Страница:
Всеволод Нестайко
Загадка старого клоуна
Любій дружині моїй Світлані з вдячністю за співчуття і допомогу.
Розділ І
Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя
Здрастуйте! Це я. Стьопа.
Хто я такий? Ну, для себе я – це я, звісно. Я – та й годі. А для інших…
Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцятьох років, зі щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й із ямкою на підборідді.
Таких облич нібито й багато, але є в ньому щось таке, чого немає ні в кого.
Як каже мій дід Грицько: «Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провів рукою і все змазав – порушив, так би мовити, симетрію: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстіша, друга худіша, і рот усміхається якось на один бік веселіше, ніж на другий».
Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було.
Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка Феодосія Макарівна стригла мене машинкою «під нуль». А в інший час моя «фотографія» лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці… Мелькала, не затримуючи на собі моєї уваги.
І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід.
Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: «Покажи йому палець – і вже сміється».
Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.
Наче щось там пригасло.
Наче хмарка набігла на сонце.
Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті.
А який, люди добрі, настрій може бути в людини, яка п’ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке – і учні, і вчителі, і самі стіни, – і раптом її перекидають в іншу школу, в інший клас, де все чуже, незнайоме, далеке – і учні, і вчителі, і самі стіни?!
А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас.
Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, «Реве та стогне» співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У майстерні сільгосптехніку направляє. Ну, до того ще й узагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.
Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді:
– Та ви ж закінчений майстер – «золоті руки»! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви – унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант – це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант – це злочинна недбалість. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете прислужитися точній механіці…
– Та що ви, чесне слово! Та припиніть! – пробував угамувати його тато. – Давайте оно краще… «Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…»
Але Іван Михайлович розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І за якийсь час потому, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова сільради, і тато просидів із ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і врочистий.
Голові дзвонили з району, а в район дзвонили з області, а в область із Києва.
Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті та глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів – весело, коли сердився – глузливо).
– Щасливої подоружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай!
– Батьку! Та не крайте моє серце! – благально прикладав руку до грудей тато.
– Велике діло – опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану, – (це мати моя), – кидаєш, значить? Будете, значить, у Києві на виставці зустрічатися раз на рік.
– У-у-у! – вголос заплакала мати.
– Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! – жалісно скривився тато. – Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто?
– А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? В офіс каву подавати піде? Хіба що. Слава Богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала – і не впізнати: «менеджер», з голови до п’ят самі лейби заграничні. Однієї помади на губах французької на двісті гривень намазано. Що ж – давай! Доганяй!
– А хоч би і в офіс! Чим це не робота? Куди схоче, туди й піде. По всенькому ж Києву оголошення запрошують на роботу.
– А буряки хто копатиме? Ми з бабою?
– Техніка.
– Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять.
– Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба… – тато зітхнув, і мені стало шкода його – авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий – увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама.
– Все одно ти перекинчик, – і собі зітхнув дід.
– Не перекинчик тато, не перекинчик! – вигукнув я. – І не був ніколи ним.
– Ти, Стьопко, як пень, – усміхнувся дід Грицько. – Голова – як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам’ятай!
– То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? – жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав.
– Ну, гаразд уже, годі, гаразд! – весело засміявся враз дід Грицько. – То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві – великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. На джипі до нас на другий раз приїдеш. Ти така метка, що… Держись, Києве!
Отак змінилося моє життя. Отак із сільського хлопця став я киянином.
Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку, дзвонив щотижня і навіть писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже за півроку дали йому двокімнатну квартиру.
– А що? Який «добридень», таке й «доброго здоров’я», – ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько. – Ми ще там усім носа втремо.
– Еге ж! – хмикнула, усміхаючись, баба. – Який батько, такий син – викрали з бочки сир.
– А що? А що? – півником закозирився дід. – Таки розумного батька син! А що? Я таки теж спосібний був, я…
– Еге ж! Спосібний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
– Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став.
– Мовчи вже! Васько мені да Ґама найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський.
Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захопливі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і…
Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в’янули поряд із ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев’янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні… Я дуже люблю свого діда.
У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп’якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився. Ніхто його, здається, в житті по батькові Григорієм Григоровичем і не назвав ніколи. Грицько та й Грицько. І він сам, мабуть, здивувався б і образився навіть, якби хтось його Григорієм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а ніжно.
Усі в селі дуже люблять мого діда. Жодне свято, жодне весілля, проводи в армію, жодні хрестини не обходяться без діда Грицька. Він завжди головний заводіяка, промовець, виголошувач різних кумедних тостів. І що вже сміху від його теревенів!
Правда, баба Галя часом не витримує і смикає діда Грицька за полу:
– Та сядь уже, іроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, ніхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тільки ковть та ковть, – і пиріжком дідові рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дід пиріжка – і знову за своє. Може дід Грицько і з когось посміятися, але більше із себе самого кепкує, різні кумедні історії про себе вигадує, аби смішно було.
Про те, як він під час війни на передовій у сильний туман до німців «у расположеніє» забрів, німці саме обідали, він і свій казанок кухарю підставив, пообідав із німцями, покурив і, захопивши «на десерт» «язика», назад повернувся. Такий туман був!..
То про змагання наввипередки з вовком.
То про те, як узимку ненароком під лід провалився, проплив і в ополонці, де наш колишній завклубом рибу ловив, голову вистромив та: «Здрастуйте, Олександре Степановичу!» Той так і вкляк – зомлів.
Чого тільки не розказував про себе дід Грицько!
І хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: «От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!» – але очі в неї сміялися, іскристо промінились, і не могли вони приховати ніжності.
Вдачею я пішов у діда.
Тато в мене серйозний, поміркований, розважливий. А я – шалапут.
– Весь у діда! – наче з осудом каже бабуся Галя, але очі в неї теж проміняться і сміються.
– Не дрейф, – підморгує мені дід Грицько. – Такі, брат, вдачі, як у нас із тобою, не підряд, а через покоління народжуються. Бо інакше не було б порядку.
Але якщо тільки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселіше ж буває саме тоді, коли немає порядку.
У кожному класі є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, підскакує. Кидає вчительці репліки, робить гримаси і взагалі викаблучується, як тільки може. Аби тільки всі сміялися. Аби тільки розвеселити товариство.
У нашому класі таким жевжиком був я.
І от…
Розділ II
Шостий «Б». І нащо ми переїхали у цей Київ?!.
Ми прибули до Києва уранці. Ми їхали з-за Дніпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.
І після Дарницького плетива рейок, після білих багатовіконних березняківських новобудов раптом із-за обрію нам назустріч золотисто засяяли на стрімких кучеряво-зелених кручах куполи-шоломи Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку і готель «Київ», і Володимирська гірка, і іграшково тендітна Андріївська церква…
Щось наче штовхнуло мене в груди – я вперше відчув, що я в Києві.
Тато зустрів нас на пероні з квітами, збуджено-метушливий і якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо міське, чого не було ні в мамі, ні в дідові, який приїхав разом із нами допомагати влаштовуватися, ні, звісно, в мені.
Я це одразу відчув.
Квартира була порожня й лунка. В одній кімнаті стояли попід стінами три однаковісінькі розкладушки і лупав більмуватим оком телевізор. У другій нічого не стояло, тільки в кутку було навалено в безладді різних ящиків, мішків, пакунків – наші речі, три дні тому привезені машиною з села.
Лише кухня була обставлена. Новенький стіл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у крамниці.
– О! Молодець, синку! – поплескав дід Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню. – Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, із чого починати треба. Щоб було де сісти та борщу з’їсти.
Я одразу ж вискочив на балкон. В усій квартирі найбільше мені сподобалися ванна і балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима – одні з кімнати, другі з кухні, – хоч у футбол на ньому грай.
Наш будинок стояв на бульварі Дружби Народів біля Печерського моста, квартира на дванадцятому поверсі, і з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Дніпро, за білі нові масиви, за огорнуті сизим маревом заводи, за сині лісові далі…
Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, підскочити – і побачиш за обрієм рідне село. І хлопців-однокласників побачиш, і дружків своїх Василя та Андрійка, і вчительку Марію Степанівну, і завуча Володимира Свиридовича, і руду Гафійку Остапчук із сьомого класу…
Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, і Марія Степанівна, і татків друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квіти. І говорили якісь гарні слова. А Марія Степанівна обняла мене, пригорнула:
– Ти ж дзвони, Стьопочко, не забувай нас. Хоч і багато ти мені крові попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.
І я, дурний, не витримав і заплакав. Василь з Андрійком поодвертались і теж зашморгали носами.
А коли ми вже сідали в машину, щоб їхати на станцію, я весь час озирався. Мені дуже кортіло хоч на мить побачити оту руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, що жила за чотири хати від нас. І тільки як ми вже від’їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху і, приклавши дашком долоню до очей, дивилася нам услід. Руде її волосся аж горіло на сонці й осявало все їхнє подвір’я, всю вулицю, весь світ.
Я підскочив і замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку і помахала мені теж. Серце мов аж зайшлося від радості. До самісінького поїзда я був щасливий.
І тепер, дивлячись із балкона, я наче бачив отам, за обрієм, руду Гафійку, яка стояла коло льоху і махала мені рукою. І серце моє стискалося.
У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звісно, ходив разом із ним.
Чимось та школа нагадала мені нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, оліфою. І шибки заляпані фарбою. У коридорі стояли козли. Мабуть, щойно закінчився ремонт.
Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща післяремонтна холодна сирість були непривітні й одразу нагнали на мене тугу.
І туга та була передвісником невеселих моїх днів у новій школі.
Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класі, той чудово знає, яке ж то гидке, гнітюче почуття, який принизливий трепетливий неспокій огортає тебе з першої ж миті під цікавими глузливо-вичікувальними поглядами, що зустрічають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.
Де ти, вдачо моя весела?
Чого покинула мене, втікаючи холодними мурашками кудись у п’яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усіх? Пожди! Не тікай! Не лишай мене!
Та хіба втримаєш?
Сміх і гумор, веселий настрій – то дуже тонка, делікатна штука. Мить – та й уже. І як не старайся ти – не вимучиш із себе сміху, коли у тобі його нема.
Недарма казав завжди дід Грицько: «Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга – лиха подруга. Кидай лихом об землю і не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбі їздити на собі».
Ех-хе-хе!.. Легко сказати – не давай, а коли…
Коли я тільки вперше переступив поріг отого злощасного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
– О! Новачок! – дзвінко вигукнув із задньої парти чорнявий хлопець у джинсовій курточці.
– Новачок! Новачок! – майже одноголосно підхопили двоє невисоких кругловидих хлопчаків, які сиділи за першою партою.
Бу-бух! – наче щось вибухнуло. Всі посхоплювалися зі своїх місць і вмить оточили мене зусібіч.
– Звідки, пане, будете? – глузливо-ввічливо спитав чорнявий.
– З села Витребеньки, звідси далеченько, іти прямо, де велика яма, потім з-за рогу навприсядки через дорогу, потім трохи проповзти на пузі у тому лузі, де Іван теля пасе, от і все! – бадьоро відтарабанив я зарані придумане.
– Диви! Язикатий який. Га? – обернувся чорнявий до мордатенького, рум’яного як яблуко хлопця.
– Язикатий, нахаба! – кивнув той.
– Тихого пса й муха куса! – хвацько відповів я.
– Ну, дурному псові усе мухи в голові, – усміхнувся чорнявий, і всі зареготали.
Я знітився.
Сміх буває різний. Одна річ, коли сміються з твоїх жартів, дотепів, зовсім інша, коли сміються з тебе… Перший сміх – то радість, я його страшенно любив, заради нього був ладен на все.
Другого сміху я завжди боявся.
Я стояв, схиливши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони реготали.
Виручив мене дзвоник. Усі кинулися по місцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька – королева.
Вона всадовила мене на вільне місце біля гостроносої дівчини в окулярах. І почала урок.
«Нічого! Нічого страшного не сталося, – заспокоював я себе. – Подумаєш, одна невдала репліка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!»
Але показати себе я так і не зміг. Ще до кінця уроків я збагнув: жевжики, дотепники їм у класі були непотрібні. Вони мали своїх. І не одного, а одразу двох. Головний – лідер класу Ігор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовій курточці, і підспівувач його, шепелявий, мордатенький, рум’яний як яблуко Валера Галушкинський. Вони виступали у парі, як Тарапунька і Штепсель.
В окремих випадках до них підпрягалися ще й оті двоє маленьких із першої парти – Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуєвицький.
П’ятий їм був зовсім ні до чого. Як п’яте колесо у возі.
«На пасіці не розмахуй руками», – казав завжди дід Грицько. І якби я ото не вискакував одразу зі своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свій гурт. Якби я повівся скромненько, тихо, то потім можна було б і позмагатися у дотепності з ними, навіть із самим Ігорем Дмитрухою, і потроху-потроху завоювати їхню симпатію та прихильність.
А так…
А так став я посміховиськом.
– Ну, як там справи з мухами?
– Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в голові, здається, дзижчить.
– Привіт, Мухо!
– Гав-гав!
– Дз-з-з!
Навіть нещасний Льоня Монькін, з якого до мене, як я потім дізнався, усі в класі кепкували, зрадівши, що є йому нарешті заміна, дзижчав мені услід мухою.
І я, перший жартун і дотепник у своїй школі, гострого слова чийого боялись навіть старшокласники, я, онук відомого на все село діда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчірку, об яку витирали ноги всі, хто хотів.
Я усвідомлював, що сам винен, – не треба було мені ото ляпати про пса й муху, та від того ставало ще важче.
Дома мого кепського гумору ніхто не помічав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював і в суботу та в неділю. Його дуже хвалили, а Іван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навіть дістане колись почесне звання «феллоу». Поки що в нас в Україні є тільки один представник цього всесвітнього товариства висококласних майстрів. Про нього навіть по телевізору показували.
Мама пішла працювати на взуттєву фабрику біля Лаври. І вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дід Грицько трохи побув та й поїхав назад у село – копати картоплю.
Приїхала була баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третій, одягалась і мовчки сиділа посеред кухні на табуретці, склавши руки на колінах. Якось, прокинувшись уночі, я вискочив, куди мені було треба, і мало не вмер з переляку, побачивши в кухні на тлі вікна мовчазну нерухому постать.
– Чого ти кричиш? – тихо спитала баба.
– А чого ж ви?.. Я думав, що то злодій. От іще!
– Ех! – зітхнула баба тужливо. – І як там моя Лиска? І курочки… І кабанчик… Той старий хіба догляне як слід? Ех!
За кілька днів поїхала вона до своєї Лиски.
Та й нащо мене доглядати?! Що я – дитина, чи що!
Все одно ні баба, ні дід, ні батьки не зрозуміли б моїх переживань.
– Ти ж гляди, синку, обережненько, – наказувала вранці мама. – Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Ті ж тролейбуси, машини тут так гасають! Не дай Боже, вженешся під якусь… І як обід розігріватимеш, із газом, дивись, не жартуй. І не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевізор дивись, читай, музику слухай.
– У кіно сходи, – тицяв мені гроші тато. – Морозива з’їж абощо.
– І ключі ж не загуби, – вже з порога озивалася мати. – І квартиру замикай гарненько! Та й хліба купи, і молока…
Двері хряпали, і я лишався сам-один аж до пізнього вечора.
Батьки на півгодини раніше, ніж я, ішли вранці.
Школа моя (як вона мені набридла!) була зовсім близько. Дві зупинки тролейбусом.
Я снідав у самотині, замикав квартиру і біг вузькими сходами вниз. Потому як я двічі застряв у ліфті, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два ліфти – пасажирський і великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
Після школи, нашвидку виконавши уроки і знов-таки у самотині пообідавши, я замикав квартиру і вирушав у мандри по Києву.
Як мені було погано! Якби хто знав, як мені було погано! І нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я ладен був пішки йти назад у село. Навіть потайки плакав кілька разів. І я таки втік би назад у село. Тільки мені жаль було тата й маму.
Щоб якось угамувати біль і тугу, я вирушав у мандри Києвом.
Я й раніше, дома, в селі, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лісами у сусідні села, плавали човнами до греблі, а одного разу навіть проблукали у лісі всю ніч, завдавши переживань і великого клопоту батькам.
У мені жив отой неспокійний мандрівний дух наших пращурів, які кочували безкрайніми просторами не заселеної ще нашої землі, дух, що не дає людині спокійно всидіти на місці, а спонукає кудись іти, іти, іти, без певних завдань і мети, просто щоб бачити нові обрії, щоб міряти ногами нові дороги, щоб зустрічати нових людей…
Зараз цей мандрівний дух просто виручав, рятував мене.
Я йшов бульваром Лесі Українки, повз пам’ятник Лесі, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далі прямував до головної площі міста, де ото відбуваються паради, демонстрації та різні урочистості, і повертав угору до Софії або йшов далі до філармонії, до Володимирської гірки. А від пам’ятника Богдану Хмельницькому, від Софійської площі, брів до Золотих воріт, до оперного театру, до університету і пам’ятника Шевченку… А з Володимирської гірки прямував до Андріївської церкви і потім круто униз-униз, повз старовинні кам’яниці зі шпильчастими вежами, повз знаменитий Замок Ричарда Левине Серце, повз будинок письменника Булгакова – на Поділ, до пам’ятника Григорію Сковороді, до Києво-Могилянської академії.
Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народів до Дніпра і йшов у Наводницький парк, а потім набережною-набережною аж до станції метро. Сідав на метро й вертався додому…
Або з бульвару Лесі Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулиці, а тоді Цитадельною, повз мамину фабрику до Лаври, далі повз пам’ятник Слави, Палац піонерів, Арсенал, Будинок офіцерів, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи і де бував Пушкін. А звідти, поминувши Національний банк, на вулицю Банкову, до будинку з химерами – єдиної в своєму роді споруди.
Та хіба я можу переказати вам усі свої київські дороги! Це я зараз кажу вам усі назви, щоб ви не заплутались і щось собі уявили. А тоді я йшов навмання, не знаючи ні вулиць, ні площ, ні де воно що.
Я не боявся заблукати.
Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києві не загубишся.
Я просто йшов собі та йшов і дивився, дивився, дивився…. І з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
Я йшов і тільки йдучи забував про те, що сьогодні знову в школі хтось дзижчав мені мухою, гавкав і реготав услід; що знову я просидів п’ять уроків поряд із мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка ні слова ще мені не сказала і, здається, переживає й соромиться сидіти зі мною; що знову я самотньо простояв усі перерви під стіною, із заздрістю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопці з галасливим Ігорем Дмитрухою на чолі… І я, зневажаючи себе, у безсилій ненависті бажав їм усім упасти й розбити носи.
Я все забував і був удячний Києву за це.
Та де б я не блукав, усі мандри мої закінчувалися в одному місці. На площі Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самі собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.