Страница:
те, якоу непоправноу шкоди завдають науцi люди, далекi од сучасних знань.
Таж капiтана слiд розцiлувати i гаряче потиснути руку за дорогоцiнний
внесок у шкiльний курс фiзики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного
зорепрохiдця значно збагатив би той роздiл пiдручника, де йдеться про
ефект резонансу. Уже котрий десяток лiт дiтям розповiдають про
давнiй-прадавнiй випадок, коли солдати йшли в ногу по мосту, вiд чого
бiдолашний мiсток i розвалився. I, як це не дивно, хоч вже добрих два
столiття солдати по мостах не ходять взагалi, бо геть усi моторизованi,
цей застарiлий факт досi тримасться у пiдручниках. А якби написали про
капiтана Козира?
Аж ось капiтан Козир одержав квитанцiю i щасливо видерся iз "Сокiв-вод"
з незамоченою репутацiсю.
- Мiй юний друже! - радiсно заволав вiн, знову анiтрохи не шкодуючи
своух голосових комунiкацiй. - Куди це ви прокладасте курс? На
консультацiю? Ага!.. В Iнститут галактологiу? Ого!.. Але про який iнститут
може йти мова, коли мiж нами вiдбулася така присмна стиковка?.. Хоч
скiльки у мене клопотiв, але я знайду час, щоб особисто проконсультувати
ваш курiкулюм вiте! [curricilum vitae (лат.) - життсопис або певнi
вiдомостi з життя якоусь видатноу особи] Вам просто пощастило! Адже
науковцi iнституту нiколи не пiднiмалися до моух зоряних висот!
За якихось пiвгодини я вже прибув на надiйному буксирi у фарватерi за
капiтаном Козирем до його затишноу хатини.
По стiнах невеличкого котеджу капiтана замiсть дикого винограду
в'юнилися культурнi заростi гiбридизованоу висококалорiйноу хлорели, а
вздовж правобортноу призьби точно за ранжиром вишикувалася дюжина
рiзнокалiберних дiжок, з яких линули присмнi пахощi пастеризованоу
закваски, з якоу виготовляють улюблений харч космонавiгаторiв. В усьому
вчувалася звичка хазяуна до зразкового космiчного ладу i дбайлива рука
робота Малюка. А ось i вiн сам привiтно вiдчиняс дверi - сумлiнний хатнiй
господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусi, де-не-де вже латаному
металевими кришками вiд консервних бляшанок, i цiлим букетом кухонного
начиння у руцi.
- Гей, Малюче! - гримнув господар густим командорським басом. - Ану,
покажи нашому спiльному друговi, чим ми багатi i як йому радi! Всi припаси
- з трюмiв на палубу! Аб овоускве ад маля! [ab ovousque ad mala (лат.) -
вiд яйця до фруктiв (у древнiх римлян обiд починався з ясць i кiнчався
фруктами), тобто, все без винятку]
Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого себе. Вiн частував
нас стравами, якi не снилися навiть найбiльш досвiдченому в усiх кухнях
Сонячноу системи гурману. Ми ласували смаженими марсiянськими хрустяками,
смакували нiжнi венерiанськi вервечки, що мешкають лише у надзвичайно
рiдкiсних пiдгрунтових затоках з власного соку, не могли вiдiрватися од
бiлоцеркiвського салату з тисячi i одного сорту гiбридизованоу хлорели, що
вiдбруньковусться молдавськими помiдорами, нiжинськими огiрками i
маркiвською цибулею. А наш на диво вмiлий кухар з насолодою заправлявся
рiдким машинним мастилом, в якому плавали апетитнi рiзноколiрнi кружальця
гуталiну. Додайте до цього розкiшного меню ще й вчену бесiду з таким
ерудитом, як капiтан Козир, i ви матимете хоч вiддалене уявлення про це
незабутнс бенкетування: мiжзоряний практик любив, за афористичним висловом
Горацiя, утiле дульцi мiсцере [utile dulci miscere (лат.) - посднувати
присмне з корисним].
А потiм ми з келихами прохолодних коктейлiв зручно розмiстилися у
фотелях i поклали ноги на моторошнiй шкурi iклорукого одноокого
звiробраза, хтозна-коли упольованого господарем. Ця хижа i жорстока
звiрюка водиться на кiльцях Сатурна, вiд чого на нещасних кiльцях досi
немас жодного туристського маршруту, а тiльки мисливськi стежки для
природжених вiдчайдух.
- Мiй юний друже, - доброзичливо загув капiтан Козир, не забуваючи
акуратно спорожняти келихи, якi йому з вправнiстю добре налагодженого
автомата пiдносив робот Малюк, - вашi правдивi нотатки зайвий раз
засвiдчили завбачливiсть мого друга капiтана Небрехи. Вони довели
доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, - звозити з
космiчних путiвцiв рiзний мотлох.
Щиро кажучи, я аж зашарiвся вiд цiсу неочiкуваноу лiтературознавчоу
похвали.
- Ще б пак! - захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах
свого неможливого голосу. - Якби не отой непотрiб, що так страхiтливо
захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у
будь-якоу хатньоу господарки, людство й понинi було б позбавлене
найцiннiших сторiнок всесвiтньоу хронiки зоряних звитяг. Але й цього
замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi дослiдника, увесь цей
небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна
скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом
про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним жодне
запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй вчений друже, у цiй
галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями!
Атож, капiтан Козир - то вам не конкуренти з iнституту галактологiу,
якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки.
- Ви спромоглися яскраво змалювати романтичнi, але й сповненi
несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! - ревiв мiй консультант, аж хатина
здригалася, мов пiд час нiколи не бувалого у Кисвi землетрусу. - Пер
аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) - крiзь терни до зiрок] Але,
вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi.
От i масш! А я тiшився...
- Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю в них свiдомого
наукового пошукуi Побачили грудку землi - пишете про грудку землi,
побачили вiник з хлорели - то й шкварите про цю утильсировину... А слiд
було б почати з головного! З найдивнiшого!
- Цебто з чого? - спантеличено пробелькотiв я.
Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не
прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив):
- Про секрет довголiття нестарiючого капiтана Небрехи... Оце i с
тасмниця номер один!
- Чому? - тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.
- А тому! Я знайомий з капiтаном не одне столiття умовного бортового
часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi путiвцi ще тодi,
коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як
однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не
фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi! Ось де ховасться
його найбiльша тасмниця! А ви собi оповiдасте про роботiв та про
стрибунцiв...
Отак капiтан Козир окреслив величезну i, треба визнати, ганебну
прогалину в моух творчих розробках. Але з якою товариською делiкатнiстю
розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук!
Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, i рiшуче потягнувся до
свого капелюха.
- Куди це ви? - пiдвiвся й хазяун.
- До каси попереднього продажу квиткiв, - вiдрапортував я з металевими
iнтонацiями робота Малюка. - Завтра ж вилiтаю на пiвдень.
- Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у
путь нашому юному друговi бутерброди з хлорели i пасти! Та не забудь
натоптати космiчним харчем торбину для славного капiтана Небрехи! Ад
вальорем! [ad valorem (лат.) - вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи]
Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капiтана далекого мiжзоряного
плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно запанувала якась суцiльна
мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих
умов, коли в головi сумбур замiсть злагоди, мрiяти про плiдну наукову
роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка - одна за
всi, а всi за одну!
А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира.
Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха? Яким чином вiн спромiгся
повернути уже прожитi роки, що виглядас на ровесника капiтана Козира?
Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося з
його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан Небреха не палив би оце
передi мною свою традицiйну люльку, а разом з Азимутом навчався б
уму-розуму у школi для обдарованих дiтей. Чи, можливо, мiжзоряний вовк
свого часу таки спокусився та й продегустував елiксир молодостi з
кошмарного келиха магiстра Кiмiхли? Але й це припущення видасться
безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi
не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба ж за таких обставин
щось важить метрична довiдка з бюро записiв актiв громадянського стану?
Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу!
А вiн сидить собi у командорському крiслi, розважливо посмоктус
люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший, старiший навiть
за найпрадавнiшу сгипетську мумiю...
Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою гладiнню
розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки,
гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв..
Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно вражаючого видовиська,
коли сонячнi променi звiльнять небо по всьому виднокраю i вiдчиниться
велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми
щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби Земля оберталася в
системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи
i хвилюючи своуми небесними принадами i тасмницями? Чи породила б
Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано
Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо
свiтлий, сонячний день - час працi й творiння, але ми любимо i тасмничi
чари ночi - час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше важить - день чи
нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв. Сонце дало
землi Життя, нiч - Думку... Ось уже над обрiсм блакитною перлиною
засвiтилася Венера. Ще трохи, i в допитливi очi людей знову бентежно
втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик...
Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував
аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби поДумки продиратися крiзь
дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я й гадки тодi не мав, що моу
роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю химерною оповiддю
капiтан Небреха...
- Капiтане, - хитро закинув я гачок, рiшуче беручись до справи, -
заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви - таки дивовижна людина.
Небреха пильно глипнув на мене крiзь випадкове вiконце у хмарах
оточуючого його тютюнового диму, але нiчим не заперечив мого, слiд
визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження.
- Коли дивишся на вас, - виспiвував я свосу, - мимоволi спадас на
думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже, що ви
торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки
мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас, що
капiтан Козир старiший за вас!
Я передихнув, щоб запитати про головне:
- Певно, ви, капiтане, на якихось свiтах заволодiли секретом
довголiття?
- Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах", - загадково
зауважив капiтан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точнiсть у
визначеннях. - Окрiм того, не я заволодiв отим секретом, а секрет
довголiття запанував над мосю скромною особою... Але скажiть, молодий
чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати,
напоумив вас на такi хитрi пiдступи? - запитав вiн i завершив свою думку в
улюбленiй манерi капiтана Козира: - Хiк Родус, хiк сальта!
З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за
безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк
зовсiм недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про
одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив неймовiрно
довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому сказали,
що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут i стрибай". Атож!
Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi!
- Ваша правда, - мусив визнати я. - Але й сам капiтан Козир даремно
сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю. Воно й справдi,
коли подивитися на вас...
- Якби свого часу, - зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, -
я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви б нинi не
мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi...
Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути шнур електрокавника в розетку,
розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку, аби
щомитi були напохватi, i задумливо докинув:
- Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б
нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан
Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами.
Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi подумайте - галактика
Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi бiгають, нiби ти сидиш не на
березi моря, а завис у космiчному просторi в скафандрi з пробоунами
завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба.
А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi i неквапом почав свою
дивовижну розповiдь.
- Усе почалося з так званоу ентропiу, або, коли простiше сказати,
систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi.
Коли я вперше начитався про тую ентропiю, то аж моторошно стало. З
математичних формул з усiсю очевиднiстю випливало, нiби вже й пальцем
кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем - це зробити певний рух, тобто
посилити навколо себе силове поле, отже, ще в бiльший енергетичний хаос
занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке! Та справа
не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь
Всесвiт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого
сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу
Над тiсю ентропiсю не один вчений посивiв i висушив собi мозок. З
формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рiдний Всесвiт вiд
неминучоу погибелi, необхiдно штучно зменшити фатальне накопичення
ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики, туманностi, сузiр'я i
свiтила-одинаки щомитi випромiнюють таку силу енергiу, що уу навiть
порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово
гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну
зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука -
ентропiя!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi
iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так
бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет - i поготiв.
Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi
колеса...
Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один:
не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас
променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже
просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi
збереження енергiу.
Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби
одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв
чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов
гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь
мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту - веселим
мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж
раптом масш - суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте,
променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого
рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до
квасолини.
Було вiд чого вжахнутися - такими неймовiрними несподiванками Всесвiт
ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу
думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi,
феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися
гiршоу думки - що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який
недоречний момент - коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй
вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко
зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з
ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам
навiгатор?
"Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! - почав сам по собi
справляти панахиду. - Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли
загубив ногу, - пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"
Воно дiйсно - пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний
багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був
на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей - йому,
без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди
живим i здоровим...
Але повернемося до розповiдi.
Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за
будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок
безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець
спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський
вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан Везувiй вивергав полум'я i сiрку,
ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло, аби докладно
вивчити страхiтливе стихiйне явище!
Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн
пiшов у вогонь на очах у людей, отже, були свiдки, якi зворушливо
засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я дiяв за набагато гiрших
обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi,
отже, якби загинув, нiкому було б згадати про вiдчайдушну смiливiсть
капiтана Небрехи.
Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У
ракетi незвикло свiтло, як вночi на святковому Хрещатику, а я собi
незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних приладiв. Як не
дивно, а вони теж не показилися. Що то значить - особистий приклад
командора! Коли дивлюся - тисяча астероудiв! - покажчик шукача планет
вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до
життя. Вiдстань - якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв.
Планета!!!
Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не помiтив уу
неозбросним оком.
"Оце пощастило! - зрадiв я. - Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на
курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди..."
Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, - планета
була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя,
на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу. Не
було у мешканцiв планети трьох, а то й чотирьох очей замiсть двох, не
носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не стрибали,
спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча б у виглядi
малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були подiбнi до моух загублених у
зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та
й годi! Не криюся, якби не суцiльно сяюче небо й чорне, холодне коло
замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином
повернувся на рiдну планету.
Та оця вражаюча подiбнiсть не завадила тубiльцям зустрiти мене з
небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як мене зустрiчали! Нiде до
того я не чув таких палких вiтань, такого радiсного галасу, нiде не
спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату, на
жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених любовi
та безмежноу симпатiу усмiшок, як на цiй... Сто Чорних Сонць на мою
голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую!
Однак ви й самi збагнете ситуацiю, коли я вам оце повiдомлю, що
тамтешнiй бiлий космос був не маревом, а найсправжнiсiнькою одвiчною
реальнiстю. Але докладно про це пiзнiше. Скажу тiльки, що за таких,
здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з
якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета з усiх
бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з цього
випливас?
Ось що.
Тубiльцi й гадки не мали про iншi свiти. Адже, щоб побачити свiтло
далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не снилася навiть у хворобливому
мороцi. Отож вони не були морально пiдготовленi до можливого вiзиту
iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi мають зоряне
небо над головою i очi, щоб на нього дивитися. А навiть для морально
пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття iншомовних космiчних мандрiвникiв -
подiя величезноу всесвiтньо-iсторичноу ваги, яка стихiйно i водночас
закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято. Тож
якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки?
Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як i вони, раптом
впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали б мене
за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу
на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все ще було
попереду. Але аж нiяк не з мосу провини...
Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре
непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки на
нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.
Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i сивобородих
професорiв з небувалими труднощами продирався крiзь розбурханий натовп,
невтомно вiдповiдав на невщухаючi вiтальнi вигуки, сам промовляв для
годиться поздоровнi слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знасте,
перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих,
iсторичноу ваги промов, з багатотисячного мiтингу на честь першого
контакту. Не знаю, вiд кого це пiшло, а такий вже заведено серед
високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй порядок, що зайвий раз
свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу.
Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:
- Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило!
Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте знамените
iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у свосму
життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi мiг би
оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповiдь про
успiхи земноу науки i технiки будуть сприйнятi як безвiдповiдальнi
теревенi несумнiвного божевiльного?
Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду.
- Вельмишановний капiтане Небрехо, - солодко заспiвав найславетнiший
мiсцевий газетяр, весь - з голови до п'ят - обвiшаний фотоапаратами, -
звiсно, ми ще не можемо робити остаточних висновкiв, бо наше iсторичне
знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побiжних
теоретичних зауважень, манери мислення i технiчного спорядження, нашi
цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи, може, я
помиляюся?
- Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, - вiдповiв я. - Мiж iншим, я теж,
i зважте - цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв,
- Присмно чути! - приязно осмiхнувся газетяр, а натовп вибухнув
гучними, довго не стихаючими оплесками. - Якi ж, якщо це не державний
секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки?
Це була вiдповiдальна мить. Адже я в кiлькох словах мусив змалювати
велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення моух землякiв розповiв
про штучний харч у таблетках, про енергетичнi греблi на рiчках, про
кобальтовi гармати як лiкувальне знаряддя, розповiв, що наука сягнула
такого велетенського рiвня, що людинi вже несила опанувати уу в усiх
розмаутостях, i тому на допомогу уй прийшли електронно-обчислювальнi
машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв художньоу
i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема людина нездатна за свос життя
прочитати бiльше як десять тисяч томiв. А коли я почав оповiдати про
нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу, газетяр здивовано
запитав :
- А навiщо вам усе це?
- Як це навiщо? - у свою чергу запитав я. До того ж спостерiг, що
багатотисячний натовп якось насторожено застиг.
- Навiщо ви ускладнюсте собi життя? - уточнив свос запитання газетяр.
- Хiба ж задоволення усiх духовних i матерiальних потреб - це
ускладнення життя? - украй вразився я. - Наша мета - духовно вiльна,
гармонiйно розвинута людина!
- Про яку ж духовну свободу може йти мова, коли людина у свосму
повсякденному життi в усьому залежить вiд промислово-технiчного
потенцiалу? - вже зовсiм кисло запитав iнтерв'юер, а в його очах з'явилися
полохливi вогники. - Хiба ж можливий гармонiйний розвиток за умов
примiтивноу вузькоу спецiалiзацiу?
Я не годен був хоч щось второпати. Над величезним майданом, вщерть
заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша.
А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв, узяв у
руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив:
- Як вам не сором, капiтане? Лiтня людина, а пропагусте машинне
рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм нiякий
не капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними пережитками
минулого? Може, усi вашi теревенi - атавiстичний прояв хворобливоу
фантазiу?
Вiн таки недарма задкував i озброувся фотоапаратом! Та це його не
врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав:
- Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi!
Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося. Те, що я
тiльки тепер збагнув, присутнi, певно, зрозумiли одразу, i машина з
червоним хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже
Таж капiтана слiд розцiлувати i гаряче потиснути руку за дорогоцiнний
внесок у шкiльний курс фiзики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного
зорепрохiдця значно збагатив би той роздiл пiдручника, де йдеться про
ефект резонансу. Уже котрий десяток лiт дiтям розповiдають про
давнiй-прадавнiй випадок, коли солдати йшли в ногу по мосту, вiд чого
бiдолашний мiсток i розвалився. I, як це не дивно, хоч вже добрих два
столiття солдати по мостах не ходять взагалi, бо геть усi моторизованi,
цей застарiлий факт досi тримасться у пiдручниках. А якби написали про
капiтана Козира?
Аж ось капiтан Козир одержав квитанцiю i щасливо видерся iз "Сокiв-вод"
з незамоченою репутацiсю.
- Мiй юний друже! - радiсно заволав вiн, знову анiтрохи не шкодуючи
своух голосових комунiкацiй. - Куди це ви прокладасте курс? На
консультацiю? Ага!.. В Iнститут галактологiу? Ого!.. Але про який iнститут
може йти мова, коли мiж нами вiдбулася така присмна стиковка?.. Хоч
скiльки у мене клопотiв, але я знайду час, щоб особисто проконсультувати
ваш курiкулюм вiте! [curricilum vitae (лат.) - життсопис або певнi
вiдомостi з життя якоусь видатноу особи] Вам просто пощастило! Адже
науковцi iнституту нiколи не пiднiмалися до моух зоряних висот!
За якихось пiвгодини я вже прибув на надiйному буксирi у фарватерi за
капiтаном Козирем до його затишноу хатини.
По стiнах невеличкого котеджу капiтана замiсть дикого винограду
в'юнилися культурнi заростi гiбридизованоу висококалорiйноу хлорели, а
вздовж правобортноу призьби точно за ранжиром вишикувалася дюжина
рiзнокалiберних дiжок, з яких линули присмнi пахощi пастеризованоу
закваски, з якоу виготовляють улюблений харч космонавiгаторiв. В усьому
вчувалася звичка хазяуна до зразкового космiчного ладу i дбайлива рука
робота Малюка. А ось i вiн сам привiтно вiдчиняс дверi - сумлiнний хатнiй
господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусi, де-не-де вже латаному
металевими кришками вiд консервних бляшанок, i цiлим букетом кухонного
начиння у руцi.
- Гей, Малюче! - гримнув господар густим командорським басом. - Ану,
покажи нашому спiльному друговi, чим ми багатi i як йому радi! Всi припаси
- з трюмiв на палубу! Аб овоускве ад маля! [ab ovousque ad mala (лат.) -
вiд яйця до фруктiв (у древнiх римлян обiд починався з ясць i кiнчався
фруктами), тобто, все без винятку]
Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого себе. Вiн частував
нас стравами, якi не снилися навiть найбiльш досвiдченому в усiх кухнях
Сонячноу системи гурману. Ми ласували смаженими марсiянськими хрустяками,
смакували нiжнi венерiанськi вервечки, що мешкають лише у надзвичайно
рiдкiсних пiдгрунтових затоках з власного соку, не могли вiдiрватися од
бiлоцеркiвського салату з тисячi i одного сорту гiбридизованоу хлорели, що
вiдбруньковусться молдавськими помiдорами, нiжинськими огiрками i
маркiвською цибулею. А наш на диво вмiлий кухар з насолодою заправлявся
рiдким машинним мастилом, в якому плавали апетитнi рiзноколiрнi кружальця
гуталiну. Додайте до цього розкiшного меню ще й вчену бесiду з таким
ерудитом, як капiтан Козир, i ви матимете хоч вiддалене уявлення про це
незабутнс бенкетування: мiжзоряний практик любив, за афористичним висловом
Горацiя, утiле дульцi мiсцере [utile dulci miscere (лат.) - посднувати
присмне з корисним].
А потiм ми з келихами прохолодних коктейлiв зручно розмiстилися у
фотелях i поклали ноги на моторошнiй шкурi iклорукого одноокого
звiробраза, хтозна-коли упольованого господарем. Ця хижа i жорстока
звiрюка водиться на кiльцях Сатурна, вiд чого на нещасних кiльцях досi
немас жодного туристського маршруту, а тiльки мисливськi стежки для
природжених вiдчайдух.
- Мiй юний друже, - доброзичливо загув капiтан Козир, не забуваючи
акуратно спорожняти келихи, якi йому з вправнiстю добре налагодженого
автомата пiдносив робот Малюк, - вашi правдивi нотатки зайвий раз
засвiдчили завбачливiсть мого друга капiтана Небрехи. Вони довели
доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, - звозити з
космiчних путiвцiв рiзний мотлох.
Щиро кажучи, я аж зашарiвся вiд цiсу неочiкуваноу лiтературознавчоу
похвали.
- Ще б пак! - захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах
свого неможливого голосу. - Якби не отой непотрiб, що так страхiтливо
захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у
будь-якоу хатньоу господарки, людство й понинi було б позбавлене
найцiннiших сторiнок всесвiтньоу хронiки зоряних звитяг. Але й цього
замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi дослiдника, увесь цей
небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна
скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом
про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним жодне
запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй вчений друже, у цiй
галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями!
Атож, капiтан Козир - то вам не конкуренти з iнституту галактологiу,
якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки.
- Ви спромоглися яскраво змалювати романтичнi, але й сповненi
несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! - ревiв мiй консультант, аж хатина
здригалася, мов пiд час нiколи не бувалого у Кисвi землетрусу. - Пер
аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) - крiзь терни до зiрок] Але,
вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi.
От i масш! А я тiшився...
- Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю в них свiдомого
наукового пошукуi Побачили грудку землi - пишете про грудку землi,
побачили вiник з хлорели - то й шкварите про цю утильсировину... А слiд
було б почати з головного! З найдивнiшого!
- Цебто з чого? - спантеличено пробелькотiв я.
Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не
прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив):
- Про секрет довголiття нестарiючого капiтана Небрехи... Оце i с
тасмниця номер один!
- Чому? - тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.
- А тому! Я знайомий з капiтаном не одне столiття умовного бортового
часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi путiвцi ще тодi,
коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як
однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не
фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi! Ось де ховасться
його найбiльша тасмниця! А ви собi оповiдасте про роботiв та про
стрибунцiв...
Отак капiтан Козир окреслив величезну i, треба визнати, ганебну
прогалину в моух творчих розробках. Але з якою товариською делiкатнiстю
розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук!
Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, i рiшуче потягнувся до
свого капелюха.
- Куди це ви? - пiдвiвся й хазяун.
- До каси попереднього продажу квиткiв, - вiдрапортував я з металевими
iнтонацiями робота Малюка. - Завтра ж вилiтаю на пiвдень.
- Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у
путь нашому юному друговi бутерброди з хлорели i пасти! Та не забудь
натоптати космiчним харчем торбину для славного капiтана Небрехи! Ад
вальорем! [ad valorem (лат.) - вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи]
Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капiтана далекого мiжзоряного
плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно запанувала якась суцiльна
мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих
умов, коли в головi сумбур замiсть злагоди, мрiяти про плiдну наукову
роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка - одна за
всi, а всi за одну!
А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира.
Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха? Яким чином вiн спромiгся
повернути уже прожитi роки, що виглядас на ровесника капiтана Козира?
Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося з
його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан Небреха не палив би оце
передi мною свою традицiйну люльку, а разом з Азимутом навчався б
уму-розуму у школi для обдарованих дiтей. Чи, можливо, мiжзоряний вовк
свого часу таки спокусився та й продегустував елiксир молодостi з
кошмарного келиха магiстра Кiмiхли? Але й це припущення видасться
безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi
не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба ж за таких обставин
щось важить метрична довiдка з бюро записiв актiв громадянського стану?
Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу!
А вiн сидить собi у командорському крiслi, розважливо посмоктус
люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший, старiший навiть
за найпрадавнiшу сгипетську мумiю...
Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою гладiнню
розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки,
гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв..
Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно вражаючого видовиська,
коли сонячнi променi звiльнять небо по всьому виднокраю i вiдчиниться
велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми
щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби Земля оберталася в
системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи
i хвилюючи своуми небесними принадами i тасмницями? Чи породила б
Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано
Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо
свiтлий, сонячний день - час працi й творiння, але ми любимо i тасмничi
чари ночi - час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше важить - день чи
нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв. Сонце дало
землi Життя, нiч - Думку... Ось уже над обрiсм блакитною перлиною
засвiтилася Венера. Ще трохи, i в допитливi очi людей знову бентежно
втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик...
Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував
аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби поДумки продиратися крiзь
дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я й гадки тодi не мав, що моу
роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю химерною оповiддю
капiтан Небреха...
- Капiтане, - хитро закинув я гачок, рiшуче беручись до справи, -
заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви - таки дивовижна людина.
Небреха пильно глипнув на мене крiзь випадкове вiконце у хмарах
оточуючого його тютюнового диму, але нiчим не заперечив мого, слiд
визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження.
- Коли дивишся на вас, - виспiвував я свосу, - мимоволi спадас на
думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже, що ви
торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки
мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас, що
капiтан Козир старiший за вас!
Я передихнув, щоб запитати про головне:
- Певно, ви, капiтане, на якихось свiтах заволодiли секретом
довголiття?
- Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах", - загадково
зауважив капiтан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точнiсть у
визначеннях. - Окрiм того, не я заволодiв отим секретом, а секрет
довголiття запанував над мосю скромною особою... Але скажiть, молодий
чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати,
напоумив вас на такi хитрi пiдступи? - запитав вiн i завершив свою думку в
улюбленiй манерi капiтана Козира: - Хiк Родус, хiк сальта!
З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за
безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк
зовсiм недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про
одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив неймовiрно
довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому сказали,
що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут i стрибай". Атож!
Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi!
- Ваша правда, - мусив визнати я. - Але й сам капiтан Козир даремно
сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю. Воно й справдi,
коли подивитися на вас...
- Якби свого часу, - зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, -
я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви б нинi не
мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi...
Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути шнур електрокавника в розетку,
розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку, аби
щомитi були напохватi, i задумливо докинув:
- Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б
нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан
Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами.
Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi подумайте - галактика
Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi бiгають, нiби ти сидиш не на
березi моря, а завис у космiчному просторi в скафандрi з пробоунами
завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба.
А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi i неквапом почав свою
дивовижну розповiдь.
- Усе почалося з так званоу ентропiу, або, коли простiше сказати,
систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi.
Коли я вперше начитався про тую ентропiю, то аж моторошно стало. З
математичних формул з усiсю очевиднiстю випливало, нiби вже й пальцем
кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем - це зробити певний рух, тобто
посилити навколо себе силове поле, отже, ще в бiльший енергетичний хаос
занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке! Та справа
не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь
Всесвiт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого
сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу
Над тiсю ентропiсю не один вчений посивiв i висушив собi мозок. З
формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рiдний Всесвiт вiд
неминучоу погибелi, необхiдно штучно зменшити фатальне накопичення
ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики, туманностi, сузiр'я i
свiтила-одинаки щомитi випромiнюють таку силу енергiу, що уу навiть
порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово
гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну
зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука -
ентропiя!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi
iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так
бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет - i поготiв.
Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi
колеса...
Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один:
не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас
променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже
просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi
збереження енергiу.
Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби
одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв
чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов
гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь
мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту - веселим
мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж
раптом масш - суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте,
променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого
рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до
квасолини.
Було вiд чого вжахнутися - такими неймовiрними несподiванками Всесвiт
ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу
думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi,
феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися
гiршоу думки - що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який
недоречний момент - коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй
вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко
зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з
ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам
навiгатор?
"Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! - почав сам по собi
справляти панахиду. - Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли
загубив ногу, - пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"
Воно дiйсно - пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний
багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був
на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей - йому,
без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди
живим i здоровим...
Але повернемося до розповiдi.
Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за
будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок
безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець
спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський
вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан Везувiй вивергав полум'я i сiрку,
ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло, аби докладно
вивчити страхiтливе стихiйне явище!
Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн
пiшов у вогонь на очах у людей, отже, були свiдки, якi зворушливо
засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я дiяв за набагато гiрших
обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi,
отже, якби загинув, нiкому було б згадати про вiдчайдушну смiливiсть
капiтана Небрехи.
Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У
ракетi незвикло свiтло, як вночi на святковому Хрещатику, а я собi
незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних приладiв. Як не
дивно, а вони теж не показилися. Що то значить - особистий приклад
командора! Коли дивлюся - тисяча астероудiв! - покажчик шукача планет
вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до
життя. Вiдстань - якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв.
Планета!!!
Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не помiтив уу
неозбросним оком.
"Оце пощастило! - зрадiв я. - Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на
курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди..."
Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, - планета
була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя,
на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу. Не
було у мешканцiв планети трьох, а то й чотирьох очей замiсть двох, не
носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не стрибали,
спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча б у виглядi
малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були подiбнi до моух загублених у
зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та
й годi! Не криюся, якби не суцiльно сяюче небо й чорне, холодне коло
замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином
повернувся на рiдну планету.
Та оця вражаюча подiбнiсть не завадила тубiльцям зустрiти мене з
небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як мене зустрiчали! Нiде до
того я не чув таких палких вiтань, такого радiсного галасу, нiде не
спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату, на
жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених любовi
та безмежноу симпатiу усмiшок, як на цiй... Сто Чорних Сонць на мою
голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую!
Однак ви й самi збагнете ситуацiю, коли я вам оце повiдомлю, що
тамтешнiй бiлий космос був не маревом, а найсправжнiсiнькою одвiчною
реальнiстю. Але докладно про це пiзнiше. Скажу тiльки, що за таких,
здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з
якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета з усiх
бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з цього
випливас?
Ось що.
Тубiльцi й гадки не мали про iншi свiти. Адже, щоб побачити свiтло
далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не снилася навiть у хворобливому
мороцi. Отож вони не були морально пiдготовленi до можливого вiзиту
iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi мають зоряне
небо над головою i очi, щоб на нього дивитися. А навiть для морально
пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття iншомовних космiчних мандрiвникiв -
подiя величезноу всесвiтньо-iсторичноу ваги, яка стихiйно i водночас
закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято. Тож
якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки?
Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як i вони, раптом
впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали б мене
за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу
на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все ще було
попереду. Але аж нiяк не з мосу провини...
Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре
непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки на
нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.
Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i сивобородих
професорiв з небувалими труднощами продирався крiзь розбурханий натовп,
невтомно вiдповiдав на невщухаючi вiтальнi вигуки, сам промовляв для
годиться поздоровнi слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знасте,
перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих,
iсторичноу ваги промов, з багатотисячного мiтингу на честь першого
контакту. Не знаю, вiд кого це пiшло, а такий вже заведено серед
високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй порядок, що зайвий раз
свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу.
Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:
- Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило!
Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте знамените
iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у свосму
життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi мiг би
оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповiдь про
успiхи земноу науки i технiки будуть сприйнятi як безвiдповiдальнi
теревенi несумнiвного божевiльного?
Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду.
- Вельмишановний капiтане Небрехо, - солодко заспiвав найславетнiший
мiсцевий газетяр, весь - з голови до п'ят - обвiшаний фотоапаратами, -
звiсно, ми ще не можемо робити остаточних висновкiв, бо наше iсторичне
знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побiжних
теоретичних зауважень, манери мислення i технiчного спорядження, нашi
цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи, може, я
помиляюся?
- Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, - вiдповiв я. - Мiж iншим, я теж,
i зважте - цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв,
- Присмно чути! - приязно осмiхнувся газетяр, а натовп вибухнув
гучними, довго не стихаючими оплесками. - Якi ж, якщо це не державний
секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки?
Це була вiдповiдальна мить. Адже я в кiлькох словах мусив змалювати
велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення моух землякiв розповiв
про штучний харч у таблетках, про енергетичнi греблi на рiчках, про
кобальтовi гармати як лiкувальне знаряддя, розповiв, що наука сягнула
такого велетенського рiвня, що людинi вже несила опанувати уу в усiх
розмаутостях, i тому на допомогу уй прийшли електронно-обчислювальнi
машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв художньоу
i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема людина нездатна за свос життя
прочитати бiльше як десять тисяч томiв. А коли я почав оповiдати про
нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу, газетяр здивовано
запитав :
- А навiщо вам усе це?
- Як це навiщо? - у свою чергу запитав я. До того ж спостерiг, що
багатотисячний натовп якось насторожено застиг.
- Навiщо ви ускладнюсте собi життя? - уточнив свос запитання газетяр.
- Хiба ж задоволення усiх духовних i матерiальних потреб - це
ускладнення життя? - украй вразився я. - Наша мета - духовно вiльна,
гармонiйно розвинута людина!
- Про яку ж духовну свободу може йти мова, коли людина у свосму
повсякденному життi в усьому залежить вiд промислово-технiчного
потенцiалу? - вже зовсiм кисло запитав iнтерв'юер, а в його очах з'явилися
полохливi вогники. - Хiба ж можливий гармонiйний розвиток за умов
примiтивноу вузькоу спецiалiзацiу?
Я не годен був хоч щось второпати. Над величезним майданом, вщерть
заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша.
А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв, узяв у
руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив:
- Як вам не сором, капiтане? Лiтня людина, а пропагусте машинне
рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм нiякий
не капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними пережитками
минулого? Може, усi вашi теревенi - атавiстичний прояв хворобливоу
фантазiу?
Вiн таки недарма задкував i озброувся фотоапаратом! Та це його не
врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав:
- Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi!
Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося. Те, що я
тiльки тепер збагнув, присутнi, певно, зрозумiли одразу, i машина з
червоним хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже