Страница:
– Ми поїдемо не по ній? – запитав Талькав.
– Ні, – відповів Паганель.
– Куди ж ми прямуємо?
– На схід.
– Це означає, що ми нікуди не потрапимо.
– Хтозна!
Талькав змовк і здивовано поглянув на вченого. Одначе з виразу його обличчя було видно, що патагонець і на мить не припускав, що Паганель жартує. Індіанець сам завжди ставився до всього серйозно, а тому не розумів жартів.
– Отже, ви не прямуєте до Кармена? – запитав він перегодя.
– Ні, – відповів Паганель.
– І до Мендоси – теж не їдете?
– І туди не їдемо.
До Паганеля під’їхав Гленарван і запитав, що йому каже Талькав і чому він зупинився.
– Він запитує, куди ми прямуємо: до Кармена чи Мендоси, – пояснив Паганель, – і дуже здивувався, коли довідався, що ми не їдемо у жодне з цих місць.
– Справді, наш маршрут стороннім видається дивним, – зауважив Гленарван.
– Певно, так. Він стверджує, що ми нікуди не приїдемо.
– Послухайте, Паганелю, чи не могли б ви йому пояснити мету нашої експедиції і чому нам так важливо потрапити саме на схід?
– Це буде дуже важко, – відповів Паганель, – бо індіанець не тямить на географічних градусах, а історія документа здасться йому фантастичною.
– То що саме він не зрозуміє, історію документа чи самого історика? – серйозно запитав майор.
– О, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель. – Ви все ще продовжуєте сумніватися в моїй іспанській мові!
– То спробуйте пояснити йому, мій поважний друже! – відповів той.
– Спробую.
Паганель під’їхав до патагонця і почав пояснювати йому мету експедиції.
Географові часто доводилося переривати своє пояснення то за браком слів, то через труднощі пояснення певних особливостей справи, незрозумілих дикунові. Цікаво було спостерігати за вченим: він жестикулював, вимовляв слова по складах. Неборака так надривався, що в нього аж піт котився градом із чола. Коли йому бракувало слів, то доводилося пояснювати за допомогою рук. Паганель спішився і став креслити на піску географічну мапу: меридіани перетиналися з паралелями, було зображено два океани й дорогу до Кармена. Жоден викладач ще не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було вгадати, розуміє він його чи ні.
Урок географії тривав понад півгодини. Нарешті Паганель замовк, витер піт, що струменів по обличчю, і поглянув на патагонця.
– Він зрозумів? – запитав Гленарван.
– Зараз з’ясуємо, – відповів Паганель. – Та якщо він нічого не втямив, я відмовляюся від подальших пояснень.
Талькав стояв нерухомо. Він мовчав. Його погляд був прикутий до накресленої мапи на піску, яку поволі здувало вітром.
– Ну? – запитав його Паганель.
Здавалося, Талькав не чув питання. Учений уже вловив майорову іронічну посмішку і, зачеплений за живе, збирався було з новими силами поновити урок географії, аж тут патагонець жестом зупинив його.
– Ви шукаєте бранця? – запитав він.
– Так, – відповів Паганель.
– І шукаєте його саме вздовж того шляху, що простягається від сонця на заході до сонця, що сходить? – додав Талькав.
– Саме так.
– Ваш бог доручив хвилям величезного моря таємницю полоненого?
– Так, сам бог.
– То нехай буде воля його, – з певною урочистістю сказав Талькав, – ми попрямуємо на схід і, якщо треба буде, дійдемо до самого сонця.
Здивований здібностями свого учня, Паганель одразу ж став перекладати товаришам відповіді індіанця.
– Який розумний народ! – додав він. – Я певен, що з двадцяти селян моєї країни дев’ятнадцять нічого не зрозуміли б із моїх пояснень.
Гленарван попросив дізнатися у патагонця, чи не чув він про чужоземців, які потрапили в полон до індіанців пампасів. Паганель поставив індіанцеві це питання і чекав на відповідь.
– Ніби чув, – відповів патагонець.
Цю відповідь миттю було перекладено англійською, і семеро мандрівників, оточивши патагонця, запитально на нього дивилися.
Паганель, од хвилювання насилу добираючи слів, продовжував ставити питання, водночас його погляд, спрямований на поважне обличчя патагонця, намагався прочитати відповідь раніше, ніж та злетить з його вуст.
Кожне іспанське слово патагонця географ повторював англійською, і в такий спосіб його супутники ніби чули відповіді рідною мовою.
– Хто був цей полонений? – запитав Паганель.
– Це чужоземець, європеєць, – відповів Талькав.
– Ви бачили його?
– Ні, але я знаю про нього з розповідей індіанців. Сміливець із воловим серцем.
– Волове серце! – повторив Паганель. – О, який чудовий образ! Друзі мої, ви зрозуміли? Він хоче сказати «мужня людина»!
– Мій батько! – крикнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, він запитав: – Як сказати іспанською: «Це мій батько»?
– Es mi padre, – відповів географ.
Тоді Роберт узяв Талькава за руки і з ніжністю вимовив:
– Es mi padre!
– Su padre![40] – вигукнув патагонець, і його очі засяяли.
Він обійняв хлопчика, зняв із сідла та із симпатією вдивлявся в нього. На розумному спокійному обличчі індіанця з’явився вираз співчуття.
Та Паганель ще не закінчив своїх розпитувань. Де перебував цей полонений? Що він робив? Коли саме Талькав чув про нього? Усі ці питання враз на нього навалилися. Патагонець одразу ж давав відповіді.
Паганель дізнався, що європейця полонило одне з індіанських племен, яке кочує територією між річками Колорадо і Ріо-Негро.
– Де плем’я перебувало востаннє? – запитав Паганель.
– Поблизу касика Кальфоукоура, – відповів Талькав.
– Поблизу того шляху, яким ми прямуємо!
– Так.
– А хто такий цей касик?
– Він вождь індіанського племені поюче, людина з двома язиками та з двома серцями.
– Тобто він хоче сказати, що цей вождь – лукава людина на словах і на ділі, – пояснив Паганель, заздалегідь дослівно переклавши цей красивий, образний вираз. – Чи зможемо ми врятувати нашого друга? – запитав він.
– Можливо, якщо він досі перебуває в руках індіанців.
– А коли ви про нього чули востаннє?
– Вже давно. Відтоді сонце двічі посилало пампі літо.
Радості Гленарвана не було меж. Час, указаний патагонцем, збігався із датою документа. Залишалося з’ясувати ще одне питання, і Паганель притьмом зробив це.
– Ви говорите про одного полоненого, – сказав він, – а хіба їх було не троє?
– Не знаю.
– І ви нічого не знаєте про те, що тепер із полоненим?
– Нічого.
На цьому розмова закінчилася. Можливо, троє полонених давно були розлучені один з одним. Однак патагонець стверджував, що поміж індіанців ішла розмова про якогось європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місцеперебування полоненого, навіть образна фраза патагонця про його відвагу – все, поза сумнівом, стосувалося капітана Гранта.
Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новими силами рушили на схід. Їхали сумною, одноманітною, нескінченною рівниною, яка на місцевому діалекті називалася травесіас, тобто пустельний район.
Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.
День 26 жовтня видався дуже важким – за всяку ціну треба було якнайскоріше дістатися Ріо-Колорадо. Коні мчали з такою швидкістю, що загін того ж вечора досяг красуні-річки пампи. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Перетинаючи великий відрізок пампи, вона впадає в Атлантичний океан. Там, поблизу гирла, відбувається цікаве явище: кількість води в річці у міру наближення до океану зменшується. Припущень багато. Серед них: ґрунт дна річки вбирає в себе вологу або ж вода випаровується. Проте істинну причину такого рідкісного явища досі не з’ясовано.
Діставшись до Ріо-Колорадо, Паганель насамперед викупався в її водах, забарвлених червонястою глиною. Він був здивований глибиною річки, але це явище можна було пояснити таненням снігів під впливом літнього сонця. Річка виявилася такою широкою, що коні не в змозі були перепливти її. На щастя, рухаючись угору проти течії, мандрівники ви явили підвісний міст, зроблений індіанцями із плетених гнучких гілок, скріплених між собою ременями. Через цей міст маленькому загону вдалося перебратися на лівий берег, де він і отаборився.
Перш ніж заснути, Паганель поставив собі за мету визначити точне місцеперебування Ріо-Колорадо і старанно наніс цю річку на мапу – за відсутністю Яру-Дзангбо-Чу, яка далеко звідси скидала свої води з гір Тибету.
Наступні два дні, 27 і 28 жовтня, нічого надзвичайного не сталося. Та ж природа, той самий безплідний ґрунт. Одноманітно й сумно.
Тим часом ґрунт ставав все більш вологим. Доводилося перебиратися через затоплені водою низини, каньядас, і через дрібні лагуни, що ніколи не пересихають, – естерос. Увечері коні зупинилися на березі великого озера Лаукем, у водах якого міститься дуже багато мінеральних речовин. Індіанці називають його «Гірким озером». У 1862 році воно було свідком жорстокої розправи аргентинських військ над тубільцями.
Тут мандрівники й отаборилися. Ніч видалася б спокійною, якби навколо не було мавп-сапажу і диких собак. Ці галасливі тварини, імовірно, на честь європейців виконували одну зі своїх вітальних симфоній.
Розділ XVII. Пампа
Аргентинська пампа простягається від 34° до 40° південної широти. Арауканське слово «пампа» означає «рівнина, поросла травою». Назва і справді дуже личить цьому краю. Деревовидні мімози її західної частини, розкішні трави східної надають цій рівнині самобутності. Рослинність має таке довге коріння, що сягає ним аж до червоної або жовтої глини.
Якби геологів зацікавили поклади третинного періоду, то вони ви явили б невичерпні багатства – там збереглася незліченна кількість доісторичних решток. Індіанці стверджують, що це кістки вимерлої великої породи броненосців-тату, і прах цих зотлілих тварин приховує первісну історію рівнин.
Американська пампа – така ж географічно відокремлена область, як савана Країни Великих Озер або степ Сибіру. Континентальний клімат пампи, порівняно із кліматом провінції Буенос-Айрес, вирізняється лютішою зимою і спекотнішим літом. За словами Паганеля, взимку океан поступово віддає землі те тепло, яке поглинає з неї влітку. Цим пояснюється стабільна температура на островах, порівняно із температурою у глибині материків (так само зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії). І ось чому клімат західної частини пампи не вирізняється тією одноманітністю, що притаманна узбережжю через близькість Атлантичного океану. У західній частині спостерігається різка зміна температур: то суворі холоди, то палюча спека. Восени, тобто у квітні й травні, часто дощить. Але в цю пору року погода стояла дуже суха і спекотна.
Удосвіта загін рушив у путь, заздалегідь визначивши напрям. Ґрунт, скутий корінням дерев і кущів, майже скам’янів. Зник найдрібніший пісок, з якого утворювалися дюни, зник пил, що клубочився в повітрі.
Коні просувалися бадьорим кроком серед паха-брава – високої трави, в якій індіанці ховаються під час грози. Дедалі рідше траплялися водойми, порослі верболозом, та місцева рослина Gugnerium argenteum, що полюбляє прісну воду. Коні, взрівши в лощині воду, притьмом скористалися цим і з жадібністю припали до неї, ніби поспішали запастися життєдайною вологою.
Талькав їхав попереду, обстежуючи кущі і розполохуючи чолінас – найнебезпечніших гадюк, укус яких менш ніж за годину валить навіть бика. Прудконогий Талькавів кінь перемахував через густі кущі, допомагаючи господареві прокладати шлях тим, хто їхав позаду. Це значно полегшувало просування загону рівнинами.
Природа навколо була одноманітна, довкруж жодного каменя. Безмежна, нескінченна одноманітність! Не було й натяку на якийсь пейзаж, або подію, або сюрприз природи! Лише Паганель, учений-ентузіаст, примудрявся помічати щось там, де не було нічого примітного, і милуватися дрібницями скупої природи. Що ж тішило його? Він, либонь, і сам не міг дати не це питання відповіді. Можливо, якийсь кущик або травинка. Та навіть цього було досить, аби розв’язати язика балакучому географові, і він повчав Роберта, який охоче слухав його.
Увесь день 29 жовтня наші вершники спостерігали неозору одноманітну рівнину. Близько другої години по полудні вони помітили під ногами коней багато кісток якихось тварин. То були зотлілі бліді останки величезного стада биків. Однак ці скелети не були безладно розкидані. Ніхто не міг пояснити, чому на такому невеликому просторі зібрано таку кількість скелетів. Це було загадкою навіть для Паганеля, і він звернувся з цим питанням до Талькава. Той не забарився вдовольнити його цікавість.
Вигук географа: «Неймовірно!» – і ствердний кивок голови патагонця дуже зацікавили присутніх.
– Що ж це таке? – запитали вони Паганеля.
– Блискавка! – відповів географ.
– Як! Блискавка здатна таке спричинити? – вигукнув Том Остін. – Убити наповал півтисячне стадо!
– Так каже Талькав, і я вірю йому, адже грози в пампі вирізняються особливою люттю. Хоч би нам не довелося випробувати цього на власній шкурі!
– Щось дуже жарко, – промовив Вільсон.
– Термометр показує 30 градусів у тіні, – відгукнувся Паганель.
– Це мене не дивує, – мовив Гленарван, – я почуваюся так, наче по мені пробігає електричний струм. Сподіватимемося, ця спека нетривала.
– На жаль, – заперечив Паганель, – нам годі розраховувати на зміну погоди, на горизонті – жодної хмарки!
– То погано, – зауважив Гленарван, – наші коні змучені спекою. Тобі, мій хлопчику, не дуже жарко? – запитав він Роберта.
– Ні, сер, – відповів хлопчик, – я люблю спеку, вона приємна!
– Особливо взимку, – зауважив майор, пихкаючи сигарою.
Увечері зробили привал поблизу покинутого ранчо – глиняної мазанки із солом’яним дахом. Ранчо було обнесене трухлявим частоколом, який, щоправда, таки міг уночі захистити коней від нападу лисиць. Самим коням ці тварини не можуть заподіяти шкоди, але хитрунки перегризають збрую, тоді коні можуть легко вирватися на свободу.
За кілька кроків від ранчо була вирита яма, що, вочевидь, правила за вогнище. У ній ще збереглася остигла зола. Всередині ранчо була лавка, вбогий лежак із бичачої шкіри, казанок, рожен і чайник для кип’ятіння мате.
Мате – напій із настою сушених трав, поширений у Південній Америці. Як і більшість американських напоїв, його п’ють крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував мате, і мандрівники залюбки запили ним вечерю, гідно поцінувавши індіанський напій.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце піднялося ніби в розпеченому тумані й залило землю пекучими променями. Температура цього дня була нестерпна. На лихо, на рівнині, годі було шукати прихистку від спеки. Однак експедиція мужньо прямувала на схід.
Кілька разів дорогою траплялися величезні стада тварин, які не мали сил пастися під нещадним сонцем і ліниво валялися на траві. Сторожів, точніше пастухів, не було видно, лише собаки, що звикли втамовувати спрагу, висмоктуючи молоко в овець, вартували величезні череди корів, телят і биків.
Місцева рогата худоба вельми покірна, їй не властива інстинктивна реакція на червоний колір, притаманна європейським побратимам.
– Поза сумнівом, це пояснюється тим, що тут вони пасуться на республіканських випасах! – зауважив Паганель, вельми задоволений своїм дотепом.
До полудня в пампі почалися певні зміни. Стомлені одноманітністю цих місць мандрівники одразу ж їх помітили.
Дедалі рідше стали траплятися злаки. Замість них з’явилися ріденькі реп’яхи і гігантські чортополохи заввишки в дев’ять футів, що здатні ощасливити всіх ослів земної кулі. Подекуди росли низькі колючі чагарники темно-зеленого кольору. На такому висушеному ґрунті ці непоказні рослини були вельми цінні. Досі волога, що зберігалася в глинистому ґрунті рівнини, живила пасовище; тож трав’янистий покрив був густий і розкішний. Але тут цей килим, місцями витертий, місцями прорваний, оголив свою основу і продемонстрував убогість ґрунту. Талькав указав своїм супутникам на ці красномовні ознаки посухи.
– Особисто я зовсім не проти цієї зміни, – заявив Том Остін, – трава, довкруж трава – це врешті-решт може і набриднути.
– Так, але там, де трава, там і вода, – відгукнувся майор.
– О, це не проблема, – втрутився Вільсон, – дорогою нам обов’язково трапиться річка.
Якби Паганель чув цю фразу, то обов’язково зауважив би, що між Ріо-Колорадо і горами аргентинської провінції протікає дуже мало річок, але він саме пояснював Гленарвану явище, яке його зацікавило.
У повітрі витав запах паленого, проте аж до горизонту вогню не було видно. Не було також і диму – свідчення далекої пожежі. Отже, це явище не можна було пояснити якоюсь природною причиною. Незабаром запах горілої трави став такий відчутний, що всі, за винятком Паганеля і Талькава, були здивовані. Географ, завжди готовий пояснити будь-яке явище, повідав їм таке.
– Ми не бачимо вогню, проте відчуваємо запах гару. «Немає диму без вогню» – це прислів’я не менш правдиве в Америці, ніж у Європі. І це означає, що десь є пожежа, але у цій пампі така рівна поверхня, що повітряні маси рухаються без перешкод, тож запах палаючої трави можна відчути і за 75 миль.
– За 75 миль? – недовірливо перепитав майор.
– Саме так, – підтвердив Паганель. – Маю лише додати, що такі пожежі доволі часто охоплюють великі простори і подеколи досягають величезної сили.
– Хто ж підпалює прерії? – запитав Роберт.
– Висушені спекою трави часто вражає блискавка, а іноді це роблять самі індіанці.
– А навіщо вони це роблять?
– Не знаю, чи це правда, але вони стверджують, ніби після таких пожеж у пампі краще ростуть злаки. Це доводило б, що зола живить ґрунт. А я вважаю, що мета цих пожеж – знищення мільярдів кліщів, які доймають стада.
– Але такий дикий спосіб може вартувати життя тваринам, – зауважив майор.
– Буває, згорають стада, але зважаючи на їхню незліченну кількість, це дрібниці.
– До них мені байдуже: це справа індіанців, – провадив Мак-Наббс. – Я думаю про мандрівників, які перебувають у пампі. Адже і їх може заскочити полум’я?
– Звичайно! – задоволено вигукнув Паганель. – Іноді так стається, і я залюбки поспостерігав би таке видовище.
– Це схоже на нашого вченого, – сказав Гленарван. – У несамовитій любові до науки він ладен живцем згоріти.
– Годі вам, любий Гленарване, я прочитав Купера, і його «Шкіряну Панчоху». Завдяки їй я навчився рятуватися від наступу полум’я. Усе просто: довкола себе в радіусі кількох туазів треба вирвати траву. Тому я не боюся степової пожежі, більше того, щомога закликаю її.
Утім Паганелеві побажання не здійснилися, і його підсмажували лише палючі промені сонця. У цій тропічній спеці задихалися коні. Лише подеколи на вогненний диск набігала хмарка, тоді вершники підганяли коней, намагаючись триматися в життєдайній тіні, яку разом із хмарою гонив уперед західний вітер. Та невдовзі хмара обганяла коней, і сонце вогненними потоками знову заливало висушений ґрунт пампи.
Вільсон, запевняючи, що вони мають доволі води, зовсім не врахував нестерпну спрагу, що мордувала мандрівників. Поквапився він також і з думкою, що дорогою їм неодмінно трапиться річка. Шляхом їм не трапилося жодної річки, ба навіть пересохли штучні водойми, викопані індіанцями. Із збільшенням ознак засухи Паганель запитав Талькава, де той сподівається знайти воду.
– В озері Салінас, – відповів індіанець.
– А коли ми туди дістанемось?
– Завтра ввечері.
Зазвичай мандрівники аргентинською пампою риють колодязі і знаходять воду на глибині кількох туазів. Та наші подорожні не могли скористатися цим способом, адже не мали інструментів, необхідних для копання колодязів. Довелося обмежитися невеликою порцією води. Загін не потерпав од спраги, одначе й не мав можливості цілком її втамувати.
Подолавши 30 миль, увечері зробили привал. Усі сподівалися поновити сили міцним сном, але вночі рій настирливих москітів і комарів нікому не дав спокою. Їх поява свідчила про скору зміну вітру, який незабаром і справді подув із півночі. Ці кляті комахи зазвичай полишають ту місцевість лише за південного або південно-західного вітру.
У той час як майор спокійно зносив дрібні життєві знегоди, Паганель повсякчас нарікав на долю. Він шпетив москітів і комарів, досадував через відсутність підкисленої води, що втамовує нестерпний біль од укусів. Майор намагався втішити географа, мовляв, той має вважати себе щасливчиком, якщо з трьохсот видів відомих натуралістам комах на них напали лише два. Однак, Паганель прокинувся в кепському гуморі. Та все ж учений швидко збирався, оскільки цього дня належало дістатися озера Салінас. Коні дуже потомилися, вони мало не помирали від спраги, хоча вершники й урізували свою порцію води на користь тварин, все ж її бракувало. Коли панував північний вітер, спека із суховієм здавалася ще нестерпнішою.
Однак цього дня монотонну путь було порушено. Мюльреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив про наближення загону індіанців. До цієї зустрічі поставилися неоднаково. Гленарвану спало на думку, що від цих тубільців він, імовірно, довідається про потерпілих на «Британії». А от Талькав не був радий зустрічі з індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.
За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.
На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі[41], бола[42] і ласо.
Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.
– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.
– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.
– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.
– Гаучо, – відповів патагонець.
– Гаучо, – повторив Паганель, повертаючись до своїх супутників, – гаучо! Тоді їх нема чого боятися.
– Чому? – запитав майор.
– Тому що гаучо – сумирні пастухи.
– Ви так думаєте, Паганелю?
– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.
– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.
– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.
– Що ви! – вигукнув Паганель.
І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:
– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.
– Помиляюсь? – перепитав учений.
– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.
– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.
– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.
– Я помилився, пане Мак-Наббс?
– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.
Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.
– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!
– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.
– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.
– А ви надто заїдливі, – відбив майор.
Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.
– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:
– Це північний вітер.
– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?
– Ні, – відповів Паганель.
– Куди ж ми прямуємо?
– На схід.
– Це означає, що ми нікуди не потрапимо.
– Хтозна!
Талькав змовк і здивовано поглянув на вченого. Одначе з виразу його обличчя було видно, що патагонець і на мить не припускав, що Паганель жартує. Індіанець сам завжди ставився до всього серйозно, а тому не розумів жартів.
– Отже, ви не прямуєте до Кармена? – запитав він перегодя.
– Ні, – відповів Паганель.
– І до Мендоси – теж не їдете?
– І туди не їдемо.
До Паганеля під’їхав Гленарван і запитав, що йому каже Талькав і чому він зупинився.
– Він запитує, куди ми прямуємо: до Кармена чи Мендоси, – пояснив Паганель, – і дуже здивувався, коли довідався, що ми не їдемо у жодне з цих місць.
– Справді, наш маршрут стороннім видається дивним, – зауважив Гленарван.
– Певно, так. Він стверджує, що ми нікуди не приїдемо.
– Послухайте, Паганелю, чи не могли б ви йому пояснити мету нашої експедиції і чому нам так важливо потрапити саме на схід?
– Це буде дуже важко, – відповів Паганель, – бо індіанець не тямить на географічних градусах, а історія документа здасться йому фантастичною.
– То що саме він не зрозуміє, історію документа чи самого історика? – серйозно запитав майор.
– О, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель. – Ви все ще продовжуєте сумніватися в моїй іспанській мові!
– То спробуйте пояснити йому, мій поважний друже! – відповів той.
– Спробую.
Паганель під’їхав до патагонця і почав пояснювати йому мету експедиції.
Географові часто доводилося переривати своє пояснення то за браком слів, то через труднощі пояснення певних особливостей справи, незрозумілих дикунові. Цікаво було спостерігати за вченим: він жестикулював, вимовляв слова по складах. Неборака так надривався, що в нього аж піт котився градом із чола. Коли йому бракувало слів, то доводилося пояснювати за допомогою рук. Паганель спішився і став креслити на піску географічну мапу: меридіани перетиналися з паралелями, було зображено два океани й дорогу до Кармена. Жоден викладач ще не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було вгадати, розуміє він його чи ні.
Урок географії тривав понад півгодини. Нарешті Паганель замовк, витер піт, що струменів по обличчю, і поглянув на патагонця.
– Він зрозумів? – запитав Гленарван.
– Зараз з’ясуємо, – відповів Паганель. – Та якщо він нічого не втямив, я відмовляюся від подальших пояснень.
Талькав стояв нерухомо. Він мовчав. Його погляд був прикутий до накресленої мапи на піску, яку поволі здувало вітром.
– Ну? – запитав його Паганель.
Здавалося, Талькав не чув питання. Учений уже вловив майорову іронічну посмішку і, зачеплений за живе, збирався було з новими силами поновити урок географії, аж тут патагонець жестом зупинив його.
– Ви шукаєте бранця? – запитав він.
– Так, – відповів Паганель.
– І шукаєте його саме вздовж того шляху, що простягається від сонця на заході до сонця, що сходить? – додав Талькав.
– Саме так.
– Ваш бог доручив хвилям величезного моря таємницю полоненого?
– Так, сам бог.
– То нехай буде воля його, – з певною урочистістю сказав Талькав, – ми попрямуємо на схід і, якщо треба буде, дійдемо до самого сонця.
Здивований здібностями свого учня, Паганель одразу ж став перекладати товаришам відповіді індіанця.
– Який розумний народ! – додав він. – Я певен, що з двадцяти селян моєї країни дев’ятнадцять нічого не зрозуміли б із моїх пояснень.
Гленарван попросив дізнатися у патагонця, чи не чув він про чужоземців, які потрапили в полон до індіанців пампасів. Паганель поставив індіанцеві це питання і чекав на відповідь.
– Ніби чув, – відповів патагонець.
Цю відповідь миттю було перекладено англійською, і семеро мандрівників, оточивши патагонця, запитально на нього дивилися.
Паганель, од хвилювання насилу добираючи слів, продовжував ставити питання, водночас його погляд, спрямований на поважне обличчя патагонця, намагався прочитати відповідь раніше, ніж та злетить з його вуст.
Кожне іспанське слово патагонця географ повторював англійською, і в такий спосіб його супутники ніби чули відповіді рідною мовою.
– Хто був цей полонений? – запитав Паганель.
– Це чужоземець, європеєць, – відповів Талькав.
– Ви бачили його?
– Ні, але я знаю про нього з розповідей індіанців. Сміливець із воловим серцем.
– Волове серце! – повторив Паганель. – О, який чудовий образ! Друзі мої, ви зрозуміли? Він хоче сказати «мужня людина»!
– Мій батько! – крикнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, він запитав: – Як сказати іспанською: «Це мій батько»?
– Es mi padre, – відповів географ.
Тоді Роберт узяв Талькава за руки і з ніжністю вимовив:
– Es mi padre!
– Su padre![40] – вигукнув патагонець, і його очі засяяли.
Він обійняв хлопчика, зняв із сідла та із симпатією вдивлявся в нього. На розумному спокійному обличчі індіанця з’явився вираз співчуття.
Та Паганель ще не закінчив своїх розпитувань. Де перебував цей полонений? Що він робив? Коли саме Талькав чув про нього? Усі ці питання враз на нього навалилися. Патагонець одразу ж давав відповіді.
Паганель дізнався, що європейця полонило одне з індіанських племен, яке кочує територією між річками Колорадо і Ріо-Негро.
– Де плем’я перебувало востаннє? – запитав Паганель.
– Поблизу касика Кальфоукоура, – відповів Талькав.
– Поблизу того шляху, яким ми прямуємо!
– Так.
– А хто такий цей касик?
– Він вождь індіанського племені поюче, людина з двома язиками та з двома серцями.
– Тобто він хоче сказати, що цей вождь – лукава людина на словах і на ділі, – пояснив Паганель, заздалегідь дослівно переклавши цей красивий, образний вираз. – Чи зможемо ми врятувати нашого друга? – запитав він.
– Можливо, якщо він досі перебуває в руках індіанців.
– А коли ви про нього чули востаннє?
– Вже давно. Відтоді сонце двічі посилало пампі літо.
Радості Гленарвана не було меж. Час, указаний патагонцем, збігався із датою документа. Залишалося з’ясувати ще одне питання, і Паганель притьмом зробив це.
– Ви говорите про одного полоненого, – сказав він, – а хіба їх було не троє?
– Не знаю.
– І ви нічого не знаєте про те, що тепер із полоненим?
– Нічого.
На цьому розмова закінчилася. Можливо, троє полонених давно були розлучені один з одним. Однак патагонець стверджував, що поміж індіанців ішла розмова про якогось європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місцеперебування полоненого, навіть образна фраза патагонця про його відвагу – все, поза сумнівом, стосувалося капітана Гранта.
Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новими силами рушили на схід. Їхали сумною, одноманітною, нескінченною рівниною, яка на місцевому діалекті називалася травесіас, тобто пустельний район.
Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.
День 26 жовтня видався дуже важким – за всяку ціну треба було якнайскоріше дістатися Ріо-Колорадо. Коні мчали з такою швидкістю, що загін того ж вечора досяг красуні-річки пампи. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Перетинаючи великий відрізок пампи, вона впадає в Атлантичний океан. Там, поблизу гирла, відбувається цікаве явище: кількість води в річці у міру наближення до океану зменшується. Припущень багато. Серед них: ґрунт дна річки вбирає в себе вологу або ж вода випаровується. Проте істинну причину такого рідкісного явища досі не з’ясовано.
Діставшись до Ріо-Колорадо, Паганель насамперед викупався в її водах, забарвлених червонястою глиною. Він був здивований глибиною річки, але це явище можна було пояснити таненням снігів під впливом літнього сонця. Річка виявилася такою широкою, що коні не в змозі були перепливти її. На щастя, рухаючись угору проти течії, мандрівники ви явили підвісний міст, зроблений індіанцями із плетених гнучких гілок, скріплених між собою ременями. Через цей міст маленькому загону вдалося перебратися на лівий берег, де він і отаборився.
Перш ніж заснути, Паганель поставив собі за мету визначити точне місцеперебування Ріо-Колорадо і старанно наніс цю річку на мапу – за відсутністю Яру-Дзангбо-Чу, яка далеко звідси скидала свої води з гір Тибету.
Наступні два дні, 27 і 28 жовтня, нічого надзвичайного не сталося. Та ж природа, той самий безплідний ґрунт. Одноманітно й сумно.
Тим часом ґрунт ставав все більш вологим. Доводилося перебиратися через затоплені водою низини, каньядас, і через дрібні лагуни, що ніколи не пересихають, – естерос. Увечері коні зупинилися на березі великого озера Лаукем, у водах якого міститься дуже багато мінеральних речовин. Індіанці називають його «Гірким озером». У 1862 році воно було свідком жорстокої розправи аргентинських військ над тубільцями.
Тут мандрівники й отаборилися. Ніч видалася б спокійною, якби навколо не було мавп-сапажу і диких собак. Ці галасливі тварини, імовірно, на честь європейців виконували одну зі своїх вітальних симфоній.
Розділ XVII. Пампа
Аргентинська пампа простягається від 34° до 40° південної широти. Арауканське слово «пампа» означає «рівнина, поросла травою». Назва і справді дуже личить цьому краю. Деревовидні мімози її західної частини, розкішні трави східної надають цій рівнині самобутності. Рослинність має таке довге коріння, що сягає ним аж до червоної або жовтої глини.
Якби геологів зацікавили поклади третинного періоду, то вони ви явили б невичерпні багатства – там збереглася незліченна кількість доісторичних решток. Індіанці стверджують, що це кістки вимерлої великої породи броненосців-тату, і прах цих зотлілих тварин приховує первісну історію рівнин.
Американська пампа – така ж географічно відокремлена область, як савана Країни Великих Озер або степ Сибіру. Континентальний клімат пампи, порівняно із кліматом провінції Буенос-Айрес, вирізняється лютішою зимою і спекотнішим літом. За словами Паганеля, взимку океан поступово віддає землі те тепло, яке поглинає з неї влітку. Цим пояснюється стабільна температура на островах, порівняно із температурою у глибині материків (так само зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії). І ось чому клімат західної частини пампи не вирізняється тією одноманітністю, що притаманна узбережжю через близькість Атлантичного океану. У західній частині спостерігається різка зміна температур: то суворі холоди, то палюча спека. Восени, тобто у квітні й травні, часто дощить. Але в цю пору року погода стояла дуже суха і спекотна.
Удосвіта загін рушив у путь, заздалегідь визначивши напрям. Ґрунт, скутий корінням дерев і кущів, майже скам’янів. Зник найдрібніший пісок, з якого утворювалися дюни, зник пил, що клубочився в повітрі.
Коні просувалися бадьорим кроком серед паха-брава – високої трави, в якій індіанці ховаються під час грози. Дедалі рідше траплялися водойми, порослі верболозом, та місцева рослина Gugnerium argenteum, що полюбляє прісну воду. Коні, взрівши в лощині воду, притьмом скористалися цим і з жадібністю припали до неї, ніби поспішали запастися життєдайною вологою.
Талькав їхав попереду, обстежуючи кущі і розполохуючи чолінас – найнебезпечніших гадюк, укус яких менш ніж за годину валить навіть бика. Прудконогий Талькавів кінь перемахував через густі кущі, допомагаючи господареві прокладати шлях тим, хто їхав позаду. Це значно полегшувало просування загону рівнинами.
Природа навколо була одноманітна, довкруж жодного каменя. Безмежна, нескінченна одноманітність! Не було й натяку на якийсь пейзаж, або подію, або сюрприз природи! Лише Паганель, учений-ентузіаст, примудрявся помічати щось там, де не було нічого примітного, і милуватися дрібницями скупої природи. Що ж тішило його? Він, либонь, і сам не міг дати не це питання відповіді. Можливо, якийсь кущик або травинка. Та навіть цього було досить, аби розв’язати язика балакучому географові, і він повчав Роберта, який охоче слухав його.
Увесь день 29 жовтня наші вершники спостерігали неозору одноманітну рівнину. Близько другої години по полудні вони помітили під ногами коней багато кісток якихось тварин. То були зотлілі бліді останки величезного стада биків. Однак ці скелети не були безладно розкидані. Ніхто не міг пояснити, чому на такому невеликому просторі зібрано таку кількість скелетів. Це було загадкою навіть для Паганеля, і він звернувся з цим питанням до Талькава. Той не забарився вдовольнити його цікавість.
Вигук географа: «Неймовірно!» – і ствердний кивок голови патагонця дуже зацікавили присутніх.
– Що ж це таке? – запитали вони Паганеля.
– Блискавка! – відповів географ.
– Як! Блискавка здатна таке спричинити? – вигукнув Том Остін. – Убити наповал півтисячне стадо!
– Так каже Талькав, і я вірю йому, адже грози в пампі вирізняються особливою люттю. Хоч би нам не довелося випробувати цього на власній шкурі!
– Щось дуже жарко, – промовив Вільсон.
– Термометр показує 30 градусів у тіні, – відгукнувся Паганель.
– Це мене не дивує, – мовив Гленарван, – я почуваюся так, наче по мені пробігає електричний струм. Сподіватимемося, ця спека нетривала.
– На жаль, – заперечив Паганель, – нам годі розраховувати на зміну погоди, на горизонті – жодної хмарки!
– То погано, – зауважив Гленарван, – наші коні змучені спекою. Тобі, мій хлопчику, не дуже жарко? – запитав він Роберта.
– Ні, сер, – відповів хлопчик, – я люблю спеку, вона приємна!
– Особливо взимку, – зауважив майор, пихкаючи сигарою.
Увечері зробили привал поблизу покинутого ранчо – глиняної мазанки із солом’яним дахом. Ранчо було обнесене трухлявим частоколом, який, щоправда, таки міг уночі захистити коней від нападу лисиць. Самим коням ці тварини не можуть заподіяти шкоди, але хитрунки перегризають збрую, тоді коні можуть легко вирватися на свободу.
За кілька кроків від ранчо була вирита яма, що, вочевидь, правила за вогнище. У ній ще збереглася остигла зола. Всередині ранчо була лавка, вбогий лежак із бичачої шкіри, казанок, рожен і чайник для кип’ятіння мате.
Мате – напій із настою сушених трав, поширений у Південній Америці. Як і більшість американських напоїв, його п’ють крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував мате, і мандрівники залюбки запили ним вечерю, гідно поцінувавши індіанський напій.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце піднялося ніби в розпеченому тумані й залило землю пекучими променями. Температура цього дня була нестерпна. На лихо, на рівнині, годі було шукати прихистку від спеки. Однак експедиція мужньо прямувала на схід.
Кілька разів дорогою траплялися величезні стада тварин, які не мали сил пастися під нещадним сонцем і ліниво валялися на траві. Сторожів, точніше пастухів, не було видно, лише собаки, що звикли втамовувати спрагу, висмоктуючи молоко в овець, вартували величезні череди корів, телят і биків.
Місцева рогата худоба вельми покірна, їй не властива інстинктивна реакція на червоний колір, притаманна європейським побратимам.
– Поза сумнівом, це пояснюється тим, що тут вони пасуться на республіканських випасах! – зауважив Паганель, вельми задоволений своїм дотепом.
До полудня в пампі почалися певні зміни. Стомлені одноманітністю цих місць мандрівники одразу ж їх помітили.
Дедалі рідше стали траплятися злаки. Замість них з’явилися ріденькі реп’яхи і гігантські чортополохи заввишки в дев’ять футів, що здатні ощасливити всіх ослів земної кулі. Подекуди росли низькі колючі чагарники темно-зеленого кольору. На такому висушеному ґрунті ці непоказні рослини були вельми цінні. Досі волога, що зберігалася в глинистому ґрунті рівнини, живила пасовище; тож трав’янистий покрив був густий і розкішний. Але тут цей килим, місцями витертий, місцями прорваний, оголив свою основу і продемонстрував убогість ґрунту. Талькав указав своїм супутникам на ці красномовні ознаки посухи.
– Особисто я зовсім не проти цієї зміни, – заявив Том Остін, – трава, довкруж трава – це врешті-решт може і набриднути.
– Так, але там, де трава, там і вода, – відгукнувся майор.
– О, це не проблема, – втрутився Вільсон, – дорогою нам обов’язково трапиться річка.
Якби Паганель чув цю фразу, то обов’язково зауважив би, що між Ріо-Колорадо і горами аргентинської провінції протікає дуже мало річок, але він саме пояснював Гленарвану явище, яке його зацікавило.
У повітрі витав запах паленого, проте аж до горизонту вогню не було видно. Не було також і диму – свідчення далекої пожежі. Отже, це явище не можна було пояснити якоюсь природною причиною. Незабаром запах горілої трави став такий відчутний, що всі, за винятком Паганеля і Талькава, були здивовані. Географ, завжди готовий пояснити будь-яке явище, повідав їм таке.
– Ми не бачимо вогню, проте відчуваємо запах гару. «Немає диму без вогню» – це прислів’я не менш правдиве в Америці, ніж у Європі. І це означає, що десь є пожежа, але у цій пампі така рівна поверхня, що повітряні маси рухаються без перешкод, тож запах палаючої трави можна відчути і за 75 миль.
– За 75 миль? – недовірливо перепитав майор.
– Саме так, – підтвердив Паганель. – Маю лише додати, що такі пожежі доволі часто охоплюють великі простори і подеколи досягають величезної сили.
– Хто ж підпалює прерії? – запитав Роберт.
– Висушені спекою трави часто вражає блискавка, а іноді це роблять самі індіанці.
– А навіщо вони це роблять?
– Не знаю, чи це правда, але вони стверджують, ніби після таких пожеж у пампі краще ростуть злаки. Це доводило б, що зола живить ґрунт. А я вважаю, що мета цих пожеж – знищення мільярдів кліщів, які доймають стада.
– Але такий дикий спосіб може вартувати життя тваринам, – зауважив майор.
– Буває, згорають стада, але зважаючи на їхню незліченну кількість, це дрібниці.
– До них мені байдуже: це справа індіанців, – провадив Мак-Наббс. – Я думаю про мандрівників, які перебувають у пампі. Адже і їх може заскочити полум’я?
– Звичайно! – задоволено вигукнув Паганель. – Іноді так стається, і я залюбки поспостерігав би таке видовище.
– Це схоже на нашого вченого, – сказав Гленарван. – У несамовитій любові до науки він ладен живцем згоріти.
– Годі вам, любий Гленарване, я прочитав Купера, і його «Шкіряну Панчоху». Завдяки їй я навчився рятуватися від наступу полум’я. Усе просто: довкола себе в радіусі кількох туазів треба вирвати траву. Тому я не боюся степової пожежі, більше того, щомога закликаю її.
Утім Паганелеві побажання не здійснилися, і його підсмажували лише палючі промені сонця. У цій тропічній спеці задихалися коні. Лише подеколи на вогненний диск набігала хмарка, тоді вершники підганяли коней, намагаючись триматися в життєдайній тіні, яку разом із хмарою гонив уперед західний вітер. Та невдовзі хмара обганяла коней, і сонце вогненними потоками знову заливало висушений ґрунт пампи.
Вільсон, запевняючи, що вони мають доволі води, зовсім не врахував нестерпну спрагу, що мордувала мандрівників. Поквапився він також і з думкою, що дорогою їм неодмінно трапиться річка. Шляхом їм не трапилося жодної річки, ба навіть пересохли штучні водойми, викопані індіанцями. Із збільшенням ознак засухи Паганель запитав Талькава, де той сподівається знайти воду.
– В озері Салінас, – відповів індіанець.
– А коли ми туди дістанемось?
– Завтра ввечері.
Зазвичай мандрівники аргентинською пампою риють колодязі і знаходять воду на глибині кількох туазів. Та наші подорожні не могли скористатися цим способом, адже не мали інструментів, необхідних для копання колодязів. Довелося обмежитися невеликою порцією води. Загін не потерпав од спраги, одначе й не мав можливості цілком її втамувати.
Подолавши 30 миль, увечері зробили привал. Усі сподівалися поновити сили міцним сном, але вночі рій настирливих москітів і комарів нікому не дав спокою. Їх поява свідчила про скору зміну вітру, який незабаром і справді подув із півночі. Ці кляті комахи зазвичай полишають ту місцевість лише за південного або південно-західного вітру.
У той час як майор спокійно зносив дрібні життєві знегоди, Паганель повсякчас нарікав на долю. Він шпетив москітів і комарів, досадував через відсутність підкисленої води, що втамовує нестерпний біль од укусів. Майор намагався втішити географа, мовляв, той має вважати себе щасливчиком, якщо з трьохсот видів відомих натуралістам комах на них напали лише два. Однак, Паганель прокинувся в кепському гуморі. Та все ж учений швидко збирався, оскільки цього дня належало дістатися озера Салінас. Коні дуже потомилися, вони мало не помирали від спраги, хоча вершники й урізували свою порцію води на користь тварин, все ж її бракувало. Коли панував північний вітер, спека із суховієм здавалася ще нестерпнішою.
Однак цього дня монотонну путь було порушено. Мюльреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив про наближення загону індіанців. До цієї зустрічі поставилися неоднаково. Гленарвану спало на думку, що від цих тубільців він, імовірно, довідається про потерпілих на «Британії». А от Талькав не був радий зустрічі з індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.
За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.
На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі[41], бола[42] і ласо.
Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.
– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.
– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.
– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.
– Гаучо, – відповів патагонець.
– Гаучо, – повторив Паганель, повертаючись до своїх супутників, – гаучо! Тоді їх нема чого боятися.
– Чому? – запитав майор.
– Тому що гаучо – сумирні пастухи.
– Ви так думаєте, Паганелю?
– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.
– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.
– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.
– Що ви! – вигукнув Паганель.
І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:
– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.
– Помиляюсь? – перепитав учений.
– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.
– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.
– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.
– Я помилився, пане Мак-Наббс?
– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.
Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.
– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!
– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.
– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.
– А ви надто заїдливі, – відбив майор.
Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.
– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:
– Це північний вітер.
– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?