Страница:
Здалеку не можна було розгледiти нiчого, крiм малесеньких силуетiв, якi деякий час лишалися нерухомими, а потiм швидко перебiгли пiд дерева, наче шукаючи захисту. Та в чому ж рiч, що то за люди?..
- Хто це? - мимоволi вигукнув вражений Олесь.
У вiдповiдь вiн почув здавлений, неприродний голос Валенто Клаудо:
- То нашi люди... Капiтан лишив їх на землi i знявся на "Люциферi" сам один... лишив їх, як i мене.
А "Люцифер" тим часом, пiдносячись вище й вище, наче сковзнув у повiтрi вбiк вiд тiєї уявлюваної лiнiї, якою линули вниз нападаючi лiтаки. То був смiливий i спритний маневр, бо який би намiр не мали пiлоти лiтакiв, обстрiляти "Люцифера" чи скинути на нього бомби, - все одно вiн вийшов з прицiлу, опинився збоку. Лiтаки ж, що розвинули велику швидкiсть, не могли вже повернути слiдом за ним. Вони пролинули над високими соснами, пiд якими ще з хвилину тому перебувала їх вистежена мета, i знов почали набирати висоту, в той же час повертаючи в напрямi, куди звернув "Люцифер".
- Все одно, все одно це тiльки вiдстрочка... вони швидкохiднiшi... i Капiтан не може їх спинити, бо генератори пошкодженi, не працюють, бурмотiв пересохлими губами Валенто Клаудо. - I вiн один на "Люциферi"... сам... а я тут...
Олесь добре розумiв те, що думав Валенто. Коли б система електромагнiтної завiси не була пошкоджена, коли б потужнi ультракороткохвильовi генератори працювали, Капiтан мiг би не лише захиститися вiд пострiлiв, але й спинити двигуни лiтакiв. Мiг би... Але зараз у нього такої змоги не було!
Лiтаки з надривним ревiнням проробляли один за одним складний маневр. Вони злiтали вище й вище; в той же час вони, вихиляючись так, що їхнi крила ставали пiд прямим кутом до землi, робили крутий вiраж з таким розрахунком, щоб той вiраж закiнчився якраз над "Люцифером" i перерiзав йому шлях. Бо тодi досить буде влучної черги з крупнокалiберних кулеметiв, i справа закiнчиться.
Дивно, але Ернан Рамiро наче вiдмовився вiд дальшої спроби вислизнути з-пiд смертоносного обстрiлу, який мав вiдбутися. Вiн вiв "Люцифер" по прямiй лiнiї, нiкуди не звертаючи, просто у море. Вiн немов забув про напад лiтакiв, якi, описуючи в небi широку й плавну криву лiнiю, линули наперерiз йому. "Люцифер" летiв далi й далi в море.
- Та вiн же не зможе вiдiрватися вiд них! Що вiн робить? - вигукнув Педро Дорiлья, не вiдриваючи погляду вiд лiтакiв, що неухильно наближалися до "Люцифера".
Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Вiн краще за всiх знав i розумiв, що порятунку не було, що "Люцифер" приречений, а разом з ним i Сивий Капiтан. Олесь почув iще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.
Лiтаки наближалися. Вони ще не стрiляли, вичiкуючи, мабуть, найвигiднiшої позицiї. Їх потужне ревiння то гучнiшало, коли вiдходили хвилi морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумi.
I раптом на тому мiсцi, де щойно був перший, головний лiтак, спалахнула яскрава блискавка. Нiби клубок слiпучого полум'я вкрив лiтак. А ще через мить той клубок полум'я обгорнувся чорним важким димом.
Другий за чергою лiтак не мав часу змiнити курс. Вiн iшов точно слiдом за першим i врiзався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум'я i викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрiмко полетiли вниз, у море.
- Отак їх! Отак! - з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надiя. - Одного за одним, Капiтане! Одного за одним!
I Олесь вiдчув, як i в нього також гарячково застугонiло серце. Смiливий, вiдважний Капiтан! Вiн вийшов на безнадiйний, здавалося б, бiй i один проти кiлькох швидкохiдних лiтакiв переможно вiв його! "Люцифер", важко поранений i знесилений, не мiг захищатися, як ранiше, не мiг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшнi електричнi кiльцевi снаряди, i Ернан Рамiро мужньо використовував їх. "Люцифер" нападав! Уже двох лiтакiв немає. Коли б Ернановi Рамiро вдалося й далi продовжувати напад... коли б йому пощастило...
Проте лiтакiв було надто багато, Ернан Рамiро не мiг протистояти нападовi цiлої ескадрильї. Лiтаки встигли змiнити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару i летiли майже паралельно "Люциферовi". Черги довгих жовтих iскор з'явилися на двох з них: то крупнокалiбернi кулемети почали обстрiл "Люцифера".
Один з цих двох лiтакiв тут-таки й спалахнув, як попереднi: електричний снаряд Ернана Рамiро досяг i його. Але на його мiсцi опинився ще один, i з нього в напрямi "Люцифера" також простягнулися одна за одною жовтi iскри. Нападаючих було надто багато, i кожен з них тут-таки займав мiсце попереднього збитого.
Останнiй бiй "Люцифера" закiнчувався.
Сполотнiлий вiд хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох мiсцях з корпусу "Люцифера" вирвалися чорнi клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вiтром, але крупнокалiбернi кулi вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнiтного захисту. То був початок кiнця.
"Люцифер" загойдався. Вiн наче пiрнув передньою частиною вниз, потiм на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тодi вiн полетiв униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.
- Вiн падає, падає! Його збили! - закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дiвчина не могла бiльше дивитися на це жахливе видовище.
Повiльно перекидаючись носом униз, нiби нацiлюючись в море, "Люцифер" падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, вiн раптом наче розколовся, розпався на двi окремi частини. Потужний вибух розкраяв корпус "Люцифера", довгi язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, вiдокремились i на якусь мить залишилися в небi сяючим ореолом, немовби то була непокiрна, вiльнолюбна душа Ернана Рамiро, яка не хотiла гинути разом iз змертвiлими уламками в морi...
Спокiйна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипiла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнiм, хоч i тяжко пораненим "Люцифером". Високi пiнявi хвилi гнiвно й квапливо побiгли вiд того мiсця, що стало могилою Ернана Рамiро, загадкового Сивого Капiтана, який знайшов тут завершення своєї трагiчної долi. Хвилi бiгли далi й далi, в усi боки, немов кудись поспiшали, немов вони несли з собою сумну звiстку про загибель "Люцифера" i його непримиренного, самолюбивого i владного творця...
3. ПРАПОР У МОРI
Лiтаки, знову зiмкнувшись, зробили над морем одне широке коло, ще одне. їхнi пiлоти переконувалися, що цього разу з "Люцифером" справдi покiнчено. А тодi лiтаки повернули геть вiд острова Тарквенiдо, бо їх справа була зроблена, i взяли курс на суходiл. Незабаром вони знов перетворилися на маленькi чорнi цятки в далекому синьому небi i, нарештi, зникли за обрiєм.
Стало напрочуд тихо. Так тихо, що це важко було переносити. I морський прибiй уже не шумiв так, не налiтав довгими, вкритими сивою пiною хвилями на прибережне камiння. Чи, може, то лише здавалося так Олесевi, який i досi не мiг вiдвести очей вiд моря, що поглинуло знiвеченi останки "Люцифера"...
Педро Дорiлья сидiв на скелi, похмуро дивлячись на хвилi, Марта глухо плакала, не соромлячись своїх гiрких слiз i не ховаючи мокрого обличчя. Час вiд часу вона повторювала:
- Навiщо, навiщо я так говорила про нього... навiщо?.. - i плакала ще гiрше.
Валенто Клаудо, як i Олесь, невiдривно дивився в морську далечiнь, завмерлий, скам'янiлий вiд горя, як втiлення скорботи й суму. Вiн не бачив i не чув нiчого навколо себе: Капiтан, його Капiтан загинув!..
Так, Ернан Рамiро загинув. Вiн принiс себе в жертву для того, щоб врятувати своїх товаришiв. Тепер Олесевi все-все було зрозумiло, з'ясувалося все, на що досi юнак не мiг знайти вiдповiдi. Це було тяжко усвiдомлювати, але все стало на своє мiсце до останньої, найдрiбнiшої деталi.
Ернан Рамiро ще в "Люциферi", пiд час польоту сюди, побачив, що порятунку немає. Його вистежили, йому не вдалося здiйснити свiй задум i привести "Люцифер" для лагодження в безпечне мiсце.
Попереду була неминуча загибель. Кинути "Люцифер", своє улюблене дiтище, Ернан Рамiро не мiг: надто багато працi, сподiвань i згадок було пов'язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихiд?
Тiльки останнiй бiй, тiльки горда смерть людини, яка нiколи i нi за яких обставин не здається, а йде назустрiч долi!
Марта i Педро Дорiлья були на "Люциферi" стороннiми людьми, Капiтан зразу ж таки вирiшив висадити їх на островi i вiдправити далi вiд приреченого "Люцифера". А разом з ними i Олеся... того Олеся, що чимсь, як розповiдав Валенто, нагадував Ернану Рамiро маленького сина Лорхе... Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Рамiро, його теплi, схвильованi слова, що звучали так дивно, так душевно, останнi слова Сивого Капiтана, зверненi до нього, - i якийсь клубок пiдступив до його горла... О Капiтане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесевi, немов вiн втратив найближчу, найрiднiшу людину!..
Так, Ернан Рамiро вирiшив врятувати i Марту, i її батька, i Олеся. А разом з ними i Валенто Клаудо, свого вiрного i вiдданого помiчника. Тому вiн i наказав Валенто йти разом з ними. I розгнiвався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що вiн потрiбен для лагодження "Люцифера".
Яке лагодження? Хiба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнiтного захисту потрiбно багато часу. А погоню буде надiслано негайно, це ж ясно. Тому Капiтан i поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вiсника наступної атаки, розвiдувального лiтака. Вiн на все зважив у цi останнi хвилини! Так само, як зважив вiн i на долю iнших його помiчникiв i товаришiв по "Люциферу", напевно, так само...
Олесь уявляв собi, як Капiтан, помiтивши, що наближається ескадрилья лiтакiв, наказав усiм вийти з "Люцифера". Просто наказав, нiчого не пояснюючи. Вiн-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумiв, як завжди. А тодi, залишившись на "Люциферi" сам, вiн включив механiзми i знявся в повiтря, раптово знявся на свiй останнiй безнадiйний бiй, жертвуючи собою для врятування iнших. Нiщо вже не могло допомогти йому самому, тiльки гордiсть людини, що нi за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!
I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...
Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:
- Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...
Педро не вiдповiв, а Олесь вiдгукнувся:
- Але ж Капiтан наказав...
- Ти менi не згадуй зараз про Капiтана, - несподiвано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хiба вiн щось сказав не так?
Валенто все ще тримав у руцi великий ракетний пiстолет, з якого вiн хотiв нещодавно подати сигнал про наближення лiтакiв. Вiн неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тодi кинув пiстолет на землю:
- Це ще заважає тут, - буркотнув невдоволено. Потiм перевiв вiдсутнiй, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.
- Капiтана немає, розумiєш? - сказав вiн чiтко. - I нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!
Не кажучи бiльше й слова, Валенто повернувся i швидкими кроками пiшов у напрямi узгiр'я. Юнак розгублено дивився йому вслiд.
- Не засмучуйся, Алексо, - звернулася до нього Марта. її вологi ще очi спiвчутливо дивилися на Олеся. - Бач, Валенто такий розстроєний... Йому, напевно, дуже боляче, ти розумiєш, Алексо...
- Розумiю. А хiба менi не боляче? Всiм...
- Що тiльки нам тепер робити, Алексо? - вела далi Марта смутно. - Ми тут нiкого не знаємо... i куди подiтися?..
Олесь мовчки знизав плечима...
Вiн знов уже дивився на море, безкрає, спокiйне, тихе; наче i не було воно свiдком того, що сталося тут. Вiчне, то бурхливе, то лагiдне море, чого тiльки воно не бачило? Минули тисячi й сотнi тисяч рокiв, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть iще тисячi рокiв, а воно залишиться таким самим синiм i незворушним, бо що для нього всi подiї, людськi радостi й горе, сум i надiї, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи слiду на широких грудях моря, як i кораблi, що пропливають ним, як i отой корабель, що пливе зараз звiдкись з пiвдня, держачи курс на пiвнiчний схiд... Куди, до якої країни пливе вiн, цей корабель?..
На твоєму борту, невiдомий корабель, люди. Вони не знають i нiколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом вiддалитися. Який край чекає на тебе, великий бiлий корабель, що пливе вже зовсiм близько, який прапор майорить на твоїй кормi в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенiдо?..
I враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, вiн здригнувся i завмер, вчепившись руками в скелю. Весь свiт у цю мить скупчився для нього в малесенькiй плямцi, яка червонiла на кормi бiлого корабля. Нi! Нi! В таке щастя не можна повiрити! Адже ж це вiн, рiдний, рiдшiй червоний прапор!..
Як божевiльний, Олесь звiвся, пiдскочив i, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:
- Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!
- Що з тобою, Алексо? Що сталося? - занепокоїлась Марта.
- Наш! Радянський корабель у морi! - кричав Олесь. - Вiн пливе повз острiв! Наш порятунок!
- Де? Де? - вмить опинилася бiля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очi вiд сонця тонкою смаглявою рукою.
- Червоний прапор! Хiба ж ти не бачиш? Он, на кормi! - продовжував несамовито вигукувати юнак.
- Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?
- А який же ще? Вiн вiзьме нас на борт, вiн врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!
Марта рвучко повернулася до Олеся:
- Так хiба ж вiн знає, що ми тут? Вiн пройде мимо, Алексо.
- Нi!
Олесь кинувся до ракетного пiстолета, що лежав на землi, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!
- Радянський корабель не може пройти мимо, коли вiн бачить, що хтось подає йому сигнал бiди, - говорив юнак, зводячи курок. - А двi ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!
Вiн пiдняв руку з пiстолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрiлив. Двi червонi лiнiї простягайся з берега в напрямi корабля, два червонi сигнали, що закликали на допомогу i водночас указували, в якому мiсцi перебувають тi, хто просить допомоги.
- Дивись теперь! Дивись! - вигукнув Олесь.
Бiлий корабель, наче не помiчаючи сигналiв, сунув тим самим курсом, повз острiв.
- Вони не бачать нас, Алексо, - боязко сказала Марта.
- Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!
Вiн знов перезарядив пiстолет, радiючи, що в його рукоятцi був запас ракет. I знову з острова в напрямi бiлого корабля простягайся двi тривожнi червонi лiнiї.
Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас бiлий корабель подав свiй сигнал-вiдповiдь: довгий i протяжний гудок розлiгся над морем.
- Вiн спиняється, спиняється! - щосили радiсно гукнула Марта, не тямлячи себе вiд радостi.
Так, бiлий корабель спинявся. Деякий час вiн ще посувався вперед, але дедалi повiльнiше. I ось вiн зовсiм спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.
- Я все розповiм нашим, вони вiзьмуть нас, - збуджено говорив Олесь, i вас, i Валенто, й iнших... - i раптом спинився.
Болiсна думка прорiзала його свiдомiсть. Так, корабель вiзьме всiх... всiх, крiм Сивого Капiтана, який навiки залишиться в глибинах синього моря, де вiн знайшов свою загибель разом з його чудесним створiнням, "Люцифером"... Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Рамiро, з його гострими свiтлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого бiлiє сиве пасмо... i лагiдна усмiшка, що так прикрашала це суворе обличчя, i голос Ернана Рамiро, дружнiй, теплий...
Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фонi моря, таке ясне, таке чiтке. А потiм воно почало танути, стало туманним i, нарештi, зовсiм прозорим, як згадка, як невимовно сумна i в той же час близька й рiдна згадка про дороге й миле, що нiколи не залишає нас, хоч i навiки зникло з нашого життя...
Бiла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенiдо, бiла шлюпка з червоним радянським прапором на кормi...
1959
- Хто це? - мимоволi вигукнув вражений Олесь.
У вiдповiдь вiн почув здавлений, неприродний голос Валенто Клаудо:
- То нашi люди... Капiтан лишив їх на землi i знявся на "Люциферi" сам один... лишив їх, як i мене.
А "Люцифер" тим часом, пiдносячись вище й вище, наче сковзнув у повiтрi вбiк вiд тiєї уявлюваної лiнiї, якою линули вниз нападаючi лiтаки. То був смiливий i спритний маневр, бо який би намiр не мали пiлоти лiтакiв, обстрiляти "Люцифера" чи скинути на нього бомби, - все одно вiн вийшов з прицiлу, опинився збоку. Лiтаки ж, що розвинули велику швидкiсть, не могли вже повернути слiдом за ним. Вони пролинули над високими соснами, пiд якими ще з хвилину тому перебувала їх вистежена мета, i знов почали набирати висоту, в той же час повертаючи в напрямi, куди звернув "Люцифер".
- Все одно, все одно це тiльки вiдстрочка... вони швидкохiднiшi... i Капiтан не може їх спинити, бо генератори пошкодженi, не працюють, бурмотiв пересохлими губами Валенто Клаудо. - I вiн один на "Люциферi"... сам... а я тут...
Олесь добре розумiв те, що думав Валенто. Коли б система електромагнiтної завiси не була пошкоджена, коли б потужнi ультракороткохвильовi генератори працювали, Капiтан мiг би не лише захиститися вiд пострiлiв, але й спинити двигуни лiтакiв. Мiг би... Але зараз у нього такої змоги не було!
Лiтаки з надривним ревiнням проробляли один за одним складний маневр. Вони злiтали вище й вище; в той же час вони, вихиляючись так, що їхнi крила ставали пiд прямим кутом до землi, робили крутий вiраж з таким розрахунком, щоб той вiраж закiнчився якраз над "Люцифером" i перерiзав йому шлях. Бо тодi досить буде влучної черги з крупнокалiберних кулеметiв, i справа закiнчиться.
Дивно, але Ернан Рамiро наче вiдмовився вiд дальшої спроби вислизнути з-пiд смертоносного обстрiлу, який мав вiдбутися. Вiн вiв "Люцифер" по прямiй лiнiї, нiкуди не звертаючи, просто у море. Вiн немов забув про напад лiтакiв, якi, описуючи в небi широку й плавну криву лiнiю, линули наперерiз йому. "Люцифер" летiв далi й далi в море.
- Та вiн же не зможе вiдiрватися вiд них! Що вiн робить? - вигукнув Педро Дорiлья, не вiдриваючи погляду вiд лiтакiв, що неухильно наближалися до "Люцифера".
Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Вiн краще за всiх знав i розумiв, що порятунку не було, що "Люцифер" приречений, а разом з ним i Сивий Капiтан. Олесь почув iще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.
Лiтаки наближалися. Вони ще не стрiляли, вичiкуючи, мабуть, найвигiднiшої позицiї. Їх потужне ревiння то гучнiшало, коли вiдходили хвилi морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумi.
I раптом на тому мiсцi, де щойно був перший, головний лiтак, спалахнула яскрава блискавка. Нiби клубок слiпучого полум'я вкрив лiтак. А ще через мить той клубок полум'я обгорнувся чорним важким димом.
Другий за чергою лiтак не мав часу змiнити курс. Вiн iшов точно слiдом за першим i врiзався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум'я i викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрiмко полетiли вниз, у море.
- Отак їх! Отак! - з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надiя. - Одного за одним, Капiтане! Одного за одним!
I Олесь вiдчув, як i в нього також гарячково застугонiло серце. Смiливий, вiдважний Капiтан! Вiн вийшов на безнадiйний, здавалося б, бiй i один проти кiлькох швидкохiдних лiтакiв переможно вiв його! "Люцифер", важко поранений i знесилений, не мiг захищатися, як ранiше, не мiг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшнi електричнi кiльцевi снаряди, i Ернан Рамiро мужньо використовував їх. "Люцифер" нападав! Уже двох лiтакiв немає. Коли б Ернановi Рамiро вдалося й далi продовжувати напад... коли б йому пощастило...
Проте лiтакiв було надто багато, Ернан Рамiро не мiг протистояти нападовi цiлої ескадрильї. Лiтаки встигли змiнити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару i летiли майже паралельно "Люциферовi". Черги довгих жовтих iскор з'явилися на двох з них: то крупнокалiбернi кулемети почали обстрiл "Люцифера".
Один з цих двох лiтакiв тут-таки й спалахнув, як попереднi: електричний снаряд Ернана Рамiро досяг i його. Але на його мiсцi опинився ще один, i з нього в напрямi "Люцифера" також простягнулися одна за одною жовтi iскри. Нападаючих було надто багато, i кожен з них тут-таки займав мiсце попереднього збитого.
Останнiй бiй "Люцифера" закiнчувався.
Сполотнiлий вiд хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох мiсцях з корпусу "Люцифера" вирвалися чорнi клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вiтром, але крупнокалiбернi кулi вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнiтного захисту. То був початок кiнця.
"Люцифер" загойдався. Вiн наче пiрнув передньою частиною вниз, потiм на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тодi вiн полетiв униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.
- Вiн падає, падає! Його збили! - закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дiвчина не могла бiльше дивитися на це жахливе видовище.
Повiльно перекидаючись носом униз, нiби нацiлюючись в море, "Люцифер" падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, вiн раптом наче розколовся, розпався на двi окремi частини. Потужний вибух розкраяв корпус "Люцифера", довгi язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, вiдокремились i на якусь мить залишилися в небi сяючим ореолом, немовби то була непокiрна, вiльнолюбна душа Ернана Рамiро, яка не хотiла гинути разом iз змертвiлими уламками в морi...
Спокiйна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипiла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнiм, хоч i тяжко пораненим "Люцифером". Високi пiнявi хвилi гнiвно й квапливо побiгли вiд того мiсця, що стало могилою Ернана Рамiро, загадкового Сивого Капiтана, який знайшов тут завершення своєї трагiчної долi. Хвилi бiгли далi й далi, в усi боки, немов кудись поспiшали, немов вони несли з собою сумну звiстку про загибель "Люцифера" i його непримиренного, самолюбивого i владного творця...
3. ПРАПОР У МОРI
Лiтаки, знову зiмкнувшись, зробили над морем одне широке коло, ще одне. їхнi пiлоти переконувалися, що цього разу з "Люцифером" справдi покiнчено. А тодi лiтаки повернули геть вiд острова Тарквенiдо, бо їх справа була зроблена, i взяли курс на суходiл. Незабаром вони знов перетворилися на маленькi чорнi цятки в далекому синьому небi i, нарештi, зникли за обрiєм.
Стало напрочуд тихо. Так тихо, що це важко було переносити. I морський прибiй уже не шумiв так, не налiтав довгими, вкритими сивою пiною хвилями на прибережне камiння. Чи, може, то лише здавалося так Олесевi, який i досi не мiг вiдвести очей вiд моря, що поглинуло знiвеченi останки "Люцифера"...
Педро Дорiлья сидiв на скелi, похмуро дивлячись на хвилi, Марта глухо плакала, не соромлячись своїх гiрких слiз i не ховаючи мокрого обличчя. Час вiд часу вона повторювала:
- Навiщо, навiщо я так говорила про нього... навiщо?.. - i плакала ще гiрше.
Валенто Клаудо, як i Олесь, невiдривно дивився в морську далечiнь, завмерлий, скам'янiлий вiд горя, як втiлення скорботи й суму. Вiн не бачив i не чув нiчого навколо себе: Капiтан, його Капiтан загинув!..
Так, Ернан Рамiро загинув. Вiн принiс себе в жертву для того, щоб врятувати своїх товаришiв. Тепер Олесевi все-все було зрозумiло, з'ясувалося все, на що досi юнак не мiг знайти вiдповiдi. Це було тяжко усвiдомлювати, але все стало на своє мiсце до останньої, найдрiбнiшої деталi.
Ернан Рамiро ще в "Люциферi", пiд час польоту сюди, побачив, що порятунку немає. Його вистежили, йому не вдалося здiйснити свiй задум i привести "Люцифер" для лагодження в безпечне мiсце.
Попереду була неминуча загибель. Кинути "Люцифер", своє улюблене дiтище, Ернан Рамiро не мiг: надто багато працi, сподiвань i згадок було пов'язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихiд?
Тiльки останнiй бiй, тiльки горда смерть людини, яка нiколи i нi за яких обставин не здається, а йде назустрiч долi!
Марта i Педро Дорiлья були на "Люциферi" стороннiми людьми, Капiтан зразу ж таки вирiшив висадити їх на островi i вiдправити далi вiд приреченого "Люцифера". А разом з ними i Олеся... того Олеся, що чимсь, як розповiдав Валенто, нагадував Ернану Рамiро маленького сина Лорхе... Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Рамiро, його теплi, схвильованi слова, що звучали так дивно, так душевно, останнi слова Сивого Капiтана, зверненi до нього, - i якийсь клубок пiдступив до його горла... О Капiтане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесевi, немов вiн втратив найближчу, найрiднiшу людину!..
Так, Ернан Рамiро вирiшив врятувати i Марту, i її батька, i Олеся. А разом з ними i Валенто Клаудо, свого вiрного i вiдданого помiчника. Тому вiн i наказав Валенто йти разом з ними. I розгнiвався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що вiн потрiбен для лагодження "Люцифера".
Яке лагодження? Хiба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнiтного захисту потрiбно багато часу. А погоню буде надiслано негайно, це ж ясно. Тому Капiтан i поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вiсника наступної атаки, розвiдувального лiтака. Вiн на все зважив у цi останнi хвилини! Так само, як зважив вiн i на долю iнших його помiчникiв i товаришiв по "Люциферу", напевно, так само...
Олесь уявляв собi, як Капiтан, помiтивши, що наближається ескадрилья лiтакiв, наказав усiм вийти з "Люцифера". Просто наказав, нiчого не пояснюючи. Вiн-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумiв, як завжди. А тодi, залишившись на "Люциферi" сам, вiн включив механiзми i знявся в повiтря, раптово знявся на свiй останнiй безнадiйний бiй, жертвуючи собою для врятування iнших. Нiщо вже не могло допомогти йому самому, тiльки гордiсть людини, що нi за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!
I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...
Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:
- Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...
Педро не вiдповiв, а Олесь вiдгукнувся:
- Але ж Капiтан наказав...
- Ти менi не згадуй зараз про Капiтана, - несподiвано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хiба вiн щось сказав не так?
Валенто все ще тримав у руцi великий ракетний пiстолет, з якого вiн хотiв нещодавно подати сигнал про наближення лiтакiв. Вiн неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тодi кинув пiстолет на землю:
- Це ще заважає тут, - буркотнув невдоволено. Потiм перевiв вiдсутнiй, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.
- Капiтана немає, розумiєш? - сказав вiн чiтко. - I нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!
Не кажучи бiльше й слова, Валенто повернувся i швидкими кроками пiшов у напрямi узгiр'я. Юнак розгублено дивився йому вслiд.
- Не засмучуйся, Алексо, - звернулася до нього Марта. її вологi ще очi спiвчутливо дивилися на Олеся. - Бач, Валенто такий розстроєний... Йому, напевно, дуже боляче, ти розумiєш, Алексо...
- Розумiю. А хiба менi не боляче? Всiм...
- Що тiльки нам тепер робити, Алексо? - вела далi Марта смутно. - Ми тут нiкого не знаємо... i куди подiтися?..
Олесь мовчки знизав плечима...
Вiн знов уже дивився на море, безкрає, спокiйне, тихе; наче i не було воно свiдком того, що сталося тут. Вiчне, то бурхливе, то лагiдне море, чого тiльки воно не бачило? Минули тисячi й сотнi тисяч рокiв, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть iще тисячi рокiв, а воно залишиться таким самим синiм i незворушним, бо що для нього всi подiї, людськi радостi й горе, сум i надiї, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи слiду на широких грудях моря, як i кораблi, що пропливають ним, як i отой корабель, що пливе зараз звiдкись з пiвдня, держачи курс на пiвнiчний схiд... Куди, до якої країни пливе вiн, цей корабель?..
На твоєму борту, невiдомий корабель, люди. Вони не знають i нiколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом вiддалитися. Який край чекає на тебе, великий бiлий корабель, що пливе вже зовсiм близько, який прапор майорить на твоїй кормi в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенiдо?..
I враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, вiн здригнувся i завмер, вчепившись руками в скелю. Весь свiт у цю мить скупчився для нього в малесенькiй плямцi, яка червонiла на кормi бiлого корабля. Нi! Нi! В таке щастя не можна повiрити! Адже ж це вiн, рiдний, рiдшiй червоний прапор!..
Як божевiльний, Олесь звiвся, пiдскочив i, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:
- Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!
- Що з тобою, Алексо? Що сталося? - занепокоїлась Марта.
- Наш! Радянський корабель у морi! - кричав Олесь. - Вiн пливе повз острiв! Наш порятунок!
- Де? Де? - вмить опинилася бiля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очi вiд сонця тонкою смаглявою рукою.
- Червоний прапор! Хiба ж ти не бачиш? Он, на кормi! - продовжував несамовито вигукувати юнак.
- Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?
- А який же ще? Вiн вiзьме нас на борт, вiн врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!
Марта рвучко повернулася до Олеся:
- Так хiба ж вiн знає, що ми тут? Вiн пройде мимо, Алексо.
- Нi!
Олесь кинувся до ракетного пiстолета, що лежав на землi, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!
- Радянський корабель не може пройти мимо, коли вiн бачить, що хтось подає йому сигнал бiди, - говорив юнак, зводячи курок. - А двi ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!
Вiн пiдняв руку з пiстолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрiлив. Двi червонi лiнiї простягайся з берега в напрямi корабля, два червонi сигнали, що закликали на допомогу i водночас указували, в якому мiсцi перебувають тi, хто просить допомоги.
- Дивись теперь! Дивись! - вигукнув Олесь.
Бiлий корабель, наче не помiчаючи сигналiв, сунув тим самим курсом, повз острiв.
- Вони не бачать нас, Алексо, - боязко сказала Марта.
- Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!
Вiн знов перезарядив пiстолет, радiючи, що в його рукоятцi був запас ракет. I знову з острова в напрямi бiлого корабля простягайся двi тривожнi червонi лiнiї.
Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас бiлий корабель подав свiй сигнал-вiдповiдь: довгий i протяжний гудок розлiгся над морем.
- Вiн спиняється, спиняється! - щосили радiсно гукнула Марта, не тямлячи себе вiд радостi.
Так, бiлий корабель спинявся. Деякий час вiн ще посувався вперед, але дедалi повiльнiше. I ось вiн зовсiм спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.
- Я все розповiм нашим, вони вiзьмуть нас, - збуджено говорив Олесь, i вас, i Валенто, й iнших... - i раптом спинився.
Болiсна думка прорiзала його свiдомiсть. Так, корабель вiзьме всiх... всiх, крiм Сивого Капiтана, який навiки залишиться в глибинах синього моря, де вiн знайшов свою загибель разом з його чудесним створiнням, "Люцифером"... Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Рамiро, з його гострими свiтлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого бiлiє сиве пасмо... i лагiдна усмiшка, що так прикрашала це суворе обличчя, i голос Ернана Рамiро, дружнiй, теплий...
Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фонi моря, таке ясне, таке чiтке. А потiм воно почало танути, стало туманним i, нарештi, зовсiм прозорим, як згадка, як невимовно сумна i в той же час близька й рiдна згадка про дороге й миле, що нiколи не залишає нас, хоч i навiки зникло з нашого життя...
Бiла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенiдо, бiла шлюпка з червоним радянським прапором на кормi...
1959