Страница:
Отже, Гленарван мав у своєму розпорядженні команду вірних відчайдухів, які палко любили свою справу, вірних, досвідчених моряків, які чудово володіли зброєю і вправно керували судном. Кожен із них готовий був до будь-яких небезпек. Коли команда «Дункана» довідалася, куди має вирушати яхта, то моряки не могли стримати своєї радості, й відлуння думбартонських скель підхопило захоплені крики «ура».
Хоча Джон Манглс був заклопотаний завантаженням на «Дункан» пального і провіанту, він не забув подбати про підготовку приміщень лорда і леді Гленарван для далекого плавання. Він також подбав про каюти для дітей капітана Гранта, оскільки леді Гелена не могла відмовити в проханні Мері взяти її з собою на борт «Дункана».
Юний Роберт сховався б у трюмі, аби лишень не залишатися на березі. Навіть якби йому довелося бути юнгою, як Нельсону[16] і Франкліну[17], він неодмінно вирушив би у плавання на «Дункані». Ну як відмовиш такому хлопчакові!
Ніхто й не намагався. Більше того, довелося його прийняти на яхту не як пасажира, – він на це категорично не погоджувався, – а як члена екіпажу: юнгу, учня чи матроса – байдуже. Джону Манглсу було доручено навчати хлопчину морської справи.
– Гаразд! – промовив Роберт. – Нехай капітан не цяцькається зі мною і годує березовою кашею, якщо я погано засвоюватиму його уроки.
– Будь спокійний, мій хлопчику, – серйозно відповів Гленарван, змовчавши, що на «Дункані» заборонене тілесне покарання.
Серед пасажирів яхти був і майор Мак-Наббс, чоловік п’ятдесяти років із правильними, спокійними рисами обличчя. Він мав лагідну, скромну і миролюбну вдачу. Ніхто не бачив, як Мак-Наббс сперечався чи гнівався. Він однаково спокійно піднімався сходами до своєї спальні і йшов під гарматними пострілами. Навряд чи його могло щось схвилювати й порушити його спокій. Здавалось, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс був хоробрий не лише на полі бою, він також виявляв моральну мужність і твердість духу. Це був справжній шотландець, горянин, що жив за старовинними традиціями свого народу. Тому його ніколи не спокушала служба в англійській армії, і свій чин майора він отримав у 42-му полку гірської гвардії, командний склад якого поповнювався виключно шотландськими дворянами. Близький родич Гленарвана, Мак-Наббс жив у Малькольм-Каслі, тож він без зайвих вагань вирішив взяти участь в експедиції.
Такі були пасажири яхти, що зголосилися здійснити одну з найдивовижніших подорожей наших днів.
«Дункан» пришвартувався до пароплавної пристані Глазго. Щодня на нього приходив помилуватись люд, про цю яхту тільки й було мови, що вельми дратувало інших капітанів, зокрема капітана Бертона, який командував чудовим пароплавом «Шотландія» – він стояв поряд із «Дунканом» і готувався відплисти до Калькутти. Капітан цього величезного пароплава і справді мав право зверхньо дивитися на свого крихітного сусіда «Дункана». А тим часом цікавість до яхти не спадала.
День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.
Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі захоплювалися ним. Урешті-решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.
Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.
24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм-Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.
За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».
Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.
Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают-компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.
Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.
«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.
У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.
О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно-західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.
О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.
Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.
Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.
За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.
Розділ VI. Пасажир каюти номер шість
Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.
«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.
Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.
Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.
«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.
Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.
– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!
– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.
– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?
– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?
– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.
– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.
– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.
– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.
– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.
– А наш юний Роберт?
– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?
Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.
– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.
– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.
– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.
– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.
– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?
– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.
– Он воно як?
– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.
– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.
– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?
– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.
– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.
– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.
– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.[18]
– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.
– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.
– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.
– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.
Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.
– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.
Олбінет поштиво вклонився.
– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.
– Якщо накажете, – відповів той.
– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.
Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.
Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.
Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.
Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.[19]
Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.
Незнайомцева метушливість різко контрастувала із незворушним спокоєм майора. Він маневрував навколо Мак-Наббса, розглядав його зусібіч, кидав на нього запитливі погляди, а той, здавалося, анітрохи не цікавився, звідкіль узявся цей пан, що йому треба, чому, власне, він опинився на облавку «Дункана».
Коли загадковий незнайомець переконався, що геть усі його спроби розбиваються об майорову байдужість, він схопив свою підзорну трубу – у розкладеному вигляді вона сягала чотирьох футів – і, розставивши ноги, став як укопаний придорожній стовп. Незнайомець спрямував підзорну трубу на лінію горизонту, а через п’ять хвилин опустив і сперся на неї, як на тростину. Та раптом труба склалася – коліна позаходили одне в одне, новий пасажир втратив рівновагу і мало не розпластався біля грот-щогли.
Будь-хто інший на майоровому місці неодмінно всміхнувся б, але той і бровою не повів. Незнайомець вирішив діяти інакше.
– Стюарде! – крикнув він з іноземним акцентом і прислухався.
Нікого.
– Стюарде! – повторив він голосніше.
Містер Олбінет саме прямував до камбуза, що розташовувався під шканцями. Він був украй здивований, коли почув, що його так безцеремонно окрикує якийсь довготелесий незнайомець.
«Звідкіль він узявся? – запитав у себе Олбінет. – Друг містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»
Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.
– Ви стюард цього судна? – запитав той.
– Так сер, але я не маю честі…
– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.
– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.
– Так. А як ваше ім’я?
– Олбінет.
– Гаразд, мій друже Олбінет, – сказав незнайомець із каюти номер шість, – подбайте про сніданок, і покваптеся. Я вже тридцять шість годин ріски не мав у роті. Власне, я проспав тридцять шість годин, одначе мені можна це вибачити, адже примчав із Парижа в Глазго без жодної зупинки. Скажіть-но, будь ласка, о котрій годині тут снідають?
– О дев’ятій, – машинально відповів Олбінет.
Незнайомець виявив бажання поглянути на свого годинника, на що пішло чимало часу, бо він знайшов годинника лише в дев’ятій кишені.
– Гаразд, але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, принесіть-но мені для початку бісквітів і склянку шеррі, а то я падаю від знемоги.
Олбінет слухав, кліпаючи очима, а незнайомець продовжував базікати, із вражаючою швидкістю перескакуючи з теми на тему.
– А де ж капітан? Він ще не прокинувся? А його помічник? Той що, теж спить? – тріщав незнайомець. – На щастя, погода гарна, вітер попутний, судно само йде.
І саме в цю мить на трапі з’явився Джон Манглс.
– Ось капітан, – оголосив Олбінет.
– О, я дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Дуже радий познайомитися з вами, капітане Бертон!
Як хто і здивувався, то, поза сумнівом, це був Джон Манглс, і не лише тому, що його назвали капітаном Бертоном, а й тому, що він побачив незнайомця на борту свого судна.
А той далі розшаркувався в люб’язностях.
– Дозвольте потиснути вам руку, – промовив він. – Якщо я не зробив цього позавчора ввечері, то лише тому, що не хотів нікого турбувати під час відплиття. Та сьогодні, капітане, я щасливий познайомитися з вами.
Джон Манглс широко розплющеними очима здивовано глипав то на Олбінета, то на незнайомця.
– Ось ми і познайомилися з вами, капітане, – провадив далі незнайомець, – тепер ми з вами друзі. Давайте поговоримо. Скажіть, а чи задоволені ви своєю «Шотландією»?
– Про яку «Шотландію» йдеться? – урвався терпець Джона Манглса.
– Про пароплав «Шотландія», на якому ми перебуваємо. Чудове судно. Мені розхвалили його зовнішній вигляд, високі моральні чесноти його командира, славного капітана Бертона! Ви, часом, не родич видатного африканського мандрівника Бертона? Мужня людина! Якщо він ваш родич, то прийміть мої палкі вітання!
– Сер, я не лише не родич мандрівника Бертона, я навіть не капітан Бертон, – відповів Джон Манглс.
– А-а… – протягнув незнайомець. – То я розмовляю із помічником капітана Бертона, містером Берднесом?
– Містер Берднес? – перепитав Джон Манглс, котрий здогадався, в чому річ, але ніяк не міг утямити, хто перед ним: божевільний чи дивак. Тільки-но молодий капітан хотів остаточно з’ясувати це, як на палубі з’явилися лорд Гленарван, його дружина і міс Грант.
Побачивши їх, незнайомець вигукнув:
– А, пасажири! Пасажири! Чудово! Сподіваюся, містере Берднес, ви відрекомендуєте мене…
І, не чекаючи відповіді Джона Манглса, помчав їм назустріч.
– Місіс… – сказав він міс Грант. – Міс… – сказав він Гелені. – Сер… – додав він, звертаючись до лорда Гленарвана.
– Лорд Гленарван, – пояснив Джон Манглс.
– Сер, – продовжував незнайомець, – я перепрошую, що сам представляюся, але в морі доводиться трохи відступати від світського етикету. Сподіваюся, ми швидко познайомимося і в товаристві паній подорож на пароплаві «Шотландія» здасться нам такою ж короткою, як і приємною.
Леді Гелена та міс Грант навіть не знайшли відповіді на таке. Вони не могли втямити, як стороння людина могла опинитися на палубі «Дункана».
– Сер, – звернувся до дивака Гленарван, – з ким маю честь говорити?
– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного та етнографічного інституту східної Індії. Словом, я людина, що працювала над географією двадцять років як кабінетний вчений. І тепер прямую до Індії, аби на практиці застосувати праці великих мандрівників.
Розділ VII. Звідки прибув і куди прямував Жак Паганель
Секретар Географічного товариства, поза сумнівом, був приємною людиною, оскільки все це було сказано із надзвичайною люб’язністю. Гленарван тепер чудово знав, із ким має справу: йому було відоме ім’я і заслуги шановного Жака Паганеля. Його праці з географії, доповіді про новітні відкриття, надруковані в бюлетенях Товариства, його листування мало не зі всім світом – усе це робило Паганеля знаним ученим Франції. Тому Гленарван щиро подав руку своєму нежданому гостю.
– Тепер, коли ми відрекомендувалися один одному, – сказав він, – дозвольте мені, пане Паганелю, поставити вам одне питання?
– Хоч двадцять, сер, – відповів Жак Паганель, – бесіда з вами для мене – саме задоволення.
– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?
– Так, сер, позавчора, о восьмій годині вечора. Я зійшов із поїзда, сів у кеб, з кеба попрямував на «Шотландію» – в Парижі я замовив собі каюту номер шість. Ніч була темна. Я нікого не помітив на палубі. Позаяк я був дуже стомлений після 30 годин подорожі і знав, що сон – ліпший засіб од морської хвороби, то я негайно ж ліг і, смію вас запевнити, добросовісно проспав тридцять шість годин!
Тепер слухачі Жака Паганеля зрозуміли, як він опинився на борту яхти. Французький мандрівник переплутав судна і сів на «Дункан», коли екіпаж брав участь у богослужінні в Сен-Мунго.
Усе дуже просто. Та що скаже вчений-географ, довідавшись про назву і маршрут судна, на якому опинився?
– Отже, пане Паганелю, ви вибрали Калькутту початковим пунктом ваших сухопутних подорожей? – запитав Гленарван.
– Так, сер. Усе своє життя я плекав мрію побачити Індію! І ця заповітна мрія нарешті здійсниться! Я потраплю на батьківщину слонів і…
– То, пане Паганелю, ви б засмутилися, потрапивши не до Індії, а в якусь іншу країну?
– Я був би дуже засмучений, сер, у мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства, яке необхідно виконати.
– О! То ви ще й маєте доручення?
– Так, мені доручено здійснити корисну і важливу подорож, план якої розробив мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен-Мартен. Згідно з цим планом, мені належить попрямувати слідами братів Шлагінвайт, полковника Воу, Вебба, Ходжона, місіонерів Хука і Габе, Муркрофта, Жюля Ремі і багатьох інших уславлених мандрівників. Я хочу завершити те, що в 1841 році не зробив місіонер Крік, – обстежити течію річки Яру-Дзангбо-Чу, яка, огинаючи з півночі Гімалайські гори, впродовж півтори тисячі кілометрів зрошує Тибет, хочу з’ясувати, врешті-решт, чи не впадає ця річка на північному сході Ассама в Брахмапутру. Мандрівникові, який здійснить це найважливіше географічне завдання, поза сумнівом, забезпечено золоту медаль.
Паганель був неймовірний. Він говорив з неповторним піднесенням, він ширяв на швидких крилах фантазії, і зупинити його було так само важко, як перепинити дамбою течію Рейну біля Шарузських водоспадів.
– Пане Жак Паганель, – мовив Гленарван, коли славнозвісний учений замовк на мить. – Поза сумнівом, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна. Та я не хочу вводити вас в оману, – на якийсь час вам таки доведеться відмовитися від задоволення побувати в Індії.
– Відмовитися? Чому?
– Та тому, що ви пливете в протилежний бік від Індійського півострова.
– Як! Капітане Бертон…
– Я не капітан Бертон, – відгукнувся Джон Манглс.
– Але «Шотландія»…
– Це судно – не «Шотландія»!
Навіть годі передати подив Паганеля. Він безпорадно глипав то на серйозного лорда Гленарвана, то на леді Гелену й Мері Грант, обличчя яких випромінювали засмучення і співчуття, то на усміхненого Джона Манглса, потім на незворушного майора. Опустивши окуляри з лоба на перенісся, він вигукнув:
– Що за жарт!
Та цієї миті його очі зупинилися на штурвалі, він прочитав напис
«ДУНКАН. ГЛАЗГО».
– «Дункан!» «Дункан»! – крикнув Паганель у відчаї, а потім, стрімголов збігши зі сходів, попрямував до своєї каюти.
Щойно учений-невдаха зник, уже ніхто на яхті, крім майора, не в силах був стримати сміху, навіть матроси. Їхати в протилежному напрямі залізницею, замість поїзда, що прямує до Единбурга, сісти на потяг до Думбартона, ще півбіди, але переплутати судна і плисти в Чилі, коли тобі треба до Індії, – це вершина неуважності!
– Втім такий випадок із Жаком Паганелем мене не дивує, – зауважив лорд Гленарван. – Він славиться подібними пригодами. Якось пан Паганель опублікував прекрасну мапу Америки, куди примудрився вклинити Японію. А проте, це не заважає йому бути видатним ученим і одним із найкращих географів Франції.
– І що ж ми робитимемо із цим неборакою? – запитала леді Гелена. – Не везти ж його в Патагонію!
– А чом би й ні? – спокійно мовив Мак-Наббс. – Ми не несемо відповідальності за його неуважність. Уявіть, що він сів не на той потяг. Через нього ж не міняли б маршрут?
– Але він зійшов би на найближчій станції, – заперечила леді Гелена.
Хоча Джон Манглс був заклопотаний завантаженням на «Дункан» пального і провіанту, він не забув подбати про підготовку приміщень лорда і леді Гленарван для далекого плавання. Він також подбав про каюти для дітей капітана Гранта, оскільки леді Гелена не могла відмовити в проханні Мері взяти її з собою на борт «Дункана».
Юний Роберт сховався б у трюмі, аби лишень не залишатися на березі. Навіть якби йому довелося бути юнгою, як Нельсону[16] і Франкліну[17], він неодмінно вирушив би у плавання на «Дункані». Ну як відмовиш такому хлопчакові!
Ніхто й не намагався. Більше того, довелося його прийняти на яхту не як пасажира, – він на це категорично не погоджувався, – а як члена екіпажу: юнгу, учня чи матроса – байдуже. Джону Манглсу було доручено навчати хлопчину морської справи.
– Гаразд! – промовив Роберт. – Нехай капітан не цяцькається зі мною і годує березовою кашею, якщо я погано засвоюватиму його уроки.
– Будь спокійний, мій хлопчику, – серйозно відповів Гленарван, змовчавши, що на «Дункані» заборонене тілесне покарання.
Серед пасажирів яхти був і майор Мак-Наббс, чоловік п’ятдесяти років із правильними, спокійними рисами обличчя. Він мав лагідну, скромну і миролюбну вдачу. Ніхто не бачив, як Мак-Наббс сперечався чи гнівався. Він однаково спокійно піднімався сходами до своєї спальні і йшов під гарматними пострілами. Навряд чи його могло щось схвилювати й порушити його спокій. Здавалось, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс був хоробрий не лише на полі бою, він також виявляв моральну мужність і твердість духу. Це був справжній шотландець, горянин, що жив за старовинними традиціями свого народу. Тому його ніколи не спокушала служба в англійській армії, і свій чин майора він отримав у 42-му полку гірської гвардії, командний склад якого поповнювався виключно шотландськими дворянами. Близький родич Гленарвана, Мак-Наббс жив у Малькольм-Каслі, тож він без зайвих вагань вирішив взяти участь в експедиції.
Такі були пасажири яхти, що зголосилися здійснити одну з найдивовижніших подорожей наших днів.
«Дункан» пришвартувався до пароплавної пристані Глазго. Щодня на нього приходив помилуватись люд, про цю яхту тільки й було мови, що вельми дратувало інших капітанів, зокрема капітана Бертона, який командував чудовим пароплавом «Шотландія» – він стояв поряд із «Дунканом» і готувався відплисти до Калькутти. Капітан цього величезного пароплава і справді мав право зверхньо дивитися на свого крихітного сусіда «Дункана». А тим часом цікавість до яхти не спадала.
День відплиття «Дункана» наближався. Через місяць від дня випробування яхти в затоці річки Клайд «Дункан», забезпечений пальним, провіантом, обладнаний для далекого плавання, був готовий вийти в море. Відплиття призначили на 25 серпня. Тож південних широт яхта могла досягти приблизно на початку весни.
Щойно всі ознайомились із проектом Гленарвана, як на його голову звалились застереження щодо труднощів і ризикованості експедиції. Та Гленарванове рішення вирушити на пошуки капітана Гранта залишилося непохитним. Утім, більшість тих, хто осуджував Гленарвана, в душі захоплювалися ним. Урешті-решт громадська думка відкрито пристала на бік шотландського лорда, і всі газети, за винятком урядових, одностайно осуджували поведінку лордів адміралтейства.
Однак Гленарван був байдужий і до похвал, і до осуду – він виконував свій обов’язок, а до решти йому було байдуже.
24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері і Роберт Гранти, містер Олбінет, стюард яхти, і його дружина, місіс Олбінет, покоївка леді Гленарван, залишили Малькольм-Касл. Слуги сім’ї Гленарванів зі слізьми на очах прощалися зі своїми господарями.
За декілька годин мандрівники були вже на облавку «Дункана».
Населення Глазго захоплено вітало леді Гелену, молоду сміливицю, яка відмовилася від безтурботних радощів комфортного життя і поспішала на допомогу потерпілим у катастрофі.
Приміщення лорда Гленарвана і його дружини розташовувалися на кормі і складалися з двох спалень, вітальні та двох ванних кімнат. За ними розміщувалась кают-компанія, куди виходили шість кают. П’ять із них займали Мері й Роберт Грант, містер та місіс Олбінет і майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса і Тома Остіна розташовувалися на носі яхти, і їхні двері виходили на палубу.
Команда з комфортом розмістилася в підпалубних приміщеннях, позаяк на яхті не було іншого вантажу, крім вугілля, провіанту і зброї. Отже, капітан, отримавши в своє розпорядження чимале приміщення всередині судна, раціонально його використав.
«Дункан» повинен був вийти в море в ніч з 24 на 25 серпня, близько третьої години ранку, з початком відпливу, але до відплиття яхти населення Глазго стало свідком зворушливого видовища. О восьмій вечора лорд Гленарван і його гості, вся команда екіпажу від кочегара до капітана включно, всі, хто брав участь у майбутній експедиції, відбули з яхти і попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору в Глазго, натхненно описаного Вальтером Скоттом. Собор прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків «Дункана». Серед величезного нефа, усіяного надгробними плитами, превелебний Мортон просив у Господа благословення на вдале плавання мандрівників.
У давній церкві зазвучав і голос Мері Грант. Дівчина співала. У молитві вона підносила подяку і хвалу своїм благодійникам і Богові.
О двадцять третій годині всі зібралися на облавку яхти. Капітан і команда взялися за останні приготування до відплиття. Опівночі розвели пару. Капітан віддав наказ більше підкидати вугілля, і незабаром клуби чорного диму змішалися з нічним туманом. Дув південно-західний вітер, потреби напинати вітрила не було, тому їх ретельно загорнули в полотняні чохли, щоб не закоптилися.
О другій ночі корпус «Дункана» здригнувся. Манометр показував тиск чотири атмосфери. Перегріта пара зі свистом виривалася з клапанів. Між припливом і відпливом настав тимчасовий штиль. Світало, вже можна було навіть розгледіти фарватер річки Клайд. Настав час відплиття. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той не забарився піднятися на палубу.
Невдовзі почався відплив. «Дункан» подав гучний гудок: віддали швартові, і, відокремившись від кораблів на пристані, яхта відчалила.
Запрацював ґвинт, «Дункан» рушив фарватером річки. Джо ніхто краще за нього не вивів би судно у відкрите море. Яхта його слухалася. Правою рукою він керував машиною, лівою – мовчки й упевнено крутив штурвал. Незабаром останні заводи, розташовані по берегах, змінили вілли, мальовничо розкидані прибережними пагорбами, і міський шум зник удалині.
За годину «Дункан» проплив повз скелі Думбартона, ще через дві години був у затоці річки Клайд. О шостій ранку яхта обігнула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.
Розділ VI. Пасажир каюти номер шість
Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.
«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.
Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.
Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.
«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.
Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.
– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!
– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.
– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?
– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?
– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.
– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.
– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.
– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.
– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.
– А наш юний Роберт?
– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?
Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.
– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.
– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.
– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.
– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.
– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?
– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.
– Он воно як?
– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.
– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.
– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?
– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.
– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.
– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.
– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.[18]
– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.
– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.
– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.
– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.
Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.
– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.
Олбінет поштиво вклонився.
– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.
– Якщо накажете, – відповів той.
– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.
Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.
Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.
Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.
Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.[19]
Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.
Незнайомцева метушливість різко контрастувала із незворушним спокоєм майора. Він маневрував навколо Мак-Наббса, розглядав його зусібіч, кидав на нього запитливі погляди, а той, здавалося, анітрохи не цікавився, звідкіль узявся цей пан, що йому треба, чому, власне, він опинився на облавку «Дункана».
Коли загадковий незнайомець переконався, що геть усі його спроби розбиваються об майорову байдужість, він схопив свою підзорну трубу – у розкладеному вигляді вона сягала чотирьох футів – і, розставивши ноги, став як укопаний придорожній стовп. Незнайомець спрямував підзорну трубу на лінію горизонту, а через п’ять хвилин опустив і сперся на неї, як на тростину. Та раптом труба склалася – коліна позаходили одне в одне, новий пасажир втратив рівновагу і мало не розпластався біля грот-щогли.
Будь-хто інший на майоровому місці неодмінно всміхнувся б, але той і бровою не повів. Незнайомець вирішив діяти інакше.
– Стюарде! – крикнув він з іноземним акцентом і прислухався.
Нікого.
– Стюарде! – повторив він голосніше.
Містер Олбінет саме прямував до камбуза, що розташовувався під шканцями. Він був украй здивований, коли почув, що його так безцеремонно окрикує якийсь довготелесий незнайомець.
«Звідкіль він узявся? – запитав у себе Олбінет. – Друг містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»
Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.
– Ви стюард цього судна? – запитав той.
– Так сер, але я не маю честі…
– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.
– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.
– Так. А як ваше ім’я?
– Олбінет.
– Гаразд, мій друже Олбінет, – сказав незнайомець із каюти номер шість, – подбайте про сніданок, і покваптеся. Я вже тридцять шість годин ріски не мав у роті. Власне, я проспав тридцять шість годин, одначе мені можна це вибачити, адже примчав із Парижа в Глазго без жодної зупинки. Скажіть-но, будь ласка, о котрій годині тут снідають?
– О дев’ятій, – машинально відповів Олбінет.
Незнайомець виявив бажання поглянути на свого годинника, на що пішло чимало часу, бо він знайшов годинника лише в дев’ятій кишені.
– Гаразд, але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, принесіть-но мені для початку бісквітів і склянку шеррі, а то я падаю від знемоги.
Олбінет слухав, кліпаючи очима, а незнайомець продовжував базікати, із вражаючою швидкістю перескакуючи з теми на тему.
– А де ж капітан? Він ще не прокинувся? А його помічник? Той що, теж спить? – тріщав незнайомець. – На щастя, погода гарна, вітер попутний, судно само йде.
І саме в цю мить на трапі з’явився Джон Манглс.
– Ось капітан, – оголосив Олбінет.
– О, я дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Дуже радий познайомитися з вами, капітане Бертон!
Як хто і здивувався, то, поза сумнівом, це був Джон Манглс, і не лише тому, що його назвали капітаном Бертоном, а й тому, що він побачив незнайомця на борту свого судна.
А той далі розшаркувався в люб’язностях.
– Дозвольте потиснути вам руку, – промовив він. – Якщо я не зробив цього позавчора ввечері, то лише тому, що не хотів нікого турбувати під час відплиття. Та сьогодні, капітане, я щасливий познайомитися з вами.
Джон Манглс широко розплющеними очима здивовано глипав то на Олбінета, то на незнайомця.
– Ось ми і познайомилися з вами, капітане, – провадив далі незнайомець, – тепер ми з вами друзі. Давайте поговоримо. Скажіть, а чи задоволені ви своєю «Шотландією»?
– Про яку «Шотландію» йдеться? – урвався терпець Джона Манглса.
– Про пароплав «Шотландія», на якому ми перебуваємо. Чудове судно. Мені розхвалили його зовнішній вигляд, високі моральні чесноти його командира, славного капітана Бертона! Ви, часом, не родич видатного африканського мандрівника Бертона? Мужня людина! Якщо він ваш родич, то прийміть мої палкі вітання!
– Сер, я не лише не родич мандрівника Бертона, я навіть не капітан Бертон, – відповів Джон Манглс.
– А-а… – протягнув незнайомець. – То я розмовляю із помічником капітана Бертона, містером Берднесом?
– Містер Берднес? – перепитав Джон Манглс, котрий здогадався, в чому річ, але ніяк не міг утямити, хто перед ним: божевільний чи дивак. Тільки-но молодий капітан хотів остаточно з’ясувати це, як на палубі з’явилися лорд Гленарван, його дружина і міс Грант.
Побачивши їх, незнайомець вигукнув:
– А, пасажири! Пасажири! Чудово! Сподіваюся, містере Берднес, ви відрекомендуєте мене…
І, не чекаючи відповіді Джона Манглса, помчав їм назустріч.
– Місіс… – сказав він міс Грант. – Міс… – сказав він Гелені. – Сер… – додав він, звертаючись до лорда Гленарвана.
– Лорд Гленарван, – пояснив Джон Манглс.
– Сер, – продовжував незнайомець, – я перепрошую, що сам представляюся, але в морі доводиться трохи відступати від світського етикету. Сподіваюся, ми швидко познайомимося і в товаристві паній подорож на пароплаві «Шотландія» здасться нам такою ж короткою, як і приємною.
Леді Гелена та міс Грант навіть не знайшли відповіді на таке. Вони не могли втямити, як стороння людина могла опинитися на палубі «Дункана».
– Сер, – звернувся до дивака Гленарван, – з ким маю честь говорити?
– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного та етнографічного інституту східної Індії. Словом, я людина, що працювала над географією двадцять років як кабінетний вчений. І тепер прямую до Індії, аби на практиці застосувати праці великих мандрівників.
Розділ VII. Звідки прибув і куди прямував Жак Паганель
Секретар Географічного товариства, поза сумнівом, був приємною людиною, оскільки все це було сказано із надзвичайною люб’язністю. Гленарван тепер чудово знав, із ким має справу: йому було відоме ім’я і заслуги шановного Жака Паганеля. Його праці з географії, доповіді про новітні відкриття, надруковані в бюлетенях Товариства, його листування мало не зі всім світом – усе це робило Паганеля знаним ученим Франції. Тому Гленарван щиро подав руку своєму нежданому гостю.
– Тепер, коли ми відрекомендувалися один одному, – сказав він, – дозвольте мені, пане Паганелю, поставити вам одне питання?
– Хоч двадцять, сер, – відповів Жак Паганель, – бесіда з вами для мене – саме задоволення.
– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?
– Так, сер, позавчора, о восьмій годині вечора. Я зійшов із поїзда, сів у кеб, з кеба попрямував на «Шотландію» – в Парижі я замовив собі каюту номер шість. Ніч була темна. Я нікого не помітив на палубі. Позаяк я був дуже стомлений після 30 годин подорожі і знав, що сон – ліпший засіб од морської хвороби, то я негайно ж ліг і, смію вас запевнити, добросовісно проспав тридцять шість годин!
Тепер слухачі Жака Паганеля зрозуміли, як він опинився на борту яхти. Французький мандрівник переплутав судна і сів на «Дункан», коли екіпаж брав участь у богослужінні в Сен-Мунго.
Усе дуже просто. Та що скаже вчений-географ, довідавшись про назву і маршрут судна, на якому опинився?
– Отже, пане Паганелю, ви вибрали Калькутту початковим пунктом ваших сухопутних подорожей? – запитав Гленарван.
– Так, сер. Усе своє життя я плекав мрію побачити Індію! І ця заповітна мрія нарешті здійсниться! Я потраплю на батьківщину слонів і…
– То, пане Паганелю, ви б засмутилися, потрапивши не до Індії, а в якусь іншу країну?
– Я був би дуже засмучений, сер, у мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства, яке необхідно виконати.
– О! То ви ще й маєте доручення?
– Так, мені доручено здійснити корисну і важливу подорож, план якої розробив мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен-Мартен. Згідно з цим планом, мені належить попрямувати слідами братів Шлагінвайт, полковника Воу, Вебба, Ходжона, місіонерів Хука і Габе, Муркрофта, Жюля Ремі і багатьох інших уславлених мандрівників. Я хочу завершити те, що в 1841 році не зробив місіонер Крік, – обстежити течію річки Яру-Дзангбо-Чу, яка, огинаючи з півночі Гімалайські гори, впродовж півтори тисячі кілометрів зрошує Тибет, хочу з’ясувати, врешті-решт, чи не впадає ця річка на північному сході Ассама в Брахмапутру. Мандрівникові, який здійснить це найважливіше географічне завдання, поза сумнівом, забезпечено золоту медаль.
Паганель був неймовірний. Він говорив з неповторним піднесенням, він ширяв на швидких крилах фантазії, і зупинити його було так само важко, як перепинити дамбою течію Рейну біля Шарузських водоспадів.
– Пане Жак Паганель, – мовив Гленарван, коли славнозвісний учений замовк на мить. – Поза сумнівом, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна. Та я не хочу вводити вас в оману, – на якийсь час вам таки доведеться відмовитися від задоволення побувати в Індії.
– Відмовитися? Чому?
– Та тому, що ви пливете в протилежний бік від Індійського півострова.
– Як! Капітане Бертон…
– Я не капітан Бертон, – відгукнувся Джон Манглс.
– Але «Шотландія»…
– Це судно – не «Шотландія»!
Навіть годі передати подив Паганеля. Він безпорадно глипав то на серйозного лорда Гленарвана, то на леді Гелену й Мері Грант, обличчя яких випромінювали засмучення і співчуття, то на усміхненого Джона Манглса, потім на незворушного майора. Опустивши окуляри з лоба на перенісся, він вигукнув:
– Що за жарт!
Та цієї миті його очі зупинилися на штурвалі, він прочитав напис
«ДУНКАН. ГЛАЗГО».
– «Дункан!» «Дункан»! – крикнув Паганель у відчаї, а потім, стрімголов збігши зі сходів, попрямував до своєї каюти.
Щойно учений-невдаха зник, уже ніхто на яхті, крім майора, не в силах був стримати сміху, навіть матроси. Їхати в протилежному напрямі залізницею, замість поїзда, що прямує до Единбурга, сісти на потяг до Думбартона, ще півбіди, але переплутати судна і плисти в Чилі, коли тобі треба до Індії, – це вершина неуважності!
– Втім такий випадок із Жаком Паганелем мене не дивує, – зауважив лорд Гленарван. – Він славиться подібними пригодами. Якось пан Паганель опублікував прекрасну мапу Америки, куди примудрився вклинити Японію. А проте, це не заважає йому бути видатним ученим і одним із найкращих географів Франції.
– І що ж ми робитимемо із цим неборакою? – запитала леді Гелена. – Не везти ж його в Патагонію!
– А чом би й ні? – спокійно мовив Мак-Наббс. – Ми не несемо відповідальності за його неуважність. Уявіть, що він сів не на той потяг. Через нього ж не міняли б маршрут?
– Але він зійшов би на найближчій станції, – заперечила леді Гелена.