Владко Владимир Николаевич. Сивий Капiтан (на украинском языке)

   "Якщо вiн щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповiсти Капiтановi, повинен!"
   Та Ернан Рамiро, мабуть, не помiтив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далi. Блiде обличчя було застиглим, як гiпсова маска. Капiтан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нiчого й не iснувало, крiм власних думок. I юнак не наважився нiчого сказати...
   Та хiба ж можна сподiватися, що вiн згодиться вислухати? А коли б i згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого вiн iз жалостi залишив при собi?.. Нi, в таку можливiсть трудно було повiрити. I все ж таки...
   Олесь визирнув з каюти. В коридорi немає нiкого. Капiтан, мабуть, зараз вiдпочиватиме. До кабiни, де чергує бiля пуль7 та Валенто Клаудо, вiн найближчим часом не повернеться, тим бiльше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й вiдмовився тодi говорити, але ж не може бути, не може, щоб i на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний i чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!
   Тихими кроками Олесь пройшов коридором i зазирнув крiзь прозорi дверi кабiни керування.
   Ось вiн, Валенто, у своєму незмiнному синьому комбiнезонi, той самий Валенто, який так лагiдно схилявся над лiжком Олеся i весело, щиро розмовляв з ним, утiшав i пiдбадьорював юнака в тяжкi години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не вiдмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не мiг змiнитися, як Капiтан! А якщо ти й справдi так любиш Капiтана, як говорив, тодi й тобi мусить бути боляче, тодi й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капiтана, який помиляється, незважаючи на свiй свiтлий розум...
   Валенто озирнувся. На його широкому обличчi з'явилася радiсна посмiшка.
   - Олесю, ти? - мовив вiн. - Заходь, заходь.
   Юнак увiйшов. Вiн не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, пiд час тих невимушених дружнiх розмов у маленькiй каютi, якi так любив Олесь i де так легко говорилося про все. Але годi й думати про дозвiлля в цiй напруженiй обстановцi, коли на кожному кроцi чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.
   - Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, - мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. - Чи не занедужав ти, часом? Май на увазi, на це я згоди тобi не давав. Ану, кажи, в чому рiч?
   Ет, навiщо думати про якiсь там пiдходи, пiдготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, анiж вагатися i притупцьовувати на березi, боязко пробуючи ту воду?.. I Олесь кинувся.
   - Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. I я хочу поговорити з тобою.
   - Про що?
   - Про те, про що ми недавно вже розмовляли... пiсля сутички "Люцифера" з "Сан-Себастiаном". Тодi я говорив тобi...
   Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:
   - Так, i тодi ж я просив тебе...
   - Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такi речi, - не дав йому закiнчити Олесь, який вiдчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опiр свого друга. - О, я все пам'ятаю! I ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.
   - Дуже мало було "того часу", - похмуро зауважив Валенто.
   - Але ж скiльки подiй вiдбулося! - вигукнув Олесь. - I я не можу, не можу бiльше мовчати! Коли б Капiтан не був такий вiдлюдний, коли б вiн не вiдгороджувався вiд мене тим погордливим мовчанням, коли б вiн не вдавав, що навiть не помiчає мене, я сказав би йому сам. Але це неможливо. I так само неможливо мовчати далi! Якщо ми з тобою любимо i поважаємо Капiтана, ми не маємо права мовчати, Валенто! Ти ж сам чув, що вiн говорив по радiо? Вiн погрожував усiм саме так, як погрожують...
   - Замовкни, Олесю! - суворо сказав Валенто Клаудо.
   - Нi, я не замовкну! - палко заперечив юнак. - Я мушу сказати тобi те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш... I не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капiтана, що я невдячний або ще щось! Я люблю i поважаю Капiтана, ти знаєш це, Валенто. Коли б менi було байдуже, я нiчого не казав би. Але в тому-то й рiч, що менi не байдуже, мене все це мучить i не дає спокою... а тебе хiба нi, Валенто?
   Клаудо не вiдповiв, вдивляючись в екран.
   - Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, вiдчуваєш, як i я! наче зрадiв Олесь. - Валенто, милий, я пам'ятаю, як Капiтан i вся команда "Люцифера" виходили тодi до могили розстрiляних фалангiстами патрiотiв... I пам'ятаю все те, що ти розповiдав менi про життя й долю Ернана Рамiро... Тодi я готовий був поклонитися Капiтановi, такий вiн був благородний, вищий вiд усiх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер вiн оголосив себе мстивим диктатором, який сiє навколо смерть! А за що вiн воює? Ти скажеш, повториш його слова: вiн хоче помститися i має на це право! Вiн хоче знищити Фернандеса i його поплiчникiв. А ким вiн сам стає, не помiчаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Вiн сам сказав це сьогоднi. А ти мовчиш? Ти ж говорив менi, що ти республiканець, Валенто. Твої друзi померли в боротьбi проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш iншому диктаторовi, Валенто?.. I мовчиш?..
   Нахмурившись, стиснувши мiцнi щелепи, Валенто Клаудо невiдривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелi керування. Олесь чув, як вiн важко дихає. Час вiд часу вiн наче поривався щось сказати, але знов вiдвертався. Олесь розумiв: чесний i щирий Валенто дуже хвилювався i не мiг приховати цього.
   - Я хотiв сказати про це самому Капiтановi, але вiн, я знаю, i слухати мене не схоче, - ще палкiше продовжував юнак. - Ти сам бачиш, яким вiдлюдним, холодним став Капiтан. У ньому щось наче зламалось, вiн мов уже не довiряє нiкому, вiн прислухається тiльки до голосу помсти, прагнення до якої оволодiло ним. Капiтан став зовсiм iншою людиною... вiн або збожеволiв, або...
   - Замовкни, Олесю! -з зусиллям, глухо мовив Клаудо.
   - Нi! Якщо вiн не збожеволiв, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп'янiлу вiд велетенської сили, яку дає йому "Люцифер". Тiльки навiть цiєї сили йому не вистачить, Валенто.
   - Ти повторюєш те, що говорив тобi Фредо Вiкторе...
   - А хiба це не вiрно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вiкторе, мабуть, комунiст. А я комсомолець. Комунiсти i комсомольцi думають однаково, в них одна мета, однi й тi ж самi оцiнки i прагнення, Валенто! I вони чесно висловлюють їх, не боячись нiчого i нiкого. А ти боїшся не тiльки сказати це, а навiть i подумати, ховаєш свої думки й сумнiви. Якщо ти справдi любиш i поважаєш Капiтана, Валенто, хiба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розiбратися в тому, в чому вiн заплутався? Скажи, хiба не так?
   I знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж вiн почує зараз?..
   Нарештi Клаудо заговорив - повiльно, мов пiдбираючи слова.
   - Я вислухав тебе, Олесю. I знову можу сказати тобi поки що тiльки одне: не запитуй мене про такi речi! Менi важко i без твоїх запитань...
   Серце Олеся пiдстрибнуло. Вiн зрадiло сказав:
   - Тодi виходить...
   - Нiчого не виходить, - рiшуче перебив його Валенто. - Я звик вважати, що Капiтан краще за всiх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навiщо про .таке питати? Як i кожен з нас, я багато чим зобов'язаний Капiтановi. I глибоко шаную його. Вiн - це вiн, Олесю! I цим усе сказано. Вiн має право помститися фалангiстам так, як схоче. Так, Капiтан останнiм часом змiнився. I менi дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумiєш ти, не можу судити його. Вiн надто багато пережив, ти знаєш це. I не запитуй мене бiльше! Я не хочу кривити душею. Менi важко, але я вiрю, все ще вiрю, що Капiтан краще вiд мене i вiд тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив'язався до тебе, хлопче, що дозволяю собi такi розмови з тобою... I досить! Хай навiть Капiтан у чомусь помиляється, це буває з усiма. Але вiн сам згодом зрозумiє все. А я... я звик виконувати його накази i вiрити йому...
   В голосi Валенто Клаудо бринiв неприхований бiль. Та хiба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати i не висловити до кiнця те, що було для нього самого i для Валенто також - у цьому юнак був певен! найболючiшим?
   - Гаразд, я розумiю тебе, Валенто, - мовив вiн, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. - Але вислухай востаннє те, що найважливiше зараз. I тодi я пiду, навiть не вимагаючи вiд тебе вiдповiдi.
   Валенто не вiдiзвався, наче даючи тим Олесевi мовчазний дозвiл говорити.
   - Зрозумiй, Валенто: те, що робить останнiм часом Капiтан, називається злочином! Вiн похваляється вбивати всiх, хто не допомагатиме йому. Вiн хоче, щоб його боялися, щоб його накази i заклики виконували пiд загрозою помсти. А мститися вiн умiє! Значить, вiн i сам вiдчуває, що це єдиний спосiб примусити слухатися себе. Засiб залякування! А хiба ж не так самiсiнько робить генерал Фернандес та його поплiчники? В чому ж полягає рiзниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплiчникiв, на жандармiв i полiцейських, на фалангiстiв. А на кого спирається Капiтан, загрожуючи вбивати, знищувати всiх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду "Люцифера". Ви допомагаєте йому, новому диктаторовi! I кров тих, кого вiн убиває, i на твоїх руках, Валенто!
   Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очi його палали гнiвом. Здавалося, вiн ледве стримується.
   - Досить! - гнiвно крикнув вiн. - Замовкни! Ти не смiєш так говорити зi мною. Iди, я не хочу бiльше слухати тебе. Iди!
   Вiн тремтiв од гнiву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не вiдвiв очей. Юнак був рiшуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.
   I вiн перемiг: Валенто Клаудо першим вiдвiв погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!
   Тодi можна йти.
   Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнiвно, не гостро, коли вiн сказав:
   - Iди ж, Олесю. Я не можу бiльше говорити з тобою зараз. Менi надто важко... Можливо... можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю... але не тепер. Ти смiливий, добрий хлопець, i я не шкодую, що люблю тебе. Iди, залиш мене...
   Олесь вийшов у коридор. Думки його розбiгалися. Так, Валенто знов не сказав йому нiчого певного. Навiть весь час спиняв його, уникав прямої вiдповiдi. А з другого боку, що вiн мiг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. I звичайно, вiн сказав щиру правду. Значить, у глибинi душi вiн погоджується з Олесем. А тодi...
   Що саме означало те "тодi", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумнiву: тепер вони з Мартою були на "Люциферi" не самотнi!..
   2. НIЧНА ЗУСТРIЧ
   Два днi минули без будь-яких пригод. Пiсля сутички з броньованими автомобiлями Сивий Капiтан провiв "Люцифер" до пiдземної бази для того, щоб полагодити пошкодження вiд осколкiв снарядiв, виявленi в корпусi машини. Хоч вони були й незначнi, але Капiтан вважав, що в такiй напруженiй обстановцi, коли щохвилини слiд було чекати нових i нових пiдступних дiй полiцiї, "Люцифер" мусить бути в бездоганному станi.
   I тiльки ввечерi третього дня "Люцифер", виринувши з моря, опинився поблизу дикого скелястого берега, безлюдного i пустельного. Але й тут були свої мало кому вiдомi проходи серед скель, користуючись якими Валенто Клаудо, що, мабуть, добре знав цю мiсцевiсть i тому чергував бiля штурвала, без нiяких труднощiв вивiв машину на суходiл.
   Олесь з цiкавiстю стежив, як Валенто вибирав для громiздкого "Люцифера" шлях серед величезних брил дикого камiння, що височiли праворуч i лiворуч, а час вiд часу, здавалося, й зовсiм сходилися попереду. Нарештi вiн не витримав.
   - Ну звiдки ти можеш знати, чи є далi якийсь прохiд? - спитав вiн свого друга. - Адже якщо скелi не пустять далi машину, що тодi робити? Серед цього камiння й розвернутися не можна, щоб поїхати назад...
   Валенто ледве помiтно усмiхнувся.
   - Тому Капiтан i доручив менi керування, бо знає, що я тут не заплутаюсь, - вiдповiв вiн, не повертаючи голови. - Коли б ти народився в цьому краї, Олесю, та провiв тут своє дитинство, i ти б не заплутався.
   - Ти народився тут? - недовiрливо перепитав Олесь. - Але ж я не бачу нiде жодної хати, жодної ознаки людського житла.
   - Тепер немає, - спокiйно ствердив Валенто. - Бо тi, хто жив тут ранiше, були рибалками. А рокiв з п'ятнадцять тому, пiсля землетрусу, злякана риба пiшла кудись в iншi мiсця. Рибалкам не стало чого робити, i вони також подалися звiдси. Тепер тут тiльки де-не-де можна зустрiти невеличкi ферми, та й то значно далi вiд берега, там, де зникають скелi й починаються гаї. Тому тут, як бачиш, i полiцiї немає, не було кому приготувати нам хитромудрi пастки й мiни.
   - А звiдки, ти й це знаєш?
   - Бо на "Люциферi" включено електричнi мiношукачi, хлопче. Як же iнакше? Ти ж не хочеш злетiти в повiтря вiд вибуху? Ну, i я також. А нашi мiношукачi влаштованi так, що вони запалюють i висаджують будь-яку мiну на вiдстанi близько пiвкiлометра перед машиною. Вибухiв немає - значить, i мiн немає. Зовсiм просто, як бачиш. Електрика - дуже слухняна, ретельна сила. Коли їй щось доручиш, вона виконає безвiдмовно.
   Електрика!.. Як широко i всебiчно використав її Ернан Рамiро, створюючи свiй "Люцифер"! Хоч Олесь i знав уже багато про надзвичайнi властивостi цiєї дивовижної машини - iз розповiдей самого Капiтана, i з власних спостережень, - але не переставав дивуватися. А головне - електрика, яка тут лежала в основi всього, яка слухняно працювала в незлiченних складних приладах i апаратах - вiд найменших i наймирнiших аж до страшної зброї Ернана Рамiро, електричних мiн, що несли з собою знищення всього довкола...
   Або взяти хоча б тi електричнi снаряди у формi чорного кiльця, що ними Ернан Рамiро висаджує в повiтря цiлi артилерiйськi батареї i будинки. Цi снаряди "Люцифер" викидає з широкої труби на даху, схожої на короткий мiномет; вони створюють пiсля вильоту щось подiбне до кулястої блискавки, яка, розриваючись i вибухаючи, знищує навколо все живе i викликає водночас вибухи артилерiйських снарядiв.
   Що то за дивовижнi кiльця-блискавки, нiхто не знає. Проте ясно одне: i ця зброя "Люцифера" побудована на використаннi електрики. Але й це ще не все. Пiсля того, як Сивий Капiтан у своїй промовi по радiо згадав про те, що в його розпорядженнi є ще й iншi смертоноснi види зброї, крiм електричних мiн, Олесь спитав про це Валенто Клаудо. I дiстав вiдповiдь, яка дуже вразила його.
   - В руках Капiтана є така сила, Олесю, - з глибоким переконанням сказав Клаудо, - що ти й уявити собi не можеш. Як тобi здається, коли Капiтан володiє таємницею водневого перетворення атомiв, чи складною справою була б для нього атомна бомба або принаймнi атомний снаряд? Повiр менi, це дрiбниця для нього! Але Капiтан вiдмовився вiд використання такої зброї, бо вона надто широко дiє i, крiм того, дуже шкiдливо впливає на людей. Ну, ти ж чув про отруйний вплив на людину штучних радiоактивних речовин, що виникають пiсля атомних вибухiв?.. Був час, коли Капiтан майже вирiшив озброїти "Люцифер" гарматою, яка викидала б - за його висловом! - чистi атомнi снаряди...
   - А це що таке - чистi снаряди? - здивувався Олесь.
   - Ну, це такi снаряди, в яких атомнi вибуховi речовини пiдiбранi особливим способом i тому пiсля вибуху майже зовсiм не дають штучних радiоактивних елементiв. Значить, вони знищують тiльки вибухом, а не наступною дiєю на людей... Капiтан добився такого пiдбору речовин, але виготовлення подiбних снарядiв вiдклав: навiщо вони йому, коли "Люциферовi" цiлком вистачить електричних мiн? А втiм, коли б виникла потреба, то ми на "Люциферi" мали б i тi снаряди, i багато чого iншого... Думаю, що Капiтан, якби захотiв, мiг кожного дня дивувати свiт якимись технiчними новинами...
   Та й без того на "Люциферi" було з чого дивуватися, було чим захоплюватися, особливо для юнака, який завжди бiльше за все цiкавився технiкою. I Олесь щиро, не ховаючи цього, захоплювався тим, що бачив. Вже пiзнiше, коли "Люцифер" вибрався iз скель i Валенто включив електричну захисну завiсу, команда, за винятком чергового, вiдпочивала. Юнак довго ще лежав на своєму вузенькому лiжку в каютi i перебирав у пам'ятi все, що знав про чудесне творiння Ернана Рамiро. I не помiтив, як заснув.
   Йому здавалося, що вiн тiльки на хвилинку заплющив очi, що й не спав зовсiм, як почув над своєю головою збуджене шепотiння. Хтось тихо й тривожно кликав його:
   - Алексо!.. Алексо!.. Та прокинься ж, Алексо!
   Хто це? А, та звiсно, Марта. Хто ж iнший називатиме його так? Але чого це дiвчина така збуджена?
   - Що трапилося, Марто? - мовив Олесь, пiдiймаючись на лiктi.
   Дiвчина нахилилася над Олесем i швидко заговорила, вiрнiше, зашепотiла, наче побоювалася, що її хтось почує. I дуже важко було зрозумiти змiст її уривчастих слiв.
   - Алексо, вiн вiдмовився!.. Вiн не хоче! Вiн каже, що йому не потрiбна нiчия допомога... що його могутнiсть нездоланна!
   - Та хто каже? Про кого ти!?
   - Капiтан! Фредо, мабуть, хотiв його переконати, а вiн... Ой Алексо, це ж недарма Фредо вирiшив переконувати його! А вiн, Капiтан, усе своє та своє, i нiяк...
   Остаточно прокинувшись, Олесь сiв на лiжку. Це було щось дуже серйозне, хоч юнак поки що й не розумiв нiчого. При чому тут Фредо? Про що говорить Марта? її вродливе обличчя при свiтлi маленької лампи, що горiла в каютi, здавалося дуже блiдим, очi були розширенi, наче з переляку чи вiд великого хвилювання. I губи болiсно скривленi, наче вона ледве стримувалася, щоб не заридати.
   - Зажди, Марто. Що сталося? Розкажи не поспiшаючи. I заспокойся. Ну, кажи, тiльки потроху, щоб я все зрозумiв.
   Олесь лагiдно погладив руку дiвчини i вiдчув, як тонка рука тремтить пiд його пальцями.
   - Ну ж, розповiдай. Заспокойся, люба! Я слухаю.
   Поступово Марта опанувала себе. Вона почала розповiдати все по порядку, як було. I обличчя юнака дедалi бiльше хмурнiшало: так, усе це остаточно з'ясовувало тривожне i невтiшне становище...
   Ось що розповiла Марта.
   Вона вже збиралася лягти спати в своїй каютi, що мiстилася поруч з каютою Капiтана. Було вже пiзно, крiзь iлюмiнатор пробивалося срiбне свiтло мiсяця. I раптом Марта почула, як по коридору хтось пройшов, постукав у дверi каюти Капiтана. Потiм голос Валенто сказав:
   - Капiтане, час!
   Капiтан щось вiдповiв, пiсля чого вони обидва вийшли з "Люцифера". I в свiтлi мiсяця Марта побачила, як Капiтан спинився бiля машини, а Валенто Клаудо швидко пiшов до великої скелi, звiдки назустрiч йому хтось вийшов. Хто?.. За хвилину Марта ледве не скрикнула: то був Фредо Вiкторе! Спочатку дiвчина не повiрила своїм очам: звiдки може взятися тут, у цiй пустелi, Фредо Вiкторе? Але то був вiн, його швидка хода i особливе, властиве тiльки йому розмахування однiєю рукою. А коли вiн пiдiйшов ближче, Марта виразно розгледiла при мiсячному свiтлi i його обличчя.
   Фредо разом з Валенто Клаудо пiдiйшов до Капiтана i привiтався з ним. Капiтан i Фредо почали розмовляти, а Валенто став трохи осторонь, не втручаючись у бесiду, навiть вiдвернувся i лише час вiд часу обертався, мов почувши щось, що вразило його.
   Про що говорили Капiтан i Фредо Вiкторе, Марта не могла довiдатися, бо товсте скло iлюмiнатора, крiзь яке вона дивилася, не пропускало звукiв. Але вона бачила, що спочатку говорив Фредо Вiкторе, а Капiтан тiльки коротко вiдповiдав йому. Потiм заговорив Капiтан, не так, як вiн звичайно говорив, а якось наче збуджено, неспокiйно. I тепер уже Фредо Вiкторе тiльки коротко щось зауважував, бо Капiтан говорив наполегливо, не даючи йому змоги й часу заперечувати.
   Розмова тривала досить довго. I Валенто не брав у нiй нiякої \ частi, хоч Мартi й здавалося, що вiн кiлька разiв немов поривався щось сказати. Але наче стримував себе.
   А потiм Капiтан знизав плечима, отак, як вiн умiє це робити, презирливо i незадоволено, сухо кивнув головою i пiшов. Фредо Вiкторе сказав iще щось у спину Капiтановi, наче вигукнув. Але той не обертаючись пiшов до машини. Фредо Вiкторе якось сумно (це Марта добре бачила!) подивився йому вслiд, похитав головою, потиснув мовчки руку Валенто Клаудо i пiшов назад, до великої скелi, де його хтось чекав. А Валенто рушив слiдом за Капiтаном.
   За хвилину Марта знов почула в коридорi кроки двох людей. Перед дверима каюти Капiтана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.
   Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капiтана промовив:
   - Скiльки ж то треба було б чекати, поки вони пiдготуються? I це вiн називає спiлкуванням, i допомогою! Нi, це менi не потрiбно! Вiн, як i ранiше, не розумiє, яка в мене сила!
   Валенто Клаудо мовчав. Але Капiтан, мабуть, i не чекав нiякої вiдповiдi, вiн немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить вiн сказав iще:
   - "Люцифер" нездоланний, а вони не розумiють цього. Бачте, вони вирiшили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа - пiдкоритися i виконувати те, що скажу я. А не радити менi i, тим бiльше, не ставити своїх умов. Досить!
   Пiсля цих роздратованих, гнiвних слiв знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. I тодi Капiтан сказав iще, вже трохи iншим тоном:
   - Iдiть, Валенто, до кабiни керування. Нам тут бiльше нема чого робити, вирушаймо.
   Голос Валенто Клаудо вiдповiв - уперше за весь час:
   - А Кристобаль, Капiтане?
   - Так, так, Кристобаль, це вiрно. Ну що ж, треба зробити це. Вiн надiйна людина.
   - Так, Капiтане.
   - Гаразд. Менi треба ще з пiвгодини, щоб закiнчити обчислення. А через пiвгодини берiть їх обох i йдiть. Скажiть їм, що це мiй наказ. Згодом я їх поверну до себе... коли закiнчиться гаряча пора. Це все, Валенто.
   - Єсть, Капiтане!
   Дверi каюти Капiтана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабiни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. I тодi, переконавшись, що Валенто щось робить у кабiнi керування, дiвчина прибiгла сюди i розбудила Олеся, щоб розповiсти йому про все це.
   Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стiльки тривоги. Вiн мовчав, намагаючись розiбратися в безлiчi думок, що тiснилися в- його головi. Тепер вiн усе зрозумiв.
   Фредо Вiкторе зробив спробу особисто переконати Ернана Рамiро в потребi з'єднати сили. Капiтан вiдповiв на це рiшучою вiдмовою. Отже, вiн твердо вирiшив воювати самостiйно... без пiдтримки патрiотiв республiканцiв, без згоди з ними... вирiшив бути повновладним володарем, диктатором... Так, це зрозумiло, хоч i зовсiм не втiшно...
   Але що ж то за Кристобаль? I кого саме, iдучи до нього, Валенто мав узяти з собою... i нiбито залишити там?..
   Блискавична догадка промайнула в головi юнака. Та невже?..
   - Марто! Це ж про нас з тобою!
   - Що? - не одразу зрозумiла дiвчина.
   - Валенто має взяти нас з тобою звiдси i залишити в того Кристобаля!
   - Чому?
   - Мабуть, Капiтан вирiшив, що ми йому зараз заважатимемо... Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тiльки ми - двоє, непотрiбнi на "Люциферi".
   Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:
   - А батько?
   - Що батько? - не зрозумiв Олесь.
   - А що буде з моїм батьком? Вiн же обiцяв звiльнити, врятувати його! А тепер...
   - Не знаю. Нiчого не знаю. Але слухай, що я тобi... Олесь не встиг закiнчити.
   Дверi каюти вiдчинилися. Увiйшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Вiн навiть не здивувався тому, що побачив у каютi Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:
   - А, i ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзi. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тiльки швидко, будь ласка! Так наказав Капiтан!
   Роздiл дев'ятнадцятий
   1. ЩО ТАКЕ В'ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР
   Коли б спитати у когось iз iберiйцiв, що то за мiстечко Кодуранца i де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би вiдповiдь, хоч вiд того мiстечка до столицi було всього-на-всього вiсiмдесят кiлометрiв. Та хiба ж мало було в країнi отаких самих невеличких мiстечок, про якi нiколи нiчого не було чути, якi нiчим не вiдрiзнялися вiд десяткiв, а може, й сотень iнших?.. Кодуранца - нiбито знайома назва, але в нiй нема нiчого виразного, мабуть, якась глуха провiнцiя...
   А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навiть не спитати, бо хто ж питав би про такi речi в фалангiстськiй Iберiї, а просто згадати цю назву,- людина та одразу зрозумiла б, про що йде мова, хоч, напевне, i не виявила б бажання пiдтримувати розмову на цю небезпечну тему.
   Сан-Сальвадор - так називалася велика в'язниця для полiтичних ув'язнених, що мiстилася саме на околицi Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повiдомити про безслiдне зникнення людини. Рiдко, дуже рiдко хто повертався з цiєї центральної в'язницi до своїх рiдних. Частину ув'язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентрацiйних таборiв, частина не витримувала жорстоких "допитiв третього ступеня", що в перекладi на людську мову означало безжалiсне катування з метою добитися вiд ув'язненого тих зiзнань, якi бажанi були полiцiї i жандармерiї. Значну частину страчували у внутрiшньому дворi Сан-Сальвадора, страчували середньовiчним жахливим способом: вiдрубуванням голови сокирою. Фалангiстський уряд вважав, що страта людини мусить психологiчно впливати на всiх iнших, на все населення країни, i тому поновив цей давно забутий в усiх цивiлiзованих країнах кривавий спосiб.
   Та й звiльненi в'язнi пiсля перебування у в'язницi, пiсля допитiв i катувань ставали вже неповноцiнними людьми i найчастiше незабаром помирали вiд тяжких хвороб, набутих у страшнiй фалангiстськiй катiвнi.
   У цю в'язницю було кинуто i Педро Дорiлью.
   Велика будiвля в'язницi Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очi кожному, хто тiльки наближався до Кодуранци. Кiлькаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам'яним муром. На кожному розi того муру височiли спостережнi пости з кулеметами. Озброєнi до зубiв вартовi обходили будiвлю в'язницi вздовж широкої смуги, що вiддiляла її вiд високого муру. А на самому мурi були встановленi ще дроти, якi перебували також весь час пiд електричним струмом високої напруги. Найменший дотик до тих дротiв спалював людину на мiсцi.