Гуляшки Андрей. Коштовний камiнь (на украинском языке)

   - Ну, це вже пробачте! - жартiвливо вiдгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свiже, як у дитини.
   - Тепер тiльки Делчо Єнева нема, - насупився керiвник групи. - Може, й вiн десь наводить ранковий туалет?
   - Ось вiн, ось! - раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямi низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бiк залiзничного полотна.
   Картограф, йдучи пiд руку з стрiлочником, у кепцi набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
   Рано-раненько красна дiвчина
   Та пiшла на бiлий Дунай!
   - Уже встиг клюкнути, красень! - зiтхнув Марко Маринов.
   Делчо тимчасом продовжував:
   Умивати бiле личко,
   Бiле личко, чорнi очi!
   - Не мiг зачекати до обiду! - кинув йому докiрливо "мисливець" Зюмбюлев.
   Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи вiдповiдь.
   - Сумнiваюсь, - нарештi сказав вiн, весело дивлячись на лаборантку. I раптом здригнувся, нiби зненацька облитий крижаною водою. - Зуб у мене розболiвся, товаришу Власев, от я й забiг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний бiль, як вiдомо, дуже заважає.
   - Це факт, - пiдтвердив стрiлочник.
   - От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, засмiявся в бороду Зюмбюлев.
   Вилю Власев знову кашлянув.
   - Товаришi, - почав вiн. - Ось автомашини, якi довезуть нас до села Цвят. Машина, на мiй погляд, справна, напевно, i шини не пошкодженi. Все за те, щоб ми без зволiкань i в призначений час прибули на мiсце. Я прошу вас пiд час їзди не стояти в кузовi, а сидiти на своїх мiсцях.
   - Хто знає, - пробурмотiв картограф.
   Вилю Власев хотiв ще сказати про дисциплiну, але, почувши його реплiку, зовсiм передумав говорити.
   - Займайте мiсця, - сказав вiн. - Я сяду останнiм.
   - Тобто передi мною! - усмiхнувся парторг.
   Бригада прибула в село пiсля обiд, їх радiсно зустрiли старi знайомi, тут вони якось зимували, - допомогли перенести бiльшу частину багажу в читальний зал.
   - Доведеться зачекати - бiльше нiде! - вибачався голова сiльради, а очi в нього хитро посмiхались. - Всi склади забитi зерном, ще будемо молотити. I де ми все дiнемо, не уявляю. В читальнi можна. Зараз такий час, що нiколи про книги думати. Вашi речi не заважатимуть!
   - Своєчасно зiбрати врожай - це найважливiше! - заспокоїв його Павел Папазов. - Якi досягнення?
   - Трохи бiльшi, нiж у минулому роцi. Якщо в нас будете зимувати - на всiх бiлого хлiба вистачить.
   - Радий, дуже радий! - кивнув парторг. - У нас важливi термiновi завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-двi лекцiї на полiтичнi теми.
   - Ви ж дивiться, хоча б мiдь десь знайдiть! - пiдморгнув голова, пiдкручуючи вуса. - Як знайдете, то й наш край трохи розбагатiє: влiтку - на полi, зимою - в шахтах. Трудоднi плюс пiдробiток - оце життя!
   - Хто знає, - хитав головою Делчо Єнев. Вiн був у поганому настрої: сiльмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Нiде прополоскати хворий зуб.
   Вилю Власев склав список речей, i завiдуючий бiблiотекою пiдписався, вiдкрив щоденник на букву "Г" i записав: "Голова сiльради здався менi людиною з багатою фантазiєю. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхiдно давати йому не бiльше одної третини того, що вiн вимагатиме з нас, особливо за коней".
   По обiдi, бiля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулiв, спокiйних й статечних, навантажених рiзним приладдям, iнструментами, похiдною лабораторiєю i двома скринями з провiзiєю. Далi швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловiк, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сiльського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник вiддiлення мiлiцiї вiдкомандирував для охорони табору геологiв вiд непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвiдомлював усю важливiсть дорученої йому начальством ролi i тому гордо дивився поперед себе. Вiн ледве вiдповiдав на запитання, якими засипав його циган - погонщик мулiв, хоч звичайно був досить балакучим.
   Сонце припiкало, вiд бруку вiяло розжареним повiтрям, розiгрiтим щебенем. Низькi горби обабiч дороги поросли рiдкими чагарниками та пожовклою травою.
   Вилю Власев важко дихав, хапаючи повiтря розкритим ротом, по вилицях у нього стiкали бруднi струмочки поту. Але йшов вiн упевненою твердою ходою, час вiд часу скидаючи фетровий капелюх, нiби когось вiтаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповiдав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої "навряд" i "хто зна".
   Андрiй iшов попереду - вiн не почував нi втоми, нi спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простiр окриляли його душу, наповнювали бажанням скорiше йти, добратися до тих мiсць, недалеко вiд яких вiн знайшов чудовий i таємничий берил.
   Ось тут, на висотi, i той поворот. Шосе тягнеться на схiд, зникає, як срiбна нитка, на зеленiй рiвнинi. Праворуч вiдходить стежка, спускається в глибокий рiв, густо порослий лiщиною, i знову пiднiмається вгору, в'ється, наче змiя, i повзе мiж лiсистими схилами все далi на пiвдень. Вона пробирається в тiнявi дубовi лiси, перетинає галявини, розкиданi серед чагарникiв i вкритi буйними високими травами, їхнiй табiр буде на однiй такiй галявинi - там, певно, ще є слiди торiшнього табiрного життя.
   Власне, звiдси починається загадкове.
   Минулого року вони дослiджували пiвденно-схiдний район. Тепер знову продовжать роботу - креслитимуть геодезичнi ескiзи, уточнюватимуть мiсця, куди пiзнiше прийдуть зондери.
   А берил - можливий чи вигаданий берил - лежить на пiвденному заходi, у протилежнiй сторонi. Як вiн тепер пiде туди, як порушить "графiк" Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплiнованим, щоб вiдвернути страшну кару, що нависла над ним?
   Торiк, коли почались осiннi дощi, Андрiй двiчi ходив у пiвденно-захiдному напрямi. Тодi вiн i натрапив на загадковi слiди берила. Але тодi Павел Папазов вважав його "натхненним фантазером", поблажливо посмiювався з його розповiдей, однак все ж старався захистити його вiд нападок суворого начальника i виправдував його вiдсутнiсть у таборi... А зараз?
   Як же йому вирватись, щоб пiти на пiвденний захiд? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустiмо, вiн пiде на риск i дiйсно принесе берил. Хорошi результати виправдають i найстрашнiший риск, виправдають порушення службової дисциплiни. Тодi його не каратимуть i не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним - ось як буде! Але чи є певнiсть, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила - неодмiнно берил? Так, мiнерал, що заповнив щiлину в гранiтi, має своєрiдний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є пiдстави i навiть досить надiйнi, припустити, що це справдi берил.
   Можна припустити... Адже i Плiнiй Старший пише, що в схiднiй частинi колишнього середземноморського басейну, десь в районi Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.
   Вiн геолог i знає, що в найбiльш правдоподiбному теоретичному припущеннi завжди є якась частка сумнiву. В природi багато мiнералiв подiбного кольору i вiдблиску. Гiпотезi, що грунтується тiльки на зоровому сприйманнi, хоч i пiдтвердженiй точним зазначенням мiсцезнаходження i старими iсторичними документами, можна вiрити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентiв... I все ж його певнiсть далеко перевершувала цi п'ятдесят процентiв iмовiрностi. Iнстинкт чи надмiрний оптимiзм? А може, це нез'ясовне iнтуїтивне пiзнання iстини, яке звуть передбаченням?
   Таємна пiдмiна ескiза посилила в душi Андрiя певнiсть, що це передбачення вiрне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий i останнiй риск. Вiн не належав до тих гравцiв, якi вiдчайдушне бiгають за м'ячем i слiпо прориваються до ворiт противника. Вiн грав обдумано i добре зважував кожну свою дiю на футбольному полi.
   Спокiйно проаналiзувавши все, вiн прийшов до висновку, що йому все-таки необхiдно вирушити на пiвденний захiд, не повiдомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тодi буде? результати можуть бути хорошi i поганi, а в умовах, в яких вiн дiятиме, поганих може бути два: вiн позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам iз знаком мiнус протистояло одне позитивне - берил...
   Я мiркую так: якби Андрiй по своїй природi справдi був позитивною людиною, розсудливою i врiвноваженою, вiн би здався i хоча б тимчасово покiнчив з своєю манiєю берила. Цифрам i богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахункiв: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина вiдмовилась би закласти навiть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.
   Але Андрiй, як ви побачите далi, не вiдмовився вiд гри, рискнув навiть партквитком i своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, якi б хорошi почуття не викликала вона в мене. З моєї розповiдi ви, напевно, помiтили, що я поважаю тiльки розсудливих, врiвноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий i врiвноважений. На жаль, Андрiй не був таким. Гравцем вiн був спокiйним, - не заперечую. Та в життi (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полонi своєї, я б сказав, божевiльної пристрастi. Я говорю "божевiльної", бо об'єктом цiєї пристрастi є камiння. Так, камiння, як це не дивно... Правда, i я пiд час прогулянок збираю гладенькi кольоровi камiнцi; вони менi дуже до вподоби, iнколи ховаю деякi з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному мiсцi, на верхнiй поличцi моєї етажерки, наповнена рiзними гарними камiнцями. Прозорi, як краплини роси, червонi, наче обкипiлi кров'ю, синюватi, як вечiрнi присмерки в полi... Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у менi спогади, часто дають розраду в смутнi хвилини, навiваючи спокiйнi мрiї... Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвiдчились у цьому. Я нiколи не став би ризикувати життям заради неживої речi. Пристрасть до каменiв (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелi...
   Та повернiмось до Андрiя.
   Вiн сiв праворуч, неподалiк вiд шосе, i розмiрковував, куди завiв його невiдомий противник. В ньому боролися двi сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведiнку. Пристрасть до каменiв посилала пiд три чорти мiщанську розсудливiсть, штовхала до негайних дiй, вселяла вiру в успiх цiєї вiдчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, - вiн хитро зайняв найвигiднiшу позицiю. Вiн не мав нiчого проти каменiв, але нагадував про рiзнi неприємнi речi, якi зустрiнуть Андрiя, коли вiн уперто шукатиме їх.
   "Все-таки я пiду їх шукати, але розумно!" наполегливо вирiшив Андрiй, якому набридла ця гамлетiвщина.
   Вiн хотiв був пiдвестись, але почув поблизу кроки - легкi, певно, не чоловiчi.
   - Ледве наздогнала тебе, - посмiхнулась лаборантка, важко дихаючи. Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед i вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна бiля тебе сiсти?
   - Постiй трохи, поки вiддишешся, - порадив Андрiй.
   Вiн пригадав, як вночi, в найтяжчi для нього хвилини, тiльки ця дiвчина зважилась пiдiйти до нього. Вона сказала йому спiвчутливi хорошi слова; вони пiдбадьорили, вселили вiру в перемогу. Звичайно, вiн вийшов би з скрутного становища i без цих слiв, бо не був слабкодухим, але вчора ввечерi вiн був iншим - почував себе бiльш нещасливим i вперше в життi - одиноким.
   - Тепер уже можеш сiсти, - сказав їй нарештi.
   Дiвчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила i сiла.
   - Треба йти по цiй стежцi, - показав вiн. - I все лiсом, лiсом... десять кiлометрiв звiдси.
   Рашеєва ще не бувала в цих мiсцях.
   - Як тут гарно! - вигукнула вона. I додала, лукаво посмiхнувшись: - Я постараюсь не вiдставати вiд тебе.
   Але Андрiй не слухав. Вiн не вiдводив погляду вiд вершини гори на заходi, за якою ховалось сонце. Почувши, що вiн зiтхнув, дiвчина докiрливо похитала головою:
   - Знову ти пiддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальнi романи давно вийшли з моди, як мереживнi комiрцi моєї тьотi. Таких комiрцiв тепер нiхто не носить.
   - Звичайно, - погодився Андрiй ї вiдразу пожвавiшав: - Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективнi романи? Нi? Жаль! Тодi ти мене не зрозумiєш!
   - Спробую, - вiдповiла вона.
   - А будеш менi вiрити?
   - Якщо розповiдатимеш про себе - так. Усьому повiрю.
   - Навiть якщо це буде схоже на казку з "Тисячi I одної ночi"?
   - Повiрю.
   Юнак глянув їй у очi. Вони були яснi й чистi, наче сапфiри. Таким очам можна довiритись.
   - I нiкому нi слова не скажеш?
   Дiвчина глянула здивовано.
   - А парторговi?
   - Навiть йому. В усякому разi поки що не можна!
   Така вiдповiдь її збентежила. Що за таємниця?
   Вона поклала на його руку свою.
   - Невже ти зробив якийсь злочин?
   Андрiй посмiхнувся.
   - Хтось дiйсно зробив злочин, але цей "хтось" - не я. Вiн невидимий, бродить по свiту в шапцi-невидимцi!
   Вiн повинен був розказати комусь про цю дивну пiдмiну ескiза. Випадок був таким неймовiрним, таким фантастичним, що кожний мiг розсмiятись йому в лице. "Що це ти вигадуєш?" скажуть йому. А Павел Папазов може навiть образитись.
   Тiльки ця дiвчина повiрить йому, бо певна, що вiн не обманщик, що вiн не може брехати.
   Вони пiшли по звивистiй стежцi, пробираючись мiж чагарниками. Андрiй розповiв дiвчинi, як вiн накреслив свiй геодезичний план i як сталася з ним "метаморфоза". Лаборантка мовчки напружено слухала його. "Невже й вона не вiрить?" на мить засумнiвався Андрiй.
   - От i все, - закiнчив вiн.
   Вони вийшли на галявинку.
   - На твоєму мiсцi я б не блукала одна в такому глухому мiсцi, прошепотiла Рашеєва. - Одна куля iз засiдки, - i цього досить, щоб покiнчити з твоєю загадковою iсторiєю. Адже нiхто, крiм тебе, не знає того мiсця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
   - Досi нiхто не знав, - сказав Андрiй. - Але тепер, мабуть, знають. "Невидимий" знає.
   - Якщо ти продовжуватимеш своє i шукатимеш мiнерал, - вона пiдняла палець, - то цьому можуть покласти край пострiлом.
   - Можливо, - промовив Андрiй. Вiн трохи помовчав, потiм посмiхнувся. Що ж ти менi порадиш? Здатись, скласти зброю?
   - Але ж вони тебе вб'ють, - схвильовано прошепотiла Рашеєва. - Я певна, що вб'ють. Люди, якi не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться нi перед чим, аби закрити тобi рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе i свого добились. Але це їх перша i найменша спроба.
   - Хоч i вб'ють, - сказав Андрiй, - нiчого! Я все-таки їх перехитрю. Вiн подивився дiвчинi в очi i довiрливо поклав їй руку на плече. - Я накреслю поверховий план тiєї мiсцевостi i дам його тобi, щоб ти зберiгала. Якщо зi мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
   Рашеєва нiчого не вiдповiла, тiльки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потiм почала розпитувати Андрiя про хазяїв його квартири, про сусiдiв, що живуть на верхньому поверсi, про розташування його кiмнати i чи можна залiзти до нього через вiкно.
   - Я теж подумав про вiкно, - сказав Андрiй. - Цiлу нiч думав про це вiкно. "Невидимий" проник через нього - це факт. Я замкнув дверi, ранком вiдiмкнув, - ключi лежали на тому ж мiсцi. Замикаюсь я тому, що у мене в столi - службовi матерiали, якi не для чужих очей. Папазов кiлька разiв попереджав мене. А якось навiть сказав: "Ось прийду колись уночi перевiрити, i тобi добре перепаде, якщо дверi будуть незамкненi!" Вiн не знає, що я живу на першому поверсi, iнакше й вiкно заборонив би вiдчиняти! Пам'ятаєш, як вiн вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечерi вiдкритий. Наскiльки вiн хороший i добродушний в особистих стосунках, настiльки суворий i вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв... А вiкно... Так, вiкно тiєї ночi було вiдчинене до ранку. Але як можна залiзти у вiкно, коли воно на висотi двох з половиною метрiв над землею? У мене зрiст майже два метри, i то я ледве дiстаю до нижньої рами. Треба пiдскочити, щоб добратись до вiкна, дертися по стiнi, i знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся... Але так чи iнакше, "невидимий" пролiз через вiкно... Якщо це не якийсь дух, - усмiхнувся Андрiй.
   - Тепер уже немає значення, як злодiй забрався в кiмнату. - Вона глянула навколо i пiдiйшла до нього ближче. - Важливо iнше - хто цей "невидимий"?
   - Ах! Звiдки ж я знаю? - зiтхнув Андрiй.
   - Вiн десь поблизу, - стиха промовила дiвчина. - Вiн стежить за тобою, не зводить з тебе очей.
   Андрiй iнстинктивно озирнувся.
   - Бережись! - в її очах свiтились i тривога, i благання. В цю хвилину вони були подiбнi до тих дивних кристалiв, у прозорiй глибинi яких темнiє, наче привид, тiнь другого невидимого кристала. - Бережись, - повторила дiвчина. - Роби те, що пiдказує тобi совiсть i серце, але будь обережним. Я не раджу тобi складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: "Забудь про цей берил!" Але я боюсь... Менi здається, що трапиться щось лихе.
   Вона здригнулась i тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмiшкою:
   - Хай це лихе не станеться з тобою.
   Через кiлька хвилин їх наздогнали iншi геологи: Вилю Власев вдав, що не помiчає Андрiя. Вiн спинився, вийняв блокнот-щоденник i записав пiд буквою "А", де була характеристика Андрiя: "Дуже спритний i на рiвнiй дорозi i в горах. Це треба мати на увазi при виборi його супутника. Може заморити будь-кого до смертi. Обличчя Рашеєвої було блiде, мабуть, вiд перевтоми сердечних м'язiв!" Побачивши лаборантку з Андрiєм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж пiдморгнув йому з виглядом змовника, - мовляв: "Продовжуй, я тебе розумiю, не бiйся!" А Павел Папазов вiдiзвав Андрiя вбiк i запитав як нiколи холодним i рiзким тоном:
   - Оце так ти додержуєш дисциплiни?
   - Чим це я порушив дисциплiну? - здивувався Андрiй.
   - Чим? - парторг помовчав. - Ти дiйсно наївний чи прикидаєшся наївним? Менi здається, що прикидаєшся, - продовжував вiн. - Тут не кабiнет iнженера Спиридонова. Тут такi номери не проходять безслiдно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, i тут етикет розумiють iнакше. Тому скажу прямо, без зайвих слiв: забороняю тобi деморалiзувати людей своїм iндивiдуалiзмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче вiдокремитись вiд колективу i блукатиме, де захоче i як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти - вперед, другий - назад, третiй - налiво, - що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслiдувати твiй приклад? Ти комунiст, твоя поведiнка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподiльне цiле. А ти тiкаєш вiд людей, проявляєш iнтелiгентський iндивiдуалiзм, руйнуєш колектив! Хiба ж так можна?
   Цi слова були дуже неприємнi, дошкульнi, але Андрiй слухав, схиливши голову, "Правду каже, - думав вiн, - я зробив погано, вiдокремившись вiд колони i випередивши всiх". Зараз вiн почував себе в ролi гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.
   - Я ж говорив тобi цiєї ночi, - продовжував Павел Папазов, - партiйна органiзацiя обговорюватиме питання про твою поведiнку, i ти не надiйся, що тобi потуратимуть i пробачать твої дурощi. Я вже тобi порадив: опам'ятайся, - стань найбiльш дисциплiнованим, роби все можливе для спокутування своєї провини. Я любив тебе i тепер люблю, наперекiр усьому, але востаннє повторюю: будь кращим iз кращих! Не цурайся колег, дружи з ними, довiряй їм все, що в тебе на душi. Чому ти не порадився зi мною, перш нiж зробити такий недоречний вчинок з ескiзом? Я б сказав Спиридонову, що ти не маєш нiяких серйозних даних i твоя гiпотеза поки що фантазiя, i вiн би не вимагав вiд тебе нiяких геодезичних ескiзiв. До того ж, не треба було йти до нього з першою-лiпшою дурницею, що потрапила тобi пiд руку! Хiба ж не так? Нiчого б не трапилось, якби ти заздалегiдь порадився зi мною. Менi до вподоби дерзання молодi. Коли ти минулої осенi заговорив про берил, я єдиний, ти це добре знаєш, не розсмiявся тобi в очi. Не смiявся, хоч був певний, що це нiсенiтниця. Юнаки марять про подорожi у стратосферу, на Марс. I нехай! Найбiльш неймовiрна фантазiя лiпша за мiщанський спокiй, пияцтво чи марнування часу на покер та бридж. Я завжди пiдтримував дерзання, але тебе, як видно, переоцiнив. Ти дуже швидко втратив чуття реальностi. Ти став надто самовпевненим i почав робити дурницi. Я тепер думаю так: якщо тебе не приборкати, то ти пропадеш, скрутиш собi в'язи. Менi не хочеться, щоб ти скрутив собi в'язи. I я не допущу, щоб ти ганьбив свiй колектив, безчестив партiю, членом якої ти є. Ось чому нiяких потурань тобi не буде, - без дозволу начальника бригади ти не маєш права вiдхилятись вiд графiка. Що б не придумав - подiлись зi мною, з Вилю Власевим. Знову ж таки нагадую тобi: я маю спецiальнi iнструкцiї вiд Спиридонова i всi повноваження тримати тебе в шорах. Май на увазi!
   Андрiй вислухав дуже спокiйно цю довгу промову, але останнi слова нiби шмагонули його по обличчю. "Шори"! Чи заслужив вiн на таке? Все через ескiз, отой проклятий ескiз!
   Ну, гаразд. Але хiба до випадку з ескiзом не було нiяких позитивних фактiв у його роботi? Невже одна недоречнiсть може знищити гiднiсть людини?
   Вiн був дуже стриманий, а тому промовчав. Але серце йому стиснув бiль.
   Битий шлях, що перетинав лiс iз сходу на захiд, виходить на центральне шосе пiвденнiше нашого села, саме бiля млина, де працює бай Дiмо, батько Теменужки. Кажуть, що коли Фракiя була римською провiнцiєю, цей шлях з'єднував Аполлонiю з Фiлiппополiсом. В цьому може бути частка правди, бо й зараз на ньому можна виявити слiди стародавньої кам'яної дороги. Тепер цей шлях з'єднує тiльки два-три села, i ви марно б шукали його в найбiльш детальних географiчних картах. Вiн нiде не позначений. Це нагадує вiдомий латинський афоризм про славу. Я пишу про шлях не через його минуле, а тому що бригада Вилю Власева розташувалась обабiч нього.
   Уявiть собi густий, глухий лiс переважно з низьких, розлогих дубiв. Лiс цей в кiлькох мiсцях перерiзують дубовi видолинки; подекуди в ньому зустрiчаються пологi схили, перетятi гнилими деревами, купи сiрого камiння, порослого лишаями та мохом. Крiзь гiллястi крони дерев променi сонця ледве проникають, i тому тут завжди зеленкуватi похмурi сутiнки, повiтря вологе, насичене запахом прiлого листя i гнилого дерева.
   Такий лiс на пiвденному заходi. На сходi вiн набагато рiдший, свiтлiший i поступово губиться серед широких ланiв Чорноморської низини.
   З одного боку табiр Вилю Власева виходить у лiсову гущавину, а з другого - на схiд, де горизонт незрiвнянно ширший i чистiший. Старий римський шлях проходив посерединi табору, дiлячи його на двi половини.
   Лiворуч вiд шляху, бiля великої палатки Вилю Власева, стояли двi меншi, - в однiй з них була похiдна лабораторiя, у другiй - склад. Ще шiсть палаток бiлiли по другий бiк.
   Що iще розповiсти?
   По обiдi для бригади час минув непомiтно, в напруженiй роботi. Вже смеркало, але нiхто не збирався запалювати традицiйне табiрне багаття.
   Павел Папазов видiлив нiчнi варти i пiшов спати останнiм.
   Ранком усi встали бадьорi, помились холодною водою з джерела, що било в сусiдньому видолинку. Пiсля цього всi накинулись на сандвiчi, приготовленi Марком Мариновим. Цей пристрасний любитель квiтiв був визнаним майстром випiкання млинцiв та налисникiв. Вiн пов'язав бiлим фартушком кругленький живiт i люб'язно побажав усiм колегам приємного апетиту.
   - Перекусiть, бо в дорозi може бути все, - пiдморгнув вiн.
   Андрiй машинально жував, не помiчаючи, що кладе в рот. Марко загорнув два сандвiчi в прозорий папiр i обережно поклав йому в кишеню, прошепотiвши:
   - Вiзьмеш оце. Потiм захочеться їсти. Це дає енергiю, а ти молодий i витрачаєш її бiльше за всiх. Я в твої роки з'їдав дюжину за один раз.
   Пiзнiше Вилю Власев зiбрав геологiв у своїй палатцi, розклав на похiдному столi карту, кашлянув два-три рази i почав водити по нiй пальцем.
   - Ось цей район, який ми повиннi вивчити... тобто довивчити, - сказав вiн. - Торiк, як вам вiдомо, ми встановили тiльки загальнi мiнералогiчнi данi мiсцевостi. Зараз потрiбно уточнити, напрями рудоносних жил. Крiм того, як бачите, тут є один сектор, позначений лiтерою "X". Вiн лежить у пiвденно-схiдному напрямку пiд гострим кутом до нашого табору i має форму рiвнобедреного трикутника, основа якого перетинає схiдну пiвдугу лiсу. Цей район треба дослiдити геологiчно i мiнералогiчне, накреслити карту i провести пiдготовку до зондових дослiджень.
   - Хоч би тiльки не менi, - тихенько зiтхнув Марко Маринов.
   Вилю Власев якийсь час мовчав, розкрив папку i вийняв кiлька запечатаних канцелярських конвертiв.
   - Тут я позначив маршрут i завдання кожного з вас. Брав до уваги вашi можливостi, географiчний рельєф, взагалi все. Позначив також i контрольнi термiни, отож, на мiй погляд, не може бути нiяких непорозумiнь. Розгляньте цi маршрути, i, якщо у когось виникають сумнiви, той нехай виясняє, поки є час. За пiвгодини ми повиннi бути в дорозi!
   Коли на столi лишився тiльки один конверт, Андрiй iз стиснутим серцем простягнув руку. Так вiн i думав! На конвертi стояло "Сектор X. Андрiй Андрєєв i Делчо Єнев". Замiсть того, щоб дiстати завдання по розвiдуванню районiв, сумiжних з тим мiсцем, де вiн бачив зелений камiнь, йому доручалося дослiдити мiсцевiсть у зовсiм протилежному напрямку! Може, "невидимий" i тут має свою руку?
   - Ти незадоволений маршрутом? - запитав його Папазов.
   - Незадоволений, - вiдповiв Андрiй.
   Парторг задумався.
   - А зi мною пiшов би?
   - Не хочеться менi йти на схiд, - зiтхнув Андрiй. Але, зрозумiвши, що видає себе, вiдразу додав: - Я завжди вiддаю перевагу пересiченiй мiсцевостi, де було б бiльше височин, гiр, вершин! Сектор X великий i рiвний, наче сковорiдка! Це не по менi!
   Вилю Власев саме в цю мить проходив мимо, i парторг поклав руку на його плече.
   - Чи не можна зробити замiну? - запитав вiн i кивнув у бiк Андрiя. Ось вiн вiддає перевагу захiдним районам, - туди його тягне. Дай його менi, а замiсть нього нехай iде, скажiмо, Iгнат Арсов, вiн має досвiд. На нього покластись можна. Ви згоднi?
   Керiвник бригади насупився.
   - Невже ви гадаєте, товаришу Папазов, - звернувся вiн своїм звичайним офiцiальним тоном до помiчника, - невже гадаєте, що хтось iнший, крiм Андрєєва, зможе за два тижнi справитися з районом X? Ви кажете - Арсов. Чудесно! Арсов прекрасний геолог. Йому можна вiрити на 90 процентiв. Але вiн повiльно ходить, особливо в сонячнi днi. Такiй людинi я не можу довiрити дослiдження району X.