VIII. Життя в лісі починається

Ян так захопився зведенням хижки, що на якийсь час геть забув про птахів і звірів. Тепер у нього з’явилась нова мрія: хоч декілька днів переночувати у своїй новій оселі. Він мріяв жити, як справжній індіанець. І свої мрії намагався втілити в життя.

Ян змайстрував собі лук і стріли. Щоправда, вони виявилися геть непридатними для полювання, та з ними Ян відчував себе справжнім індіанцем. Стріляючи з лука, він уявляв, що осилив свого заклятого ворога.

Зі старої овечої шкури Ян зробив собі жалюгідну подобу мокасин. За допомогою декількох плиток акварелі та розбитого скельця Ян наносив на своє обличчя бойове тату. Із мушель він виготовив індіанське намисто. Хлопчик годинами лежав горілиць під палючим сонцем і аж підскочив на радощах, коли рідні нарешті помітили його чудову засмагу.

Якось на смітнику Ян угледів дивну пташку. Хлопчик навіть встиг перемалювати її, поки та спокійнісінько щось собі дзьобала. Попеляста, поцяткована золотом на голові й біля хвоста, пташка виглядала дуже гарно. Ян перелопатив усі книжки, але не міг знайти її назви. І тільки через багато років він дізнався, що це було пташа дубоноса.

Хлопчик малював по пам’яті всіх пташок, яких йому довелося бачити. Та якось він засумнівався, чи малювали індіанці тварин? Та коли пригадав, що вони прикрашали свої житла і щити зображеннями пташок і тварин, із радістю продовжив своє улюблене заняття.

IX. Сліди

   Якось гуляючи вздовж берега струмка, на мокрому піску Ян помітив цікаві сліди. Хлопчик довго вивчав їх, а потім перемалював один із них у натуральну величину. Ян вирішив, що це має бути слід єнота – бо вважав його рідкісним звіром у своїй долині. І щойно випала нагода, хлопчик показав малюнок знайомому конюху, в якого, подейкували, собака колись уполював єнота, а отже, вважав Ян, цей чоловік мав упізнати його слід.
   – Це слід єнота? – боязко запитав у нього Ян.
   – А я звідкіля знаю? – грубо відповів конюх і продовжив свою роботу. Та, на Янове щастя, до конюха нагодився якийсь чоловік у поношеному костюмі й новенькому шовковому циліндрі.
   – Дай-но гляну, – сказав він Яну. Той показав йому свій малюнок.
   – Ти перемалював його в натуральну величину?
   – Так, сер.
   – Напевне, хлопче, це слід єнота. Ретельно оглянь всі великі дерева біля того місця. Як знайдеш дупло, пильніше придивись до кори дерева, і неодмінно помітиш на ній шерстинки єнота. От на цьому дереві й живе тварина.

Ян так і вчинив. Він пішов у ліс і справді знайшов велику липу, а на її стовбурі сірі жмутки шерстинок. Ян пригадав, що в одного з його шкільних товаришів була стара єнотова шкурка. Коли він порівняв знайдені шерстинки з хутром на шкурці, то остаточно переконався, що вони належать саме єнотові. Із цього Ян зробив висновок, що в кожної тварини свої неповторні сліди і своя шерсть. А ще він збагнув, що для вивчення тварин дуже корисно перемальовувати й описувати все, що бачиш.
Одного разу Ян побачив рослину з верхівкою у вигляді парасольки. Він викопав її з коренем і на кінці кореня знайшов білу бульбу. Ян покуштував її – вона мала смак звичайнісінького огірка. Хлопчик розгорнув «Шкільну ботаніку» і в алфавітному покажчику знайшов назву: «Індійський огірок». За описом він був дуже подібний до знайденої рослини, тож Ян включив його до списку відомих йому рослин.

А ще якось Янові спало на думку пожувати листя чудернацької рослини. Він читав, що у такий спосіб індіанці випробовують людину. Незабаром хлопця згинало навпіл од жахливого болю. Ян ледь дійшов додому. Мати нагодувала його гірчицею і змушувала пити багато води. Коли в горе-індіанця почалась блювота, він отримав добрячого запотиличника від матері, а потім ще й добавки від тата, коли той прийшов додому. Янові суворо заборонили ходити в ліс, одначе навіть страшні погрози не могли віднадити його від цього. Він просто діяв ще обережніше і ще з більшою насолодою проводив час у своїй хатинці на березі струмка.

X. Внесок Бідді

У Янових батьків з’явилася нова служниця на ймення Бідді, канадка ірландського походження. Її бабуся – відома знахарка чи не на весь край. Втім, дехто вважав її відьмою, хоча насправді старенька була ревною католичкою. Дівчина перейняла чимало знань про трави від своєї бабусі. Одного дня, коли всі дорослі були на кладовищі на гробках, Бідді нарвала оберемок трав, сама всілась просто на землі, посадила дітей навколо і стала розповідати про відомі їй рослини:
– Це гілочка сассафраса – настоянку з його листя використовують для лікування хвороб шкіри. Котячу м’яту вживають при застуді. А це тсуга – хвойна рослина; з її кори добувають рожеву фарбу. До речі, зелену фарбу добувають із горіха.

   Бідді так захопилась своїм уроком, що перейшла на забобони. Ян, звісно, вірив усьому, що казала дівчина:
   – Якщо застрелиш ластівку, твоя корова даватиме криваве молоко. Через це Сем Вайт втратив свій прибутковий бізнес.
   Блискавка ніколи не влучає у сарай, де звила гніздо ластівка.
   Якщо на собі раптом помітиш черв’яка, це означає, що скоро тобі перепаде обновка. Мій зять стверджує, що кожного літа по ньому повзають черв’яки, і справді, щороку він отримує новий костюм. А от взимку черв’яки не повзають, і взимку він ніколи не отримує нового одягу.
   Якщо надрізати воронячого язика навпіл, то ворона розмовлятиме голосом дівчини. Бабуся знала чоловіка, в якого був брат, і той мав вороненя з роздвоєним язиком. Так от, те вороненя згодом говорило достоту як дівчина!
   А ще індіанці курять тютюн. Роблять вони це за допомогою люльки миру. Моя бабуся також часом потягує люльку. (І Ян зробив запис у своєму записничку: «Неодмінно слід спробувати курити люльку».)
   Ян слухав Бідді, затамувавши подих, і намагався запам’ятати кожне слово. Він знав, що індіанці зналися на рослинах, тож хотів якомога більше довідатись про це. Хлопчик був такий вдячний Бідді за отримані знання, що навіть подумував розповісти їй, куди він зникає щосуботи після того, як нарубає дров.
   Можливо, через тиждень-два Бідді й дізналась би про Янову хижку, та, мабуть, не судилося…

XI. Бальзам для легенів

   Одного дня Ян гуляв із Бідді в гайку, що на краю міста. Дівчина зупинилась перед черемхою і мовила:
   – Кора черемхи дуже корисна при хворобах легенів. Моя бабуся завжди має її вдома, тож, гадаю, і нам треба нею запастись.
   Отже, вони запланували сходити за корою черемхи. Для того щоб добути корінь, дівчина взяла сокиру із ящика з інструментом Янового батька – такий сміливий вчинок Бідді не на жарт перелякав хлопчика.
   Янова мама побачила сокиру в її руках і запитала, для чого Бідді взяла інструмент. Бідді з невинним обличчям збрехала, що сокира їй потрібна для того, щоб полагодити стовп для білизни. Це був перший не дуже гарний урок для Яна, одначе він його засвоїв. Згодом сокира таємничим чином зникла із татового ящика.
   Бідді сказала, що йде до крамниці, а тим часом Ян вже чекав її за рогом.
   – Не всяка кора черемхи лікувальна, – пояснювала дівчина. – Годиться лише та кора, котра знаходиться із сонячної сторони.

   Вона вщерть набила кошик корою і повернулася з Яном додому. Там наповнила флягу подрібненою корою, залила водою і залишила настоюватись на тиждень. А через тиждень вода набула темно-коричневого кольору, стала гіркуватою на смак і мала досить дивний солодкавий аромат.
   – Ця настоянка надзвичайно корисна, – сказала Бідді. – Нею бабуся поставила на ноги багатьох людей. Лікар Бад Елліс весь час кепкував з бабусі. Та одного разу його підкосила хвороба легенів. І у відчаї він звернувся до бабусі по допомогу. Та спершу його навіть на поріг не пустила. Одначе лікар був такий хворий, що бабуня його пожаліла і дала бальзам для легенів. Через півроку лікар повністю одужав.
   Через якийсь час настоянка була готова. Бідді казала Янові, що в неї страшенно болять легені й час од часу випивала настоянки. І треба ж було такому статись, Янова мама випадково побачила Бідді під дією «диво»-настоянки. Наступного дня дівчина вже не працювала у них.
   Хай там як, а Ян на все життя запам’ятав, що кора черемхи вельми лікувальна, і це визнав навіть їхній сімейний лікар.
   Якось Ян помітив на березі річки порожні мушлі прісноводної мідії. Навколо груди мушель виднілися дивні сліди. І слідів було так багато, що хлопчик довго не міг знайти бодай один чіткий відбиток. Та одного дня Янові вдалося побачити коричневу тварину, котра поїдала прісноводних молюсків. Вона пірнула у воду, щойно зачула його кроки, і попливла геть. Це була ондатра. Ян бачив її чучело крізь віконце крамниці.
   Щодня блукаючи лісом, Ян збирав усілякі дивовижі, що їх він зносив до своєї хижки. Скоро в будиночку й стати ніде було через величезну кількість мушель, гілочок та камінчиків.
   А одного дня з’ясувалось, що Ян – не єдиний мешканець у хижі. Було це так: хлопчикові раптом спало на думку, що в його оселі бракує коминка. Тоді б він міг розпалити вогонь, сидіти й грітися і милуватися вогнем холодної пори року, як раптом Ян помітив біля стіни якусь істоту. Хлопчик завмер. Маленька симпатична лісова миша дивилась на нього своїми очицями-намистинками. Спершу вона також завмерла в очікуванні, а потім стала квапливо вмиватися лапками. Ян потягнувся було за луком і стрілами, але тваринка вмить шугнула в шпарку. Тоді Ян спересердя став випускати стріли з лука. Одна стріла влучила в колоду й рикошетом відлетіла прямісінько хлопчикові в щоку. Ян із ойканням тер щоку і картав себе за те, що намагався вбити лісову істоту. Відтоді він не зачіпав мишу, навпаки, він з нею подружився і ділив їжу не лише з новою подружкою, а й з її численним сімейством.
   Розповідь Бідді про люльку миру не давала Янові спокою. Хлопчик ніколи не курив, однак був певний, що має обов’язково цьому навчитися. Тож він зібрав тютюн і висушив його.
   Тепер залишалось лише виготовити люльку миру. Він не мав червоного пісковику, щоб це зробити, однак хлопчик не засмучувався і вирішив, що непогана люлька вийде і з червоної глини. Він зробив грубу заготовку за допомогою ножа й намагався ним же просвердлити отвір, як раптом згадав, що в одній книжці було написано про індіанський спосіб просвердлювання дірок за допомогою смичкового дриля і мокрого піску.
   Один з його однокласників, син теслі, бачив, як батько виготовляє дриль. Хлопчик охоче поділився знаннями з Яном. Згодом завдяки цьому пристрою Ян просвердлив не один отвір.
   Щосуботи Ян змінював ненависний паперовий комірець на яскраве індіанське розфарбування. Він був маленьким мрійником. І тут, у хижці, він забував про всі проблеми, що чигали на нього вдома. Тут він був королем у власному королівстві. І, здавалося, ніщо не могло зруйнувати його щастя.

XII. Криза

   У школі Ян вважався зразковим учнем. Та одного разу він розмалював класну дошку кумедними карикатурами на директора, для якого він був улюбленим учнем. Карикатури, варто зауважити, були досить дотепними, але дошкульними.
   Директор, аби знайти винуватця, в присутності всієї школи почав допитувати найгіршого в класі учня, якого підозрював у скоєному. Хлопчик спробував було відмовлятися, але від його невпевненого тону директор ще більше впевнився в його провині. Директор потягнувся було за різкою, хлопчик заголосив, аж раптом вийшов Ян і сказав:
   – Це я розмалював дошку.
   Ох і розлютився директор! Він схопив Яна за комір, а потім на очах у всієї школи бив його різкою. Учні горланили: «Ганьба», а Ян навіть не зойкнув під час екзекуції.
   А ввечері, коли Ян роздягався, Ред побачив пасмуги на братовому тілі. Довелося Янові все пояснити. Батьки, дізнавшись про негідну поведінку сина, всипали йому не менше за директора.
   Наступного дня була субота. Ян нарубав норму дров для дому і, ледь живий од побоїв і приниження, побрів у свій єдиний щасливий куточок. Що ближче він підходив до долини, то краще почувався. Дорогою хлопчик мріяв, як зведе у хижці коминок і як виведе димар. Аж він почув, що із хижки долинають грубі, крикливі голоси! Ян підкрався ближче. Там, у його лісовій оселі троє волоцюг грали в карти та пиячили. По всій хижці валялися потрощені мушлі, а у вогнищі палали лук і стріли.
   Бідолашний Ян кинувся в гущавину лісу, впав на траву й заридав од розпачу. Якби він тільки міг, то на місці повбивав би цих нелюдів!
   За кілька годин хлопчик повернувся і побачив, що волоцюги пішли геть, зруйнувавши його улюблену хижку.
   Ян почувався поваленим королем, в якого розтрощили трон. Вмить в нього занив кожен рубець на тілі. Ледь переставляючи ноги, хлопчик поплентався додому.
   Настала осінь, а з нею прийшли затяжні зливи, задули холодні вітри, і Ян не міг навідуватись у свою долину. Він завзято взявся до навчання. Тепер лише книги стали для нього єдиною втіхою. У школі ним не могли нахвалитися, але вдома, як і раніше, на нього ніхто не звертав уваги.
   Вчителі стали помічати, що Ян марніє на очах. Він і до цього не міг похвалитися міцним здоров’ям, а тепер виглядав зовсім хворим. Та вдома ніхто цього не помічав. Мама опікувалася лише молодшеньким. В Яна від образи боляче стискалося серце. А в школі Ян був гордістю директора. Він більше не малював карикатур, і вчитель вважав, що це лише завдяки його «лікуванню» різкою.
   Ян усе марнів, усе дужче боліло в нього серце, і під Різдво зовсім зліг.
   – Хвороба дуже запущена – це сухоти, – сказав лікар. – Він проживе місяць, максимум – два.
   – Ні, він житиме! – в розпачі вигукнула мати, яка раптом відчула свою провину. – О Боже, він має жити! Господи, зроби так, щоб мій син жив!
   Досвідчений лікар доклав усіх зусиль, аби врятувати хлопчика, але врятувала його материнська любов. Мати була з Яном удень і вночі, оповила його справжньою материнською любов’ю, щиро молилася, благаючи Бога, щоби він простив її гріх перед сином. Ян вперше відчув справжню материнську ласку. Чому ж досі вона так довго його не помічала?! Вона була ексцентричною особою, але хвороба сина докорінно її змінила.

XIII. Рись

   Відлютувала зима, і Ян відчув себе здоровішим. Перше, що він зробив, коли звівся на ноги, – пішов до бібліотеки й запоєм читав усі природознавчі книжки. Та особливу увагу він приділив «Орнітології» Вілсона й «Індіанцям». Ці книжки він всотував, як спрагла од засухи земля всотує зливу.
   Одного сонячного сніжного дня Ян вирушив на прогулянку із Редовим псом. Ян дихав свіжим живлющим повітрям, йшов і непомітно для себе вибрав дорогу, що вела до Ґленьяна.
   Дорога зараз зовсім не виглядала таємною, адже дерева поскидали своє листя, і хлопчик бачив перед собою всю долину. Аж раптом він угледів на снігу дивні сліди. Спершу можна було подумати, що вони належать ведмедю, однак Ян зауважив, що на них відсутні сліди від кігтів, а ще сліди не сильно загрузали в снігу, тож тварина була не така важка, як ведмідь, а ще кроки були короткими.
   Хлопець пішов по слідах, а от собака обнюхав усе довкола й не виявив жодного бажання йти далі. Сліди вели повз зруйновану хижу, при наближенні до якої в Яна боляче стислось у грудях. Тварина пересікла по колоді струмок, і з кожним кроком Ян дедалі більше переконувався, що сліди належать великій рисі.
   Величезний ретрівер на ім’я Грім вважався неабияким боягузом, що, зрештою, він зайвий раз підтвердив своєю поведінкою: сховався за хлопчиком, весь час обнюхував сліди й уперто закляк на місці.
   Сліди наче приворожили Яна. Він відчував, що натрапив на слід рисі і йому будь-що заманулося йти далі. Він збагнув, що не має навіть складаного ножика в кишені, та любов до пригод підштовхувала його вперед. Він ухопив першу-ліпшу суху палицю завдовжки два фути й завширшки два дюйми і пішов далі по сліду. Собака з похнюпленою мордою волочився позаду, не наважившись покинути хлопчика. Вони вже досягли густого лісу коли Ян раптом почув крик, подібний до котячого: «Яв! Яв! Яв!»
   Ян завмер. Собака, вправний шукач, але заяча душа, скиглив, тремтів і підповз ближче до хлопчика.
   А загрозливий звук дедалі наближався. Ян чув його все ближче й ближче, аж раптом хлопчик побачив зблиск хижих очей. Це була справжня рись. Собака більше не міг боротися зі страхом і чимдуж помчав у напрямку дому, залишивши Яна віч-на-віч з вірною смертю. Яну нарешті передалося хвилювання Грома, і він раптом відчув, наскільки ослабло його тіло після хвороби. Він розвернувся і пішов. Ян і справді спершу йшов, але пронизливе «Яв!» за спиною змусило його бігти щодуху не озираючись. Ян біг аж доки опинився за територією Ґленьяна. Там він наткнувся на свого доблесного ретрівера, що тремтів усім тілом. Ян копнув спересердя пса ногою і аж до самісінького дому жбурляв у нього камінці, що знаходив дорогою.

   Своїм секретом Ян вирішив поділитися з Редом, адже в того була рушниця.
   – Як щодо успішного полювання? – запитав Ян у брата.
   – Це було б чудово! – мрійливо вигукнув Ред, який знудився сидіти без діла.
   – За десять миль звідси я бачив рись.
   – Так я тобі й повірив!
   – Слово даю, я її бачив! Я покажу тобі дорогу, якщо ти нікому про це не розпатякаєш.
   – Згода.
   Ян докладно розповів про свою зустріч із риссю, й брати вирішили йти на полювання наступної суботи.
   Наче справжній індіанець, Ян, аби не видати своєї долини, вів брата далекими манівцями – йому дуже не хотілося, щоби брат довідався про його власну долину. Та на стежці вони зустріли чоловіка, котрий на плечах ніс убиту рись. Так, це була Янова рись. Хлопці закидали вдатного мисливця питаннями й довідались, що він щойно її підстрелив, і що рись у цих краях – дивовижа, й, напевне, вона випадково забрела сюди з півночі.
   Вбита рись була дуже велика. Смуги на голові й вибалушені жовті очі уподібнювали її з тигром.
   Цей випадок у Яновому житті навряд чи можна було назвати пригодою, але він запам’ятав його на все життя. Хлопчик тішився з того, що за самим лише слідом зміг визначити тварину, про яку поверхово щось вичитав із книг.

XIV. Піна

   Відтоді Яну ставало дедалі краще. Хвороба зблизила його з матір’ю. Вона силкувалась зрозуміти його тягу до природи, але в той же час вимагала, щоб і він зацікавився її світом. Янова мати була дуже набожною жінкою, свою мову вона пересипала цитатами зі Святого Письма, яких знала безліч і якими користувалась за будь-якої нагоди.
   Побачивши групку молоді, що танцювала та веселилася, вона обов’язково повчала:
   – Діти, чи впевнені ви, що Бог дає Своє благословення на все це? Невже ви думаєте, що вам ці гоцалки подарують безсмертя? Боюся, своїми розвагами ви дуже грішите. Пам’ятайте, що за кожне слово чи діло вам доведеться відповідати перед Найвищим Суддею землі та неба!
   Вона щиро вірила у свою правоту і скрізь поводилась однаково. Тільки під час хвороби сина, за вимогою лікаря, уникала розмов про вічне блаженство й удавала, що її цікавить захоплення Яна природою. Це було благословенне перемир’я, що зблизило їх.
   Вперше після зустрічі з незнайомцем у поношеному костюмі Ян знайшов людину, якій міг довірити найпотаємніші свої думки. Хлопчик часто розповідав матері, кого в лісі він любить і кого боїться. Він змальовував їй ту чи іншу пташку або квітку, сподіваючись, що мати знає, як вони називаються. Але мати лише сплескувала в долоні та дивувалась, як це людина може говорити про щось, окрім Біблії, коли їй треба думати про спасіння душі!
   І щоб загладити гріх сина та свій власний, вона квапилась проказати побільше святих текстів. Іноді Ян намагався заперечити матері, але вона завжди відповідала:
   – Яка користь із того, що людина здобуде весь світ, коли вона занапастить свою душу?
   Хлопчик одужував, і такі сутички виникали дедалі частіше.
   І Ян раптом зрозумів, що цікавість матері до його інтересів нещира, удавана. Він довго мовчав, а потім промовив:
   – Мамо, ви любите говорити про Біблію. Вона вам відкриває все, що ви хочете знати, що ви прагнете вивчити. Ви були б нещасні, коли б не прочитували щодня хоч один-два розділи з неї. Такими ви створені, і тут нічого не вдієш.
   Мене все життя примушували читати Біблію. Кожного дня я прочитував розділ, але не полюбив її. Я читаю її тільки з примусу. Вона не дає мені тих знань, яких я потребую. Зате, коли я приходжу в ліс, кожна пташка, кожна квіточка хвилює моє серце. Я не знаю, чому це так, але я їх дуже люблю. Я люблю їх всією душею, і вони для мене кращі за молитовний спів. Вони – моя Біблія. Таким створив мене Бог, і з цим також нічого не вдієш.
   Мати змовчала на його слова, але Ян бачив, як вона довго за нього молилась.
   За кілька днів вони вийшли вдвох погуляти. Був чудовий весняний ранок. Раптом степовий жайворонок, що сидів на грудці землі й вигрівався на сонечку, тихенько засвистів.
   Ян не міг відірвати від пташки очей. Потім обережно почав підкрадатись до неї. Жайворонок злетів, і в цей час хлопчик жбурнув у нього палицю, яку ніс у руках. Палиця поцілила в пташку. Безпорадно змахнувши крильцями, пташка впала. Ян дико підскочив до неї і схопив її, не звертаючи уваги на те, що мати гукала його назад.
   Він повернувся з пташкою, яка не прожила й кількох хвилин. Мати була засмучена. З відразою в голосі вона сказала:
   – То он вона яка, твоя велика любов до природи! Не встигла заспівати перша весняна пташка, як тобі заманулося її знищити. Я не розумію такої любові. Життя горобця, звичайно, нічого не важить, але ти відповіси перед Богом і за його смерть.
   Ян зазнав ганебної поразки. Він дивився на мертву пташку і зі сльозами на очах плутано пояснював:
   – Я не хотів її убивати… Але ж вона була… така гарна!..
   Ян був правдивим хлопчиком, та він сам не міг пояснити, для чого це зробив.

   Через кілька тижнів Яну пощастило скористатися пільговим проїздом і вперше в житті побувати на Ніагарському водоспаді. Хлопчик стояв поруч з матір’ю і дивився на бурхливий потік в ущелині трохи нижче водоспаду. Раптом він помітив, що сміття, бульбашки й піна нібито пливуть проти течії.
   Він спитав:
   – Мамо, чи не здається вам, що піна пливе проти течії?
   – Так, здається.
   – Ми знаємо, що це лиш обман зору, що насправді це зовсім не так. Під піною вирує глибокий, нестримний, могутній потік, і мчить він у протилежному напрямку.
   – Правильно, синку.
   – Знаєте, мамо, коли я вбив жайворонка, то також була піна, що йшла проти течії. Я любив маленьку пташку. Тепер я розумію, чому вбив її. Тому, що вона хотіла втекти від мене. Коли б я міг роздивитись її зблизька, доторкнутись до неї або хоч слухати щодня її спів, то ніколи б її не скривдив. Я лише хотів її спіймати. Ви ж зриваєте квіти, бо любите милуватися ними в кімнаті, а не тому, що прагнете їх знищити. Коли вони в’януть, ви шкодуєте. Я тільки хотів узяти жайворонка, як ви берете квіти. Він помер, і я був дуже, дуже засмучений.
   – Все одно, – заперечила мати, – милосердна людина повинна бути милосердною до всього живого. Бог чув крик маленької пташки перед смертю, і цей факт занесений до Великої Книги пам’яті проти тебе.
   Відтоді Ян із матір’ю не вели відвертих розмов.

Частина друга
Сем і Сенгер

І. Новий дім

   Яну виповнилось чотирнадцять років. Довготелесий і худющий, він неймовірно швидко тягнувся вгору. Під час огляду лікар порадив відправити хлопця на рік у село.
   Батьки влаштували Яна працювати на фермі у Вільяма Рафтена в Сенгері.
   Сенгер був новим поселенням. Він межував із непролазними хащами пралісу, де водилося безліч оленів. До лісу підступали вузькі просіки та вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приблизно однакову площу. А за ним починалася орна земля, на якій де-не-де ще були клаптики лісу.
   Тридцять років тому в Сенгері оселилися вихідці з Ірландії, здебільшого із заможних селян. Разом з ними переїхала і стара ворожда, яка тривалий час розділяла Ірландію на два табори: католиків, або «доганів» (ніхто й пояснити не міг, звідки така назва), і протестантів, або «пратисонів». Кольорами католиків були зелений і білий, а протестантів – оранжевий з блакитним, їх називали ще «оранжменами».
   Ці два ворожих табори розкололи сенгерське суспільство на дві частини по вертикалі. Ще існувало кілька горизонтальних пластів, які, подібно до геологічних, проходили через обидва повздовжні відрізки.
   Тоді, на початку дев’ятнадцятого століття, британський уряд охоче надавав допомогу людям, які бажали переселитися з Ірландії в Канаду. Допомога ця зводилась до того, що їх безплатно перевозили через океан.
   Але більшість сімей, які не зуміли добитися ласки уряду, проте мали якісь гроші, їхали разом з ними, заплативши за проїзд п’ятнадцять доларів. Здавалося б, яка між ними різниця, однак переселенці так не вважали. Ті, що заплатили за дорогу, були «пасажирами». Вони вважали себе незрівнянно вищими за тих, хто їхав за кошт уряду, і прозвали їх «емігрантами». Серед жителів Сенгера ця різниця ніколи не забувалась.