Гуляшки Андрей. Коштовний камiнь (на украинском языке)

   - А товариш Андрєєв потiм розповiсть тобi, як одного разу наповнив обидвi кишенi коштовними смарагдами, - пiдморгнув Делчо.
   Андрiй поклав цигарку в попiльничку, зачинив вiкно i повернувся до картографа:
   - А потiм ти розкажеш, як тебе викинули через вiкно на вулицю. Гаразд?
   Делчо Єнев зблiд i прихилився до спинки дивана.
   - Вибач, я пожартував! - промовив вiн.
   Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.
   - I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.
   В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.
   - Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонiчну музику до-мажор, - заявив Зюмбюлев. - Тiльки не гнiвайтесь!
   Вiн примостився бiля дверей, укрився плащем, i за хвилину з кутка почулось голосне хропiння, - наче кипiв великий казан.
   Делчо Єнев хоч i любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, вiн одразу ж розкаювався i всiляко намагався задобрити його. Так було i тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючiше мiсце, вiн не мiг заспокоїтись i нiби на голках сидiв. Йому дуже хотiлося заглянути в сусiднє купе, посидiти поруч з лаборанткою, але хiба вiн мiг лишатися спокiйним, коли тут, бiля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришiв.
   Пiдсiвши до Андрiя, вiн боязко поклав руку на його плече i лагiдно всмiхнувся.
   - Ти не повинен на мене гнiватись, - сказав вiн. - З цього... Ну, з смарагдiв... берила... всi глузують, i це справдi смiшно. Але найбiльше смiються з тої карти, що ти показав, - з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.
   Андрiй мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вiкна, нiби там, у непрогляднiй темрявi, було щось таке, що тiльки вiн бачить i розумiє.
   - Завтра ти поглузуєш з мене, - i квит! - закiнчив картограф i пiдвiвся, посмiхаючись. Вiн нахилився над дзеркалом, що висiло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою i вийшов в коридор.
   Павел Папазов провiв його поблажливою посмiшкою i, опустивши абажур, пiдсiв до Андрiя; якийсь час вiн мовчки дивився на нього i нарештi похитав головою:
   - Ех, друже мiй дорогий! - зiтхнув вiн. - Навiщо ти таке собi накоїв? Для чого? Чому, скажи на милiсть? Який бiс штовхнув тебе подати Спиридонову цей смiховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собi думав? Коли б я на власнi очi не бачив цього ескiза, то нi за що не повiрив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повiрив би, хоча б увесь свiт був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазiї про цей берил. Химери властивi юностi, тому я крiзь пальцi дивився на твої, скажу прямо, смiшнi й дурнi теорiї та гiпотези. Хто в молодi роки не мрiє, не фантазує, не намагається дiстати зiрки з неба? Але ж мрiї i фантазiї - то одне, а такi жарти в серйозних справах з своїми начальниками - то зовсiм iнше. Та ще, коли цi начальники - шановнi люди, як, примiром, iнженер Спиридонов. Як тобi отаке спало на думку?
   Андрiй слухав його, не вiдриваючи погляду вiд вiкна. Що вiн мiг сказати? Що карта, яку вiн показав Спиридонову, не справжня, не його?
   - Найгiрше в усiй цiй iсторiї це те, що ти комунiст, член партiї. Комунiст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня - все це несумiсне iз званням комунiста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партiю, що жартуєш з найсвятiшим у нашому життi?
   До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.
   - Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!
   Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.
   Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.
   - Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!
   - Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.
   Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.
   А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.
   На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: "Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!"
   Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.
   - Про якi це смарагди вiн каже?
   - Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.
   Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?
   А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.
   - Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?
   Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.
   - Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.
   - Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.
   Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:
   - Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...
   - Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.
   У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього "великих" дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...
   Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.
   Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.
   Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.
   Колись вiн був футболiстом - грав центральним нападаючим i знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всмiхнулось, раптом опинитись "поза грою". Перед очима ворота, поле вiльне - вiрний гол - i тут рiзкий свисток суддi рiже нерви, як хiрургiчний нiж: офсайд. Якщо ти надiєшся на слiпий випадок i сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: "Трюк не вийшов". Але ж коли оборона ворога з своєї iнiцiативи зумiла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до ворiт i нiчого не пiдозрiваєш, - тодi раптовий свисток суддi дiє, як удар ножа в спину.
   Трапилось так, що вiн опинився в становищi "офсайд" у життi. Невидимi вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смiшного фантазера i наївного брехуна.
   Вiн був спокiйним гравцем, звик аналiзувати гру навiть в найбiльш напруженi, критичнi хвилини.
   Що ж трапилось?
   По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескiз пiдмiнюється кумедним топографiчним творiнням.
   По-друге. Викрадення справжнього ескiза i пiдмiна його iншим не знищувала гiпотези про берил, бо вона була в його мозку, iснувала незалежно вiд будь-яких ескiзiв.
   По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескiз, чудово знає мiсцевiсть.
   По-четверте. Гумористичний характер пiдкинутої йому карти - не випадковий, це не плiд веселої дотепностi. Жарти були такi, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.
   З якого метою? Одне з двох: або щоб вiн був звiльнений з роботи, або, коли залишиться, - щоб довгий час був посмiховищем i об'єктом глузування. Такiй людинi, звичайно, нiхто нiколи не буде вiрити.
   П'яте. Вiн буде поставлений у такi "службовi" умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостiйної дослiдницької роботи.
   Це констатацiя фактiв. Тепер треба пiдвести риску i зробити висновки.
   Перший висновок: вiн потрапив у розумно влаштовану пастку i має ворогiв, та ще й неабияких, справжнiх ворогiв.
   Другий висновок. Цi вороги обiзнанi з геологiчною справою, стежили за його роботою i, напевно, їм були вiдомi їхнi розмови з Спиридоновим.
   I знову питання: чому в нього з'явились вороги? Вiдповiдь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залiзо чи мiдь. Мiнерал берил має величезне значення для легких i найлегших стiйких сплавiв. Вiн необхiдний для виробництва реактивних лiтакiв, ракетних двигунiв, стратосферних лiтаючих апаратiв. Ясно, що є люди, якi не бажають, щоб у нас вiдкрили такий мiнерал. Сама тiльки гiпотеза, припущення про його iснування викликали тривогу i страх у деяких людей, змусили їх дiяти, влаштовувати пастки. Цi люди, таким чином, не його особистi вороги, а вороги його батькiвщини, соцiалiстичного ладу.
   Все зрозумiло i ясно, як день. Але яка користь вiд цiєї ясностi? Хто вороги i де вони ховаються, - ось питання, яке треба з'ясувати.
   Поки вороги не будуть викритi, вiн буде "поза грою", в нього будуть зв'язанi руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять "офiцiальних" ескiзiв, становище не полiпшиться. Чому? Тому що нiхто не повiрить шахраю, безсовiсному брехуну...
   Але хто ж вони, цi близькi, а проте - невидимi вороги?
   Iнженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсiм не схоже. Спиридонов - справжнiй комунiст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев - бездоганно чесна людина, до того ж вiн дуже обережний i надто педантичний, щоб пiти на таке дiло. Павел Папазов? Найбiльш чуйний з усiх його колег, єдиний, хто радiв його шуканням i виправдував перед Вилю Власевим його вiдсутнiсть. Iгнат Арсов? Хiба здатний на злочин цей боязкий чоловiк, що страждає манiєю нiкчемностi? Вiн, може, найбiльш здiбний з усiх геологiв, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у iнших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев - надто обмежений; крiм роботи, знає одне - полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремiсника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, вiн весь тремтiв, як дитина, коли починалась гроза, а ввечерi боявся вiдiйти вiд палатки i на п'ять крокiв. Картограф Делчо Єнев? Вiн був легковажний, любив випивати i завжди впадав за якоюсь жiнкою. Але це добрий i хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось iз технiчного персоналу?
   Андрєєв перебрав усi позитивнi й негативнi риси їх характерiв i, нарештi, переконався, що це безглуздо. Насамперед, нiхто з цих людей не мав наукової пiдготовки, щоб креслити геодезичнi ескiзи великих масштабiв. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопiювати?
   Викрити ворога не менш важко, нiж довести iснування берила в земних надрах.
   Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повiрить, що ескiз зник таким дивним способом i що так само дивно на його мiсцi опинився iнший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: "Щоб привернути до себе увагу (подивiться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стiни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина i справдi здiбний геолог), ти по-пiлатовськи вмиваєш руки: мiй план викрали i пiдмiнили iншим!".
   Ось у якiй пастцi опинився Андрiй.
   Що вiн буде робити далi?
   Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому нiби щось надiрвалось, вiн почував себе, як актор, незаслужено освистаний публiкою. Нiчого поганого вiн не зробив, не мав намiру заподiяти комусь неприємнiсть, а його затюкали, зацькували, як звiра.
   Незабаром йому мине тридцять рокiв. Це такий бадьорий веселий вiк. Жахливо, якщо в цi роки починаєш сумнiватися в людях, втрачати вiру в добро, бачиш навколо тiльки сiре, буденне життя, егоїзм i холоднi, байдужi обличчя.
   Ще на початку своєї розповiдi я вже говорив, що я студент ветеринарного iнституту, i ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до фiлософування. Та коли я згадую про всi цi подiї, то мимоволi думаю: чи вiрнi були фiлософськi висновки Андрiя про життя i про людей взагалi? Не знаю, як на вашу думку, але менi здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, вiн усе бачив у рожевому свiтлi. Такi вже вони всi! Я знав одного такого. Якось iшов дощ, та ще який! Цiлi потоки лилися з неба, а вiн iшов вулицею i насвистував. "Iди-но сюди!" гукаю до нього i вказую на мiсце пiд "балконом, де сам сховався. А вiн, веселий, пiдiйшов до мене й каже: "Ходiмо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!". Розумiєте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. I йому було весело, хоч вiн весь був мокрий i з плечей стiкала вода. Отакi бувають щасливцi. Таким був i Андрiй, поки його не спiткало це лихо з планом. Як я вже сказав, вiн бачив усе в рожевому свiтлi. Молоде тендiтне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спiткала бiда, вiн пiд впливом настрою змiнив свої рожевi окуляри на чорнi; а цi чорнi скельця мають незвичайну властивiсть: вони зменшують усе видиме до мiзерних розмiрiв. Цi окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя i на людей крiзь призму своїх настроїв, своєї долi. Я, ветеринар, зовсiм не схильний до абстрактних фiлософських мiркувань i гадаю, що найкраще - це не надiвати кольорових окулярiв. Не знаю, звiдки прийшла до нас ця мода...
   Отож Андрiй стояв, нахилившись над вiкном, i вiтер бив йому в обличчя. Стрункий офiцер в кiнцi вагона лишився сам i з похмурим виглядом курив. Раптом Андрiй вiдчув, що його штовхають пiд лiкоть. Вiн незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось iз його колег. Бiля нього стояла, соромливо i злякано посмiхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали вiдповiдати урок.
   - Ви застудитесь, - сказала дiвчина. - I завтра у вас болiтиме голова.
   Андрiй нiчого не вiдповiв. Рашеєва якусь хвилинку помовчала i спитала:
   - Я вам заважаю?
   Вiн знизав плечима.
   - Та нi, будь ласка, - ї вiдчув жаль до дiвчини. Захотiлося сказати їй щось приємне, але не мiг знайти жодного лагiдного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечi подертому суконному пальтi. I невiдомо чому, спитав зовсiм недоречно:
   - А де картограф? Чому ви залишили його самого?
   Дiвчина почервонiла, але очей не вiдвела.
   - Спить, - вiдповiла вона. - Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.
   - Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.
   - Нiчого, - усмiхнулась дiвчина. - Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].
   - Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.
   - Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.
   - Давно це було, - повторив Андрiй.
   - А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.
   Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.
   - Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.
   - I добре робили, футбол - цiкава гра.
   - Але я так i не полюбила його.
   - I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.
   Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.
   - До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.
   Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.
   Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.
   Поїзд знову помчав уперед.
   - Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.
   - Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.
   Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
   - Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.
   Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.
   - Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.
   - Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли... - вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.
   Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.
   - Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?
   - Нi.
   - А на шахрая?
   - Та що ви кажете!
   - Ну, от i все.
   - А чутки?
   - Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.
   Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
   - Невже вам байдуже, що про вас говорять?
   - Менi все одно, - збрехав Андрiй.
   - Як це все одно?! - вона з докором похитала головою. - Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?
   - Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй. - Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?
   Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.
   - Вам дуже тяжко? - запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..
   Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
   - Спасибi, - промовив вiн. - Дякую тобi за хорошi! почуття.
   - I я дякую тобi, що заговорив до мене на "ти", - вiдповiла вона.
   Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.
   - Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого? - запитала вона, її очi сяяли.
   - Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...
   - Це щось надто складно! - перервала вона. - По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: "Менi все одно!" Так само, як ти колись боровся за перемогу "Академiка", так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття... - вона перейшла на шепiт: - Берил!
   Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.
   - Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.
   - Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.
   Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.
   - А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!
   - I не треба, - швидко погодився Андрiй. - Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!
   Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.
   V
   На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.
   Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.
   По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.
   Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.
   - Вiзьми, товаришу, цукерку "Валда"! - чемно запропонував Власев, простягаючи стрiлочнику вiдкриту коробку.
   Той кинув погляд на зеленi дрiбнi цукерки, помовчав i цмокнув язиком. Вiн не сказав нiчого i, лiниво витягши пачку "Арди", закурив.
   - Як ти гадаєш, - запитав Вилю Власев, - чи добра буде сьогоднi погода, чи пiде дощ?
   - А чому це має йти дощ? - знизав плечима стрiлочник. Вiн оглянув небо i додав: - А втiм, може, буде мигичка.
   - Шкода, - сказав Вилю Власев. - Ми повиннi цiлий день iти.
   - Ну, то нехай не буде! - кивнув стрiлочник i сплюнув на землю.
   Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, бiля пiднiжжя гори, показались двi вантажiвки. Вони залишали позад себе клуби сiрої куряви.
   - Цi машини йдуть за нами! - зрадiв Вилю Власев. - Досить вчасно прибувають.
   - А чого б їм не прибувати вчасно! - сказав стрiлочник.
   - Менi доводилось чекати на них i годину, i двi, - всмiхнувся геолог.
   - I поїзд часом запiзнюється! - Стрiлочник зробив глибоку затяжку. Iнодi на хвилину, а то й на годину, по-рiзному буває.
   - Це погано, - насупився Вилю Власев. - Точнiсть - найважливiший принцип сучасного транспорту.
   - Я теж кажу, що це негаразд, - погодився стрiлочник.
   Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже пiднявся над горизонтом. Iмла, що покривала поле в долинi, стала прозорiшою, потiм порожевiла i якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
   Автомашина з багажем вирушила першою.
   Вилю Власев зiбрав членiв своєї бригади i виголосив кiлька напучень. Порядок вимагає цього, i тому нехай i вони вiдчують, що вiднинi вiн вимагатиме суворого додержання дисциплiни i нiкому не прощатиме нiяких вiдхилень вiд службового графiка. Вiн кашлянув, намагаючись зробити голос чистим i твердим, повагався, чи дiставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, вiн просто засунув руки в кишенi потертої шкiряної куртки i розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмi, в капелюсi з широкими м'якими крисами, вiн мав кумедний вигляд; двоє шоферiв, якi спостерiгали цю сцену, штовхнули пiд бiк один одного, мабуть, щось сказали на його адресу - i зареготали на весь голос.
   - Зачекайте хвилину, - подав голос Павел Папазов. - Нема двох чоловiк. Ми не в повному складi, - i звернувся до шоферiв: - Дайте сигнал!
   Пролунав пронизливий звук сирени, i на цей тривожний заклик першим озвався Андрiй Андрєєв. Вiн вискочив iз залу чекання i поспiшив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
   - Глянь-но! - здивовано гукнув Марко Маринов. - Поголився, причепурився, нiби до мiнiстра в гостi йде!
   - Це потрiбно було б зробити кожному з нас, - зауважив Павел Папазов i незадоволено помацав своє пiдборiддя. - Хлопець зробив правильно, а нам усiм має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що менi якось розповiв iнженер Спиридонов? Вiн брав участь в однiй експедицiї по дослiдженню пiвнiчних земель. Щоранку у тридцятиградуснi морози геологи розтоплювали лiд на примусах i голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.