міг сісти, але то б нічого не дало. Уперше я відчув досаду на свою безтілесність. Не маючи тіла, я не мав змоги відчути насолоду від сидіння в зручному кріслі біля відчиненого трамвайного вікна. Але я стримався від настійливого бажання стати тілесним. Пам’ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А події ж тільки починають розгортатися. І хтозна, може, сьогоднішній день стане вирішальним у розкритті таємниці.
Біля Володимирського собору Стороженко і Чак зійшли з трамвая.
– Звідси підемо пішки, подихаємо свіжим повітрям. Така погода! – сказав Стороженко, ховаючи від Чака очі.
«Еге, погода! – подумав я. – У гаманці у вас, дядьку, погана погода, от у чім річ! Щоб далі їхати, треба ще гроші платити».
Я вже зрозумів, що у старому київському трамваї були так звані тарифні дільниці – за кожну дільницю плати гроші. Не те що зараз – заплатив за жетон і катайся в метро хоч цілий день.
А погода справді була чудова. Золота київська осінь. Ботанічний сад аж палав усіма відтінками барв від багряно-червоного до жовтогарячого.
Вони пішли бульваром у бік Бессарабки (до речі, ця площа називалася тоді площею Богдана Хмельницького).
Минули Другу, а потім Першу київську чоловічу гімназію.
Праворуч червоніла знайома восьмиколонна кам’яниця Київського університету.
У сквері проти нього на місці теперішнього пам’ятника Тарасові Шевченку стовбичив пам’ятник імператору Миколі І.
Внизу вже виднілася знайома будівля Бессарабського ринку.
Праворуч, на теперішньому готелі «Прем’єр-Палац», горіли проти сонця на даху навколо башти слова: «Паласт-отель».
Спустилися на Бессарабку і звернули ліворуч на Хрещатик. І з майже безлюдного Бібіковського бульвару наче знову втрапили на базар.
Тротуарами сновигають люди туди й сюди, посеред вулиці деренчать трамваї, візники вйокають на прольотках, де-не-де чих-чихикають допотопні автомобілі на мотоциклетних шпичастих колесах, форкаючи синім димом.
А вивісок, а об’яв, а реклам та оголошень! У мене аж очі розбіглися. І всі з ятями, усі з вензелями якимись.
Там, диви, Едуард Брабець праси-утюги і м’ясорубки рекламує.
Там перукарня «Ніколя і Леонід» припрошує дам і панів заходити, не минати.
Там кавказький магазин М. Я. Бебеша сповіщає про те, що ним одержані у величезній кількості килими персидські, текінські та кавказькі, портьєри, бурки і… чоботи.
Там торговий дім братів Романових пропонує самозапалювальне гасово-жарове освітлення – лампи, ліхтарі та приладдя. Ліхтарі «Іскра», лампи «Ека», «Сфінкс» та «Напівсфінкс». Видно як удень.
І тут-таки про всяк випадок «Лангензіпен і К°» пропонує вогнегасилку, а «Септер і К°» – пожежні труби, насоси, гідропульти і брандспойти!
Головне депо музичних інструментів і нот Г. І. Їндржішек на всі заставки розхвалює свої піаноли-піано, оркестріони, електричні піаніно-автомати, грамофони з рупорами і без рупорів.
А вже кондитерська-ресторан Семадені чого тільки не пропонує – аби гроші.
О! Бібліотека російських, польських, французьких і англійських книжок Л. Ідзіковського, що має сто тисяч томів, відкрила дитячий відділ з одинадцятьох тисяч томів на п’яти мовах. «Для панів дачників і тих, хто живе в провінціях, абонемент на пільгових умовах!»
«Ага! – догадуюсь я. – Значить, у бібліотеці теж не почитаєш без грошей».
А от перший у Росії театр-біограф «Експрес» рекламує «Розірвані ланцюги» (сучасну драму за участю знаменитої артистки Рози Флері), а також комедію «Боба утопився» і драму з життя біржовиків «Дорога по трупах».
А ондо й сама торгова біржа.
А онде поштамт, увесь заснований дротами вгорі.
А ондо Банк для зовнішньої торгівлі. (Цей будинок і зараз стоїть на Хрещатику і вважається найціннішим, як мені сказав тато, київським будинком в архітектурному плані. Адже він єдиний на весь квартал вцілів від руйнувань під час Другої світової війни).
Далі театр-атракціон А. Мянковського анонсує гастролі знаменитої Бархатної маски (відомої в Росії оперної співачки, виконавиці побутових пісень). Зверх програми – гастроль улюбленця глядачів відомого коміка Живого Дурашкіна.
Про різні крамниці мануфактури, ковбас, ювелірних виробів, дамських причандалів різних я вже й не кажу, їх було понатикано на Хрещатику на кожному кроці.
Коли ми повернули на вулицю Архітектора Городецького (Миколаївську по-тодішньому), тут майже на кожному будинку були вивіски страхових контор.
«Страхове товариство «Волга».
«Страхове товариство «Якір».
«Височайше затверджене генеральне страхове товариство».
«Російський Лойд. Страхове товариство, засноване в 1870 р.»
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента