Гуляшки Андрей. Коштовний камiнь (на украинском языке)

   Вiн бiльше нiчого не сказав i, поправивши капелюх, вiдiйшов.
   Павло Папазов знизав плечима.
   - Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. I, безперечно, вiн має рацiю. Вiн помовчав. - Кiнець кiнцем, по-моєму, немає нiякого значення: чи будеш ти в районi X чи в районi У. Хорошому геологу з гострим оком всi райони однаково цiкавi.
   Вiн потиснув йому руку.
   - Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисциплiни, i доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!
   В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:
   _Вона._ Вiзьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвiйна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.
   _Вiн._ Щиро вдячний. Але ковдру не вiзьму. Стривай, якщо шеф вирiшить прикрiпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навiть з радiстю. Я завжди вiддаю перевагу живим джерелам тепла.
   _Вона._ Можеш вiддавати перевагу чому хочеш, - це мене не обходить. А ковдру все-таки вiзьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лiвої ноги. Я це точно знаю. Вiн був футболiстом, i в одному з матчiв його хтось вдарив, i з того часу ушкоджене мiсце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб вiн уночi вкривався моєю ковдрою. Пiклування про товариша - перша вимога соцiалiстичної моралi.
   _Вiн._ Яка шкода, що мої кiнцiвки здоровi! Просто вмираю вiд муки, що вони здоровi! Чесне слово картографа.
   _Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалiєш, що здоровий? Що за дурницi!
   _Вiн._ Якби я був хворим, як Андрiй, може б ти i про мене потурбувалась! (Зiтхає). Може, й мене б приголубила добрим словом i тому подiбне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь вiд нього.
   _Вона_ (вдаючи, що не чує). Вiзьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Менi казали, що в цьому мiсяцi будуть часто йти дощi.
   _Вiн._ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!
   _Вона._ Бо ти дуже хороший i милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.
   _Вiн._ Менi нiяк не зрозумiло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрiя спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.
   _Вона._ Вiн носитиме стiльки iнструментiв: молоти, кирки, ломи! Невже тобi не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди мiсце для термоса. Глянь, який вiн гарний!
   _Вiн._ Термос!.. А ще що?
   _Вона._ Не бiйся! Це майже все. Лишились дрiбницi. Коробки з бiсквiтами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягiд, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафiнад.
   _Вiн._ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнiм верблюдом. (Рiшуче). Нi! Якби я навiть був ним, однаково не погодився б.
   _Вона._ Ти завжди був добрий i благородний.
   _Вiн._ А яка менi з цього користь?
   _Вона._ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!
   _Вiн._ Тобто "вiн вирушає в дорогу" i подiбне. Так?
   _Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пiр'їнку.
   _Вiн._ Якби я йшов сам, ти б i жменьки солi не поклала менi в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?
   _Вона._ Поклала й сiль, будь спокiйний. Загорнула в папiр разом з бiсквiтами.
   _Вiн_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком... для втiхи.
   _Вона._ Втiхою для тебе будуть мої хорошi почуття.
   _Вiн._ А яка користь вiд цих "хороших" почуттiв?
   _Вона._ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тiльки так робить справжнiй товариш. I я любитиму тебе.
   _Вiн._ I пiдеш за мене замiж?
   Невiдомо, що вiдповiла б дiвчина на його запитання, якби до них не пiдiйшов Марко Маринов.
   - Слухай, голубе, - звернувся вiн до картографа. - В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрiя. Якщо особисто дам йому - вiдмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я i не звертає уваги на дрiбницi. Начальство iснує для того, щоб тримати нас в руках. Скiльки мене тягали! Дивись, не забудь!
   Вiн поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всмiхнувся лаборантцi i, пiдстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг вiн перейти через дорогу, як бiля лаборантки й картографа вирiс Зюмбюлев.
   - А, ти тут, зраднику! - прогримiв придушений басистий голос Зюмбюлева. - Все бiля жiночої спiдницi крутишся! Я ж говорив тобi вночi, по очах бачу, що ти за один! - Зюмбюлев повернувся до лаборантки. - Вiн з перелiтних птахiв, май це на увазi, дiвчино! Iнакше зав'язнеш.
   - Навряд! - сумно похитав головою картограф.
   Зюмбюлев набрав серйозного вигляду i, озирнувшись навколо, витяг iз задньої кишенi своїх мисливських бриджiв пляшку i спритно засунув її пiд пакунок з яблуками.
   - Щоб тiльки не помiтив Папазов, боронь боже! - застерiг вiн.
   Вiн вп'явся очима в картографа i, посмикуючи борiдку, сказав похмуро:
   - Це даю вам обом з Андрiєм, та бiльше для нього. Хай прополiскує час вiд часу горло. Скiльки ми перетерпiли разом минулого лiта! А ти, голубчику, дивись менi у вiчi i мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собi! Я злий i нiкому нiчого не прощаю. Тiльки жiнцi своїй прощаю один-два рази на рiк, коли повертаюсь з вiдряджень. Це у морякiв та в нас, геологiв, такий закон. В усiх iнших випадках, - вiн покрутив вуса, - я нещадний. Я й сам мiг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось вiн дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись менi!
   Вiн насварився кулаком i пiшов.
   Табiр поступово стих, спустiв. Залишилось тiльки троє: Вилю Власев, лаборантка i сторож з села Цвят. Циган погнав мулiв пастись.
   Прощаючись з Андрiєм, лаборантка причепила йому гiлочку дикої геранi до куртки i шепнула:
   - "Невидимий" з нами. Дивись, сам не ходи по темних мiсцях. Увечерi не розпалюй багаття!
   VI
   Замiсть того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днiв, Андрiй вже на сьомий повернувся в табiр.
   Рiк-пiвтора тому я випадково зустрiвся з картографом Делчо Єневим, i вiн одразу мене впiзнав, як це не дивно. Наберiться терпiння, я розповiм, коли й де ми познайомились того лiта. Цiкаво, що вiн з першого погляду впiзнав мене, хоч спочатку i не мiг згадати, хто я i де ми зустрiчались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш i запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомi дуже нiяковiють, коли я починаю з ними розмову, нiби не розумiють вiдразу, хто я i де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважнiстю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамiчну епоху.
   Так от зупиняю я Делчо Єнева, привiтно тисну руку i посмiхаюсь.
   - Як ся маєте? - питаю. - Як справи?
   - Дякую, - вiдповiдає вiн. - Я здоровий, i на роботi все гаразд.
   - В наших краях буваєте? - i вигукую: - Якi там змiни!
   Вiн нiяково посмiхається.
   - Пробачте, - каже, - якi це краї ви маєте на увазi?
   Я пояснив йому, i вiн вдарив себе по лобi:
   - Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!
   Я сказав, що вибачатись нiчого, бо час, звичайно, йде, ми змiнюємось i таке iнше. Вiн слухав мене, посмiхаючись, i навiть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборiв.
   - До речi, - сказав вiн, - це добре, що ми зустрiлись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часiв.
   Я не люблю пити, та коли зайшла мова про "тi славнi часи", то, зрозумiло, без будь-яких вагань вирiшив зрадити свої принципи.
   - Гаразд, - погодився я. - По одному келиху з охотою!
   Ми зустрiлись о шостiй годинi, а розiйшлись о дев'ятiй, коли офiцiантка люб'язно порадила нам бiльше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.
   Ми багато дечого пригадували з того, що було в те лiто, i кожну пригоду вiдзначали цоканням келихiв. Найбiльше говорили про лаборантку, але я вам передам тiльки ту частину спогадiв Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповiдi про Андрiя.
   "Ми вийшли з табору мовчазнi, навiть трохи незадоволенi. Ти повинен мене зрозумiти - я мав пiдстави бути в кислому настрої, бо нiс на спинi великий вантаж. Причому бiльша його частина належала не менi. Я нiс тi речi, що призначались для Андрiя, i стогнав пiд тягарем плаща й ковдри, якими закохана жiнка хотiла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, i це найбiльше мене мучило. Ти, певно, мене розумiєш? Взагалi гадаю, що не знайдеться чоловiка, який почував би себе щасливим у такiй ролi! Безсумнiвно, немає такого. Отож, настрiй у мене був поганий, i я йшов похмурий, час вiд часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже i йому тяжко? Рюкзак? Дiйсно, вiн був набитий рiзними речами, з нього стирчали якiсь держаки, кiлки, та для його широких плечей це була дрiбниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. "Щось ятрить йому душу", подумав я i вiдразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескiз iз форелями? Нелегко, коли тобi зробить нагiнку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, i тому я спiвчував Андрiю. "Хоч вiн заслуговує, - думав. Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальниковi показує план мiсцевостi, де водяться форелi". Одначе думав i iнше: "Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дiйти? Чи не так? Є грiх, буде й прощення, правда? Навiщо так переживати? Молодий, здоровий, дiвчата зiтхають по ньому, все життя попереду - чого там сумувати? Та я б на його мiсцi ще й пiдсвистував!" - так я собi думав ї крокував, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Сонце вже пiднялось над лiсом i, хоч не було ще дев'яти годин, припiкало не на жарт. Менi стало так прикро, що я, не кажучи нi слова, цiлком свiдомо намацав пляшку Зюмбюлева, вiдкрутив корок i ковть-ковть - надпив трошки. I знаєш, повеселiшав! Немов вiтерець обвiяв менi душу. А мiй супутник став дибки! "Вiддай!" кричить. I вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, - i вона описала параболу над верховiттям. Я й незчувся, як вона зникла.
   - Але чому? - питаю його. - Адже ж тут нема нi Папазова, нi навiть його тiнi. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок вiд Зюмбюлева, i цей подарунок зроблений тобi? Хiба так можна робити?
   А вiн дивиться i навiть не моргне.
   - Можна, - каже. - Я не маю потреби в таких подарунках.
   Я скипiв:
   - Ах, так? - питаю. - Не маєш потреби! Ану стривай! - зняв рюкзак, розв'язав його i почав кидати пiд ноги Андрiю ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки i пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. - Це, кажу, - не моє. Це, - кажу, - лаборантка дала менi, щоб ти загортав свою лiву нiжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався вiд дощу. Щоб варив собi кофе. Зажди! Ось i варення. Щоб солодив ротик, коли буде гiрко. А яблука вiд Марка Маринова. А напiй - я вже сказав тобi - вiд Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свiй багаж: вiн твiй.
   А вiн дивиться на мене, нiби вперше побачив.
   - Ти не жартуєш? - питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.
   Вiн нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руцi, немов вимiрював його вагу. Обличчя в нього полагiднiшало, стало аж наче нiжним.
   Я зав'язав свiй рюкзак. Вiн став куди легшим!
   - Ну, - говорю йому, - кожен носитиме своє. Ходiмо.
   Сказав, i щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зi мною буває завжди, коли розкаююсь.
   Вiн згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв i термос. Iншi речi сховав пiд кущем i всмiхнувся до мене, наче мiж нами нiчого не сталося!
   - Треба було менi зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речi. - Сказавши так, вiн додав: - Ти ж слабший за мене. Якщо тобi буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спинi втроє бiльший тягар. Така моя комплекцiя. Ти вибач менi, я не знав.
   Я не вiдповiв йому нiчого.
   Якийсь час ми йшли мовчки, i кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, вiн вийняв карту району i сiпнув мене за руку:
   - Приготуй блокнот i вiзьми компас, - сказав менi. - Звiдси розпочнемо.
   Ну... I почали.
   Я й ранiше був в експедицiях, i потiм - це ж моя професiя. Але те, що я пережив у тi днi, - це, кажу тобi, неповторна рiч, фантастична.
   Я знав, що вiн наполегливий дослiдник. Для нього нiяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихiд, - на животi буде повзти, лiзтиме, але добереться куди потрiбно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розiб'єшся об камiння i ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зiпсуєш собi нерви, дивлячись, як вiн перебирає камiнцi, нiби кожен з них - рiдкiсна дорогоцiннiсть, дiамант.
   В цi днi, як кажуть, вiн перевершив самого себе, мабуть, аршинiв на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки вiн не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. I з цiєї митi вiн перетворився на живу геометричну прогресiю. Друга жила розпалила його вчетверо бiльше i так далi, поки вiн не став схожий на невгамовну, несамовиту стихiйну силу, що не знає нi сну, нi вiдпочинку.
   Рив землю - i не до присмерку, а до справжньої, безпросвiтної ночi. Тодi розкладав багаття i при його свiтлi упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точнi координати кожного мiсця, де ми знаходили руду. Вiд ранньої зорi до пiзньої ночi вiн лiчив i перелiчував градуси та кути, креслив ескiзи й карти, наносячи на них пласти i схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри i формули. I сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобi: вранцi я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечнi мандри по всiх колах пекла.
   Прошу тебе, май на увазi й iнше. Сухої їжi вистачило тiльки на три днi. В навколишнiх селах ми без особливих труднощiв дiстали собi провiзiю. На третiй день вiн сказав менi: потерпи, завтра ми повиннi зробити ще це. На четвертий - те. Ввечерi вiн навiть не їв, вiддаючи все, що лишилось, менi. П'ятий i шостий день ми просидiли на сухарях та водi.
   Тепер я питаю себе: навiщо вiн так несамовито працював у тi днi? Що то був за божевiльний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днiв. А ми завершили дослiдження i картографування району за сiм. В останнiй вечiр я спитав його:
   - Ну хiба такi темпи не божевiльнi? Ти що? Жити тобi набридло, чи що?
   А вiн мовчав i мовчав, якось сумно посмiхаючись.
   - Якщо тобi тяжко, - то лишайся тут, - сказав зрештою. - Або повертайся в табiр. Я, - каже, - i сам справлюсь з ескiзами. Як хочеш, я не примушую тебе!
   Ось так менi говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Вiн немов старiв щодня на кiлька рокiв. Тiльки очi блищали, палаючи, нiби в лихоманцi.
   Як його залишити? Адже i я маю якусь гiднiсть? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, i в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.
   Ось так було.
   На сьомий день в обiд ми закiнчили дослiдження. Доводилось тобi взнати справжню радiсть? Я до того ще нiколи нiчого подiбного не вiдчував. Ту радiсть, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радiсть, а якесь дике почуття, нiби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напiй!..
   Андрiй - подумай тiльки! - взяв на плечi свiй рюкзак, та ще й мiй. Мiй рюкзак був доверху набитий камiнням. А я вже й так ледве плентався, - звiдки в мене сили нести його?
   Ми зробили зупинку на тому мiсцi, де Андрiй сховав провiзiю лаборантки. Все було цiле. Тiльки бiсквiти були з'їденi до крихiтки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тодi побачила моя жiнка, як я загрiбав просто пальцями варення! Справжнiсiнький тобi готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нiзащо не вийшла за мене замiж.
   Ото запихаюсь я, очi блищать вiд блаженства, а мiй герой з'їв лiниво один-два кусочки цукру, нiби щойно встав з-за новорiчного столу. Потiм сiв на пеньок i старанно поголився.
   Коли ми вже наближались до табору, я вiдчув, як щось кольнуло менi в шлунку. Голова в мене пiшла обертом, я передав папери Андрiю, через силу доплентався до палатки i, як був, одягнений впав ниць на ковдру. Все потонуло в страшнiй iмлi".
   Тепер ви дозвольте менi самому продовжити оповiдання, хоч я i розумiю, що це дуже незручно, - адже вся моя розповiдь, по сутi - переказ того, що я чув вiд iнших людей, свiдкiв i учасникiв цiєї цiкавої iсторiї.
   Як я вам уже казав, у таборi бригади, крiм сторожа з села Цвят i цигана, що доглядав мулiв, лишились тiльки Вилю Власев та лаборантка Рашеєва. Ви помилитесь, якщо подумаєте, що цi люди тiльки й знали, що спати i проводити час в пустих розмовах та прогулянках по околицях. Можна з певнiстю сказати, що вони виконували свою роботу не менш сумлiнно, нiж iншi члени бригади.
   Вилю Власев вставав рано, iнколи ще перед сходом сонця, вiдламував кiлька шматкiв черствого хлiба, брав ящик i сiдав на низенького мула Мiлчо. Мiцно обхопивши руками його волохату шию, вiн погойдувався на його спинi. Коли словами, коли цiпком поганяв вiн мула до тих мiсць, де працювали геологи, i, орiєнтуючись без компаса, завжди знаходив потрiбне мiсце в одноманiтному, густому й рiвному лiсi, без дорiг i стежок. Перевiряв роботу, давав поради, потiм складав у бесаги зiбранi проби, прикрiплював їх до мулячого сiдла i о четвертiй годинi дня повертався в табiр. Лаборантка Рашеєва приймала вiд Власева проби i одразу ж бралась до дiла. Вона робила аналiзи, описи. Терези, лупи, мiкроскоп, спиртiвки, склянi пробiрки, - все включалося в дiю, щоб вiдкрити iстину - тобто наявнiсть металу i процент цього металу в гладеньких грудках руди.
   А сторож, стоячи бiля входу в палатку, дивився на всi цi процедури i, розкривши рота й похитуючи головою, прицмокував. Вiн без упину дивувався спритнiй, як бiлочка, дiвчинi, i шанував її навiть бiльше, нiж "командира". Вона здавалась йому чарiвницею, якiй вiдкриваються таємницi природи. Цей нiмий подив перетворився в дивну прив'язанiсть: вночi вiн стояв на вартi тiльки бiля її палатки i готовий був застрелити кожного, хто б спробував завдати дiвчинi якогось лиха.
   Вилю Власев зустрiв Андрiя недружелюбно, насупившись, як зустрiчають непрошеного i неприємного гостя. Знов якась безумна iдея запаморочила йому голову! Що тепер з ним робити? Дослiдження району через нього затягнеться, це в основi зруйнує стрункий робочий графiк. Тепер усi намiченi строки поламаються i ясна, обдумана i добре спланована система виявиться мильною булькою.
   - Ну, доповiдай, - пробасив вiн, не дивлячись на нього, i подумав: "Яке стягнення накласти на нього? I чи не послати рапорт Славi Спиридонову"?
   - От я i повернувся, - промовив Андрiй. Вiн обiйшов стiл i всмiхнувся. - Повернувся, як бачите, благополучно.
   - Так, я бачу, що ти повернувся, - почав Вилю Власев, намагаючись надати обличчю суворiшого вигляду. - Це очевидно. Та в зв'язку з цiєю очевидною iстиною я хочу з'ясувати ось що: хто дозволив тобi залишити робоче мiсце? Кого ти спитав, перш нiж достроково припинив дослiдження?
   - Ви даремно здiймаєте галас, - засмiявся Андрiй. Вiн потер почервонiлi вiд безсоння очi i помовчав. - Ви бачите в менi тiльки скомпрометовану людину, так?
   - Не зовсiм, - вiдповiв Вилю Власев. - Все-таки ти ще не повнiстю скомпрометований. По-моєму, ти втратив щось близько шiстдесяти процентiв свого доброго iменi. Тридцять процентiв казками про берил i другi тридцять отим свинством перед Спиридоновим. Але тепер я бачу, що ти на шляху до втрати i тих останнiх сорока процентiв.
   - I менi шкода, - сказав Андрiй.
   Вiн вийшов i за кiлька хвилин повернувся з двома повнiсiнькими рюкзаками. Потiм вийняв з планшетки ескiзи картографа й обережно поклав їх на стiл.
   - Шкода, що й на цей раз ви далекi вiд iстини! - Андрiй сiв бiля столу, витяг цигарку i спокiйно закурив. Це була перша цигарка, яку вiн курив пiсля семиденної перерви, з часу, коли вiн покинув табiр. - I про минуле помиляєтесь, i догадка ваша про теперiшнє невiрна. Дозвольте, хоч менi дуже незручно поправляти такого досвiдченого, як ви, зауважити, що в теперiшньому припущеннi немає i одного процента iстини. Воно цiлком вигадане.
   Вiн пiдвiвся, розв'язав рюкзаки i постукав пальцем по ескiзах.
   - Це геодезичнi ескiзи району X. Тридцять штук. Якщо ви нанесете їх на загальний план району, то будете мати повну картину мiсцевостi i напрямкiв рудних жил. Є й проби з кожного мiсця. - Вiн показав на рюкзаки. - На етикетках я позначив тi ж номери, що й тут, в ескiзах, - отже, картина ясна.
   - Стривай! - перервав його Вилю Власев, вiдступаючи назад вiд столу. Що ти хочеш сказати? Що вже дослiдив увесь район?
   Андрiй, не вiдповiдаючи, зiм'яв недокурену цигарку i викинув її.
   - Ти розiгруєш комедiю, як перед Славi Спиридоновим, чи що!
   - Район дослiджений по градусах вiялоподiбних з точнiстю до одної мiнути.
   Вiн струсив попiл з рукава i вийшов.
   Бiля його конусоподiбної палатки стояла лаборантка. Побачивши його, вона притисла руки до грудей i зблiдла.
   - Нiяких пригод, - усмiхнувся Андрiй i запитав, пильно дивлячись їй в очi: - Ти часом не хвора?
   - Чому ти повернувся? - прошепотiла вона i похитала головою. - Це погано. Треба було витримати до кiнця!
   - Невже? - позiхнув Андрiй. - До кiнця! - Вiн зняв куртку й розправив плечi. - Знаєш що, - сказав вiн, - дай трохи аспiрину Делчо Єневу. I чай приготуй йому, якщо можеш. Недобре, що ти хворiла.
   Андрiй витягнувся на плащ-палатцi i закрив очi.
   - Напевно, з часом... Що я хотiв сказати тобi?
   Голос його стих.
   Дiвчина присiла в головах, схилившись над ним.
   - Що?
   Та вiн уже дихав глибоко - заснув.
   Рашеєва встала, оглянулась, побачила в кутку палатки свою ковдру з мериносової вовни, розгорнула її i тихенько, затамувавши подих, дбайливо вкрила Андрiя.
   Тiльки вийшовши з палатки, вона глибоко вдихнула повiтря i раптом побачила сторожа, який стояв по той бiк шляху i махав їй рукою.
   - Тебе головний кличе, - крикнув вiн.
   А "головний", уткнувшись носом в ескiзи i не вiдриваючи вiд них очей, сердито пробурмотiв:
   - Каже, що дослiдив весь район. Байки! Вiн взагалi фантазер. Але для чого вводити в оману людей? Я певен, що половина цих проб з етикетками звичайнiсiнький щебiнь!
   - Зараз же почну перевiрку! - сказала, зашарiвшись, лаборантка.
   - Дивись добре! - пiдняв палець Вилю Власев. - Краще приглядайся! - Вiн помовчав. - А втiм, я перегляну цi ескiзи i сам прийду допомогти тобi. Ти розпочинай.
   Другого ранку Вилю Власев приготував кофе у великому кофейнику i послав сторожа покликати Андрiя. Коли геолог увiйшов у палатку, вiн запропонував йому сiсти, налив чашечку кофе i стримано всмiхнувся.
   - Результати перевiрки вийшли на твою користь, - сказав Вилю Власев, голосно сьорбаючи кофе. - 3 шiстдесяти чотирьох проб тiльки одна не дала належного результату. Взагалi можна вважати, що ти завдання виконав задовiльно.
   - Бiльш-менш! - засмiявся Андрiй.
   - Безперечно, - вiв далi Вилю Власев, - найбiльш приємно, що район цей багатий мiддю, - отже, дослiдження пiдтвердило вiрнiсть моїх передбачень. Тепер я напишу начальнику служби рапорт з проханням прислати зондерiв.
   - А для мене покарання не попросите? - закинув слiвце Андрiй.
   Вилю Власев задумався. Вiн поставив порожню чашечку на блюдце, потримав, розглядаючи вiзерунок, що утворився вiд осадку кофе на днi чашечки i, нарештi, промовив:
   - Твiй випадок досить складний. По-моєму, ти заслуговуєш i покарання, i похвали. Причому сорок процентiв покарання ї шiстдесят процентiв похвали. Я б похвалив тебе за те, що з шiстдесяти чотирьох проб тiльки одна виявилась негiдною. А покарав би за твою несамовиту запальнiсть. Справдi, чого, власне, ти досяг цим необдуманим штурмуванням часу? Виснажив i себе, i товариша та ще й порушив мої плани. Я видiлив для дослiдження району чотирнадцять днiв, а ти завершив роботи за сiм.
   - Це справдi бiда, - зiтхнув Андрiй.
   - Так, - кинув Вилю Власев. - В певнiй мiрi бiда. Наша дослiдницька робота вимагає спокiйної ритмiчностi, все має бути вказано наперед i уточнено. А ти ставиш мене перед здiйсненим фактом, ламаєш увесь графiк! Що лишиться вiд цього графiка, якщо нiхто не буде дотримуватися строкiв, передбачених мною? Взагалi не буде графiка. Настане хаос, каша. Взагалi анархiя i нiгiлiзм.
   - Погано, - зiтхнув Андрiй, ледве стримуючи смiх.
   Вилю Власев помовчав.
   - Ось що, - сказав вiн, повеселiшавши. - Я визнаю, що район дослiджений. Але вважатиму, що роботу закiнчено лише 15 липня, тобто це буде через шiсть днiв. В такому випадку i ритмiчнiсть буде збережена, i графiк не постраждає вiд змiн. Все лишиться в повному й строгому порядку.
   - Коли повернемось у Софiю, - зауважив Андрiй, - я прославлю перед найвiдповiдальнiшими людьми ваш соцiалiстичний метод роботи.
   Вiн з притиском вимовив слово "соцiалiстичний", та керiвник бригади, як видно, не збагнув, до чого це. Вiн навiть всмiхнувся:
   - Недобре хвалити своїх начальникiв, - сказав Вилю Власев.
   - Хвалити їх, чи нi i як - це вже моя справа. - Андрiй пiдвiвся. - Я вiльний? - запитав вiн, i обличчя його витяглось, нiби вiд того, яка буде вiдповiдь, залежало щось дуже важливе, вирiшальне в його дальшому життi.
   - Та роби як знаєш, - розвiв руками Вилю Власев. - Iншi групи укомплектованi, працюють, i, якщо я направлю тебе до них, ти своїм несамовитим запалом дезорганiзуєш усiх, внесеш розлад. Нiхто не зможе йти з тобою в ногу, бо там нема делчо-єневих, яких би ти водив за нiс, а є тверезi люди з спокiйними нервами, чужi будь-якому авантюризму. Нi, будь ласка, навiть не проси, щоб я тебе направив до них. Таких речей я не допущу!
   - Ех, шкода! - полегшено зiтхнув Андрiй. - Як скажете, так i буде. Буду вас слухатись.
   - Так, так! - Вилю Власев задоволене глянув на юнака i потер руки. Треба слухатись! В тобi є домiшка летючого темпераменту. А добрi поради для слухняних людей - немовби хiмiчнi каталiзатори. Вони прискорять випаровування цiєї домiшки в твоєму характерi, i згодом ти станеш позитивною, зрiлою людиною. Так. А зараз ти вiльний - я не хочу морочитися з тобою. У мене й без того досить неприємних турбот. Подумаю про тебе вранцi 15 липня.
   Андрiй вийшов, не поспiшаючи, та, зробивши кiлька повiльних крокiв, враз зiрвався i побiг до палатки. Схопив рюкзак i бiгом кинувся до лаборантки.
   - Ти завiдуєш складом? - запитав її i, не чекаючи вiдповiдi, поквапливо почав викладати: - Менi потрiбна вiрьовка для лазання по скелях... крiм того, десять пар сталевих скоб для схiдцiв. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, - вiн постукав по рюкзаку. - Пачку сухарiв, трохи кофе, цукру i бiльше нiчого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову iнша iдея!