Страница:
Але раптом помiтив, що i його розглядають теж. I не тихцем, а вiдверто. В
нього втупилися очима i бояриня Анастасiя, i Микола, i Степан, i Янка.
Вiн трохи було знiяковiв, та потiм подумав, що нема чого знiчуватися.
Сьогоднi вiн сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього
забудуть, та й вiн сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох
лiт терло його i м'яло так, що вiн уже звик до всього. Чого ж йому
нiяковiти пiд поглядами цих бояр та боярчукiв?
I вiн пiдвiв очi.
Насупроти нього сидiла Янка. Була вона тендiтна, нiби пiдлiток. Червоне
платно, вишите срiблом, щiльно облягало ©© ставну постать i ледь помiтнi
груди, що лише недавно почали наливатися дiвочою принаднiстю. На бiлiй
шийцi червонiв разок дрiбних коралiв, а густе чорне волосся, що пухкою
короною огортало ©© голiвку, спадало за спину тугою косою.
Боже, яке гарне створiння!
Вона нагадала йому Милану, якою та була п'ять чи шiсть рокiв тому
назад. Але образ Милани вже розплився в просторi часу, утратив чiткiсть i
свiжiсть, а це дiвча було зовсiм близько, таке чисте, по-дитячому нiжне i
разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце i на мить затуманилася
голова.
Вiн спiймав ©© погляд i був вражений, бо помiтив у ньому щось таке, що
змусило його пiдвести на не© очi ще й ще раз. На вигляд вона здавалася
отроковицею, а погляд ©© був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрiлий,
нiби належав дорослiй, життям умудренiй жiнцi. У ньому вже не було й
краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки,
була якась загадковiсть, заглибленiсть i цiкавiсть.
В наступну хвилину, коли вiн удруге зиркнув на не©, той погляд був уже
зовсiм iнший - у ньому раптом заблискотiли якiсь лукавi iскринки, нiби
вона уздрiла в ньому щось чудне i смiшне.
А потiм, коли зиркнув утрет , - ще iнший. На цей раз йому здалося, що
дiвчина просто зневажливо, навiть з огидою розгляда його розпатланого,
хтозна-вiдколи не стриженого чуба, що важкою гривою спада на плечi, таку
ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
Вiн злегка почервонiв. А як би вона дивилася на нього, якби зустрiла
таким, яким вiн був ще сьогоднi вранцi, - брудним обiрванцем? Та ще коли б
почула нестерпно смердючий дух затхлих маслакiв, якими його годували,
кiнського та власного поту, що нiколи не полишав його, коли б побачила те
дрантя, що звалося його одягом... Добре, що вiн скупався i переодягся, а
то б не залишалося нiчого iншого, як пiд тим поглядом провалитися крiзь
землю.
Вiн ще раз зиркнув на не©. На цей раз ©© темнi очi були смутнi й
глибокi, як серпнева нiч. Де й подiлося оте загадкове, смiхотливе та
пустотливе, що так його збентежило! Вiн хотiв глибше розiбратися в цьому
новому для нього поглядi, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який,
зiтхнувши, сказав:
- Рiднi мо©! Дорогi мо©! Два лiта жили ми в передчуттi близько© бiди,
яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрiй половинi нашо© землi, i
ось дiждалися: вона сто©ть уже на нашому порозi! Наступають для Ки ва i
Ки©всько© землi суднi днi - прийшли дикi i лютi племена - гоги й магоги,
безбожнi моавитяни, мунгали-татарове. Ранiше ви чули про них лише вiд
утiкачiв-бiженцiв, а нинi побачили самi... Та не будемо загодя лякатися!
Не будемо загодя ховати себе! Ки©в - город великий, люду у нас багато, з
нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, висто©мо! Тож будемо
сподiватися на краще!.. А зараз - до трапези! I хай вона буде не останньою
в нашому життi!
Вiн перехрестився i почав ©сти. Це ж саме зробили всi iншi.
Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти рокiв вiн не пригаду
дня, коли був ситий. А сьогоднi взагалi не мав i рiски в ротi. Щоб не
привертати до себе уваги боярина та його домочадцiв, вiн намагався
стримуватися - ©в поволi. Та скоро забув про це. На столi - свiжий хлiб,
якого вiн не тiльки не ©в п'ять рокiв, а й не бачив; гречана каша з
гусятиною, солонi огiрки та квашена капуста, налисники, перекладенi сиром
i запеченi в сметанi. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть
озвiрiла вiд безконечного голодування, вiд недо©дкiв половецьких та
мунгальських. А тут раптом - така своя, звична з дитинства смачна ©жа! I
вiн мимоволi забував про все i про всiх. Мiцнi зуби з хрумкотом кусали
присмажену шкоринку хлiба, з вовчою пожадливiстю рвали гусячу печеню,
хрускали соковитими огiрками та капустою, змащеною запашною рижi вою
олi ю.
В одну таку мить, коли вiн, забувши про все, запихався за обидвi щоки,
його погляд упав на Янку.
I тут вiн завмер. Недожований кусень застряв йому в горлi: дiвчина
тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але не ©ла, а поверх не©
дивилася через стiл на нього, i знову в ©© очах було щось таке, що змусило
його густо почервонiти.
"Мабуть, я ©й здаюся бридким чудовиськом, - подумав вiн з досадою. - Ще
б пак! Патли i борода - як у попа, а пожадливiсть - як у вовка! з чого
чудуватися!"
Йому було нiяково, соромно, i вiн вiдклав ложку.
Боярин Дмитро помiтив це i теж витер вуста рушником.
- Не поспiшаймо... Вечiр довгий, а все, що в мисках, наше...
Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
- Питай, боярине, - тихо промовив Добриня.
- Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашо© господи, то розкажи, хто ти
i звiдки, як жилося тобi в неволi. Все розкажи! Все нам цiкаво знати!
Добриня сумно усмiхнувся.
- Якщо все пригадати, то й ночi не вистачить для розповiдi.
- Всього не треба. Спочатку - хто ти, звiдки, як потрапив у неволю?
- Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над Iрпенем. Якраз
насупроти Лисiвського монастиря - через рiчку...
- Знаю, - кивнув головою Дмитро. - Це недалеко вiд наших вотчин -
Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приiрпiнських лiсах та
плавнях. Гарнi мiсця! Розкiшнi!
- Лiпших i не зiськати! Сходив я i нашу землю, i Половецьку, а тако©
розкошi, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше
розташоване в самому кутi, утвореному рiчками Iрпенем та Олешнею, а з
третього боку - Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навiть узимку не
замерзають криницi-джерела та прогно©. Рудка багата на залiзну руду, i ми
витоплювали з не© добру крицю, яку привозили в Ки©в на продаж... З
четвертого боку, вiд заходу сонця, Калиновий Кут вiддiлявся вiд наших
сiльських угiдь озером Рокитним, на березi якого i стояли хата та кузня
мого батька... Гарно там було влiтку, ох, як гарно! Всюди понад берегами,
тобто навколо всього села, росли заростi калини. Ось чому Кут i назвали
Калиновим. Навеснi як зацвiте - мов у молоцi село купа ться! А восени
забагрянi листям та достиглими кетягами ягiд - нiби дiвчина пиша ться у
вiнку!.. Земля у нас така, що встроми в не© прута - виросте дерево, а в
лiсах, рiках, на болотах звiра, риби, птицi - не злiчити!.. Та не тiльки
цим славен Калиновий Кут, а умiльцями, що постачають залiзо всiй окрузi -
вiд Ки ва до Василькова i вiд Мутижира до Витичева. Всюди там ножi,
чересла, мечi - з нашо© крицi! I я з батьком та братами витоплював ©© та
возив ковалям на продаж.
- Ну, а в неволю ж як потрапив?
- Розповiм... Iшов менi вiсiмнадцятий рiк, i я був найстарший у нашiй
сiм'© Сичiв - так прозивався наш рiд, бо ще були роди Возкiв, Зайцiв,
Орлiв, Перепелiв, Синиць. За мною йшли брати Василь та Iван, що були
погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять лiт. Нестарими ще були
батько Пилип та мати Марiя.
- Так, нiби про нашу сiм'ю розповiда ш, - замислено промовив Дмитро.
- Жили ми дружно. Як тiльки спиналися на ноги, бралися до роботи -
допомагали батькам. Село наше монастирське, i ми повиннi були сплачувати
десятину Лисiвському монастиревi: i десятий снiп, i десятого вола, i
десяту дуплянку бджiл, i навiть десятий пуд крицi. Життя було нелегке, i
наша помiч була не зайва. В чотирнадцять лiт я вже вмiв усе: i орати, i
сiяти, i молотити, i крицю варити, i косу та серпа в кузнi викувати, i
навiть читати та писати, бо кiлька зим батько посилав мене у Лисiвку
прислуговувати ченцям, а тi, гадаючи зробити з мене послушника[34],
навчали мене книжнiй премудростi.
Добриня ненароком зиркнув на Янку i побачив, якими розширеними з
цiкавостi i подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й подiлося
презирство, що ще зовсiм недавно струмувало з них. Що ж ©© так вразило?
Однак ця думка не завадила його подальшiй розповiдi.
- За мною пiдростали брати, - вiв вiн далi, - i з нас батьковi була
добра помiч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги вiд не© майже
нiяко©, отож i почала менi казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи
менi роботящу невiсточку!.. Спочатку я смiявся, вiджартовувався, але
тихцем почав приглядатися до дiвчат, аж поки наглядiв одну - Милану. Була
вона на рiк чи на два молодша за мене i лицем красна - русява, зеленоока,
як русалка, а норовом лагiдна, мов домашня киця. Чи покохав я ©©, не знаю,
але менi вечорами хотiлося йти на ©© куток, дивитися на не© i слухати, як
вона виспiву з дiвчатами на колодках та насмiха ться з хлопцiв, якi
зачiпали ©©. Лише з мене не насмiхалася, а нiби ненароком зиркала в мiй
бiк i червонiла, коли ловила мiй погляд. Так минуло пiвроку чи й рiк, i я
сказав ©й, що хочу побратися з нею.
Вiн знову глянув на Янку. Вона, зда ться, й не дихала - вся
напружилася, перетворилася на увагу, оченята горiли, але в них прича©вся
страх. Чому б то?
Уважно слухали й iншi - боярин та бояриня, ©хнi сини та невiстки.
Тепер, як йому здалося, його розповiдь зацiкавила i ©х. Нiхто не зводив з
нього очей.
- Ми домовилися повiнчатися. Вже й день був визначений, вже й у
монастирськiй церквi домовлено було, та, на лихо, за два чи три днi до
весiлля я по©хав до Ки ва ще дещо купити. Накупив - i радий, повертаюся
додому. Шлях битий - з Ки ва до Бiлгорода, з Бiлгорода до Лисiвки, а там
через рiчку - i вдома. Лежу на возi, дивлюся на небо - думаю. Притомленi
конi тюпають помалу, вiз поскрипу , а думки пливуть i пливуть, як хмарки
над головою... Та раптом почув я кiнський тупiт. Пiдвiвся, глянув -
половцi! Сотня, а може, й двi. То був, як я дiзнався пiзнiше, навороп[35]
хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичi. Я ударив коней.
Та хiба втечеш возом вiд верхiвця? Наздогнали, коней, воза i все, що було
на возi, забрали, а мене потягли в неволю... Так я став полонеником
половецьким.
Важко було: худобу пас i коней доглядав, повсть валяв, кобилиць до©в та
кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарi дiзналися, що руду вмiю
знаходити та крицю з не© варити, то й зовсiм зле стало. Хан Котян наказав
стерегти мене пильно, щоб не втiк, - i кував я шаблi, наконечники стрiл та
списiв, кличi[36], вiсi для кибиток, стремена, броню для шоломiв та
панцирiв...
Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Бати вi. Що там робилося!
Спочатку татарове напали на диких половцiв, що кочували по Сiверському
Дiнцю, Осколу та Соснi, i пройшли карнами по всiй половецькiй землi.
- Карнами? - перепитав Дмитро.
- Щоб нiхто не втiк, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь
мiсцевiсть зi всiх бокiв, стягували туго цю петлю i всiх, хто потрапляв у
не©, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецько© знатi - до
ханiв, бе©в, баянiв, ©х висiкали впень - чоловiкiв, жiнок, дiтей. Всi
степи були сполощенi половецькою кров'ю. Трупiв нiхто не ховав - нiкому
було. Так i лежали в травi, аж поки звiрi та птахи не обгризали м'ясо, не
розносили костi.
- Боже! Боже! - прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасiя. -
Який жах! Це ж i нам таке буде!
- Помовч! Не накликай бiду! - промовив Дмитро. - Розповiдай далi,
хлопче!
- Потiм узялися за донських половцiв. Налетiли, мов буря, вирубали
ханiв з роду Кончака та простих кочовикiв, якi не здавалися, а iнших
погнали в полон, за рiку Волгу.
- Як же ти врятувався?
- Половецьких невiльникiв мунгали зробили сво©ми рабами. Мене теж. Коли
вони з Дiнця накинулися на приднiпровських половцiв хана Котяна, тi рiшуче
оборонялися, але були розбитi. Тодi Котян, покидавши стада й отари, табуни
i полоненикiв, забрав жон сво©х, дiтей та онукiв i пiшов з
тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту i притулку у короля
Бели[37], свого племiнника... Отак я став, як i багато iнших, рабом ще
лютiших завойовникiв, нiж половцi. Тепер я зазнав ще гiршого лиха! Не раз
бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смертi в вiчi, а про те, що
потраплю в Ки©в i сидiтиму в господi самого боярина Дмитра, i в гадцi не
мав... А от пощастило!
Добриня замовк. Усi теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасiя плакала i,
не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка вiдвернулася i тихцем
витирала сльози рукою.
Боярин сидiв насуплений, i Добриня, дещо розгублений, подумав, що
сказав щось не так, i вже пригадував, що ж саме в його розповiдi могло так
вразити всiх i довести до плачу.
Його стан помiтив боярин i, важко зiтхнувши, сказав:
- Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну...
Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
- Я не хотiв цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
- Нi, нi, ти не винен... Сам того не вiдаючи, ти нагадав нам про сина
нашого - Iллю...
- У вас був ще один син?
- Отож-бо що був... Та нема... Спiткала його така ж, мабуть, доля, як i
тебе, якщо не гiрша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович,
- ти його зна ш, бо вiн довго князював у Ки вi, - послав його у Володимир
до князя Юрiя Всеволодовича з посланням. По©хав Iлля з гриднями - та мов у
воду впав... Нi слуху нi духу!.. Потiм ми дiзналися, що якраз потрапив пiд
Бати©в погром... Чи загинув, чи в неволi - хто те зна ... Одно ясно: якби
був живий i не в полонi, то досi б заявився... Отже, або згинув, або в
полонi у нечестивцiв...
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумiв, що то його останнi слова про
нестерпний татарський полон нагадали всiй боярськiй сiм'© про нещасного
сина i брата i завдали глибокого суму всiм. Таж хiба вiн знав?
- Все могло бути, - сказав тихо. - Однак будемо сподiватися, що вiн
живий - у полонi. А з полону, як вiдомо, рано чи пiзно повертаються...
Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
Вiн пiдбадьорював засмучену родину, пiддавав надi©, хоча в душi сам був
далеко не впевнений, що юному бояриновi Iллi пощастило вижити в тiй
смертельнiй круговертi, в яку вiн несподiвано для себе потрапив. Швидше
всього загинув, як загинули тисячi i тисячi iнших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихiтка
надi© оживля померклу душу, вiдроджу вiру, без яко© неможливо жити далi.
Нiмими благальними поглядами вони просили його - кажи, кажи! Ми
слуха мо тебе!
Янка витягнула шийку, i в ©© темно-оксамитових очах, злегка прикритих
довгими вiями, вже не було, як ранiш, нi подиву, нi посмiху, нi приховано©
зневаги, а лише свiтилося сподiвання. Сподiвання? На що - на чудо?
Але вiн мовчав, не знаючи, що ще ©м сказати, як утiшити, отодi боярин
торкнувся його рукава.
- Скажи менi, друже, ти ж бачив, татарове не всiх русiв убивають?
Багатьох беруть у полон?
- Багатьох.
- Отже, i Iллю могли не вбити, а взяти в полон?
- Могли.
- I ти бачив таких полонених?
- Я один з них.
- Ти не такий. Ти був полонеником у половцiв - i мунгали взяли тебе, як
рiч, що належала переможеним, як вiйськову здобич. Ти не воював проти них.
А ось таких, як Iлля, що воювали, ти зустрiчав?
- Ще й скiлькох!
Через стiл перехилилася бояриня Анастасiя. В ©© темних, як i в дочки,
очах пробилася, як стеблинка рясту з-пiд снiгу, боязка надiя.
- То, може, й Iллю ти там зустрiчав?
- Може, й зустрiчав. Та хiба ж я мiг знати, що то ваш син?
- Його не важко помiтити i запам'ятати - у нього така постава, таке
лице, такi очi, що коли хто раз його побачить, то навiки запам'ята . Вiн
найкращий, незвичайний...
Дмитро нахмурив чоло:
- Анастасi ! Ну хiба ж можна так? Кожнiй матерi своя дитина -
найкраща...
Та бояриня вiдмахнулася вiд його слiв.
- Iлля таки найкращий! Схожий на Iсуса Христа... На такого, як малюють
на iконах, - високочолого, ясноокого... Святого!
- Анастасi ! - знову не втримався Дмитро. - Ну що бо ти мовиш!
Бояриня нiби не почула чоловiкового голосу - з надi ю дивилася на
гостя, чекаючи, мов чуда, ствердно© вiдповiдi.
Ну що ©й вiдповiсти? Як не вразити материнського серця? Обманути?
Сказати, що зустрiчав подiбного? Що, може, то вiн? Вдихнути в ©© душу
надiю? Вона, мабуть, повiрить, бо хоче вiрити. Але ж обман помiтять iншi -
боярин, його сини, Янка, невiстки, ©м так само боляче, як i ©й, i видимий
обман лише сильнiше дошкулить ©м. Нi, так не годиться!
I Добриня заперечно похитав головою:
- Нi, не зустрiчав... На жаль, не зустрiчав. Дмитро вимушено
усмiхнувся, вiдкинувся на спинку стiльця.
- Звичайно, звичайно... Свiт широкий, орда многолюдна, а чоловiк у нiй
- мов галузка в безмежному морi! Де вже там його зустрiти! Якщо Iлля
живий, то десь поневiря ться. - I щоб перемiнити розмову, запитав: -
Завтра Менгу обступить Ки©в, захоче взяти його - як вiн це робить?
Добриня зрадiв, бо це запитання вiдвертало увагу вiд болючих спогадiв
про Iллю.
- Я був пiд Переяславом, пiд Чернiговом, пiд Путивлем. Усюди мунгали
спочатку обступають мiсто, потiм довго умовляють його мешканцiв пiддатися
©м без бою, а якщо тi вiдмовляються, знаходять найслабше або найзручнiше
для приступу мiсце, пiдвозять туди пороки i б'ють ними доти, доки
проломлять ворота або вал. А тим часом засипають мiсто стрiлами - простими
або спiвучими, закидають з катапульт камiнням та китатським[38] вогнем. А
тодi вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на
втрати.
- Отже, втрати у них неминучi?
- Безперечно. Хоча справжнi мунгали зазнають ©х небагато.
- Чому?
- Бачте, ©х у Батия, як я пересвiдчився, всього один з десяти. Решта -
то збiрнi дружини пiдкорених народiв i племен. х силомiць узяли до
вiйська i змушують iти попереду.
- Але ж вони можуть не йти?
- Такого не бува , бо над усiма тяжi закон Чiнгiс-хана - якщо один з
десятка кинувся вперед, за ним повиннi йти у бiй iншi! А хто не пiшов,
тому тут же вiдрубують голову! Якщо десятника ворог вiзьме в полон, а
пiдлеглi не визволять його, тодi всiх ©х теж очiку смерть! Якщо ж пiд час
бою хтось один iз десятка без наказу вiдступить або кинеться тiкати,
всьому десятковi ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушу ©х
слiдкувати один за одним i безвiдмовно виконувати накази старших. Той же
страх змушу ©х лiзти у вогонь i в пекло - i перемагати! Та ще - прагнення
здобичi, бо пiд час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у
переможених.
- Отже, втрат вони зазнають... - пiдсумував Дмитро. - I немалих! Тож,
треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далi Батий не зможе...
Скiльки ж во©нiв у нього?
- Хто те зна ! Хiба що сам Батий... Та й збира ться воно докупи лише
тодi, коли, виставивши перед сво ю золотою юртою чорне знамено вiйни,
Батий сам виступа в похiд. Такий великий похiд вiдбувся позаторiк на
Залiську Русь - джихангiр, кажуть, вiв тодi з собою двана-дцать туменiв,
але частiше вiн посила царевичiв - сво©х рiдних та двоюрiдних братiв - i
да ©м один або два, рiдше три тумени.
- Скiльки ж зараз вiйська у Менгу?
- Коли йшов на Чернiгiв, то мав два тумени. А зараз, може, трохи бiльше
половини залишилося. Частина во©нiв загинула у битвi з Мстиславом
Глiбовичем пiд Чернiговом, багато полягло пiд час взяття самого мiста,
немало розгубилося по всiй Сiверськiй землi. Ще бiльше було поранених,
яких разом iз здобиччю та полоненими було вiдправлено в Орду пiд наглядом
сторожi.
Дмитро пiдвiв очi на синiв.
- Чу те? ©х зовсiм небагато... А Чернiгiв усе ж упав! Чому? Мабуть, рiч
не в тiм, що ©х багато, а в тiм, що нас кожного разу виявля ться при
зустрiчi з ними менше, нiж ©х. Ось де наша бiда! У нас усяк за себе:
Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А вiзьмiть Торжок, Козельськ,
Переяслав, Чернiгiв, Путивль - усi покладалися тiльки на власнi сили. Поки
князi воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не
бiльше за тих, що оборонялися. Тепер - зовсiм iнше. У Батия в п'ять, у
десять разiв бiльше вiйська, нiж у будь-якого нашого князя, - ось вiн i
громить нас поодинцi. Жодного разу нашi князi не стягнули сили в один
кулак та не вдарили Батия так мiцно, щоб йому не захотiлося бiльше
потикатися до нас, щоб покотився вiн назад, до Волги та Хвалинського моря.
Отож i виходить, що не вiн нас перемага , а ми самi себе губимо.
- Невже i нас не обмине ця бiда? - спитав Микола.
- Те ж саме чека i нас. Ки©в залишився сам, i нiхто не допоможе йому.
Не приведе сюди дружин нi князь смоленський, нi галицький, нi волинський.
Розпалася Русь, розлетiлася в рiзнi боки, як розв'язаний куль соломи на
вiтрi, i нiяка сила вже не збере ©© докупи! О Господи! Що сталося з нами!
Що сталося!
Дмитро заплющив очi i приклав руку до чола, нiби йому враз стало
недобре. Бояриня Анастасiя кинулась до нього.
- Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зумi взяти Ки ва,
що йому не по зубах вiн! А тепер... Невже ти гада ш, що Менгу переможе
нас?
Дмитро важко пiдвiв голову, вiдкинув назад довгi пасма темно-русого
волосся, зiтхнув:
- Менгу не вiзьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
- Не думай про це. Адже у нас князь Михайло - хай вiн дума . А ми
будемо довечерювати.
Боярин знову взяв ложку - дiстав шмат гусятини з кашею.
- А й справдi, давайте довечерювати та вiдпочивати, бо хтозна, що готу
нам наступний ранок.
6
Прокинувся Добриня вiд грюкоту в дверi. "Заспав", - подумав з досадою,
схоплюючись з лiжка i швидко одягаючись.
Грюкiт розлiгся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
- Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добринi обiрвалося серце. Менгу
оточу Ки©в! На ходу застiбаючи кожуха, вiн вийшов у сiни. Там уже стояв
зi свiчкою в руках боярин Дмитро i вiдчиняв дверi. Вiд притоку морозяного
повiтря свiчка заблимала, в ©© мерехтливому свiтлi вималювалася вкрита
iне м висока постать у кожусi та волохатiй шапцi. То був двiрський
Никодим.
- Що сталося? Татари? Чи горимо? - з тривогою в голосi спитав Дмитро.
- Нi, боярине, i не татари, i не горимо, - спроквола вiдповiв
двiрський. - Нарочний вiд князя... Жде тебе бiля ворiт.
- Треба ©хати з ним? Так рано? Нiч же! I чому?
- Князь ви©здить iз Ки ва!
Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
- Як ви©здить? Куди?..
- Залиша Ки©в... Велiв тобi негайно прибути.
- Як же так? У таку хвилину, коли татари пiд мiстом! В сiнях з'явилися
Микола та Степан, заспанi, у довгих бiлих сорочках.
- Що тут? Хто грюкав?
- Одягайтеся хутко - по©демо до князя! - кинув ©м Дмитро, а Никодимовi
звелiв сiдлати трьох коней.
- Дозволь i менi з тобою, боярине, - обiзвався Добриня.
Дмитро погодився.
- Iди з Никодимом - допоможеш осiдлати коней.
I швидше!
Невдовзi четверо верхiвцiв ви©хали з ворiт i разом з княжим нарочним
поскакали до Володимирового города.
Там, на майданi, мiж князiвськими хоромами i Десятинною церквою, при
свiтлi смолоскипiв лаштувалася в дорогу кiнна князiвська дружина. Попереду
стояло кiлька закритих саней з домочадцями князя - княгинею Оленою,
дочками та онуками. З хоромiв виносили клунки з припасами. Князь,
одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким комiром та взутий у битi
валянки, стояв у товариствi боярина Федора та духiвника Iвана i тихо
розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня - вiддав поводи Добринi.
- Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечi.
- Дмитре, я покликав тебе, щоб повiдомити про свiй вiд'©зд i
попрощатися. Я вирiшив залишити Ки©в...
- Залишити Ки©в? З дружиною? Як же можна! В такий час! - не втримався
вiд вигуку Дмитро.
- От саме тому, що такий час, - князь з притиском вимовив слово
"такий", - я i вiд'©жджаю. Ти спита ш - чому? Вiдповiм. Вранцi довкола
Ки ва стане Менгу, а в мене дружини - жменька одна. Навiть пiвтисячi не
набереться. Як з нею вiдстоювати столицю? От я i вирiшив по©хати у
Володимир та в Галич до князя Данила просити пiдмогу, а якщо там не
знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мiй син Ростислав -
свата ться до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не вiдмовить прислати
вiйсько на помiч.
- А як же ми, княже?
- Я покликав тебе не тiльки для того, щоб попрощатися, а й для того,
щоб надiлити тебе вiйськовою владою над киянами. Озброюй ©х - захищай
мiсто, поки сил стане. Будеш вiдтепер не тiльки тисяцьким, а й во водою! I
хай допомага тобi бог!
Дмитро схилив голову. Княжi слова не втiшили його, не зняли з душi
тривогу.
- Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть
люди?
Михайло Всеволодович нiчого не вiдповiв на цi гiркi слова, а рвучко
обняв во воду, тричi перехрестив.
- Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А менi - пора!
Вiн поспiшно сiв у критi сани - торкнув вiзника:
- Рушай!
Тайкома вiд киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло
Ки©в у тяжку годину. Дмитро вивiв його за Бiлгородськi ворота i довго
стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней i вершникiв швидко розта в
нiчнiй iмлi. Тодi зiрвав з голови шапку i спересердя ударив нею об землю.
- Прокляття! Утiк князь! Залишив нас напризволяще! Дба про себе, а не
про Ки©в! Нещасне мiсто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобi
прихилитися, нема у кого допомоги просити!
Добриня зiскочив з коня - пiдняв шапку.
- Вiзьми, во водо, простудишся!
7
Хоча князь Михайло намагався тайкома ви©хати з Ки ва, чутка про його
вiд'©зд швидко поширилася по всьому мiсту, i воно загуло, завирувало.
Стривоженi кияни вибiгали на вулицi.
- Це правда, що князь утiк?
- Кажуть, утiк.
- О Боже, що ж тепер з нами буде?
- Ви чули?
Новина обростала здогадами та вигадками.
- Всi бояри теж повтiкали.
- Та невже?
- А на Подолi, на Житньому ринку, кажуть, учора бiгала собака з двома
головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
- Ой лишенько! Не на добро се!
- Татари-мунгали перейшли Днiпро i вже облягають Ки©в!
- Свят, свят, свят! Ой людоньки!
Страх розповзався по Ки ву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як
умiв. Один брав лука та меча i бiг на мiський вал, другий хапався за
лопату, копав у пота мному мiсцi ямку i приховував до кращих часiв сво©
скарби, а третiй запрягав коней у сани, забирав домочадцiв i мчав геть iз
нього втупилися очима i бояриня Анастасiя, i Микола, i Степан, i Янка.
Вiн трохи було знiяковiв, та потiм подумав, що нема чого знiчуватися.
Сьогоднi вiн сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього
забудуть, та й вiн сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох
лiт терло його i м'яло так, що вiн уже звик до всього. Чого ж йому
нiяковiти пiд поглядами цих бояр та боярчукiв?
I вiн пiдвiв очi.
Насупроти нього сидiла Янка. Була вона тендiтна, нiби пiдлiток. Червоне
платно, вишите срiблом, щiльно облягало ©© ставну постать i ледь помiтнi
груди, що лише недавно почали наливатися дiвочою принаднiстю. На бiлiй
шийцi червонiв разок дрiбних коралiв, а густе чорне волосся, що пухкою
короною огортало ©© голiвку, спадало за спину тугою косою.
Боже, яке гарне створiння!
Вона нагадала йому Милану, якою та була п'ять чи шiсть рокiв тому
назад. Але образ Милани вже розплився в просторi часу, утратив чiткiсть i
свiжiсть, а це дiвча було зовсiм близько, таке чисте, по-дитячому нiжне i
разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце i на мить затуманилася
голова.
Вiн спiймав ©© погляд i був вражений, бо помiтив у ньому щось таке, що
змусило його пiдвести на не© очi ще й ще раз. На вигляд вона здавалася
отроковицею, а погляд ©© був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрiлий,
нiби належав дорослiй, життям умудренiй жiнцi. У ньому вже не було й
краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки,
була якась загадковiсть, заглибленiсть i цiкавiсть.
В наступну хвилину, коли вiн удруге зиркнув на не©, той погляд був уже
зовсiм iнший - у ньому раптом заблискотiли якiсь лукавi iскринки, нiби
вона уздрiла в ньому щось чудне i смiшне.
А потiм, коли зиркнув утрет , - ще iнший. На цей раз йому здалося, що
дiвчина просто зневажливо, навiть з огидою розгляда його розпатланого,
хтозна-вiдколи не стриженого чуба, що важкою гривою спада на плечi, таку
ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
Вiн злегка почервонiв. А як би вона дивилася на нього, якби зустрiла
таким, яким вiн був ще сьогоднi вранцi, - брудним обiрванцем? Та ще коли б
почула нестерпно смердючий дух затхлих маслакiв, якими його годували,
кiнського та власного поту, що нiколи не полишав його, коли б побачила те
дрантя, що звалося його одягом... Добре, що вiн скупався i переодягся, а
то б не залишалося нiчого iншого, як пiд тим поглядом провалитися крiзь
землю.
Вiн ще раз зиркнув на не©. На цей раз ©© темнi очi були смутнi й
глибокi, як серпнева нiч. Де й подiлося оте загадкове, смiхотливе та
пустотливе, що так його збентежило! Вiн хотiв глибше розiбратися в цьому
новому для нього поглядi, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який,
зiтхнувши, сказав:
- Рiднi мо©! Дорогi мо©! Два лiта жили ми в передчуттi близько© бiди,
яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрiй половинi нашо© землi, i
ось дiждалися: вона сто©ть уже на нашому порозi! Наступають для Ки ва i
Ки©всько© землi суднi днi - прийшли дикi i лютi племена - гоги й магоги,
безбожнi моавитяни, мунгали-татарове. Ранiше ви чули про них лише вiд
утiкачiв-бiженцiв, а нинi побачили самi... Та не будемо загодя лякатися!
Не будемо загодя ховати себе! Ки©в - город великий, люду у нас багато, з
нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, висто©мо! Тож будемо
сподiватися на краще!.. А зараз - до трапези! I хай вона буде не останньою
в нашому життi!
Вiн перехрестився i почав ©сти. Це ж саме зробили всi iншi.
Добриня був страшенно голодний. Упродовж п'яти рокiв вiн не пригаду
дня, коли був ситий. А сьогоднi взагалi не мав i рiски в ротi. Щоб не
привертати до себе уваги боярина та його домочадцiв, вiн намагався
стримуватися - ©в поволi. Та скоро забув про це. На столi - свiжий хлiб,
якого вiн не тiльки не ©в п'ять рокiв, а й не бачив; гречана каша з
гусятиною, солонi огiрки та квашена капуста, налисники, перекладенi сиром
i запеченi в сметанi. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть
озвiрiла вiд безконечного голодування, вiд недо©дкiв половецьких та
мунгальських. А тут раптом - така своя, звична з дитинства смачна ©жа! I
вiн мимоволi забував про все i про всiх. Мiцнi зуби з хрумкотом кусали
присмажену шкоринку хлiба, з вовчою пожадливiстю рвали гусячу печеню,
хрускали соковитими огiрками та капустою, змащеною запашною рижi вою
олi ю.
В одну таку мить, коли вiн, забувши про все, запихався за обидвi щоки,
його погляд упав на Янку.
I тут вiн завмер. Недожований кусень застряв йому в горлi: дiвчина
тримала перед собою дерев'яну ложку з кашею, але не ©ла, а поверх не©
дивилася через стiл на нього, i знову в ©© очах було щось таке, що змусило
його густо почервонiти.
"Мабуть, я ©й здаюся бридким чудовиськом, - подумав вiн з досадою. - Ще
б пак! Патли i борода - як у попа, а пожадливiсть - як у вовка! з чого
чудуватися!"
Йому було нiяково, соромно, i вiн вiдклав ложку.
Боярин Дмитро помiтив це i теж витер вуста рушником.
- Не поспiшаймо... Вечiр довгий, а все, що в мисках, наше...
Поговоримо... Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
- Питай, боярине, - тихо промовив Добриня.
- Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашо© господи, то розкажи, хто ти
i звiдки, як жилося тобi в неволi. Все розкажи! Все нам цiкаво знати!
Добриня сумно усмiхнувся.
- Якщо все пригадати, то й ночi не вистачить для розповiдi.
- Всього не треба. Спочатку - хто ти, звiдки, як потрапив у неволю?
- Ну, це найлегше... Родом я з Калинового Кута, що над Iрпенем. Якраз
насупроти Лисiвського монастиря - через рiчку...
- Знаю, - кивнув головою Дмитро. - Це недалеко вiд наших вотчин -
Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приiрпiнських лiсах та
плавнях. Гарнi мiсця! Розкiшнi!
- Лiпших i не зiськати! Сходив я i нашу землю, i Половецьку, а тако©
розкошi, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше
розташоване в самому кутi, утвореному рiчками Iрпенем та Олешнею, а з
третього боку - Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навiть узимку не
замерзають криницi-джерела та прогно©. Рудка багата на залiзну руду, i ми
витоплювали з не© добру крицю, яку привозили в Ки©в на продаж... З
четвертого боку, вiд заходу сонця, Калиновий Кут вiддiлявся вiд наших
сiльських угiдь озером Рокитним, на березi якого i стояли хата та кузня
мого батька... Гарно там було влiтку, ох, як гарно! Всюди понад берегами,
тобто навколо всього села, росли заростi калини. Ось чому Кут i назвали
Калиновим. Навеснi як зацвiте - мов у молоцi село купа ться! А восени
забагрянi листям та достиглими кетягами ягiд - нiби дiвчина пиша ться у
вiнку!.. Земля у нас така, що встроми в не© прута - виросте дерево, а в
лiсах, рiках, на болотах звiра, риби, птицi - не злiчити!.. Та не тiльки
цим славен Калиновий Кут, а умiльцями, що постачають залiзо всiй окрузi -
вiд Ки ва до Василькова i вiд Мутижира до Витичева. Всюди там ножi,
чересла, мечi - з нашо© крицi! I я з батьком та братами витоплював ©© та
возив ковалям на продаж.
- Ну, а в неволю ж як потрапив?
- Розповiм... Iшов менi вiсiмнадцятий рiк, i я був найстарший у нашiй
сiм'© Сичiв - так прозивався наш рiд, бо ще були роди Возкiв, Зайцiв,
Орлiв, Перепелiв, Синиць. За мною йшли брати Василь та Iван, що були
погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять лiт. Нестарими ще були
батько Пилип та мати Марiя.
- Так, нiби про нашу сiм'ю розповiда ш, - замислено промовив Дмитро.
- Жили ми дружно. Як тiльки спиналися на ноги, бралися до роботи -
допомагали батькам. Село наше монастирське, i ми повиннi були сплачувати
десятину Лисiвському монастиревi: i десятий снiп, i десятого вола, i
десяту дуплянку бджiл, i навiть десятий пуд крицi. Життя було нелегке, i
наша помiч була не зайва. В чотирнадцять лiт я вже вмiв усе: i орати, i
сiяти, i молотити, i крицю варити, i косу та серпа в кузнi викувати, i
навiть читати та писати, бо кiлька зим батько посилав мене у Лисiвку
прислуговувати ченцям, а тi, гадаючи зробити з мене послушника[34],
навчали мене книжнiй премудростi.
Добриня ненароком зиркнув на Янку i побачив, якими розширеними з
цiкавостi i подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й подiлося
презирство, що ще зовсiм недавно струмувало з них. Що ж ©© так вразило?
Однак ця думка не завадила його подальшiй розповiдi.
- За мною пiдростали брати, - вiв вiн далi, - i з нас батьковi була
добра помiч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги вiд не© майже
нiяко©, отож i почала менi казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи
менi роботящу невiсточку!.. Спочатку я смiявся, вiджартовувався, але
тихцем почав приглядатися до дiвчат, аж поки наглядiв одну - Милану. Була
вона на рiк чи на два молодша за мене i лицем красна - русява, зеленоока,
як русалка, а норовом лагiдна, мов домашня киця. Чи покохав я ©©, не знаю,
але менi вечорами хотiлося йти на ©© куток, дивитися на не© i слухати, як
вона виспiву з дiвчатами на колодках та насмiха ться з хлопцiв, якi
зачiпали ©©. Лише з мене не насмiхалася, а нiби ненароком зиркала в мiй
бiк i червонiла, коли ловила мiй погляд. Так минуло пiвроку чи й рiк, i я
сказав ©й, що хочу побратися з нею.
Вiн знову глянув на Янку. Вона, зда ться, й не дихала - вся
напружилася, перетворилася на увагу, оченята горiли, але в них прича©вся
страх. Чому б то?
Уважно слухали й iншi - боярин та бояриня, ©хнi сини та невiстки.
Тепер, як йому здалося, його розповiдь зацiкавила i ©х. Нiхто не зводив з
нього очей.
- Ми домовилися повiнчатися. Вже й день був визначений, вже й у
монастирськiй церквi домовлено було, та, на лихо, за два чи три днi до
весiлля я по©хав до Ки ва ще дещо купити. Накупив - i радий, повертаюся
додому. Шлях битий - з Ки ва до Бiлгорода, з Бiлгорода до Лисiвки, а там
через рiчку - i вдома. Лежу на возi, дивлюся на небо - думаю. Притомленi
конi тюпають помалу, вiз поскрипу , а думки пливуть i пливуть, як хмарки
над головою... Та раптом почув я кiнський тупiт. Пiдвiвся, глянув -
половцi! Сотня, а може, й двi. То був, як я дiзнався пiзнiше, навороп[35]
хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичi. Я ударив коней.
Та хiба втечеш возом вiд верхiвця? Наздогнали, коней, воза i все, що було
на возi, забрали, а мене потягли в неволю... Так я став полонеником
половецьким.
Важко було: худобу пас i коней доглядав, повсть валяв, кобилиць до©в та
кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарi дiзналися, що руду вмiю
знаходити та крицю з не© варити, то й зовсiм зле стало. Хан Котян наказав
стерегти мене пильно, щоб не втiк, - i кував я шаблi, наконечники стрiл та
списiв, кличi[36], вiсi для кибиток, стремена, броню для шоломiв та
панцирiв...
Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Бати вi. Що там робилося!
Спочатку татарове напали на диких половцiв, що кочували по Сiверському
Дiнцю, Осколу та Соснi, i пройшли карнами по всiй половецькiй землi.
- Карнами? - перепитав Дмитро.
- Щоб нiхто не втiк, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь
мiсцевiсть зi всiх бокiв, стягували туго цю петлю i всiх, хто потрапляв у
не©, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецько© знатi - до
ханiв, бе©в, баянiв, ©х висiкали впень - чоловiкiв, жiнок, дiтей. Всi
степи були сполощенi половецькою кров'ю. Трупiв нiхто не ховав - нiкому
було. Так i лежали в травi, аж поки звiрi та птахи не обгризали м'ясо, не
розносили костi.
- Боже! Боже! - прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасiя. -
Який жах! Це ж i нам таке буде!
- Помовч! Не накликай бiду! - промовив Дмитро. - Розповiдай далi,
хлопче!
- Потiм узялися за донських половцiв. Налетiли, мов буря, вирубали
ханiв з роду Кончака та простих кочовикiв, якi не здавалися, а iнших
погнали в полон, за рiку Волгу.
- Як же ти врятувався?
- Половецьких невiльникiв мунгали зробили сво©ми рабами. Мене теж. Коли
вони з Дiнця накинулися на приднiпровських половцiв хана Котяна, тi рiшуче
оборонялися, але були розбитi. Тодi Котян, покидавши стада й отари, табуни
i полоненикiв, забрав жон сво©х, дiтей та онукiв i пiшов з
тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту i притулку у короля
Бели[37], свого племiнника... Отак я став, як i багато iнших, рабом ще
лютiших завойовникiв, нiж половцi. Тепер я зазнав ще гiршого лиха! Не раз
бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смертi в вiчi, а про те, що
потраплю в Ки©в i сидiтиму в господi самого боярина Дмитра, i в гадцi не
мав... А от пощастило!
Добриня замовк. Усi теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасiя плакала i,
не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка вiдвернулася i тихцем
витирала сльози рукою.
Боярин сидiв насуплений, i Добриня, дещо розгублений, подумав, що
сказав щось не так, i вже пригадував, що ж саме в його розповiдi могло так
вразити всiх i довести до плачу.
Його стан помiтив боярин i, важко зiтхнувши, сказав:
- Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну...
Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
- Я не хотiв цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
- Нi, нi, ти не винен... Сам того не вiдаючи, ти нагадав нам про сина
нашого - Iллю...
- У вас був ще один син?
- Отож-бо що був... Та нема... Спiткала його така ж, мабуть, доля, як i
тебе, якщо не гiрша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович,
- ти його зна ш, бо вiн довго князював у Ки вi, - послав його у Володимир
до князя Юрiя Всеволодовича з посланням. По©хав Iлля з гриднями - та мов у
воду впав... Нi слуху нi духу!.. Потiм ми дiзналися, що якраз потрапив пiд
Бати©в погром... Чи загинув, чи в неволi - хто те зна ... Одно ясно: якби
був живий i не в полонi, то досi б заявився... Отже, або згинув, або в
полонi у нечестивцiв...
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумiв, що то його останнi слова про
нестерпний татарський полон нагадали всiй боярськiй сiм'© про нещасного
сина i брата i завдали глибокого суму всiм. Таж хiба вiн знав?
- Все могло бути, - сказав тихо. - Однак будемо сподiватися, що вiн
живий - у полонi. А з полону, як вiдомо, рано чи пiзно повертаються...
Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
Вiн пiдбадьорював засмучену родину, пiддавав надi©, хоча в душi сам був
далеко не впевнений, що юному бояриновi Iллi пощастило вижити в тiй
смертельнiй круговертi, в яку вiн несподiвано для себе потрапив. Швидше
всього загинув, як загинули тисячi i тисячi iнших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихiтка
надi© оживля померклу душу, вiдроджу вiру, без яко© неможливо жити далi.
Нiмими благальними поглядами вони просили його - кажи, кажи! Ми
слуха мо тебе!
Янка витягнула шийку, i в ©© темно-оксамитових очах, злегка прикритих
довгими вiями, вже не було, як ранiш, нi подиву, нi посмiху, нi приховано©
зневаги, а лише свiтилося сподiвання. Сподiвання? На що - на чудо?
Але вiн мовчав, не знаючи, що ще ©м сказати, як утiшити, отодi боярин
торкнувся його рукава.
- Скажи менi, друже, ти ж бачив, татарове не всiх русiв убивають?
Багатьох беруть у полон?
- Багатьох.
- Отже, i Iллю могли не вбити, а взяти в полон?
- Могли.
- I ти бачив таких полонених?
- Я один з них.
- Ти не такий. Ти був полонеником у половцiв - i мунгали взяли тебе, як
рiч, що належала переможеним, як вiйськову здобич. Ти не воював проти них.
А ось таких, як Iлля, що воювали, ти зустрiчав?
- Ще й скiлькох!
Через стiл перехилилася бояриня Анастасiя. В ©© темних, як i в дочки,
очах пробилася, як стеблинка рясту з-пiд снiгу, боязка надiя.
- То, може, й Iллю ти там зустрiчав?
- Може, й зустрiчав. Та хiба ж я мiг знати, що то ваш син?
- Його не важко помiтити i запам'ятати - у нього така постава, таке
лице, такi очi, що коли хто раз його побачить, то навiки запам'ята . Вiн
найкращий, незвичайний...
Дмитро нахмурив чоло:
- Анастасi ! Ну хiба ж можна так? Кожнiй матерi своя дитина -
найкраща...
Та бояриня вiдмахнулася вiд його слiв.
- Iлля таки найкращий! Схожий на Iсуса Христа... На такого, як малюють
на iконах, - високочолого, ясноокого... Святого!
- Анастасi ! - знову не втримався Дмитро. - Ну що бо ти мовиш!
Бояриня нiби не почула чоловiкового голосу - з надi ю дивилася на
гостя, чекаючи, мов чуда, ствердно© вiдповiдi.
Ну що ©й вiдповiсти? Як не вразити материнського серця? Обманути?
Сказати, що зустрiчав подiбного? Що, може, то вiн? Вдихнути в ©© душу
надiю? Вона, мабуть, повiрить, бо хоче вiрити. Але ж обман помiтять iншi -
боярин, його сини, Янка, невiстки, ©м так само боляче, як i ©й, i видимий
обман лише сильнiше дошкулить ©м. Нi, так не годиться!
I Добриня заперечно похитав головою:
- Нi, не зустрiчав... На жаль, не зустрiчав. Дмитро вимушено
усмiхнувся, вiдкинувся на спинку стiльця.
- Звичайно, звичайно... Свiт широкий, орда многолюдна, а чоловiк у нiй
- мов галузка в безмежному морi! Де вже там його зустрiти! Якщо Iлля
живий, то десь поневiря ться. - I щоб перемiнити розмову, запитав: -
Завтра Менгу обступить Ки©в, захоче взяти його - як вiн це робить?
Добриня зрадiв, бо це запитання вiдвертало увагу вiд болючих спогадiв
про Iллю.
- Я був пiд Переяславом, пiд Чернiговом, пiд Путивлем. Усюди мунгали
спочатку обступають мiсто, потiм довго умовляють його мешканцiв пiддатися
©м без бою, а якщо тi вiдмовляються, знаходять найслабше або найзручнiше
для приступу мiсце, пiдвозять туди пороки i б'ють ними доти, доки
проломлять ворота або вал. А тим часом засипають мiсто стрiлами - простими
або спiвучими, закидають з катапульт камiнням та китатським[38] вогнем. А
тодi вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на
втрати.
- Отже, втрати у них неминучi?
- Безперечно. Хоча справжнi мунгали зазнають ©х небагато.
- Чому?
- Бачте, ©х у Батия, як я пересвiдчився, всього один з десяти. Решта -
то збiрнi дружини пiдкорених народiв i племен. х силомiць узяли до
вiйська i змушують iти попереду.
- Але ж вони можуть не йти?
- Такого не бува , бо над усiма тяжi закон Чiнгiс-хана - якщо один з
десятка кинувся вперед, за ним повиннi йти у бiй iншi! А хто не пiшов,
тому тут же вiдрубують голову! Якщо десятника ворог вiзьме в полон, а
пiдлеглi не визволять його, тодi всiх ©х теж очiку смерть! Якщо ж пiд час
бою хтось один iз десятка без наказу вiдступить або кинеться тiкати,
всьому десятковi ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушу ©х
слiдкувати один за одним i безвiдмовно виконувати накази старших. Той же
страх змушу ©х лiзти у вогонь i в пекло - i перемагати! Та ще - прагнення
здобичi, бо пiд час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у
переможених.
- Отже, втрат вони зазнають... - пiдсумував Дмитро. - I немалих! Тож,
треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далi Батий не зможе...
Скiльки ж во©нiв у нього?
- Хто те зна ! Хiба що сам Батий... Та й збира ться воно докупи лише
тодi, коли, виставивши перед сво ю золотою юртою чорне знамено вiйни,
Батий сам виступа в похiд. Такий великий похiд вiдбувся позаторiк на
Залiську Русь - джихангiр, кажуть, вiв тодi з собою двана-дцать туменiв,
але частiше вiн посила царевичiв - сво©х рiдних та двоюрiдних братiв - i
да ©м один або два, рiдше три тумени.
- Скiльки ж зараз вiйська у Менгу?
- Коли йшов на Чернiгiв, то мав два тумени. А зараз, може, трохи бiльше
половини залишилося. Частина во©нiв загинула у битвi з Мстиславом
Глiбовичем пiд Чернiговом, багато полягло пiд час взяття самого мiста,
немало розгубилося по всiй Сiверськiй землi. Ще бiльше було поранених,
яких разом iз здобиччю та полоненими було вiдправлено в Орду пiд наглядом
сторожi.
Дмитро пiдвiв очi на синiв.
- Чу те? ©х зовсiм небагато... А Чернiгiв усе ж упав! Чому? Мабуть, рiч
не в тiм, що ©х багато, а в тiм, що нас кожного разу виявля ться при
зустрiчi з ними менше, нiж ©х. Ось де наша бiда! У нас усяк за себе:
Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А вiзьмiть Торжок, Козельськ,
Переяслав, Чернiгiв, Путивль - усi покладалися тiльки на власнi сили. Поки
князi воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не
бiльше за тих, що оборонялися. Тепер - зовсiм iнше. У Батия в п'ять, у
десять разiв бiльше вiйська, нiж у будь-якого нашого князя, - ось вiн i
громить нас поодинцi. Жодного разу нашi князi не стягнули сили в один
кулак та не вдарили Батия так мiцно, щоб йому не захотiлося бiльше
потикатися до нас, щоб покотився вiн назад, до Волги та Хвалинського моря.
Отож i виходить, що не вiн нас перемага , а ми самi себе губимо.
- Невже i нас не обмине ця бiда? - спитав Микола.
- Те ж саме чека i нас. Ки©в залишився сам, i нiхто не допоможе йому.
Не приведе сюди дружин нi князь смоленський, нi галицький, нi волинський.
Розпалася Русь, розлетiлася в рiзнi боки, як розв'язаний куль соломи на
вiтрi, i нiяка сила вже не збере ©© докупи! О Господи! Що сталося з нами!
Що сталося!
Дмитро заплющив очi i приклав руку до чола, нiби йому враз стало
недобре. Бояриня Анастасiя кинулась до нього.
- Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зумi взяти Ки ва,
що йому не по зубах вiн! А тепер... Невже ти гада ш, що Менгу переможе
нас?
Дмитро важко пiдвiв голову, вiдкинув назад довгi пасма темно-русого
волосся, зiтхнув:
- Менгу не вiзьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
- Не думай про це. Адже у нас князь Михайло - хай вiн дума . А ми
будемо довечерювати.
Боярин знову взяв ложку - дiстав шмат гусятини з кашею.
- А й справдi, давайте довечерювати та вiдпочивати, бо хтозна, що готу
нам наступний ранок.
6
Прокинувся Добриня вiд грюкоту в дверi. "Заспав", - подумав з досадою,
схоплюючись з лiжка i швидко одягаючись.
Грюкiт розлiгся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
- Боярине! Боярине, вставай! Швидше! У Добринi обiрвалося серце. Менгу
оточу Ки©в! На ходу застiбаючи кожуха, вiн вийшов у сiни. Там уже стояв
зi свiчкою в руках боярин Дмитро i вiдчиняв дверi. Вiд притоку морозяного
повiтря свiчка заблимала, в ©© мерехтливому свiтлi вималювалася вкрита
iне м висока постать у кожусi та волохатiй шапцi. То був двiрський
Никодим.
- Що сталося? Татари? Чи горимо? - з тривогою в голосi спитав Дмитро.
- Нi, боярине, i не татари, i не горимо, - спроквола вiдповiв
двiрський. - Нарочний вiд князя... Жде тебе бiля ворiт.
- Треба ©хати з ним? Так рано? Нiч же! I чому?
- Князь ви©здить iз Ки ва!
Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
- Як ви©здить? Куди?..
- Залиша Ки©в... Велiв тобi негайно прибути.
- Як же так? У таку хвилину, коли татари пiд мiстом! В сiнях з'явилися
Микола та Степан, заспанi, у довгих бiлих сорочках.
- Що тут? Хто грюкав?
- Одягайтеся хутко - по©демо до князя! - кинув ©м Дмитро, а Никодимовi
звелiв сiдлати трьох коней.
- Дозволь i менi з тобою, боярине, - обiзвався Добриня.
Дмитро погодився.
- Iди з Никодимом - допоможеш осiдлати коней.
I швидше!
Невдовзi четверо верхiвцiв ви©хали з ворiт i разом з княжим нарочним
поскакали до Володимирового города.
Там, на майданi, мiж князiвськими хоромами i Десятинною церквою, при
свiтлi смолоскипiв лаштувалася в дорогу кiнна князiвська дружина. Попереду
стояло кiлька закритих саней з домочадцями князя - княгинею Оленою,
дочками та онуками. З хоромiв виносили клунки з припасами. Князь,
одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким комiром та взутий у битi
валянки, стояв у товариствi боярина Федора та духiвника Iвана i тихо
розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня - вiддав поводи Добринi.
- Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечi.
- Дмитре, я покликав тебе, щоб повiдомити про свiй вiд'©зд i
попрощатися. Я вирiшив залишити Ки©в...
- Залишити Ки©в? З дружиною? Як же можна! В такий час! - не втримався
вiд вигуку Дмитро.
- От саме тому, що такий час, - князь з притиском вимовив слово
"такий", - я i вiд'©жджаю. Ти спита ш - чому? Вiдповiм. Вранцi довкола
Ки ва стане Менгу, а в мене дружини - жменька одна. Навiть пiвтисячi не
набереться. Як з нею вiдстоювати столицю? От я i вирiшив по©хати у
Володимир та в Галич до князя Данила просити пiдмогу, а якщо там не
знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мiй син Ростислав -
свата ться до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не вiдмовить прислати
вiйсько на помiч.
- А як же ми, княже?
- Я покликав тебе не тiльки для того, щоб попрощатися, а й для того,
щоб надiлити тебе вiйськовою владою над киянами. Озброюй ©х - захищай
мiсто, поки сил стане. Будеш вiдтепер не тiльки тисяцьким, а й во водою! I
хай допомага тобi бог!
Дмитро схилив голову. Княжi слова не втiшили його, не зняли з душi
тривогу.
- Дякую за ласку, княже... Але без князя... В такий час!.. Що скажуть
люди?
Михайло Всеволодович нiчого не вiдповiв на цi гiркi слова, а рвучко
обняв во воду, тричi перехрестив.
- Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А менi - пора!
Вiн поспiшно сiв у критi сани - торкнув вiзника:
- Рушай!
Тайкома вiд киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло
Ки©в у тяжку годину. Дмитро вивiв його за Бiлгородськi ворота i довго
стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней i вершникiв швидко розта в
нiчнiй iмлi. Тодi зiрвав з голови шапку i спересердя ударив нею об землю.
- Прокляття! Утiк князь! Залишив нас напризволяще! Дба про себе, а не
про Ки©в! Нещасне мiсто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобi
прихилитися, нема у кого допомоги просити!
Добриня зiскочив з коня - пiдняв шапку.
- Вiзьми, во водо, простудишся!
7
Хоча князь Михайло намагався тайкома ви©хати з Ки ва, чутка про його
вiд'©зд швидко поширилася по всьому мiсту, i воно загуло, завирувало.
Стривоженi кияни вибiгали на вулицi.
- Це правда, що князь утiк?
- Кажуть, утiк.
- О Боже, що ж тепер з нами буде?
- Ви чули?
Новина обростала здогадами та вигадками.
- Всi бояри теж повтiкали.
- Та невже?
- А на Подолi, на Житньому ринку, кажуть, учора бiгала собака з двома
головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!
- Ой лишенько! Не на добро се!
- Татари-мунгали перейшли Днiпро i вже облягають Ки©в!
- Свят, свят, свят! Ой людоньки!
Страх розповзався по Ки ву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як
умiв. Один брав лука та меча i бiг на мiський вал, другий хапався за
лопату, копав у пота мному мiсцi ямку i приховував до кращих часiв сво©
скарби, а третiй запрягав коней у сани, забирав домочадцiв i мчав геть iз