Страница:
Проте існувало ще два поділи. Кожен дорослий чоловік і навіть кожен підліток у Сенгері майстерно володів сокирою. Ходячий вислів «це достойний чоловік» тут мав подвійний зміст. Стосовно до поселенця, який брав участь у щосуботніх змаганнях ірландців у сусідньому містечку, він означав, що той досить вправний у кулаках. Та коли йшлося про роботу на фермі, цей самий вислів означав, що поселенець вправний тесля. Того, хто не відповідав цій вимозі, за чоловіка не вважали.
Поселенці ставили собі рублені хати. Через те у великій пошані в них були професійні теслі. В цій місцевості були відомі два різновиди будинків: «свинюшники» – коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди і «в’язані» будинки, або «ластівчин хвіст», – коли ці виступи були акуратно стесані. У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, хто міг збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були «нікчемами», «покидьками».
Пізніше з власників «в’язаних» будинків виділилась ще одна група, коли було відкрито цегляний завод, і заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.
На загальний подив дехто Філ О’Лірі, бідний, але плідний «доган», із поганенького дерев’яного «свинюшника» одразу ж несподівано переїхав до розкішного цегляного будинку, що не на жарт сполошило увесь вищий місцевий світ. Бачите, тепер дев’ять крижастих дочок Філа О’Лірі претендували на суспільне визнання. Та переважна більшість поселенців оголосили О’Лірі вискочкою і тривалий час не мали з ним ніяких справ, хоча самі обзавелися цегляними будинками років через п’ять.
Вільям Рафтен – найзаможніший господар у громаді – перший звів будинок із червоної цегли. Його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, якого таки догризла дружина, і собі став зводити стіни цегляної хати. Бойль, щоправда, обійшовся без мулярів і клав цеглу сам із своїми сімнадцятьма синами. Рафтен і Бойль, хоч обидва й «оранжмени», були непримиренними ворогами, а їхні дружини зі шкіри пнулися за першість у громаді. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько при переїзді сам заплатив за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і щоразу йому шипів на вухо:
– Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!
Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочці меду. Але від правди не втечеш – його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойлю дали тут дармову ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль був і залишиться назавжди «пасажиром», а старий Рафтен – «емігрантом».
Ось до такої громади потрапив Ян. Тут слова «доган» і «пратисон», «зелений» і «оранжмен» символізували запеклу ворожнечу.
Розмовляли у Сенгері мішаною мовою. Старе покоління вихідців з Ірландії говорило з акцентом, вплітаючи у свою мову велику кількість ірландських слів. Такі люди як Рафтен говорили вже рівніше, ну, хіба що могли вставляти ірландські слова у запалі. Молоде покоління вже говорило без акценту, та всі як один стали гаркавити в ніс, подібно до канадців із глушини.
Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до просторої їдальні, яка водночас слугувала за вітальню і кухню. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.
Місіс Рафтен сказала:
– Семе, йди привітайся з Яном. – Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й протягнув:
– При-и-ивіт!
Потім знову сховався за грубку і нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.
Хлопцеві довелося скоритися волі батька і поміняти улюблену школу на життя в селі. Трохи посумувавши, він навіть з радістю поїхав з Бокнертона в село. Як багато нового він побачить за рік! І не буде недільної школи. Можна забути про відвідування церкви! Натомість настане привільне життя на лоні природи, серед полів та лісів – це ж справжнє щастя! Та ось прибувши на місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього геть сумним. Йому не було на що скаржитись, але темна хмара розпачу миттю затулила йому світ. Губи його тремтіли, й він весь час кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі підступно навертались. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.
– Він тужить за домівкою, – сказала вона чоловікові. – Та це скоро мине.
І вона відвела Яна за руку нагору до спальні.
Через двадцять хвилин місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:
– Нічого, любий. Завтра все буде гаразд. – і пішла, залишивши хлопця самого.
Звідки взялися тоді розпач і жах? І куди вони зникли вже наступного дня? Ян так і не дізнався про це. Зранку хлопчик вже з цікавістю вивчав своє нове оточення.
Вільям Рафтен мав кілька добротних ферм, вільних од застав. І його майно зростало з кожним роком. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, хитруватим, за що його не дуже любили сусіди. Та, здавалось, Рафтену було байдуже до їхньої нелюбові, адже з часом він лише багатів. Він суворо ставився до всіх навколо, але був чуйним і лагідним зі своєю сім’єю. Хоча і м’якосердим його не назвеш. Рафтен з нуля нажив своїх статків без сторонньої допомоги. Здавалося, за життя він зазнав стільки горя, що його серце скам’яніло, та його рідні знали, що в грудях у нього б’ється добре серце. Часом Рафтен і з домашніми поводився різко і владно: його не можна було ослухатись, він не повторював двічі своїх наказів. Тільки з малечею та дружиною він завжди був лагідний. Щойно на хлібному ринку він був холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів, а за годину вдома він уже ніжний, люблячий батько, підкидує на коліні свою маленьку донечку і незграбно жартує з веселою дружиною.
Рафтен не отримав належної освіти й навіть погано читав, а тому дуже поважав «книжних людей». Він вирішив дати дітям «усе те, що в цьому напрямку можна придбати за гроші»; імовірно, це означало «навчитися швидко читати». Сам він читав лише недільними ранками, ледь розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А «важливими» для нього були рубрики: «Хлібна біржа» та «Новини з рингу». Сам Рафтен був непоганим боксером, тож любив читати докладні звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити дружині, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що її зовсім не цікавить його улюблений вид спорту.
Хоча з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він терпіти не міг поганого ставлення до тварин.
– Люди кричать, коли їх б’ють, а бідолашна худобина не може постояти за себе.
Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих коней.
– Сердешна скотина все життя працювала й заслужила, щоб її годували до скону.
Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього на утриманні, одна навіть більше десяти років.
Багатьом сусідам перепало на горіхи від Рафтена за жорстоке поводження з кіньми, але якось він наскочив на справжнього геркулеса, який добряче нам’яв йому боки. Та цей урок Рафтен не засвоїв і, як і раніше, кулаками боронив «бідолашну скотинку».
Усі сусідські хлопчаки мали прибутки від продажу телячих шкур. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали ще молочними. До того ж робили це самі хлопчаки, адже мали за це шкури. За кожну сиру шкуру на шкіряному заводі вони отримували п’ятдесят центів, а за висушену – двадцять п’ять. І тільки Рафтен забороняв своєму синові забивати телят.
– Це безневинна істота, і я не дозволю, аби мій син позбавляв її життя.
Сем за це мовчки дувся на батька, адже в нього через це не було своїх грошей.
Місіс Рафтен була чудовою жінкою, гарною господинею і дуже любила свій дім. Одне лише її завжди бентежило: Вільям часом був надміру суворий до дітей. У Рафтенів колись була велика сім’я, але залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні – інші діти померли.
Обов’язки Яна були одразу чітко визначені. Під його опікою мали бути птахи, свині й корови. А ще він мусив допомагати Сему.
Роботи було багато. Рафтен вимагав виконувати її швидко і сумлінно. Та після цього хлопці були вільні. Рафтен суворо контролював їх лише під час роботи, зате своїм вільним час вони могли скористатися як заманеться.
Ян побоювався грубого Рафтена. Цей чоловік зазвичай мовчав, доки не складав остаточної думки про щось чи когось. Зате тоді відверто говорив усе, що думав. Ян і досі не знав, чи задоволений господар його роботою, тому був стриманим із ним.
II. Сем
III. Вігвам
Поселенці ставили собі рублені хати. Через те у великій пошані в них були професійні теслі. В цій місцевості були відомі два різновиди будинків: «свинюшники» – коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди і «в’язані» будинки, або «ластівчин хвіст», – коли ці виступи були акуратно стесані. У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, хто міг збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були «нікчемами», «покидьками».
Пізніше з власників «в’язаних» будинків виділилась ще одна група, коли було відкрито цегляний завод, і заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.
На загальний подив дехто Філ О’Лірі, бідний, але плідний «доган», із поганенького дерев’яного «свинюшника» одразу ж несподівано переїхав до розкішного цегляного будинку, що не на жарт сполошило увесь вищий місцевий світ. Бачите, тепер дев’ять крижастих дочок Філа О’Лірі претендували на суспільне визнання. Та переважна більшість поселенців оголосили О’Лірі вискочкою і тривалий час не мали з ним ніяких справ, хоча самі обзавелися цегляними будинками років через п’ять.
Вільям Рафтен – найзаможніший господар у громаді – перший звів будинок із червоної цегли. Його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, якого таки догризла дружина, і собі став зводити стіни цегляної хати. Бойль, щоправда, обійшовся без мулярів і клав цеглу сам із своїми сімнадцятьма синами. Рафтен і Бойль, хоч обидва й «оранжмени», були непримиренними ворогами, а їхні дружини зі шкіри пнулися за першість у громаді. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько при переїзді сам заплатив за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і щоразу йому шипів на вухо:
– Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!
Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочці меду. Але від правди не втечеш – його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойлю дали тут дармову ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль був і залишиться назавжди «пасажиром», а старий Рафтен – «емігрантом».
Ось до такої громади потрапив Ян. Тут слова «доган» і «пратисон», «зелений» і «оранжмен» символізували запеклу ворожнечу.
Розмовляли у Сенгері мішаною мовою. Старе покоління вихідців з Ірландії говорило з акцентом, вплітаючи у свою мову велику кількість ірландських слів. Такі люди як Рафтен говорили вже рівніше, ну, хіба що могли вставляти ірландські слова у запалі. Молоде покоління вже говорило без акценту, та всі як один стали гаркавити в ніс, подібно до канадців із глушини.
Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до просторої їдальні, яка водночас слугувала за вітальню і кухню. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.
Місіс Рафтен сказала:
– Семе, йди привітайся з Яном. – Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й протягнув:
– При-и-ивіт!
Потім знову сховався за грубку і нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.
Хлопцеві довелося скоритися волі батька і поміняти улюблену школу на життя в селі. Трохи посумувавши, він навіть з радістю поїхав з Бокнертона в село. Як багато нового він побачить за рік! І не буде недільної школи. Можна забути про відвідування церкви! Натомість настане привільне життя на лоні природи, серед полів та лісів – це ж справжнє щастя! Та ось прибувши на місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього геть сумним. Йому не було на що скаржитись, але темна хмара розпачу миттю затулила йому світ. Губи його тремтіли, й він весь час кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі підступно навертались. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.
– Він тужить за домівкою, – сказала вона чоловікові. – Та це скоро мине.
І вона відвела Яна за руку нагору до спальні.
Через двадцять хвилин місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:
– Нічого, любий. Завтра все буде гаразд. – і пішла, залишивши хлопця самого.
Звідки взялися тоді розпач і жах? І куди вони зникли вже наступного дня? Ян так і не дізнався про це. Зранку хлопчик вже з цікавістю вивчав своє нове оточення.
Вільям Рафтен мав кілька добротних ферм, вільних од застав. І його майно зростало з кожним роком. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, хитруватим, за що його не дуже любили сусіди. Та, здавалось, Рафтену було байдуже до їхньої нелюбові, адже з часом він лише багатів. Він суворо ставився до всіх навколо, але був чуйним і лагідним зі своєю сім’єю. Хоча і м’якосердим його не назвеш. Рафтен з нуля нажив своїх статків без сторонньої допомоги. Здавалося, за життя він зазнав стільки горя, що його серце скам’яніло, та його рідні знали, що в грудях у нього б’ється добре серце. Часом Рафтен і з домашніми поводився різко і владно: його не можна було ослухатись, він не повторював двічі своїх наказів. Тільки з малечею та дружиною він завжди був лагідний. Щойно на хлібному ринку він був холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів, а за годину вдома він уже ніжний, люблячий батько, підкидує на коліні свою маленьку донечку і незграбно жартує з веселою дружиною.
Рафтен не отримав належної освіти й навіть погано читав, а тому дуже поважав «книжних людей». Він вирішив дати дітям «усе те, що в цьому напрямку можна придбати за гроші»; імовірно, це означало «навчитися швидко читати». Сам він читав лише недільними ранками, ледь розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А «важливими» для нього були рубрики: «Хлібна біржа» та «Новини з рингу». Сам Рафтен був непоганим боксером, тож любив читати докладні звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити дружині, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що її зовсім не цікавить його улюблений вид спорту.
Хоча з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він терпіти не міг поганого ставлення до тварин.
– Люди кричать, коли їх б’ють, а бідолашна худобина не може постояти за себе.
Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих коней.
– Сердешна скотина все життя працювала й заслужила, щоб її годували до скону.
Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього на утриманні, одна навіть більше десяти років.
Багатьом сусідам перепало на горіхи від Рафтена за жорстоке поводження з кіньми, але якось він наскочив на справжнього геркулеса, який добряче нам’яв йому боки. Та цей урок Рафтен не засвоїв і, як і раніше, кулаками боронив «бідолашну скотинку».
Усі сусідські хлопчаки мали прибутки від продажу телячих шкур. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали ще молочними. До того ж робили це самі хлопчаки, адже мали за це шкури. За кожну сиру шкуру на шкіряному заводі вони отримували п’ятдесят центів, а за висушену – двадцять п’ять. І тільки Рафтен забороняв своєму синові забивати телят.
– Це безневинна істота, і я не дозволю, аби мій син позбавляв її життя.
Сем за це мовчки дувся на батька, адже в нього через це не було своїх грошей.
Місіс Рафтен була чудовою жінкою, гарною господинею і дуже любила свій дім. Одне лише її завжди бентежило: Вільям часом був надміру суворий до дітей. У Рафтенів колись була велика сім’я, але залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні – інші діти померли.
Обов’язки Яна були одразу чітко визначені. Під його опікою мали бути птахи, свині й корови. А ще він мусив допомагати Сему.
Роботи було багато. Рафтен вимагав виконувати її швидко і сумлінно. Та після цього хлопці були вільні. Рафтен суворо контролював їх лише під час роботи, зате своїм вільним час вони могли скористатися як заманеться.
Ян побоювався грубого Рафтена. Цей чоловік зазвичай мовчав, доки не складав остаточної думки про щось чи когось. Зате тоді відверто говорив усе, що думав. Ян і досі не знав, чи задоволений господар його роботою, тому був стриманим із ним.
II. Сем
Сем Рафтен говорив дуже повільно, розтягуючи слова, а тому й складалося хибне враження щодо його розумових здібностей. Після того як містер Рафтен нашвидку показав Яну свій будинок, Сем розпочав більш докладну екскурсію.
– Оце-е-е віта-а-а-льня, – сказав він, зайшовши у якусь кімнату й навпомацки розшукуючи наглухо зачинене віконницями вікно.
Вітальня в Сенгері – приміщення особливого призначення. Її відчиняють лише тоді, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.
У вітальні стояли такі меблі: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-гойдалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодіон[3] (тридцять два бушелі пшениці – спочатку комісійники запросили сорок), шафа з ящика до мелодіона, один благенький домотканий килим та круглий лакований (!) стіл (дев’ять доларів готівкою, за каталогом – одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом з пейзажами, Біблія та ще кілька товстезних книжок для гостей. Щотижня з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця, і через кілька років виявилось, що вони намертво приклеїлись до лакованого столу. На одній стіні в саморобних рамочках висіли дощечки з іменами померлих членів родини – традиція вшанування покійників у Сенгері. Після поховання в рамку вставляли чорну іменну дощечку. На ній писався вислів із Біблії, підхожий, на думку родичів, померлому.
В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку – ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень.
Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, – колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід – колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.
– Тобі це подобається? – спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».
– Ще б пак, – відповів Сем. – У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.
– А ти знаєш, кому вони належать?
– Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! – відповів Сем.
– І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?
– Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.
– Овва! У вас водяться кролики?
– Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.
– Взи-и-и-мку, – розчаровано протягнув Ян, – я думав зараз.
– Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.
«Упораємося з роботою» – це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.
Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.
– Оце так! – захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.
– Цю сову тато поцілив на стодолі[4], а наймит набив чучело.
Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:
– Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, – заприсягнись!
Ян, звісно, пообіцяв мовчати.
– Ходімо до стодоли, – запропонував Сем.
На півдороги він додав:
– Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.
Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:
– За мною.
Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.
– Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд – це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, – сказав я, – на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім – цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою – тато це напевне знає, бо судився.
Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував:
– А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?
– Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.
– Оце-е-е віта-а-а-льня, – сказав він, зайшовши у якусь кімнату й навпомацки розшукуючи наглухо зачинене віконницями вікно.
Вітальня в Сенгері – приміщення особливого призначення. Її відчиняють лише тоді, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.
У вітальні стояли такі меблі: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-гойдалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодіон[3] (тридцять два бушелі пшениці – спочатку комісійники запросили сорок), шафа з ящика до мелодіона, один благенький домотканий килим та круглий лакований (!) стіл (дев’ять доларів готівкою, за каталогом – одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом з пейзажами, Біблія та ще кілька товстезних книжок для гостей. Щотижня з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця, і через кілька років виявилось, що вони намертво приклеїлись до лакованого столу. На одній стіні в саморобних рамочках висіли дощечки з іменами померлих членів родини – традиція вшанування покійників у Сенгері. Після поховання в рамку вставляли чорну іменну дощечку. На ній писався вислів із Біблії, підхожий, на думку родичів, померлому.
В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку – ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень.
Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, – колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід – колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.
– Тобі це подобається? – спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».
– Ще б пак, – відповів Сем. – У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.
– А ти знаєш, кому вони належать?
– Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! – відповів Сем.
– І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?
– Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.
– Овва! У вас водяться кролики?
– Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.
– Взи-и-и-мку, – розчаровано протягнув Ян, – я думав зараз.
– Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.
«Упораємося з роботою» – це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.
Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.
– Оце так! – захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.
– Цю сову тато поцілив на стодолі[4], а наймит набив чучело.
Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:
– Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, – заприсягнись!
Ян, звісно, пообіцяв мовчати.
– Ходімо до стодоли, – запропонував Сем.
На півдороги він додав:
– Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.
Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:
– За мною.
Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.
– Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд – це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, – сказав я, – на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім – цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою – тато це напевне знає, бо судився.
Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував:
– А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?
– Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.
III. Вігвам
І вже наступного дня хлопці вирішили взятися за справу. Після роботи вони подалися в ліс на пошуки місця для майбутнього табору.
Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для бівуаку[5] – високе, сухе, захищене пралісом.
Ян був у захваті, і цей захват передався Семові – він вже було поривався будувати, та Ян сказав:
– Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші.
– Дурниці, – відповів Сем. – Тато казав, що білий вправніший за індіанця.
– Дурниці! – спалахнув Ян. – Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори.
Трохи випустивши пару, Ян повів далі:
– Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони.
Сем погодився «спробувати» – пропозиція була вельми заманливою.
Тоді Ян нагадав:
– Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі!
– О, це було б чудово, – сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. – А з чого ми його зробимо?
– От слухай, – відповів Ян. – Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори – повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати.
– Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки.
– А ми візьмемо кору в’яза.
– Тоді інша справа. – відповів Сем. – Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план.
Янові така пропозиція здалась дуже слушною – сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано.
Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав.
– Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу – двері…
– Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, – одразу в лоб видав Сем. – А втім, спробуємо. А який розмір?
Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка.
– А чим їх зв’язувати? – запитав Ян.
– Мотузком, чим же ще!
– Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу.
– Придумав! – вигукнув Сем. – Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.
– Як я міг забути! Точно! – зрадів Ян.
І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило – лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину – в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув:
– Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) – Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї.
Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив:
– Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі.
– То он воно що! – сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. – Зрозуміло! Ходіть за мною!
Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником.
– Що це, Яне?
– Не знаю, сер.
– Нумо, подивимось, чи стане тобі сил – зламай гілочку.
Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.
– Це шкіряне дерево, – пояснив Рафтен. – Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут.
Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:
– Через півтори години треба годувати свиней.
– От бачиш, – сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, – батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки.
Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.
Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Каркас був готовий, залишалось тільки обкласти його корою.
Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, – сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших – по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.
Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах.
– Які цвяхи в індіанців?!
– То чим же вони користуються? – запитав Сем.
– Ремінням і… дерев’яними коликами.
– Але ж у нас жердини з твердого дерева, – заперечив практичний Сем. – Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?
– То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом!
Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі.
Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.
– Та ти що! – критично зауважив Сем. – Хіба це по-індіанському – розпалювати вогнище сірниками?
– І правда, – зніяковів Ян. – Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.
– А це вже ні! В нас буде вогонь! – упевнено сказав Сем. – Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища – все одно що пташка без гнізда!
Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:
– Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, – додав він уїдливо.
Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.
– Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», – сказав Ян.
– Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, – відповів Сем.
Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.
– Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.
– А хто ця бабуся Невіль?
– Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.
– А чи немає в неї, часом онуки Бідді? – запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.
Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для бівуаку[5] – високе, сухе, захищене пралісом.
Ян був у захваті, і цей захват передався Семові – він вже було поривався будувати, та Ян сказав:
– Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші.
– Дурниці, – відповів Сем. – Тато казав, що білий вправніший за індіанця.
– Дурниці! – спалахнув Ян. – Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори.
Трохи випустивши пару, Ян повів далі:
– Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони.
Сем погодився «спробувати» – пропозиція була вельми заманливою.
Тоді Ян нагадав:
– Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі!
– О, це було б чудово, – сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. – А з чого ми його зробимо?
– От слухай, – відповів Ян. – Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори – повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати.
– Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки.
– А ми візьмемо кору в’яза.
– Тоді інша справа. – відповів Сем. – Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план.
Янові така пропозиція здалась дуже слушною – сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано.
Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав.
– Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу – двері…
– Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, – одразу в лоб видав Сем. – А втім, спробуємо. А який розмір?
Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка.
– А чим їх зв’язувати? – запитав Ян.
– Мотузком, чим же ще!
– Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу.
– Придумав! – вигукнув Сем. – Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.
– Як я міг забути! Точно! – зрадів Ян.
І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило – лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину – в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув:
– Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) – Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї.
Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив:
– Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі.
– То он воно що! – сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. – Зрозуміло! Ходіть за мною!
Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником.
– Що це, Яне?
– Не знаю, сер.
– Нумо, подивимось, чи стане тобі сил – зламай гілочку.
Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.
– Це шкіряне дерево, – пояснив Рафтен. – Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут.
Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:
– Через півтори години треба годувати свиней.
– От бачиш, – сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, – батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки.
Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.
Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Каркас був готовий, залишалось тільки обкласти його корою.
Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, – сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших – по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.
Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах.
– Які цвяхи в індіанців?!
– То чим же вони користуються? – запитав Сем.
– Ремінням і… дерев’яними коликами.
– Але ж у нас жердини з твердого дерева, – заперечив практичний Сем. – Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?
– То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом!
Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі.
Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.
– Та ти що! – критично зауважив Сем. – Хіба це по-індіанському – розпалювати вогнище сірниками?
– І правда, – зніяковів Ян. – Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.
– А це вже ні! В нас буде вогонь! – упевнено сказав Сем. – Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища – все одно що пташка без гнізда!
Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:
– Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, – додав він уїдливо.
Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.
– Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», – сказав Ян.
– Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, – відповів Сем.
Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.
– Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.
– А хто ця бабуся Невіль?
– Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.
– А чи немає в неї, часом онуки Бідді? – запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.