І ось тут його прохопило морозом. Клим, нарешті, усвідомив, куди потрапив.
Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!
Другий крок. Нічого.
Клим не витримав, різко махнув рукою:
— Мінятися хочу!
Дивні слова луною пішли за річку. І знову — нічого.
— Мостовий! — підвищив він голос. — Чи заспався?
Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря — кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.
— Чого тобі, козаче?
— Службу забув? — Клим ступив уперед, насупився. — Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..
— Пишний, бачу ти, козаче, — мостовий не без поваги подивився на гостя. — Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?
Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!
— Поміняєш мені ось що…
— Немає! — стогнав «імп». — Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…
Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!
— А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…
— Твоя взяла, козаче, — мостовий знічено кивнув. — Бачу, ти не простий запорожець — характерник!
Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.
Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.
Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.
Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.
— А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?
Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.
Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне — привітатися.
— Вечір добрий усім!
Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.
– І тобі добрий, немчин залітний! — козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.
— Чи горілки випити вирішив у шинку православному? — грізно насупився сивовусий. — Так і бути, наллємо. Тільки домовимось — стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.
Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.
— Ну, бий!
Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.
— Придатний, придатний, хлопче! — сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. — А на лийтено німчину!
Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.
— Бий! — повторив він, підвищуючи голос. — Тільки на всю силу, бо ображуся.
Стих сміх, переглянулися чубаті.
— Ой хлопче! — похитав головою сивовусий. — Два рази б’ю, другий — коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!
Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.
Устояв…
— Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! — розпоряджався козарлюга. — Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть — того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.
У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені — зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…
Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…
— Почекайте! — Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. — Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто — від душі!
І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики — яка з орлом, яка з вершником.
— Хлопець, бачте, наш! — сказали за спиною.
– І справді, наш, — кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. — Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.
Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють — писар у бій веде.
— Клим. Будемо знайомі, пане писарю.
Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.
— Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.
— Ось, виходить, які твої справи, хлопче! — зітхнув дядько Гнат. — Тільки не го — рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки — гуляй козак. День один, зате твій!
— Відпочив? — чорт радісно ошкірився. — Рекламацій немає?
— Немає! — чесно відповів Клим.
— Тоді давай дискету.
Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».
— Тримай!
Чорт відкрив кришку, пововтузився, уставляючи дискету.
— Зараз! Економ-пакет готовий, відлік піде з моменту повернення… А до Галини в сауну ми такого басаврюка направимо!..
Вони розсміялися, і чорт натиснув на Enter.
Нічого не сталося.
— Обдурити, обдурити хочеш!.. — злобливо сичав рогатий, вертячи в пазурах дискету. — Нас не обдуриш! Ти що, відформатував її? Зіпсував?
— Кров, — незворушно нагадав Клим. —
У разі найменшого порушення контракт розривається автоматично. Не знищувати, не втрачати, не доповнювати змісту. Правильно? Але ж я поки ще тут?
— Чорт! — вилаявся чорт.
— Отже, — Клим почав загинати пальці, не гірше, ніж нечистий пазурі, — повернення мого ти забезпечити не зміг. Раз! Твого економ-пакета я не одержу. Два! З одним форс-мажором ти ще можеш апелювати в пекельний арбітраж, а з двома як? Думаєш, я документи читати не вмію?
— До самого Люципера піду, — невпевнено промурмотів рогатий. — Ти кров’ю розписувався, у контракті дата зазначена.
Зареготав Клим не гірше пана сотенного писаря.
— До Галини в сауну ти підеш, голова порожня! Яка дата? Яка через два з половиною століття? Ой, рятуйте, ой, страшно мені, бідному!
— Не погуби! — завив нечистий.
— Котися у своє пекло, вража пико! — зі смаком виговорив козак Климко. — Та не просто котися, чума рогата, а котися ти…
Що робити! Штовхнув Клим важкі двері, ввійшов у світлицю, голову схилив.
— День добрий, пане сотнику!
– І тобі добрий, хлопче! Заходь!..
Подивився Клим, очі протер…
— Чи не впізнав? — засміявся Химерний Професор. — А я усе думаю, коли ти до нас примандруєш?
— Таж в контракті що було записано? — розвів руками Клим. — Дискету не знищувати, не втрачати і не доповнювати змісту. Але про обмін нічого не говорилося! От я її й виміняв у мостового — на таку ж. Ох, і просився він, бідкався навіть. Де, мовляв, я Verbatium у цих краях знайду? Знайшов!
На сотниковому столі красувався чорнильний прилад розміром з добрий кавун, поруч стояла зелена скляниця, закупорена дерев’яною затичкою. Усередині корчився чорт — скляниця була йому явно замала.
— Терпи, вража сило! — погрозив йому пальцем сотник Химерний. — Не то сріблом почастую!.. Ну що, Климе, запишу тебе в сотню. Незабаром похід, а там видно буде. Інше тут життя, не загадаєш далеко. Живуть козаки від бою до бою, ніколи не знаєш, з ким увечері танцювати прийдеться: з дівчиною своєю чи з Чужою Молодицею.
Клим кивнув. Так, життя інше. Чорт у скляниці, Чужа Молодиця за плечима…
А усе ж недаремне!
Атракціон
Усе було похмуре і сіре.
Так сказав одного разу поет, а ми просто повторили, без жодного злого наміру.
День видався ніякий. Це набагато гірше, ніж просто кепський чи огидний. Ідеш-бредеш нога за ногою, томишся в пошуках визначення, і на душі свербить, а почухатися — ну ніяк, тому що і день точно такий самий, і все життя, схоже, з ним заодно. Природа коливалася, здебільшого устигнувши відмовитися від пафосу золотої осені, але ще не затвердівши в остаточній мізантропії листопаду. Ідея прогулятися парком із самого початку здавалася абсурдною — як будь-який абсурд, ця ідея засмоктувала і поглинала в міру втілення в життя. Двоє молодих людей, Він і Вона, рухалися до мети повільно й ритмічно.
Сизіфи наприкінці робочого століття, згорблені над обридлим каменем.
Необхідне було вольове зусилля, щоб придушити наростаюче роздратування. Упертий голем ворушився десь під ложечкою, намагаючись вирости, розправити затерплі члени, з’явитися на світ — різким словом, невдоволеною гримасою, сваркою на порожнім місці.
— Звернемо на Чорноглазівську?
— Там усе перекопали… я на підборах…
— Тоді Кацаркою?
— Там хімчистка. Від неї смердить.
— Ну ти сама не знаєш, чого хочеш…
До парку вони усе ж дісталися. З усвідомленням виконаного обов’язку минули ворота. Обігнули пам’ятник пролетарському віршотворцю зі значущим прізвищем — чи Бідний, чи Гіркий, чи ще якийсь, одразу і не згадаєш. Коли над головами зімкнулося гілля старих лип, перекресливши і частково ожививши сірість небес, а асфальт покропився рідкими мазками жовто-багряного листя — голем роздратування на час угамувався. Неохоче, з бурчанням, присів навпочіпки, задумався: як бути далі?
Відійшов на заздалегідь підготовлені позиції, висловлюючись військовим евфемізмом.
З ніздрів голема двома струмками пари точився смуток. Туманом огортав серце, намагаючись осісти крижаними краплями зневіри. Неділя називається! Йому і Їй хотілося свята, пронизливої синяви над головами, сонячних відблисків під ногами, що грають у квача, палітри осінніх фарб і усмішок ошатно одягнених перехожих. Але неділя обдурила наївних, обернувшись ще однією сторінкою буденної рутини. І сонце з небом обдурили. І понурі дерева. І зомбі-перехожі з відсутніми обличчями. І парк обдурив. Обнадіяв, пригасивши роздратування, заманив — і
покинув на сваволю долі, замість свята підсунувши смердючу дулю.
Вони продовжували бездумно йти центральною алеєю.
За деревами кричали діти. Крики відлунювали у вухах різкими дисонансами, какофонією метушні. Розсівшись на огорожі виключеного фонтана, компанія хлопців хлебтала пиво. Він і Вона переглянулися, з докором похитали головами. Молодики уже напідпитку, а зараз додадуть горілки, і потягне їх на подвиги. Поруч із фонтаном пустувало відкрите кафе: можна облаштуватися там, надворі не холодно, узяти журавлиний мус чи каву з вершками — але не поруч же з компанією хуліганів?!
Надсадно скрипіли гойдалки. Монотонно крутилася карусель; облуплені фігури коней, оленів, левів і космічні кораблі
зливалися в мутну товкотнечу. З боку «Сюрпризу» долинав захоплений вереск. Масовик-витівник умовляв народ стрибати в мішках і ловити зубами монету в мисці зі сметаною. За це обіцялися плюшеві слони в асортименті. Мегафон хрипів, спотворюючи слова, перетворював бадьору фальш масовика на марення похмільного неврастеніка.
— Боже, як усе осточортіло…
— Отож…
У бічній алейці було тихо. Шум парку відступив, долинаючи здалеку, майже нечутно. Лише кроки віддавалися гучною луною в тунелі: зверху нависли арки облетілих каштанів, з боків — щільна стіна кущів, під ногами — тверда вогкість надщербленого асфальту. Алейка забирала вліво, і Він злегка здивувався: начебто раніше звідси по колу вибиралися до Динамівської, до зупинки трамваю. Утім, Він тут сто років не гуляв, міг і помилитися.
– І тут ця капость…
— Та вже ж…
Капостю виявився атракціон: дешевий, розташований на відшибі. Кутаста халабуда параноїдального розфарбування «аля марсіанин» для аматорів бадьорих космоопер. Формою атракціон швидше нагадував купол космічної станції, по якому довго й старанно бив молотом дуже злий і дуже великий прибулець.
Очевидно, «марсіанин» образив його естетичні почуття.
Поверх охристих розводів, завитків і вм’ятин купол «прикрашали» чорно-фіолетові плями з прожилками, утворюючи сюрреалістичний узор. Вхід являв собою роззявлену пащу чудовиська. Над пащею криваво мерехтіло єдине око. Поруч із входом була табличка з написом. Угорі, великими літерами: «Ілюзіон „Справжнісіньке пекло“». Нижче, трохи дрібніше: «Оптимістам вхід заборонений!». А ще нижче курсивом: «Увесь світ — ілюзія. Відчуй себе реалістом!»
Їм назустріч побіг, дрібочучи, усмішливий азіат у драному ліловому халаті до п’ят. Він і Вона, не змовляючись, подумки обізвали азіата спершу «япошкою», а тоді й просто «макакою». Не важило, ким він був насправді: казахом, бурятом чи чистокровним хохлом у гримі. І те, що «макака» одягнений не в кімоно, а в халат, не грало ніякої ролі. Хоч переодягни його в тридцять три кімоно з видами Фудзі, «макака» залишиться «макакою».
— Заходити, заходити! — «япошка» заходився кланятися на манір болванчика, пихкаючи і моргаючи брехливими заячими вічками. — Осенно страсная узаса! Осенно! Не пожареете! О! Страсней харакірі!
— Зайдемо?
Він знизав плечима. Вирішуй, мовляв, сама.
— Сподіваємося, там у вас дійсно страшно.
— Страсно-страсно! Не сомнивацца! Три гривня, позаруста. Один чиравек — один гривня. Один прюс один порусяецца всего три гривня! Десиво-десиво!
— Не порусяецца! — обурився Він, передражнивши нахабну «макаку». — Ніяк не порусяецца! Один плюс один буде два!
А Вона подумала, що негідник-зазивальник дивним чином плутає звуки в словах. І акцент у нього з’являється і зникає. Точно, хохол. У гримі.
Акторчик задрипаного ТЮЗу.
«Япошка» страшенно зрадів, немов підслухавши її думки:
— Два! Один прюс один порусяецца всего два! Не три!
Він реготав басом і для вірності тицяв у відвідувачів пальцем: один, виходить, плюс один, і ніяк три не порусяецца.
— Два! Зі знижкою! Васі бирети, позаруста! І нарево, увесь час нарево. Страсно-страсно, але бояцца не нада!
Напучувані таким чином, вони ввійшли у вискалену пащу. Дешевинка, думав Він. Навіщо я сюди поперся? Ну ж бо, де пластмасові кістяки, гарчір’яні зомбі, манекени-повішеники і виродки з пап’є-маше? Немає? Утім, біля самого входу їх і
не повинно бути. Щоб людина встигла злегка розслабитися…
Вони повернули ліворуч, слідуючи порадам «макаки», коли услід їм долетіло:
— Наш иррюзий — луччий якості! Як скрізь!
Двох розсмішило це останнє: «як скрізь». Філософ, одначе. Конфуцій драний.
Але сміятися вони роздумали.
Точніше, голем роздратування знову заворушився і вирішив, що сміятися нерозумно.
Передчуття їх не обдурили. За першим же поворотом зі стіни вискочив чорт. Криваве підсвічування повинно було додати інфернальності виплодку пекла, але Він і Вона лише стражденно скривилися. Кудлате хутро на морді (мабуть, із старої шапки зробили!), тьмяні світлодіоди в «очах», пластмасові ріжки з міхурами фарби. Злиденність.
— Лівий ріг обламаний. Нічого у нас не вміють.
— А полагодити лінь…
Чорт ображено заскрипів механізмом і, усвідомивши власну нікчемність, забрався в нішу.
Після чорта довго не було, вибачайте за каламбур, нічорта. Видимо, передбачалося, що чекання прихованих кошмарів лоскотатиме гостям нерви і викине в кров порцію адреналіну. Замість адреналіну його і її опанувала нудьга. І отут на них зі стелі звалився ангел. Захитався над головами, шелестячи крилами і сяючи электронімбом. Хиталися напівобщипані, поїдені міллю крила. Сипався курячий пух.
Білосніжна одіж була схожою на балахон, украдений у роззяви куклукскланівця. Зі стоптанних сандалів сиротливо стирчали босі пальці манекена. Обличчя ангела кам’яніло тупою байдужістю. Мовляв, давно тут висимо…
— Horror місцевого розливу! — презирливо фиркнула Вона.
«З яких це пір ангели зараховані у відомство жахів?» — подумав Він.
Через кілька кроків вони вперлися в обшарпані двері. До дверей була косо прибита емальована табличка, явно приватизована з трансформаторної будки: на ній скалився пробитий блискавкою череп. Рішуче штовхнувши двері, вони опинилися… знову в парку. Зі зворотного боку дурного атракціону.
Усе?!
Двоє розгублено перезирнулися. У грудях закипала дитяча образа: і тут обдурили!
— Ну, знаєш! Це просто обман! Треба піти зажадати назад гроші. Хоча б половину.
— Незручно…
— Тобі завжди незручно! І збільшення зарплати попросити незручно, і Таїсію Юхимівну осадити, і батечку своєму заперечити…
— Між іншим, це ти запропонувала сюди зайти!
— У тебе завжди я винувата! На себе подивися!..
Вони швидко йшли геть з парку, уривчасто лаюючись дорогою.
Кожен похмуро дивився собі під ноги.
Утім, до мордобою і биття посуду справа не доходила.
Одного разу на корпоративній вечірці Він випив зайвого і непоштиво заявив шефу: «Ви не вмієте зав’язувати краватку, старий! На вас краватка висить, як зашморг. Та й цей костюм… костюм треба вміти носити! Це ціле мистецтво. Найняли б якого-небудь стиліста, чи що?» Він погано пам’ятав, що ще наплів шефу. Але наступного дня з’ясував, що фірма більше його послуг не потребує. «Ну і добре! — думав Він, одержуючи розрахунок. — Я б і сам пішов. Працювати під началом лохуватого самодура? Вибачайте!»
Ось, виходить, і звільнили, хоча вдома Він гордо заявив, що пішов сам.
Природно, Вона влаштувала Йому скандал. Благо, привід трапився розкішний. «Куди ти тепер підеш?! — кричала вона, бгаючи в руках рушник для посуду. — Кому ти потрібний?! Там у тебе була перспектива, міг стати начальником відділу, а тепер що? Усе з нуля?! Що? Лох і самодур? Він — лох? Та ти сам лох останній! Фірма розширюється, від замовлень відбою немає, ось тобі й „лох“! Ти завжди був невдахою! Марудою і невдахою!»
Він не витримав, вибухнув у відповідь. Уперше назвав дружину повією, хоча начебто, підстав для цього не було. Просто слово на язик потрапило.
Весною подали на розлучення.
Розійшлися вони на подив мирно, навіть ділячи майно, особливо не сварилися. Якоїсь миті обом подумалося: а може?.. Ні. Не може і не хоче.
Мости спалено.
Нова квартира, отримана в результаті складного розміну, Його дратувала. Тісна, курна, з низькими похмурими стелями. Павутиння тріщин по старому тиньку. Столярка дише на ладан, іржаве переплетіння труб у вбиральні — немов кишки чавунного монстра вивалилися назовні.
Він ще не знав, що проживе в цій квартирі решту свого життя.
Він вірив у краще.
Виходило кепсько. Життя методично, рік за роком, тицяло Його пикою у брудну калюжу, що натікала з чавунних кишок. Згодом Він перестав вірити. А потім — і хотіти хоча б чогось. Знайшов нову роботу: тепер щодня доводилося їздити на інший кінець міста, вминаючись у людське місиво, що заповнювало деренчливе нутро тролейбуса. Відсиджувати скільки треба біля антикварного комп’ютера, подумки матюкаючись: пам’яті не вистачало, місця на вінчестері — теж, PhotoShop увесь час зависав.
Порівняно з нинішнім начальством колишній шеф здавався людиною рідкісної душі, витонченою і дотепною.
Він почав зазивати до себе приятелів і влаштовувати в осоружній квартирі холостяцькі пиятики. Випивши, на якийсь час ставав веселим, жартував, розповідав байки, азартно різав у карти і думав: ще не все втрачено! Ще виборсаємося, зведемось на ноги, знову одружимось…
Вдруге Він так і не одружився. Приятелі заходили все рідше, гулянки замість веселощів народжували чадіння, байки вичерпалися, а нові не придумувалися. Почало прихоплювати серце, за ним — нирки. Начебто у Пермі в нього виявилася позашлюбна дочка, результат «відрядження», але Він так і не зібрався з’їздити — перевірити, провідати.
Життя пропливало мимо: тролейбус, де йому не знайшлося місця.
Вона після розлучення перебивалася випадковими заробітками. Навчилася жорстко і зле «відгавкуватись» з будь-якого приводу, через що надовго ніде не затримувалась. Зрештою, продавши квартиру, виїхала у Крим, до двоюрідної сестри. Там швиденько вийшла заміж, через півтора року розлучилася. Наступний шлюб протримався довше: зі старіючим бухгалтером Чижовим вдалося прожити десять років. Без особливої любові, але і без сварок. Потім бухгалтера обкрутила молода гарненька вертихвістка. Знову розлучення. Через півроку бухгалтер одружився на розлучниці. Дівиця явно розраховувала якомога швидше загнати пристарілого чоловіка у могилу й одержати спадщину, але прорахувалася.
Бухгалтер мав намір пережити усіх своїх дружин.
Повернувшись до рідного міста, їй вдалося влаштуватися на малооплачувану посаду коректора в місцевій газеті. До вечора очі сльозилися від вичитування гранок, а губи судомило від кривих усмішок при читанні «перлин». Довелося купити окуляри в дешевій оправі з пластику — зір стрімко «падав». У волоссі пробилася сивина, у голосі — хрипіння укупі з верескливими нотками. Вона прекрасно розуміла: це кінець. Сварлива й нещаслива «стара мимра» нічого не могла й не хотіла змінювати.
Дитини вона так і не народила, не зважаючи на три заміжжя.
Не склалося.
Останнім часом, якого залишалося зовсім мало, ходити стало важко, але корисно. Так казав професор Коногон Іраклій Валерійович, а лікарів треба слухатись. Якщо, звичайно, хочеш докоптити свій шматочок неба. День видався ніяким, один із багатьох ніяких днів. Листопад простуджено сопів над містом, міркуючи, чихнути в хустинку чи зійде й так. Під ложечкою сидів старий приятель — голем. Колупав серце плоским нігтем, відшаровуючи пласти в’язкого, звичного болю. Незабаром голему на волю.
Дуже скоро.
Треба більше гуляти пішки, щоб віддалити неминучість.
А навіщо?
Чорноглазівську знову перекопали, ремонтуючи дорогу, тому Він повернув на Кацарку, повз хімчистку. За два квартали до парку, біля булочної, зупинився. Величезний шар, хрустячи, обвалився з серця, але голем зараз був ні при чому. При чому були час і місце, випадок і доля.
— Здрастуй…
— Здрастуй.
Вона усміхнулася, сидячи на лавці біля під’їзду. Саме час бажати один одному здоров’я. І починати з обговорення пережитих інфарктів-інсультів, ділитися результатами аналізів, гордо демонструючи порцеляну зубних протезів. Замість цього Вона встала, таємно радіючи, що вранці не полінувалася зробити макіяж. Смішно, звичайно. У їхні роки…
Біля ніг господарки вертівся маленький пекінес. Такі собачки скрашують самотнім бабам вечори. І гуляти корисно з собачкою.
— Як ти?
— Нічого. А ти як?
— Ніяк. Давно не бачилися…
— Давно.
І немов розштовхавши руками задуху листопаду:
— Підемо в парк?
Вони йшли мовчки. Говорити не було про що. Життя тягнулося позаду, форкаючи на пекінеса; життя готувалося відстати, рвонувши в погоню за власною безглуздістю.
— Заміжня?
— Була. А ти? Онуки, мабуть?
— Які там онуки… Дочка, кажуть, є, у Пермі. Позашлюбна. Брешуть, напевне.
— Поїдь подивися. Познайомся.
— Боюся. Потрібний я їй, чужий… побачать і плюнуть…
Центральною алеєю гуляв вітер. Збирав букет із жалюгідних залишків золотого віку осені. Хлопці хлебтали пиво на огорожі висохлого фонтану. Крутився «Сюрприз», бризкаючи вереском ризикових клієнтів. Леви ганялися за оленями на каруселі, ігноруючи рідкі зорельоти. Масовик пропонував аматорам накидати кільця на паскудного вигляду штир. Переможцю гарантувалася річна передплата на журнал «Реальність фантастики».
Вони роздивлялися цю метушню з неприхованою заздрістю.
І, не змовляючись, звернули вбік.
Перші кроки по дерев’яному настилу гулко відбилися у вухах. Нічого не трапилося, і Клим занервував. Пора б!
Другий крок. Нічого.
Клим не витримав, різко махнув рукою:
— Мінятися хочу!
Дивні слова луною пішли за річку. І знову — нічого.
— Мостовий! — підвищив він голос. — Чи заспався?
Десь зовсім поруч почув важкий подих. Мостовий прямо з чорного повітря — кряжистий, покритий шипами, схожий на «імпа» з гри DOOM.
— Чого тобі, козаче?
— Службу забув? — Клим ступив уперед, насупився. — Раз мостовий ти, виходить, треба мінятися! Бо як принесу цебер святої води, покроплю отут кожну дошку і тебе, пико нечиста, не помилую!..
— Пишний, бачу ти, козаче, — мостовий не без поваги подивився на гостя. — Перший раз не я пропоную, мені пропонують. Чи ти із запорожців?
Клим розправив плечі, уявивши, що за ним спостерігають його колишні колеги. Це вам не японцям табуретки клеєні продавати!
— Поміняєш мені ось що…
— Немає! — стогнав «імп». — Помилуй, козаче! Жупан твій німецький поміняю, каптан… Найкращий дам, навіть без дірки на спині. Сам зашию! Або чоботи…
Не вмів мостовий вести ділові переговори. Ой, не вмів!
— А якщо не поміняєш, вражина, по всій окрузі знеславлю. Мостовий від обміну відмовився! На все пекло сором. Хлопчаки голопузі приходитимуть на міст плювати. А дійде до твого Люципера? Закрутить він тобі хвіст вузлом голландським…
— Твоя взяла, козаче, — мостовий знічено кивнув. — Бачу, ти не простий запорожець — характерник!
Бідний «імп» не читав Олексу Воропая.
8
Шинок знайшовся одразу. Помилитися важко: усі хати на два віконця, ця ж — на шість. І ґанок вищий, і конов’язь уздовж вулиці тягнеться, а біля конов’язі гривасті красені нудьгують, хазяїв чекають.Віконця світилися. Клим ступив на ґанок.
Чому саме в шинок, він і сам не знав. Не інакше згадалися фільми про лихих ковбоїв. Куди приїжджий перед усім заглядає? Не до шерифа ж! Уже вечір, якщо десь і є народ, то саме тут.
Клим обережно відчинив двері. Зсередини дихнуло теплом і міцним духом часнику.
— А повернись-бо, синку! Який ти смішний! Де жюстокор купував, чи не в городі Парижі на ярмарку, що біля Нового мосту?
Величезний козарлюга сам за себе ширший, чубатий і сивовусий, ступив назустріч.
Що таке «жюстокор», Клим не знав. Залишалося одне — привітатися.
— Вечір добрий усім!
Треба було б ще й шапку зняти, але такої не захопив.
– І тобі добрий, немчин залітний! — козарлюга, не соромлячись, оглянув гостя з голови до ніг. Ще троє, такі ж чубаті, але з чорними вусами, підійшли ззаду. Климові знову згадалися ковбойські фільми. Зараз бити будуть.
— Чи горілки випити вирішив у шинку православному? — грізно насупився сивовусий. — Так і бути, наллємо. Тільки домовимось — стерпиш удар мій, не проб’єш двері потилицею, тоді і за стіл сядеш.
Клим, згадав секцію ушу, спробував згрупуватися.
— Ну, бий!
Злетів до стелі кулачище з пивний кухоль. Завмер. І вдарив регіт, та такий, що шибки у віконцях затряслися.
— Придатний, придатний, хлопче! — сивовусий опустив руку, повернувся до земляків. — А на лийтено німчину!
Он як? Клим розумів, що прибулець у японській куртці навряд чи зійде за свого. Але ж говорив Химерний Професор: не по одягові судили.
— Бий! — повторив він, підвищуючи голос. — Тільки на всю силу, бо ображуся.
Стих сміх, переглянулися чубаті.
— Ой хлопче! — похитав головою сивовусий. — Два рази б’ю, другий — коли домовину забиваю. Ну, будь по-твоєму!
Знову злетів кулак, звалив на Клима солом’яний дах.
Устояв…
— Горілки хлопцю не наливайте. Нічого! — розпоряджався козарлюга. — Вуса відростить, тоді вже. Меду кращого несіть — того, котрим ми панотця Никодима минулого Великодня у здивування ввергнули.
У голові ще шуміло, але думати було можна. Рука полізла до кишені — зачерпнути жменю чортового срібла, сунути шинкарю…
Ні, не годиться, щоб жменею! Інакше треба. Професор розповідав…
— Почекайте! — Клим не без зусилля встав, ударив долонею по стільниці. — Я… Напевно, і справді на німця схожий. Тільки тутешній я, з наших країв. Давно вдома не був, а тепер… Тепер, здається, повернувся. Хочу, щоб усі зі мною за це випили, та не просто — від душі!
І став виймати монету за монетою, устеляючи стіл. Акуратно, немов пасьянс розкладав. Красиві грошики — яка з орлом, яка з вершником.
— Хлопець, бачте, наш! — сказали за спиною.
– І справді, наш, — кивнув сивовусий, схвально дивлячись на стіл. — Давно не бачив, щоб козак так справно гуляти збирався. Будемо знайомі, хлопче. Гнат Недоскорий я, писар сотенний.
Здивувався гість, тільки ненадовго. Згадав, що писар у ті часи не тільки пір’їнкою черкав. Права рука сотника, того уб’ють — писар у бій веде.
— Клим. Будемо знайомі, пане писарю.
Його рука потонула у величезній лапищі козарлюги.
— Не клич паном, Климку! Свої ми тут. Дядько Гнат я.
— Ось, виходить, які твої справи, хлопче! — зітхнув дядько Гнат. — Тільки не го — рюй, не до лиця козакові журба. Руки-ноги на місці, удар мій тримаєш. А що в грамоті сильний, у справах торгових, так і це не на збиток. Приїде пан сотник, з ним і вирішимо. А поки — гуляй козак. День один, зате твій!
9
І загуляв козак…10
З чортом зустрілися, там, де в контракті було зазначено, — біля млина. Дивним здалося бачити рогатого без монітора. Дрібнуватим виявився — ледь по плече.— Відпочив? — чорт радісно ошкірився. — Рекламацій немає?
— Немає! — чесно відповів Клим.
— Тоді давай дискету.
Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».
— Тримай!
Чорт відкрив кришку, пововтузився, уставляючи дискету.
— Зараз! Економ-пакет готовий, відлік піде з моменту повернення… А до Галини в сауну ми такого басаврюка направимо!..
Вони розсміялися, і чорт натиснув на Enter.
Нічого не сталося.
— Обдурити, обдурити хочеш!.. — злобливо сичав рогатий, вертячи в пазурах дискету. — Нас не обдуриш! Ти що, відформатував її? Зіпсував?
— Кров, — незворушно нагадав Клим. —
У разі найменшого порушення контракт розривається автоматично. Не знищувати, не втрачати, не доповнювати змісту. Правильно? Але ж я поки ще тут?
— Чорт! — вилаявся чорт.
— Отже, — Клим почав загинати пальці, не гірше, ніж нечистий пазурі, — повернення мого ти забезпечити не зміг. Раз! Твого економ-пакета я не одержу. Два! З одним форс-мажором ти ще можеш апелювати в пекельний арбітраж, а з двома як? Думаєш, я документи читати не вмію?
— До самого Люципера піду, — невпевнено промурмотів рогатий. — Ти кров’ю розписувався, у контракті дата зазначена.
Зареготав Клим не гірше пана сотенного писаря.
— До Галини в сауну ти підеш, голова порожня! Яка дата? Яка через два з половиною століття? Ой, рятуйте, ой, страшно мені, бідному!
— Не погуби! — завив нечистий.
— Котися у своє пекло, вража пико! — зі смаком виговорив козак Климко. — Та не просто котися, чума рогата, а котися ти…
11
— Дивися веселіше, Климку! — підбадьорив дядько Гнат, підштовхуючи того до дверей. — Хоч і сам боюся, зізнатися. Суворий, суворий пан сотник. Ну та Бог не видасть!.. Іди!Що робити! Штовхнув Клим важкі двері, ввійшов у світлицю, голову схилив.
— День добрий, пане сотнику!
– І тобі добрий, хлопче! Заходь!..
Подивився Клим, очі протер…
— Чи не впізнав? — засміявся Химерний Професор. — А я усе думаю, коли ти до нас примандруєш?
— Таж в контракті що було записано? — розвів руками Клим. — Дискету не знищувати, не втрачати і не доповнювати змісту. Але про обмін нічого не говорилося! От я її й виміняв у мостового — на таку ж. Ох, і просився він, бідкався навіть. Де, мовляв, я Verbatium у цих краях знайду? Знайшов!
На сотниковому столі красувався чорнильний прилад розміром з добрий кавун, поруч стояла зелена скляниця, закупорена дерев’яною затичкою. Усередині корчився чорт — скляниця була йому явно замала.
— Терпи, вража сило! — погрозив йому пальцем сотник Химерний. — Не то сріблом почастую!.. Ну що, Климе, запишу тебе в сотню. Незабаром похід, а там видно буде. Інше тут життя, не загадаєш далеко. Живуть козаки від бою до бою, ніколи не знаєш, з ким увечері танцювати прийдеться: з дівчиною своєю чи з Чужою Молодицею.
Клим кивнув. Так, життя інше. Чорт у скляниці, Чужа Молодиця за плечима…
А усе ж недаремне!
— Знаєте що, професоре? Давайте перед походом у нашому селі осики уздовж вулиці посадимо. Красиве дерево!
Любов до вітчизни де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Атракціон
All the world’s a stage
And all the men and women
are merely players.
William Shakespear
Коли йду я в балаган,
Я заряджаю свій наган.
Віллі Токарев
Усе було похмуре і сіре.
Так сказав одного разу поет, а ми просто повторили, без жодного злого наміру.
День видався ніякий. Це набагато гірше, ніж просто кепський чи огидний. Ідеш-бредеш нога за ногою, томишся в пошуках визначення, і на душі свербить, а почухатися — ну ніяк, тому що і день точно такий самий, і все життя, схоже, з ним заодно. Природа коливалася, здебільшого устигнувши відмовитися від пафосу золотої осені, але ще не затвердівши в остаточній мізантропії листопаду. Ідея прогулятися парком із самого початку здавалася абсурдною — як будь-який абсурд, ця ідея засмоктувала і поглинала в міру втілення в життя. Двоє молодих людей, Він і Вона, рухалися до мети повільно й ритмічно.
Сизіфи наприкінці робочого століття, згорблені над обридлим каменем.
Необхідне було вольове зусилля, щоб придушити наростаюче роздратування. Упертий голем ворушився десь під ложечкою, намагаючись вирости, розправити затерплі члени, з’явитися на світ — різким словом, невдоволеною гримасою, сваркою на порожнім місці.
— Звернемо на Чорноглазівську?
— Там усе перекопали… я на підборах…
— Тоді Кацаркою?
— Там хімчистка. Від неї смердить.
— Ну ти сама не знаєш, чого хочеш…
До парку вони усе ж дісталися. З усвідомленням виконаного обов’язку минули ворота. Обігнули пам’ятник пролетарському віршотворцю зі значущим прізвищем — чи Бідний, чи Гіркий, чи ще якийсь, одразу і не згадаєш. Коли над головами зімкнулося гілля старих лип, перекресливши і частково ожививши сірість небес, а асфальт покропився рідкими мазками жовто-багряного листя — голем роздратування на час угамувався. Неохоче, з бурчанням, присів навпочіпки, задумався: як бути далі?
Відійшов на заздалегідь підготовлені позиції, висловлюючись військовим евфемізмом.
З ніздрів голема двома струмками пари точився смуток. Туманом огортав серце, намагаючись осісти крижаними краплями зневіри. Неділя називається! Йому і Їй хотілося свята, пронизливої синяви над головами, сонячних відблисків під ногами, що грають у квача, палітри осінніх фарб і усмішок ошатно одягнених перехожих. Але неділя обдурила наївних, обернувшись ще однією сторінкою буденної рутини. І сонце з небом обдурили. І понурі дерева. І зомбі-перехожі з відсутніми обличчями. І парк обдурив. Обнадіяв, пригасивши роздратування, заманив — і
покинув на сваволю долі, замість свята підсунувши смердючу дулю.
Вони продовжували бездумно йти центральною алеєю.
За деревами кричали діти. Крики відлунювали у вухах різкими дисонансами, какофонією метушні. Розсівшись на огорожі виключеного фонтана, компанія хлопців хлебтала пиво. Він і Вона переглянулися, з докором похитали головами. Молодики уже напідпитку, а зараз додадуть горілки, і потягне їх на подвиги. Поруч із фонтаном пустувало відкрите кафе: можна облаштуватися там, надворі не холодно, узяти журавлиний мус чи каву з вершками — але не поруч же з компанією хуліганів?!
Надсадно скрипіли гойдалки. Монотонно крутилася карусель; облуплені фігури коней, оленів, левів і космічні кораблі
зливалися в мутну товкотнечу. З боку «Сюрпризу» долинав захоплений вереск. Масовик-витівник умовляв народ стрибати в мішках і ловити зубами монету в мисці зі сметаною. За це обіцялися плюшеві слони в асортименті. Мегафон хрипів, спотворюючи слова, перетворював бадьору фальш масовика на марення похмільного неврастеніка.
— Боже, як усе осточортіло…
— Отож…
У бічній алейці було тихо. Шум парку відступив, долинаючи здалеку, майже нечутно. Лише кроки віддавалися гучною луною в тунелі: зверху нависли арки облетілих каштанів, з боків — щільна стіна кущів, під ногами — тверда вогкість надщербленого асфальту. Алейка забирала вліво, і Він злегка здивувався: начебто раніше звідси по колу вибиралися до Динамівської, до зупинки трамваю. Утім, Він тут сто років не гуляв, міг і помилитися.
– І тут ця капость…
— Та вже ж…
Капостю виявився атракціон: дешевий, розташований на відшибі. Кутаста халабуда параноїдального розфарбування «аля марсіанин» для аматорів бадьорих космоопер. Формою атракціон швидше нагадував купол космічної станції, по якому довго й старанно бив молотом дуже злий і дуже великий прибулець.
Очевидно, «марсіанин» образив його естетичні почуття.
Поверх охристих розводів, завитків і вм’ятин купол «прикрашали» чорно-фіолетові плями з прожилками, утворюючи сюрреалістичний узор. Вхід являв собою роззявлену пащу чудовиська. Над пащею криваво мерехтіло єдине око. Поруч із входом була табличка з написом. Угорі, великими літерами: «Ілюзіон „Справжнісіньке пекло“». Нижче, трохи дрібніше: «Оптимістам вхід заборонений!». А ще нижче курсивом: «Увесь світ — ілюзія. Відчуй себе реалістом!»
Їм назустріч побіг, дрібочучи, усмішливий азіат у драному ліловому халаті до п’ят. Він і Вона, не змовляючись, подумки обізвали азіата спершу «япошкою», а тоді й просто «макакою». Не важило, ким він був насправді: казахом, бурятом чи чистокровним хохлом у гримі. І те, що «макака» одягнений не в кімоно, а в халат, не грало ніякої ролі. Хоч переодягни його в тридцять три кімоно з видами Фудзі, «макака» залишиться «макакою».
— Заходити, заходити! — «япошка» заходився кланятися на манір болванчика, пихкаючи і моргаючи брехливими заячими вічками. — Осенно страсная узаса! Осенно! Не пожареете! О! Страсней харакірі!
— Зайдемо?
Він знизав плечима. Вирішуй, мовляв, сама.
— Сподіваємося, там у вас дійсно страшно.
— Страсно-страсно! Не сомнивацца! Три гривня, позаруста. Один чиравек — один гривня. Один прюс один порусяецца всего три гривня! Десиво-десиво!
— Не порусяецца! — обурився Він, передражнивши нахабну «макаку». — Ніяк не порусяецца! Один плюс один буде два!
А Вона подумала, що негідник-зазивальник дивним чином плутає звуки в словах. І акцент у нього з’являється і зникає. Точно, хохол. У гримі.
Акторчик задрипаного ТЮЗу.
«Япошка» страшенно зрадів, немов підслухавши її думки:
— Два! Один прюс один порусяецца всего два! Не три!
Він реготав басом і для вірності тицяв у відвідувачів пальцем: один, виходить, плюс один, і ніяк три не порусяецца.
— Два! Зі знижкою! Васі бирети, позаруста! І нарево, увесь час нарево. Страсно-страсно, але бояцца не нада!
Напучувані таким чином, вони ввійшли у вискалену пащу. Дешевинка, думав Він. Навіщо я сюди поперся? Ну ж бо, де пластмасові кістяки, гарчір’яні зомбі, манекени-повішеники і виродки з пап’є-маше? Немає? Утім, біля самого входу їх і
не повинно бути. Щоб людина встигла злегка розслабитися…
Вони повернули ліворуч, слідуючи порадам «макаки», коли услід їм долетіло:
— Наш иррюзий — луччий якості! Як скрізь!
Двох розсмішило це останнє: «як скрізь». Філософ, одначе. Конфуцій драний.
Але сміятися вони роздумали.
Точніше, голем роздратування знову заворушився і вирішив, що сміятися нерозумно.
Передчуття їх не обдурили. За першим же поворотом зі стіни вискочив чорт. Криваве підсвічування повинно було додати інфернальності виплодку пекла, але Він і Вона лише стражденно скривилися. Кудлате хутро на морді (мабуть, із старої шапки зробили!), тьмяні світлодіоди в «очах», пластмасові ріжки з міхурами фарби. Злиденність.
— Лівий ріг обламаний. Нічого у нас не вміють.
— А полагодити лінь…
Чорт ображено заскрипів механізмом і, усвідомивши власну нікчемність, забрався в нішу.
Після чорта довго не було, вибачайте за каламбур, нічорта. Видимо, передбачалося, що чекання прихованих кошмарів лоскотатиме гостям нерви і викине в кров порцію адреналіну. Замість адреналіну його і її опанувала нудьга. І отут на них зі стелі звалився ангел. Захитався над головами, шелестячи крилами і сяючи электронімбом. Хиталися напівобщипані, поїдені міллю крила. Сипався курячий пух.
Білосніжна одіж була схожою на балахон, украдений у роззяви куклукскланівця. Зі стоптанних сандалів сиротливо стирчали босі пальці манекена. Обличчя ангела кам’яніло тупою байдужістю. Мовляв, давно тут висимо…
— Horror місцевого розливу! — презирливо фиркнула Вона.
«З яких це пір ангели зараховані у відомство жахів?» — подумав Він.
Через кілька кроків вони вперлися в обшарпані двері. До дверей була косо прибита емальована табличка, явно приватизована з трансформаторної будки: на ній скалився пробитий блискавкою череп. Рішуче штовхнувши двері, вони опинилися… знову в парку. Зі зворотного боку дурного атракціону.
Усе?!
Двоє розгублено перезирнулися. У грудях закипала дитяча образа: і тут обдурили!
— Ну, знаєш! Це просто обман! Треба піти зажадати назад гроші. Хоча б половину.
— Незручно…
— Тобі завжди незручно! І збільшення зарплати попросити незручно, і Таїсію Юхимівну осадити, і батечку своєму заперечити…
— Між іншим, це ти запропонувала сюди зайти!
— У тебе завжди я винувата! На себе подивися!..
Вони швидко йшли геть з парку, уривчасто лаюючись дорогою.
Кожен похмуро дивився собі під ноги.
* * *
Він і Вона дулися один на одного ще два дні. Потім помирилися; точніше, усе пішло, як звичайно. Життя повернулося в торовану колію, з якої, за великим рахунком, нікуди і не вибиралися. Час від часу вони знову сварилися. Сварки виникали з дріб’язкових приводів, але жевріли довго, тижнями або й місяцями. Обоє старанно пригадували колишні образи, дурниця розросталася до незмивних образ, що потрясають основи внутрішнього світу ображеного.Утім, до мордобою і биття посуду справа не доходила.
Одного разу на корпоративній вечірці Він випив зайвого і непоштиво заявив шефу: «Ви не вмієте зав’язувати краватку, старий! На вас краватка висить, як зашморг. Та й цей костюм… костюм треба вміти носити! Це ціле мистецтво. Найняли б якого-небудь стиліста, чи що?» Він погано пам’ятав, що ще наплів шефу. Але наступного дня з’ясував, що фірма більше його послуг не потребує. «Ну і добре! — думав Він, одержуючи розрахунок. — Я б і сам пішов. Працювати під началом лохуватого самодура? Вибачайте!»
Ось, виходить, і звільнили, хоча вдома Він гордо заявив, що пішов сам.
Природно, Вона влаштувала Йому скандал. Благо, привід трапився розкішний. «Куди ти тепер підеш?! — кричала вона, бгаючи в руках рушник для посуду. — Кому ти потрібний?! Там у тебе була перспектива, міг стати начальником відділу, а тепер що? Усе з нуля?! Що? Лох і самодур? Він — лох? Та ти сам лох останній! Фірма розширюється, від замовлень відбою немає, ось тобі й „лох“! Ти завжди був невдахою! Марудою і невдахою!»
Він не витримав, вибухнув у відповідь. Уперше назвав дружину повією, хоча начебто, підстав для цього не було. Просто слово на язик потрапило.
Весною подали на розлучення.
Розійшлися вони на подив мирно, навіть ділячи майно, особливо не сварилися. Якоїсь миті обом подумалося: а може?.. Ні. Не може і не хоче.
Мости спалено.
Нова квартира, отримана в результаті складного розміну, Його дратувала. Тісна, курна, з низькими похмурими стелями. Павутиння тріщин по старому тиньку. Столярка дише на ладан, іржаве переплетіння труб у вбиральні — немов кишки чавунного монстра вивалилися назовні.
Він ще не знав, що проживе в цій квартирі решту свого життя.
Він вірив у краще.
Виходило кепсько. Життя методично, рік за роком, тицяло Його пикою у брудну калюжу, що натікала з чавунних кишок. Згодом Він перестав вірити. А потім — і хотіти хоча б чогось. Знайшов нову роботу: тепер щодня доводилося їздити на інший кінець міста, вминаючись у людське місиво, що заповнювало деренчливе нутро тролейбуса. Відсиджувати скільки треба біля антикварного комп’ютера, подумки матюкаючись: пам’яті не вистачало, місця на вінчестері — теж, PhotoShop увесь час зависав.
Порівняно з нинішнім начальством колишній шеф здавався людиною рідкісної душі, витонченою і дотепною.
Він почав зазивати до себе приятелів і влаштовувати в осоружній квартирі холостяцькі пиятики. Випивши, на якийсь час ставав веселим, жартував, розповідав байки, азартно різав у карти і думав: ще не все втрачено! Ще виборсаємося, зведемось на ноги, знову одружимось…
Вдруге Він так і не одружився. Приятелі заходили все рідше, гулянки замість веселощів народжували чадіння, байки вичерпалися, а нові не придумувалися. Почало прихоплювати серце, за ним — нирки. Начебто у Пермі в нього виявилася позашлюбна дочка, результат «відрядження», але Він так і не зібрався з’їздити — перевірити, провідати.
Життя пропливало мимо: тролейбус, де йому не знайшлося місця.
Вона після розлучення перебивалася випадковими заробітками. Навчилася жорстко і зле «відгавкуватись» з будь-якого приводу, через що надовго ніде не затримувалась. Зрештою, продавши квартиру, виїхала у Крим, до двоюрідної сестри. Там швиденько вийшла заміж, через півтора року розлучилася. Наступний шлюб протримався довше: зі старіючим бухгалтером Чижовим вдалося прожити десять років. Без особливої любові, але і без сварок. Потім бухгалтера обкрутила молода гарненька вертихвістка. Знову розлучення. Через півроку бухгалтер одружився на розлучниці. Дівиця явно розраховувала якомога швидше загнати пристарілого чоловіка у могилу й одержати спадщину, але прорахувалася.
Бухгалтер мав намір пережити усіх своїх дружин.
Повернувшись до рідного міста, їй вдалося влаштуватися на малооплачувану посаду коректора в місцевій газеті. До вечора очі сльозилися від вичитування гранок, а губи судомило від кривих усмішок при читанні «перлин». Довелося купити окуляри в дешевій оправі з пластику — зір стрімко «падав». У волоссі пробилася сивина, у голосі — хрипіння укупі з верескливими нотками. Вона прекрасно розуміла: це кінець. Сварлива й нещаслива «стара мимра» нічого не могла й не хотіла змінювати.
Дитини вона так і не народила, не зважаючи на три заміжжя.
Не склалося.
* * *
Він ішов повільно й обережно, спираючись на ціпок.Останнім часом, якого залишалося зовсім мало, ходити стало важко, але корисно. Так казав професор Коногон Іраклій Валерійович, а лікарів треба слухатись. Якщо, звичайно, хочеш докоптити свій шматочок неба. День видався ніяким, один із багатьох ніяких днів. Листопад простуджено сопів над містом, міркуючи, чихнути в хустинку чи зійде й так. Під ложечкою сидів старий приятель — голем. Колупав серце плоским нігтем, відшаровуючи пласти в’язкого, звичного болю. Незабаром голему на волю.
Дуже скоро.
Треба більше гуляти пішки, щоб віддалити неминучість.
А навіщо?
Чорноглазівську знову перекопали, ремонтуючи дорогу, тому Він повернув на Кацарку, повз хімчистку. За два квартали до парку, біля булочної, зупинився. Величезний шар, хрустячи, обвалився з серця, але голем зараз був ні при чому. При чому були час і місце, випадок і доля.
— Здрастуй…
— Здрастуй.
Вона усміхнулася, сидячи на лавці біля під’їзду. Саме час бажати один одному здоров’я. І починати з обговорення пережитих інфарктів-інсультів, ділитися результатами аналізів, гордо демонструючи порцеляну зубних протезів. Замість цього Вона встала, таємно радіючи, що вранці не полінувалася зробити макіяж. Смішно, звичайно. У їхні роки…
Біля ніг господарки вертівся маленький пекінес. Такі собачки скрашують самотнім бабам вечори. І гуляти корисно з собачкою.
— Як ти?
— Нічого. А ти як?
— Ніяк. Давно не бачилися…
— Давно.
І немов розштовхавши руками задуху листопаду:
— Підемо в парк?
Вони йшли мовчки. Говорити не було про що. Життя тягнулося позаду, форкаючи на пекінеса; життя готувалося відстати, рвонувши в погоню за власною безглуздістю.
— Заміжня?
— Була. А ти? Онуки, мабуть?
— Які там онуки… Дочка, кажуть, є, у Пермі. Позашлюбна. Брешуть, напевне.
— Поїдь подивися. Познайомся.
— Боюся. Потрібний я їй, чужий… побачать і плюнуть…
Центральною алеєю гуляв вітер. Збирав букет із жалюгідних залишків золотого віку осені. Хлопці хлебтали пиво на огорожі висохлого фонтану. Крутився «Сюрприз», бризкаючи вереском ризикових клієнтів. Леви ганялися за оленями на каруселі, ігноруючи рідкі зорельоти. Масовик пропонував аматорам накидати кільця на паскудного вигляду штир. Переможцю гарантувалася річна передплата на журнал «Реальність фантастики».
Вони роздивлялися цю метушню з неприхованою заздрістю.
І, не змовляючись, звернули вбік.