– Клік-клік-клік – видала вона бойовий клич і помчала назустріч удесятеро більшому яструбу. Чорно-білою стрілою пташка уп’ялась яструбу поміж крил саме в ту мить, коли жайворонок у розпачі припав до землі й сховав голову в очікуванні смертельного удару. Од несподіваного удару яструб із жахом відскочив. Раптом, наче дикий кінь, він скинув нападника і зник у лісових хащах, а мухоловка завернула додому.
– Оце молодець! – промовив Сем із щирим захопленням.
Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки.
Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців.
– Диви, плиска, – кинув Сем.
– Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! – впевнено вигукнув Ян.
– Ну, можливо, не знаю, – погодився Сем.
– А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, – згадав Ян їхню першу розмову.
Сем пирхнув:
– Ну трохи похвастав, з ким не буває?..
Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика – і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці – луговий жайворонок; трохи далі від нього – плиска; внизу, на камінчику – вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух.
– Яка краса! – вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова.
Пташки не терплять вітру, і то був їхній день – довкола панувала мертва тиша.
Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.
Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова.
Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором.
Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.
– Я хотів би лишитися тут назавжди, – сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер.
Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє.
Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів:
– Сова! Велика сова-реготуха!
У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови.
Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»
– Що це? – вигукнув Ян.
Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:
– Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання.
– Це буде чудово! – захоплено вигукнув Ян – Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені?
– Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть – їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.
У деревах пролунав довгий, протяжний крик.
– Ти помиляєшся, – сказав Сем. – Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий.
Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше.
Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі.
– Бачив, бачив? – прошепотів Сем. – Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить.
– Як же хочеться пополювати на єнотів! – знову завів своєї Ян.
– Що ж, давай спробуємо, – відповів Сем. – Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.
– Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар – чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш.
– Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! – палко вигукнув Ян.
– Вірю! – відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.
О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:
– Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно?
– Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.
– Так? – Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями.
– Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, – отак – тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими.
VIII. Священний вогнь
– Оце молодець! – промовив Сем із щирим захопленням.
Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки.
Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців.
– Диви, плиска, – кинув Сем.
– Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! – впевнено вигукнув Ян.
– Ну, можливо, не знаю, – погодився Сем.
– А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, – згадав Ян їхню першу розмову.
Сем пирхнув:
– Ну трохи похвастав, з ким не буває?..
Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика – і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці – луговий жайворонок; трохи далі від нього – плиска; внизу, на камінчику – вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух.
– Яка краса! – вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова.
Пташки не терплять вітру, і то був їхній день – довкола панувала мертва тиша.
Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.
Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова.
Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором.
Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.
– Я хотів би лишитися тут назавжди, – сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер.
Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє.
Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів:
– Сова! Велика сова-реготуха!
У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови.
Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»
– Що це? – вигукнув Ян.
Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:
– Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання.
– Це буде чудово! – захоплено вигукнув Ян – Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені?
– Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть – їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.
У деревах пролунав довгий, протяжний крик.
– Ти помиляєшся, – сказав Сем. – Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий.
Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше.
Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі.
– Бачив, бачив? – прошепотів Сем. – Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить.
– Як же хочеться пополювати на єнотів! – знову завів своєї Ян.
– Що ж, давай спробуємо, – відповів Сем. – Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.
– Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар – чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш.
– Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! – палко вигукнув Ян.
– Вірю! – відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.
О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:
– Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно?
– Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.
– Так? – Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями.
– Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, – отак – тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими.
VIII. Священний вогнь
– Десять товстих жердин… Дві довших, тонких, – читав Ян уголос свої нотатки.
Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору.
– …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав – сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, – і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції.
Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору.
– …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав – сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, – і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента