Страница:
– Утямив, – механічно сказав я, не розуміючи, однак, про яку все-таки таємницю він говорить, але страшенно зацікавлений.
– Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б’юся все своє життя. Ти готовий?
– Готовий.
– Не боїшся?
– Не боюся, – сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви.
– Тоді – увага! – Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку, – і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бом! – ударив у голові дзвін.
І враз – немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…
Розділ IV
Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник із моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах із лакованими козирками. Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п’ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) А навколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і без дашків, крамнички й сарайчики. Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар.
– Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
– Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Найкращі на всьому базарі! Найкращі на всьому базарі!
– Капуста! Капуста!
– А хто забув купити петрушки? Хто забув?
– Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи!
– Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись!
І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
– Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп’я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
– Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна – Наполеон! Друга – Архімед! – вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо.
А он ціла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
– Вас запросили в пристойний дім. Ви в чудовому гуморі. Ви почуваєте себе паризьким денді. Ви в новому костюмі. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. І раптом – о жах! кошмар, о Боже правий! – необережним жестом руки дама ліворуч перевертає на вас тарілку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкриті піджак, і брюки, і жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм ні носити, ні пропити, ні продати, ні програти, ні заставити в ломбарді. Ви нещасні!.. Але… Не впадайте в паніку! Ви купуєте в мене чудодійну пасту «Універсал». Кілька хвилин і – о диво! – плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна і носити, і пропити, і продати, і програти, і заставити в ломбарді. Ви знову паризький денді. І знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивіться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! – він заляпував полу свого сіряка чимось чорним, тут-таки тер її «Універсалом» – і пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, він зненацька, ніби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно, скрикував: «Ах, пардон, пардон! Я зараз», – і одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило все це, що я навіть забув про старенького Чака. І тільки тоді, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного віку зі мною у гімназичній, трохи завеликій на нього формі, у гімназичному кашкеті, що насувався йому на вуха. Я одразу впізнав його – по очах, по усмішці і по родимці над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолітка, який щойно, хвилину тому, був дідусем.
Гімназист пішов по базару. Я – назирці за ним.
Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повітрі. Так ходять тільки уві сні або, може, ще в космосі, у невагомості. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але ні на кого не наштовхувався. Легко обминав усіх, прослизаючи навіть там, де, здавалося б, не міг прослизнути.
І раптом я збагнув – Чак говорив правду, мені справді нічого боятися, зі мною нічого не може трапитись. Я – безтілесний. Я обережно смикнувся вгору і злетів у повітря. І полетів над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радісне почуття, що я засміявся.
Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі.
– Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! – вигукували товстопикі розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах варенини, часнику і цибулі. Це був так званий «обжерний ряд», «обжерка», про яку я колись читав. Різномастий бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
– Тітонько! Дай шматочок!
– Киш звідси! Не псуй людям апетиту! – сердито махнула на нього перекупка.
Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти.
За «обжеркою» починалася «розкладка». На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні платівки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу.
Гімназист Чак довго ходив по «розкладці», нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав:
– Пане!
Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся:
– Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! – і широким жестом показав на свій немудрящий товар.
– Та ні… – Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого та справді дуже симпатичного.
– От! Чи не купите ви в мене…
– А-а… – одразу пригас дідусь. – Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару.
Чак іще більше почервонів і одійшов.
Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і… знову одійшов ні з чим.
І раптом…
– Одначе! Що ви робите, юначе? – почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті). – Це ж клоун П’єр, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім вам не шкодувати, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже!
Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від «розкладки».
Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
Дядечко був уже літній («августовський», як каже на таких мій дід Грицько, – ще трохи – й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию).
Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу.
Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
– Так от, – сказав дядечко, коли вони вийшли з базару. – По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один «фараон», якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли би бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж?
Чак мовчки хитнув головою.
– Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися – колишній улюбленець публіки, клоун П’єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять – Петра Петровича Стороженка. Маю честь, – дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову.
– Чак Всеволод. Гімназист третього класу, – пролепетав у відповідь Чак.
– Дуже приємно. А коли ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте.
І Чак виклав йому всю свою історію.
– Так. Ясно, – сказав колишній клоун. – Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Аякже! Аякже! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин «за богомєрзкоє крівляніє і посяганіє на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії». Підла душа. І синок, значить, такий… Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього – марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п’ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля «дерева смерті»? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п’ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати.
– І ви гадаєте, що він… – невпевнено підвів очі на Стороженка Чак.
– Гадаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите.
Вони вже йшли бульваром угору.
Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту, огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев’яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять.
Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими майданчиками й однією штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик.
На середині бульвару стояв пам’ятник, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги.
На круглому п’єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який заснував перший в Україні цукровий завод і першу залізницю).
Від цього пам’ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, з хвилястою дротяною сіткою, з червоно-цегляними стовпчиками.
– Підемо з Безаківської? – спитав Стороженко Чака.
– Ага.
І вони звернули праворуч.
«Ага, – подумав я. – Значить, вулиця, яка веде до вокзалу, колись називалася Безаківською».
Вдалині, за дерев’яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, із підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники.
Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об’явами.
Тільки праворуч височіло кілька кам’яниць, які збереглися й дотепер. На одній із них красувалась вивіска «Українська книгарня». Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української літератури.
«Ех! – подумав я. – От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку».
Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з’являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад.
Я полетів за ними.
Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
– Ну, де тут ваше «дерево смерті»? – спитав колишній клоун.
– У яру, – сказав Чак.
– Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з’явлюсь. Не бійтеся.
– Я не боюсь, – почервонів Чак і пішов уперед.
Я, пам’ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр.
З хащі чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Згодом я дізнався, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Брест-Литовське шосе, яке тепер називається проспектом Перемоги.
Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр іще таємничішим і страшнішим.
Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним; з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак!
Гімназист побачив Чака.
– Ну?!
Чак стенув плечима.
– Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! – Слимаков засичав від злості.
І тут… Стороженко так несподівано з’явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам’яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Не зрозуміло, звідки й брався той голос – глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися.
– Як ти посмів порушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті та печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимаков! Якщо колись образити насмієш хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік з собою… Геть звідси! І забудь сюди дорогу!
Охоплений жахом, Слимаков застиг із роззявленим ротом.
Кущі враз зімкнулися, і колишній клоун зник так само раптово, як і з’явився.
– А-а-а!.. – здавлено зойкнув Слимаков і, спотикаючись, кинувся навтіки.
Коли все стихло, кущі знову розсунулися і вийшов усміхнений Стороженко.
– Ну як?
– Ой! Я й сам так злякався, що… – Чак перевів подих. – А як… як ви це робите? Як ви говорили?
– Дуже просто. Це так зване «чревовіщання». Колись виступав із таким номером… Слимаков вас більше не чіпатиме, будьте певні. Ну, гаразд, ходімте.
– Спасибі. Спасибі вам, – вдячно закивав Чак.
– Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людині, яка, мені здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
– Авжеж. Авжеж.
– Взагалі, поважаю юних і дружу з ними, – колишній клоун якось особливо, сонячно усміхнувся (від очей запромінилися зморшки). – Молодші школярі, яких чомусь називають дітьми, – найщиріші друзі цирку. Вони ніколи не освистують артистів, – усміх враз погас на його обличчі, наче на сонце найшла хмара, але він одігнав її. – А ще поважаю тих, хто вміє щось робити, майстрів поважаю. Ці теж ніколи не освистують артистів, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
– Хочу. Я теж дуже поважаю майстрів, – Чак чомусь затнувся і повторив: – Дуже.
– Ходімте. Це недалеко. На Дмитрівській.
Вони вийшли з Ботанічного саду, перейшли Безаківську і повернули бульваром униз до базару.
Я летів над ними між двома рядами тополь, і очам моїм одкривалася манлива святошинська далечінь, куди вело рівне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсінькі іграшкові трамвайчики.
Вони вийшли на Дмитрівську вулицю, забудовану внизу одно– та двоповерховими будинками (тільки далі вгорі, де ковбасна фабрика, здіймалося кілька високих кам’яниць).
Біля відчинених навстіж дверей, що просто з хідників вели до темних, без передпокоїв, низеньких кімнат, сиділи на стільчиках і ослонах сиві бабусі та примружені, в чорних круглих шапочках дідусі, перемовляючись одне з одним через вулицю.
Біля порогів джмелями гули мідні лискучі примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях і шкварчало на чорних закіптюжених сковорідках.
Біля шостого номера Стороженко спинився.
– Трохи зачекайте, я гляну, чи є і чи можна. Я миттю, – і закульгав у двір.
Чак лишився біля порожньої вітрини замкненої на великий висячий замок крамниці.
Зсередини вітрини до скла була приліплена рекламна об’ява:
«Бач, – подумав я. – Не допомогла ні премія, ні перші руки, ні електрика. Видно, погорів Бублик. Недарма ж Погорільський».
З двору визирнув Стороженко.
– Ходімо.
Чак, а за ним і я пішли у двір, захаращений ящиками, бочками та різним мотлохом.
Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
– От по цих камінчиках ступайте, по камінчиках, – підказував Стороженко.
Але хоч як старався Чак, він усе-таки тричі ступив у калюжу.
«А добре бути нематеріальним», – подумав я, легко пролітаючи над калюжею.
Потім Чак і я спустилися за колишнім клоуном крутими східцями у підвал, де шумів примус і чувся залізний передзвін.
– А-а, заходьте, заходьте, пане гімназист, прошу, як ваша ласка, – ввічливо пролунало з темного кутка.
І назустріч Чакові підвівся згорблений головань у дротяних окулярах.
З-під закіптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярів примружені лупаті очі.
– Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзі П’єра – наші друзі. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гімназиста. Бачите, які чорні.
– Не чорні, Йосипе, не чорні! Золоті! – з піднесенням сказав Стороженко.
– Ай, що ви, П’єре, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай Боже хліба й цибулі з олійкою. Щоб ви знали, пане гімназист, робота золота не дає. Золото дає тільки комерція. А тих, хто щось робить руками, наші комерсанти зневажливо називають балмалухе. І для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євба-зу. А ви кажете – золото! Де ви бачили золото? Покажіть!
– Не те золото, що блищить, – сказав Стороженко.
– О! – підняв угору палець Йосип. – Мудро сказано! Золоті слова! Подивіться, пане гімназист, на цього добродія! – він широким жестом показав Чакові на Стороженка. – Ви його бачите, і ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на арені. На арені це був бог!
– Оце вже зайве. Цього не треба, – заперечливо підняв руку Стороженко.
– Я ніколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П’єр. Який він був на арені! «Три години безперервного реготу», – писалося на афіші. І правильно писалося. Публіка просто верещала та плакала від захоплення. Ех!
Якби не оте нещастя! Розумієте, пане гімназист, сім років тому (ви були ще зовсім дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирілл. Він стрибав із-під самісінького купола. У басейн із водою. Це був стрибок смерті. Дам виносили із зали на руках. Навіть деякі чоловіки непритомніли. Й от одного разу Саша стрибнув невдало і розбився. Не до смерті, але… Це було в неділю, на ранковій виставі, в залі було повно дітей. І коли Сашу винесли, наш П’єр, щоб заспокоїти публіку, вирішив показати, що все це жарт, нічого страшного не сталося. Сам виліз під купол і, пародіюючи Сашу Цирілла, повторив його стрибок. І… зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, ніби кульгає навмисне, зробив коло по арені і лише за форгангом упав і втратив свідомість. Отакий-то він, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном він більше не зміг. Але… – Йосип приклав руку до рота і, таємниче стишивши голос, підморгнув Чаку. – Скажу вам по секрету, він незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
У цей час двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися, і звідти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
– Ну, показуйте вже ваші фокуси, ну! – прошамкотіла вона беззубо, відштовхуючи Йосипа і сідаючи на його стілець.
– О! Наречена Мохомовеса прийшла! – весело сказав Йосип. – Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тітка. Стара дівуля. Під сімдесят їй уже. Тому я її й називаю «наречена Мохомовеса». Мохомовес – це янгол смерті. Не бійтесь, вона нічого не чує, зовсім оглухла. Тільки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи Боже мій! Хай живе ще сто років.
Бабуся нетерпляче засовалась на стільці й зашамкотіла:
– Давайте вже ваші фокуси, ну!
Стороженко засміявся.
– Публіка хвилюється.
– Ах, ця мені публіка! Ну, гаразд. Ходімте, – Йосип узяв Стороженка під руку, повів у куток, і вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
Потім Петро Петрович Стороженко обернувсь і ступив крок до бабусі й Чака.
В руках у нього була блискуча залізна каструля.
– Шановна публіко! Дами і панове! Перед вами абсолютно порожня каструля! – гучним цирковим голосом промовив він, одкриваючи кришку і показуючи порожню каструлю. – Алле-оп! – він швидко закрив каструлю кришкою і одразу ж відкрив – у каструлі лежали обценьки. – Алле-оп! – він знову закрив каструлю, знову відкрив – каструля була порожня. – Дивіться всі, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина – каструля чарівна! Алле-оп! – вигукуючи і розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстерні.
Все це відбувалося так блискавично, так несподівано, що я ніяк не міг угледіти, як воно робилося. Наче справжнє диво діялося на очах.
Звісно, я розумів, що ніяке це не диво, а спритність Стороженкових рук і хитромудрий пристрій у каструлі, який зробив майстер Йосип, – але враження було потрясаюче.
Це було так здорово, що Чак не витримав і заплескав у долоні. І тітка Йосипа нечутно заплескала в долоні сухорлявими руками. І навіть я, забувши, що невидимий і безтілесний, зааплодував теж (хоч ніхто з них не міг почути моїх оплесків).
Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачі, «зробив комплімент». Потім підійшов до Йосипа і мовчки обняв його.
– Що ви! Подумаєш! – ніяково похиливши голову набік, знизав Йосип плечима. – Я був радий зробити щось для вас… Ви знаєте, у мене є мисль!
Він обняв Стороженка за плечі й щось зашепотів йому на вухо, показуючи очима на Чака.
– Га? По-моєму, я геній. Га?
– Га? – в тон йому перепитав Стороженко і засміявся. – Здається, таки геній. Можна спробувати! – і, звертаючись до Чака, сказав: – Ви не хотіли б, юначе, завтра вранці піти зі мною в цирк? Адже завтра неділя, в гімназію вам не треба. Подивилися б на репетиції і, може б, трошечки мені допомогли. Га?
– Я… я з задоволенням. Будь ласка! – затинаючись, промовив Чак.
Я розумів його хвилювання. І на репетицію в цирк страшенно цікаво було піти, і цьому симпатичному Стороженкові щиро хотілося допомогти.
– Ну, спасибі. Тоді зустрінемося о десятій, там саме, на базарі, біля розкладки. Гаразд?
– Гаразд, – сказав Чак і раптом хитнувся в мене перед очима. І весь підвал хитнувся, наче від землетрусу. Останнє, що я побачив, – це зморщене обличчя Йосипової тітки, її лукаві очі й розтягнений в усмішці беззубий рот.
В очах потемніло.
Бамм! – ударив у голові дзвін…
Розділ V
Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поряд зі старим Чаком.
– Га? Що? Що сталося? Чому… – спитав я здивовано.
– Нічого не сталося. Ти що – забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тільки в одному дні минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрівку у тисяча дев’ятсот дванадцятий рік. Бо сьогодні вже пізнувато, тобі додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справді мав утомлений, виснажений вигляд. Очі в нього позападали, чіткіше вималювались зморшки на обличчі, їх наче побільшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль.
І хоч як мені кортіло дізнатися, що було далі, я співчутливо глянув на нього й сказав:
– Ага. Мені треба вже йти…
Хоча йти мені було зовсім не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усміхнувся. Він усе розумів.
– Спасибі тобі…
– За що мені… – зашарівсь я. – Це вам спасибі. Я ж і не робив нічого.
– Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б’юся все своє життя. Ти готовий?
– Готовий.
– Не боїшся?
– Не боюся, – сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви.
– Тоді – увага! – Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку, – і наче електричний струм пробіг по моїй руці.
В очах у мене потемніло.
Бом! – ударив у голові дзвін.
І враз – немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…
Розділ IV
Перша подорож у минуле. 1912 рік. Базар. Колишній клоун П’єр Стороженко виручає гімназиста Чака
Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник із моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах із лакованими козирками. Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п’ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) А навколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і без дашків, крамнички й сарайчики. Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар.
– Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
– Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Найкращі на всьому базарі! Найкращі на всьому базарі!
– Капуста! Капуста!
– А хто забув купити петрушки? Хто забув?
– Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи!
– Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись!
І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
– Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп’я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
– Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна – Наполеон! Друга – Архімед! – вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо.
А он ціла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
– Вас запросили в пристойний дім. Ви в чудовому гуморі. Ви почуваєте себе паризьким денді. Ви в новому костюмі. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. І раптом – о жах! кошмар, о Боже правий! – необережним жестом руки дама ліворуч перевертає на вас тарілку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкриті піджак, і брюки, і жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм ні носити, ні пропити, ні продати, ні програти, ні заставити в ломбарді. Ви нещасні!.. Але… Не впадайте в паніку! Ви купуєте в мене чудодійну пасту «Універсал». Кілька хвилин і – о диво! – плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна і носити, і пропити, і продати, і програти, і заставити в ломбарді. Ви знову паризький денді. І знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивіться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! – він заляпував полу свого сіряка чимось чорним, тут-таки тер її «Універсалом» – і пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, він зненацька, ніби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно, скрикував: «Ах, пардон, пардон! Я зараз», – і одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило все це, що я навіть забув про старенького Чака. І тільки тоді, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного віку зі мною у гімназичній, трохи завеликій на нього формі, у гімназичному кашкеті, що насувався йому на вуха. Я одразу впізнав його – по очах, по усмішці і по родимці над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолітка, який щойно, хвилину тому, був дідусем.
Гімназист пішов по базару. Я – назирці за ним.
Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повітрі. Так ходять тільки уві сні або, може, ще в космосі, у невагомості. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але ні на кого не наштовхувався. Легко обминав усіх, прослизаючи навіть там, де, здавалося б, не міг прослизнути.
І раптом я збагнув – Чак говорив правду, мені справді нічого боятися, зі мною нічого не може трапитись. Я – безтілесний. Я обережно смикнувся вгору і злетів у повітря. І полетів над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радісне почуття, що я засміявся.
Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі.
– Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! – вигукували товстопикі розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах варенини, часнику і цибулі. Це був так званий «обжерний ряд», «обжерка», про яку я колись читав. Різномастий бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:
– Тітонько! Дай шматочок!
– Киш звідси! Не псуй людям апетиту! – сердито махнула на нього перекупка.
Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти.
За «обжеркою» починалася «розкладка». На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні платівки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу.
Гімназист Чак довго ходив по «розкладці», нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав:
– Пане!
Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся:
– Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! – і широким жестом показав на свій немудрящий товар.
– Та ні… – Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого та справді дуже симпатичного.
– От! Чи не купите ви в мене…
– А-а… – одразу пригас дідусь. – Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару.
Чак іще більше почервонів і одійшов.
Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і… знову одійшов ні з чим.
І раптом…
– Одначе! Що ви робите, юначе? – почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті). – Це ж клоун П’єр, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім вам не шкодувати, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже!
Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від «розкладки».
Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.
Дядечко був уже літній («августовський», як каже на таких мій дід Грицько, – ще трохи – й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию).
Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу.
Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.
– Так от, – сказав дядечко, коли вони вийшли з базару. – По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один «фараон», якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли би бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж?
Чак мовчки хитнув головою.
– Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися – колишній улюбленець публіки, клоун П’єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять – Петра Петровича Стороженка. Маю честь, – дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову.
– Чак Всеволод. Гімназист третього класу, – пролепетав у відповідь Чак.
– Дуже приємно. А коли ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте.
І Чак виклав йому всю свою історію.
– Так. Ясно, – сказав колишній клоун. – Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Аякже! Аякже! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин «за богомєрзкоє крівляніє і посяганіє на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії». Підла душа. І синок, значить, такий… Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього – марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п’ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля «дерева смерті»? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п’ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати.
– І ви гадаєте, що він… – невпевнено підвів очі на Стороженка Чак.
– Гадаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите.
Вони вже йшли бульваром угору.
Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту, огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев’яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять.
Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими майданчиками й однією штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик.
На середині бульвару стояв пам’ятник, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги.
На круглому п’єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який заснував перший в Україні цукровий завод і першу залізницю).
Від цього пам’ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, з хвилястою дротяною сіткою, з червоно-цегляними стовпчиками.
– Підемо з Безаківської? – спитав Стороженко Чака.
– Ага.
І вони звернули праворуч.
«Ага, – подумав я. – Значить, вулиця, яка веде до вокзалу, колись називалася Безаківською».
Вдалині, за дерев’яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, із підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники.
Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об’явами.
Тільки праворуч височіло кілька кам’яниць, які збереглися й дотепер. На одній із них красувалась вивіска «Українська книгарня». Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української літератури.
«Ех! – подумав я. – От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку».
Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з’являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад.
Я полетів за ними.
Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
– Ну, де тут ваше «дерево смерті»? – спитав колишній клоун.
– У яру, – сказав Чак.
– Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з’явлюсь. Не бійтеся.
– Я не боюсь, – почервонів Чак і пішов уперед.
Я, пам’ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр.
З хащі чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Згодом я дізнався, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Брест-Литовське шосе, яке тепер називається проспектом Перемоги.
Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр іще таємничішим і страшнішим.
Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним; з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак!
Гімназист побачив Чака.
– Ну?!
Чак стенув плечима.
– Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! – Слимаков засичав від злості.
І тут… Стороженко так несподівано з’явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам’яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Не зрозуміло, звідки й брався той голос – глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися.
– Як ти посмів порушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті та печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимаков! Якщо колись образити насмієш хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік з собою… Геть звідси! І забудь сюди дорогу!
Охоплений жахом, Слимаков застиг із роззявленим ротом.
Кущі враз зімкнулися, і колишній клоун зник так само раптово, як і з’явився.
– А-а-а!.. – здавлено зойкнув Слимаков і, спотикаючись, кинувся навтіки.
Коли все стихло, кущі знову розсунулися і вийшов усміхнений Стороженко.
– Ну як?
– Ой! Я й сам так злякався, що… – Чак перевів подих. – А як… як ви це робите? Як ви говорили?
– Дуже просто. Це так зване «чревовіщання». Колись виступав із таким номером… Слимаков вас більше не чіпатиме, будьте певні. Ну, гаразд, ходімте.
– Спасибі. Спасибі вам, – вдячно закивав Чак.
– Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людині, яка, мені здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
– Авжеж. Авжеж.
– Взагалі, поважаю юних і дружу з ними, – колишній клоун якось особливо, сонячно усміхнувся (від очей запромінилися зморшки). – Молодші школярі, яких чомусь називають дітьми, – найщиріші друзі цирку. Вони ніколи не освистують артистів, – усміх враз погас на його обличчі, наче на сонце найшла хмара, але він одігнав її. – А ще поважаю тих, хто вміє щось робити, майстрів поважаю. Ці теж ніколи не освистують артистів, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
– Хочу. Я теж дуже поважаю майстрів, – Чак чомусь затнувся і повторив: – Дуже.
– Ходімте. Це недалеко. На Дмитрівській.
Вони вийшли з Ботанічного саду, перейшли Безаківську і повернули бульваром униз до базару.
Я летів над ними між двома рядами тополь, і очам моїм одкривалася манлива святошинська далечінь, куди вело рівне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсінькі іграшкові трамвайчики.
Вони вийшли на Дмитрівську вулицю, забудовану внизу одно– та двоповерховими будинками (тільки далі вгорі, де ковбасна фабрика, здіймалося кілька високих кам’яниць).
Біля відчинених навстіж дверей, що просто з хідників вели до темних, без передпокоїв, низеньких кімнат, сиділи на стільчиках і ослонах сиві бабусі та примружені, в чорних круглих шапочках дідусі, перемовляючись одне з одним через вулицю.
Біля порогів джмелями гули мідні лискучі примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях і шкварчало на чорних закіптюжених сковорідках.
Біля шостого номера Стороженко спинився.
– Трохи зачекайте, я гляну, чи є і чи можна. Я миттю, – і закульгав у двір.
Чак лишився біля порожньої вітрини замкненої на великий висячий замок крамниці.
Зсередини вітрини до скла була приліплена рекламна об’ява:
ЧАЙНО-КОЛОНІАЛЬНИЙ МАГАЗИНУ вітрині, крім брудного кота, що грівся на сонечку, та купки сміття, не було нічогісінько. Полиці магазину теж були порожні.
В. М. Бублик-Погорільський
(фірма існує з 1888 року)
Сповіщаю шановних панів покупців, що в магазині завжди свіжі товари, як-то: чай різних фірм, кофе, какао, конфети, шоколад, карамелі, варення, мармелад, печиво, цукор-рафінад 1-го сорту Київського товариства та цукор-пісок.
Усі товари беруться мною з перших рук у найкращих фірм.
Хто купує чай, тому робиться знижка і видається премія.
Важливо любителям – кофе мелеться електрикою.
З пошаною до вас В. М. Бублик-Погорільський
«Бач, – подумав я. – Не допомогла ні премія, ні перші руки, ні електрика. Видно, погорів Бублик. Недарма ж Погорільський».
З двору визирнув Стороженко.
– Ходімо.
Чак, а за ним і я пішли у двір, захаращений ящиками, бочками та різним мотлохом.
Посеред двору розпросторилася велика калюжа.
– От по цих камінчиках ступайте, по камінчиках, – підказував Стороженко.
Але хоч як старався Чак, він усе-таки тричі ступив у калюжу.
«А добре бути нематеріальним», – подумав я, легко пролітаючи над калюжею.
Потім Чак і я спустилися за колишнім клоуном крутими східцями у підвал, де шумів примус і чувся залізний передзвін.
– А-а, заходьте, заходьте, пане гімназист, прошу, як ваша ласка, – ввічливо пролунало з темного кутка.
І назустріч Чакові підвівся згорблений головань у дротяних окулярах.
З-під закіптюженого зморщеного чола з великими залисинами весело позирали з-над окулярів примружені лупаті очі.
– Здрастуйте, здрастуйте! Дуже приємно познайомитися. Друзі П’єра – наші друзі. Пробачте, руки не подаю, щоб не забруднити пана гімназиста. Бачите, які чорні.
– Не чорні, Йосипе, не чорні! Золоті! – з піднесенням сказав Стороженко.
– Ай, що ви, П’єре, що ви! Все золото у Лазаря Бродського. А нам дай Боже хліба й цибулі з олійкою. Щоб ви знали, пане гімназист, робота золота не дає. Золото дає тільки комерція. А тих, хто щось робить руками, наші комерсанти зневажливо називають балмалухе. І для Лазаря Бродського я просто Йосип-балмалухе, бляхар з Євба-зу. А ви кажете – золото! Де ви бачили золото? Покажіть!
– Не те золото, що блищить, – сказав Стороженко.
– О! – підняв угору палець Йосип. – Мудро сказано! Золоті слова! Подивіться, пане гімназист, на цього добродія! – він широким жестом показав Чакові на Стороженка. – Ви його бачите, і ви ж його, я вас запевняю, не бачите. Бо ви не бачите його на арені. На арені це був бог!
– Оце вже зайве. Цього не треба, – заперечливо підняв руку Стороженко.
– Я ніколи не говорив зайвого. Не будьте таким скромним. Це просто непристойно. Знайте, юначе, перед вами великий артист. Великий циркач, великий клоун П’єр. Який він був на арені! «Три години безперервного реготу», – писалося на афіші. І правильно писалося. Публіка просто верещала та плакала від захоплення. Ех!
Якби не оте нещастя! Розумієте, пане гімназист, сім років тому (ви були ще зовсім дитя) виступав у київському цирку знаменитий Саша Цирілл. Він стрибав із-під самісінького купола. У басейн із водою. Це був стрибок смерті. Дам виносили із зали на руках. Навіть деякі чоловіки непритомніли. Й от одного разу Саша стрибнув невдало і розбився. Не до смерті, але… Це було в неділю, на ранковій виставі, в залі було повно дітей. І коли Сашу винесли, наш П’єр, щоб заспокоїти публіку, вирішив показати, що все це жарт, нічого страшного не сталося. Сам виліз під купол і, пародіюючи Сашу Цирілла, повторив його стрибок. І… зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, ніби кульгає навмисне, зробив коло по арені і лише за форгангом упав і втратив свідомість. Отакий-то він, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном він більше не зміг. Але… – Йосип приклав руку до рота і, таємниче стишивши голос, підморгнув Чаку. – Скажу вам по секрету, він незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.
У цей час двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися, і звідти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
– Ну, показуйте вже ваші фокуси, ну! – прошамкотіла вона беззубо, відштовхуючи Йосипа і сідаючи на його стілець.
– О! Наречена Мохомовеса прийшла! – весело сказав Йосип. – Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тітка. Стара дівуля. Під сімдесят їй уже. Тому я її й називаю «наречена Мохомовеса». Мохомовес – це янгол смерті. Не бійтесь, вона нічого не чує, зовсім оглухла. Тільки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи Боже мій! Хай живе ще сто років.
Бабуся нетерпляче засовалась на стільці й зашамкотіла:
– Давайте вже ваші фокуси, ну!
Стороженко засміявся.
– Публіка хвилюється.
– Ах, ця мені публіка! Ну, гаразд. Ходімте, – Йосип узяв Стороженка під руку, повів у куток, і вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
Потім Петро Петрович Стороженко обернувсь і ступив крок до бабусі й Чака.
В руках у нього була блискуча залізна каструля.
– Шановна публіко! Дами і панове! Перед вами абсолютно порожня каструля! – гучним цирковим голосом промовив він, одкриваючи кришку і показуючи порожню каструлю. – Алле-оп! – він швидко закрив каструлю кришкою і одразу ж відкрив – у каструлі лежали обценьки. – Алле-оп! – він знову закрив каструлю, знову відкрив – каструля була порожня. – Дивіться всі, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина – каструля чарівна! Алле-оп! – вигукуючи і розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстерні.
Все це відбувалося так блискавично, так несподівано, що я ніяк не міг угледіти, як воно робилося. Наче справжнє диво діялося на очах.
Звісно, я розумів, що ніяке це не диво, а спритність Стороженкових рук і хитромудрий пристрій у каструлі, який зробив майстер Йосип, – але враження було потрясаюче.
Це було так здорово, що Чак не витримав і заплескав у долоні. І тітка Йосипа нечутно заплескала в долоні сухорлявими руками. І навіть я, забувши, що невидимий і безтілесний, зааплодував теж (хоч ніхто з них не міг почути моїх оплесків).
Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачі, «зробив комплімент». Потім підійшов до Йосипа і мовчки обняв його.
– Що ви! Подумаєш! – ніяково похиливши голову набік, знизав Йосип плечима. – Я був радий зробити щось для вас… Ви знаєте, у мене є мисль!
Він обняв Стороженка за плечі й щось зашепотів йому на вухо, показуючи очима на Чака.
– Га? По-моєму, я геній. Га?
– Га? – в тон йому перепитав Стороженко і засміявся. – Здається, таки геній. Можна спробувати! – і, звертаючись до Чака, сказав: – Ви не хотіли б, юначе, завтра вранці піти зі мною в цирк? Адже завтра неділя, в гімназію вам не треба. Подивилися б на репетиції і, може б, трошечки мені допомогли. Га?
– Я… я з задоволенням. Будь ласка! – затинаючись, промовив Чак.
Я розумів його хвилювання. І на репетицію в цирк страшенно цікаво було піти, і цьому симпатичному Стороженкові щиро хотілося допомогти.
– Ну, спасибі. Тоді зустрінемося о десятій, там саме, на базарі, біля розкладки. Гаразд?
– Гаразд, – сказав Чак і раптом хитнувся в мене перед очима. І весь підвал хитнувся, наче від землетрусу. Останнє, що я побачив, – це зморщене обличчя Йосипової тітки, її лукаві очі й розтягнений в усмішці беззубий рот.
В очах потемніло.
Бамм! – ударив у голові дзвін…
Розділ V
«У кожного в житті мусить бути своя таємниця!» Що мені ваші переживання!
Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поряд зі старим Чаком.
– Га? Що? Що сталося? Чому… – спитав я здивовано.
– Нічого не сталося. Ти що – забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тільки в одному дні минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрівку у тисяча дев’ятсот дванадцятий рік. Бо сьогодні вже пізнувато, тобі додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справді мав утомлений, виснажений вигляд. Очі в нього позападали, чіткіше вималювались зморшки на обличчі, їх наче побільшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль.
І хоч як мені кортіло дізнатися, що було далі, я співчутливо глянув на нього й сказав:
– Ага. Мені треба вже йти…
Хоча йти мені було зовсім не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усміхнувся. Він усе розумів.
– Спасибі тобі…
– За що мені… – зашарівсь я. – Це вам спасибі. Я ж і не робив нічого.