Та Марина. Пентакль: Збірка

   — Та вона полетіла давно, — сказала знизу Люська. — Злазь, а то гепнешся, драбина гнила…
   Гніздо справді було порожнє, покинуте, як будинок. На дні лежало кілька чорних пір’їн.
   Богдан пішов до сусідки. Передав їй дві пачки цигарок для чоловіка і запитав, ніби між іншим:
   — У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…
   Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:
   — Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.
   — Там багато роботи залишалося, — сказав Богдан начебто сам собі. — На пару днів…
   — Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.
   Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:
   — Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…
   І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.
   Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:
   — Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…
   Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.

* * *

   Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.
   Коли поверталися, в електричці — Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:
   — Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.
   — Так ну її, цю картоплю, — в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.
   Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині — дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.
   — Тепер на всю зиму вистачить, — говорила Люська. — Бр-р… Як згадаю цих жуків…
   Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.
   Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:
   — Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…
   — Вийшла? — запитав Богдан.
   Люська знітилася:
   — Знаєш… Пізно вже… Вирішила зайвий раз двері не відчиняти.
   А через кілька днів, повернувшись з роботи з Денисом під пахвою, Люська виявила вхідні двері посмугованими на жмути. Дерматин висів чорними стрічечками, і потворно стирчали в усі сторони шматки вати.
   — Дільничному скажу, — пообіцяв, повернувшись, Богдан. Люська трималася чудово — спокійно пояснювала Денисові, що то погані хлопчиська із сусіднього під’їзду балуються, ріжуть чужі двері, але дядько міліціонер їх піймає і покарає.
   Дільничний довго скаржився на свинські мерзенності «битовухи» і маленьку зарплатню. Богдан співчутливо кивав. За ремонт дверей довелося викласти гроші, відкладені на електричний чайник.
   А ще через кілька днів, нашвидку снідаючи за кухонним столом, Богдан підняв голову — і зустрівся поглядом з очима-щілинками на круглій пиці без носа, з вертикальними щелепами. Пика припала до шибки ззовні.
   Богдан поперхнувся. Прибігла Люська. У вікні, зрозуміло, нікого не було, і Богдан посоромився розповісти дружині правду. Він завжди вважав себе витриманою людиною з міцними нервами. У той вечір дорогою додому він зайшов у аптеку і купив флакончик валеріани.
   — Для кота? — запитала знайома аптекарка, весела веснянкувата мати-героїня.
   — Ага, — безтурботно відповів Богдан. І, вийшовши з аптеки, чомусь перехрестився — ледве не вперше у житті, сковано й незграбно.
   Валер’янка не допомогла. У ту ніч Богданові наснився сон, що цілком можна було назвати кошмаром. Він сидів на овочевій базі, перебирав картоплю, але гарних бульб не було — у його руках розтікалася кашкою гнилизна. Він знав, що з усього університету надіслали по рознарядці його одного, і він не піде звідси, поки не виконає норму. Ящики нагромаджувалися навколо, закриваючи небо. За бастіонами з подзьобаних гвіздками дощок ховався хтось, підглядав, але Богдан не міг застукати його зненацька, хоч як різко не обертався, як не крутив головою. По овочесховищу гуляв вітер, його пориви складалися чи то в шепіт, чи то в скрип:
   — Розплатишся…
   Він прокинувся в огидному настрої і з ранку накричав на Дениса. Сердита Люська повела в садок сердитого сина, а Богдан довго заспокоювався над чашкою чаю, що прочахала, байдуже поглядав у вікно на сумовитий дворик і стрепенувся тільки тоді, коли на підвіконня сів птах — схожий на ластівку, тільки більший. Птах дивився на Богдана єдиним оком — друге було вибите, очевидно, у якійсь сутичці.
   — Киш, — нажахано сказав Богдан. І додав, забувши, що птах його не чує: — Тобі на південь… Листопад надворі… Забирайся!
   Птах ударив крилами по жерсті козирка під вікном і полетів. Богдан, сповнений поганих передчуттів, став збиратися до університету. Знайшовши на килимі під кріслом сині колготки сина, відчув напад каяття. Акуратно склав колготки, відкрив комодик — і наткнувся на стосик альбомних аркушів: останнім часом Денис багато й охоче малював, вихователі в садку хвалили його за «розвиток дрібної моторики правої руки»…
   Богдан бездумно переглядав олівцеві малюнки, поки не наткнувся на один дуже яскравий, зроблений гуашевими фарбами. На ньому була зображена жінка в оранжево-синьому картатому платті (подекуди жовтогаряча і синя фарби злилися, але в цілому намальовано було акуратно, як для трилітка). Поруч на коричневому столику (товста горизонтальна лінія і дві вертикальні) стояв зелений круглий кактус у жовтому горщику. Голки були понакреслювані олівцем; убік від зеленої кулі тяглася величезна фіолетова труба, схожа на грамофонну.
   Богдан підняв брови. В оранжево-синьої жінки було вузьке обличчя, ніс як у Баби-Яги і довгий злий рот куточками донизу. У руці вона тримала прямокутний предмет — сумку, чи валізу, чи коробку.
   Богдан подумав, що обов’язково треба похвалити сина за цей малюнок чи за якийсь інший, але обов’язково похвалити. Він бачить Дениса так рідко, повертається пізно, суботу просиджує у бібліотеці… У неділю валяється в знемозі на дивані… Ранками, невиспаний і злий, кричить на дитину тільки за те, що малюк задумався над мильною піною в пригорщі…
   Отже, у суботу — в зоопарк. Богдан прийняв рішення, і йому полегшало. Він замкнув двері, що усе ще пахнули новим дерматином, з мідним значком «8» (Люсьчина покупка і гордість), і відправився, майже веселий, на зустріч з науковим керівником, яка повинна була відбутися ще два тижні тому, але з багатьох поважних причин усе відкладалася й відкладалася.
   Катерина Сергіївна сиділа за професорським столом. На краю столу стояв кактус, і фіолетова квітка згиналася, як грамофонна труба. Одного погляду на обличчя кураторки було достатньо, щоб зрозуміти: похвали не буде. Ніздрі тонкого носа роздувалися, тонкий рот згинався куточками вниз. Катерина Сергіївна говорила неголосно, скупо, і всі прорахунки, допущені Богданом, його недоробки і недбалості, підкреслені червоним олівцем, лягали перед нею на стіл одна за одною сірими машинописними аркушами.
   Останньою лягла порожня папка. Богдан дивився, як безпомічно хитаються зав’язочки. Він не чекав розгрому, але біда була не в тім: на Катерині Сергіївні був костюм в оранжево-синю клітинку, не такий яскравий, як на дитячому малюнку, але все ж досить схожий.
   — …Одна радість — кактус розцвів, — сказала на закінчення професор, і її тонкі губи нарешті склалися в посмішку. — Ідіть, Донцов, і працюйте… Я знала, що ви не хапаєте зірок з неба… але щоб настільки! Ідіть.

* * *

   Богдан повернувся додому, коли син уже спав. Люська була не в дусі. Він посидів над Денисом, але син спав міцно й безтурботно — ні страхіттям, ні пророцтвам не було місця в маленькій кімнаті з щільно завішеним вікном.
   На ніч він випив ледве не півпляшки валер’янки.
   — Чим це смердить? — хмуро поцікавилася Люська.
   Богдан довго не міг заснути, у напівдрімоті читав якісь вірші у незнайомій книзі, встигав дивуватися: що за рядки? Невже сам у сні придумав? А потім, провалившись остаточно, відчув запах гнилої картоплі, опинився на ящику посеред овочевої бази, а навпроти, на іншому ящику, сидів неголений старий, прикривав брудною долонею вибите око.
   — Ходить за тобою… І ходить… Дивиться…
   — Хто ти? — запитав у сні Богдан.
   — Гнатович… — старий зітхнув. — Через мене ти в цю справу встряв… Дивися…
   Другого ранку Денис одягався вдвічі
   довше, ніж звичайно, але Богдан не виявив невдоволення. Навпаки — повідомив, що в суботу вони із сином ідуть у зоопарк. Малий розвеселився. Зав’язуючи шнурки на високих черевиках сина, Богдан запитав ніби ненароком:
   — А яку це тітку ти намалював з кактусом?
   Денис не відразу зрозумів, про що мова.
   — Просто, — повідомив здивовано, коли Богдан сходив до кімнати й приніс малюнок. — Просто так. Красива тітка.
   — А де ти бачив, що кактус цвіте?
   Денис засміявся:
   — Це фарба розмазалася!

* * *

   Увесь наступний тиждень Денис малював звірів, а Богдан спав спокійно. Випав і розтанув перший сніг. Ні чорний птах, ні схожа на кота істота більше йому не ввижалися. Він займався дисером і нічим іншим.
   У п’ятницю Люська попросила Богдана забрати малого із садка. Чекаючи, поки неквапливий Денис одягнеться, Богдан розглядав пластилінових ведмедиків з паперовими ярличками імен і підписані кульковою ручкою гуашеві малюнки. Тема заняття була «Правила дорожнього руху», на всіх картинках були світлофори з вічками і ручками, дядьки-стьопи у величезних кашкетах, подекуди траплялося трикутне сонце в куточку листа і квіточки внизу. На малюнку Дениса, невиразному і досить брудненькому, зображений був самоскид і маленька фігурка під величезними чорними колесами.
   — Деня, — запитав Богдан, — що це?
   — Це тітка, що неправильно переходила дорогу, — дуже серйозно повідомив художник. — Нам про таке розповідали!
   Мовчки проклинаючи дуреп-виховательок, що залякують дітей усякою дурнею, Богдан вивів сина у двір із пропахлого кашею коридору. Снову пішов сніг і перестав. Денис повільно та докладно розповідав, що було на обід, що на сніданок і що на вечерю. Підходячи до тролейбусної зупинки, Богдан здалеку побачив юрбу біля переходу; над юрбою піднімався самоскид. Миготіла синім міліцейська машина, трохи віддалік стояла «швидка допомога». Богдан сильніше стис руку сина і потягнув його подалі; у роті стояв огидний присмак. Змокріли долоні в рукавичках з штучної шкіри.
   — …Яке там жива, навпіл переїхало… — долетіло від зупинки, де посходились жінки. Підійшов тролейбус.
   — Пропустіть з дитиною! — гаркнув Богдан зненацька грубо і, міцно пригорнувши до себе принишклого Дениса, угвинтився в переповнені задушливі надра.

* * *

   — Адже ти розумієш, що це просто збіг? — запитала Люська. — Ти так засмутився через цю видру Катерину… Так ще картопля… На біса вона нам здалася?
   — От-от, — підтвердив Богдан.
   — А біля того переходу вічно усякий жах. Погане місце. Місяць тому хлопчика збили — перебігав…
   Богдан важко зітхнув.
   — Гнатович, — Люська поморщилася. — До речі, цього птаха я бачила. Сидів на сміттєвому баку.
   — Справді?!
   — Ну явно не ворона… Хоча великий. Дуже схожий на того, що у нас у селі під дахом жив.
   — У нього ока немає.
   — Щодо ока я не помітила, здалеку бачила… Але явно покалічений, ледь літає. Знаєш, часто буває, що підранки не летять на зиму, а пристроюються де-небудь у місті… Треба підгодувати.
   — Люсько, слухай, це той самий, що у нас під дахом…
   — Ага. Прилетів за триста кілометрів до тебе в гості. Авжеж.
   Глузливий Люсьчин тон привів Богдана до тями. Але на Денискові малюнки він побоювався дивитися ще довго — майже два тижні.

* * *

   Богдан сидів за роботою, коли повернулися з прогулянки Люська з Денисом. Люська тримала санки, Денис — стару ковдрочку, що служила підстилкою. З мокрих полозів падали на лінолеум сніжні ляпки.
   — Змерзли? — запитав Богдан, замикаючи двері.
   — Ага, — сказала Люська дивним голосом. — Трішки…
   І взялася розстібати на Денисові шубку, але Богдан уже знав: щось трапилося.
   — Та ні, — відповіла Люська на його погляд. — Нічого… так. Деня, іди мий ручки…
   Прикрила за сином двері ванної.
   — Бачили ми цього… кота. Начебто. Деня злякався… А двірничка каже, що він тут у дворі… коротше, бачили його. Начебто б він болонку з’їв із другого під’їзду.
   — Кіт?!
   — Вони кажуть про нього — «чорнобильський мутант», — Люська невесело посміхнулася. — Знаєш що? Подзвоню я в «будку». Нехай приїдуть і заберуть його. На біса нам у дворі така гидота?

* * *

   «Будка», служба, що відловлювала бродячих тварин, ніякого кота-мутанта у дворі не знайшла, зате спробувала забрати двір-тер’єра Булата з третього під’їзду. Вийшов скандал, мало не бійка, хазяйка Булата кричала в обличчя Люсьці образи, Богдан ледь зумів залагодити справу миром — заплатив «будочникам», і ті поїхали порожні.
   Люська довго плакала на кухні, Богдан утішав її. Нарешті, о першій годині попівночі вляглися; о п’ятій ранку Денис вийшов на кухню попити водички і, глянувши у вікно, побачив під єдиним ліхтарем у дворі — величезну тварину з настовбурченою шерстю…
   Мигнув — чудовиська наче й не було.

* * *

   — Що це?
   Богдан тримав у руках новий малюнок Дениса, що випав через нещільно прикриті дверцята письмового столу. На малюнку були люди з круглими головами, круглими животами, з наведеними чорною фарбою руками і ногами — багато людей, у деякого в руках великі чорні ножі розміром з гарну шаблю. Люди стояли пліч-о-пліч, один за одним, а в центрі композиції містився дрібненький чоловічок у трикутному зеленому пальті та круглому капелюсі. Руки чоловічка стирчали в різні боки — на кожній по п’ять довгих пальців.
   — Що це, Деня?
   — Просто так, — ухильно відповів син. — Хулігани.
   — А це? Всередині?
   Син знизав плечима.
   — Це не я випадково? — обережно запитав Богдан. — У зеленому пальті?
   — Може, і ти, — промурмотав Денис, дивлячись убік.

* * *

   Самотній старий сидів на перекошеному ящику з-під овочів. На темній зморшкуватій долоні лежала картоплина — чиста, золотаво-коричнева, що ніби світилася зсередини.
   — Лопату знайди, — говорив старий. — Знайди лопату.
   За штабелями ящиків, за горами мішків із гнилою картоплею ходили на м’яких лапках. Дивилися очима-щілинками, роззявляли вертикальні щелепи. Поскрипував вітер:
   — Заплатиш…
   — Лопату знайди! — повторив старий, заглядаючи Богданові в обличчя майже з розпачем. — У лопаті твій порятунок…

* * *

   Коли перший з них, увесь якийсь мутний і вихлюватий, зринув з під’їзду і заступив Богданові дорогу, той уже знав, чого чекати, і побіг, не затримуючись ні секунди.
   Судячи з тупоту і матюків, за ним гналися п’ятеро, не менше. Навколо не було ні душі, ліхтарі не горіли, Богдан біг, боячись одного — випустити папку з дисером. Переслідувачі, замість того щоб розчаруватися і відстати, з кожною секундою сповнювалися азартом:
   — Зупинись, суко!
   Богдан спіткнувся й упав. Навколо захлюпали по багнюці черевики, хтось тріумфально штовхнув його в бік, потім ще…
   — А-а-а! — розчахнулося вікно, стукнула рама. — Убивають! Людочки! Міліція!
   Неподалік басовито загавкав пес. Богдана штовхнули ще раз, наостанок — і тупотіння швидких кроків віддалилося, застукало по бетонній доріжці, потім по асфальту, нарешті стихло…
   Поруч стояв сусід із догом. Вірніше, сусід стояв, а дог описував навколо схвильовані кола.
   — Бодя? Ти?
   Жінка у вікні матірно грозила «цим гадам» усіма можливими карами. Богдан піднявся, притискаючи до грудей папку з дисером:
   — Спасибі…
   Пальто пропало. Нічого страшного: і Богдан і Люська розуміли, що могло скінчиться набагато гірше.

* * *

   У господарському магазині стояв щільний хімічний запах. Богдан довго і
   безцільно розглядав сапки без руків’я, граблі, бляшані лійки, пакетики з добривами. На товстій картонці лежала лопата. Темна, зі світло-сталевим обідком навколо вістря, що жодного разу не пробувало землі, вона здавалася не мирним інвентарем, зброєю убивства. Богдан дивився на лопату третій день підряд; купити її означало визнати себе божевільним. Не купити — відмовитися від останньої зброї в боротьбі з долею, що сказилася.
   — Що ви усе дивитеся? — поцікавилась товста продавщиця. — Беріть, поки є. Сталь гарна. Держачок вам підберемо.
   — Дорого, — сказав Богдан, обмацуючи в кишеньці сумки купу паперових купонів. Від портмоне довелося відмовитися, — по-перше, їх немилосердно крали. По-друге, така маса грошей не вміщувалася ні в один гаманець…
   — Навесні подорожчає! Та ще і не буде, усе розгребуть під сезон… Беріть!
   «Лопата тебе врятує», — Богдан згадав і здригнувся. Навіщо лопата? Чи не могилу собі копати?!
   — Мені не треба, — повідомив розчарованій продавщиці. — Дачу продали…
   Повернувся і пішов до дверей.

* * *

   У четвер, забираючи Дениса із садка, Богдан перш за все ринувся до виставки малюнків. Тема була «Казки». Не дивлячись на малюнки інших дітей, Богдан жадібно відшукував напис «Донцов» на звороті…
   Цього разу малюнок Денисові явно вдався: ляпок майже не було. Посередині
   листа стояв вертикальний коричневий стовп, від стовпа в різні боки тягнувся жовтий ланцюг з нерівних ланок; праворуч ланцюг закінчувався вже знайомою дрібною фігуркою: круглоголовий чоловічок замість трикутного пальто був одягнений тепер у квадратну чорну куртку. Усю ліву сторону аркуша займав бурий силует з гострими вухами і товстим хвостом до самого неба.
   — Що це? — запитав, обмираючи, Богдан. — Це… кіт?
   — Кіт науковий, — радісно підтвердив Денис. — Тобто вчений.
   — А це хто? Олександр Сергійович Пушкін? — Богдан указав на фігурку в правому куті листа.
   — Ні, — Денис скромно потупився. — Це ти.

* * *

   — Навіщо? — втомлено здивувалася Люська.
   Богдан не знайшовся, що відповісти. У грудні випав нарешті сніг, усі палісадники були завіяні заметами, наближався Новий рік, а заощадження родини були, м’яко кажучи, скромними.
   — Вона дешева, — збрехав він, виправдовуючись.
   Люська нічого не сказала. Сіла перед телевізором з чашкою чаю на блюдці.
   Богдан сів навпочіпки і визволив лопату з мішка. «Гостра, — говорили в магазині, — у транспорті обережніше». Держак був занадто свіжий, занадто чистий; вістря поблискувало тьмяно й хижо, і чомусь сам вигляд загостреної лопати раптом зовсім заспокоїв Богдана.
   Нехай приходить, подумав задоволено. Кіт-мутант, чи хто він там…
   Люська тупо дивилася на екран. Богдан розумів, що вона не бачить і не чує подій «Санта-Барбари», що нервовість останніх місяців незабаром доведе її до зриву, що треба порозумітися — чи покаятися, що те саме…
   Він знову одягся і вийшов у двір з лопатою в руках. Зупинився посередині палісадника; у цьому місці проходила теплотраса, тому сніг просідав, а земля не тверділа. Не розуміючи навіщо, Богдан наліг на заступ — м’язи раптом згадали серпень, город, він був майже упевнений, що в ямці виявиться картопляна бульба…
   Він нагнувся. Простягнув руку й намацав під сталлю лопати, під снігом і мокрою землею — вологу шорсткувату картоплину.
   Витяг.
   Це була кругла грудка глини.

* * *

   Новий рік зустріли вдома, по-сімейному, тихо й скромно.
   Денис занедужав, і два тижні Богдан і Люська займалися винятково лікарями, компресами, жарознижуючими таблетками і чаєм з малиною.
   Лопата стояла в коморі. На лезі її висихала грудочка землі з палісадника.
   Денис видужав. Забрали ялинку і стали чекати весну. Катерина Сергіївна нарешті змилостивилась — на останній зустрічі з керівником Богдан був визнаний гідним деяких підбадьорливих слів.
   У неділю — перед тим, як після довгої перерви відправитися до садочку, — Денис зажадав чистого паперу. Йому, бачите, захотілося малювати. Люська вже полізла в стіл за альбомними аркушами, але Богдан, що прибіг із кухні з чашкою кефіру в руці, заявив, що хоче почитати Денисові казку. Проспівати йому пісеньку. Показати ляльковий театр. Саме зараз.
   І півдня, забувши про свої книги, возився із сином. Власноручно викупав його у ванній та вклав спати; фарби так і залишилися стояти на столі поруч із чистим аркушем з альбому.

* * *

   Ранком він не пам’ятав свого сну, але в тім, що це було страхіття, сумніватися не доводилось.
   — Що з тобою? — запитала Люська, побачивши його обличчя.
   — Погань якась снилася. — Богдан покрутив головою.
   — Зміна атмосферного тиску, — непевно промурмотіла Люська, і Богдан кивнув:
   — Мабуть…
   За Люською і Денисом зачинилися двері. Богдан побрів на кухню доїдати свій сніданок. Зовні, на бляшаному козирку вікна, сидів великий птах, схожий на ластівку. Дивився на Богдана єдиним оком. Бив крилами, змахував з козирка грудочки примерзлого снігу.
   Біля третього під’їзду стояла чорна кришка труни — вітер знехотя смикав широке мереживо. Богдан згадав, що помер дідок — хазяїн болонки, той самий, який щоранку вигулював її в жовтогарячому на хутрі пальтечку.
   Темними тінями снували люди. Ляскали двері під’їздів.
   Богдан опустив штори. Подзвонив на роботу і сказав, що хворий. Потім подзвонив приятелю, з яким повинен був зустрітися в бібліотеці, і відмінив зустріч.
   Він згадав, що йому снилося. Овочева база, тільки навпроти, на перекошеному ящику ніхто не сидів. Хтось дивився у спину, увесь час у спину.
   — Чекай… Сьогодні… Чекай…
   Там, у сні, Богдан крутився дзигою, очікуючи нападу, стискаючи в руках…
   Він відкрив комору й витяг лопату. Нігтем зчистив прилиплий бруд.

* * *

   О пів на п’яту подзвонила заклопотана Люська. У неї занедужала мама — Люська збиралася сьогодні ночувати у неї, прихопивши із собою Дениса.
   — Ти там як? — запитувала Люська крізь тріск у слухавці. — Отямився?
   — Зовсім, — відрапортував Богдан.
   О шостій годині було темно.
   О дев’ятій єдиний ліхтар посередині двору замигав і згас.
   Повітря було наповнене весною і жахом. У небі, широко розкинувшись, стояло сузір’я Оріона.
   Близько півночі, коли майже всі вікна в будинку згасли, Богдан узяв лопату і вийшов у двір. Хвилин п’ятнадцять він був дуже хоробрий — ходив узад-уперед асфальтовою доріжкою і думав про Люську й Дениса. Час припинити усе це страхіття. Нехай дитина малює, що хоче. Нехай Люська, нарешті, перестане пити валеріанку на ніч…
   Потім зірки скулилися і потьмяніли. І Богданова хоробрість скулилася теж. Він закрутився дзигою, як тоді у сні, і поспіхом відступив до під’їзду. Будити сусідів, бігти додому, викликати міліцію…
   Темна тінь плигнула через сміттєві баки. Богдан відступив на крок, виставивши перед собою лопату. У цей момент єдиний ліхтар у дворі раптом спалахнув знову.
   Світло упало на пику з вертикальними щелепами.
   Усе ще погрожуючи лопатою, Богдан задкував і задкував до свого під’їзду, мовчки благаючи хоч кого-небудь прокинутися і підійти до вікна, крикнути, хоча б заверещати…
   «У лопаті твій порятунок».
   Проклятий будинок, проклятий город, проклята картопля…
   Картопля…
   Він згадав — бульба в руках, картоплина, що летить у страшну пику. Іскри.
   Не зводячи очей з того, що дивилося на нього, Богдан тремтячими руками опустив свою зброю. М’язи нагадали, що робити. Богдане наліг на лопату, вона ввійшла в землю не м’яко, але й без особливого зусилля. Чудовисько припало до землі, притисло вуха, стьобало по боках хвостом. Богдан, не відводячи очей, нагнувся і намацав у ямці картоплину.
   Вона була велика й гладенька, із трьома чи чотирма вічками. Вона була тепла і світилася золотаво-коричневим світлом.
   Чудовисько заревіло, відштовхуючись від мокрого асфальту. Богдан розмахнувся і запустив у нього картоплиною — прямо в пику.
   Вибух.

* * *

   — Що з тобою? — запитала Люська, побачивши його обличчя.
   Денис сопів на ліжку, натягаючи колготки. Був сірий ранок. На письмовому столі стояли баночки гуашевої фарби і лежав недоторканий листок паперу.
   — Погань якась снилася, — Богдан похитав головою.
   — Зміна атмосферного тиску.
   — Напевно…
   За вікном ледь світало. У дворі голосно лаялася двірничка. Богдан виглянув. Двірничка виливала душу дідусеві з третього під’їзду. Біля ніг дідуся вертілася болонка — мерзла, незважаючи на жовтогаряче пальтечко.
   — Обережніше там, — сказав Богдан, випускаючи дружину і сина на сходовий майданчик. І навіщось уточнив: — Слизько…
   — Ага, — посміхнулася Люська. — Не хвилюйся.
   Визираючи з кватирки, він дивився, як вони йдуть через двір. Повз яму на асфальтованій дорозі — глибоку, але не широку. Не ширшу від леза лопати.
   — Санепідемстанцію викличу! — загрожувала двірничка невідомо кому. — А раптом воно заразне? А раптом воно тут розплодилося? Ось, помилуйся!