— Ваш номер 415-й. Здайте паспорти.
— Добре.
До корпусу вела чисто виметена доріжка. Можна сказати, стерильна, як підлога в операційній. З обох боків росли кущі: неприємно голі, з чорними гронами ягід, сухих і зморщених, кущі ворушилися при повному безвітрі. Ліфт не працював. Сходами можна було йти тільки вервечкою. Четвертий поверх виявився замкненим. А чергова з ключами гралася у Невловимого Джо. Пошуки настрою не зіпсували, вірніше, зіпсували не дуже. Приїхали відпочивати. Родиною. Нерви, злість, сварки залишилися вдома: скрегочуть зубами в замкненій і поставленій на сигналізацію квартирі. Це заздалегідь обговорено з дружиною. Він згадував домовленість, плентаючись за ключницею, що нарешті з’явилася, з’ясовуючи, що в 415-му, тримісному номері відсутні електричні лампочки, душ і не працює зливний бачок, а в 416-му номері, де усе працює, зливається і запалюється, — два ліжка.
— Подивимося 410-й?
— Там комплект?
«Сумнівно», — читалося на одутлому обличчі чергової, схожої на статую знищеного талібами Будди. Далі сталося чудо: сестричка з медпункту разом із прибиральницею, виявивши невластиву обслузі запопадливість, швиденько перетягнули одне ліжко з бездушового номера в задушований. Перший порив був — допомогти. Жінки усе-таки. Але він осмикнув внутрішнього джентльмена. За путівку заплачені гроші. Адміністрація зобов’язана надати комплектний номер. А якщо персонал загруз у ліні, забувши підготувати корпус до заїзду відпочиваючих, — нехай тепер віддувається!
Думки були правильні, але крижані. Січневі. Стало незатишно. Коли ліжко зайняло відведене місце біля вікна, він простягнув медсестрі зім’яту п’ятірку:
— Візьміть.
— Ой, ні, що ви! Не можна! — Дівчина закліпала віями. Переляк здавався награним хоча грошей вона так і не взяла. — У нас це не прийнято!
«Скрізь прийнято, а у вас ні?!» Здвигнувши плечима, він заходився розпаковувати рюкзак.
На сніданок, природно, спізнилися. Проте безкорислива сестричка переконала сходити в їдальню: її розповідь про гастрити й виразки, що тільки й чекають порушення режиму харчування, будила в душі первісні страхи. Дійсно, сніданок знайшовся: прочахлий, в міру їстівний. З трьох перемін: котлета з ячною кашею, каша манна і чай. Їсти в порожньому, гучному приміщенні було дивно. Примари підглядали через сусідні столики — легіони гостей, що ніколи тут не їли. Погляди невидимок псували апетит. Котлети вони із сином присмачили кетчупом, завбачливо захопленим у дорогу, манну кашу їсти не стали, а рідкий, нудотно-солодкий чай навіть здався смачним. Дружина, навпаки, з апетитом ум’яла всі три порції манки. І доїла за сином ячку. За десять років шлюбу для нього, як і раніше, залишалося загадкою: як вона може їсти цю погань?
— Від завтра почну худнути.
Він приречено кивнув.
Завтра не наставало ніколи.
Різниця уподобань збільшувала число домашніх турбот: догоди родині, якщо кожний, включаючи собаку, жере різне і коверзує! Але до сварок на цьому ґрунті не доходило. Дружина готувала мовчки. Збираючи німе роздратування, яке наповнювало квартиру їдкою кислотою. Нічого, тут, у санаторії, відпочине. Ні прання, ні готування. Краса. А що листопад — так навіть краще. Менше народу.
Повернувшись у номер, він упав на ліжко, закинув руки за голову й блаженно закрив очі. Відпочинок! Валятися, спати, читати книжки — киш, робота, геть, дзвінки, геть, суєта…
— До озера сходимо прогулятися?
Дружина неуважно вертіла в руках вилку допотопного радіо: намертво прибитий до стіни куб з чорного ебоніту, з металевою сіткою-забралом і єдиною ручкою — регулятором звуку мав вигляд хижого монстра з фільму жахів.
— Сходимо. Після обіду.
— Добре, спи, — кохана жінка усе зрозуміла правильно. — А ми з Ральфом пройдемося.
— Угу, — буркнув він, провалюючись у сон.
Снилося казна-що. Цей же номер: однокімнатний, з фотошпалерою на стіні. Перекати гірської річки: вируюча навколо валунів вода, протилежний берег наполовину схований заростями глоду, вибігають на скелі сосни і жовті осики; жмути вати тануть у непривітному, важкому небі. Здалеку долетів приглушений шум. Швидко наростаючи, перетворюючись у плескіт — ні, у гуркіт потоку, що розбивається об камені! «Трубу прорвало, чи що?» Шпалера спухла міхуром, картина миттєво стала об’ємною, справжньою, — у наступну мить ріка ринула в кімнату, затоплюючи з головою, забиваючи горло. Тіло скувала слабість, крик застряг у горлі, ніч вдарила в обличчя рибним смородом…
— А-а-а!
Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.
За чоловіком — стіна з фотошпалерою. Річка, осики, скелі. Зараз лопне й утопить. Він здригнувся, поспішив натужно розсміятися. У роті пересохло. Зайшовши у ванну, довго пив з-під крана холодну воду, що пахла хлоркою. Потім повернувся в кімнату. Пальці машинально відшукали шнур від репродуктора. Радіо він не любив і вдома ніколи не слухав, але зараз це було саме те, що треба. Які-небудь «Валянки» чи «Нас не наздоженуть», та голосніше, із хрипами і тріском старезного динаміка. Кондовий оптимізм рідних осик (<MI>знову?!<D>) придатний від неврозів.
Вилка, схлипнувши, ввійшла в розетку. Він рішуче додав звуку — так скручують голову призначеному на забій птаху. Очікуваний хрип, скрегіт, перешкоди.
Трохи пропитий голос невідомої статі:
Розвіявся.
Перейнявся, виходить, оптимізмом.
— Тату, там озеро! Турніки! Ми фортецю бачили!..
Син увірвався в кімнату, поспішаючи вивалити на батька купу новин.
— Виспався? Після обіду підеш з нами? — поцікавилася дружина, входячи слідом.
Він погодився. Звичайно, піду. З вами.
Найменше хотілося залишатися тут на самоті. Під бісовою шпалерою.
— Води хочеш? Ми лимонаду купили, у кіоску.
Столики були на чотирьох, і до них підсадили сухеньку каргу в хусточці. На щастя, карга попалася мовчазна. Не стала без передмов жалітися на рідкий стул і злидню-невістку. Хіба що чавкала голосно.
Несмачний борщ віддавав скепсисом.
— Більше будеш мої обіди цінувати. Розбалувала я тебе.
Він кивнув.
— До речі, борщ нічого. Корисний, напевно. Дієтичний.
Він кивнув ще раз — корисний.
Сіль і перець обіцяли врятувати становище. Але пшоняна каша, подана як гарнір до обов’язкової котлети, стояла на смерть. Здавшись, він без ентузіазму колупнув вилкою котлету. Білясті жилки стирчали з фаршу. Місцями котлета підгоріла. Набагато гірша за ранкову. З чого їх роблять? З яких жертв кулінарії? Краще худнути буду. Прямо зараз і почну. З’їдений після обіду шоколадно-вафельний батончик «Полюс» почасти повернув добродушний настрій. Зараз би пляшечку «Оксамитового» і гарну сигарету… На жаль, поки не долікує печінку (слава богу, недовго вже залишилося!) — алкоголь під забороною. Навіть пиво. А палити в серпні кинув. Не починати ж знову.
Він з тугою покосився на лоток у вестибюлі: вино, коньяк, сигарети. Для компенсації купив собі й сину по другій шоколадці. Солодке — отрута, але тут уже — дудки!
Не дочекаєтеся! Не відвалиться печінка від зайвого батончика.
Зовні палахкотіла фарбами осінь. Рідко склочник-листопад божеволіє, страждаючи бабиним літом. Ще зеленіли затягнуті іржавим золотом дуби в гаю, цитринною жовтизною прикрасилися плакучі верби, збігаючи до озера — умити коси в темній воді; спалах пурпуру на кленах, кришталь повітря розколений ледь вловимою гіркотою: знайомий з дитинства запах паленого листя. Занадто яскраво, занадто святково, занадто підозріло.
Немов обід перед стратою.
Вони втрьох спускалися посипаною гравієм алейкою вниз, до озера, базікаючи про різні дрібниці. Здебільшого говорила дружина, він кивав або односкладово підтакував. Минули бетонну коробку з написом «Басейн». Двері басейну були замкнені, а поруч, у стіні, зяяли ряди круглих отворів. Воду зливати, чи що? Діри були забиті сухим цементом. Так і уявлялося: куб з бетону наповняється водою доверху, і якщо хтось випадково відкриє двері — бідолаху змиє потоком, що вирветься на волю…
Від басейну через алейку тяглася виразна волого-блискуча смуга шириною добрих двадцять сантиметрів. Ніби звідтіля недавно виповз, сховавшись у заростях тьмяної трави, гігант-слизень. Один погляд на цю смугу і до горла підкотила легка нудота. Він швидко переступив бридкий слід, поспішаючи відійти подалі. Ральфу слід теж не сподобався: пес обнюхав доріжку, форкнув, чхнув і кинувся за хазяями. Але раптом, присівши на задні лапи, оглушливо вискнув. Він обернувся, збираючись прикрикнути на собаку. Окрик вийшов невпевнений. Таке він бачив уперше: пес, скиглячи й тремтячи всім тілом, задкував від цілком безпечного на вигляд куща. Потім кинувся геть, підбіг і злякано тулився до ноги, ховаючись за спину глави сімейства. Пускати хазяїв до куща Ральф категорично не бажав. Довелося дружині тримати тварину, поки вони з сином оглядали причину собачого жаху. Кущ як кущ. Нічого особливого. Тільки у самому центрі, між тонких безлистих гілочок, валялася чиясь рука. Вірніше, шкіряна рукавичка, стара, з діркою на вказівному пальці.
— Що ж ти так обмішурився, звіре? Не соромно?
Ральф скиглив, чуючи докір у голосі хазяїна, винувато заглядав у вічі, але повернутися до куща відмовлявся навідріз. Може, хімію яку розлили? Людям байдуже, а собака чує…
Нижче був розташований майданчик тренажерів: безглуздий, пустельний. Удвох із сином не відмовили собі в задоволенні «покачатися». Хвилин десять, може, двадцять. Після навантаження м’язи розболілися, занило травмоване давним-давно плече. Повернутися назад і прилягти? Ні, дружина почне бурчати. Та й, якщо чесно, тут добре. Незважаючи ні на що. Провінційна глухомань зі своїми невигадливими принадами і млявим ритмом життя, який хоч ритмом, хоч життям назвати важко.
— Підемо далі?
— Підемо.
Маленький пляж зі стаціонарними мангалами, облупленими «грибками», кабінками для перевдягання і столиками-пнями. Вишка для стрибків, довгі містки з поруччям. Зараз, у листопаді, зрозуміло, тут нікого немає.
Не сезон.
— Сходимо в ліс по опеньки?
— Не варто. Тут їх готувати ніде. Та й отруїтися недовго.
Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.
Назад поверталися іншою дорогою. Побували в дитячій фортеці, цілком схожій на справжню: з дерев’яними гарматами і фігурами богатирів. Від одного ідола дружина навіть шарахнулася: раптом здалося, що богатир простягнув руку. Довелося довго заспокоювати: сутінки, гра тіней, оптичний обман… Доторкнись, не бійся. Бачиш, дерев’яний. Дітворі влітку роздолля. Шкода, зараз синові погратися ні з ким. Утім, дитина і так задоволена: нечасто вони куди-небудь вибираються всією родиною. Робота, сварки, суперечки…
Інша справа — у цій мирній глушині. Тиша та спокій.
Залишаючи майданчик, він озирнувся. Ідол простягав услід грубо витесану руку.
Прощався? Попереджав?
За вечерею з’явився масовик-витівник: голосний і настирливий, як базарна жебрачка. Навіть дивно, що такі ще збереглися. Ідучи в ногу з часом, масовик не бігав по їдальні з мегафоном, а віщав через динамік з будки радіоцентру. Відпочиваючих чекав джентльменський набір: замшілий ужастик «З безодні», танцювальний вечір знайомств у фітобарі на першому поверсі, і нарешті — спільне розпивання… Це витівник пожартував. І відразу поправився: звичайно, спів під баян у тому ж фітобарі.
Останній захід називався «Кому за північ».
Потім, відкашлявшись, масовик оголосив про завтрашній приїзд у санаторій виставки Музею воскових фігур: «Катування і страти Сходу». Залишивши будку, почав збирати гроші з бажаючих. Любуватися катуваннями не хотілася; дружина з сином теж не виявили особливого ентузіазму. Але коли масовик з’явився біля їхнього столика, очікувально втупившись лупатими вічками Розкольникова, постарілого на каторзі, — рука сама полізла в кишеню за грошима. Сусідка по столу, як сомнамбула, механічно простягнула засалену купюру. Зараз карга цілком могла зійти за експонат виставки.
Масовик, одержавши винагороду, повернув до кухні. Над його сплутаною, брудно-сивою шевелюрою каркнув динамік. Знайомий безстатевий голос:
…Що притих за портьєрою?
Випад. Шпага у крові.
Ті, що прийдете, вірою
Не спокутиш любові…
Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:
— Фільм дивитися підеш?
— Ні!
— Чому ти кричиш?
— Я не кричу.
— Може, все-таки в кіно?
— Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.
— А ми сходимо.
Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це — відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно — і не піде. Дружина із сином хочуть — будь ласка! Хто проти?
А особисто він повернеться в номер.
Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган. Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву — у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.
На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.
Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…
Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту — і відпустило.
Він повільно ішов геть, червоний від сорому.
Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:
…Що тобою мені призначиться?
Чий смертельний оскал?
Залишаєшся?
Не ховаєшся?
Тож виходь із дзеркал…
Піднявшись у номер, він упав на скрипуче ліжко, узяв з тумбочки недавно куплений роман Мак-Каммона і занурився в чужий жах.
Так було легше.
Після сьомої глави він глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Щось задовгий цей фільм. Чи початок затримали? Читати вже не хотілося. Заходив по кімнаті, як звір по клітці. Ральф уважно стежив за хазяїном. Адже все розуміє, псина! Мабуть, теж хвилюється: куди господарі запропастились? Вийти зустріти, чи що? На всякий випадок.
У кутку під плінтусом, де сховався проклятий тарган, щось блиснуло. Він присів, шукаючи рукою, намацав чималу тріщину; хотів гидливо витерти пальці, і тут порізався.
Ніж.
Мисливський, з хижим вигином леза. Упор, кишкодер, кровостік. Справжня зброя. Забув хтось чи сховав до часу. З таким ножем піймають на вулиці — посадити можуть. Або відкуповуватися доведеться. Руків’я тільки незручне, занадто коротке, немов для дитини. На лезі виявилася пляма іржі. Він придивився, женучи геть погані думки. За спиною тихо відчинилися двері; утім, не досить тихо, щоб він не почув. Руків’я ножа стало надзвичайно зручним, упавши в долоню рукостисканням друга.
Він обернувся.
Вранці вони виїхали першою електричкою.
Адже про санаторій я теж, як правило, не згадую цілий рік.
До часу, коли беру чергову путівку: доба з харчуванням.
Це дуже дорогі путівки. Дуже. Багато хто не розуміє навіщо. Теща не розуміє. Колеги по роботі. Здебільшого подруги дружини. Стас не розуміє, а Стасовому розумінню я довіряю більше, ніж тому факту, що зиму змінює весна. Їм дивно. А я не вмію, не в силах пояснити, що плачу купу грошей не за номер з фотошпалерою, хирляву клумбу на центральній алеї і тарілку борщу-дистрофіка. Я оплачую День Усіх Святих, що з’явився поза календарною брехнею, доба істини, дві дюжини годин, розкиданих сталевими колючками під колесами машини; я оплачую орла і решку параної, після яких триста шістдесят чотири інших монетки — залишок скарбниці року! — неодмінно випадають орлом. Що б не сталося, що б не відбулося зі мною чи моїми рідними, я нічого не боюся, нічого не передбачаю і нічого не чекаю. Події обтікають мене, немов вода риф. Мені таланить. Я, моя дружина, моя дитина, мій собака — улюбленці Фортуни. А може, ми просто готові прийняти усе що завгодно, з радістю, аби не очікувати.
Поступливі й доброзичливі, ми дуже любимо одне одного. Вгадуємо бажання. Сміємося з жартів. Підтримуємо в труднощах. День за днем. Крім одного-єдиного дня в році, коли я відкидаю «я», стаючи — «він».
Здається, Альфред Хічкок, старий пройдисвіт, нирець у безодні жаху за кривавими перлами, сказав одного разу: «Бомба з включеним таймером, захована під ліжком, де молодята кохаються, набагато страшніша від бомби, що вибухнула і розметала цих молодят по асфальту». Чекання страшніше від усього. Передчуття жахливіше події. Ніч перед стратою гостріша від гільйотини.
Я купую день дурних передчуттів.
Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.
Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.
Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.
У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.
Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.
Щось відбудеться, виправдавши передчуття, — раніше, ніж ми від’їдемо додому.
Це буде не так цікаво, але це буде фінал.
І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:
…Чого стоїш у кутку кімнати?
Чого мовчиш за спиною?
Відходячи, пам’ятайте:
Перший постріл — за мною…
Богдана
— Добре.
До корпусу вела чисто виметена доріжка. Можна сказати, стерильна, як підлога в операційній. З обох боків росли кущі: неприємно голі, з чорними гронами ягід, сухих і зморщених, кущі ворушилися при повному безвітрі. Ліфт не працював. Сходами можна було йти тільки вервечкою. Четвертий поверх виявився замкненим. А чергова з ключами гралася у Невловимого Джо. Пошуки настрою не зіпсували, вірніше, зіпсували не дуже. Приїхали відпочивати. Родиною. Нерви, злість, сварки залишилися вдома: скрегочуть зубами в замкненій і поставленій на сигналізацію квартирі. Це заздалегідь обговорено з дружиною. Він згадував домовленість, плентаючись за ключницею, що нарешті з’явилася, з’ясовуючи, що в 415-му, тримісному номері відсутні електричні лампочки, душ і не працює зливний бачок, а в 416-му номері, де усе працює, зливається і запалюється, — два ліжка.
— Подивимося 410-й?
— Там комплект?
«Сумнівно», — читалося на одутлому обличчі чергової, схожої на статую знищеного талібами Будди. Далі сталося чудо: сестричка з медпункту разом із прибиральницею, виявивши невластиву обслузі запопадливість, швиденько перетягнули одне ліжко з бездушового номера в задушований. Перший порив був — допомогти. Жінки усе-таки. Але він осмикнув внутрішнього джентльмена. За путівку заплачені гроші. Адміністрація зобов’язана надати комплектний номер. А якщо персонал загруз у ліні, забувши підготувати корпус до заїзду відпочиваючих, — нехай тепер віддувається!
Думки були правильні, але крижані. Січневі. Стало незатишно. Коли ліжко зайняло відведене місце біля вікна, він простягнув медсестрі зім’яту п’ятірку:
— Візьміть.
— Ой, ні, що ви! Не можна! — Дівчина закліпала віями. Переляк здавався награним хоча грошей вона так і не взяла. — У нас це не прийнято!
«Скрізь прийнято, а у вас ні?!» Здвигнувши плечима, він заходився розпаковувати рюкзак.
На сніданок, природно, спізнилися. Проте безкорислива сестричка переконала сходити в їдальню: її розповідь про гастрити й виразки, що тільки й чекають порушення режиму харчування, будила в душі первісні страхи. Дійсно, сніданок знайшовся: прочахлий, в міру їстівний. З трьох перемін: котлета з ячною кашею, каша манна і чай. Їсти в порожньому, гучному приміщенні було дивно. Примари підглядали через сусідні столики — легіони гостей, що ніколи тут не їли. Погляди невидимок псували апетит. Котлети вони із сином присмачили кетчупом, завбачливо захопленим у дорогу, манну кашу їсти не стали, а рідкий, нудотно-солодкий чай навіть здався смачним. Дружина, навпаки, з апетитом ум’яла всі три порції манки. І доїла за сином ячку. За десять років шлюбу для нього, як і раніше, залишалося загадкою: як вона може їсти цю погань?
— Від завтра почну худнути.
Він приречено кивнув.
Завтра не наставало ніколи.
Різниця уподобань збільшувала число домашніх турбот: догоди родині, якщо кожний, включаючи собаку, жере різне і коверзує! Але до сварок на цьому ґрунті не доходило. Дружина готувала мовчки. Збираючи німе роздратування, яке наповнювало квартиру їдкою кислотою. Нічого, тут, у санаторії, відпочине. Ні прання, ні готування. Краса. А що листопад — так навіть краще. Менше народу.
Повернувшись у номер, він упав на ліжко, закинув руки за голову й блаженно закрив очі. Відпочинок! Валятися, спати, читати книжки — киш, робота, геть, дзвінки, геть, суєта…
— До озера сходимо прогулятися?
Дружина неуважно вертіла в руках вилку допотопного радіо: намертво прибитий до стіни куб з чорного ебоніту, з металевою сіткою-забралом і єдиною ручкою — регулятором звуку мав вигляд хижого монстра з фільму жахів.
— Сходимо. Після обіду.
— Добре, спи, — кохана жінка усе зрозуміла правильно. — А ми з Ральфом пройдемося.
— Угу, — буркнув він, провалюючись у сон.
Снилося казна-що. Цей же номер: однокімнатний, з фотошпалерою на стіні. Перекати гірської річки: вируюча навколо валунів вода, протилежний берег наполовину схований заростями глоду, вибігають на скелі сосни і жовті осики; жмути вати тануть у непривітному, важкому небі. Здалеку долетів приглушений шум. Швидко наростаючи, перетворюючись у плескіт — ні, у гуркіт потоку, що розбивається об камені! «Трубу прорвало, чи що?» Шпалера спухла міхуром, картина миттєво стала об’ємною, справжньою, — у наступну мить ріка ринула в кімнату, затоплюючи з головою, забиваючи горло. Тіло скувала слабість, крик застряг у горлі, ніч вдарила в обличчя рибним смородом…
— А-а-а!
Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.
За чоловіком — стіна з фотошпалерою. Річка, осики, скелі. Зараз лопне й утопить. Він здригнувся, поспішив натужно розсміятися. У роті пересохло. Зайшовши у ванну, довго пив з-під крана холодну воду, що пахла хлоркою. Потім повернувся в кімнату. Пальці машинально відшукали шнур від репродуктора. Радіо він не любив і вдома ніколи не слухав, але зараз це було саме те, що треба. Які-небудь «Валянки» чи «Нас не наздоженуть», та голосніше, із хрипами і тріском старезного динаміка. Кондовий оптимізм рідних осик (<MI>знову?!<D>) придатний від неврозів.
Вилка, схлипнувши, ввійшла в розетку. Він рішуче додав звуку — так скручують голову призначеному на забій птаху. Очікуваний хрип, скрегіт, перешкоди.
Трохи пропитий голос невідомої статі:
Рука сама рвонула шнур. Скрикнула вилка, покидаючи нору розетки. Під цю пісню сім років тому помирала його бабуся, до останньої хвилини не дозволяючи виключити кляте радіо.
…Чого стоїш у кутку кімнати?
Чого мовчиш за спиною?
Відходячи, пам’ятайте:
Перший постріл — за мною…
Розвіявся.
Перейнявся, виходить, оптимізмом.
— Тату, там озеро! Турніки! Ми фортецю бачили!..
Син увірвався в кімнату, поспішаючи вивалити на батька купу новин.
— Виспався? Після обіду підеш з нами? — поцікавилася дружина, входячи слідом.
Він погодився. Звичайно, піду. З вами.
Найменше хотілося залишатися тут на самоті. Під бісовою шпалерою.
— Води хочеш? Ми лимонаду купили, у кіоску.
Столики були на чотирьох, і до них підсадили сухеньку каргу в хусточці. На щастя, карга попалася мовчазна. Не стала без передмов жалітися на рідкий стул і злидню-невістку. Хіба що чавкала голосно.
Несмачний борщ віддавав скепсисом.
— Більше будеш мої обіди цінувати. Розбалувала я тебе.
Він кивнув.
— До речі, борщ нічого. Корисний, напевно. Дієтичний.
Він кивнув ще раз — корисний.
Сіль і перець обіцяли врятувати становище. Але пшоняна каша, подана як гарнір до обов’язкової котлети, стояла на смерть. Здавшись, він без ентузіазму колупнув вилкою котлету. Білясті жилки стирчали з фаршу. Місцями котлета підгоріла. Набагато гірша за ранкову. З чого їх роблять? З яких жертв кулінарії? Краще худнути буду. Прямо зараз і почну. З’їдений після обіду шоколадно-вафельний батончик «Полюс» почасти повернув добродушний настрій. Зараз би пляшечку «Оксамитового» і гарну сигарету… На жаль, поки не долікує печінку (слава богу, недовго вже залишилося!) — алкоголь під забороною. Навіть пиво. А палити в серпні кинув. Не починати ж знову.
Він з тугою покосився на лоток у вестибюлі: вино, коньяк, сигарети. Для компенсації купив собі й сину по другій шоколадці. Солодке — отрута, але тут уже — дудки!
Не дочекаєтеся! Не відвалиться печінка від зайвого батончика.
Зовні палахкотіла фарбами осінь. Рідко склочник-листопад божеволіє, страждаючи бабиним літом. Ще зеленіли затягнуті іржавим золотом дуби в гаю, цитринною жовтизною прикрасилися плакучі верби, збігаючи до озера — умити коси в темній воді; спалах пурпуру на кленах, кришталь повітря розколений ледь вловимою гіркотою: знайомий з дитинства запах паленого листя. Занадто яскраво, занадто святково, занадто підозріло.
Немов обід перед стратою.
Вони втрьох спускалися посипаною гравієм алейкою вниз, до озера, базікаючи про різні дрібниці. Здебільшого говорила дружина, він кивав або односкладово підтакував. Минули бетонну коробку з написом «Басейн». Двері басейну були замкнені, а поруч, у стіні, зяяли ряди круглих отворів. Воду зливати, чи що? Діри були забиті сухим цементом. Так і уявлялося: куб з бетону наповняється водою доверху, і якщо хтось випадково відкриє двері — бідолаху змиє потоком, що вирветься на волю…
Від басейну через алейку тяглася виразна волого-блискуча смуга шириною добрих двадцять сантиметрів. Ніби звідтіля недавно виповз, сховавшись у заростях тьмяної трави, гігант-слизень. Один погляд на цю смугу і до горла підкотила легка нудота. Він швидко переступив бридкий слід, поспішаючи відійти подалі. Ральфу слід теж не сподобався: пес обнюхав доріжку, форкнув, чхнув і кинувся за хазяями. Але раптом, присівши на задні лапи, оглушливо вискнув. Він обернувся, збираючись прикрикнути на собаку. Окрик вийшов невпевнений. Таке він бачив уперше: пес, скиглячи й тремтячи всім тілом, задкував від цілком безпечного на вигляд куща. Потім кинувся геть, підбіг і злякано тулився до ноги, ховаючись за спину глави сімейства. Пускати хазяїв до куща Ральф категорично не бажав. Довелося дружині тримати тварину, поки вони з сином оглядали причину собачого жаху. Кущ як кущ. Нічого особливого. Тільки у самому центрі, між тонких безлистих гілочок, валялася чиясь рука. Вірніше, шкіряна рукавичка, стара, з діркою на вказівному пальці.
— Що ж ти так обмішурився, звіре? Не соромно?
Ральф скиглив, чуючи докір у голосі хазяїна, винувато заглядав у вічі, але повернутися до куща відмовлявся навідріз. Може, хімію яку розлили? Людям байдуже, а собака чує…
Нижче був розташований майданчик тренажерів: безглуздий, пустельний. Удвох із сином не відмовили собі в задоволенні «покачатися». Хвилин десять, може, двадцять. Після навантаження м’язи розболілися, занило травмоване давним-давно плече. Повернутися назад і прилягти? Ні, дружина почне бурчати. Та й, якщо чесно, тут добре. Незважаючи ні на що. Провінційна глухомань зі своїми невигадливими принадами і млявим ритмом життя, який хоч ритмом, хоч життям назвати важко.
— Підемо далі?
— Підемо.
Маленький пляж зі стаціонарними мангалами, облупленими «грибками», кабінками для перевдягання і столиками-пнями. Вишка для стрибків, довгі містки з поруччям. Зараз, у листопаді, зрозуміло, тут нікого немає.
Не сезон.
— Сходимо в ліс по опеньки?
— Не варто. Тут їх готувати ніде. Та й отруїтися недовго.
Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.
Назад поверталися іншою дорогою. Побували в дитячій фортеці, цілком схожій на справжню: з дерев’яними гарматами і фігурами богатирів. Від одного ідола дружина навіть шарахнулася: раптом здалося, що богатир простягнув руку. Довелося довго заспокоювати: сутінки, гра тіней, оптичний обман… Доторкнись, не бійся. Бачиш, дерев’яний. Дітворі влітку роздолля. Шкода, зараз синові погратися ні з ким. Утім, дитина і так задоволена: нечасто вони куди-небудь вибираються всією родиною. Робота, сварки, суперечки…
Інша справа — у цій мирній глушині. Тиша та спокій.
Залишаючи майданчик, він озирнувся. Ідол простягав услід грубо витесану руку.
Прощався? Попереджав?
За вечерею з’явився масовик-витівник: голосний і настирливий, як базарна жебрачка. Навіть дивно, що такі ще збереглися. Ідучи в ногу з часом, масовик не бігав по їдальні з мегафоном, а віщав через динамік з будки радіоцентру. Відпочиваючих чекав джентльменський набір: замшілий ужастик «З безодні», танцювальний вечір знайомств у фітобарі на першому поверсі, і нарешті — спільне розпивання… Це витівник пожартував. І відразу поправився: звичайно, спів під баян у тому ж фітобарі.
Останній захід називався «Кому за північ».
Потім, відкашлявшись, масовик оголосив про завтрашній приїзд у санаторій виставки Музею воскових фігур: «Катування і страти Сходу». Залишивши будку, почав збирати гроші з бажаючих. Любуватися катуваннями не хотілася; дружина з сином теж не виявили особливого ентузіазму. Але коли масовик з’явився біля їхнього столика, очікувально втупившись лупатими вічками Розкольникова, постарілого на каторзі, — рука сама полізла в кишеню за грошима. Сусідка по столу, як сомнамбула, механічно простягнула засалену купюру. Зараз карга цілком могла зійти за експонат виставки.
Масовик, одержавши винагороду, повернув до кухні. Над його сплутаною, брудно-сивою шевелюрою каркнув динамік. Знайомий безстатевий голос:
…Що притих за портьєрою?
Випад. Шпага у крові.
Ті, що прийдете, вірою
Не спокутиш любові…
Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:
— Фільм дивитися підеш?
— Ні!
— Чому ти кричиш?
— Я не кричу.
— Може, все-таки в кіно?
— Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.
— А ми сходимо.
Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це — відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно — і не піде. Дружина із сином хочуть — будь ласка! Хто проти?
А особисто він повернеться в номер.
Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган. Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву — у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.
На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.
Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…
Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту — і відпустило.
Він повільно ішов геть, червоний від сорому.
Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:
…Що тобою мені призначиться?
Чий смертельний оскал?
Залишаєшся?
Не ховаєшся?
Тож виходь із дзеркал…
Піднявшись у номер, він упав на скрипуче ліжко, узяв з тумбочки недавно куплений роман Мак-Каммона і занурився в чужий жах.
Так було легше.
Після сьомої глави він глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Щось задовгий цей фільм. Чи початок затримали? Читати вже не хотілося. Заходив по кімнаті, як звір по клітці. Ральф уважно стежив за хазяїном. Адже все розуміє, псина! Мабуть, теж хвилюється: куди господарі запропастились? Вийти зустріти, чи що? На всякий випадок.
У кутку під плінтусом, де сховався проклятий тарган, щось блиснуло. Він присів, шукаючи рукою, намацав чималу тріщину; хотів гидливо витерти пальці, і тут порізався.
Ніж.
Мисливський, з хижим вигином леза. Упор, кишкодер, кровостік. Справжня зброя. Забув хтось чи сховав до часу. З таким ножем піймають на вулиці — посадити можуть. Або відкуповуватися доведеться. Руків’я тільки незручне, занадто коротке, немов для дитини. На лезі виявилася пляма іржі. Він придивився, женучи геть погані думки. За спиною тихо відчинилися двері; утім, не досить тихо, щоб він не почув. Руків’я ножа стало надзвичайно зручним, упавши в долоню рукостисканням друга.
Він обернувся.
Вранці вони виїхали першою електричкою.
* * *
Це правда. Ми виїхали електричкою. Зараз, коли я накручую кілометри по Власовській окружній, нудьгуючи за баранкою «опеля», у соснах на узбіччі мете поземкою мазун-лютий, а до «Ладусів» п’ятнадцять хвилин, якщо повернути за Чернівцями, — це здається дивним. Але ми з родиною завжди залишаємо санаторій у напівпорожньому вагоні електрички, впресовані в листопадові протяги, ніби мушки в янтар. Такі собі маленькі, безсловесні princes of amber. Про машину я згадую пізніше, удома, так само як і про те, що міг би замовити таксі прямо до входу. Утім, байдуже.Адже про санаторій я теж, як правило, не згадую цілий рік.
До часу, коли беру чергову путівку: доба з харчуванням.
Це дуже дорогі путівки. Дуже. Багато хто не розуміє навіщо. Теща не розуміє. Колеги по роботі. Здебільшого подруги дружини. Стас не розуміє, а Стасовому розумінню я довіряю більше, ніж тому факту, що зиму змінює весна. Їм дивно. А я не вмію, не в силах пояснити, що плачу купу грошей не за номер з фотошпалерою, хирляву клумбу на центральній алеї і тарілку борщу-дистрофіка. Я оплачую День Усіх Святих, що з’явився поза календарною брехнею, доба істини, дві дюжини годин, розкиданих сталевими колючками під колесами машини; я оплачую орла і решку параної, після яких триста шістдесят чотири інших монетки — залишок скарбниці року! — неодмінно випадають орлом. Що б не сталося, що б не відбулося зі мною чи моїми рідними, я нічого не боюся, нічого не передбачаю і нічого не чекаю. Події обтікають мене, немов вода риф. Мені таланить. Я, моя дружина, моя дитина, мій собака — улюбленці Фортуни. А може, ми просто готові прийняти усе що завгодно, з радістю, аби не очікувати.
Поступливі й доброзичливі, ми дуже любимо одне одного. Вгадуємо бажання. Сміємося з жартів. Підтримуємо в труднощах. День за днем. Крім одного-єдиного дня в році, коли я відкидаю «я», стаючи — «він».
Здається, Альфред Хічкок, старий пройдисвіт, нирець у безодні жаху за кривавими перлами, сказав одного разу: «Бомба з включеним таймером, захована під ліжком, де молодята кохаються, набагато страшніша від бомби, що вибухнула і розметала цих молодят по асфальту». Чекання страшніше від усього. Передчуття жахливіше події. Ніч перед стратою гостріша від гільйотини.
Я купую день дурних передчуттів.
Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.
Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.
Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.
У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.
Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.
Щось відбудеться, виправдавши передчуття, — раніше, ніж ми від’їдемо додому.
Це буде не так цікаво, але це буде фінал.
І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:
…Чого стоїш у кутку кімнати?
Чого мовчиш за спиною?
Відходячи, пам’ятайте:
Перший постріл — за мною…
Богдана
Клаву стали називати Клавдією Василівною раніше, ніж їй виповнилося тридцять; вона працювала бухгалтером у найбільшому ПТУ міста N і безнадійно була закохана в Олега Вікторовича, директора. Олег Вікторович був ставний, у свої сорок п’ять зовсім не лисий, красивий і владний. Був у нього єдиний, ретельно приховуваний недолік: у дні народних свят, коли колектив ПТУ збирався в буфетній за зіставленими в ряд столами, Олег Вікторович спершу просив йому не наливати, потім пригублював по маленькій, потім веселився, як пан у гостях у циганів, і закінчував вечір де-небудь у генделику, звідкіля його, тривожно сплячого, забирали друзі. Друзів в Олега Вікторовича було багато — через безсумнівну щедрість натури.
В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того — вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»
У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.
Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.
Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.
Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.
Так минав час. Клава жила разом із матір’ю на тихій околичній вуличці, у старому, але ще міцному дощатому будиночку з невисоким ґанком на три скрипливих сходинки. Жила на зарплату в сто двадцять карбованців і ні в чому не бідувала. Вона була б і зовсім задоволеною, якби існувала на землі сила, здатна з’єднати її долю з долею шляхетного, сильного, але такого недосяжного Олега Вікторовича.
І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.
Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.
В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того — вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»
У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.
Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.
Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.
Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.
Так минав час. Клава жила разом із матір’ю на тихій околичній вуличці, у старому, але ще міцному дощатому будиночку з невисоким ґанком на три скрипливих сходинки. Жила на зарплату в сто двадцять карбованців і ні в чому не бідувала. Вона була б і зовсім задоволеною, якби існувала на землі сила, здатна з’єднати її долю з долею шляхетного, сильного, але такого недосяжного Олега Вікторовича.
І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.
Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.