А що є?
Оглянувся Чорт, побоюючись зайвих очей. Але скрізь порожньо, ніч зимова навколо, ні душі на вулиці. І в небі порожньо: був Місяць — немає Місяця. Гмикнув Чорт, потилицю, стрижену під бокс, почухав…
Там, де колись гай стояв, парк виявився. Не гай, звичайно, але все ж дерева у наявності. Пошукав Чорт серед них вербу. Хоч і без листя, а впізнати можна.
— Ану, вилазь! Вилазь, кажу!
Тільки хто відповість? Ніч, пітьма зимова.
Гмикнув Чорт, губи сопілочкою склав:
Них, них, запалам, бада,
Ешехомо, лаваса, шиббода,
Яндра, кулейнеми, яндра…
Не взяли б Чорта в «Гранд-опера», співати навіть у сільський клуб не пустили б. Не дав Люципер таланту! Та тільки часом важливо не як співаєш, а що. Заворушився сніг під вербою, листя торішнє настовбурчилося. З’явилося з-під них кругле та сіре. Виглянуло, знову сховалося.
— Кумара? — пискнуло ледь чутно.
— Кумара-кумага! — засміявся Чорт у відповідь. — Жунжан!.. Вилазь, Клубок! Не признав, чи що?
— Признав…
Устав перед ним чорт Клубок — такий же, яким був у роки давні: сутулий і сивий, очі — каганці жовті, борода цапова, роги цапові. А в рогах — начебто клубок вовняний. Ох, не заздрили тим, кому такий клубок уночі під ноги потрапляв!
— Признав, — повторив, бороду цапову почухавши. — Як же не признати? Хто ж з нинішніх «Кумару» пам’ятає? І пісні наші забули, і Різдво справляють, нас, старих осоромлюють… Давно приїхав?
Так і розговорилися.
З парку Чорт до річки зібрався. Не пропала річка, тільки стала бруднішою, навіть крізь лід помітно. Пішов він туди, хоч і сподівань особливих не мав. За Клубка, приятеля старожитнього, Чорт спокійний був. Куди тому пропадати? Хіба в окрузі усі верби перевелися? А ось Мостовий, що вважався мосту старого хазяїном, міг і не вціліти. Давно міст зламали, ще піввіку тому. Розібрали — і новий, залізний побудували. Чи прижився Мостовий? Біля заліза жити небезпечно, це Чорт ще по Парижу запам’ятав. Ех, веселим чортом був Мостовий! Клубок — той без вигадки обходився, по землі котився та зі шляху збивав. Або вогнем пахкав. Мостовий же без жартів і ночі не минав. Пізнього перехожого на мосту зустріне — мінятися пропонує. У кого кожух добрий, тому новий, ще кращий обіцяє, у кого кобза — заморську гітару обіцяє. А вже коли справа до умовлянь дійде, нікому не встояти! Одного разу посміялися: попа зустрів, коли від молодиці над ранок пробирався. А у попа блудливого — бородище до пояса. Заступив йому Мостовий дорогу, не побоявся, тому що був піп тієї ночі грішніше грішного. До поруччя дерев’яного притис і бородами мінятися велів. Розумів — не зможе блудник довго опиратися. Ох, і сорому набрався, коли матінка-попадя зранку побачила, що у благовірного на підборідді виросло! Ох, і гриміло сміхом усе пекло! Шкода, історію цю Чорт приятелю своєму Сартру не повідав. Хотів, та все ніколи було.
Ступив Чорт на міст, «Кумару», таємну пісню чортячу, насвистуючи. Тільки ступив — так відразу й завмер, тому що інший звук почув. Гарчав десь поблизу мотор автомобільний.
— «Емка», — визначив Чорт. — Карбюратор трохи барахлить, чистити пора… А чи не по мою шкуру?
Ось тут-то його і взяли.
— Згною, задушу! — репетував чорт Фіонін, лампу на триста ват ближче підсуваючи. — У Карамурлазі заморю, у святій воді топити буду!..
Морщився Чорт від вогню пекельного, що зіниці йому рве, кривився і прикидав:
за старих часів однією такою лампою весь хутір, що на місці райцентру стояв, освітити можна було.
— Шкуру здеру, падла! Де Місяць, запитую? Куди подів?
Не витримав Чорт, відвернувся. Надто яскравим світло було.
— Шукайте!
Змахнув Фіонін лапою пазуристою, у кулачище стиснутою, але так і не вдарив. Хоч і влада у нього, хоч і в кабінеті вони замкненому, так тільки закон у чортів строгий, на відміну від людського. Не впіймав, не кажи «злодій». Виходить, і бити не можна. Гірше того! Споконвіків у пеклі підлість цінувалася. Підлість і спритність. А що може бути підлішим і лукавішим, як не своїх же чортів обманути? За таке чималу нагороду давали. Якщо ж у справі важливій капость учинив, інших чортів у лихо зумів утягнути, то не просто нагороджували. Призначали того чорта на місце, що звільнилося, — за те, що підлішим виявився. Загалом, усе у них, у чортів, як у нас. Трохи чесніше тільки.
Так що не вдарив Фіонін, поберігся. І револьвером грозити не став, хоч і красувався він тут, на стільниці, зеленим сукном оббитій.
— Пожартував — і вистачить! — знизив тон чорт Фіонін, навіть лампу трохи відсунув. — Ну, навіщо тобі Місяць? Не продаси ж! А якщо у нас неприємності почнуться, так і тобі ж…
Замовк — погано вийшло. Проговорився! Схопився було від злості за револьвер, але так і не підняв зі столу.
— У заїзді шукали? — співчутливо зітхнув Чорт. — Моя валіза під ліжком.
Скривив пику чорт Фіонін, немов йому і справді води святої піднесли. Шукали, як не шукати! Усюди шукали, навіть у ресторані, де вони з гостем горілку котлетами заїдали. Не жарт — Місяць! Це колись такі справи самі собою втрясалися, а тепер, при нових порядках! Так і чекай, з Миргорода подзвонять чи навіть із самої Полтави. Де Місяць, мовляв? Хто дав наказ на вилучення, хто в народі непотрібні марновірства розпускає? А чи не шкідництво у вас у наявності?
— Віддай Місяць, га? — уже не наказав — попросив чорт Фіонін. — Христом-Бо… Тьфу, ти, з тобою і язик відсохне!
— Не брав я Місяця! — не витримав Чорт, посміхаючись на всю свою зубасту пащеку. — На місці він, дивитися краще треба. А ти кажеш, порядок, порядок…
Загарчав чорт Фіонін, стис револьвер у лапі… Аж тут у замку ключ повернувся. Відкрилися двері, ступнув на поріг сам громадянин Сатанюк при всій своїй силі та вроді. Реглан шкіряний розстебнув, на чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.
— Відпусти його!
— Як відпустить? — обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. —
Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…
Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.
— На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.
— Ну, так… — чорт Фіонін навіть підстрибнув. — Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…
Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.
— Хоч би не помітив хто! — зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. — Де там! Самі ж до пильності привчали.
— Явище це — астрономічне! — не здавався чорт Фіонін. — Скажемо, що непояснене наукою…
— От і будеш пояснювати — за колом Полярним, — перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: — Слухай, може, домовимося, га?
Не став Чорт відповідати. Устав — та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася — чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!
Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і
владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!
Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.
Єдиний порятунок — наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами — і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.
Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно — не допомогло.
На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини — із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.
А ще через тиждень у порожній кабінет громадянина Сатанюка нашого Чорта вселили. Непомітно так, без шуму. Вселили та попросили пошепки: Місяць на небо поверни і більше такого без дозволу не чини. А за це живи, як знаєш. Хочеш — Сартра з Парижа запрошуй, хочеш — самого Ейнштейна з Америки. Тільки щоб тихо, тихо…
Погодився Чорт. Чого б на таке не погодитися? Підписав наказ про вступ на посаду і другий підписав — про товариша Клубка, свого нового заступника. А наступної ночі Місяць на небі з’явився. Уже зовсім круглий, з червоточиною малою на лівому боці. Хто зітхнув полегшено, хто навіть перехрестився від несвідомості…
І настало в нашому райцентрі життя — краще не придумати. Товарів у магазинах, зрозуміло, не додалося, і люди розумнішими не зробилися, зате тиша навколо така була, що роззаздритися можна. І людям воля, і погані, яка вціліла, теж. Адже Чорт після всієї метушні остаточно в екзистенцію Сартрову увірував. І справді! Спробуй зрозумій, де добро, де зло. А коли так, то й робити нічого не треба. Усе одно щось та відбудеться. Обов’язково відбудеться!
Заступник його, товариш Клубок, у цьому питанні з ним завжди погоджувався, от тільки часом на відвідувачів вогнем пахкав — за звичкою. Але нічого, не ображалися, а коли й траплялося таке, то не надто сильно.
Бувало, зберуться Чорт із приятелем своїм, чортом Клубком, у потайній світлиці за кабінетом, розіллють грапи, піднімуть склянки.
— Ну, так що, брате? — запитує Чорт. — За них! За часи наші колишні, правильні! І за неї, за екзистенцію!
— За них! — відповідає Клубок, склом об скло вдаряючи. — І за неї! Тільки поясни, нарешті, брате, з чим її, екзистенцію, їсти?
І одразу вип’ють. Потім закусять від душі і затягнуть свою «Кумару», та так, що на сусідній вулиці чутно. «Них, них, запалам, бада, ешехомо, лаваса, шиббода…»
А ось де і як Чорт грапу діставав, сказати не беруся. Чорт усе-таки! Від їхнього племені пекельного і не такого чекати можна.
Чорт уже подумував Сартра з Парижа запросити, щоб веселіше було. А заодно і справді залізний міст дерев’яним замінити, змінника приятелю своєму Мостовому (так і не з’явився, бідолаха!) підшукати. Не встиг. Через рік і за ним чорні машини приїхали, отут уже ніяка екзистенція не допомогла. Що не кажіть, а погане воно, життя чортяче, звідусіль лиха чекай.
Де Місяць був, запитуєте? Де ж йому бути, на небі знаходився, як одвічно йому і призначено. Просто взяв наш Чорт у сторожа в «Будинку колгоспника» цебро з фарбою чорною, пензель, драбину прихопив — і бік, яким Місяць до нашого райцентру повернутий, акуратненько зафарбував. У три шари — для вірності. А після виписав з області бочку з німець —
ким розчинником і усе виправив. Це ж для нас Місяць ледве не з чверть Землі розміром. Для чорта ж, особливо якщо з корінних він, дійсних, той Місяць у кишеню вкласти — дрібниця. У кишеню, втім, що! Таке і колись уміли. А ось коли американці, не подумавши, вирішили на Місяць «Аполлона» свого послати… Але про це — краще не проти ночі.
Картопля
Оглянувся Чорт, побоюючись зайвих очей. Але скрізь порожньо, ніч зимова навколо, ні душі на вулиці. І в небі порожньо: був Місяць — немає Місяця. Гмикнув Чорт, потилицю, стрижену під бокс, почухав…
Там, де колись гай стояв, парк виявився. Не гай, звичайно, але все ж дерева у наявності. Пошукав Чорт серед них вербу. Хоч і без листя, а впізнати можна.
— Ану, вилазь! Вилазь, кажу!
Тільки хто відповість? Ніч, пітьма зимова.
Гмикнув Чорт, губи сопілочкою склав:
Них, них, запалам, бада,
Ешехомо, лаваса, шиббода,
Яндра, кулейнеми, яндра…
Не взяли б Чорта в «Гранд-опера», співати навіть у сільський клуб не пустили б. Не дав Люципер таланту! Та тільки часом важливо не як співаєш, а що. Заворушився сніг під вербою, листя торішнє настовбурчилося. З’явилося з-під них кругле та сіре. Виглянуло, знову сховалося.
— Кумара? — пискнуло ледь чутно.
— Кумара-кумага! — засміявся Чорт у відповідь. — Жунжан!.. Вилазь, Клубок! Не признав, чи що?
— Признав…
Устав перед ним чорт Клубок — такий же, яким був у роки давні: сутулий і сивий, очі — каганці жовті, борода цапова, роги цапові. А в рогах — начебто клубок вовняний. Ох, не заздрили тим, кому такий клубок уночі під ноги потрапляв!
— Признав, — повторив, бороду цапову почухавши. — Як же не признати? Хто ж з нинішніх «Кумару» пам’ятає? І пісні наші забули, і Різдво справляють, нас, старих осоромлюють… Давно приїхав?
Так і розговорилися.
З парку Чорт до річки зібрався. Не пропала річка, тільки стала бруднішою, навіть крізь лід помітно. Пішов він туди, хоч і сподівань особливих не мав. За Клубка, приятеля старожитнього, Чорт спокійний був. Куди тому пропадати? Хіба в окрузі усі верби перевелися? А ось Мостовий, що вважався мосту старого хазяїном, міг і не вціліти. Давно міст зламали, ще піввіку тому. Розібрали — і новий, залізний побудували. Чи прижився Мостовий? Біля заліза жити небезпечно, це Чорт ще по Парижу запам’ятав. Ех, веселим чортом був Мостовий! Клубок — той без вигадки обходився, по землі котився та зі шляху збивав. Або вогнем пахкав. Мостовий же без жартів і ночі не минав. Пізнього перехожого на мосту зустріне — мінятися пропонує. У кого кожух добрий, тому новий, ще кращий обіцяє, у кого кобза — заморську гітару обіцяє. А вже коли справа до умовлянь дійде, нікому не встояти! Одного разу посміялися: попа зустрів, коли від молодиці над ранок пробирався. А у попа блудливого — бородище до пояса. Заступив йому Мостовий дорогу, не побоявся, тому що був піп тієї ночі грішніше грішного. До поруччя дерев’яного притис і бородами мінятися велів. Розумів — не зможе блудник довго опиратися. Ох, і сорому набрався, коли матінка-попадя зранку побачила, що у благовірного на підборідді виросло! Ох, і гриміло сміхом усе пекло! Шкода, історію цю Чорт приятелю своєму Сартру не повідав. Хотів, та все ніколи було.
Ступив Чорт на міст, «Кумару», таємну пісню чортячу, насвистуючи. Тільки ступив — так відразу й завмер, тому що інший звук почув. Гарчав десь поблизу мотор автомобільний.
— «Емка», — визначив Чорт. — Карбюратор трохи барахлить, чистити пора… А чи не по мою шкуру?
Ось тут-то його і взяли.
— Згною, задушу! — репетував чорт Фіонін, лампу на триста ват ближче підсуваючи. — У Карамурлазі заморю, у святій воді топити буду!..
Морщився Чорт від вогню пекельного, що зіниці йому рве, кривився і прикидав:
за старих часів однією такою лампою весь хутір, що на місці райцентру стояв, освітити можна було.
— Шкуру здеру, падла! Де Місяць, запитую? Куди подів?
Не витримав Чорт, відвернувся. Надто яскравим світло було.
— Шукайте!
Змахнув Фіонін лапою пазуристою, у кулачище стиснутою, але так і не вдарив. Хоч і влада у нього, хоч і в кабінеті вони замкненому, так тільки закон у чортів строгий, на відміну від людського. Не впіймав, не кажи «злодій». Виходить, і бити не можна. Гірше того! Споконвіків у пеклі підлість цінувалася. Підлість і спритність. А що може бути підлішим і лукавішим, як не своїх же чортів обманути? За таке чималу нагороду давали. Якщо ж у справі важливій капость учинив, інших чортів у лихо зумів утягнути, то не просто нагороджували. Призначали того чорта на місце, що звільнилося, — за те, що підлішим виявився. Загалом, усе у них, у чортів, як у нас. Трохи чесніше тільки.
Так що не вдарив Фіонін, поберігся. І револьвером грозити не став, хоч і красувався він тут, на стільниці, зеленим сукном оббитій.
— Пожартував — і вистачить! — знизив тон чорт Фіонін, навіть лампу трохи відсунув. — Ну, навіщо тобі Місяць? Не продаси ж! А якщо у нас неприємності почнуться, так і тобі ж…
Замовк — погано вийшло. Проговорився! Схопився було від злості за револьвер, але так і не підняв зі столу.
— У заїзді шукали? — співчутливо зітхнув Чорт. — Моя валіза під ліжком.
Скривив пику чорт Фіонін, немов йому і справді води святої піднесли. Шукали, як не шукати! Усюди шукали, навіть у ресторані, де вони з гостем горілку котлетами заїдали. Не жарт — Місяць! Це колись такі справи самі собою втрясалися, а тепер, при нових порядках! Так і чекай, з Миргорода подзвонять чи навіть із самої Полтави. Де Місяць, мовляв? Хто дав наказ на вилучення, хто в народі непотрібні марновірства розпускає? А чи не шкідництво у вас у наявності?
— Віддай Місяць, га? — уже не наказав — попросив чорт Фіонін. — Христом-Бо… Тьфу, ти, з тобою і язик відсохне!
— Не брав я Місяця! — не витримав Чорт, посміхаючись на всю свою зубасту пащеку. — На місці він, дивитися краще треба. А ти кажеш, порядок, порядок…
Загарчав чорт Фіонін, стис револьвер у лапі… Аж тут у замку ключ повернувся. Відкрилися двері, ступнув на поріг сам громадянин Сатанюк при всій своїй силі та вроді. Реглан шкіряний розстебнув, на чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.
— Відпусти його!
— Як відпустить? — обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. —
Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…
Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.
— На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.
— Ну, так… — чорт Фіонін навіть підстрибнув. — Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…
Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.
— Хоч би не помітив хто! — зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. — Де там! Самі ж до пильності привчали.
— Явище це — астрономічне! — не здавався чорт Фіонін. — Скажемо, що непояснене наукою…
— От і будеш пояснювати — за колом Полярним, — перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: — Слухай, може, домовимося, га?
Не став Чорт відповідати. Устав — та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася — чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!
Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і
владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!
Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.
Єдиний порятунок — наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами — і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.
Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно — не допомогло.
На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини — із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.
А ще через тиждень у порожній кабінет громадянина Сатанюка нашого Чорта вселили. Непомітно так, без шуму. Вселили та попросили пошепки: Місяць на небо поверни і більше такого без дозволу не чини. А за це живи, як знаєш. Хочеш — Сартра з Парижа запрошуй, хочеш — самого Ейнштейна з Америки. Тільки щоб тихо, тихо…
Погодився Чорт. Чого б на таке не погодитися? Підписав наказ про вступ на посаду і другий підписав — про товариша Клубка, свого нового заступника. А наступної ночі Місяць на небі з’явився. Уже зовсім круглий, з червоточиною малою на лівому боці. Хто зітхнув полегшено, хто навіть перехрестився від несвідомості…
І настало в нашому райцентрі життя — краще не придумати. Товарів у магазинах, зрозуміло, не додалося, і люди розумнішими не зробилися, зате тиша навколо така була, що роззаздритися можна. І людям воля, і погані, яка вціліла, теж. Адже Чорт після всієї метушні остаточно в екзистенцію Сартрову увірував. І справді! Спробуй зрозумій, де добро, де зло. А коли так, то й робити нічого не треба. Усе одно щось та відбудеться. Обов’язково відбудеться!
Заступник його, товариш Клубок, у цьому питанні з ним завжди погоджувався, от тільки часом на відвідувачів вогнем пахкав — за звичкою. Але нічого, не ображалися, а коли й траплялося таке, то не надто сильно.
Бувало, зберуться Чорт із приятелем своїм, чортом Клубком, у потайній світлиці за кабінетом, розіллють грапи, піднімуть склянки.
— Ну, так що, брате? — запитує Чорт. — За них! За часи наші колишні, правильні! І за неї, за екзистенцію!
— За них! — відповідає Клубок, склом об скло вдаряючи. — І за неї! Тільки поясни, нарешті, брате, з чим її, екзистенцію, їсти?
І одразу вип’ють. Потім закусять від душі і затягнуть свою «Кумару», та так, що на сусідній вулиці чутно. «Них, них, запалам, бада, ешехомо, лаваса, шиббода…»
А ось де і як Чорт грапу діставав, сказати не беруся. Чорт усе-таки! Від їхнього племені пекельного і не такого чекати можна.
Чорт уже подумував Сартра з Парижа запросити, щоб веселіше було. А заодно і справді залізний міст дерев’яним замінити, змінника приятелю своєму Мостовому (так і не з’явився, бідолаха!) підшукати. Не встиг. Через рік і за ним чорні машини приїхали, отут уже ніяка екзистенція не допомогла. Що не кажіть, а погане воно, життя чортяче, звідусіль лиха чекай.
Де Місяць був, запитуєте? Де ж йому бути, на небі знаходився, як одвічно йому і призначено. Просто взяв наш Чорт у сторожа в «Будинку колгоспника» цебро з фарбою чорною, пензель, драбину прихопив — і бік, яким Місяць до нашого райцентру повернутий, акуратненько зафарбував. У три шари — для вірності. А після виписав з області бочку з німець —
ким розчинником і усе виправив. Це ж для нас Місяць ледве не з чверть Землі розміром. Для чорта ж, особливо якщо з корінних він, дійсних, той Місяць у кишеню вкласти — дрібниця. У кишеню, втім, що! Таке і колись уміли. А ось коли американці, не подумавши, вирішили на Місяць «Аполлона» свого послати… Але про це — краще не проти ночі.
Картопля
Тієї весни Богдан і Люська зібрали усі свої заощадження і купили будиночок у селі — за двісті доларів. Зарплату затримували, нулі на «купонах» множилися, як кільця в руках жонглера, і всі знайомі говорили, що треба мати місце для виживання й обов’язково город, щоб годуватися. «Малого будете вивозити на все літо, — говорила Люсьчина мама. — Екологічно чисте місце, природа, продукти з грядки. А якщо грубка є, то й узимку жити можна».
Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» — веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати… Отут фіалки, отут матіола… Отут буде мангал, отут літня кухня, отут часник, там абрикоси…»
Приходили місцеві, в основному бабусі, знайомилися: «Кажуть, Гнатовичову хату купили… Ви купили? А-а-а… Гнатович? Уже три роки як помер, і хата стояла порожня… Ікони в хаті є? Це добре… Три роки стояла хата, ніяк не можна без ікони…»
Одна сусідка принесла жовто-коричневі яйця, попросила добути в місті курива для паралізованого чоловіка, що не встає. Усе розпитувала, у кого з родичів покійного Гнатовича купили будинок і за скільки.
— Задешево, мабуть, дісталося? Знаю, дешево… Думали, що й даром ніхто не візьме. А вам навіщо воно здалося?
— Таж інфляція, тітко Олено, треба нерухомість скупати…
Сусідка посміхалася, на щось натякаючи, і, зрештою, набридла подружжю гірше за комарів.
— У мене від неї голова болить, — скаржилася Люська. — Випитує, як слідчий, і тягне, і тягне… І натякає на щось, а на що — не говорить…
– Їм тут нудно, — припустив Богдан. — Ми приїхали — подія…
Перед наступною поїздкою Люська купила в гастрономі п’ять пачок цигарок.
Весна пройшла під знаком ентузіазму. Щосуботи подружжя піднімалося о п’ятій ранку, брало на плечі рюкзаки і сплячого сина в оберемок, їхали на вокзал. Вистоювали в черзі за квитками і вантажилися в електричку. У поїзді снідали припасеними з вечора бутербродами; дворічний Денис прокидався, оглядався довкіл і відмовлявся їсти манну кашу з пляшечки. Іноді вередував, тоді Богданові доводилося брати його на руки й прогулюватись по вагонах, подовгу стояти в тамбурі, тицяти пальцем за вікно, де пропливали дерева й дороги, і розповідати казки без початку й кінця, але з безліччю подій: «І раптом… він його… як схопить! А той як… закричить!»
Через три години електричка прибувала на полустанок, і у сімейства було аж дві хвилини, щоб витягти на платформу торби на візках, саджанці в забруднених землею кульках і незадоволеного Дениса. Годину вони сиділи на привокзальній лаві, чекаючи автобуса; навколо збиралося достатньо бабусь з багажем, їх було значно більше, ніж місць у старому пазику, і коли справа доходила до посадки, малого нерідко доводилося «закидати» через вікно.
Провівши в автобусі сорок хвилин, сімейство висаджувалося посеред маршруту, перевзувалося в гумові чоботи і брело дорогою, що розкисла, ще близько години. Денис на цей час нарешті прокидався, радів життю, ганявся за воронами і виловлював руками жаб у канавках, у той час як Богдан і Люська мріяли тільки про одне — нарешті дістатися до місця.
Віталися з бабусями за тинами — один добридень на сім хвилин шляху. Близько дванадцятої спочатку показувався колодязь, а потім і залишки рідного паркану; Богдан урочисто знімав зі старих скоб новенький замок, і сімейство ввалювалося у двір — сарай, що покосився, купи неприбраного сміття в далекому закутку, зелененька травичка скрізь, куди не глянь.
Ніч із суботи на неділю проводили в хаті. Два дні з превеликими труднощами звільняли від бур’янів запустілий город; кульбаби, такі милі в місті, тут перетворювалися в справжніх монстрів, обплітали землю коренями, глушили кріп і редиску. Кропива, звіріючи, забивала порічкові кущі так, що до них не можна було підступитися; на прогулянки і риболовлю майже не залишалося часу. А попереду дорога назад — тим же порядком. У неділю, о пів на дванадцяту ночі, ледь живе подружжя зі сплячим Денисом на руках прибувало в міську квартиру, для обох від завтра — довгий робочий тиждень…
— Який заряд свіжого повітря! — відважно говорила Люська. — Це чудово — фізична праця! Подивись на Деню, який рум’яний…
І Богдан дивився на речі зі здоровим оптимізмом. У всякому разі намагався дивитися.
Він уперше в житті косив траву, збирав смородину і заварював чай з м’ятою. Він знайшов під солом’яним дахом гніздо незнайомого птаха, схожого на ластівку, тільки значно більшого й мовчазного.
Люська намагалася підгодовувати птаха крихтами, але той ніколи не брав запропонованого частування — літав узад-уперед безшумно, як хмарка, і тільки вночі шелестів іноді під дахом — вовтузився, зручніше влаштовуючись у гнізді…
Але час ішов, і задумка вивезти малого на все літо здавалася усе менш вдалою. Денис категорично відмовлявся від парного молока, надаючи перевагу сухому, з пакетика розведеного. Денис панічно боявся корів, які ранком і ввечері проходили повз будиночок вузькою вуличкою. Він вічно тягнув до рота якусь гидоту, потерпав від ос і наколювався на сучки, а одного разу наступив на змію — змія виявилася вужиком, але, перш ніж була встановлена її видова приналежність, Люська ледве не померла… Телефону не було ні в кого в окрузі — якби біда, довелося б бігти на пошту за три кілометри і викликати «швидку» з райцентру…
Жоден із засобів боротьби з колорадським жуком не приніс належного результату. Богдана, який обприскував бадилля, нудило потім два дні, зате жуки розмножувалися без тіні хворобливості. Розчарувавшись у хімії, Люська ходила по городу і терпляче збирала в майонезні баночки жовтогарячі личинки. «Загін не помітив утрати бійця» — оцінити її страждання могли тільки данаїди, що наповнювали водою тріснуту бочку в давньогрецькому царстві мертвих.
Капуста, ледь сформувавшись у качани, піддалася атаці паразитів. Огірки загинули як один після нездалого дрібного дощику. Помідори, не встигнувши почервоніти, темніли і опадали. Подружжя спробувало влаштувати пляж на березі неглибокого місцевого озерця, але не витримало конкуренції з коровами. Нарешті, одного разу у липні Богдан і Люська переглянулися, переморгнулися, за півгодини зібрали речі і, узявши під пахви Дениса, подалися додому.
Залишок літа пройшов чудово. Дощові дні чергувалися із сонячними, Денис пускав кораблики по асфальтових калюжах біля під’їзду, Богдан і Люська по черзі ходили в театр на гастролерів і у відеосалони, де крутили, крім третьорозрядних американських бойовиків, численні серії «Анжеліки». Богдан знову зайнявся дисером, а Люська слухала англійські касети.
Так закінчився серпень, і настав час збирати картоплю.
Люська їхати в село відмовилася навідріз — вона влаштовувала Дениса у садок, і за біганиною по чиновниках і лікарях не бачила світу білого. Кидати врожай на полі було шкода — тільки колорадських личинок визбирали не менше трьох тисяч. У суботу другого вересня Богдан піднявся затемна, узяв рюкзак і поїхав на вокзал — один.
Подорожувати на самоті виявилося несподівано приємно. Богдан подрімав в електричці й ледве не проспав свою станцію, потім, не чекаючи автобуса, вдало зупинив попутну вантажівку і вже близько одинадцятої ранку входив у здичавілий за півтора місяці двір.
Трава стояла ледве не по пояс. Клумби і грядки окуповані були нереможеними бур’янами, два абрикосових саджанці засохли. Зате картопляне поле мало на диво пристойний вигляд — посохлі хвостики бадилля дисциплінованими рядами тягнулися до самої вбиральні, і бур’янів серед них майже не спостерігалося.
Передихнувши і перекусивши, Богдан узявся за лопату. Перший же пробний «тик» вивернув на поверхню три великі золотаво-коричневі картоплини.
Богдан підбадьорився. Поле, кинуте на поруки долі, виявилося чесним і незлопам’ятним: картоплі було багато, і майже вся — велика, міцна, біла на зрізі. Богдан стер руки до крові, але не відразу це помітив. На обід зварив у каструльці картоплю в мундирах і довго смакував, вдихаючи пару, водячи по гарячих картопляних зрізах скибочкою вершкового масла. Йому здавалося, що нічого смачнішого він у житті своєму не пробував.
Усе побачилося в новому світлі. Стомлюючі поїздки, прокляті жуки, автобуси й електрички — усе наповнилося змістом. Богдан дивився на город, вкритий купками картоплин, що підсихають, і мимохіть щасливо посміхався, наче відвідувач Лувру.
Настав вечір. Богдан, морщачись від болю в спині, збирав картоплю в цебра, а потім у мішки. Усю зібрати не встиг — стемніло. М’язи боліли, долоні саднили. Богдан скип’ятив собі чаю і відкрив банку кільки в томаті.
Посередині двору догоряло картопляне бадилля. Богдан сидів, дивлячись у вогонь, ні про що не думаючи. Слухав, як повільно відпочиває, заспокоюється стомлене тіло. Навколо стояла темрява, якої ніколи не буває в місті, — абсолютна пітьма, вікна далеких сусідських будиночків не світилися, місяця не було, тільки зірки проглядали в розривах хмар. Жевріло вугіллячко. Шелестів вітер листям безплідних сливових дерев, далеко — може, у сусідньому селі — гавкав собака…
А потім замовк. І в згуслій тиші й темряві Богдан раптом підняв голову — і його ніби морозом обсипало.
Легкі швидкі кроки. Шелест сухої трави. І лемент — ледь чутний, нелюдський лемент болю. Начебто здихає придавлений подушкою птах.
Богдан підхопився. Намацав на поясі ліхтарик, кинувся на город — на звук. Біла пляма світла тицялася вправо, уліво, вихоплюючи бадилля, розстелені на землі мішки, цебро, якусь ганчірку…
По городу йшов кіт — дуже великий. Богдан любив котів, Люська ледве не все літо підгодовувала трьох сусідських кішок, але цей ніс у зубах птаха: Богдан бачив, як смикається, гублячи пера, крило. Навіть заради любові й поваги до кішок Богдан не погодився б терпіти розбій на власному городі.
— Ах ти поганець! — гаркнув Богдан. — Ану кинь негайно! Уб’ю!
Кіт повільно обернувся. Промінь ліхтарика уперся йому в морду — в обличчя. Богдан сахнувся.
Істота, що стояла перед ним, не мала до сімейства котячих жодного відношення. У нього були вузькі щілинки-очі, що дивилися осмислено, злобливо, глумливо. Носа не було. Зате рот, у якому усе ще тіпалося тільце птаха, був вертикальний, права і ліва щелепи стискувалися, стуляючи схожі на гачки зеленуваті ікла.
Богдан упустив ліхтарик. Відступив ще на крок — і спіткнувся об купку неприбраної з поля картоплі. Стояла повна тиша; ліхтар лежав на землі, посилаючи промінь у бік вбиральні, і поперек цієї світлової доріжки неквапливо ковзнула тінь хижака з птахом у зубах.
Богдан підхопився. В одній руці у нього був ліхтар, у другій — величезна картоплина, підібрана машинально. Зубаста істота знову з’явилася в плямі світла; птах у його щелепах висів, мляво відкинувши красиву, чорно-білу, як у ластівки, голівку.
Богдан заверещав від жаху і відрази — і жбурнув картоплиною прямо в страшну пику.
Посипалися рідкі іскри — ніби на городі хтось намагався розпалити відсирілий бенгальський вогонь. Темрява завила хрипко й люто. Богдан повернувся і кинувся навтьоки — далі боротися з виродком нічного кошмару в нього не було ні сил, ні відваги.
Ніч минула тривожно. Зате вранці на городі не виявилося жодних слідів зіткнення… крім кількох чорних пір’їнок, що могли бути загублені й раніше ким завгодно і за будь-яких обставин.
Потім розповів ніби жартома, під виглядом анекдоту. Люська посміялася, але якось ненатурально, і на наступні вихідні запропонувала поїхати «на картоплю» разом.
Дениса вирішили залишити бабусям. Захопили якомога більше мішків, два візки на коліщатах, встали о п’ятій ранку і поїхали. Треба сказати, Богдан дуже красномовно описав Люсьці, як багато картоплі у них вродилося і як легко і приємно її копати. Тим більше потрясіння очікувало їх наприкінці шляху.
Усе залишалося на місці — замок на іржавих скобах, туалет зі старою клейонкою замість дверей, будинок, бур’яни і три сливи, ось тільки картопляне поле було перерите ніби зграєю оскаженілих кротів. Не залишилося ні картоплинки.
Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.
— Це злодії, — сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.
Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.
Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.
— Виїдемо сьогодні, — запропонував Богдан.
Люська кивнула і через хвилину додала:
— Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?
Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.
Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» — веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати… Отут фіалки, отут матіола… Отут буде мангал, отут літня кухня, отут часник, там абрикоси…»
Приходили місцеві, в основному бабусі, знайомилися: «Кажуть, Гнатовичову хату купили… Ви купили? А-а-а… Гнатович? Уже три роки як помер, і хата стояла порожня… Ікони в хаті є? Це добре… Три роки стояла хата, ніяк не можна без ікони…»
Одна сусідка принесла жовто-коричневі яйця, попросила добути в місті курива для паралізованого чоловіка, що не встає. Усе розпитувала, у кого з родичів покійного Гнатовича купили будинок і за скільки.
— Задешево, мабуть, дісталося? Знаю, дешево… Думали, що й даром ніхто не візьме. А вам навіщо воно здалося?
— Таж інфляція, тітко Олено, треба нерухомість скупати…
Сусідка посміхалася, на щось натякаючи, і, зрештою, набридла подружжю гірше за комарів.
— У мене від неї голова болить, — скаржилася Люська. — Випитує, як слідчий, і тягне, і тягне… І натякає на щось, а на що — не говорить…
– Їм тут нудно, — припустив Богдан. — Ми приїхали — подія…
Перед наступною поїздкою Люська купила в гастрономі п’ять пачок цигарок.
Весна пройшла під знаком ентузіазму. Щосуботи подружжя піднімалося о п’ятій ранку, брало на плечі рюкзаки і сплячого сина в оберемок, їхали на вокзал. Вистоювали в черзі за квитками і вантажилися в електричку. У поїзді снідали припасеними з вечора бутербродами; дворічний Денис прокидався, оглядався довкіл і відмовлявся їсти манну кашу з пляшечки. Іноді вередував, тоді Богданові доводилося брати його на руки й прогулюватись по вагонах, подовгу стояти в тамбурі, тицяти пальцем за вікно, де пропливали дерева й дороги, і розповідати казки без початку й кінця, але з безліччю подій: «І раптом… він його… як схопить! А той як… закричить!»
Через три години електричка прибувала на полустанок, і у сімейства було аж дві хвилини, щоб витягти на платформу торби на візках, саджанці в забруднених землею кульках і незадоволеного Дениса. Годину вони сиділи на привокзальній лаві, чекаючи автобуса; навколо збиралося достатньо бабусь з багажем, їх було значно більше, ніж місць у старому пазику, і коли справа доходила до посадки, малого нерідко доводилося «закидати» через вікно.
Провівши в автобусі сорок хвилин, сімейство висаджувалося посеред маршруту, перевзувалося в гумові чоботи і брело дорогою, що розкисла, ще близько години. Денис на цей час нарешті прокидався, радів життю, ганявся за воронами і виловлював руками жаб у канавках, у той час як Богдан і Люська мріяли тільки про одне — нарешті дістатися до місця.
Віталися з бабусями за тинами — один добридень на сім хвилин шляху. Близько дванадцятої спочатку показувався колодязь, а потім і залишки рідного паркану; Богдан урочисто знімав зі старих скоб новенький замок, і сімейство ввалювалося у двір — сарай, що покосився, купи неприбраного сміття в далекому закутку, зелененька травичка скрізь, куди не глянь.
Ніч із суботи на неділю проводили в хаті. Два дні з превеликими труднощами звільняли від бур’янів запустілий город; кульбаби, такі милі в місті, тут перетворювалися в справжніх монстрів, обплітали землю коренями, глушили кріп і редиску. Кропива, звіріючи, забивала порічкові кущі так, що до них не можна було підступитися; на прогулянки і риболовлю майже не залишалося часу. А попереду дорога назад — тим же порядком. У неділю, о пів на дванадцяту ночі, ледь живе подружжя зі сплячим Денисом на руках прибувало в міську квартиру, для обох від завтра — довгий робочий тиждень…
— Який заряд свіжого повітря! — відважно говорила Люська. — Це чудово — фізична праця! Подивись на Деню, який рум’яний…
І Богдан дивився на речі зі здоровим оптимізмом. У всякому разі намагався дивитися.
Він уперше в житті косив траву, збирав смородину і заварював чай з м’ятою. Він знайшов під солом’яним дахом гніздо незнайомого птаха, схожого на ластівку, тільки значно більшого й мовчазного.
Люська намагалася підгодовувати птаха крихтами, але той ніколи не брав запропонованого частування — літав узад-уперед безшумно, як хмарка, і тільки вночі шелестів іноді під дахом — вовтузився, зручніше влаштовуючись у гнізді…
Але час ішов, і задумка вивезти малого на все літо здавалася усе менш вдалою. Денис категорично відмовлявся від парного молока, надаючи перевагу сухому, з пакетика розведеного. Денис панічно боявся корів, які ранком і ввечері проходили повз будиночок вузькою вуличкою. Він вічно тягнув до рота якусь гидоту, потерпав від ос і наколювався на сучки, а одного разу наступив на змію — змія виявилася вужиком, але, перш ніж була встановлена її видова приналежність, Люська ледве не померла… Телефону не було ні в кого в окрузі — якби біда, довелося б бігти на пошту за три кілометри і викликати «швидку» з райцентру…
Жоден із засобів боротьби з колорадським жуком не приніс належного результату. Богдана, який обприскував бадилля, нудило потім два дні, зате жуки розмножувалися без тіні хворобливості. Розчарувавшись у хімії, Люська ходила по городу і терпляче збирала в майонезні баночки жовтогарячі личинки. «Загін не помітив утрати бійця» — оцінити її страждання могли тільки данаїди, що наповнювали водою тріснуту бочку в давньогрецькому царстві мертвих.
Капуста, ледь сформувавшись у качани, піддалася атаці паразитів. Огірки загинули як один після нездалого дрібного дощику. Помідори, не встигнувши почервоніти, темніли і опадали. Подружжя спробувало влаштувати пляж на березі неглибокого місцевого озерця, але не витримало конкуренції з коровами. Нарешті, одного разу у липні Богдан і Люська переглянулися, переморгнулися, за півгодини зібрали речі і, узявши під пахви Дениса, подалися додому.
Залишок літа пройшов чудово. Дощові дні чергувалися із сонячними, Денис пускав кораблики по асфальтових калюжах біля під’їзду, Богдан і Люська по черзі ходили в театр на гастролерів і у відеосалони, де крутили, крім третьорозрядних американських бойовиків, численні серії «Анжеліки». Богдан знову зайнявся дисером, а Люська слухала англійські касети.
Так закінчився серпень, і настав час збирати картоплю.
Люська їхати в село відмовилася навідріз — вона влаштовувала Дениса у садок, і за біганиною по чиновниках і лікарях не бачила світу білого. Кидати врожай на полі було шкода — тільки колорадських личинок визбирали не менше трьох тисяч. У суботу другого вересня Богдан піднявся затемна, узяв рюкзак і поїхав на вокзал — один.
Подорожувати на самоті виявилося несподівано приємно. Богдан подрімав в електричці й ледве не проспав свою станцію, потім, не чекаючи автобуса, вдало зупинив попутну вантажівку і вже близько одинадцятої ранку входив у здичавілий за півтора місяці двір.
Трава стояла ледве не по пояс. Клумби і грядки окуповані були нереможеними бур’янами, два абрикосових саджанці засохли. Зате картопляне поле мало на диво пристойний вигляд — посохлі хвостики бадилля дисциплінованими рядами тягнулися до самої вбиральні, і бур’янів серед них майже не спостерігалося.
Передихнувши і перекусивши, Богдан узявся за лопату. Перший же пробний «тик» вивернув на поверхню три великі золотаво-коричневі картоплини.
Богдан підбадьорився. Поле, кинуте на поруки долі, виявилося чесним і незлопам’ятним: картоплі було багато, і майже вся — велика, міцна, біла на зрізі. Богдан стер руки до крові, але не відразу це помітив. На обід зварив у каструльці картоплю в мундирах і довго смакував, вдихаючи пару, водячи по гарячих картопляних зрізах скибочкою вершкового масла. Йому здавалося, що нічого смачнішого він у житті своєму не пробував.
Усе побачилося в новому світлі. Стомлюючі поїздки, прокляті жуки, автобуси й електрички — усе наповнилося змістом. Богдан дивився на город, вкритий купками картоплин, що підсихають, і мимохіть щасливо посміхався, наче відвідувач Лувру.
Настав вечір. Богдан, морщачись від болю в спині, збирав картоплю в цебра, а потім у мішки. Усю зібрати не встиг — стемніло. М’язи боліли, долоні саднили. Богдан скип’ятив собі чаю і відкрив банку кільки в томаті.
Посередині двору догоряло картопляне бадилля. Богдан сидів, дивлячись у вогонь, ні про що не думаючи. Слухав, як повільно відпочиває, заспокоюється стомлене тіло. Навколо стояла темрява, якої ніколи не буває в місті, — абсолютна пітьма, вікна далеких сусідських будиночків не світилися, місяця не було, тільки зірки проглядали в розривах хмар. Жевріло вугіллячко. Шелестів вітер листям безплідних сливових дерев, далеко — може, у сусідньому селі — гавкав собака…
А потім замовк. І в згуслій тиші й темряві Богдан раптом підняв голову — і його ніби морозом обсипало.
Легкі швидкі кроки. Шелест сухої трави. І лемент — ледь чутний, нелюдський лемент болю. Начебто здихає придавлений подушкою птах.
Богдан підхопився. Намацав на поясі ліхтарик, кинувся на город — на звук. Біла пляма світла тицялася вправо, уліво, вихоплюючи бадилля, розстелені на землі мішки, цебро, якусь ганчірку…
По городу йшов кіт — дуже великий. Богдан любив котів, Люська ледве не все літо підгодовувала трьох сусідських кішок, але цей ніс у зубах птаха: Богдан бачив, як смикається, гублячи пера, крило. Навіть заради любові й поваги до кішок Богдан не погодився б терпіти розбій на власному городі.
— Ах ти поганець! — гаркнув Богдан. — Ану кинь негайно! Уб’ю!
Кіт повільно обернувся. Промінь ліхтарика уперся йому в морду — в обличчя. Богдан сахнувся.
Істота, що стояла перед ним, не мала до сімейства котячих жодного відношення. У нього були вузькі щілинки-очі, що дивилися осмислено, злобливо, глумливо. Носа не було. Зате рот, у якому усе ще тіпалося тільце птаха, був вертикальний, права і ліва щелепи стискувалися, стуляючи схожі на гачки зеленуваті ікла.
Богдан упустив ліхтарик. Відступив ще на крок — і спіткнувся об купку неприбраної з поля картоплі. Стояла повна тиша; ліхтар лежав на землі, посилаючи промінь у бік вбиральні, і поперек цієї світлової доріжки неквапливо ковзнула тінь хижака з птахом у зубах.
Богдан підхопився. В одній руці у нього був ліхтар, у другій — величезна картоплина, підібрана машинально. Зубаста істота знову з’явилася в плямі світла; птах у його щелепах висів, мляво відкинувши красиву, чорно-білу, як у ластівки, голівку.
Богдан заверещав від жаху і відрази — і жбурнув картоплиною прямо в страшну пику.
Посипалися рідкі іскри — ніби на городі хтось намагався розпалити відсирілий бенгальський вогонь. Темрява завила хрипко й люто. Богдан повернувся і кинувся навтьоки — далі боротися з виродком нічного кошмару в нього не було ні сил, ні відваги.
Ніч минула тривожно. Зате вранці на городі не виявилося жодних слідів зіткнення… крім кількох чорних пір’їнок, що могли бути загублені й раніше ким завгодно і за будь-яких обставин.
* * *
Богдан спочатку соромився розповідати Люсьці про те, що сталося на городі.Потім розповів ніби жартома, під виглядом анекдоту. Люська посміялася, але якось ненатурально, і на наступні вихідні запропонувала поїхати «на картоплю» разом.
Дениса вирішили залишити бабусям. Захопили якомога більше мішків, два візки на коліщатах, встали о п’ятій ранку і поїхали. Треба сказати, Богдан дуже красномовно описав Люсьці, як багато картоплі у них вродилося і як легко і приємно її копати. Тим більше потрясіння очікувало їх наприкінці шляху.
Усе залишалося на місці — замок на іржавих скобах, туалет зі старою клейонкою замість дверей, будинок, бур’яни і три сливи, ось тільки картопляне поле було перерите ніби зграєю оскаженілих кротів. Не залишилося ні картоплинки.
Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.
— Це злодії, — сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.
Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.
Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.
— Виїдемо сьогодні, — запропонував Богдан.
Люська кивнула і через хвилину додала:
— Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?
Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.