Страница:
– Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.
– Як хороше! – сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.
– І справді чудово, – відповів Сем, що сидів з протилежного боку. – Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?
Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.
– Може, – припустив Сем, – ми переплутали отвори? – Зробили б двері вгорі – дим тільки через них виходить.
– В індіанців тяга добра, – заперечив Ян, – тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.
– А індіанець тим паче, – ущипнув його Сем. – Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?
Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.
– Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! – розсердився Сем.
Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.
– Чи не краще звести хижу? – запропонував Сем.
– Нізащо, – вперся Ян. – Ми обов’язково виправимо цей недолік – в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!
Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.
Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни – що у вігвамі, що надворі!
А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.
Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:
– То як там ваш вігвам?
– Розвалився дощенту під час бурі, – понуро відповів Сем.
– Чому?
– Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.
– Бо не так зробили, – сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав:
– А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі?
– Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.
– Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи – за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, – додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. – Спитайте в нього. – Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями.
– А що, тату, можна піти до Калеба?
– Ідіть, як хочете, – відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав:
– Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.
– Хто цей Калеб?
– Та це старий Козел Біллі, котрий стріляв у тата, коли той обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило.
Цей Калеб дуже дивний! Та він довго був мисливцем і як ніхто знає ліс. Ну і перепаде ж мені, коли він дізнається, чий я син! Що ж, спробуємо його перехитрити!
IV. Сенгерська знахарка
V. Калеб
VI. Спорудження тіпі
VII. Тихий вечір
– Як хороше! – сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.
– І справді чудово, – відповів Сем, що сидів з протилежного боку. – Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?
Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.
– Може, – припустив Сем, – ми переплутали отвори? – Зробили б двері вгорі – дим тільки через них виходить.
– В індіанців тяга добра, – заперечив Ян, – тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.
– А індіанець тим паче, – ущипнув його Сем. – Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?
Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.
– Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! – розсердився Сем.
Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.
– Чи не краще звести хижу? – запропонував Сем.
– Нізащо, – вперся Ян. – Ми обов’язково виправимо цей недолік – в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!
Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.
Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни – що у вігвамі, що надворі!
А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.
Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:
– То як там ваш вігвам?
– Розвалився дощенту під час бурі, – понуро відповів Сем.
– Чому?
– Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.
– Бо не так зробили, – сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав:
– А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі?
– Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.
– Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи – за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, – додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. – Спитайте в нього. – Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями.
– А що, тату, можна піти до Калеба?
– Ідіть, як хочете, – відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав:
– Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.
– Хто цей Калеб?
– Та це старий Козел Біллі, котрий стріляв у тата, коли той обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило.
Цей Калеб дуже дивний! Та він довго був мисливцем і як ніхто знає ліс. Ну і перепаде ж мені, коли він дізнається, чий я син! Що ж, спробуємо його перехитрити!
IV. Сенгерська знахарка
Друзі подались до Калеба. Вони йшли у протилежний бік від їхнього табору. Біля повороту хлопчики побачили маленьку рублену хатку, під дверима якої ліниво греблися кури та важно походжала свиня.
– Тут живе знахарка, – сказав Сем.
– Бабуся Невіль?
– Еге. А як вона мене любить! Як стара курка коршака. Очей, мабуть, вночі не стулить – все думає про мене.
– А за що?
– Гадаю, все почалося із свиней. Ні, з дерев – тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Її страшенно дратує, коли вирубують дерева, наче всі дерева належать їй.
А потім трапилась халепа зі свинями. Якоїсь зими їй прийшлося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Вона сама їх оцінила по п’ять доларів кожну – їй краще знати, – бо ж ці свині жили в хаті! Вона прийшла до нас, і тато збив ціну за обох свиней до семи доларів – таку вже має вдачу.
Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Кепсько зараз старій. У суботу передай їй два мішки борошна, свинини, картоплі». Тато завжди так робить добро – потихеньку. Так от, мама привезла старій усього добра – не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка спершу почекала, поки все занесуть до неї в комору, а тоді як почне ганити: «Геть звідси, така-сяка! Не треба мені твоїх подачок! Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще дужче образилась, коли отримала наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.
– І не соромно їй, старій відьмі? – обурився Ян.
– А це вже ти даремно сказав, – заперечив Сем, – вона дивачка, але сенгерці її поважають.
Бабця Невіль дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, щойно повитикуються перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Мої манюні-гарнюні!» І пташок вона дуже любить. Взимку сама ледь не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок, а мені здається, вона вміє їх приголубити. Стоїть на морозі й кличе: «Мої манюні-гарнюні!»… Бачиш вгорі віконце? – вів далі Сем, коли вони наблизились до хатини знахарки. – То горище, і воно вщерть забите травами та різним корінням.
– Для чого?
– Лікує ними.
– Бідді й справді розповідала, що її бабуся лікує травами.
– Ой, лікар з неї геть нікудишній, зате бабця Невіль знає кожну рослину в лісі. Трави знаходяться на горищі цілий рік, на них лежить кішка – от від цього, мабуть, вони й набирають своєї цілющої сили.
– Хотілося б мені побачити цю бабусю.
– Легко, – відповів Сем.
– Та вона ж тебе терпіти не може!
– Воно то так, але я її піддурю, – пояснив Сем. – Понад усе на світі вона любить хворих. Сам зараз у цьому переконаєшся.
Сем закасав рукави й ретельно оглянув свої руки – не знайшов. Тоді він скинув підтяжки, опустив штанці й почав вивчати ноги. У хлопчаків завжди знайдуться садна і синці. Сему сподобалась подряпина під коліном від цвяха. Він вже було забув про цю подряпину, але тепер вирішив «використати її для справи». Свинцевим олівцем Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй відразливого жовто-коричневого відтінку. На нозі в нього з’явилась подоба жахливої рани. Сем пожував якоїсь трави, зробив жовто-зелену кашку і намастив її на хустку, якою туго перев’язав «рану». Потім він узяв патерицю і зі скривленим обличчям пошкутильгав до знахарки.
Коли друзі підійшли зовсім близько, прочинені двері раптом рвучко зачинилися. Сем не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленького собачки. Сем постукав ще раз. В хаті хтось ходив, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:
– Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю!
Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив:
– Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! – що, зрештою, було чистісінькою правдою.
Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців.
– Сем Рафтен? – розгнівано запитала стара.
– Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, – бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття.
Слова «геть звідси» знахарка вже забула – вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула:
– Показуй.
Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді.
Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді – у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.
– Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це – Ян.
Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави.
Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого».
– А, це нібито Сем Рафтен? – холодно промовила Бідді.
– Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, – відказала бабуся. – Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене.
Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів.
– Бідді, подай ножиці – розріжемо штанину і подивимось рану, – звеліла стара.
– Ні, ні! – зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. – Я можу її закасати.
– То закасуй, – погодилась знахарка. – Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, – сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), – але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні.
– Та навіщо вони вам! – палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. – Різати – то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.
– Аякже, дам.
І хлопці з полегкістю зітхнули.
– Ось тобі, пий!
Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив.
– А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча – дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь – курча має бути щоразу свіже – двічі на день!
– Може… краще… індича? – простогнав Сем. – Мама для мене не пошкодує грошей.
– Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.
– Що це за рослина, бабусю? – запитав Ян, уникаючи погляду Сема.
– Лісова рослина.
– Я знаю, але як вона зветься? На що схожа?
– Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа – ліщина то.
– Як буде нагода, я вам покажу ліщину, – сказала Бідді.
– А з неї можна робити бальзам для легенів? – лукаво кинув дівчині Ян.
– Мені полегшало – час додому, – тихо вставив Сем. – Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.
Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.
– Заждіть-но! – кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку – під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям.
– Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.
– Звісно, не було! – прошепотів Сем, коли вона відійшла. – Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.
– До побачення! Дякуємо вам! – сказав Ян.
– Мені вже кра-а-аще, – промовив Сем, розтягуючи слова. – Хвороби як і не бувало. – Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: – Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув.
А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою».
– А тепер хутчіш до Калеба Кларка, – сказав Сем.
– Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, – зауважив Ян.
– Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає!
– Спершу давай сховаємо ліки, – Ян підняв у руці гілочку ліщини.
– Давай сховаємо, – сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.
– Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина!
– З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою – фе! – скривився Сем.
– І що ж ти їй скажеш при зустрічі?
– Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував.
Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків.
– Тут живе знахарка, – сказав Сем.
– Бабуся Невіль?
– Еге. А як вона мене любить! Як стара курка коршака. Очей, мабуть, вночі не стулить – все думає про мене.
– А за що?
– Гадаю, все почалося із свиней. Ні, з дерев – тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Її страшенно дратує, коли вирубують дерева, наче всі дерева належать їй.
А потім трапилась халепа зі свинями. Якоїсь зими їй прийшлося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Вона сама їх оцінила по п’ять доларів кожну – їй краще знати, – бо ж ці свині жили в хаті! Вона прийшла до нас, і тато збив ціну за обох свиней до семи доларів – таку вже має вдачу.
Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Кепсько зараз старій. У суботу передай їй два мішки борошна, свинини, картоплі». Тато завжди так робить добро – потихеньку. Так от, мама привезла старій усього добра – не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка спершу почекала, поки все занесуть до неї в комору, а тоді як почне ганити: «Геть звідси, така-сяка! Не треба мені твоїх подачок! Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще дужче образилась, коли отримала наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.
– І не соромно їй, старій відьмі? – обурився Ян.
– А це вже ти даремно сказав, – заперечив Сем, – вона дивачка, але сенгерці її поважають.
Бабця Невіль дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, щойно повитикуються перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Мої манюні-гарнюні!» І пташок вона дуже любить. Взимку сама ледь не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок, а мені здається, вона вміє їх приголубити. Стоїть на морозі й кличе: «Мої манюні-гарнюні!»… Бачиш вгорі віконце? – вів далі Сем, коли вони наблизились до хатини знахарки. – То горище, і воно вщерть забите травами та різним корінням.
– Для чого?
– Лікує ними.
– Бідді й справді розповідала, що її бабуся лікує травами.
– Ой, лікар з неї геть нікудишній, зате бабця Невіль знає кожну рослину в лісі. Трави знаходяться на горищі цілий рік, на них лежить кішка – от від цього, мабуть, вони й набирають своєї цілющої сили.
– Хотілося б мені побачити цю бабусю.
– Легко, – відповів Сем.
– Та вона ж тебе терпіти не може!
– Воно то так, але я її піддурю, – пояснив Сем. – Понад усе на світі вона любить хворих. Сам зараз у цьому переконаєшся.
Сем закасав рукави й ретельно оглянув свої руки – не знайшов. Тоді він скинув підтяжки, опустив штанці й почав вивчати ноги. У хлопчаків завжди знайдуться садна і синці. Сему сподобалась подряпина під коліном від цвяха. Він вже було забув про цю подряпину, але тепер вирішив «використати її для справи». Свинцевим олівцем Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй відразливого жовто-коричневого відтінку. На нозі в нього з’явилась подоба жахливої рани. Сем пожував якоїсь трави, зробив жовто-зелену кашку і намастив її на хустку, якою туго перев’язав «рану». Потім він узяв патерицю і зі скривленим обличчям пошкутильгав до знахарки.
Коли друзі підійшли зовсім близько, прочинені двері раптом рвучко зачинилися. Сем не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленького собачки. Сем постукав ще раз. В хаті хтось ходив, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:
– Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю!
Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив:
– Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! – що, зрештою, було чистісінькою правдою.
Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців.
– Сем Рафтен? – розгнівано запитала стара.
– Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, – бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття.
Слова «геть звідси» знахарка вже забула – вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула:
– Показуй.
Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді.
Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді – у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.
– Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це – Ян.
Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави.
Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого».
– А, це нібито Сем Рафтен? – холодно промовила Бідді.
– Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, – відказала бабуся. – Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене.
Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів.
– Бідді, подай ножиці – розріжемо штанину і подивимось рану, – звеліла стара.
– Ні, ні! – зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. – Я можу її закасати.
– То закасуй, – погодилась знахарка. – Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, – сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), – але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні.
– Та навіщо вони вам! – палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. – Різати – то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.
– Аякже, дам.
І хлопці з полегкістю зітхнули.
– Ось тобі, пий!
Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив.
– А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча – дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь – курча має бути щоразу свіже – двічі на день!
– Може… краще… індича? – простогнав Сем. – Мама для мене не пошкодує грошей.
– Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.
– Що це за рослина, бабусю? – запитав Ян, уникаючи погляду Сема.
– Лісова рослина.
– Я знаю, але як вона зветься? На що схожа?
– Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа – ліщина то.
– Як буде нагода, я вам покажу ліщину, – сказала Бідді.
– А з неї можна робити бальзам для легенів? – лукаво кинув дівчині Ян.
– Мені полегшало – час додому, – тихо вставив Сем. – Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.
Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.
– Заждіть-но! – кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку – під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям.
– Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.
– Звісно, не було! – прошепотів Сем, коли вона відійшла. – Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.
– До побачення! Дякуємо вам! – сказав Ян.
– Мені вже кра-а-аще, – промовив Сем, розтягуючи слова. – Хвороби як і не бувало. – Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: – Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув.
А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою».
– А тепер хутчіш до Калеба Кларка, – сказав Сем.
– Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, – зауважив Ян.
– Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає!
– Спершу давай сховаємо ліки, – Ян підняв у руці гілочку ліщини.
– Давай сховаємо, – сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.
– Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина!
– З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою – фе! – скривився Сем.
– І що ж ти їй скажеш при зустрічі?
– Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував.
Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків.
V. Калеб
Хатина Калеба Кларка стояла за милю далі по потічку. Він орендував тут ферму, що колись була його власністю.
Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини.
– А он і наш Козел! – мовив Сем.
Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько.
– Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки.
Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн:
– Чого тобі?
– Перепрошую, ви містер Кларк?
– Так, – і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: – Ану цить, Турку!
– Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите…
– Як тебе звати?
– Ян.
– А то хто?
– Мій товариш Сем.
– Сем Хорн, – додав Cем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна.
– Звідки ти?
– З Боннертона, – відповів Ян.
– Сьогодні? – із сумнівом у голосі запитав Калеб.
– Ні, не сьогодні, – став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав:
– Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити.
– Хто сказав?
– Стара знахарка, що живе на березі річки.
– А де ви зараз живете?
– Ну! – Сем знову випередив Яна з відповіддю. – Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.
– На чиїх землях?
– За милю звідси, біля річки.
– Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.
– Здається, – відповів Сем.
– А ти викапаний Сем Рафтен! – раптом вигукнув Калеб. – Ах ти мала паскудо – вирішив ошукати мене? Геть звідси!
Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув:
– Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга.
– Ти теж Рафтен? – звернувся Калеб до Яна.
– Ні, сер.
– Ти їм родич?
– Ні.
– З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати?
– Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі.
– Тіпі? Гм! – замислився старий.
– Кажуть, ви самі жили в тіпі, – наважився додати Ян.
– Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його – це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… – Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: – Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд – ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як?
Для десятифутового тіпі вистане десять жердин та ще дві – для димових клапанів. Спершу зв’яжи на одному кінці три жердини докупи і, розсунувши їх, встроми в землю.
Потім постав ще шість. Кожну слід обмотати по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, ременем прив’яжи верхівку накриття, постав жердину на місце, обведи накриття кругом разом із димовими жердинами, зчепи обидва краї дерев’яними кілочками. Дві довгі жердини встав у димові клапани. Ними можна припасовувати віддушину до напряму вітру.
Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань.
– Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав?
– Зробиш так, – відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. – Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю – він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівл прибивають кілочками до землі.
– А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем.
– Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру – тоді тяга добра.
– А як зачиняються двері?
– Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками.
Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти.
Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:
– То ви розбили табір?
– На горбку біля річки, на болоті Рафтена.
– Може, я якось заскочу до вас.
– Приходьте! – вигукнув Сем. – Ідіть по міченій стежці від живоплоту.
– Яка ще мічена стежка, Семе? – запитав Ян, коли вони відійшли. – Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки.
– Як на мене, чудово звучить, – спокійно відповів Сем. – До того ж варто лишень захотіти – і мітки там з’являться.
Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини.
– А он і наш Козел! – мовив Сем.
Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько.
– Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки.
Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн:
– Чого тобі?
– Перепрошую, ви містер Кларк?
– Так, – і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: – Ану цить, Турку!
– Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите…
– Як тебе звати?
– Ян.
– А то хто?
– Мій товариш Сем.
– Сем Хорн, – додав Cем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна.
– Звідки ти?
– З Боннертона, – відповів Ян.
– Сьогодні? – із сумнівом у голосі запитав Калеб.
– Ні, не сьогодні, – став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав:
– Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити.
– Хто сказав?
– Стара знахарка, що живе на березі річки.
– А де ви зараз живете?
– Ну! – Сем знову випередив Яна з відповіддю. – Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.
– На чиїх землях?
– За милю звідси, біля річки.
– Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.
– Здається, – відповів Сем.
– А ти викапаний Сем Рафтен! – раптом вигукнув Калеб. – Ах ти мала паскудо – вирішив ошукати мене? Геть звідси!
Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув:
– Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга.
– Ти теж Рафтен? – звернувся Калеб до Яна.
– Ні, сер.
– Ти їм родич?
– Ні.
– З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати?
– Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі.
– Тіпі? Гм! – замислився старий.
– Кажуть, ви самі жили в тіпі, – наважився додати Ян.
– Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його – це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… – Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: – Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд – ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як?
Для десятифутового тіпі вистане десять жердин та ще дві – для димових клапанів. Спершу зв’яжи на одному кінці три жердини докупи і, розсунувши їх, встроми в землю.
Потім постав ще шість. Кожну слід обмотати по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, ременем прив’яжи верхівку накриття, постав жердину на місце, обведи накриття кругом разом із димовими жердинами, зчепи обидва краї дерев’яними кілочками. Дві довгі жердини встав у димові клапани. Ними можна припасовувати віддушину до напряму вітру.
Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань.
– Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав?
– Зробиш так, – відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. – Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю – він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівл прибивають кілочками до землі.
– А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем.
– Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру – тоді тяга добра.
– А як зачиняються двері?
– Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками.
Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти.
Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:
– То ви розбили табір?
– На горбку біля річки, на болоті Рафтена.
– Може, я якось заскочу до вас.
– Приходьте! – вигукнув Сем. – Ідіть по міченій стежці від живоплоту.
– Яка ще мічена стежка, Семе? – запитав Ян, коли вони відійшли. – Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки.
– Як на мене, чудово звучить, – спокійно відповів Сем. – До того ж варто лишень захотіти – і мітки там з’являться.
VI. Спорудження тіпі
Рафтен аж гикнув од здивування, коли дізнався, що хлопці побували в Калеба й таки домоглися свого. Його дуже втішала хитрість і кмітливість сина.
– Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, – підсумував Сем.
– Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, – зауважив Ян.
Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось.
І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.
– Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, – промовив Сем. – Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі.
– Ні, – відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. – Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок.
– Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю.
– Це нічого, – відповів Ян. – Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл.
– Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, – мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки.
– Краще відійди і подай мені мотузку.
– Ша-ша! – вигукнув Сем, – в мене хворе коліно.
Ян не звертав на нього уваги.
– Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою – двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю.
– Зажди, що ти робиш?! – запротестував Сем. – Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться – тоді вже теслю наймай! – ущипнув Сем.
– Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.
Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі – це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.
Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав:
– А чому не попришивали латок із середини?
– Не допетрали, – відповів Ян.
– Ну ми ж усередині житимемо – хай там і буде красиво, – викрутився Сем.
– А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, – і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. – Тільки час змарнували.
– Як тобі не до смаку наша робота, – випалив Сем, – то зроби краще. Тут ще шити й шити.
– Де?
– А спитай он Яна – він тут за головного. Старий Калеб мене навіть не підпустив до себе – ледь серце не розірвалось од розпуки. Всю дорогу додому я ревів як білуга. Еге ж, Яне?
– Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… – боязко додав Ян, – краще було б… підрубити кругом.
– Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани.
– Згоден, – одказав Ян. – І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині.
Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі.
– Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова – його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники – і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.
Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом – ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.
– Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, – підсумував Сем.
– Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, – зауважив Ян.
Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось.
І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.
– Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, – промовив Сем. – Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі.
– Ні, – відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. – Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок.
– Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю.
– Це нічого, – відповів Ян. – Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл.
– Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, – мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки.
– Краще відійди і подай мені мотузку.
– Ша-ша! – вигукнув Сем, – в мене хворе коліно.
Ян не звертав на нього уваги.
– Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою – двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю.
– Зажди, що ти робиш?! – запротестував Сем. – Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться – тоді вже теслю наймай! – ущипнув Сем.
– Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.
Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі – це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.
Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав:
– А чому не попришивали латок із середини?
– Не допетрали, – відповів Ян.
– Ну ми ж усередині житимемо – хай там і буде красиво, – викрутився Сем.
– А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, – і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. – Тільки час змарнували.
– Як тобі не до смаку наша робота, – випалив Сем, – то зроби краще. Тут ще шити й шити.
– Де?
– А спитай он Яна – він тут за головного. Старий Калеб мене навіть не підпустив до себе – ледь серце не розірвалось од розпуки. Всю дорогу додому я ревів як білуга. Еге ж, Яне?
– Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… – боязко додав Ян, – краще було б… підрубити кругом.
– Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани.
– Згоден, – одказав Ян. – І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині.
Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі.
– Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова – його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники – і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.
Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом – ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.
VII. Тихий вечір
Був тихий червневий вечір. Сила-силенна пташок ось уже вдруге за день влаштували чудовий концерт. На кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і розповідала всім довкола про своє неймовірне щастя.
Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ – жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка – мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака.
Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ – жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка – мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака.