25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.
   Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.
   Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали лише по голих скелях Вогняної Землі.
   Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.
   – Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.
   – Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.
   – Я не певен у цьому.
   – Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.
   – Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.
   – Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.
   – О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.
   – Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?
   – Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.
   – Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?
   – Оце так доказ! – вигукнула Гелена.
   – Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?
   – Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.
   – Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.
   – Не знаю.
   – Вони невисокі? – запитала леді Гелена.
   – І цього ніхто не може стверджувати.
   – Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.
   – Не знаю.
   – Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…
   – Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…
   – Ну ось бачите!
   – Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.
   – Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!
   – Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.
   – Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.
   – Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.
   – Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.
   – Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.
   – Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!
   – Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.
   У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.
   Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.
   Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.
   Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.
   Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.
   Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.
   Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.
   Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.
   Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?
   Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.
   «Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон. Неокраїй водний простір розстилався перед форштевнем[23] «Дункана», і Жак Паганель, вітаючи його захопленим жестом, був схвильований не менше за Магеллана в ту мить, коли його корабель «Тринідад» накренився під легкими бризами Тихого океану.
 

Розділ X. Тридцять сьома паралель

 
 
   Минув тиждень по тому, як яхта «Дункан» обігнула мис Пілар. На всіх парах вона увійшла до бухти Талькауано – прекрасної гавані завдовжки дванадцять і завширшки дев’ять миль. Погода стояла чудова. З листопада по березень у цьому краї небо безхмарне, вздовж берегів, захищених Андами, дме постійний південний вітер. За наказом Едуарда Гленарвана Джон Манглс вів яхту поблизу берегів архіпелагу Чілое та інших численних уламків цієї частини Американського континенту. Рештки розбитого судна, зламані запасні реї, шмат деревини, оброблений людською рукою, могли навести «Дункан» на слід краху «Британії», але нічого не було видно, і яхта кинула якір у порту Талькауано на сорок третій день після відправлення із темних вод затоки річки Клайд.
   Гленарван звелів спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони висадилися на березі біля естакади. Учений-географ хотів на практиці застосувати свої знання іспанської мови, над вивченням якої він так сумлінно трудився, але, на його крайній подив, тубільці не розуміли його.
   – Очевидно, у мене погана вимова, – сказав він.
   – Нам треба до митниці, – промовив Гленарван.
   У митниці за допомогою кількох англійських слів у супроводі виразних жестів йому пояснили, що резиденція англійського консула – місто Консепсьйон – за годину їзди звідсіль. Гленарван одразу ж знайшов двох прудких верхових коней, і незабаром вони в’їжджали у велике місто, що виникло завдяки заповзятливості Вальдівіа, мужнього сподвижника братів Пісарро.
   Та як занепало прекрасне колись місто! Тубільці нерідко його грабували. Після пожежі у 1819 році спустошене, пограбоване, почорніле від вогню місто налічувало менше восьми тисяч жителів. Його вже давно затьмарило сусіднє місто – Талькауано. Ніхто не хотів працювати, вулиці поросли травою, перетворившись на просіки. Завмерла торгівля, завмерло ділове життя, усе завмерло. З кожного балкона лунали звуки мандоліни, крізь опущені жалюзі долинав млосний спів, і Консепсьйон, колись місто відважних чоловіків, перетворився на село, населене лише жінками і дітьми.
   Гленарван не виявив бажання заглиблюватися в причини цього занепаду, хоча Паганель намагався порушити це питання. Не гаючи жодної хвилини, він попрямував до консула Її Британської Величності Ж.-Р. Бентока. Поважний чиновник прийняв його дуже чемно. Коли ж він почув історію капітана Гранта, то запропонував зібрати дані по всьому узбережжю.
   На питання, чи відомо йому щось про долю трищоглового судна «Британія», яке зазнало аварії по тридцять сьомій паралелі на чилійському або арауканському узбережжі, консул Бенток дав негативну відповідь. Жодних відомостей про цю подію не надійшло ні до нього, ні до його товаришів, консулів інших країн. Та Гленарвана не збентежила ця звістка.
   Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи грошей, розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки. Марно: найдокладніші опитування прибережного населення не дали результатів. Отже, «Британія» ніде не залишила слідів свого перебування.
   Гленарван повідомив друзям про те, що його пошуки були даремні. Мері Грант і її брат не змогли приховати горя. Через шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано всі пасажири зібралися на юті. Леді Гелена намагалася втішити дітей капітана Гранта. Жак Паганель знову взявся за записку і з напруженою увагою вивчав її, немов прагнучи вирвати звідтіля невідомі таємниці. Годину він роздивлявся документ, коли Гленарван раптом запитав його:
   – Паганелю! Я покладаюся на вашу проникливість. Чи не помиляємося ми щодо тлумачення документа? Либонь, доповнені нами слова неправильні?
   Паганель мовчав: він роздумував.
   – Може, ми помиляємося щодо місця катастрофи? – продовжував Гленарван. – Хіба слово «Патагонія» не впадає в око навіть найбільш непроникливій людині?
   Паганель і далі мовчав.
   – Нарешті, слово «індіанець», чи не є воно свідченням того, що ми маємо рацію? – додав Гленарван.
   – Поза сумнівом, – відгукнувся Мак-Наббс.
   – У такому разі, хіба не зрозуміло, що коли потерпілі в катастрофі писали ці рядки, вони боялися потрапити в полон до індіанців?
   – Тут я дозволю собі спинити вас, шановний Гленарване, – відповів нарешті Паганель. – Якщо перші ваші висновки правильні, то останній здається мені помилковим.
   – Що ви хочете цим сказати? – запитала Гелена. Усі присутні спрямували погляди на географа.
   – Здається, – багатозначно вимовив Паганель, – капітан Грант «_зараз перебуває у полоні інді_», і додам, щодо цього документ не залишає жодних сумнівів.
   – Будь ласка, розтлумачте, пане Паганелю, – попросила міс Грант.
   – Дуже просто, люба Мері: замість того щоб читати «…станемо бранцями..», читайте: «…стали бранцями…», і все буде зрозуміло.
   – Але це неможливо! – вигукнув Гленарван.
   – Неможливо? А чому, мій поважаний друже? – запитав, усміхаючись Паганель.
   – Та тому, що пляшка могла бути кинута тільки в мить, коли судно розбивалося об скелі. Звідси висновок: градуси широти і довготи, зазначені в документі, збігаються з місцем катастрофи.
   – Я з вами не згоден, – швидко заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели потерпілих углиб материка і, можливо, що ці нещасні спробували вже звідти за допомогою пляшки вказати місце, де вони перебувають у полоні.
   – Проте як вони могли це зробити, любий Паганелю? Для того щоб кинути пляшку в море, необхідно перебувати поблизу моря.
   – Звичайно, але за відсутності моря можна перебувати на березі річки, що впадає в море.
   Усі мовчки сприйняли цю несподівану, та аж ніяк не неймовірну відповідь. За блиском очей своїх слухачів Паганель зрозумів, що в серці кожного знов зажевріла надія.
   Першою урвала мовчанку Гелена.
   – Оце так думка! – вигукнула вона.
   – І яка вдала думка! – наївно додав географ.
   – Що ж у такому разі робити? – запитав Гленарван.
   – Я вважаю, що треба почати з того місця на Американському материку, де проходить тридцять сьома паралель, потім іти вздовж неї, не ухиляючись і на півградуса, до того пункту, де паралель доходить до Атлантичного океану. Таким чином, просуваючись цим маршрутом, нам, можливо, вдасться знайти потерпілих із «Британії».
   – Мало шансів, – зауважив майор.
   – Однак ми не маємо права нехтувати навіть цими малими шансами, – заперечив Паганель. – Якщо моє припущення правильне і пляшка справді потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок материка, то ми повинні натрапити на слід полонених. Подивіться, друзі мої, на мапу цієї країни: я доведу вам, що маю рацію.
   Кажучи це, Паганель розклав на столі мапу Чилі й аргентинських провінцій.
   – Ось погляньте, – сказав він, – і стежте за мною в цій прогулянці Американським материком. Переберемося через вузьку смугу Чилі. Перевалимо через Андські Кордильєри і спустимося в пампу. Скільки тут рік, річок, гірських потоків! Ось Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо, їхні притоки, що перетинають тридцять сьому паралель, усі вони могли вільно понести пляшку з документом у море. Либонь, там, у таборі індіанців, на березі однієї з маловідомих річок, в ущелинах гірського кряжу, перебувають ті, кого я маю право назвати нашими друзями, і вони чекають на звільнення. Чи можемо ми звести їхні надії нанівець? Хіба ви не згодні зі мною, що необхідно неухильно дотримуватися маршруту, який я зараз показую пальцем на мапі? А якщо, всупереч своїм очікуванням, я і цього разу помилюся, то хіба обов’язок не зобов’язує нас просуватися і далі тридцять сьомою паралеллю, а як знадобиться, то для їхнього порятунку навіть здійснити навколосвітню подорож?
   Ці слова, вимовлені Паганелем із шляхетним піднесенням, глибоко вразили слухачів. Усі підійшли до нього і потисли йому руку.
   – Так! Мій батько там! – вигукнув Роберт, поїдаючи очима мапу.
   – І хоч би де він був, ми знайдемо його, мій хлопчику, – відповів Гленарван.
   – Справді, наш друг Паганель правильно тлумачить зміст документа і нам слід без жодних вагань прямувати наміченим шляхом. Капітан Грант або потрапив у полон до численного племені індіанців, або він у полоні слабкого племені. В останньому випадку ми звільнимо його силоміць. А в першому випадку ми, довідавшись про становище капітана, повернемося на східне узбережжя, сядемо на «Дункан», досягнемо Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс організує такий сильний загін, який упорається зі всіма індіанцями аргентинських провінцій.
   – Правильно, правильно, сер! – вигукнув Джон Манглс. – А я додам, що перехід через материк буде вельми вдалим.
   – Так, вдалим і нікого не стомить, – підтвердив Паганель. – Ох і багато ж люду здійснило цей перехід! У них не було наших матеріальних можливостей, вони не мали перед собою тієї великої мети, яка надихає нас! Хіба Базіліо Вільярмо у 1782 році не пройшов від Кармена до Кордильєр? Хіба в 1806 році чилієць, суддя з провінції Консепсьйон дон Луїс де ла Крус, ви йшовши з Антуко і переваливши через Андський хребет, через сорок днів не дістався до Буенос-Айреса, прямуючи тридцять сьомою паралеллю?
   Врешті-решт, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій поважний колега доктор Мартін де Муссі – хіба вони не об’їздили вздовж і впоперек цей край, здійснюючи в ім’я науки те, що ми прагнемо зробити в ім’я гуманізму!
   – Пане Паганелю! Пане Паганелю! – схвильовано вигукнула Мері Грант. – Як нам віддячити вам за те, що ви так віддано наражаєтеся на небезпеки!
   – Небезпеки? – вигукнув Паганель. – Хто вимовив слово «небезпека»?
   – Не я! – відгукнувся Роберт.
   Очі хлопчика горіли і погляд був сповнений рішучості.
   – Небезпеки! – повторив Паганель. – Які небезпеки? Тут ідеться лишень про подорож у триста п’ятдесят льє – адже ми весь час рухатимемося по прямій лінії; про подорож під широтою, на якій у Північній півкулі розташовані Іспанія, Сицилія, Греція, а отже, про подорож в ідеальних кліматичних умовах, про подорож, яка триватиме щонайбільше місяць. Адже це просто прогулянка!
   – Пане Паганелю, – звернулася до нього леді Гелена, – отже, ви вважаєте, що якщо потерпілі потрапили до рук індіанців, то ті їх пощадили?
   – Поза сумнівом, шановна, адже індіанці зовсім не людожери. Один мій співвітчизник, мій знайомий по Географічному товариству, Гінар, провів три роки в пампі у полоні в індіанців. Він багато пережив, з ним жорстоко поводилися, але врешті-решт він вийшов переможцем із цього випробування. У цих краях європеєць – істота корисна; індіанці знають йому ціну і дбають про нього, як про породисту тварину.
   – Отже, вирішено, – заявив Гленарван. – Негайно вирушаємо. Якою дорогою ми попрямуємо?
   – Легкою і приємною, – відповів Паганель. – Спочатку горами, потім пологим східним схилом Андського хребта і далі гладкою рівниною, порослою рівною травою, місцями піщаною: справжній сад.
   – Подивімося по мапі, – запропонував майор.
   – Прошу, шановний Мак-Наббсе. Відшукаємо на чилійському узбережжі між мисом Румена і бухтою Карнеро той пункт, де тридцять сьома паралель простягається вздовж Американського материка – звідтіль і вирушимо. Оминувши столицю Арауканії, гірським проходом Антуко ми переходимо через Кордильєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. Далі, спустившись пологими схилами гори, перебравшись через Ріо-Колорадо, ми рушимо пампою до озера Салінас, до річки Гуаміні, до Сьєрра-Тапалькем. Ми переходимо кордон Буенос-Айрес, піднімаємося на Сьєрра-Танділь і продовжуємо наші пошуки до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
   Під час розробки маршруту майбутньої експедиції Паганель жодного разу не поглянув на мапу, що лежала перед ним: вона йому не знадобилась. У його дивовижній пам’яті зберігалися всі праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, і він безпомилково та без вагань обирав щонайліпший напрям. Закінчивши свій географічний перелік, Паганель додав:
   – Отже, друзі мої, ми визначились із маршрутом. За місяць ми його подолаємо і досягнемо східного узбережжя навіть раніше за «Дункан», якщо його часом затримає західний вітер.
   – Отже, «Дункан» повинен крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – запитав Джон Манглс.
   – Так.
   – А хто, по-вашому, увійде до складу експедиції? – запитав Гленарван.
   – Склад експедиції має бути нечисленний. Адже наша мета – розвідати, в якому становищі перебуває капітан Грант, а не вступати в бій із індіанцями. Мені здається, що Гленарван – наш керівник, потім майор, який, звісно, нікому не поступиться своїм місцем, і ваш покірний слуга, Жак Паганель…
   – І я! – вигукнув юний Грант.
   – Роберте! Роберте! – зупинила його сестра.
   – А чому ні? – відгукнувся Паганель. – Подорожі загартовують хлопців.
   – Отже, ми вчотирьох і ще троє матросів із «Дункана»…
   – Як, – запитав Джон Манглс Гленарвана, – ви вважаєте мене зайвим у цій експедиції?
   – Дорогий Джоне, ми залишаємо на борту пароплава наших пасажирок, найцінніше для нас. А хто може ліпше подбати про них, аніж вірний капітан «Дункана»!
   – То нам не можна вас супроводжувати? – запитала леді Гелена, і її погляд отьмарив смуток.
   – Люба Гелено, – відповів Гленарван, – наша подорож недалека, тож і розлука буде нетривалою.
   – Гаразд, – промовила Гелена. – Їдьте, і щиро зичу вам успіху!
   – До того ж це навіть не подорож, – заявив Паганель.
   – А що ж це таке? – запитала Гелена.
   – Всього лише короткочасна відсутність. Ми пройдемо наш шлях, як шляхетні люди, роблячи якомога більше добра. «Transire benefaciendo» – «Іти творити добро» – це наш девіз.
   Цими словами Паганель завершив суперечку, якщо тільки слово «суперечка» можна застосувати до обговорення питання, під час якого не було розбіжностей у поглядах.
   Цього ж дня почали готуватись до експедиції. Вирішено було тримати все в суворій таємниці, щоб не привернути уваги індіанців.
   Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли постало питання, кому з матросів вирушати з експедицією, то всі запропонували свої послуги; Гленарвану залишалося тільки вибирати, і він, щоб нікого не образити, вирішив кинути жереб. Так і вчинили. Жереб випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вільсону і Мюльреді, який міг би змагатися в боксі із самим Томом Сайєрсом.
   Гленарван до від’їзду готувався з неабиякою завзятістю. Він будь-що хотів вирушити в призначений термін і домігся цього. З не меншою енергією діяв і Джон Манглс. Він запасся вугіллям і був знову готовий вийти в море. До аргентинського узбережжя Джон прагнув прибути раніше за сухопутних мандрівників. Гленарван і молодий капітан влаштували справжнє змагання, що послугувало на користь загальній справі.
   14 жовтня у призначений час усе було готове. Перед відплиттям усі зібралися в кают-компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті ґвинта вже спінили прозорі води бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами і револьверами, готові були зійти з яхти. Провідники і мули вже чекали їх біля збитого з колод молу.
   – Час вирушати, – промовив нарешті Гленарван.
   – З Богом, друже мій, – відповіла Гелена, стримуючи хвилювання. Гленарван притис її до грудей. Роберт кинувся на шию сестрі.
   – А зараз, любі друзі, – вигукнув Паганель, – потиснімо на прощання один одному руки і збережімо тепло цього потиску до зустрічі на берегах Атлантичного океану!
   Либонь, Паганель прагнув неможливого. Проте під час прощання деякі обнімалися так палко, що побажання поважного ученого могло і справдитися.
   Усі піднялися на палубу, і сім членів експедиції висадилися на березі. Яхта, що в цей час маневрувала, підійшла до них ближче ніж на півкабельтова.[24]
   – Бережи вас Боже! – гукнула Гелена з юта.
   – І він допоможе, – відповів Жак Паганель, – бо, повірте, ми й самі один одному допомагатимемо.
   – Вперед! – скомандував Джон Манглс механіку.
   – У путь! – ніби перегукуючись із капітаном, наказав Гленарван.
   І в ту ж мить, коли вершники щодуху понеслися узбережжям, на яхті запрацював гвинт і вона на всіх парах пішла в океан.
 

Розділ XI. Перехід через Чилі

 
 
   До складу експедиції Гленарван узяв ще й чотирьох провідників-тубільців: трьох чоловіків і одного хлопчика. Погоничем мулів був англієць, який прожив у цій країні більше двадцяти років. Він віддавав у найм своїх мулів мандрівникам, а сам наймався до них провідником через численні перевали Кордильєр.