Гуляшки Андрей. Коштовний камiнь (на украинском языке)

   Зараз у двох кiмнатах нижнього поверху жив з своєю сiм'єю директор кондитерської фабрики "Червона зiрка". Колись робiтник-кондитер, великий майстер виготовлення "п'яної вишнi" та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) - дядько, звертання до старшого] був веселим i гостинним в особистому життi, а на роботi причiпливим, суворим i чесним до педантизму. Вiн був ладен голодувати, аби допомогти комусь у бiдi; за грам перевитраченого цукру на пiдприємствi карав i лаяв, зчиняв такий галас, що навiть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним i знiяковiло ховався у дерев'янiй будцi. Бай Атанас мав право на три кiмнати, але добровiльно вiдмовився вiд однiєї: йому було соромно розкошувати, нiби чокоїн [румунський помiщик], коли стiльки молодих i здiбних людей не мають даху над головою.
   Людина талановита, розумна, вiн виробив для себе своєрiдну просту життєву фiлософiю, якою часто дiлився з дочкою: "Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботi, а за вiрну справу, якщо буде необхiднiсть, iди на смерть з веселою душею". Догадуючись, якi почуття має його дочка до Андрiя, вiн вибрав час, коли тi були разом, щоб кинути реплiку: "Якби я був жiнкою, то не звертав би на тебе нiякої уваги, доки не зробиш якогось вiдкриття в геологiї". I додав, погладжуючи рукою посивiлi вуса: "Я, признатись, i на копiйку не поважаю рiзних iсторичних осiб, примiром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що вiн сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий i п'яти копiйок. Простiше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму життi. Iнакше, на якого диявола ти народився? Тiльки для того, щоб пiдметки стоптувати?"
   Якось Андрiй його запитав:
   - А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?
   Директор "Червоної зiрки" тихо засмiявся:
   - Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачнiшi i найдешевшi.
   Його дружина Севастиця - лiтня, змарнiла жiнка, яка все ще закручувала локони, була родом iз Свиштова, з багатої, але давно збiднiлої сiм'ї. Цiлi днi вона сновигала, як тiнь, по дому i жахалась, побачивши порох на спинках стiльцiв або кинутий недокурок на пiдвiконнi чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонiв пiд час дощiв маленький водоспад. Проходячи мимо цiєї статуї з потемнiлої бронзи, вона стискала губи i вiдвертала голову.
   Другий поверх будинку займали два брати - офiцери прикордонних вiйськ. Зараз там жили їх батьки, лагiднi, спокiйнi люди, пенсiонери. Мати цiлими днями в'язала панчохи та светри для синiв, а батько переглядав iлюстрованi журнали, iнколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у домiно, а коли било дев'ять, гасили свiтло i лягали спати.
   Такими були сусiди Андрiя по квартирi.
   Зрештою, Андрiй зважився-таки i впевненими кроками перетнув подвiр'я.
   У передпокої вiн зустрiв Савку. Вона тримала в руцi товстий пiдручник з хiмiї - готувалась до весняних iспитiв в унiверситетi.
   Квартира була залита сонцем. Все в нiй - свiжопофарбованi стiни i кожна рiч - вселяло почуття впевненостi i спокою, було нiби символом мирного безтурботного життя.
   Дiвчина глянула на нього здивованими очима.
   - Що трапилось? Чому так рано? - спитала вона.
   Андрiй проковтнув слину i напружив усi сили, щоб здаватися спокiйним.
   - Та нiчого, - вiдповiв. - Адже я пiсля обiду вирушаю з бригадою.
   А вона пояснила його передчасне повернення по-своєму: "Хоче бути зi мною в цi останнi години перед розлукою" i зрадiла.
   - Як ти добре зробив! - сказала дiвчина; її очi засяяли. Цi очi говорили ще: "Спасибi тобi, любий! Дуже дякую!" Та Андрiй у цю мить не дивився в них, а хоч би й дивився, то навряд чи помiтив би їх блиск i зрозумiв їх пестливу мову.
   - Чому ти такий блiдий? - раптом стривожилась Савка, i посмiшка згасла в її очах.
   Вiн стояв перед нею височенний, - двi такi дiвчини, як вона, могли б легко заховатись за його широкою спиною. А Савка дивилась на нього спiвчутливо, нiби перед нею була маленька дитина.
   - Нiчого зi мною не сталося, - промовив Андрiй i, не сказавши бiльше нi слова, попрямував до своєї кiмнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.
   Насамперед вiн оглянув стiл. Кiлька блокнотiв, записних книжок, логарифмiчна лiнiйка, кольоровi олiвцi. I бiльше нiчого. Нiчого!
   Андрiй пiдiйшов ближче, переклав записнi книжки, заглянув пiд блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якiй був його ескiз) могла заховатися пiд ними!
   Все це було безглуздо й непотрiбно.
   I все ж вiн порився у книгах, заглянув за етажерку, за стiл, пiд лiжко. Та папка зникла без слiду.
   Юнак сiв на застелене лiжко, сперся лiктями об колiна i похнюпив голову.
   Одна година! Iнженер Спиридонов дав йому тiльки одну годину! Що вiн може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава i зробити новий ескiз?
   Андрiй глянув на годинник, гiрко всмiхнувся i знизав плечима. Для одного тiльки масштабного ескiзу йому треба щонайменше п'ять-шiсть годин...
   Думки його йшли в двох напрямках: однi шукали вiдповiдi на питання, коли i як сталася пiдмiна ескiза; другi крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?
   Пiдмiна ескiза - це просто якась мiстерiя, темна пригода, в якiй немає нiякого просвiтку. Нiби вiн серед ночi раптом потрапив в непрохiдну трясовину, а навколо нього - чорна порожнеча, i тiльки зрушиш з мiсця, зробиш крок, як вiдразу зав'язнеш, вiдчуєш, що баговиння затягає тебе все глибше, розступається пiд тобою, щоб проковтнути зовсiм. Краще, коли вiн стоятиме спокiйно, нерухомо, не робитиме нiяких зусиль, поки не розвидниться.
   Тепер зрозумiло, що цим фальшивим ескiзом вiн зарекомендував себе перед керiвником легковажною i недостойною довiр'я, безчесною людиною.
   Як же далi? Що буде з ним, коли вiн наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дiзнається про цей випадок? А партiйна органiзацiя? Як вiн з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?
   I передчуваючи наслiдки, ганьбу, вiн розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечерi вiн мав здоровий розум i не накреслив пiд впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескiз.
   Вперше в своєму життi Андрiй вiдчув, що йому забракло повiтря i щось стискає серце. На чолi в нього проступив холодний пiт. Вiн випростався, добрiв до вiкна, нiби хворий, сперся на пiдвiконня i закрив очi.
   Севастиця цього ранку пiшла рано, а тому недокурки, викинутi Андрiєм уночi, так i лежали на ще не пiдметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту - вiн не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.
   Як я вже розповiв вам, ця iсторiя розпочалася з дивного випадку. Якби Андрiй взяв себе в руки (але хто на його мiсцi мiг би лишитися спокiйним?), якби Андрiй поборов своє зацiпенiння й збентеження, то мiг би помiтити в купi рiзноманiтного смiття один недокурок з золотим мундштуком. Як i звiдки потрапив цей недокурок пiд вiкно Андрiя, коли, крiм нього, бiльше нiхто не курив у цьому будинку?
   Майте терпiння, - i вам все стане зрозумiло, я вам усе поясню. Хоч це i дуже цiкаво, але не найголовнiше, не найважливiше в моєму оповiданнi. В основi цiєї iсторiї лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскiльки прекраснiшим було прагнення оволодiти ним i наскiльки чистiше й прекраснiше за нього почуття, що запалює на цi благороднi вчинки.
   ...А недокурок з золотим мундштуком...
   Та перш нiж продовжувати свою розповiдь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими iншими героями.
   III
   Я вас попередив ще на початку своєї розповiдi, що беру участь у багатьох подiях, про якi зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цiєї iсторiї, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, - адже ви знаєте, який я сухий i прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарiю. А в цiй науцi, як вам вiдомо, нема нiчого романтичного, i люди, що вивчають її, зовсiм чужi всьому тому, що мої колеги-фiлологи називають "поезiєю душi".
   Знаю, що деякi з вас скажуть: "Що ви говорите, шановний, адже ветеринарiя дала суспiльству чимало громадських i культурних дiячiв!". Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих виняткiв. Хоч я й писав колись вiршi у прозi i перечитував не раз i не два "Страждання молодого Вертера", але в душi лишився такою ж сухою i дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповiданнi другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не бiльше, нiж про iнших героїв.
   Отож, у той час я ще був учнем i готувався складати екзамени на атестат зрiлостi. Вчився в обласному мiстi, а лiтнi канiкули проводив на селi, де жили i працювали батьковi родичi. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловiка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мiй батько вдачею дуже вiдрiзнявся вiд нього. Неговiркий, стриманий, суворий, вiн дуже рiдко смiявся, хоч не був злим. Можливо, його професiя - вiн працював прокурором в однiй юридичнiй установi - привчила його триматися з людьми холодно i насторожено. А може, ця професiя була йому не до душi, не знаю, але якось увечерi я чув, що вiн скаржився матерi. "Який я юрист, казав вiн. - Нiякий! Я мурашцi дорiжку уступаю, за все своє життя курку не зарiзав, а людей засуджую на смерть, наче я вiд них кращий". Вiн мав одну незвичайну пристрасть - збирати стародавнi грошi та речi. Свої юридичнi книги складав у комiрчинi, а книжковi шафи, етажерки i письмовий стiл заставив глиняними черепками, позеленiлими вiд часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавнiми срiбними та мiдними монетами.
   Мiй дядько був зовсiм iншою людиною. Нiякi незгоди його не смутили, завжди вiн мав бадьорий i веселий вигляд.
   На пiвночi до села пiдступали кiлька рядiв низьких i круглих гiр, якi поступово, хвилями спадали в рiвнину, що розкинулась широко, скiльки сягає око. Глибокi рови перерiзали вшир i вздовж цi полисiлi гори, вбираючи в себе дощову воду, i влiтку сюди йшли на водопiй i гуси, i свинi, i навiть буйволи з кооперативної стайнi.
   Опiвднi, в годину найбiльшої спеки, розпочиналась справжня бiйка за кожну калюжку, за кожне болото. Далi, по той бiк гiр, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманнiй далинi з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мiнився рiзними вiдтiнками зеленi, серед якої черепичнi покрiвлi хатинок червонiли, наче розквiтлi маки. Все це перемагали золотi барви, - спокiйне море нив та плантацiй соняшникiв, що простяглось аж до обрiю, яскраво-жовте бiля пiднiжжя гiр, янтарне - всерединi i кольору стиглої айви - в оповитiй серпанком далинi.
   На заходi i на пiвднi наше село оточувала низка горбiв, покритих вiковими дубовими та буковими лiсами. Лiси починались тут же, в кiнцi верхньої вулицi, i хоч тут десятилiттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжнi джунглi, легкопрохiднi тiльки в тих мiсцях, де крутились вузенькi лiсовi стежки, перетятi чагарниками i встеленi густим шаром гнилого листя.
   Серед тишi цього старого лiсу повiльно несла свої води спокiйна рiчка, неширока i невузька. Вона чимдалi ширше розливала свої води мiж пологими берегами, - прозора, коли виходила на сонячнi галявинки, чорна - в тiнистих нетрях лiсу.
   Розповiдали, що ночами в цих хащах звучали пташинi голоси, якi промовляли щось, нiби люди, i зловiсно вили шакали; взимку блукали вовчi зграї; ранньої осенi - великi дикi кабани перетинали лiс вздовж i впоперек i доходили аж до сiл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.
   Я не ходив у глиб лiсу, але знав, що там водяться рiзнi звiрi, бо шуба моєї тiтки була на заячому хутрi, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в свiтлицi над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.
   Треба мати на увазi, що, розповiдаючи вам про той край, я описую його таким, яким бачив i сприймав в той час, коли менi було тiльки вiсiмнадцять рокiв i пiшов дев'ятнадцятий. Тодi, не знаю чому, лiс нiбито був якимсь бiльш таємничим i темнiшим, рiчка - повноводiшою i глибшою, виноград на виноградниках незрiвнянно солодшим i смачнiшим. Навiть дядькова хата здавалась менi бiльшою, а сад за нею - таким чудовим, що тепер навiть дивно: чи я став iншим, чи всi цi речi, якi вабили мої очi, були такими ж насправдi звичайними, дрiбними й сiрими, якими я бачу їх зараз.
   Хоч у мене суха, прозаїчна вдача, i менi завжди були чужi поетичнi химери, але в тi роки я все-таки дуже любив увечерi вилазити на якийсь горб за селом i звiдти спостерiгати захiд сонця, наближення ночi, аж поки над головою не почнуть лiтати кажани, а на потемнiлому небi не замерехтять незлiченнi золотi зiрки.
   Я стояв, дивився i нiчого не думав - тiльки радiв. Це була дивна, тиха радiсть! Не знав, що мене бiльше радувало: золотий захiд сонця i череди худоби, якi повертались з пасовиська, чи далекi гори, що пiдняли свої фiолетовi плечi в рожевому заходi сонця, а може вози, повнi пшеницi, що з протяжним скрипом тяглися по битiй дорозi недалеко вiд мене.
   Хлопчиком я був таким же замкнутим i холодним. Бувало встану раненько, як тiльки почую, що тiтка вийшла в сiни кинути зерна куркам, нарубаю трохи дров, розведу в пiчцi вогонь, сяду на високому триногому стiльцi i, розкривши рота, дивлюсь на полум'я i стежу, щоб не википiло молоко в закуреному казанку.
   Чудовi були тi прохолоднi синюватi ранки, в яких вiдчувалось пробуджене, але ще сонне життя! Як пахла дика герань, що росла бiля колодязя, i якою холодною й прозорою була колодязна вода в першому витягнутому в цей день вiдрi!
   А тiтка тимчасом поставить бiля пiчки невеличкий столик, наллє пряженого молока в глибоку миску. А в дворi Шарко крутить хвостом i дружньо позирає на мене.
   Та ось дядько, взувши сандалi на босу ногу, пiдперезавши тоненьким ремiнцем полотнянi штани i накинувши свiтлий пiджак, вiтається зi мною ласкавою, приємною посмiшкою, знiмає з полички розмальований глечик, наливає чарку жовтої горiлки i одним духом випиває її. Потiм вiдламує окраєць хлiба, посипає сiллю i прожогом - надвiр.
   Трохи згодом я бачив його верхи на бiлiй коняцi, - вiн виїжджав з ворiт урочисто, наче генерал, що має приймати парад.
   I день розпочинався.
   Я беру якусь книжку, залiзаю в один з плетених кошiв бiля комори, в яких ще лишилась торiшня кукурудза, i витягуюсь на ковдрi, розстеленiй на дошках. Книжка здебiльшого так i лежить нерозкрита. Iнколи прочитував одну-двi сторiнки. Але чи тому, що мошка мене турбувала, чи тому, що заважало сонце, а з читанням дiло не йшло, думки розбiгались, наче горобцi.
   Потiм я йшов у поле. Цiкаво, що весь час мене тягло в поле, а лiс аж нiяк не приваблював. Не любив лiсу, - не був романтиком.
   Я вглядався вдалину; надi мною пливла легенька бiла хмаринка, ластiвки, наче стрiли, прорiзали синяву неба. Всмiхався хмаринцi, махав рукою ластiвкам, а душу сповнювала знову та ж радiсть, схожа на пiсню - не сумну i не дуже веселу, але хорошу, наче її спiвав пташиний хор.
   Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.
   Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.
   За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.
   Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.
   До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!
   Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.
   Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.
   Так було колись.
   Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.
   Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.
   Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.
   Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.
   Бiля колодязя був не бай Дiмо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.
   Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, - ми були сусiдами. Вона була молодша за мене на рiк. Дiвчина як дiвчина. Вiд тiтки чув, що батько вiддав її в агрономiчне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спецiалiстах. Правда?
   У мене були свої турботи, i я майже не помiчав її. Та й до агротехнiки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.
   Мiй батько часто вживає слово "сукупнiсть". Менi також до вподоби це слово. Отож за сукупнiстю усiх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.
   В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупнiсть перетворилась у пустий звук, i вся моя увага полинула до дiвчини, немов пташка, що вилетiла з клiтки. Вона стояла бiля колодязя, i сонце, кидаючи промiння на персикове деревце, освiтило її коси i надало їм шовковистого блиску. В неї було свiтле русяве волосся, що мiнилося золотом у ранкових променях.
   Очевидно, дiвчина щойно встала: вона була в сорочцi, зiбранiй бiля шиї, в ситцьовому фартусi, замалому для неї. Менi впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкiра на колiнах - молочно-бiла, неначе дiвчина одягла на них бiлi, як снiг, наколiнники, що видiлялись над загорiлими литками.
   Дивився я на неї i хоч впiзнав Теменужку, але менi здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навiть не вiдчував, що в мене в руках важка сокира. I як це буває, коли стоїш десь на височинi й дивишся вдалину i щось заспiває в душi, так i тепер у мене у вухах наче задзвенiла радiсна пiсня, нiби все навколо заспiвало, - таку велику втiху я вiдчув.
   На жаль, це тривало тiльки одну-двi хвилини. Невiдомо як, але вона помiтила мене, повернулась у мiй бiк, i її очi зустрiлися з моїми. Я й зараз певний, що у жiнок в кожнiй клiтинцi тiла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку - колодязь був глибокий, i щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тодi б я, звичайно, надивився на неї досхочу.
   - Допомогти тобi? - спитав я дiвчину. Колючий тин був менi по шию, але я спритно вилiз на нього i, слово честi, не помiтив нiяких колючок.
   Вона похитала головою:
   - I сама справлюсь.
   Ще одне зусилля, i я вже був би за тином.
   - Нема потреби, - повторила вона. - Адже це менi не вперше, - i засмiялась.
   А я отак мовчки i стирчав на тину, наче прибитий.
   - Знаєш, - сказала вона i нахилилась, набираючи воду у вiдро, - батько купив менi двi кози. З завтрашнього дня пастиму кiз. Хочеш глянути на них? Обидвi бiлi.
   Дiвчина випросталась i знову глянула менi у вiчi.
   - Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!
   - Зараз прийду, - сказав я.
   - Нi, приходь трохи пiзнiше, - промовила вона, усмiхнувшись, - спочатку я вiднесу вiдро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник i тодi свисну тобi.
   Я постояв ще кiлька хвилин, потiм вона дiйсно свиснула. Скочивши з тину, я побiг до їхньої хати.
   Бай Дiмо, розчервонiвшись вiд холодної води, вiдгортав рукави сорочки.
   - Ти гляди, i мiськi вмiють скакати через тин! - усмiхнувся вiн i подав менi руку: - Ну, будь здоров. - Рука в нього була велика, важка й волога, на нiй випинались мозолi - великi i твердi, як вузли.
   - Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини? - спитав вiн. Бай Дiмо був механiком на паровому млинi.
   - Коли-небудь прийду, - вiдповiв я.
   - Ти вчишся на iнженера?
   Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.
   - Можливо, i на iнженера, - збрехав я.
   - Анастасiй прийшов подивитись на моїх кiзочок, - втрутилась Теменужка. - Я йому сказала, що ти купив менi двох кiзок.
   Як вона встигла одягти кофтину i перемiнити спiдницю - не знаю.
   - Гм, диво яке! - махнув рукою механiк. - Купив їй, щоб мала чим бавитись удень. - I додав тихiше, наче вiдкривав таємницю: - Вона ж у мене одна-однiсiнька, сирiтка, тяжко їй!
   На столик пiд гiллястим горiхом дiвчина поставила хлiб, бринзу, налила меду в тарiлку i запросила нас снiдати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гостi i яка робить все необхiдне, щоб гостi були задоволенi. Бай Дiмо дивився, як вона бiгала по двору, i мовчки хитав головою; я помiтив, що хлiб наче застрявав йому в горлi.
   - Моя хазяєчка! - сказав через якийсь час i зiтхнув. Але зараз же схаменувся i, щоб приховати своє зворушення, вiдразу завiв мову про паровий млин, про вальцi, про те, як вiн винайшов спосiб потрiйного пересiвання бiлого борошна.
   - Якiсть хлiба треба весь час полiпшувати, - спокiйно почав вiн. Колись тiльки сiм'я Печенякiв їла бiлий хлiб. Я працював у млинi i знаю, хто яке борошно молов. Ми Теменужку годували спочатку просяним хлiбом. Першу кашку їй зварили з кукурудзяного борошна. А тому хочу, щоб тепер хлiб був бiлий, солодкий, як булочка. Свiй спосiб пересiвання борошна я тобi покажу. Не думай, що це щось особливе, але уваги варте. Приходь коли-небудь i поглянь! Ось ти збираєшся бути iнженером. Я освiти не маю. Отаким шмаркачем пiшов працювати по чужих людях. А ти вивчишся i зробиш щось бiльше, нiж я. Люди повиннi їсти смачний хлiб, моя дитино. Смачний хлiб полегшує польову роботу i робить веселiшими дiтей.
   Бай Дiмо ще довго розводив теревенi, та я його слухав неуважно: до технiки я не мав особливого iнтересу. Я думав про Теменужку. Чи я був слiпим до цього часу, що не помiчав її краси? Яка дiвчина могла похвалитися таким золотим волоссям, як у неї, такими темними очима, що в них потопаєш, немов у глибочезному вирi?
   Бай Дiмо пiшов до млина, i ми лишились самi.
   Вона прибрала з столу, зiбрала крихти i побiгла до курника навiдатись до квочки.
   - А тепер покажу тобi кiз, - сказала дiвчина. - Тiльки почекай, поки почищу трохи квасолi. Тiльки двi жменьки. - Вона винесла тарiлку, в якiй бiлiла купка квасолi, поставила на колiна i почала чистити.
   - Поставлю квасолю варитись, а потiм виведу кiз. На диво смирнi.
   Я зовсiм не цiкавився її козами, але сказав:
   - Справдi? Дуже радий!
   I щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку i почав перемiшувати квасолю.
   Вона мовчала i раптом розсмiялась:
   - Що ж ти робиш? - спитала. - Вже почищену квасолю змiшуєш з смiттям? Хiба ж так треба?
   Зрештою ми перебрали квасолю. Дiвчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на тринiжку i присiла, щоб розвести вогонь.