Страница:
Опісля він передавав мандрівників «бакеано» – аргентинському провідникові, який добре знався на дорогах. Попри те що англієць прожив багато років серед індіанців і мулатів, він не забув рідної мови і вільно спілкувався з мандрівниками. Це значно полегшувало життя Гленарвана, який міг легко віддавати різні розпорядження, бо іспанської мови Жака Паганеля, попри всі його старання, поки ніхто не розумів.
Погонич мулів (на чилійському діалекті «катапаз») мав двох помічників тубільців-пеонів та дванадцятирічного хлопчика. Пеони поганяли мулів, навантажених експедиційним багажем, а хлопчик вів мадрину – низькорослу кобилу. Обвішана бубонцями і дзвіночками, кобила йшла попереду і вела за собою десять мулів. На семи їхали мандрівники, а на восьмому – катапаз. Ще двоє мулів були навантажені харчами і відрізами тканини, призначеної для завоювання прихильності касиків[25] пампи.
Пеони зазвичай ішли пішки. Цей перехід через Південну Америку мав здійснюватися в якнайкращих умовах у плані швидкості й безпеки.
Подолати Андський хребет не так-то легко. Здійснити таку подорож можна, тільки маючи в своєму розпорядженні витривалих мулів, проте кращих із них уже давно вивезли з Аргентини. У цих чудових тварин виробились якості, не властиві їх породі. Вони невибагливі до їжі, п’ють раз на день, легко долають сорок кілометрів за вісім годин і покірно несуть вантаж у чотирнадцять арробів.[26]
Упродовж усього шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівники харчуються сушеним м’ясом, рисом, приправленим перцем, і дичиною, якщо вдається підстрелити. У горах п’ють воду з гірських потоків, на рівнині – воду зі струмків, додаючи кілька крапель рому, що зберігається у кожного мандрівника в бичачому розі – «шифлі». Втім у тих гірських краях слід утримуватися від вживання спиртних напоїв, бо нервова система людини й так зазнає сильного перенапруження. Що ж до постелі, то вона поміщається у місцевому сідлі – рекадо. Воно складається з пеліонів – видублених з одного боку і вкритих вовною з іншого, і закріплюється на мулі широкими, розкішно вишитими попругами. Мандрівникові, який загорнувся у ці теплі пеліони, не загрожують холод і волога, тож і спатиме він спокійно.
Гленарван як досвідчений мандрівник і людина, що вміє пристосовуватися до місцевих звичаїв, придбав для себе і своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, дві дитини – велика і мала, – були в захваті, коли просунули голови в чилійські пончо – широкий плащ із вирізом посередині, а на ноги взули шкіряні чоботи. А як ошатно виглядали осідлані мули! Їх загнуздали арабськими мундштуками, натягнули довгі шкіряні переплетені поводи, з обох боків звисали яскраві полотняні мішки, альфорхаси, із провіантом. Поки неуважний Паганель сідав на розцяцькованого мула, той мало не хвицонув його. Усівшись нарешті в сідло, зі своєю підзорною трубою через плече, укріпившись ногами в стременах, він цілком покладався на досвідченість мула, і йому не довелося шкодувати про це. Що ж до Роберта, то той одразу ж показав себе вправним вершником.
Рушили в путь. Погода була чудова: небо безхмарне, з моря дув свіжий вітер, пом’якшуючи спеку. Маленький загін швидко просувався звивистим берегом бухти Талькауано, прагнучи вийти на тридцять сьому паралель. Весь день їхали швидко, пробираючись крізь очерети пересохлих боліт. Їхали майже мовчки: в пам’яті зринали миті прощання з тими, хто залишився на яхті. Дим над «Дунканом» поволі зникав за обрієм. Говорив лише Паганель: спраглий до наук географ сам ставив собі питання іспанською і сам відповідав собі тією ж мовою.
Головний провідник – катапаз – виявився доволі мовчазним; його професія не сприяла зайвій балаканині. Він майже не говорив зі своїми пеонами, – втім ті чудово знались на своїй справі. Коли котрийсь із мулів зупинявся, вони підганяли його гортанним окриком, а якщо це не допомагало, то влучно кинутий камінь переборював упертість тварини. Як раптом слабшала попруга або спадала вуздечка, пеон скидав із себе плаща, покривав ним мулові голову, все налагоджував, і тварина знову продовжувала шлях.
Погоничі мулів зазвичай починають денний перехід одразу ж після сніданку, о восьмій ранку, і роблять привал на нічліг о четвертій годині по полудні. І Гленарван дотримувався цього звичаю. Коли катапаз подав сигнал зупинитися, мандрівники саме наближалися до міста Арауко, розташованого в найпівденнішій частині бухти. Звідси до бухти Карнеро, де починається тридцять сьома паралель, треба було проїхати до заходу ще з 20 миль. Оскільки всю частину цього узбережжя вже було обстежено раніше, то зайвим було б здійснювати повторні обстеження. Тому вирішили, що місто Арауко стане відправним пунктом експедиції. Звідси, не відхиляючись од курсу, слід було прямувати на схід.
Увійшовши до міста, маленький загін став на нічліг у дворі харчевні; це приміщення навряд чи можна було назвати придатними до проживання.
Арауко – столиця Арауканії, держави, завдовжки сто п’ятдесят льє, завширшки тридцять. Населяють Арауканію молуче, первородні сини чилійської раси, оспіваної поетом Ерсилья, – горде і сильне плем’я, єдине з американських племен, яке ніколи не опинялося під іноземним пануванням. Якщо місто Арауко було колись підпорядковане іспанцям, то населення Арауканії завжди залишалося незалежним. Колись воно так само протидіяло пригноблювачам, як нині чинить опір загарбницьким діям Чилі. Його державний прапор – біла зірка на блакитному фоні – гордо майорить на укріпленому пагорбі, що захищає столицю.
Доки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапаз прогулювалися містом поміж будинками, критими солом’яними дахами. В Арауко крім церкви і руїн францисканського монастиря не було нічого визначного.
Гленарван спробував здобути якісь відомості про «Британію», але марно. Паганель був у відчаї, бо ніхто з місцевих жителів не розумів його. Та оскільки їхньою рідною мовою була арауканська аж до Магелланової протоки, то Паганелю його іспанська мова могла стати в пригоді не більше, ніж давньоєврейська. Тому географ використовував більше зір, аніж слух. Роздивляючись різні типи молуче, він як учений справді відчував неймовірну насолоду. Чоловіки були рослі, з пласкими обличчями мідно-червоного кольору, безбороді – адже мали звичай вищипувати собі бороду. З настороженим поглядом, великоголові, з жорсткою гривою чорного волосся, вони гаяли час у ганебному неробстві, властивому воїнам, які навіть не знають, чим зайнятись поза війною. Виснажені, але витривалі жінки виконували важку роботу по господарству: чистили коней скреблом, начищали зброю, орали, полювали дичину для своїх повелителів-чоловіків та ще й знаходили час виготовляти пончо – національні плащі бірюзового кольору, причому кожне пончо забирало два роки роботи і коштувало не менше 100 доларів. Загалом, молуче – народ малоцікавий і доволі дикий. Їм властиві майже всі людські вади, але мають вони й чесноту – любов до незалежності.
– Справжні спартанці! – раз у раз вихваляв Паганель цей народ під час вечері.
Звичайно, поважний учений дещо перебільшував. Та він ще більше здивував своїх співрозмовників, коли заявив, що його серце француза сильно билося під час прогулянки містом Арауко. Коли майор запитав, що ж послугувало причиною раптового «серцебиття», Паганель відповів, що це хвилювання цілком зрозуміле, бо колись один із його співвітчизників посідав престол Арауканії. Майор попросив географа пригадати ім’я цього монарха. Жак Паганель із гордістю назвав прізвище де Тонен, колишнього адвоката з Періге, милої людини і носія, либонь, аж надто пишної бороди. В Арауканії він зазнав того, що розвінчані королі охоче називають «невдячністю підданих». Зауваживши, що майор усміхнувся, уявивши собі адвоката в ролі розвінчаного короля, Паганель дуже серйозно заявив, що легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Ці слова викликали загальний сміх, і було запропоновано випити по чарочці чічі, маїсової горілки, за здоров’я колишнього короля Арауканії – Орелія Антонія Першого. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, спали міцним сном.
Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців-мисливців за дикими кіньми, або ж яка-небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося дістатися протилежного берега. Горизонтом простягався гірський кряж Анд, який здіймався частими високими шпилями на північ. Та це було лише передгір’я величезного хребта Нового Світу.
О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.
Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.
Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо-Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо-Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.
Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.
17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.
Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.
– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.
І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.
– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.
– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.
– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!
І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.
У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.
Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:
– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анхелеса.
Гленарван поглянув на катапаза.
– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:
– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?
– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.
– На мулі?
– Ні, сидячи в кріслі.
Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.
О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.
Розділ XII. На висоті дванадцять тисяч футів
Перехід через Чилі досі відбувався без особливих перешкод. Та звідсіль експедиції судилося зазнати всіх небезпек, з якими пов’язана подорож у горах. Тут мала початися запекла боротьба з природою.
До того як вирушити в путь, слід було визначитись, який обрати перевал через Кордильєри, щоб не відхилитися од наміченого курсу. Запитали в катапаза.
– У цій частині Кордильєр, – відповів він, – я знаю лише два перевали, які можна переїхати.
– Поза сумнівом, ви маєте на увазі перевал Аріка, що його відкрив Вальдівія Мендоса? – запитав Паганель.
– Саме так.
– А другий – це перевал Вільяріка, чи не так?
– Цілком правильно.
– Однак, друже мій, нам жоден із них не підходить. Бо один із них заведе нас дуже далеко на північ, а другий – на південь.
– А чи можете ви запропонувати нам третій шлях? – запитав географа майор.
– Так, – відповів Паганель, – а саме прохід Антуко, який йде по схилу вулкана під 37°30´ південної широти, що є незначним відхиленням від нашого шляху. Він пролягає на висоті всього 1 000 туазів[27] і був відкритий Замудіо де Крузом.
– Чудово! – промовив Гленарван. – А вам, катапазе, відомий цей перевал?
– Так, сер, мені доводилося проходити ним, і я не згадав про нього тільки тому, що це лише гірська стежка, якою пастухи-індіанці женуть худобу зі східних схилів гір.
– Ну що ж, друже мій, – відповів Гленарван, – там, де проходять стада кобил, баранів і биків, зможемо пройти і ми. А оскільки він поведе нас навпростець, то й триматимемося цього курсу.
Прозвучав сигнал до відправлення, і загін, просуваючись серед величезних вапняних скель, заглибився в долину Лас-Лехас. Підйом був непомітний. Близько одинадцятої ранку довелося обігнути невелике озеро, природну водойму і мальовниче місце перетину всіх довколишніх річок; вони із дзюрчанням стікалися сюди і безшумно зливалися в прозорих водах озера.
Над озером здіймалися просторі льяноси – рівнини, порослі злаковими рослинами, де паслися індіанські стада. Незабаром загін потрапив у драговину і лише завдяки інстинкту мулів вершники вдало звідти вибралися. О першій по полудні загін проїхав повз напівзруйновану фортецю Бальєнаре. Підйом ставав дедалі крутішим, і з-під мулових ніг з гуркотом валилося каміння.
Близько третьої години по полудні перед мандрівниками постали мальовничі руїни якоїсь фортеці, зруйнованої під час повстання 1770 року.
– Що й казати, гори – доволі ненадійний захист, тому і тут доводиться споруджувати фортеці– мовив Паганель.
З цієї миті дорога стала важча і небезпечніша. Підйом дедалі крутішав, прірви ставали загрозливо глибокими, а стежини дедалі вужчими. Мули обережно ступали вперед, схиливши морди, немов винюхуючи шлях. Їхали цугом. Часом мадрина раптом зникала на крутому повороті, й маленький караван знаходив шлях лише завдяки віддаленому побрязкуванню її дзвоника. Нерідко примхливо звивиста стежка приводила загін до двох паралельних доріг, і катапаз перемовлявся зі своїми пеонами через провалля завширшки тільки у два туази, але завглибшки у двісті.
Трава тут ще чинила опір жорстокому вторгненню каменів, проте відчувалася перемога царства мінералів над царством рослин. Червонясті уламки застиглої лави, поцятковані голкоподібними жовтими кристалами, свідчили про близькість вулкана Антуко. Нагромаджені кручі, здавалося, ось-ось обваляться, та всупереч усім законам рівноваги вони залишалися нерухомими. Звичайно, стихійні лиха мали дещо змінити їхній зовнішній вигляд, і, вдивляючись у пласкі вершини, покошені маківки, незграбні горби, можна було пересвідчитися, що для цієї гірської місцевості час остаточного осідання ще не настав.
Нелегко було знаходити дорогу в таких умовах. Часті землетруси змінюють рельєф місцевості, нерідко зникають дороги і розпізнавальні позначки. Тому катапаз вагався: зупинившись, він озирнувся навколо і став пильно роздивлятися форму скель, прагнучи знайти серед крихких каменів сліди індіанців. Та безпомилково встановити шлях було неможливо.
Гленарван неухильно слідував за провідником. Він бачив, як у міру ускладнення шляху наростало збентеження катапаза. Він не наважувався його запитувати, адже вважав, що провідники мають особливий інстинкт, на який слід і покладатися.
Так, майже наосліп, катапаз блукав ще з годину. Нарешті він змушений був зупинитися. Загін перебував на дні однієї з тих вузьких ущелин, які індіанці називають «кебрадас».
Дорогу перетнула прямовисна скеля з порфіру. Після марних пошуків бодай якогось проходу катапаз спішився з мула, схрестив на грудях руки і став чекати. Гленарван підійшов до нього.
– Ви заблукали? – запитав він.
– Ні, сер, – відповів катапаз.
– Проте ми перебуваємо не в проході Антуко?
– Ми в ньому.
– Ви не помиляєтеся?
– Ні, не помиляюся. Ось зола від кострища, яке розводили індіанці, а ось сліди, залишені стадами кобил і баранів.
– Значить, вони пройшли по цій дорозі?
– Так, пройшли, але тепер по ній пройти не можна: останній землетрус зробив дорогу непрохідною.
– Для мулів, але не для людей, – відгукнувся майор.
– Ну, це ваша справа, – відповів катапаз, – я зробив усе, що міг. Мої мули і я готові повернути назад, і, за вашим побажанням, шукатимемо інших проходів через Кордильєри.
– А це надовго нас затримає?
– На три дні, не менше.
Гленарван мовчки слухав катапаза, який, безсумнівно, був готовий виконати зобов’язання за угодою, але його мули не могли просуватися далі. Проте коли катапаз запропонував повернути назад, то Гленарван запитав у супутників:
– Ну як, йдемо вперед чи повертаємо?
– Ми підемо за вами, – відповів Том Остін.
– І навіть попереду вас, – додав Паганель. – У чому, власне, справа? Нам слід перевалити через гірський кряж, а протилежний схил незрівнянно легший для спуску, ніж той, на якому ми перебуваємо зараз. Спустившись тим схилом, ми знайдемо аргентинських провідників – бакеанос – і баских коней, що звикли скакати рівнинами. Отже, вперед, сміливіше!
– Вперед! – підхопили супутники Гленарвана.
– А ви не вирушите з нами? – запитав Гленарван катапаза.
– Я погонич мулів, – відповів той.
– Ваша справа.
– Обійдемося без нього, – сказав Паганель. – По той бік кряжу ми знов опинимося на стежинах проходу Антуко, і я ручаюся, що виведу вас найпрямішим шляхом до підніжжя Кордильєр не гірше од найкращого місцевого провідника.
Гленарван сплатив катапазові за послуги і відпустив його з пеонами і мулами. Зброя, інструменти та їстівні запаси сім мандрівників розподілили поміж собою. Спільно вирішили вирушати негайно. А як знадобиться, то продовжувати сходження навіть уночі. Лівим гірським схилом зміїлася дуже крута стежка, по якій не могли б пройти мули. Підніматися нею було дуже важко, та після двох годин напруженого підйому Гленарван і його супутники знов опинилися в проході Антуко, неподалік од хребта Кордильєр. Проте ні второваної стежки, ні виразних гірських проходів не було помітно. Околиця дуже змінилася після недавнього землетрусу, тож підніматися до вершин гірського кряжу доводилося по бездоріжжю. Несподівана відсутність стежки вельми спантеличила Паганеля. Тепер він бачив, що сходження на вершину Кордильєр, середня висота якої коливається в межах від 11 до 12 600 футів, буде дуже важким. На щастя, пора року сприяла цьому: м’яке повітря, безхмарне небо; узимку – з травня по жовтень (у Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі) – таке сходження було б неможливе. Сильні холоди не шкодують мандрівників. Ті, кому вдавалося вижити, потрапляли у темпоралес – сніжні урагани – і ставали новими жертвами жорстоких Кордильєр.
Підйом тривав усю ніч. Чіплялися руками за виступи, підіймалися на майже неприступні платформи, перестрибували через широкі й глибокі міжгір’я, плечі слугували сходами, переплетені руки – мотузками. Мандрівники-відчайдухи скидалися на трупу спритних акробатів.
Ось тут і нагодилися сила Мюльреді та Вільсонова спритність, – ці два хвацькі шотландці усюди постигали. Завдяки своїй відданості і мужності вони сотні разів виводили маленький загін із безвиході. Гленарван не спускав очей із Роберта, оскільки хлопчисько через свою запальну вдачу був дуже необережний. Паганель просувався вперед із суто французьким запалом. Що ж до майора, то той не квапився, але й не пас задніх, із цілковитою байдужістю здійснюючи сходження. Чи усвідомлював він, що ось уже кілька годин піднімається вгору? Бозна. Либонь, він уявляв, що спускається під гору.
О п’ятій ранку барометр показав, що мандрівники досягли висоти 7 500 футів. Отже, вони опинилися на вторинних плоскогір’ях, де помітно поменшало рослинності. Тут стрибали тварини, які могли б вельми зацікавити мисливців, але меткі звірі чудово усвідомлювали це і, здаля взрівши людей, мчали щодуху. Серед них були лами – цінні гірські тварини, які замінюють барана, бика, коня і здатні жити там, де не зміг би існувати навіть мул; були також шиншили – маленькі гризуни, покірливі й боязкі, з густим хутром, щось середнє між зайцем і тушканчиком. Задніми лапками шиншили подібні на кенгуру, і було дуже кумедно спостерігати, як ці моторні тваринки, наче білки, перестрибують із верхівки на верхівку дерев.
– Це ще не птах, але вже не чотириноге, – зауважив Паганель.
Проте лами і шиншили не були єдиними тваринами цих гір. На висоті 9 000 футів, на межі вічних снігів, стадами сновигали незвичайної краси жуйні тварини: альпака з довгою шовковистою шерстю, витончена і шляхетна безрога коза, яку натуралісти охрестили вікунья, або вігонь. Наблизитися до них годі було й думати, та і роздивитися їх було майже неможливо: вони неслися, немов у блискавичному польоті, безшумно ковзаючи по сліпучому білосніжному килиму.
Довкола все змінилося. Зусібіч здіймалися величезні глиби іскристого льоду. Підйом ставав дуже небезпечним. Ніхто не наважувався ступити крок без ретельного обстеження місцевості – часто траплялися розколини. Вільсон йшов на чолі загону, ногою пробуючи міцність криги. Його супутники ступали точно в його сліди, боячись зайвий раз щось промовити вголос, адже найменший струс повітря міг спричинити обвал сніжних мас, що нависли за 700—800 футів над ними.
Так вони дісталися чагарнику; через 250 футів він поступався місцем злакам і кактусам. А на висоті 11 000 футів навіть ці рослини зникли із безплідного ґрунту. За час підйому мандрівники зробили лише один привал о восьмій годині ранку. Трохи підживившись і поновивши сили, вони продовжили сходження, долаючи небезпеки. Їм доводилося перелазити через гострі гребені, перестрибувати прірви, куди навіть зазирнути було страшно! Подекуди траплялися дерев’яні хрести, немов віхи, що позначають численні катастрофи. Близько другої години по полудні поміж оголених загострених шпилів відкрилося величезне плато без бодай якихось слідів рослинності. Місцевість нагадувала пустелю. Повітря було сухе, небо яскраво-блакитне. На цій висоті не впала жодна краплина дощу, тут волога осідає у вигляді снігу або граду. То тут, то там загострені порфірні і базальтові вершини стирчали з-під білого покриву, немов кістки скелета. Вряди-годи осколки кварцу або гнейсу, що розсипалися під дією вітрів, глухо звалювалися, і розріджене повітря майже глушило звук їхнього падіння.
У невеличкого загону, попри всю його мужність, таки почали вичерпуватися сили. Гленарван бачив, що його супутники вкрай виснажені, тож каявся, що завів їх так високо в гори. Юний Роберт намагався не піддаватися втомі, але сил у нього бракувало.
О третій годині Гленарван зупинився.
– Треба відпочити, – сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить подібної пропозиції.
– Відпочити, але де? – відгукнувся Паганель.
– Проте це необхідно зробити, хоч би заради Роберта.
– О ні, сер, я можу ще йти… – заперечив відважний хлопчик. – Не зупиняйтеся…
– Тебе понесуть, мій хлопчику, – перебив його Паганель, – нам будь-що слід дістатися східного схилу. Там, можливо, знайдемо який-небудь курінь. Доведеться йти ще зо дві години.
Погонич мулів (на чилійському діалекті «катапаз») мав двох помічників тубільців-пеонів та дванадцятирічного хлопчика. Пеони поганяли мулів, навантажених експедиційним багажем, а хлопчик вів мадрину – низькорослу кобилу. Обвішана бубонцями і дзвіночками, кобила йшла попереду і вела за собою десять мулів. На семи їхали мандрівники, а на восьмому – катапаз. Ще двоє мулів були навантажені харчами і відрізами тканини, призначеної для завоювання прихильності касиків[25] пампи.
Пеони зазвичай ішли пішки. Цей перехід через Південну Америку мав здійснюватися в якнайкращих умовах у плані швидкості й безпеки.
Подолати Андський хребет не так-то легко. Здійснити таку подорож можна, тільки маючи в своєму розпорядженні витривалих мулів, проте кращих із них уже давно вивезли з Аргентини. У цих чудових тварин виробились якості, не властиві їх породі. Вони невибагливі до їжі, п’ють раз на день, легко долають сорок кілометрів за вісім годин і покірно несуть вантаж у чотирнадцять арробів.[26]
Упродовж усього шляху від океану до океану немає жодного заїжджого двору. Мандрівники харчуються сушеним м’ясом, рисом, приправленим перцем, і дичиною, якщо вдається підстрелити. У горах п’ють воду з гірських потоків, на рівнині – воду зі струмків, додаючи кілька крапель рому, що зберігається у кожного мандрівника в бичачому розі – «шифлі». Втім у тих гірських краях слід утримуватися від вживання спиртних напоїв, бо нервова система людини й так зазнає сильного перенапруження. Що ж до постелі, то вона поміщається у місцевому сідлі – рекадо. Воно складається з пеліонів – видублених з одного боку і вкритих вовною з іншого, і закріплюється на мулі широкими, розкішно вишитими попругами. Мандрівникові, який загорнувся у ці теплі пеліони, не загрожують холод і волога, тож і спатиме він спокійно.
Гленарван як досвідчений мандрівник і людина, що вміє пристосовуватися до місцевих звичаїв, придбав для себе і своїх супутників чилійський одяг. Паганель і Роберт, дві дитини – велика і мала, – були в захваті, коли просунули голови в чилійські пончо – широкий плащ із вирізом посередині, а на ноги взули шкіряні чоботи. А як ошатно виглядали осідлані мули! Їх загнуздали арабськими мундштуками, натягнули довгі шкіряні переплетені поводи, з обох боків звисали яскраві полотняні мішки, альфорхаси, із провіантом. Поки неуважний Паганель сідав на розцяцькованого мула, той мало не хвицонув його. Усівшись нарешті в сідло, зі своєю підзорною трубою через плече, укріпившись ногами в стременах, він цілком покладався на досвідченість мула, і йому не довелося шкодувати про це. Що ж до Роберта, то той одразу ж показав себе вправним вершником.
Рушили в путь. Погода була чудова: небо безхмарне, з моря дув свіжий вітер, пом’якшуючи спеку. Маленький загін швидко просувався звивистим берегом бухти Талькауано, прагнучи вийти на тридцять сьому паралель. Весь день їхали швидко, пробираючись крізь очерети пересохлих боліт. Їхали майже мовчки: в пам’яті зринали миті прощання з тими, хто залишився на яхті. Дим над «Дунканом» поволі зникав за обрієм. Говорив лише Паганель: спраглий до наук географ сам ставив собі питання іспанською і сам відповідав собі тією ж мовою.
Головний провідник – катапаз – виявився доволі мовчазним; його професія не сприяла зайвій балаканині. Він майже не говорив зі своїми пеонами, – втім ті чудово знались на своїй справі. Коли котрийсь із мулів зупинявся, вони підганяли його гортанним окриком, а якщо це не допомагало, то влучно кинутий камінь переборював упертість тварини. Як раптом слабшала попруга або спадала вуздечка, пеон скидав із себе плаща, покривав ним мулові голову, все налагоджував, і тварина знову продовжувала шлях.
Погоничі мулів зазвичай починають денний перехід одразу ж після сніданку, о восьмій ранку, і роблять привал на нічліг о четвертій годині по полудні. І Гленарван дотримувався цього звичаю. Коли катапаз подав сигнал зупинитися, мандрівники саме наближалися до міста Арауко, розташованого в найпівденнішій частині бухти. Звідси до бухти Карнеро, де починається тридцять сьома паралель, треба було проїхати до заходу ще з 20 миль. Оскільки всю частину цього узбережжя вже було обстежено раніше, то зайвим було б здійснювати повторні обстеження. Тому вирішили, що місто Арауко стане відправним пунктом експедиції. Звідси, не відхиляючись од курсу, слід було прямувати на схід.
Увійшовши до міста, маленький загін став на нічліг у дворі харчевні; це приміщення навряд чи можна було назвати придатними до проживання.
Арауко – столиця Арауканії, держави, завдовжки сто п’ятдесят льє, завширшки тридцять. Населяють Арауканію молуче, первородні сини чилійської раси, оспіваної поетом Ерсилья, – горде і сильне плем’я, єдине з американських племен, яке ніколи не опинялося під іноземним пануванням. Якщо місто Арауко було колись підпорядковане іспанцям, то населення Арауканії завжди залишалося незалежним. Колись воно так само протидіяло пригноблювачам, як нині чинить опір загарбницьким діям Чилі. Його державний прапор – біла зірка на блакитному фоні – гордо майорить на укріпленому пагорбі, що захищає столицю.
Доки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапаз прогулювалися містом поміж будинками, критими солом’яними дахами. В Арауко крім церкви і руїн францисканського монастиря не було нічого визначного.
Гленарван спробував здобути якісь відомості про «Британію», але марно. Паганель був у відчаї, бо ніхто з місцевих жителів не розумів його. Та оскільки їхньою рідною мовою була арауканська аж до Магелланової протоки, то Паганелю його іспанська мова могла стати в пригоді не більше, ніж давньоєврейська. Тому географ використовував більше зір, аніж слух. Роздивляючись різні типи молуче, він як учений справді відчував неймовірну насолоду. Чоловіки були рослі, з пласкими обличчями мідно-червоного кольору, безбороді – адже мали звичай вищипувати собі бороду. З настороженим поглядом, великоголові, з жорсткою гривою чорного волосся, вони гаяли час у ганебному неробстві, властивому воїнам, які навіть не знають, чим зайнятись поза війною. Виснажені, але витривалі жінки виконували важку роботу по господарству: чистили коней скреблом, начищали зброю, орали, полювали дичину для своїх повелителів-чоловіків та ще й знаходили час виготовляти пончо – національні плащі бірюзового кольору, причому кожне пончо забирало два роки роботи і коштувало не менше 100 доларів. Загалом, молуче – народ малоцікавий і доволі дикий. Їм властиві майже всі людські вади, але мають вони й чесноту – любов до незалежності.
– Справжні спартанці! – раз у раз вихваляв Паганель цей народ під час вечері.
Звичайно, поважний учений дещо перебільшував. Та він ще більше здивував своїх співрозмовників, коли заявив, що його серце француза сильно билося під час прогулянки містом Арауко. Коли майор запитав, що ж послугувало причиною раптового «серцебиття», Паганель відповів, що це хвилювання цілком зрозуміле, бо колись один із його співвітчизників посідав престол Арауканії. Майор попросив географа пригадати ім’я цього монарха. Жак Паганель із гордістю назвав прізвище де Тонен, колишнього адвоката з Періге, милої людини і носія, либонь, аж надто пишної бороди. В Арауканії він зазнав того, що розвінчані королі охоче називають «невдячністю підданих». Зауваживши, що майор усміхнувся, уявивши собі адвоката в ролі розвінчаного короля, Паганель дуже серйозно заявив, що легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Ці слова викликали загальний сміх, і було запропоновано випити по чарочці чічі, маїсової горілки, за здоров’я колишнього короля Арауканії – Орелія Антонія Першого. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, спали міцним сном.
Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців-мисливців за дикими кіньми, або ж яка-небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося дістатися протилежного берега. Горизонтом простягався гірський кряж Анд, який здіймався частими високими шпилями на північ. Та це було лише передгір’я величезного хребта Нового Світу.
О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.
Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.
Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо-Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо-Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.
Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.
17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.
Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.
– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.
І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.
– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.
– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.
– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!
І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.
У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.
Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:
– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анхелеса.
Гленарван поглянув на катапаза.
– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:
– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?
– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.
– На мулі?
– Ні, сидячи в кріслі.
Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.
О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.
Розділ XII. На висоті дванадцять тисяч футів
Перехід через Чилі досі відбувався без особливих перешкод. Та звідсіль експедиції судилося зазнати всіх небезпек, з якими пов’язана подорож у горах. Тут мала початися запекла боротьба з природою.
До того як вирушити в путь, слід було визначитись, який обрати перевал через Кордильєри, щоб не відхилитися од наміченого курсу. Запитали в катапаза.
– У цій частині Кордильєр, – відповів він, – я знаю лише два перевали, які можна переїхати.
– Поза сумнівом, ви маєте на увазі перевал Аріка, що його відкрив Вальдівія Мендоса? – запитав Паганель.
– Саме так.
– А другий – це перевал Вільяріка, чи не так?
– Цілком правильно.
– Однак, друже мій, нам жоден із них не підходить. Бо один із них заведе нас дуже далеко на північ, а другий – на південь.
– А чи можете ви запропонувати нам третій шлях? – запитав географа майор.
– Так, – відповів Паганель, – а саме прохід Антуко, який йде по схилу вулкана під 37°30´ південної широти, що є незначним відхиленням від нашого шляху. Він пролягає на висоті всього 1 000 туазів[27] і був відкритий Замудіо де Крузом.
– Чудово! – промовив Гленарван. – А вам, катапазе, відомий цей перевал?
– Так, сер, мені доводилося проходити ним, і я не згадав про нього тільки тому, що це лише гірська стежка, якою пастухи-індіанці женуть худобу зі східних схилів гір.
– Ну що ж, друже мій, – відповів Гленарван, – там, де проходять стада кобил, баранів і биків, зможемо пройти і ми. А оскільки він поведе нас навпростець, то й триматимемося цього курсу.
Прозвучав сигнал до відправлення, і загін, просуваючись серед величезних вапняних скель, заглибився в долину Лас-Лехас. Підйом був непомітний. Близько одинадцятої ранку довелося обігнути невелике озеро, природну водойму і мальовниче місце перетину всіх довколишніх річок; вони із дзюрчанням стікалися сюди і безшумно зливалися в прозорих водах озера.
Над озером здіймалися просторі льяноси – рівнини, порослі злаковими рослинами, де паслися індіанські стада. Незабаром загін потрапив у драговину і лише завдяки інстинкту мулів вершники вдало звідти вибралися. О першій по полудні загін проїхав повз напівзруйновану фортецю Бальєнаре. Підйом ставав дедалі крутішим, і з-під мулових ніг з гуркотом валилося каміння.
Близько третьої години по полудні перед мандрівниками постали мальовничі руїни якоїсь фортеці, зруйнованої під час повстання 1770 року.
– Що й казати, гори – доволі ненадійний захист, тому і тут доводиться споруджувати фортеці– мовив Паганель.
З цієї миті дорога стала важча і небезпечніша. Підйом дедалі крутішав, прірви ставали загрозливо глибокими, а стежини дедалі вужчими. Мули обережно ступали вперед, схиливши морди, немов винюхуючи шлях. Їхали цугом. Часом мадрина раптом зникала на крутому повороті, й маленький караван знаходив шлях лише завдяки віддаленому побрязкуванню її дзвоника. Нерідко примхливо звивиста стежка приводила загін до двох паралельних доріг, і катапаз перемовлявся зі своїми пеонами через провалля завширшки тільки у два туази, але завглибшки у двісті.
Трава тут ще чинила опір жорстокому вторгненню каменів, проте відчувалася перемога царства мінералів над царством рослин. Червонясті уламки застиглої лави, поцятковані голкоподібними жовтими кристалами, свідчили про близькість вулкана Антуко. Нагромаджені кручі, здавалося, ось-ось обваляться, та всупереч усім законам рівноваги вони залишалися нерухомими. Звичайно, стихійні лиха мали дещо змінити їхній зовнішній вигляд, і, вдивляючись у пласкі вершини, покошені маківки, незграбні горби, можна було пересвідчитися, що для цієї гірської місцевості час остаточного осідання ще не настав.
Нелегко було знаходити дорогу в таких умовах. Часті землетруси змінюють рельєф місцевості, нерідко зникають дороги і розпізнавальні позначки. Тому катапаз вагався: зупинившись, він озирнувся навколо і став пильно роздивлятися форму скель, прагнучи знайти серед крихких каменів сліди індіанців. Та безпомилково встановити шлях було неможливо.
Гленарван неухильно слідував за провідником. Він бачив, як у міру ускладнення шляху наростало збентеження катапаза. Він не наважувався його запитувати, адже вважав, що провідники мають особливий інстинкт, на який слід і покладатися.
Так, майже наосліп, катапаз блукав ще з годину. Нарешті він змушений був зупинитися. Загін перебував на дні однієї з тих вузьких ущелин, які індіанці називають «кебрадас».
Дорогу перетнула прямовисна скеля з порфіру. Після марних пошуків бодай якогось проходу катапаз спішився з мула, схрестив на грудях руки і став чекати. Гленарван підійшов до нього.
– Ви заблукали? – запитав він.
– Ні, сер, – відповів катапаз.
– Проте ми перебуваємо не в проході Антуко?
– Ми в ньому.
– Ви не помиляєтеся?
– Ні, не помиляюся. Ось зола від кострища, яке розводили індіанці, а ось сліди, залишені стадами кобил і баранів.
– Значить, вони пройшли по цій дорозі?
– Так, пройшли, але тепер по ній пройти не можна: останній землетрус зробив дорогу непрохідною.
– Для мулів, але не для людей, – відгукнувся майор.
– Ну, це ваша справа, – відповів катапаз, – я зробив усе, що міг. Мої мули і я готові повернути назад, і, за вашим побажанням, шукатимемо інших проходів через Кордильєри.
– А це надовго нас затримає?
– На три дні, не менше.
Гленарван мовчки слухав катапаза, який, безсумнівно, був готовий виконати зобов’язання за угодою, але його мули не могли просуватися далі. Проте коли катапаз запропонував повернути назад, то Гленарван запитав у супутників:
– Ну як, йдемо вперед чи повертаємо?
– Ми підемо за вами, – відповів Том Остін.
– І навіть попереду вас, – додав Паганель. – У чому, власне, справа? Нам слід перевалити через гірський кряж, а протилежний схил незрівнянно легший для спуску, ніж той, на якому ми перебуваємо зараз. Спустившись тим схилом, ми знайдемо аргентинських провідників – бакеанос – і баских коней, що звикли скакати рівнинами. Отже, вперед, сміливіше!
– Вперед! – підхопили супутники Гленарвана.
– А ви не вирушите з нами? – запитав Гленарван катапаза.
– Я погонич мулів, – відповів той.
– Ваша справа.
– Обійдемося без нього, – сказав Паганель. – По той бік кряжу ми знов опинимося на стежинах проходу Антуко, і я ручаюся, що виведу вас найпрямішим шляхом до підніжжя Кордильєр не гірше од найкращого місцевого провідника.
Гленарван сплатив катапазові за послуги і відпустив його з пеонами і мулами. Зброя, інструменти та їстівні запаси сім мандрівників розподілили поміж собою. Спільно вирішили вирушати негайно. А як знадобиться, то продовжувати сходження навіть уночі. Лівим гірським схилом зміїлася дуже крута стежка, по якій не могли б пройти мули. Підніматися нею було дуже важко, та після двох годин напруженого підйому Гленарван і його супутники знов опинилися в проході Антуко, неподалік од хребта Кордильєр. Проте ні второваної стежки, ні виразних гірських проходів не було помітно. Околиця дуже змінилася після недавнього землетрусу, тож підніматися до вершин гірського кряжу доводилося по бездоріжжю. Несподівана відсутність стежки вельми спантеличила Паганеля. Тепер він бачив, що сходження на вершину Кордильєр, середня висота якої коливається в межах від 11 до 12 600 футів, буде дуже важким. На щастя, пора року сприяла цьому: м’яке повітря, безхмарне небо; узимку – з травня по жовтень (у Південній півкулі зима припадає на літні місяці Північної півкулі) – таке сходження було б неможливе. Сильні холоди не шкодують мандрівників. Ті, кому вдавалося вижити, потрапляли у темпоралес – сніжні урагани – і ставали новими жертвами жорстоких Кордильєр.
Підйом тривав усю ніч. Чіплялися руками за виступи, підіймалися на майже неприступні платформи, перестрибували через широкі й глибокі міжгір’я, плечі слугували сходами, переплетені руки – мотузками. Мандрівники-відчайдухи скидалися на трупу спритних акробатів.
Ось тут і нагодилися сила Мюльреді та Вільсонова спритність, – ці два хвацькі шотландці усюди постигали. Завдяки своїй відданості і мужності вони сотні разів виводили маленький загін із безвиході. Гленарван не спускав очей із Роберта, оскільки хлопчисько через свою запальну вдачу був дуже необережний. Паганель просувався вперед із суто французьким запалом. Що ж до майора, то той не квапився, але й не пас задніх, із цілковитою байдужістю здійснюючи сходження. Чи усвідомлював він, що ось уже кілька годин піднімається вгору? Бозна. Либонь, він уявляв, що спускається під гору.
О п’ятій ранку барометр показав, що мандрівники досягли висоти 7 500 футів. Отже, вони опинилися на вторинних плоскогір’ях, де помітно поменшало рослинності. Тут стрибали тварини, які могли б вельми зацікавити мисливців, але меткі звірі чудово усвідомлювали це і, здаля взрівши людей, мчали щодуху. Серед них були лами – цінні гірські тварини, які замінюють барана, бика, коня і здатні жити там, де не зміг би існувати навіть мул; були також шиншили – маленькі гризуни, покірливі й боязкі, з густим хутром, щось середнє між зайцем і тушканчиком. Задніми лапками шиншили подібні на кенгуру, і було дуже кумедно спостерігати, як ці моторні тваринки, наче білки, перестрибують із верхівки на верхівку дерев.
– Це ще не птах, але вже не чотириноге, – зауважив Паганель.
Проте лами і шиншили не були єдиними тваринами цих гір. На висоті 9 000 футів, на межі вічних снігів, стадами сновигали незвичайної краси жуйні тварини: альпака з довгою шовковистою шерстю, витончена і шляхетна безрога коза, яку натуралісти охрестили вікунья, або вігонь. Наблизитися до них годі було й думати, та і роздивитися їх було майже неможливо: вони неслися, немов у блискавичному польоті, безшумно ковзаючи по сліпучому білосніжному килиму.
Довкола все змінилося. Зусібіч здіймалися величезні глиби іскристого льоду. Підйом ставав дуже небезпечним. Ніхто не наважувався ступити крок без ретельного обстеження місцевості – часто траплялися розколини. Вільсон йшов на чолі загону, ногою пробуючи міцність криги. Його супутники ступали точно в його сліди, боячись зайвий раз щось промовити вголос, адже найменший струс повітря міг спричинити обвал сніжних мас, що нависли за 700—800 футів над ними.
Так вони дісталися чагарнику; через 250 футів він поступався місцем злакам і кактусам. А на висоті 11 000 футів навіть ці рослини зникли із безплідного ґрунту. За час підйому мандрівники зробили лише один привал о восьмій годині ранку. Трохи підживившись і поновивши сили, вони продовжили сходження, долаючи небезпеки. Їм доводилося перелазити через гострі гребені, перестрибувати прірви, куди навіть зазирнути було страшно! Подекуди траплялися дерев’яні хрести, немов віхи, що позначають численні катастрофи. Близько другої години по полудні поміж оголених загострених шпилів відкрилося величезне плато без бодай якихось слідів рослинності. Місцевість нагадувала пустелю. Повітря було сухе, небо яскраво-блакитне. На цій висоті не впала жодна краплина дощу, тут волога осідає у вигляді снігу або граду. То тут, то там загострені порфірні і базальтові вершини стирчали з-під білого покриву, немов кістки скелета. Вряди-годи осколки кварцу або гнейсу, що розсипалися під дією вітрів, глухо звалювалися, і розріджене повітря майже глушило звук їхнього падіння.
У невеличкого загону, попри всю його мужність, таки почали вичерпуватися сили. Гленарван бачив, що його супутники вкрай виснажені, тож каявся, що завів їх так високо в гори. Юний Роберт намагався не піддаватися втомі, але сил у нього бракувало.
О третій годині Гленарван зупинився.
– Треба відпочити, – сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить подібної пропозиції.
– Відпочити, але де? – відгукнувся Паганель.
– Проте це необхідно зробити, хоч би заради Роберта.
– О ні, сер, я можу ще йти… – заперечив відважний хлопчик. – Не зупиняйтеся…
– Тебе понесуть, мій хлопчику, – перебив його Паганель, – нам будь-що слід дістатися східного схилу. Там, можливо, знайдемо який-небудь курінь. Доведеться йти ще зо дві години.