Страница:
кишенi свою прокурену люльку.
Та я вже звик до неодмiнних тютюнових антрактiв i терпляче чекав, коли
Небреха сховасться за димовою завiсою.
Тiльки тодi вiн почав свою чергову дивовижну розповiдь.
- Це певно, якби я вагався хоч секунду, ми б зараз не знали багатьох
речей, не знали б навiть такоу дрiбнички, звiдки узявся Мiсяць...
Ви ще пам'ятасте, як несподiвано ми з Азимутом стартували з планети
стрибунцiв?
Стартувати стартували, а запасiв палива не поповнили. А скiльки
витрачасться палива на стартi, ви й самi добре знасте, розповiдати вам про
це нема чого.
Словом, нi сiло нi впало, а ми опинилися у глухому закутку космосу з
майже порожнiми баками.
На допомогу годi було сподiватися, бо нiхто з наших шукачiв пригод у
тих краях ще нiколи не мандрував, а найближча зоряна траса пролягала на
вiдстанi кiлькох свiтлових рокiв. Адже ми поверталися з першоу
навкологалактичноу подорожi!
Нам загрожувала моторошна перспектива стати i першими у свiтi
космiчними робiнзонами. Добре, коли нам пощастить знайти теплу, багату на
кисень планету. А як доведеться викидатися на гострi скелi задубiлого вiд
холоду астероуда? Бр-р!
Азимут зовсiм скис i дивився на мене з доброзичливiстю людожера.
Ну, я людина щедра, поклав перед ним добрячий оберемок хлорели, сам сiв
перед грубкою, запалив люльку i замислився.
Що було робити? Головне, не полошитися, це ясно. Розумна людина,
особливо така досвiдчена, як я, завжди знайде раду. Та зараз ми
вскочили-таки у виняткову халепу.
Азимутовi що? Вiн сидить собi i хрумтить хлорелою, а менi треба
вирiшувати. Викурив я одну люльку, двi, три, а в головi порожнеча, як у
просторi, що звiдусiль оточував нас.
Ранок покаже, нарештi надумав я i полiз на гамак трохи спочити. Тiльки
заплющив очi, як Азимут почав галасувати:
- Комета! Комета!
- Де комета? Яка комета? - крiзь сон запитую я.
- Малогабаритна комета майже з паралельним коробцi курсом!
I тут мене наче електричним струмом штрикнуло. Комета! Майже з
паралельним курсом! Ось хто вивезе нас з бiди!
За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман гарячкове
обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав - ще дроту не
вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш...
А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд гарна! Око вогнем горить,
грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня, а
в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!
Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:
- Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!
А його й квапити не треба, старасться хлопець, як стародавньоiндiйське
шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.
Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний маневр,
аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
- Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд хвилювання голосом
наказав я. - Чергою, вогонь!
- рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- рсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- рсть, ссть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд
було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку
впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! -
наказав я.
- рсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках
порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не
щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не
пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi
вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять
вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з
математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими
м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо
довершимо маневр.
- Азимуте," - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед
важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своум
задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у
космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i
щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я
його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час
гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми
чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не
впiймасмо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок,
певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй
тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки,
прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла!
Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала
так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима
тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.
Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас
укоськують диких необ'ужджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним
трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом,
зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала
така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.
А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету, я
вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли
ми до Сонячноу системи - тiльки зоряна курява здiйнялася. Куди там
стародавнiм вiзникам!
- Агей, баский!
Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс...
Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки у своу
небеснi окуляри, що якась комета нi сiло нi впало звернула з свого
вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.
Звичайно, газетярi здiйняли бучу, всiх наполохали, почали
науково-фантастичнi жахи писати про зiткнення Землi з кометою. Такого
переляку не було навiть 1910 року, коли наша планета пройшла крiзь
розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi Земля
майже впритул (якщо дивитися в астрономiчному масштабi) пройшла повз
комету Понса-Вiннеке.
А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi дроти, навiть вiд
передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я змайстрував
собi батiг.
- Що робити, Азимуте? - питаю я свого вiрного штурмана.
- А що тут удiсш? - цiлком слушно вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас
людство термоядерними босголовками...
- Не журися, хлопче, - обiцяю я йому, хоч сам у цю обiцянку анiтрохи не
вiрю, - якусь сигналiзацiю знайдемоу
- Тiльки i залишилося тiсу сигналiзацiу, - зiтхав вiн, - що
пiдморгувати один одному...
Що тiльки з людиною робить розпач! Таж Азимут знайшов правильне
рiшення, але навiть не звернув на нього уваги. Якби не моя пильнiсть, вiд
нас не залишилося б i пороху.
Тiльки-но Азимут мовив про сдину нашу сигналiзацiю, як я пригадав
вогненне око комети. А його ж добре у телескопи видно! Я негайно вилiз
кометi на голову i почав то загулювати, то вiдгулювати уй гаряче око.
Крапка-тире, тире-крапка... Словом, усiм вiдомою морзянкою я вибив таку
депешу:
"Люди, заспокойтеся! Це я - капiтан Небреха. А комету япоставлю на
постiйну орбiту навколо Землi. Вона мене слухасться".
Так от. Жаль, ви не бачили того фесричного видовища у небi, коли комету
виведено на постiйну орбiту i зроблено другим природним супутником Землi,
уу рiзноколiрний хвiст укрив усе небо! Щоночi на землю падали зорянi дощi!
Та що там дощi - водоспади! В жоднiй краунi не було такоу людини, яка б не
милувалася на це фантастичне видовисько.
А ми з Азимутом те тiльки й робили, що давали iнтерв'ю i досхочу
фотографувалися в газети та журнали...
Капiтан Небреха замовк, замрiяно дивлячись на темно-синс вечорове небо,
на якому де-не-де вже зайнялися далекi зiрки. Люлька у нього давно згасла,
але вiн уперше, як ми познайомилися, забув уу витрусити.
- На жаль, усi цi розкошi недовго прикрашали небо, - сумовито зiтхнув
капiтан. - I, знасте, комета сама була в усьому винна. уй, бачте, так
сподобалася загальна пошанiвка, що вона блокувала своуми силовими полями
всi телесупутники i транслювала на екрани лише свос кольорове зображення.
Хоч яку програму ввiмкнеш, скрiзь бачиш кометуу Тиждень це свавiлля
терпiли. А потiм розлюченi телеглядачi запропонували урядовi розкремсати
бiдолашну комету на сувенiри. Один такий уламок ви й бачили в мене...
Капiтан Небреха пiдвiвся i, кульгаючи, зарипiв на протезi до вiдерця з
фарбою.
- А тасмниця походження пiвнiчного сяйва? - нагадав я йому. - А
загадкова поява Мiсяця?
Капiтан вмочив у фарбу квачика i спокiйно вiдповiв:
- А хiба ви самi не здогадалися? Мiсяць - це якась приблудна гiгантська
комета, що несподiвано потрапила у сферу тяжiння Землi, а пiвнiчне сяйво -
залишки уу веселчастого хвоста. У часи мосу комети це було настiльки
очевидно, що правильних наукових гiпотез доходили навiть дiти... I хочу
вам порадити. Час ви масте, то удьте на далеку пiвнiч. Там побачите
незабутнс видовище - сяйво хвоста комети. I скажу вам, не перебiльшуючи,
пiсля мосу комети воно стало ще яскравiше: хвости, певне, з'сдналися...
- Як ви гадасте, звiдки у мене взялося оце штучне око? - капiтан
Небреха пiдкинув на долонi розфарбовану скляну кульку.
"Справдi, звiдки воно? - подумав я. - Невже капiтан натякас на мене?" I
аж похолов вiд тiсу думки.
Ось чому я гаряче запевнив мiжзоряного вовка:
- Клянуся, це не- я пiдкинув. Хiба ж я дозволю собi засмiчувати вашу
знамениту колекцiю сувенiрiв? - i з докором докинув: - Я ж не бешкетник, а
науковець...
- А я вас i не звинувачую, - заспокоув мене капiтан. - Я просто питаю,
чи не знасте ви часом, звiдки воно взялося?
У вiдповiдь я тiльки красномовно знизав плечима.
- Авжеж, - спокiйно зазначив Небреха, - iсторiу його нiхто не знас.
Навiть Азимут. Бо пригода, пов'язана з цим оком, сталася ще до того, як я
зарахував хлопця у штат екiпажу на посаду штурмана. Але що найцiкавiше -
якби я тодi виявив зайву допитливiсть i забарився на екскурсiях, магiстр
Кiмiхла неодмiнно викинув би око на смiтник, як нiкчемний непотрiб, або ж
без слiду розчинив в якомусь iз своух жахливих реактивiв. I якби я пiсля
того зажадав будь-що заволодiти цим унiкальним сувенiром, менi довелося б
чекати слушноу нагоди рiвно десять рокiв...
З магiстром Кiмiхлою я познайомився на планетi Тiлетас, що обертасться
навколо одного з свiтил сузiр'я Персея.
Це, скажу я вам, чудова планета, уу аборигени надiйно приборкали погоду
i, зрозумiло, утворили на всiх широтах сталий райський клiмат. Перiодично,
суворо за графiком заздалегiдь запланованих трансгалактичних вiдкриттiв
вони вирушали у космiчнi мандри до зiрок свосу системи, щоб виявити
навколишнi планети i налагодити торговельний та культурний обмiн з
нововiдкритими свiтами. Окрiм того, ухнi вченi дослiдили механiку тяжiння,
i вiдтодi щасливi жителi планети мешкали у казкових, легких, мов пух,
будiвлях, що велично ширяли над розкiшними лiсами i луками.
Передусiм я завiтав до Головного управлiння всепланетного об'сднання по
координацiу туристських маршрутiв в системi обслуги "Тiл-туриста",
скорочено - ГУВОКОТУМСО ТТ. Атож, молодий чоловiче, довгi назви полюбляють
не лише в Сонячнiй системi. Та не в тiм рiч. Просто на цивiлiзованих
планетах я завше починаю з офiцiйноу установи. Навiщо поневiрятися на
вулицях, ставлячи заклопотаним аборигенам дитячi запитання, коли
доцiльнiше скористатися послугами досвiдченого фахiвця.
Обслугу там органiзовано, скажу вам, вiдмiнно.
Новенький супер-кiбер з надзвичайно вишуканими манерами, не гаючи анi
секунди, люб'язно запропонував менi докладний проспект з найпопулярнiшими
туристськими маршрутами. А кiбер ще й коментував маршрути вiд себе.
Ледве я почав вивчати спокусливi принади пiдводного царства, як вiн
захоплено повiдомив:
- Там цiлодобово виступас зведений ансамбль русалок у супроводi
оркестру тритонiв. Матимете змогу побачити наймоднiший танок "хвiст"...
Печери кам'яного вiку...
- Ще необжитi! - радiсно сказав кiбер.
Гiрський курорт на купчастих хмарах...
- Щоденно змагання на повiтряних лижах!
Завод "Тяжмаш" - невагомий iндустрiальний гiгант по конденсуванню
всесвiтнього тяжiння...
- Вiльна i необмежена зарядка тяжiнням сифонiв для хатнього вжитку!
Та для мене усе це не було дивиною. За час своух космiчних мандрiв я й
не таке бачив. Ось чому я лагiдно усмiхнувся i з нелюдською ввiчливiстю
запитав фахiвця:
- Мiй першосортний друже, а що у вас с таке, чого у проспектах нема?
- Таке, чого нема?! - остовпiв робот.
Я побачив, що його слiд заспокоути.
- Зрозумiло, мене не цiкавлять державнi тасмницi...
- Але ж, добродiю, для того, щоб побачити таке, чого нема, треба йти
туди, нiхто не знас куди, - фахiвець явно ухилявся вiд негайного вирiшення
проблеми.
- I оце називасться зразковою обслугою! - вигукнув я, хитро роз'ятрюючи
його електронну пиху.
- При чому тут обслуга? - скипiв вiн, точнiсiнько як у нас, у "Бюро
добрих послуг". - Рiч у тiм, що до ГУВОКОТУМСО ТТ ще нiхто не звертався з
таким дивовижним замовленням! Зважте хоча б на те, що ми не масмо
потрiбного досвiду!
- Вгамуйте своу блискавки! - рiшуче гримнув я. - Якби я завiтав на вашу
планету ранiше, ви б давно цей досвiд мали. Будьте певнi!
Моя залiзна логiка його переконала, i вiн примирливо мовив:
- Подумасмо, що для вас можна зробити...
З його боку це було дуже розумне рiшення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ не мало
жодних гарантiй, що я не вiдвiдаю планету вдруге. А тодi що, знову сушити
електронну пам'ять?
Робот звiвся на триноги i почав задумливо човгати з кутка у куток по
кiмнатi. З його очей iскрило, що наочно демонструвало напружену роботу
усiх блокiв пам'ятi. По тих спалахах я з цiкавiстю спостерiгав еволюцiю
кiбернетичноу думки.
- р! - нарештi заволав вiн i полегшено загув. - р таке, чого нема!
Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!
- Ну, от бачите, а ви пручалися...
- Але врахуйте, - застерiг мене робот, - Кiмiхла - об'скт заборонений.
Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть
бiльше того - законсервувати! - розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно
охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний день
на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте...
- Так! - позбавив його я останнiх сумнiвiв.
- Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим
замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б
вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б
точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера. Страх
навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це
мова...
Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i
показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше
нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней,
i ми шугонули в небо.
Невдовзi визначився маршрут.
Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу хмари, наужаченоу надпотужними
блискавками. Певно, уу залишили, щоб полохати надто допитливих
мандрiвникiв.
Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який
знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця
здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок.
Оцю будiвлю оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала
брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка...
Вiзник пришвартувався до хвiртки таксяк злiпленоу огорожi i понуро
процiдив:
- Я тут почекаю...
Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi
старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi
безмежноу хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом... Однак я
смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi
дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, ух можна було б
висадити хiба що добрим облоговим тараном.
- Заходьте! - пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. - Не
зачинено!
Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу фортецi, i
увiйшов до будинку.
I що ви думасте? Затишку i тут не було!
У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки
мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi
тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул
були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось
явно не споживне шипiло i булькало.
Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного рицарського
спорядження. Панцир з обiрваними ремiнцями, важкi залiзнi рукавички,
поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од вiковiчноу корозiу
пiхвах... От тiльки шолома серед цього iсторичного мотлоху не було.
Мабуть, вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.
Та найбiльше мене вразив сам хазяун.
Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з довгою
сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу. На
самi його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо
розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi була накинута
чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлоу i чорноу
магiу. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн
тримав - жах згадати! - келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв
парувала масна рiдина.
- Ага! - з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. - З'явилися!
Вiн втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч якi були
несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив, що одне око у
нього було штучного походження.
Тим часом ця академiчна сумiш жердини з мумiсю зважила у руцi свiй
страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець
на святi:
- Ще хвилина... Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в
iсторiу нашого диска мить...
- Диска? - не зрозумiв я,
- Так, вiн плавас в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби не
тримався на трьох велетенських китах... Атож, ще хвилина, i я перехилив би
свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир...
Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.
- О, це був нелегкий шлях до перемоги! - невгавав маг. Вiн довiрливо
викладав усi своу тасмницi: - Спочатку я й гадки не мав про елiксир, бо
намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.
- Для чого? - запитав я, аби щось сказати.
Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу у свiтi дурницю. Та
обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
- Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.
У нього це звучало так природно, нiби вiн збирався пiти у лавку по
хлiб.
- Еге ж, я б тодi купив на золото всiх мирських володарiв i князiв
церкви... Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода
вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвоу точки! Отут i постало
питання про елiксир.
- Чому? - не второпав одразу я.
Моу запитання почали його дратувати.
- "Чому", "чому"? - пробурчав Кiмiхла. - Ясно чому: щоб помолодшати.
Адже це - елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди
знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над усiм свiтом
вiд берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й
шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру
фiлософського каменя, слiд було винайти елiксир молодостi, а щоб
виготовити елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що було робити?
Та я знайшов вихiд - узяв i, незважаючи на сувору заборону, викарбував
сдиний у свiтi нерозмiнний карбованець. Ось вiн!
Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку в мантiу i з радiсним зойком
видобув з надр пiдкладки блискучу монету.
- А навiщо ви утасмничили цей казковий винахiд? - поцiкавився я.
Магiстр захвилювався.
- Ясно навiщо: якби я не тримав його у секретi, грошi швидко впали б до
цiни битих черепкiв. А яким побитом я придбав би тодi необхiднi речовини
для елiксиру? I кому б тодi був потрiбен фiлософський камiнь?
- А навiщо вам фiлософський камiнь, коли ви масте нерозмiнний
карбованець? - з'ясовував я.
- Боже мiй, ви як мала дитина - "навiщо" та "навiщо"! Ясно навiщо: я б
до самоу смертi не встиг би намiняти таку купу грошей, щоб купити усiх
можновладцiв. Отже, знову ж таки, щоб з успiхом провести цю грандiозну
фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир!
Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв
келих.
Химернi логiчнi вправи магiстра Кiмiхли навели мене на тривожнi
роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний! З'ухав з глузду на
iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати мене
сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого, що насправдi
не iснус. Адже, хоч його й оточус реальний свiт, сам вiн живе у
дивовижному вигаданому свiтi.
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара!
Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого
острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас,
можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною
отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не
запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi
лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо,
властивi смертоносному цiанiстому калiю.
Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.
- Слухайте, магiстре, - почав жахати його, - а раптом у вас у руках не
елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще
поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi
побачимо...
- А це iдея! - пожвавiшав Кiмiхла. - Але не думайте, що ви мене
налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його
не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять
довгих рокiв...
- Де ж вона - оця формула? - вигукнув я, радiючи, що зараз усе
з'ясусться.
- Хе-хе-хе, де формула, питасте? - схидно захихотiв магiстр. - Формулу
вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру
молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали
тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще
до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.
Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу
хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно
мекала.
Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив
по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала
жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!
I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке
прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу,
як речовий доказ неймовiрноу подiу...
- Вiват! - несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. -
Вiват! Вiват! Вiват!
Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно
пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.
"Тисяча астероудiв! - вилаявся в душi я. - I отаку генiальну людину
тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули
середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов
людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або
трьох осоружних китiв..."
Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив
людожерський келих. Обидва його ока - природне i штучне - палали з
однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно
висьорбав все до останньоу краплi.
Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi,
щоб не проминути й найменшоу подробицi.
Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на
обличчi значно поменшала... Стан розiгнувся... Нараз сталося зовсiм
неочiкуване - з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А
на мене дивилося два нормальних людських ока!
Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася
неприхована погроза!
- Хто ви? - пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до
голови, нiби вперше побачив. - I як ви сюди потрапили?
- Та ви що? - здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. -
Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про
фiлософський камiнь та елiксир молодостi...
- Який фiлософський камiнь? - похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд
на лицарськi обладунки. - Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про
те, про що й сам не маю найменшого уявлення?
- А це що? - я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.
В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила
огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув
нерозмiнний карбованець у руцi.
- Триклятий шпигун! - злiсно просичав вiн. - Мерзенний зраднику! Ти,
повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю... Але
це остання помилка у твосму злочинному життi!
Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки.
Та я вже звик до неодмiнних тютюнових антрактiв i терпляче чекав, коли
Небреха сховасться за димовою завiсою.
Тiльки тодi вiн почав свою чергову дивовижну розповiдь.
- Це певно, якби я вагався хоч секунду, ми б зараз не знали багатьох
речей, не знали б навiть такоу дрiбнички, звiдки узявся Мiсяць...
Ви ще пам'ятасте, як несподiвано ми з Азимутом стартували з планети
стрибунцiв?
Стартувати стартували, а запасiв палива не поповнили. А скiльки
витрачасться палива на стартi, ви й самi добре знасте, розповiдати вам про
це нема чого.
Словом, нi сiло нi впало, а ми опинилися у глухому закутку космосу з
майже порожнiми баками.
На допомогу годi було сподiватися, бо нiхто з наших шукачiв пригод у
тих краях ще нiколи не мандрував, а найближча зоряна траса пролягала на
вiдстанi кiлькох свiтлових рокiв. Адже ми поверталися з першоу
навкологалактичноу подорожi!
Нам загрожувала моторошна перспектива стати i першими у свiтi
космiчними робiнзонами. Добре, коли нам пощастить знайти теплу, багату на
кисень планету. А як доведеться викидатися на гострi скелi задубiлого вiд
холоду астероуда? Бр-р!
Азимут зовсiм скис i дивився на мене з доброзичливiстю людожера.
Ну, я людина щедра, поклав перед ним добрячий оберемок хлорели, сам сiв
перед грубкою, запалив люльку i замислився.
Що було робити? Головне, не полошитися, це ясно. Розумна людина,
особливо така досвiдчена, як я, завжди знайде раду. Та зараз ми
вскочили-таки у виняткову халепу.
Азимутовi що? Вiн сидить собi i хрумтить хлорелою, а менi треба
вирiшувати. Викурив я одну люльку, двi, три, а в головi порожнеча, як у
просторi, що звiдусiль оточував нас.
Ранок покаже, нарештi надумав я i полiз на гамак трохи спочити. Тiльки
заплющив очi, як Азимут почав галасувати:
- Комета! Комета!
- Де комета? Яка комета? - крiзь сон запитую я.
- Малогабаритна комета майже з паралельним коробцi курсом!
I тут мене наче електричним струмом штрикнуло. Комета! Майже з
паралельним курсом! Ось хто вивезе нас з бiди!
За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман гарячкове
обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав - ще дроту не
вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш...
А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд гарна! Око вогнем горить,
грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня, а
в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!
Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:
- Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!
А його й квапити не треба, старасться хлопець, як стародавньоiндiйське
шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.
Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний маневр,
аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
- Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд хвилювання голосом
наказав я. - Чергою, вогонь!
- рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- рсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- рсть, ссть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд
було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку
впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! -
наказав я.
- рсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках
порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не
щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не
пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi
вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять
вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з
математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими
м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо
довершимо маневр.
- Азимуте," - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед
важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своум
задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у
космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i
щосили вiдштовхнувся. I, знасте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я
його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час
гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми
чекатимемо наслiдку Азимутовоу штовханини, то комету навiть за хвiст не
впiймасмо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок,
певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй
тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки,
прицiлився i героучно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це уу приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла!
Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала
так вибрикувати, наче хтось уу перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима
тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпасться мiй Азимут.
Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас
укоськують диких необ'ужджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним
трафаретом. Все одно, думаю, у мосму становищi нiчого не надумасш. Словом,
зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадасте? Вона вмить стала
така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.
А далi все вже було просто. Ми з Азимутом спритно загнуздали комету, я
вiдгвинтив вiд коробки антену, щоб про всяк випадок мати батiг, i полетiли
ми до Сонячноу системи - тiльки зоряна курява здiйнялася. Куди там
стародавнiм вiзникам!
- Агей, баский!
Азимут у три пальцi свистить, антена лунко ляскас, а душа радiс...
Тим часом на Землi усi астрономи переполошилися. Помiтили-таки у своу
небеснi окуляри, що якась комета нi сiло нi впало звернула з свого
вiковiчного шляху i невблаганно прямус просто до Землi.
Звичайно, газетярi здiйняли бучу, всiх наполохали, почали
науково-фантастичнi жахи писати про зiткнення Землi з кометою. Такого
переляку не було навiть 1910 року, коли наша планета пройшла крiзь
розкiшний хвiст комети Галлея. I 1927 року менше панiкували, а тодi Земля
майже впритул (якщо дивитися в астрономiчному масштабi) пройшла повз
комету Понса-Вiннеке.
А я навiть не можу людство заспокоути, бо геть усi дроти, навiть вiд
передавача, пiшли на вуздечку. Ще й з антени, як ви знасте, я змайстрував
собi батiг.
- Що робити, Азимуте? - питаю я свого вiрного штурмана.
- А що тут удiсш? - цiлком слушно вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас
людство термоядерними босголовками...
- Не журися, хлопче, - обiцяю я йому, хоч сам у цю обiцянку анiтрохи не
вiрю, - якусь сигналiзацiю знайдемоу
- Тiльки i залишилося тiсу сигналiзацiу, - зiтхав вiн, - що
пiдморгувати один одному...
Що тiльки з людиною робить розпач! Таж Азимут знайшов правильне
рiшення, але навiть не звернув на нього уваги. Якби не моя пильнiсть, вiд
нас не залишилося б i пороху.
Тiльки-но Азимут мовив про сдину нашу сигналiзацiю, як я пригадав
вогненне око комети. А його ж добре у телескопи видно! Я негайно вилiз
кометi на голову i почав то загулювати, то вiдгулювати уй гаряче око.
Крапка-тире, тире-крапка... Словом, усiм вiдомою морзянкою я вибив таку
депешу:
"Люди, заспокойтеся! Це я - капiтан Небреха. А комету япоставлю на
постiйну орбiту навколо Землi. Вона мене слухасться".
Так от. Жаль, ви не бачили того фесричного видовища у небi, коли комету
виведено на постiйну орбiту i зроблено другим природним супутником Землi,
уу рiзноколiрний хвiст укрив усе небо! Щоночi на землю падали зорянi дощi!
Та що там дощi - водоспади! В жоднiй краунi не було такоу людини, яка б не
милувалася на це фантастичне видовисько.
А ми з Азимутом те тiльки й робили, що давали iнтерв'ю i досхочу
фотографувалися в газети та журнали...
Капiтан Небреха замовк, замрiяно дивлячись на темно-синс вечорове небо,
на якому де-не-де вже зайнялися далекi зiрки. Люлька у нього давно згасла,
але вiн уперше, як ми познайомилися, забув уу витрусити.
- На жаль, усi цi розкошi недовго прикрашали небо, - сумовито зiтхнув
капiтан. - I, знасте, комета сама була в усьому винна. уй, бачте, так
сподобалася загальна пошанiвка, що вона блокувала своуми силовими полями
всi телесупутники i транслювала на екрани лише свос кольорове зображення.
Хоч яку програму ввiмкнеш, скрiзь бачиш кометуу Тиждень це свавiлля
терпiли. А потiм розлюченi телеглядачi запропонували урядовi розкремсати
бiдолашну комету на сувенiри. Один такий уламок ви й бачили в мене...
Капiтан Небреха пiдвiвся i, кульгаючи, зарипiв на протезi до вiдерця з
фарбою.
- А тасмниця походження пiвнiчного сяйва? - нагадав я йому. - А
загадкова поява Мiсяця?
Капiтан вмочив у фарбу квачика i спокiйно вiдповiв:
- А хiба ви самi не здогадалися? Мiсяць - це якась приблудна гiгантська
комета, що несподiвано потрапила у сферу тяжiння Землi, а пiвнiчне сяйво -
залишки уу веселчастого хвоста. У часи мосу комети це було настiльки
очевидно, що правильних наукових гiпотез доходили навiть дiти... I хочу
вам порадити. Час ви масте, то удьте на далеку пiвнiч. Там побачите
незабутнс видовище - сяйво хвоста комети. I скажу вам, не перебiльшуючи,
пiсля мосу комети воно стало ще яскравiше: хвости, певне, з'сдналися...
- Як ви гадасте, звiдки у мене взялося оце штучне око? - капiтан
Небреха пiдкинув на долонi розфарбовану скляну кульку.
"Справдi, звiдки воно? - подумав я. - Невже капiтан натякас на мене?" I
аж похолов вiд тiсу думки.
Ось чому я гаряче запевнив мiжзоряного вовка:
- Клянуся, це не- я пiдкинув. Хiба ж я дозволю собi засмiчувати вашу
знамениту колекцiю сувенiрiв? - i з докором докинув: - Я ж не бешкетник, а
науковець...
- А я вас i не звинувачую, - заспокоув мене капiтан. - Я просто питаю,
чи не знасте ви часом, звiдки воно взялося?
У вiдповiдь я тiльки красномовно знизав плечима.
- Авжеж, - спокiйно зазначив Небреха, - iсторiу його нiхто не знас.
Навiть Азимут. Бо пригода, пов'язана з цим оком, сталася ще до того, як я
зарахував хлопця у штат екiпажу на посаду штурмана. Але що найцiкавiше -
якби я тодi виявив зайву допитливiсть i забарився на екскурсiях, магiстр
Кiмiхла неодмiнно викинув би око на смiтник, як нiкчемний непотрiб, або ж
без слiду розчинив в якомусь iз своух жахливих реактивiв. I якби я пiсля
того зажадав будь-що заволодiти цим унiкальним сувенiром, менi довелося б
чекати слушноу нагоди рiвно десять рокiв...
З магiстром Кiмiхлою я познайомився на планетi Тiлетас, що обертасться
навколо одного з свiтил сузiр'я Персея.
Це, скажу я вам, чудова планета, уу аборигени надiйно приборкали погоду
i, зрозумiло, утворили на всiх широтах сталий райський клiмат. Перiодично,
суворо за графiком заздалегiдь запланованих трансгалактичних вiдкриттiв
вони вирушали у космiчнi мандри до зiрок свосу системи, щоб виявити
навколишнi планети i налагодити торговельний та культурний обмiн з
нововiдкритими свiтами. Окрiм того, ухнi вченi дослiдили механiку тяжiння,
i вiдтодi щасливi жителi планети мешкали у казкових, легких, мов пух,
будiвлях, що велично ширяли над розкiшними лiсами i луками.
Передусiм я завiтав до Головного управлiння всепланетного об'сднання по
координацiу туристських маршрутiв в системi обслуги "Тiл-туриста",
скорочено - ГУВОКОТУМСО ТТ. Атож, молодий чоловiче, довгi назви полюбляють
не лише в Сонячнiй системi. Та не в тiм рiч. Просто на цивiлiзованих
планетах я завше починаю з офiцiйноу установи. Навiщо поневiрятися на
вулицях, ставлячи заклопотаним аборигенам дитячi запитання, коли
доцiльнiше скористатися послугами досвiдченого фахiвця.
Обслугу там органiзовано, скажу вам, вiдмiнно.
Новенький супер-кiбер з надзвичайно вишуканими манерами, не гаючи анi
секунди, люб'язно запропонував менi докладний проспект з найпопулярнiшими
туристськими маршрутами. А кiбер ще й коментував маршрути вiд себе.
Ледве я почав вивчати спокусливi принади пiдводного царства, як вiн
захоплено повiдомив:
- Там цiлодобово виступас зведений ансамбль русалок у супроводi
оркестру тритонiв. Матимете змогу побачити наймоднiший танок "хвiст"...
Печери кам'яного вiку...
- Ще необжитi! - радiсно сказав кiбер.
Гiрський курорт на купчастих хмарах...
- Щоденно змагання на повiтряних лижах!
Завод "Тяжмаш" - невагомий iндустрiальний гiгант по конденсуванню
всесвiтнього тяжiння...
- Вiльна i необмежена зарядка тяжiнням сифонiв для хатнього вжитку!
Та для мене усе це не було дивиною. За час своух космiчних мандрiв я й
не таке бачив. Ось чому я лагiдно усмiхнувся i з нелюдською ввiчливiстю
запитав фахiвця:
- Мiй першосортний друже, а що у вас с таке, чого у проспектах нема?
- Таке, чого нема?! - остовпiв робот.
Я побачив, що його слiд заспокоути.
- Зрозумiло, мене не цiкавлять державнi тасмницi...
- Але ж, добродiю, для того, щоб побачити таке, чого нема, треба йти
туди, нiхто не знас куди, - фахiвець явно ухилявся вiд негайного вирiшення
проблеми.
- I оце називасться зразковою обслугою! - вигукнув я, хитро роз'ятрюючи
його електронну пиху.
- При чому тут обслуга? - скипiв вiн, точнiсiнько як у нас, у "Бюро
добрих послуг". - Рiч у тiм, що до ГУВОКОТУМСО ТТ ще нiхто не звертався з
таким дивовижним замовленням! Зважте хоча б на те, що ми не масмо
потрiбного досвiду!
- Вгамуйте своу блискавки! - рiшуче гримнув я. - Якби я завiтав на вашу
планету ранiше, ви б давно цей досвiд мали. Будьте певнi!
Моя залiзна логiка його переконала, i вiн примирливо мовив:
- Подумасмо, що для вас можна зробити...
З його боку це було дуже розумне рiшення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ не мало
жодних гарантiй, що я не вiдвiдаю планету вдруге. А тодi що, знову сушити
електронну пам'ять?
Робот звiвся на триноги i почав задумливо човгати з кутка у куток по
кiмнатi. З його очей iскрило, що наочно демонструвало напружену роботу
усiх блокiв пам'ятi. По тих спалахах я з цiкавiстю спостерiгав еволюцiю
кiбернетичноу думки.
- р! - нарештi заволав вiн i полегшено загув. - р таке, чого нема!
Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!
- Ну, от бачите, а ви пручалися...
- Але врахуйте, - застерiг мене робот, - Кiмiхла - об'скт заборонений.
Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть
бiльше того - законсервувати! - розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно
охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний день
на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте...
- Так! - позбавив його я останнiх сумнiвiв.
- Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим
замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б
вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б
точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!
Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера. Страх
навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це
мова...
Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i
показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше
нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней,
i ми шугонули в небо.
Невдовзi визначився маршрут.
Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу хмари, наужаченоу надпотужними
блискавками. Певно, уу залишили, щоб полохати надто допитливих
мандрiвникiв.
Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який
знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця
здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок.
Оцю будiвлю оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала
брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка...
Вiзник пришвартувався до хвiртки таксяк злiпленоу огорожi i понуро
процiдив:
- Я тут почекаю...
Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi
старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi
безмежноу хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом... Однак я
смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi
дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, ух можна було б
висадити хiба що добрим облоговим тараном.
- Заходьте! - пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. - Не
зачинено!
Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу фортецi, i
увiйшов до будинку.
I що ви думасте? Затишку i тут не було!
У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки
мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi
тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул
були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось
явно не споживне шипiло i булькало.
Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного рицарського
спорядження. Панцир з обiрваними ремiнцями, важкi залiзнi рукавички,
поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од вiковiчноу корозiу
пiхвах... От тiльки шолома серед цього iсторичного мотлоху не було.
Мабуть, вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.
Та найбiльше мене вразив сам хазяун.
Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з довгою
сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу. На
самi його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо
розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi була накинута
чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлоу i чорноу
магiу. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн
тримав - жах згадати! - келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв
парувала масна рiдина.
- Ага! - з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. - З'явилися!
Вiн втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч якi були
несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив, що одне око у
нього було штучного походження.
Тим часом ця академiчна сумiш жердини з мумiсю зважила у руцi свiй
страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець
на святi:
- Ще хвилина... Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в
iсторiу нашого диска мить...
- Диска? - не зрозумiв я,
- Так, вiн плавас в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби не
тримався на трьох велетенських китах... Атож, ще хвилина, i я перехилив би
свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир...
Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.
- О, це був нелегкий шлях до перемоги! - невгавав маг. Вiн довiрливо
викладав усi своу тасмницi: - Спочатку я й гадки не мав про елiксир, бо
намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.
- Для чого? - запитав я, аби щось сказати.
Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу у свiтi дурницю. Та
обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
- Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.
У нього це звучало так природно, нiби вiн збирався пiти у лавку по
хлiб.
- Еге ж, я б тодi купив на золото всiх мирських володарiв i князiв
церкви... Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода
вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвоу точки! Отут i постало
питання про елiксир.
- Чому? - не второпав одразу я.
Моу запитання почали його дратувати.
- "Чому", "чому"? - пробурчав Кiмiхла. - Ясно чому: щоб помолодшати.
Адже це - елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди
знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над усiм свiтом
вiд берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й
шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру
фiлософського каменя, слiд було винайти елiксир молодостi, а щоб
виготовити елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що було робити?
Та я знайшов вихiд - узяв i, незважаючи на сувору заборону, викарбував
сдиний у свiтi нерозмiнний карбованець. Ось вiн!
Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку в мантiу i з радiсним зойком
видобув з надр пiдкладки блискучу монету.
- А навiщо ви утасмничили цей казковий винахiд? - поцiкавився я.
Магiстр захвилювався.
- Ясно навiщо: якби я не тримав його у секретi, грошi швидко впали б до
цiни битих черепкiв. А яким побитом я придбав би тодi необхiднi речовини
для елiксиру? I кому б тодi був потрiбен фiлософський камiнь?
- А навiщо вам фiлософський камiнь, коли ви масте нерозмiнний
карбованець? - з'ясовував я.
- Боже мiй, ви як мала дитина - "навiщо" та "навiщо"! Ясно навiщо: я б
до самоу смертi не встиг би намiняти таку купу грошей, щоб купити усiх
можновладцiв. Отже, знову ж таки, щоб з успiхом провести цю грандiозну
фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир!
Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв
келих.
Химернi логiчнi вправи магiстра Кiмiхли навели мене на тривожнi
роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний! З'ухав з глузду на
iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати мене
сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого, що насправдi
не iснус. Адже, хоч його й оточус реальний свiт, сам вiн живе у
дивовижному вигаданому свiтi.
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара!
Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого
острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас,
можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною
отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не
запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi
лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо,
властивi смертоносному цiанiстому калiю.
Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.
- Слухайте, магiстре, - почав жахати його, - а раптом у вас у руках не
елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще
поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi
побачимо...
- А це iдея! - пожвавiшав Кiмiхла. - Але не думайте, що ви мене
налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його
не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять
довгих рокiв...
- Де ж вона - оця формула? - вигукнув я, радiючи, що зараз усе
з'ясусться.
- Хе-хе-хе, де формула, питасте? - схидно захихотiв магiстр. - Формулу
вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру
молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали
тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще
до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.
Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу
хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно
мекала.
Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив
по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала
жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!
I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке
прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу,
як речовий доказ неймовiрноу подiу...
- Вiват! - несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. -
Вiват! Вiват! Вiват!
Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно
пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.
"Тисяча астероудiв! - вилаявся в душi я. - I отаку генiальну людину
тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули
середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов
людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або
трьох осоружних китiв..."
Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив
людожерський келих. Обидва його ока - природне i штучне - палали з
однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно
висьорбав все до останньоу краплi.
Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi,
щоб не проминути й найменшоу подробицi.
Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на
обличчi значно поменшала... Стан розiгнувся... Нараз сталося зовсiм
неочiкуване - з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А
на мене дивилося два нормальних людських ока!
Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася
неприхована погроза!
- Хто ви? - пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до
голови, нiби вперше побачив. - I як ви сюди потрапили?
- Та ви що? - здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. -
Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про
фiлософський камiнь та елiксир молодостi...
- Який фiлософський камiнь? - похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд
на лицарськi обладунки. - Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про
те, про що й сам не маю найменшого уявлення?
- А це що? - я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.
В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила
огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув
нерозмiнний карбованець у руцi.
- Триклятий шпигун! - злiсно просичав вiн. - Мерзенний зраднику! Ти,
повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю... Але
це остання помилка у твосму злочинному життi!
Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки.