- Це правда, Валенто, - дивлячись йому просто у вiчi, мовив юнак. - Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. I тепер ти, нарештi, повiриш менi, що я нiчого не хотiв вiд тебе ховати. Бо тепер я можу розповiсти про себе все-все... все життя!
   - Отак-таки зразу й згадав усе? - перепитав iще Валенто.
   - Не знаю... може, i не одразу, а за кiлька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз нiби я нiколи нiчого й не забував.
   - Ну, тодi менi лишається тiльки поздоровити тебе, Олесю, - широко посмiхнувся чесний Валенто Клаудо. Вiн вiдкрив обiйми: - Iди-но сюди, я теж розцiлую тебе! Можливо, це тобi й не буде так приємно, як попереднiй поцiлунок, але...
   I вiн притиснув до себе юнака.
   - А тепер розкажи менi, хоча б i коротенько, що ж саме ти згадав про себе? - спитав, вiдпускаючи Олеся, Валенто. Вiн сiв на лiжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.
   Але як розповiсти коротенько про цiле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на iнше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливiшим. I хоч це була й дуже кострубата, незв'язна розповiдь, обидва його слухачi, i Марта, i Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер i той самий, i дещо iнший Олесь. Той самий, бо вiн лишався звичним для них, безпосереднiм, жвавим юнаком; iнший - бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнiчувала. Олесь пам'ятав! Вiн пам'ятав усе-все, наче й не страждав нiколи вiд того чорного провалля в пам'ятi!
   Раптом юнак спинився. Вiн глянув на Марту, потiм на Валенто Клаудо, трохи завагався i нарештi мовив:
   - I як же менi хочеться додому! Ой, i сказати не можу! От коли не пам'ятав нiчого, то було якось по-iншому. Здавалося, є десь дiм, далеко-далеко... наче в туманi, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батькiвщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всерединi... I коли тiльки менi пощастить її побачити?..
   Справдi, коли таке може статися? I хiба ж тут залежить щось вiд волi самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подiй, заплутаних i складних?.. Звiсно, нi; йому лишається тiльки чекати i мрiяти, мрiяти про далеку Батькiвщину, про повернення до неї, рiдної...
   Валенто Клаудо спiвчутливо поглянув на юнака:
   - Все прийде в свiй час, друже! Бач, хоча ти й не вiрив, а сталося так, як тобi казали i я, i Капiтан: адже пам'ять до тебе повернулась? I далi теж буде все прекрасно... До речi, ти вже сказав Капiтановi про новину з тобою? Нi? Ех, ти, а вiн напевно дуже зрадiв би, почувши про таку приємну подiю!..
   Капiтан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очi були опущенi.
   - А чого ж, i справдi, ти досi не сказав Капiтановi про це? - вiв далi Валенто, не помiчаючи, як з обличчя юнака потроху збiгала радiсть.
   - Ну... коли б же я мiг?.. - повiльно сказав Олесь. - I я не знаю, чи буде це йому зараз цiкаво... можливо, Капiтану воно й нi до чого...
   - Як так? Що ти говориш? - щиро обурився Валенто. - Та як ти взагалi можеш казати таке? Капiтан, який так любить тебе...
   Олесь ще раз подивився на Марту. Вона нiби нiчого не чула. Тiльки її тонкi пальцi, що нервово перебирали край накинутої на плечi хустки, виказували її внутрiшнє напруження. I тодi Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:
   - Капiтан нiкого не любить. Вiн не любить людей.
   Валенто Клаудо не змiг приховати свого подиву. Мабуть, вiн нiяк не чекав таких слiв. Його рот вiдкрився, потiм закрився, наче вкрай обурений механiк не мiг знайти слiв. I вже пiсля того Валенто вибухнув:
   - Ти... ти говориш таке! Та як ти насмiлюєшся судити Капiтана, який врятував тебе? Капiтана, який ставиться до тебе, мов до рiдного сина! Вiн не любить людей, га? I це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собi, яка на твоїх очах вирiшила ще й допомогти моєму друговi, Педро Дорiльї? Нi, це нi на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?
   I тодi настала хвилина, коли доброго i чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тодi, коли вiн перевiв погляд на Марту, чекаючи, що дiвчина висловить принаймнi таке ж саме обурення словами Олеся, як i вiн сам,- вона, все ще не пiдводячи очей, тихо мовила:
   - Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Менi весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумiєш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить вiд Капiтана. Бо вiн обiцяв звiльнити батька, а... а потiм наче зовсiм забув про це. I жодного разу не згадав про свою обiцянку... А мiй любий татусь сидить у в'язницi, його, може, катують...
   - Дурницi! - знов спалахнув Валенто Клаудо. - I твого батька нiхто не катує, i Капiтан, напевне, добре пам'ятає про все. З якої це речi ти вимудрувала, що Капiтан не виконає своєї обiцянки? Хiба досi вiн не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капiтан не терпить несправедливостi, вiн радий був би всiм допомогти i зробити всiм краще... Капiтан знає все, от що!
   Олесь побачив, як Марта на мить пiдвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесевi. Ну, гаразд, тодi вiн скаже це сам! I, не думаючи бiльше нi про що, юнак палко заговорив:
   - Капiтан знає все, ти кажеш, Валенто? I коли вiн щось сказав, то все це цiлком вiрно й буде виконано, так?
   - Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазi? - в голосi Валенто Клаудо бринiло щире здивування.
   - Тодi, виходить, вiрно й те, що Капiтан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всiм i вирiшувати долю людей? Вiн хоче помститися фалангiстам, добре. Але вiн посилає на морське дно сотнi людей, якi були виннi лише в тому, що ними розпоряджалися офiцери, командири мiноносця, так? За що Капiтан убив їх, скажи, Валенто? I чи не про те, що може саме так статися, говорив тодi Фредо Вiкторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, вiдповiдай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!
   Валенто Клаудо аж вiдсахнувся вiд несподiванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.
   - Ну, знаєш... - уже нерiшуче пробурмотiв вiн, не знаходячи потрiбних слiв.
   - Нi, ти скажи! - наполягав Олесь. Юнак добре розумiв, що розмова набула дуже гострого характеру i невiдомо, чим вона скiнчиться. Та вiн помiтив, що Валенто Клаудо вагається, вагається... О, мабуть, i в його душi, десь у глибинi, теж ворушаться сумнiви...
   - Скажи, Валенто!
   Обличчя Клаудо спохмурнiло. Здавалося, що в ньому борються складнi почуття. Нарештi вiн вимовив:
   - Я знаю Капiтана давно, хлопче. I знаю його серце... як i всi ми тут, на "Люциферi". А скiльки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише мiркувати так про нього, а й засуджувати його?
   Гiркота й бiль бринiли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше вiн бачив доброго й щирого, завжди життєрадiсного i бадьорого механiка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докiр у тому, що вiн говорив. Кинути б усе, не засмучувати б бiльше цю хорошу, чесну людину... та нi, раз почавши, Олесь зобов'язаний не здаватися, а довести до кiнця свої думки!
   - Я не засуджую його, - твердо вiдповiв юнак. - Я кажу тобi, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вiкторе. А ти ж сам казав, що Вiкторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. I ти бачиш, що слова Фредо Вiкторе справджуються... Капiтан робить так, як i передбачав Вiкторе. А ти сам, Валенто, хiба не бачиш цього?
   Клаудо мовчки дивився на Олеся. Вiн помiтно вагався, i це мiг би прочитати на його обличчi кожен. Чесний i щирий Валенто не вмiв приховувати своїх почуттiв. Вiн шукав i не знаходив вiдповiдi, тiльки обличчя його дедалi бiльше хмурнiшало. Наче з останньою надiєю, вiн перевiв засмучений погляд на Марту. Але й дiвчина дивилася на нього так само запитливо, як i Олесь. Тодi Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся i мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугонiло: невже ж, невже Валенто так i пiде, нiчого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзiв, i Олеся, i Марти, глибоко вразили його... кинутися б до нього, втiшити... та нi, не можна, не можна пiддаватися почуттю! Справа надто серйозна!
   I вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не вiдчиняючи їх, вiн повернув голову до юнака й дiвчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непiдробною щирiстю вiн мовив:
   - Я не можу вiдповiсти тобi, Олесю... Все це так несподiвано для мене... Та скажу тобi, що я й сам багато чого не розумiю. Але я вiрю, як i завжди вiрив: Капiтан знає, що робить! Я звик до цього. Iнакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю... краще не запитуй мене про такi речi! Капiтан зробить усе, що обiцяв, вiн допоможе, вiн врятує Педро Дорiлью. Бо вiн Капiтан! А щодо iншого... не питай, Олесю! Особливо в такi хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити... вирушити в бiй...
   - У бiй? - водночас вихопилося i в Олеся, i в Марти.
   - Так. Хiба ви не знаєте, що кожен виїзд "Люцифера" тепер означає можливiсть жорстокого бою? Адже на нас полюють i жандармерiя, i полiцiя, i вiйсько... Хiба тут можна говорити про щось iнше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази... поговоримо колись згодом, я обiцяю тобi це, Олесю...
   Дверi за ним зачинилися.
   Марта розгублено дивилася на Олеся.
   - Знов сутички, знову бiй?.. - тихо мовила вона. I, не чекаючи вiдповiдi, додала: - А йому ж так важко на душi, ти бачив, Алексо?
   - Бачив, Марто. I за це я ще бiльше люблю його! Бо вiн чесна людина i вiдповiв нам те, що справдi думав...
   Олесь спинився. В коридорi пролунав сигнальний дзвiнок, який звичайно закликав команду "Люцифера" готуватися до вiдплиття. Ще кiлька секунд - i величезне тiло машини здригнулося. Затремтiла пiдлога. "Люцифер" рушив з пiдземної бази, вiн занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у вiдкрите море. А потiм... хто мiг сказати, що мав на думцi Сивий Капiтан, куди вiн вирiшив скерувати "Люцифер", для якої мети?..
   Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м'який, лагiдний i рiдний:
   - Ти сказав, що тепер ще бiльше любиш дядю Валенто, Алексо?
   - Сказав, бо так воно й є. А що?
   - А я додам, що й я тепер ще бiльше люблю тебе, Алексо. Бо ти смiливий i рiшучий... i сказав усе те, що думав... i що думаю я... i, якщо ти справдi хочеш цього, тодi...
   - Що тодi, Марто?
   - Тодi ми справдi будемо з тобою разом... бо доля зв'язала нас, i нам немає бiльше на кого покластися, немає кому бiльше звiритися... Так, Алексо?
   - Так, Марто! - палко ствердив юнак.
   Роздiл шiстнадцятий
   1. ДIЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНI МIНИ
   Справдi, що ж саме вирiшив зробити тепер Сивий Капiтан? Можливо, щось про це мiг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помiчник. Але Валенто мовчав. Його досi життєрадiсне, енергiйне обличчя, готове ранiше першої-лiпшої митi освiтитися веселою посмiшкою, блиснути снiжно-бiлими зубами пiд тоненькою чорною смужкою акуратно пiдстрижених вусикiв, тепер лишалося весь час зосередженим i похмурим.
   Та й з чого б мав Валенто Клаудо посмiхатися, коли, як вiн i сказав тодi Олесевi, "Люцифер" вирушив на новi жорстокi бої. Заради чого точилися вони, тi бої?
   Таке запитання Олесь ставив собi не раз. Але вiдповiсти на нього, звiсно, не мiг. Коли б Капiтан мав на метi просто прорватися кудись у певне мiсце, скажiмо за кордон, його дiї були б iншими. Адже "Люцифер" не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, вiн весь час змiнював напрям свого пересування по країнi, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним намiром Сивого Капiтана?..
   Адже ж сказав вiн тодi, перед знищенням мiноносця "Сан-Себастiан", тi жорстокi слова:
   "Я доведу, я на дiлi покажу мою могутнiсть, хоча б i цiною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"
   Ернан Рамiро сподiвався, що його поява негайно ж змiнить становище в країнi. Вiн вважав, що дiї "Люцифера", як факел, запалять серця людей i надихнуть їх на рiшучу боротьбу проти фалангiстiв. Цього не сталося. I Рамiро пояснював для себе це тiльки одним: тим, що люди недооцiнюють силу його "Люцифера" i, навпаки, продовжують переоцiнювати силу фалангiстiв i їх полiцiї та жандармерiї, особливо тепер, коли їх пiдтримували ще й вiйськовi частини. Ернан Рамiро був ображений i розгнiваний. Вiн вирiшив, очевидно, i справдi показати на дiлi свою могутнiсть. I дiяв саме так.
   "Люцифер" з'являвся в околицях столицi несподiвано, мов блискавка, незважаючи на всю пильнiсть i завбачливiсть жандармських i вiйськових постiв. Вiн з'являвся невiдомо звiдки, завдавав нищiвного удару i зникав знов, наче провалювався в безвiсть, аж до нової своєї появи, до нового безжалiсного удару. I шлях його, в якому не можна було знайти нiякого певного напряму, нiякої певної мети, був позначений руйнацiєю, пожежами й смертю.
   Це вiдбувалося, наприклад, так.
   Вартовi бездоганно замаскованої артилерiйської вiйськової застави № 314 щойно змiнилися. Вже сутенiло. Вартовi зачекали, поки офiцер, що змiнявся, передав командування заставою заступниковi i, як i кожного разу, зайняли свої пости. Так було i вчора, й позавчора, i кiлька днiв тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсiм безглуздим, чергування в безлюднiй мiсцевостi, в неробствi, без розваг було дуже нудним для солдатiв. Але на вiйськовiй службi треба виконувати те, що вiд тебе вимагає командування, i знати, що твої настрої i твої мiркування нiкого не цiкавлять, за винятком хiба що найближчих товаришiв, якi нудяться не менше вiд тебе.
   Офiцер, що змiнявся, позiхаючи сказав своєму заступниковi :
   - Сподiваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стiльки часу нiчого не робити!..
   - А може, щось i трапиться? - заперечив той, бо в глибинi душi сподiвався, що саме йому пощастить взяти участь у якiйсь важливiй операцiї.
   Перший офiцер кволо махнув рукою.
   - Е нi, про це киньте й думати, друже, - мовив вiн. - Тут не може трапитися нiяких несподiванок. Адже нашi пости, як вам вiдомо, розташованi ланцюгом i з'єднанi телефонним зв'язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кiлометрiв, ми одразу дiзналися б по телефону. Нi, не ждiть. Бувайте здоровi, до ранку!
   I вiн вийшов, радий, що може зайнятися нарештi чимсь корисним, цiкавiшим, нiж безглузде вартування.
   Нова змiна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерiгачi перевiрили стан стереоскопiчних труб i iнших апаратiв. Так, усе лишалося таким самим, як i ранiше, пiд час попередньої змiни. Безлюдний шлях звивався i зникав на пiвночi за дальнiм пагорком, а на пiвднi ховався у великому лiсi, що ледве помiтно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрiї. Порожнiй i безлюдний шлях, яким пiсля попереджень полiцiї нiхто не їздив, здавався особливо нудним i мертвим.
   Батарея, яка мала завдання розстрiляти "Люцифер" при першiй же його появi, була добре замаскована, так умiло, що навiть досвiдчений командир дивiзiону ледве розпiзнав її, та й то вже зовсiм наблизившись до неї. Два старi, обскубанi стоги сiна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, ото було й усе, що бачило в цьому мiсцi людське око.
   Проте в тих стогах були захованi чотири скорострiльнi автоматичнi гармати. Двi з них дивилися своїми жерлами на пiвнiч, двi - на пiвдень. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб тi гармати засипали шлях в обидвi сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка мiстилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з'єднував цю батарею з сусiднiми постами, поруч з стереоскопiчною трубою, роги якої раз у раз поверталися з пiвдня на пiвнiч i з пiвночi на пiвдень.
   Такi самi замаскованi артилерiйськi застави були встановленi по багатьох пунктах. I всi вони мали однакове завдання: негайно вiдкрити нищiвний вогонь по "Люциферу", де й коли б вiн не з'явився.
   Минуло близько години. Черговому офiцеровi, який ретельно перевiряв обидва напрями, дивлячись у стереоскопiчну трубу, здалося, що його прилад повертається не так легко, як досi. Вiн уже збирався покликати технiка i наказати йому перевiрити i, можливо, змазати шарнiри, як у ящику телефонного апарата нiби щось зашарудiло. Офiцер здивовано поглянув у той бiк. Коли б то був сигнал, то з ящика пролунав би пронизливий зумер. А що це за шарудiння, невиразне й сухе?.. Може, щось зiпсувалося в телефонi?
   Вiн узяв телефонну трубку, пiднiс її до вуха. Так, дивне шарудiння долинало з неї! Немовби хтось шепотiв здаля: чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але всi слова зливалися в одноманiтне гудiння, не можна було нiчого розiбрати.
   - Алло! - гукнув офiцер. - Алло! Що таке? Говорiть яснiше й повiльнiше. Не поспiшайте так, мов на пожежу! Алло! Чуєте?
   У вiдповiдь вiн почув далекий голос, що, старанно вимовляючи склади слiв, заїкаючись, так i не спромiгся нiчого сказати до пуття. Офiцер розсердився:
   - Та що ви там, говорити розучилися, чи що? Я не розберу жодного слова! Повiльнiше, чiткiше, кажу я вам! Це пiвдень чи пiвнiч?
   У трубцi щось забулькало, затрiщало. Але тепер офiцеровi пощастило розiбрати кiлька окремих слiв:
   - Пошкоджено... хвилин тому... пiвнiч... лишився сам... усi iншi...
   - Що за дурниця, чорти б їх забрали! - аж вилаявся з досади офiцер. Чи то говорить пост "Пiвнiч", чи щось про пiвнiчний напрям хочуть сказати? А коли щось пошкоджено, то треба негайно полагодити! Чортзна-що! Ей, ви там! заволав вiн знову у трубку.- Що сталося? Не можна нiчого...
   Вiн раптом спинився, i трубка випала з руки. Офiцер почув зляканий вигук сержанта, який замiсть нього дивився в окуляри стереоскопiчної труби:
   - "Люцифер"! "Люцифер"! Виїздить з лiсу, пане офiцер!
   Офiцер припав до окулярiв, вiдштовхнувши сержанта. Так, навiть у сутiнках було ясно видно, як з боку лiсу Фонтiверос до застави вздовж шляху рухається краплиноподiбний витягнений корпус великого автомобiля. Сумнiву не було: це "Люцифер"! Рука офiцера намацала кнопку й натиснула її. Сигнал подано! Але, не довiряючи й цьому, офiцер ще закричав на весь голос:
   - Вогонь! Вогонь! Негайно!
   Це було зайвим. Ще до того, як до вартових бiля гармат, скерованих на пiвдень, долинув голос офiцера, вони вже натиснули на механiзми затворiв. Клацнула сталь. Але... але пострiлу не сталося! У мертвiй тишi брязнув другий затвор. I друга гармата також не вистрiлила! А величезний сiро-зелений автомобiль, страшний "Люцифер" наближався, здавалося, з неймовiрною швидкiстю, його зображення в окулярах стереоскопiчної труби зростало щомитi...
   - Вогонь! - люто закричав офiцер.- Пiд суд! Розстрiляю на мiсцi! Вогонь!
   Артилеристи заметушилися бiля затворiв, щоб замiнити снаряди, якi, очевидно, дали осiчки, - обидва водночас. Проте затвори не вiдкривалися! У складному механiзмi скорострiльних гармат щось заїло, затвори немов прикипiли. I найдавнiшим було те, що це трапилося знову одночасно в обох гарматах.
   Повернути в потрiбному напрямi двi iншi гармати, що були нацiленi на пiвнiч?.. Але на це вже не вистачало часу. Артилеристи стояли як укопанi. Вони почули владний гучний голос, що гримiв у повiтрi, мабуть, пiдсилений гучномовцями. То був голос з "Люцифера", який наближався до батареї, схованої в стогах.
   - Отже, ви готувалися розстрiляти мiй "Люцифер"? Ви не зважили на мої попередження й продовжуєте допомагати фалангiстськiй полiцiї полювати на мене? Ну, що ж, ви самi приготували собi смерть!
   "Значить, вiн бачить нас, незважаючи на все маскування!" - промайнула в чергового офiцера блискавична думка. Вiдчай охопив його, бо вiн, як i iншi, чув тривожнi розповiдi про долю знищеного Сивим Капiтаном мiноносця "Сан-Себастiан". Невже ж i з його батареєю станеться щось подiбне?..
   Офiцер побачив, як з короткої товстої труби, що стирчала над дахом жахливого автомобiля, з'явилося наче голубувате полум'я. Пострiл?.. Але слiдом за тим полум'ям не показався дим i не чути було нiякого звуку.
   На батареї все завмерло. I офiцер, i кожен з солдатiв, що невiдривно дивилися в бiк "Люцифера", бачили, як iз загадкової труби вилетiло невелике дивне кiльце. Воно крутилося в повiтрi, наче кинуте в напрямi батареї. Воно чимось нагадувало невеличку надуту камеру автомобiльного колеса i здавалося цiлком мирною рiччю, такою неприродною в цих загрозливих обставинах. Наче хтось, бавлячись, жбурнув сюди цю камеру.
   За мить чорне кiльце впало на найближчий стiг сiна i враз розсипалося на дрiбнесенькi частинки, на майже невидимий порох. Замiсть нього у вечiрньому небi спалахнула сяюча голуба куля, немов зiткана з iскристого полум'я. I довгi слiпучi iскри летiли вiд неї в усi боки.
   Все, до чого доторкувалася сяюча куля, загорялося жарким полум'ям. Але й це тривало лише кiлька секунд, бо куля розiрвалася, вибухнула, заливаючи все навколо неймовiрно жарким свiтлом, що проникало крiзь очi аж до самого мозку.
   Це було останнє, що встигли побачити в своєму життi солдати i черговий офiцер замаскованої артилерiйської застави № 314.
   За кiлька хвилин "Люцифер" уже зник, залишивши за собою тiльки палаючi стоги сiна.
   2. РОЗПОВIДЬ САПЕРА
   Такою була перша поява "Люцифера" в зонi артилерiйських батарей, розставлених на пiдступах до лiсу Фонтiверос i по iнших шляхах цього великого району, де, на думку фалангiстського командування, можна було найскорiше чекати Сивого Капiтана. I поява ця була тiльки початком тих страшних подiй, якими Ернан Рамiро вiдповiв на оголошену йому вiйну.
   Виринувши того дня близько вiд морського берега, "Люцифер" протягом вечора промчав понад триста кiлометрiв на пiвнiч. На його шляху виявилося шiсть замаскованих батарей. I жодна з тих батарей не встигла зробити по ньому й пострiлу, хоча кожна з них тримала гармати заздалегiдь наведеними в обидва напрями шосе. Кожну з батарей чекала доля застави № 314.
   Незважаючи на встановлений мiж заставами телефонний зв'язок, жодна з них не попередила дальшу про раптову появу "Люцифера", а тим бiльше про те, що трапилося з нею самою. Всюди з невiдомої причини в найкритичнiшу мить псувалися телефони, а гармати вiдмовлялися стрiляти, хоча ще за кiлька хвилин до того все було в повному порядку.
   Так тривало до пiзньої ночi. А ранком "Люцифер" з'явився знову.
   Мов не знаючи про небезпеку, Сивий Капiтан наче навмисне обрав цього разу шлях, де були розставленi електричнi мiни, розташованi пiд проїжджою частиною шосе. Цi мiни були з'єднанi дротами з добре замаскованими спостережними постами. Досвiдченi сапери сидiли на тих постах за кiлометр вiд шосе. Виконуючи суворий наказ командування, вони не зводили очей з бiлої стрiчки великого шосе. Населенню було заборонено навiть пiдходити до того шосе, яке з'єднувало лiс Фонтiверос з районом столицi. Командування оголосило, що на всiй цiй вiдстанi провадитимуться великi вiйськовi маневри. I цього було, звичайно, досить, щоб нiхто не насмiлювався наближатися до заборонених дiлянок: iберiйцi добре знали, чим загрожує кожному порушення розпоряджень фалангiстської влади.
   Сапери, заохоченi обiцянками щедрої нагороди тому, на долю кого впаде знищити "Люцифер", невсипно стежили за шляхом. Досить було в разi появи розшукуваного автомобiля натиснути на кнопку контактiв, як враз вибухне мiна, з'єднана з саперним постом дротами. Слiд було тiльки вибрати слушний момент, коли "Люцифер" опиниться саме над закладеною мiною, мiсце якої кожен з саперiв добре знав за непомiтними для стороннього ока прикметами. Крiм того, помiж електричними були розставленi й звичайнi фугаснi мiни, якi автоматично дiяли вiд найменшого натиску на поверхню шосе. Полiцiя i жандармерiя, посиленi вiйськовими частинами, вжили всiх заходiв, щоб знищити зрештою "Люцифер". Вони нiби передбачили все.
   Але насправдi дiло обернулося iнакше.
   Ось що розповiдав потiм, пiд час допиту, чинам вищого командування один з чергових саперiв, якому довелося того дня на власнi очi побачити таємничий "Люцифер".
   - Мiй спостережний пост мiстився в маленькому гайку метрiв за шiстсот вiд шляху, що оперiзує гайок, а потiм знов вiддаляється вiд нього. Отож я бачив дуже далеко, кiлометрiв на чотири-п'ять в обидва боки.
   Змiнивши свого попередника, я в польовий бiнокль оглянув усе навколо. Нiчого пiдозрiлого не помiтивши, я поклав бiнокль, перевiрив акумулятори i контакти. Все було в порядку.
   Пiсля цього я знов оглянув свою дiлянку. Менi було вiдомо, що, крiм моєї електричної мiни, на цiй дiлянцi встановлено ще кiлька фугасних мiн. Оскiльки вони дiяли автоматично, я не стежив за ними та й не знав точно мiсця, де вони розташованi.
   Потiм я зв'язався з сусiднiми постами, як i було передбачено iнструкцiєю, за якою я мусив час вiд часу повiдомляти сусiднi пости про обстановку на моїй дiлянцi, а також дiзнавався вiд них, чи не виникає небезпеки в тому чи iншому напрямi. Телефон працював справно, на сусiднiх постах було все гаразд.
   Все виглядало спокiйно.
   Але раптом я помiтив у бiнокль вдалинi, з правого боку шосе, там, де шлях повертав до мого гайка, якусь темну плямку. Вона рухалася вздовж шосе i наближалася до мене. Спочатку я здивувався, бо знав, що в тому напрямi мiститься сусiднiй пост, з якого мене, за iнструкцiєю, негайно мусили повiдомити телефоном про з'явлення будь-якого транспорту, та ще й такого, який рухається в мiй бiк. Але все вiдбувалося надто швидко, i я не мав часу на мiркування.
   Пляма хутко зростала, i через кiлька секунд я вже розглядiв, що то "Люцифер", загальний вигляд якого був менi добре вiдомий з фотографiй. Так, то був вiн! Я не мiг помилитися, бо впiзнав його довгастий сiро-зелений корпус! Автомобiль швидко мчав по шосе, наближаючись до того мiсця, де була закладена моя електрична мiна.
   Тримаючи руку на контактнiй кнопцi, я вже без бiнокля стежив за рухом машини, щоб не прогаяти потрiбної митi. Автомобiль рухався зовсiм безшумно. Я добре пам'ятаю, як подумав про це, бо близько вiд мене цвiрiнькали якiсь пташки, i нiщо не заглушало того цвiрiнькання, так було тихо.
   До моєї мiни автомобiлю лишилося не бiльше як з пiвкiлометра, як раптом я побачив перед "Люцифером", так метрiв за сто перед ним, чорний стовп диму, який виринув з-пiд землi, грибом розкинувся в повiтрi i повiльно почав осiдати вниз. Тодi до мене долинув i звук вибуху. Я зрозумiв, що то вибухнула фугасна мiна. I це дуже здивувало мене, бо та мiна вибухнула ще перед тим, як автомобiль опинився над нею. Значить, вiн не встиг натиснути на грунт, чого ж тодi вона вибухнула?..