Якби він купив собі ту флягу для коньяку, ту плоску, до якої багато разів придивлявся в сувенірному магазині… Він, мабуть, полюбив би цю річ. І наприкінці робочого дня…
Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав «жлобським меблевим гарнітуром», дивилася на нього. У тіні було обличчя — кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.
Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день народження. Подарував руками дружини; вона запитала — що купити, він і показав той ножик…
Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.
Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі — за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив — ні для себе, ні для дітей…
Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…
Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.
Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу — вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне — ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…
Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку — піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав — тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.
Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори…
Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!
Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін — невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!
Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…
Невже в його житті взагалі не було нічого значного?
Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі — за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям — одягом, взуттям, рушниками…
Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?
Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…
Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне — тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…
Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.
Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… Їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…
Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.
Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.
Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.
Вони купили куртку — здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка-«блискавка», і на каретці висів брелок з нержавійки — ніби лицарський герб…
Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. Її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки — вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…
Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…
— Усе, — ледь чутно сказав продавець. — По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…
У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.
Підняла невпевнено руку.
Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.
Брелок з нержавійки — потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…
– Іди, — ледве чутно сказав продавець купальників. — Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…
Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.
Навколо був чужий світ — настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду — серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…
І Андрій рушив услід.
…Курточка була зовсім легка — будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…
З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.
Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.
…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.
Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм — навіть у справах, що стосуються саме його?
Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…
Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…
Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в «кенгурушці», а Костик — у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь «кенгурушку». Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості — у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…
Брелок із нержавійки здригнувся — і піднявся знову.
Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки — шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування — раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…
Андрій побачив вихід.
Він бачив його стільки разів — у маревних видіннях… У мріях…
Він рвонувся і побіг, нічого навколо не зауважуючи, і через кілька секунд вилетів на бетонований майданчик під рекламним щитом: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».
Андрій побачив свою машину. Сонний парківник сидів на складаній лавочці, його накидка зі смугами-відбивачами мерехтіла у світлі фар.
— Ну ви довго, — сказав парківник з осудом.
Андрій оглянувся.
Кілька порожніх прилавків. Мотузки погойдуються на вітрі, як мертві ліани. Шелестить поліетилен; крихітний базарчик порожній. Крізь нього видно віддалений ліс і вогні чергової електрички…
— Котра година? — хрипло запитав Андрій.
Чортова екзистенція
Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав «жлобським меблевим гарнітуром», дивилася на нього. У тіні було обличчя — кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.
Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день народження. Подарував руками дружини; вона запитала — що купити, він і показав той ножик…
Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.
Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі — за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив — ні для себе, ні для дітей…
Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…
Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.
Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу — вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне — ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…
Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку — піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав — тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.
Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори…
Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!
Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін — невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!
Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…
Невже в його житті взагалі не було нічого значного?
Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі — за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям — одягом, взуттям, рушниками…
Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?
Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…
Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне — тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…
Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.
Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… Їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…
Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.
Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.
Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.
Вони купили куртку — здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка-«блискавка», і на каретці висів брелок з нержавійки — ніби лицарський герб…
Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. Її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки — вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…
Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…
— Усе, — ледь чутно сказав продавець. — По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…
У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.
Підняла невпевнено руку.
Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.
Брелок з нержавійки — потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…
– Іди, — ледве чутно сказав продавець купальників. — Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…
Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.
Навколо був чужий світ — настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду — серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…
І Андрій рушив услід.
…Курточка була зовсім легка — будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…
З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.
Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.
…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.
Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм — навіть у справах, що стосуються саме його?
Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…
Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…
Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в «кенгурушці», а Костик — у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь «кенгурушку». Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості — у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…
Брелок із нержавійки здригнувся — і піднявся знову.
Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки — шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування — раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…
Андрій побачив вихід.
Він бачив його стільки разів — у маревних видіннях… У мріях…
Він рвонувся і побіг, нічого навколо не зауважуючи, і через кілька секунд вилетів на бетонований майданчик під рекламним щитом: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».
Андрій побачив свою машину. Сонний парківник сидів на складаній лавочці, його накидка зі смугами-відбивачами мерехтіла у світлі фар.
— Ну ви довго, — сказав парківник з осудом.
Андрій оглянувся.
Кілька порожніх прилавків. Мотузки погойдуються на вітрі, як мертві ліани. Шелестить поліетилен; крихітний базарчик порожній. Крізь нього видно віддалений ліс і вогні чергової електрички…
— Котра година? — хрипло запитав Андрій.
* * *
— Господи! Де ти був?! Де ти був, я вже не знаю, куди мені бігти, що робити… — Здраствуй, Тоню. Я повернувся.
Чортова екзистенція
Життя чортяче — воно відомо яке. Звідусіль лиха чекай: то хрестом припечатають, то молодиця справна рогачем дістане. Але така напасть — ще не напасть. Це в старовину для чортячого племені гірше справної молодиці лиха не було. А як зміни пішли, як почало усе мінятися… І не думайте, що коли у людей у житті зміни, то у чортів усе по-старому, як при царі Паньку чи при самій цариці Катерині. Де там! Здавна заведено: коли в нас, нащадків Адамових, життя іншим стає, то у чортів, вважай, удвічі. Правда, у чім тут причина — не скажу. Мабуть, по-різному буває: коли чорти нашкодять, коли і люди надивачать. А потім — кому скаржитися? Ось і
крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.
Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив — так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»
Ось і вигнали. І не просто вигнали.
Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!
А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького — того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.
А ось взяли й вигнали!
Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили — уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.
— Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? — запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа — там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.
— Що не твори, добро чи зло, — різниці ніякої немає, — повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). — А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось — зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.
Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.
— А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться — без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?
І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?
Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі — ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…
В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір — став райцентр, була Малоросія — і її перемінило.
Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.
— А документик ваш, громадянине?
Колись чорти — ті, що здалеку до нас прибували, — під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього — фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!
Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.
— Ох і паспорт! — зареготали ті, що під лікті Чорта взяли. — Усім паспортам — паспорт! Та з таким тебе, громадянине, і у в’язницю Лук’янівську не пустять!
Що правда, то правда. Суцільні «мінуси» у паспорті: і в Москву не можна, у столиці республік не можна і навіть у центри обласні. Некролог — не паспорт! Видно, здорово досадив Чорт начальству пекельному.
— Ну, добре, — відсміялися. — Тримай, позбавленець. Живи — поки!
А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?
Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?
— А здоровий будь, значить!
Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони — давній знайомий з рідного пекла.
— Невже, Фіонін? — здивувався. — Бач, яким важним став, і не впізнати!
Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.
— Та й тебе не впізнати! — відповідає йому чорт Фіонін. — Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?
Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом — револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.
Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.
— Не тому пригощаю, що персона ти значна, — пояснив. — Був ти важним — ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер — не відмовишся, мабуть!
І знову не став Чорт сперечатися — і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?
І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:
— Ну, слухай! Що колись було — забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же — зась! Наша тепер воля!..
Не витримав Чорт — посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.
– І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва — і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були — і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком — наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?
— Зрозумів! — кивнув Чорт, чимало дивуючись. — Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком — теж. Але з Різдвом як вийшло?
Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!
— А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? — заусміхався чорт Фіонін. — Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже — орденом тебе нагородять, скаже — шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!
Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.
Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.
— Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи — поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..
З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.
Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається — щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.
Іде Чорт, про Сартра думає — і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою — чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт — в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!
І справді — інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося — лапою пазуристою махнути. Махнути — про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…
Поталанило Чорту — часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» — подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» — і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.
Тим часом і ніч настала — та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.
Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один — з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!
У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто — і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл — усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй — до несхочу!
Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок — патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона — молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!
Майже до самої опівночі гуляли-бешкетували. А потім велів громадянин Сатанюк чорту Фіоніну у віконце виглянути. Гаряче йому, начальнику чортячому, стало, і вирішив довідатися: чи гарна погода. Якщо гарна, якщо тихо, то чого б кісток не розім’яти, не прогулятися всім кагалом чортовим вулицею? Бач, колись ми, чорти, ховалися, а тепер же — наш час!
— Ну, що, Фіонін? — запитав громадянин Сатанюк. — Снігу немає?
— Немає, — зітхнув той. — Ні снігу немає, ні Місяця немає. Украли, певно!
— Тобто як, укра?.. — заревів громадянин Сатанюк сиреною пароплавною.
Не доревів. Обрізало.
А наш Чорт між тим давно вже вулицями гуляє. Сторож заїзду не бійцем виявився — з півтори склянки хропака витинав, з кимось же іншим знайомство завести поки не випало. Так чому б і не вийти на вулицю такої ночі, особливо якщо до пекла не женуть?
От і ходить собі Чорт уздовж вулиць. Не просто так — згадує. І є про що, є! Ось тут, де тепер пам’ятник, серебрянкою змазаний, шинок стояв. Усім шинкам шинок, до самої Полтави — та що Полтави! — до Києва слава про нього летіла. Приїжджали в той шинок пани поважні, дивувалися. Що за притча? І горілка начебто б така, як усюди, і сало, і пампушки з часником. Та все ж інша, ох інша! Сьорбнеш, зажуєш, занюхаєш — і у свій Київ повертатися розхочеться. А вже коли скрипачі грати починали!.. Усі дивувалися, Чорт не дивувався. Тримав той шинок його давній приятель, відьмак, що усією місцевою поганню верховодив. Ох, і славний шинок був! Там Чорт і познайомився з паничем з Великих Сорочинців, що страх як про чортів байки слухати любив. Слухати, записувати — і сам складати. Добрий був панич, тільки зле скінчив. Не варто від чорта до попа кидатися!
Зітхнув Чорт: був шинок — немає його. І відьмака немає, давно в казані пекельному боки гріє, і панича зацікавленого. Немає їх. Якщо б тільки їх! Пам’ятав Чорт: як наближалося Різдво, поспішають хлопці та дівчата колядувати, виряджаються чаклунами та ведмедями…
Безлюдно на вулицях, нудно! Видно, сильно заборонили Різдво. Немає — нічого немає.
крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.
Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив — так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»
Ось і вигнали. І не просто вигнали.
Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!
А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького — того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.
А ось взяли й вигнали!
Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили — уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.
— Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? — запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа — там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.
— Що не твори, добро чи зло, — різниці ніякої немає, — повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). — А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось — зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.
Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.
— А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться — без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?
І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?
Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі — ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…
В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір — став райцентр, була Малоросія — і її перемінило.
Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.
— А документик ваш, громадянине?
Колись чорти — ті, що здалеку до нас прибували, — під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього — фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!
Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.
— Ох і паспорт! — зареготали ті, що під лікті Чорта взяли. — Усім паспортам — паспорт! Та з таким тебе, громадянине, і у в’язницю Лук’янівську не пустять!
Що правда, то правда. Суцільні «мінуси» у паспорті: і в Москву не можна, у столиці республік не можна і навіть у центри обласні. Некролог — не паспорт! Видно, здорово досадив Чорт начальству пекельному.
— Ну, добре, — відсміялися. — Тримай, позбавленець. Живи — поки!
А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?
Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?
— А здоровий будь, значить!
Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони — давній знайомий з рідного пекла.
— Невже, Фіонін? — здивувався. — Бач, яким важним став, і не впізнати!
Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.
— Та й тебе не впізнати! — відповідає йому чорт Фіонін. — Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?
Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом — револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.
Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.
— Не тому пригощаю, що персона ти значна, — пояснив. — Був ти важним — ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер — не відмовишся, мабуть!
І знову не став Чорт сперечатися — і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?
І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:
— Ну, слухай! Що колись було — забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же — зась! Наша тепер воля!..
Не витримав Чорт — посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.
– І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва — і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були — і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком — наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?
— Зрозумів! — кивнув Чорт, чимало дивуючись. — Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком — теж. Але з Різдвом як вийшло?
Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!
— А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? — заусміхався чорт Фіонін. — Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже — орденом тебе нагородять, скаже — шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!
Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.
Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.
— Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи — поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..
З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.
Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається — щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.
Іде Чорт, про Сартра думає — і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою — чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт — в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!
І справді — інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося — лапою пазуристою махнути. Махнути — про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…
Поталанило Чорту — часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» — подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» — і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.
Тим часом і ніч настала — та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.
Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один — з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!
У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто — і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл — усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй — до несхочу!
Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок — патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона — молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!
Майже до самої опівночі гуляли-бешкетували. А потім велів громадянин Сатанюк чорту Фіоніну у віконце виглянути. Гаряче йому, начальнику чортячому, стало, і вирішив довідатися: чи гарна погода. Якщо гарна, якщо тихо, то чого б кісток не розім’яти, не прогулятися всім кагалом чортовим вулицею? Бач, колись ми, чорти, ховалися, а тепер же — наш час!
— Ну, що, Фіонін? — запитав громадянин Сатанюк. — Снігу немає?
— Немає, — зітхнув той. — Ні снігу немає, ні Місяця немає. Украли, певно!
— Тобто як, укра?.. — заревів громадянин Сатанюк сиреною пароплавною.
Не доревів. Обрізало.
А наш Чорт між тим давно вже вулицями гуляє. Сторож заїзду не бійцем виявився — з півтори склянки хропака витинав, з кимось же іншим знайомство завести поки не випало. Так чому б і не вийти на вулицю такої ночі, особливо якщо до пекла не женуть?
От і ходить собі Чорт уздовж вулиць. Не просто так — згадує. І є про що, є! Ось тут, де тепер пам’ятник, серебрянкою змазаний, шинок стояв. Усім шинкам шинок, до самої Полтави — та що Полтави! — до Києва слава про нього летіла. Приїжджали в той шинок пани поважні, дивувалися. Що за притча? І горілка начебто б така, як усюди, і сало, і пампушки з часником. Та все ж інша, ох інша! Сьорбнеш, зажуєш, занюхаєш — і у свій Київ повертатися розхочеться. А вже коли скрипачі грати починали!.. Усі дивувалися, Чорт не дивувався. Тримав той шинок його давній приятель, відьмак, що усією місцевою поганню верховодив. Ох, і славний шинок був! Там Чорт і познайомився з паничем з Великих Сорочинців, що страх як про чортів байки слухати любив. Слухати, записувати — і сам складати. Добрий був панич, тільки зле скінчив. Не варто від чорта до попа кидатися!
Зітхнув Чорт: був шинок — немає його. І відьмака немає, давно в казані пекельному боки гріє, і панича зацікавленого. Немає їх. Якщо б тільки їх! Пам’ятав Чорт: як наближалося Різдво, поспішають хлопці та дівчата колядувати, виряджаються чаклунами та ведмедями…
Безлюдно на вулицях, нудно! Видно, сильно заборонили Різдво. Немає — нічого немає.