І вказала Люсьці на сміттєвий бак, де на купі мотлоху лежало, очевидно, падло. Люська тільки глянула — відсахнулася і швидко потягла Дениса геть.
Перед тим як повернути за ріг, зупинилася і подивилася на вікно кухні. Зустрілася поглядом з Богданом, погляд простягнувся між ними, як ниточка.
І Люська посміхнулася.
Підемо в підвал?
Сердолікова намистина
Проте грали. Як і належить — з лементом, з хвацькими ударами по ногах, із запеклими свистками судді. Розпалилися, зірвали майки, розтерли перший бруд по розпашілих обличчях.
Міцні вони хлопці, археологи!
Удар, ще удар! Ще! Жовта нерівна кістка летить в імпровізовані ворота. Летить, летить… Невже гол?!
— Череп віддайте!
Навіщо Максимові знадобився череп, причому саме перед вечерею, він і сам не зміг би пояснити. Ну, шумлять, ну, грають, ну, кричать бабуїнами. Що з них узяти, з футболістів? Першокурсники! Тим більше не свої, з істфаку університету, так би мовити, додані, із братерського інституту фізкультури. Їм і годиться у футбол грати. Сили до вечора ще залишаються, а мізків — менше, ніж у знайденому напередодні черепі.
Та й зачіпатися, треба визнати… Хто він для них, Максим? Студент-третьокурсник і начальник розкопу, причому не їхнього рідного, а сусіднього. Битися, може, не полізуть, але… Кому це потрібно?
Так і є! З першого разу не почули чи вдають.
— Віддайте!
— Що-о?!
Поки міркували, поки кучкувались і юрбою підступали, Максим нарешті зрозумів. Не потрібний йому череп, і нікому не потрібний, крім таких лосів, і не перший це футбол із жовтою кісткою замість м’яча. Просто…
— Кажу: череп!
— Так він наш, зрозумів? Іди, не заважай!..
…Просто Максим не любив подібного люду. До чого саме подібного, він навіть не зміг би уточнити. Слова «бидло» не сприймав, але не називати ж їх шляхетним латинським «плебс»! Однак не любив, причому сильно. Інтелігент у четвертому коліні, нічого не попишеш. «Інтель», як висловлювався він сам.
— Ваш?
Ось чого майбутні чемпіони не знали: психології. А вона — наука хитра, учить усякому. У тому числі й паузу тримати, і поглядом порожнім дивитися в чужі очі. Ну-бо почекаємо…
— Максиме, це ми… Дограємо тільки!
Тепер тиснути! Поки не прочухалися — тиснути! «Подібні» відзначаються нестійким настроєм. Азбука!
— Потрібен зараз. Я його описувати буду — для звіту. До речі, нижня щелепа де?
Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.
Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.
Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту — собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.
Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк — доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно — як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.
Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам — якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель — судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!
І що накажете з вами робити?
Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» — ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.
— Максиме! Звідки це?
— Курган номер три. Сьогоднішній. Куди покласти?
Начальник дозволив собі не просто здивуватися — моргнути. Решту Максим міг вгадати наперед. Зараз йому пояснять, що краніологічне дослідження цього року неможливе, везти в музей — фонди переповнені… Якщо ж коротко: «Рятуй нас, Боже, від старанних старшокурсників!»
Отож можна виявити ініціативу.
— Я подумав, Сергію Сергійовичу… Закопаю його поруч із курганом, а місце в щоденнику позначу. Лежав з часів Перикла — і ще полежить. Якщо раптом знадобиться — візьмемо. Так би мовити, довгострокова консервація.
— Правильно, дій!
У начальницькому погляді прозирало явне схвалення. Але і докір теж. Мовляв, ти ж не з Палацу піонерів, Максиме! Чи сам зміркувати не міг?
А от не міг. Ідея з «довгостроковою консервацією» народилася несподівано, посеред розмови. Спонтанно, якщо зовсім по-науковому. Як і безглузда витівка зі скасуванням футбольного матчу.
Штикову лопату він узяв у господарському наметі, пляшку ж портвейну довелося купувати в сільмазі радгоспу імені Химерного, на що витрачено рівно півтори години.
— Череп! А точніше, шановна мадемуазель! — проникливо почав Максим, сидячи поруч зі свіжою ямою і підсвічуючи собі ліхтариком. — Насамперед повідомляю, що кістки я теж зібрав. Здається, усі, ми їх у кутку розкопу склали…
Максим не страждав типовою інтелігентською звичкою розмовляти сам із собою, але в даному випадку мав повне право вважати, що знаходиться в компанії. Крім того, ніч, пустельний степ, розрита могила, та й пляшка вже не повна… Хто осудить?
— Перш ніж поговоримо про наступне, дозволю собі представитися. Ім’я моє ви вже, ймовірно, чули. Залишається додати, що я студент третього курсу історичного факультету, копаю з чотирнадцяти років, справу цю люблю, сподіваюся років через п’ять стати заступником начальника експедиції і… І, між іншим, через вас я порізав палець.
Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і
майже відразу наткнувся на пляшкове скло. Довелося заливати рану портвейном.
— Нарешті, про те, що я тут взагалі роблю. Відповім так: і самому цікаво. Усі мої сьогоднішні вчинки знаходжу дивними й нелогічними. Буде бажання, можете подумати на дозвіллі. Спробую лише висунути безперечну версію. Скажімо, я врахував, що ви вмерли молодою, після смерті вас пограбували, а потім якась босота посміла грати вами у футбол. Усі ці обставини й викликали мою неадекватну реакцію.
Максим замовк, щоб оцінити, який вигляд це має збоку. Та вже коли взявся — доводь до кінця.
— Оскільки ми з вами не християни, дозволю здійснити над вами щось на зразок язичницького обряду. Вибачте, якщо разом зі шляхетним портвейном за карбованець тридцять дві на ваші кістки потрапить крапля моєї крові. Утім, так буде ще архаїчніше. А на пам’ять про вас залишу собі сердолікову намистину, що мав честь тільки що знайти у відвалі вашого кургану. Описувати в щоденнику і здавати не буду, щоб не заплутати хронологію.
Максим понишпорив у кишені штормівки, підсвітив ліхтариком. На долоні лежала нерівна коричнева кулька. Здалеку — камінчик та й камінчик, та ледь промінь торкнувся поверхні, як десь у глибині засвітився зустрічний вогник…
Захотілося встати й піти. Монолог на кшталт «Вельмишановна шафо!» надто затягнувся. Тому Максим просто хлюпнув від душі портвейну, подумав, сам зробив кілька ковтків і взявся за лопату. Але в останню мить зупинився. Шафа шафою, але ж це, як не крути, похорон!
Від такої думки і зовсім стало не по собі. Максим відвернувся, немов сподіваючись побачити щось у навколишній пітьмі, потім винувато зітхнув:
— Пробач, якщо щось не так. Напевно… Упевнений, ти була красивою, хороброю, уміла, на відміну від мене, прекрасно їздити верхи і стріляти з лука. Вірші б прочитати, але нічого російського не спадає на думку. Хіба що українською, але в мене від неї ідіосинкразія. Зате майже про нас із тобою. Борис Мозолевський написав, він археолог, як і я. Точніше, це я, як він. Свого часу я чесно спробував перекласти.
Перед тим як повернути за ріг, зупинилася і подивилася на вікно кухні. Зустрілася поглядом з Богданом, погляд простягнувся між ними, як ниточка.
І Люська посміхнулася.
Підемо в підвал?
— Підемо в підвал? — запитував Карлсон.
Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.
Добре, що Карлсона ніхто не бачив.
Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:
— Підемо у підвал?
— Ні-і — захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. — Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.
— Можна, — ласкаво погрозив пальцем Карлсон. — Тобі можна.
Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:
— Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…
Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий — і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій — щербатій, сколеній, якійсь недоробленій — і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися — ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати — нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.
Спасибі доброму Карлсону — підтримував.
Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.
Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» — жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» — веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:
— А-а-а!..
Замок заковтував і відчинявся.
Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.
У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, — і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.
Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.
Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.
— Малюк! — гукнула з вікна мама. — Не сиди на землі! Застудишся!..
Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.
А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.
Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.
— Досить, — сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» — Що ви, Марь Лексівна! — вигукнув Малюк. — Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?
Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» — веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п’ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.
— Підемо у підвал?
— Еге ж…
Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.
Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.
— Бу-у-у! — відригувала Гниличка і реготала басом.
Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь — що завгодно, аби хрипло, — Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка — як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.
Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.
Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» — ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карлсон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.
Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв’язував їм хвости бантиком.
– Єрмаков, ти заснув? — запитала Марія Олексіївна.
— Ні, — відповів Малюк.
— Де ти вічно витаєш?
— У підвалі, — шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.
В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тітко-дядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тітко-дядьки образяться.
Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.
Дивитися скоса бувало цікаво.
У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.
— Бу-у! — гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.
Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві… Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.
— Ти чого? — здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.
Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.
— Підемо у підвал? Пограємося?
Якось само вирвалося.
А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» — подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся.
Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.
— Здоганялки! — зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз — наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.
Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.
І Гниличка виправдала сподівання.
— Бу-у-у! — басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.
Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:
– І-і-і-і!!!
Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так — не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.
Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає… Якщо вивернешся — Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш — не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті…
Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати…
Але нічого сказати Малюк не встиг.
— Це що за неподобство?! Припиніть негайно!
Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.
Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.
За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.
З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.
Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.
— А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.
— Ходімо у підвал? Знайомитися!
— Ходімо!
Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої — шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.
Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.
— Чудові двері! — додав Карлсон.
— Авжеж! — погодився Малюк.
Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів — справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.
Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.
А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.
Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.
Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.
— А коли їм не сподобається? — запитав він. І раптом просяяв. — Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає
шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.
Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.
Але незабаром зрозумів.
З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей — дивні. Їм у підвалах не дуже добре.
Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.
Смішні.
Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.
Син був у захваті.
Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п’яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.
А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.
Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.
— Підемо у підвал? — запитав Карлсон.
Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.
— Авжеж, — посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.
— Ти не боїшся? — тихо запитав Карлсон.
— Ні-і, — розреготався Малюк. — Адже це наш підвал. Чого там боятися?!
Карлсон зітхнув із полегшенням.
І вони пішли у підвал.
Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.
Добре, що Карлсона ніхто не бачив.
Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:
— Підемо у підвал?
— Ні-і — захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. — Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.
— Можна, — ласкаво погрозив пальцем Карлсон. — Тобі можна.
Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:
— Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…
Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий — і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій — щербатій, сколеній, якійсь недоробленій — і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися — ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати — нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.
Спасибі доброму Карлсону — підтримував.
Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.
Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» — жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» — веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:
— А-а-а!..
Замок заковтував і відчинявся.
Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.
У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, — і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.
Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.
Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.
— Малюк! — гукнула з вікна мама. — Не сиди на землі! Застудишся!..
Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.
А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.
Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.
— Досить, — сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» — Що ви, Марь Лексівна! — вигукнув Малюк. — Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?
Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» — веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п’ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.
— Підемо у підвал?
— Еге ж…
Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.
Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.
— Бу-у-у! — відригувала Гниличка і реготала басом.
Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь — що завгодно, аби хрипло, — Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка — як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.
Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.
Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» — ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карлсон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.
Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв’язував їм хвости бантиком.
– Єрмаков, ти заснув? — запитала Марія Олексіївна.
— Ні, — відповів Малюк.
— Де ти вічно витаєш?
— У підвалі, — шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.
В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тітко-дядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тітко-дядьки образяться.
Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.
Дивитися скоса бувало цікаво.
У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.
— Бу-у! — гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.
Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві… Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.
— Ти чого? — здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.
Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.
— Підемо у підвал? Пограємося?
Якось само вирвалося.
А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» — подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся.
Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.
— Здоганялки! — зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз — наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.
Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.
І Гниличка виправдала сподівання.
— Бу-у-у! — басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.
Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:
– І-і-і-і!!!
Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так — не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.
Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає… Якщо вивернешся — Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш — не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті…
Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати…
Але нічого сказати Малюк не встиг.
— Це що за неподобство?! Припиніть негайно!
Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.
Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.
За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.
З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.
Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.
— А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.
— Ходімо у підвал? Знайомитися!
— Ходімо!
Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої — шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.
Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.
— Чудові двері! — додав Карлсон.
— Авжеж! — погодився Малюк.
Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів — справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.
Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.
А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.
Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.
Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.
— А коли їм не сподобається? — запитав він. І раптом просяяв. — Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає
шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.
Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.
Але незабаром зрозумів.
З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей — дивні. Їм у підвалах не дуже добре.
Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.
Смішні.
Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.
Син був у захваті.
Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п’яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.
А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.
Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.
— Підемо у підвал? — запитав Карлсон.
Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.
— Авжеж, — посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.
— Ти не боїшся? — тихо запитав Карлсон.
— Ні-і, — розреготався Малюк. — Адже це наш підвал. Чого там боятися?!
Карлсон зітхнув із полегшенням.
І вони пішли у підвал.
Сердолікова намистина
1
Черепом грати у футбол не так уже й зручно. Легкий занадто, та й кіста, особливо стара, — не гума, не каучук. Удар точно не розрахуєш, полетить — шукай у кущах! До того ж недовговічний, у крайньому разі, на дві-три гри вистачить.Проте грали. Як і належить — з лементом, з хвацькими ударами по ногах, із запеклими свистками судді. Розпалилися, зірвали майки, розтерли перший бруд по розпашілих обличчях.
Міцні вони хлопці, археологи!
Удар, ще удар! Ще! Жовта нерівна кістка летить в імпровізовані ворота. Летить, летить… Невже гол?!
— Череп віддайте!
Навіщо Максимові знадобився череп, причому саме перед вечерею, він і сам не зміг би пояснити. Ну, шумлять, ну, грають, ну, кричать бабуїнами. Що з них узяти, з футболістів? Першокурсники! Тим більше не свої, з істфаку університету, так би мовити, додані, із братерського інституту фізкультури. Їм і годиться у футбол грати. Сили до вечора ще залишаються, а мізків — менше, ніж у знайденому напередодні черепі.
Та й зачіпатися, треба визнати… Хто він для них, Максим? Студент-третьокурсник і начальник розкопу, причому не їхнього рідного, а сусіднього. Битися, може, не полізуть, але… Кому це потрібно?
Так і є! З першого разу не почули чи вдають.
— Віддайте!
— Що-о?!
Поки міркували, поки кучкувались і юрбою підступали, Максим нарешті зрозумів. Не потрібний йому череп, і нікому не потрібний, крім таких лосів, і не перший це футбол із жовтою кісткою замість м’яча. Просто…
— Кажу: череп!
— Так він наш, зрозумів? Іди, не заважай!..
…Просто Максим не любив подібного люду. До чого саме подібного, він навіть не зміг би уточнити. Слова «бидло» не сприймав, але не називати ж їх шляхетним латинським «плебс»! Однак не любив, причому сильно. Інтелігент у четвертому коліні, нічого не попишеш. «Інтель», як висловлювався він сам.
— Ваш?
Ось чого майбутні чемпіони не знали: психології. А вона — наука хитра, учить усякому. У тому числі й паузу тримати, і поглядом порожнім дивитися в чужі очі. Ну-бо почекаємо…
— Максиме, це ми… Дограємо тільки!
Тепер тиснути! Поки не прочухалися — тиснути! «Подібні» відзначаються нестійким настроєм. Азбука!
— Потрібен зараз. Я його описувати буду — для звіту. До речі, нижня щелепа де?
Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.
Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.
Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту — собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.
Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк — доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно — як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.
Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам — якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель — судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!
І що накажете з вами робити?
Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» — ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.
— Максиме! Звідки це?
— Курган номер три. Сьогоднішній. Куди покласти?
Начальник дозволив собі не просто здивуватися — моргнути. Решту Максим міг вгадати наперед. Зараз йому пояснять, що краніологічне дослідження цього року неможливе, везти в музей — фонди переповнені… Якщо ж коротко: «Рятуй нас, Боже, від старанних старшокурсників!»
Отож можна виявити ініціативу.
— Я подумав, Сергію Сергійовичу… Закопаю його поруч із курганом, а місце в щоденнику позначу. Лежав з часів Перикла — і ще полежить. Якщо раптом знадобиться — візьмемо. Так би мовити, довгострокова консервація.
— Правильно, дій!
У начальницькому погляді прозирало явне схвалення. Але і докір теж. Мовляв, ти ж не з Палацу піонерів, Максиме! Чи сам зміркувати не міг?
А от не міг. Ідея з «довгостроковою консервацією» народилася несподівано, посеред розмови. Спонтанно, якщо зовсім по-науковому. Як і безглузда витівка зі скасуванням футбольного матчу.
Штикову лопату він узяв у господарському наметі, пляшку ж портвейну довелося купувати в сільмазі радгоспу імені Химерного, на що витрачено рівно півтори години.
— Череп! А точніше, шановна мадемуазель! — проникливо почав Максим, сидячи поруч зі свіжою ямою і підсвічуючи собі ліхтариком. — Насамперед повідомляю, що кістки я теж зібрав. Здається, усі, ми їх у кутку розкопу склали…
Максим не страждав типовою інтелігентською звичкою розмовляти сам із собою, але в даному випадку мав повне право вважати, що знаходиться в компанії. Крім того, ніч, пустельний степ, розрита могила, та й пляшка вже не повна… Хто осудить?
— Перш ніж поговоримо про наступне, дозволю собі представитися. Ім’я моє ви вже, ймовірно, чули. Залишається додати, що я студент третього курсу історичного факультету, копаю з чотирнадцяти років, справу цю люблю, сподіваюся років через п’ять стати заступником начальника експедиції і… І, між іншим, через вас я порізав палець.
Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і
майже відразу наткнувся на пляшкове скло. Довелося заливати рану портвейном.
— Нарешті, про те, що я тут взагалі роблю. Відповім так: і самому цікаво. Усі мої сьогоднішні вчинки знаходжу дивними й нелогічними. Буде бажання, можете подумати на дозвіллі. Спробую лише висунути безперечну версію. Скажімо, я врахував, що ви вмерли молодою, після смерті вас пограбували, а потім якась босота посміла грати вами у футбол. Усі ці обставини й викликали мою неадекватну реакцію.
Максим замовк, щоб оцінити, який вигляд це має збоку. Та вже коли взявся — доводь до кінця.
— Оскільки ми з вами не християни, дозволю здійснити над вами щось на зразок язичницького обряду. Вибачте, якщо разом зі шляхетним портвейном за карбованець тридцять дві на ваші кістки потрапить крапля моєї крові. Утім, так буде ще архаїчніше. А на пам’ять про вас залишу собі сердолікову намистину, що мав честь тільки що знайти у відвалі вашого кургану. Описувати в щоденнику і здавати не буду, щоб не заплутати хронологію.
Максим понишпорив у кишені штормівки, підсвітив ліхтариком. На долоні лежала нерівна коричнева кулька. Здалеку — камінчик та й камінчик, та ледь промінь торкнувся поверхні, як десь у глибині засвітився зустрічний вогник…
Захотілося встати й піти. Монолог на кшталт «Вельмишановна шафо!» надто затягнувся. Тому Максим просто хлюпнув від душі портвейну, подумав, сам зробив кілька ковтків і взявся за лопату. Але в останню мить зупинився. Шафа шафою, але ж це, як не крути, похорон!
Від такої думки і зовсім стало не по собі. Максим відвернувся, немов сподіваючись побачити щось у навколишній пітьмі, потім винувато зітхнув:
— Пробач, якщо щось не так. Напевно… Упевнений, ти була красивою, хороброю, уміла, на відміну від мене, прекрасно їздити верхи і стріляти з лука. Вірші б прочитати, але нічого російського не спадає на думку. Хіба що українською, але в мене від неї ідіосинкразія. Зате майже про нас із тобою. Борис Мозолевський написав, він археолог, як і я. Точніше, це я, як він. Свого часу я чесно спробував перекласти.