Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв
йому луча ться ночувати в Бориславi. А луча ться то щотижня раз, в
п'ятницю, коли при©здить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити
рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть ма ток його доходить до мiльйона,
нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в
Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, - сказати не жаль. А тут
приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених
бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик,
поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на
весь Борислав, - але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв.
Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий:
купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання
людськi. Нi зеленi свiжо©, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух
удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий
раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги
його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов
мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, - тьфу, чи то люди? Чи такi на
свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, - на них
пошарпанi шмати - не то шкiра, не то якесь невидане полотно, - вiд них на
сто крокiв вi незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси
у них - нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов
дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей - дикий, зловiщий!
Кiлька ©х, що помимо ранньо© пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi
видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд ©х
поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, - подумав собi, - якби
видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше
пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi,
проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i
вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату - чистеньку веселу свiтличку.
Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового
дерева, комода i "писемне" бюрко - ось що передусiм насувалося оку. Все
блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння .крiзь
вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало .на гладких,
блискучих предметах. Але очi Германа .вiдвернулися i вiд них, - вiн не мiг
знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв
великий образiв золочених рамах, - на нiм спочили очi Германа. Була се
досить жороша i вiрно списана .картина тропiчно©, iндiйсько© околицi.
Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники - цiлi лiси
бамбуковi Бенгалю. Зда ться, чу ш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру
мiша ться плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi
iкартини троснику не ста , тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору
буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними
групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи
збоку, - iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд не© кiлька газель
прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед
величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor),
сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам.
Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину - хвилька мертвого переполоху - один
блей ухвачено© газелi; один i послiднiй, - а все стадо в дикiм розгонi
пирска на всi сторони, тiльки одна, найбiльша - видко, мати тамтих -
зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися
газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стиска сво©ми
велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати ©й костi. Вiн обкрутив ©©
шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко
голову бiдно© жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою,
блищать, немов у сльозах. Жили на ши© напруженi, - голова, немов доочне
бачиш, кида ться ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змi© блискають таким
злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю сво © сили, що мимоволi мороз
пробiга по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман
Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо
любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi
очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два
примiрники i повiсив один у себе в поко© в Дрогобичi, а другий в
Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурно© газелi,
котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг
жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими
очима, - йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось
незвичайного - велике щастя або велике горе.
Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над
Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув
величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але
сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий
вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом
обезсилювало, усипляло ©х. Органiзм, розстро ний учорашньою ©здою i
домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до то© в полотно
оправлено© книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до
пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi
одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер
голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато
розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер,
перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм
враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед
сво© очi...
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi.
Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i
досi пройма його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане
теперiшн життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб
вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось
важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям
заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув
вiн того прокляття в хвилях сво©х найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз
мара давньо© нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала
горечi-полину в солодкi напо© багатства i збитку. I досi вiн живо нагаду
тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в
Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив
старо© i ще вiдразливiшо© гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi
робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю
пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати
його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо,
дах у кождо© був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота
пересторона подобала радше на одну нужденну ру©ну, на одну велику купу
смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I
воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь
шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася
i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по
кiлька родин, т. . по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних
жидiвок, а кругом кождо© ро©лося, пищало та верещало бодай по п'ятеро
дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, -
найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то
по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог зна
якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут
тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi,
в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим
сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.
I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода
жiнка - всього могло ©й бути 20, а най 22 - то прецiнь вона вже, так
сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших
мiстах, на вироблення котрого склада ться i погане, нездорове помешкання,
i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i
передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригаду
собi, щоб бачив ©© коли оживленою, свiжою, веселою, пристро ною, хоть на
©© лицi виднi були слiди яко©-тако© краси. Лице, колись кругле i рум'яне,
пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок;
губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викро нi, посинiли, вiддулися, очi
помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по
трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв ©© довше при собi
держати i кормити. Старцюго нна вiн взяв iз собою бог зна куди (вiн був
мiняйло i ©здив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та
всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при
матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, - вiн не
затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба
серед чистого поля померли на холеру, де ©х найшли аж десь за тиждень коло
трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн
розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке
застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали
його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих,
заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти
бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i
верещать щосили, - бiгають, доки ©м свiт не закрутиться, а тодi покотом
падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в
гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи
величезних довгохвостих щурiв, що бiгають ©м попiд ноги до сво©х ям.
Виразно нагаду Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi
берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з
його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички,
причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять
нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн,
дитенят, - тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що
напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог зна яким гидом; тотi страшнi
ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком
жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд
холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох,
тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньо© старостi
ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i
послiднiм щастям життя, - йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його
вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в
грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього,
що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн
сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм
притупити нерви, заглушити голови до то© степенi, що нещастя i плач
другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки
обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав
о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз
бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих
кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повно© плати, вiн сплював,
вiдвертався i казав слузi викидати ©х за дверi.
Свою матiр вiн нагаду , як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з
панчохою та клубком в руках та репету хриплим голосом всяку погань, щоби
перекри-чати котрунебудь iз сво©х сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею
зчепитися. Панчоха в ©© руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший
погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями
вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i
клубок, ще недоплетений, не набирали тако© барви, як все довкола -
брудно-сiро©. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк ©й
яким острим словом, - чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла,
посинiла з лютостi, - а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала
без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i
Германовi дiставалося вiддге©, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi
а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б' , чим i
куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно,
що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого
удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в
котрiй вони сидiли, не ©х, а наймлена, - та й ще пригаду собi високого,
грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що
така розхристана, i брав ©© з собою. Часто вечорами i сама мати виходила
кудись i не вертала аж над раном.
Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого
року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо
розвиненого. Сили i живостi дитинно© у нього не було. В ту пору вiн зачав
набирати смаку до лiнивстза i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в
хатi., хоть мати гнала [його] на мiсто продавати сiрники хлопам або
займатися яким другим зарiбком, як другi жидики.
Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш
край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближа ться "кара божа",
довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимо©, нагло© смертi. Аж ось
вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села
пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не
знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд
брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А
хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй
непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було
рятувати хорих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах.
Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що
"потинають" людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали
навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями.
I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд не© бiльше, як
другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав
ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах,
легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти
падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах
та закамарках. Кiлько ©х там перемерло, то лиш бог один зна . Котрi були
ма тнiшi, пови©здили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, -
але зараза i там ©х дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але
у Германово© матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона
серед загально© тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i
голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на
землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до не© i з дитинячою
цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому люто©
смертi. Йому ще i нинi живо сто©ть перед очима вираз ©© лиця, такий
безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз
перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий ©© рух, кожде ©© слово в тотi страшнi
хвилi вiчно© розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав
близько, - материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй,
а проявилася в хвилю найтяжчо© муки. © рука, простягнена, безвладно упала
на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то
випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз
виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.
- Герш, - прохрипiла вона, - не пiдходи... до... мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже
невиразно розумiв, що воно таке дi ться. Шарпане судорогами тiло матерi
почало перекачуватися на всi боки.
- Герш!.. чесно жий! - простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi
упала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до не©, а не менше боячися утiкати.
- Води! води! - прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця,
його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки
вiддалений вiд матерi, того й сам не зна . Навiть не може собi нагадати,
хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все
то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять.
Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло
палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока,
глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд
землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще
живi люди, блима свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi,
прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на
тотi свiтла, - вiн аж тепер почува цiлу пропасть сво © самоти, свого
сирiтства, - його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i
дилькотять, свiт почина крутитися перед ним. Але ось подунув холодний
вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись.
Але голод не переста йому докучати, прогоню поволi все друге, прогоню i
страх i пiдсува йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго
розважувати, - вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першо©-лiпшо©
хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котро©
пiдiйшов, була замкнена, - добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к
другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед
полiз до полиць, до мисника, - всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим
занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його,
вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.
Заспоко©вши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув
мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив
його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн
побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про
власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий
кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на
одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за
мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею
довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих
дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних
станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг
мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав
утiкати з то© улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi
закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих
купами на драбиннi вози та тягнених по вибо©стiй каменистiй улицi, -
прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихо© ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно
не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження
приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до
пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де
яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять,
йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто
крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно...
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому,
було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце,
бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану,
чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок -
стогнання, охання... Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i
загляда до хорих. Вiн дуже ©© злякався i затулив очi. Знов забуття...
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробива ться пискливий, незносний голос,
що довго-довго, одностайно приспiву . Вiн вiдкись нiби зна , що се
шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не зна .
Герман не зна i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть,
вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його
головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля
довго© недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний,
покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його.
серед то© широко© безлюдно© улицi, так як колись вночi при видi огникiв,
що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним
дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи
себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи сво©ми маленькими нiжками по
болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською
мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким
жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи,
облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що
хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзна ш мене? - спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, зна ш? Моя бабка там жила з тво ю мамою, зна ш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам
не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш,
i мо© померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно,
немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже,
плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Зна ш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на
нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата , i кiнь , i вiзок, - по©демо з весною
платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та,
бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не
хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до сво © хати.
Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не
вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно
було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне,
сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць,
де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля
чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало
з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки.
Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi
приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i
нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i
приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман,
скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.
Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на
половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села
здвига ться високо догори споховаста площа, а на полудн ще вищi горбки
переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красу ться невеличкий,
чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй
рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд
Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де
лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначу ться тою,
властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвно© не подиблеш деiнде.
Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих,
пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр
заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонi© показу вам чаруючу
заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрсько© околицi, i розгонисту ширину та
одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась
домашня, близька серцю розма©тiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все
круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух
здоровий, як в горах, але без то© гiрсько© рiзкостi, котра так швидко ста
прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на
сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то
живописними групами, то пестрою шахiвницею...
Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок
добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову
перед всяким "зi сво © вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, -
сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i
ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiяко©
важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "го©",
i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвсько© вiри",
так сказати, дво лиць: одно, котре оберта ться до хлопа, у всiх однаке:
гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, - а друге, котре наверта ться до
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв
йому луча ться ночувати в Бориславi. А луча ться то щотижня раз, в
п'ятницю, коли при©здить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити
рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть ма ток його доходить до мiльйона,
нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в
Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, - сказати не жаль. А тут
приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених
бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик,
поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на
весь Борислав, - але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв.
Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий:
купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання
людськi. Нi зеленi свiжо©, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух
удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий
раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги
його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов
мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, - тьфу, чи то люди? Чи такi на
свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, - на них
пошарпанi шмати - не то шкiра, не то якесь невидане полотно, - вiд них на
сто крокiв вi незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси
у них - нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов
дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей - дикий, зловiщий!
Кiлька ©х, що помимо ранньо© пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi
видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд ©х
поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, - подумав собi, - якби
видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше
пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi,
проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i
вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату - чистеньку веселу свiтличку.
Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового
дерева, комода i "писемне" бюрко - ось що передусiм насувалося оку. Все
блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння .крiзь
вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало .на гладких,
блискучих предметах. Але очi Германа .вiдвернулися i вiд них, - вiн не мiг
знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв
великий образiв золочених рамах, - на нiм спочили очi Германа. Була се
досить жороша i вiрно списана .картина тропiчно©, iндiйсько© околицi.
Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники - цiлi лiси
бамбуковi Бенгалю. Зда ться, чу ш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру
мiша ться плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi
iкартини троснику не ста , тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору
буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними
групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи
збоку, - iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд не© кiлька газель
прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед
величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor),
сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам.
Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину - хвилька мертвого переполоху - один
блей ухвачено© газелi; один i послiднiй, - а все стадо в дикiм розгонi
пирска на всi сторони, тiльки одна, найбiльша - видко, мати тамтих -
зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися
газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стиска сво©ми
велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати ©й костi. Вiн обкрутив ©©
шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко
голову бiдно© жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою,
блищать, немов у сльозах. Жили на ши© напруженi, - голова, немов доочне
бачиш, кида ться ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змi© блискають таким
злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю сво © сили, що мимоволi мороз
пробiга по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман
Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо
любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi
очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два
примiрники i повiсив один у себе в поко© в Дрогобичi, а другий в
Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурно© газелi,
котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг
жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими
очима, - йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось
незвичайного - велике щастя або велике горе.
Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над
Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув
величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але
сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий
вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом
обезсилювало, усипляло ©х. Органiзм, розстро ний учорашньою ©здою i
домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до то© в полотно
оправлено© книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до
пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi
одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер
голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато
розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер,
перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм
враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед
сво© очi...
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi.
Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i
досi пройма його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане
теперiшн життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб
вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось
важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям
заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув
вiн того прокляття в хвилях сво©х найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз
мара давньо© нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала
горечi-полину в солодкi напо© багатства i збитку. I досi вiн живо нагаду
тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в
Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив
старо© i ще вiдразливiшо© гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi
робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю
пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати
його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо,
дах у кождо© був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота
пересторона подобала радше на одну нужденну ру©ну, на одну велику купу
смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I
воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь
шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася
i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по
кiлька родин, т. . по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних
жидiвок, а кругом кождо© ро©лося, пищало та верещало бодай по п'ятеро
дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, -
найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то
по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог зна
якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут
тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi,
в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим
сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.
I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода
жiнка - всього могло ©й бути 20, а най 22 - то прецiнь вона вже, так
сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших
мiстах, на вироблення котрого склада ться i погане, нездорове помешкання,
i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i
передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригаду
собi, щоб бачив ©© коли оживленою, свiжою, веселою, пристро ною, хоть на
©© лицi виднi були слiди яко©-тако© краси. Лице, колись кругле i рум'яне,
пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок;
губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викро нi, посинiли, вiддулися, очi
помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по
трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв ©© довше при собi
держати i кормити. Старцюго нна вiн взяв iз собою бог зна куди (вiн був
мiняйло i ©здив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та
всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при
матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, - вiн не
затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба
серед чистого поля померли на холеру, де ©х найшли аж десь за тиждень коло
трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн
розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке
застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали
його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих,
заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти
бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i
верещать щосили, - бiгають, доки ©м свiт не закрутиться, а тодi покотом
падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в
гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи
величезних довгохвостих щурiв, що бiгають ©м попiд ноги до сво©х ям.
Виразно нагаду Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi
берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з
його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички,
причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять
нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн,
дитенят, - тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що
напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог зна яким гидом; тотi страшнi
ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком
жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд
холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох,
тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньо© старостi
ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i
послiднiм щастям життя, - йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його
вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в
грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього,
що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн
сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм
притупити нерви, заглушити голови до то© степенi, що нещастя i плач
другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки
обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав
о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз
бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих
кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повно© плати, вiн сплював,
вiдвертався i казав слузi викидати ©х за дверi.
Свою матiр вiн нагаду , як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з
панчохою та клубком в руках та репету хриплим голосом всяку погань, щоби
перекри-чати котрунебудь iз сво©х сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею
зчепитися. Панчоха в ©© руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший
погляд могло показатися, шо вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями
вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i
клубок, ще недоплетений, не набирали тако© барви, як все довкола -
брудно-сiро©. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк ©й
яким острим словом, - чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла,
посинiла з лютостi, - а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала
без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i
Германовi дiставалося вiддге©, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi
а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б' , чим i
куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно,
що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого
удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в
котрiй вони сидiли, не ©х, а наймлена, - та й ще пригаду собi високого,
грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що
така розхристана, i брав ©© з собою. Часто вечорами i сама мати виходила
кудись i не вертала аж над раном.
Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого
року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо
розвиненого. Сили i живостi дитинно© у нього не було. В ту пору вiн зачав
набирати смаку до лiнивстза i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в
хатi., хоть мати гнала [його] на мiсто продавати сiрники хлопам або
займатися яким другим зарiбком, як другi жидики.
Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш
край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближа ться "кара божа",
довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимо©, нагло© смертi. Аж ось
вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села
пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не
знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд
брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А
хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй
непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було
рятувати хорих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах.
Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що
"потинають" людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали
навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями.
I Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд не© бiльше, як
другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав
ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах,
легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти
падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах
та закамарках. Кiлько ©х там перемерло, то лиш бог один зна . Котрi були
ма тнiшi, пови©здили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, -
але зараза i там ©х дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але
у Германово© матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона
серед загально© тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i
голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на
землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до не© i з дитинячою
цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому люто©
смертi. Йому ще i нинi живо сто©ть перед очима вираз ©© лиця, такий
безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз
перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий ©© рух, кожде ©© слово в тотi страшнi
хвилi вiчно© розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав
близько, - материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй,
а проявилася в хвилю найтяжчо© муки. © рука, простягнена, безвладно упала
на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то
випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз
виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.
- Герш, - прохрипiла вона, - не пiдходи... до... мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже
невиразно розумiв, що воно таке дi ться. Шарпане судорогами тiло матерi
почало перекачуватися на всi боки.
- Герш!.. чесно жий! - простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi
упала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до не©, а не менше боячися утiкати.
- Води! води! - прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця,
його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки
вiддалений вiд матерi, того й сам не зна . Навiть не може собi нагадати,
хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все
то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять.
Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло
палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока,
глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд
землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще
живi люди, блима свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi,
прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на
тотi свiтла, - вiн аж тепер почува цiлу пропасть сво © самоти, свого
сирiтства, - його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i
дилькотять, свiт почина крутитися перед ним. Але ось подунув холодний
вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись.
Але голод не переста йому докучати, прогоню поволi все друге, прогоню i
страх i пiдсува йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго
розважувати, - вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першо©-лiпшо©
хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котро©
пiдiйшов, була замкнена, - добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к
другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед
полiз до полиць, до мисника, - всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим
занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його,
вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.
Заспоко©вши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув
мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив
його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн
побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про
власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий
кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на
одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за
мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею
довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих
дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних
станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг
мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав
утiкати з то© улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi
закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих
купами на драбиннi вози та тягнених по вибо©стiй каменистiй улицi, -
прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихо© ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно
не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження
приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до
пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де
яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять,
йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто
крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно...
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому,
було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце,
бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану,
чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других лiжок -
стогнання, охання... Якась баба в чорнiм тихо-тихо ходить довкола i
загляда до хорих. Вiн дуже ©© злякався i затулив очi. Знов забуття...
Мов крiзь сон, до йзго слуху пробива ться пискливий, незносний голос,
що довго-довго, одностайно приспiву . Вiн вiдкись нiби зна , що се
шпиталь, але як вiн сюди дiстався i чому - не зна .
Герман не зна i донинi, як довго лежав в шпиталi, на яку слабiсть,
вiдки його взяли i за яку ласку. Враження з-тоге часу мелькають в його
головi, мов вiдблиски далеких блискавиць.
Був сумний осiннiй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши пiсля
довго© недуги перший раз на свiжийвоздух, вiн почувся такий безсильний,
покинений всiми, несвiдущий того, що тепер починати, - страх переняв його.
серед то© широко© безлюдно© улицi, так як колись вночi при видi огникiв,
що тут i там блискали з вiкон. Вiн ледве мiг собi пригадати, що таке з ним
дiялося перед недугою. Йому збиралося на плач, - але якось здужав перемочи
себе i пiшов, куди очi видять, чалапкаючи сво©ми маленькими нiжками по
болотi улицi.
- Герш, Герш! А ходи сюда! - крикнув хтось на нього збоку жидiвською
мовою. Хлопчина обернувся i побачив невеличкого зизоокого жида з рiдким
жовтавим поростом на бородi. На жидi була дрантава бекеша i чоботи,
облиплi по самi кiстки густим болотом. Германовi зразу чудно стало, що
хоче вiд нього той незнакомий жидок, - i вiн мимоволi пiдiйшов к ньому.
- Не пiзна ш мене? - спитав жидок.
Герман кивнув головою i випулив на нього очi.
- Я Iцик Шуберт, зна ш? Моя бабка там жила з тво ю мамою, зна ш?
Герман ледвз-не-ледво пригадав собi Iцка, але на згадку о матерi, сам
не знаючи чому i прощо, заревiв на весь голос.
- Ну, ну, не плач, - сказав жидок благим, добродушним голосом. - Видиш,
i мо© померли, - що робити? Всi померли, всi до одного, - додав вiн сумно,
немов сам до себе, - i Тавба, i бухер, - всi! Ну, ну, ша, тихо, небоже,
плач не поможе! А я гадав, що i ти капорес, а вно ти ще живий!
Герман нiчого не говорив, тiльки хлипав i обтирав очi рукавом.
- Зна ш що, Герш, - сказав Iцик, - ходи зо мною. Герман видивився на
нього, мов не розумiв того слова.
- Куди?
- До Губич! Там у мене хата , i кiнь , i вiзок, - по©демо з весною
платянки мiняти. Хочеш? Ей,тофайнотак жити, - i твiй тато пiшов, та,
бiдний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночi переночувати, а Iцик не
хотiв його покинути i того-таки дня попровадив з собою до сво © хати.
Холера вже притихла, вiдколи пiшли осiннi холоди та сльоти, але люди ще не
вспiли отямитися пiсля страшного нещастя. Загалом по улицях рiдко видно
було чоловiка, а де i показалося людське лице, то таке залякане, нужденне,
сумне та позеленiле, що, бачилося, тi люди повиходили йно що з в'язниць,
де довгi лiта конали в вогкостi, холодi, пiтьмi та всiляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла iляста земля
чiплялася нiг, важила, мов кайдани, так що нашим пiшоходам дух захвачувало
з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволi i незначно, мов слимаки.
Iцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смертi
приходилося, заким долiз до Iцкового помешкання. Його добродушний опiкун i
нiс його на руках, i провадив, радше сказати, волiк за собою, i
приговорював, додавав сили. Пiзно вночi вони дочапали до цiлi, i Герман,
скоро допав лавки, повалився i заснув мов забитий.
Губичi - досить велике село, розложене здовж рiчки Тисьменицi, на
половинi дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На пiвнiч вiд села
здвига ться високо догори споховаста площа, а на полудн ще вищi горбки
переходять в другу високу площу, на котрiй пишно красу ться невеличкий,
чотириугольний, самий дубовий лiс, Тептюж. Само село розсiлося на низькiй
рiвнинi, широкiй, на яких-де тисячу крокiв, котра тягнеться вiд
Бориславського узгiр'я геть-геть долi Тисьменицею аж до Колодруб, де
лучиться а великою Днiстровою долиною. Околиця Губич вiдзначу ться тою,
властивою пiдгiрським сторонам красотою, котрiй рiвно© не подиблеш деiнде.
Не побачиш тут анi острих шпилiв височенних Бескидiв, анi голих,
пошарпаних скал Чорногори, анi стрiмких вимулистих урвищ гiр
заднiстрянських. Тут круговид у дивнiй гармонi© показу вам чаруючу
заманчивiсть i рiзновиднiсть гiрсько© околицi, i розгонисту ширину та
одностайнiсть околиць подiльських. Мила, не грандiозна i страшна, а якась
домашня, близька серцю розма©тiсть барв, предметiв, комбiнацiй - риси все
круглi, лагiднi, гармонiйнi, рiки невеличкi, прудкi, чистi, воздух
здоровий, як в горах, але без то© гiрсько© рiзкостi, котра так швидко ста
прикрою, - а при тiм всiм широкий видна далекi, легко хвилюючi рiвнини, на
сотнi нив, перелiскiв та осель людських, розкинених то рядами, то
живописними групами, то пестрою шахiвницею...
Життя Германа пiшло тепер дiйсно новим ладом. Iцик був чоловiчок
добродушний, не зовсiм сильного характеру, навиклий змалу хилити голову
перед всяким "зi сво © вiри". З "гоями" вiн обходився, як кождий другий, -
сварив i антелив одних послiднiми словами, пiдлизувався другим, шахрував i
ошукував кождого, де i як мiг, не роблячи собi з того зовсiм нiяко©
важностi. Взагалi тут Герман перший раз пiзнав, що то за народ тотi "го©",
i його хлоп'ячий розум швидко покмiтив, що в кождого з "жидiвсько© вiри",
так сказати, дво лиць: одно, котре оберта ться до хлопа, у всiх однаке:
гидке, насмiшливе, грiзне або хитре, - а друге, котре наверта ться до