Гуляшки Андрей. Коштовний камiнь (на украинском языке)

   "Чому я не художник! - засумував я. - Який сюжет для побутової картини!" Менi було соромно. Стою поруч дiвчини i навiть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хiба так повинен поводитись хлопець?
   Менi було соромно, але ж я нiколи не мав нахилу до господарювання... I не через те, що лiнувався, а так просто - не дiставав задоволення вiд роботи. Це - питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?
   Однак ви скажете: яке має вiдношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.
   Наступного дня, пiсля того, як я виявив, яка вродлива дiвчина Теменужка, приїхав з мiста мiй однокласник Радан.
   Я лежав у кошi бiля комори з торiшньою кукурудзою i мрiяв. Треба було вибирати одне з двох: або полiзти високо в гори i шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тiтки Василки. Вибiр був не легкий. Я розумiв, що в моїй душi борються два почуття: громадське i особисте. Громадське тягло мене туди, де кипiла сiльськогосподарська праця. Повiрте, я щиро хотiв бути серед людей, якi трудяться. Шукати Теменужку так i не зважився. Що це за iндивiдуалiзм вiдвернутись вiд роботи i дати волю особистому почуттю! Справжнiй десенемiст [член димитровської спiлки народної молодi] нiколи не зробив би так. Десенемiст повинен перш за все вiддавати перевагу громадському.
   В такому станi душевного роздвоєння застав мене Радан, - мiй однокласник, товариш, з яким ми сидiли за одною партою. Вiн приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловiка, дiльничного зубного лiкаря, що виривав кутнi зуби з вiртуозною швидкiстю.
   Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами рiзнi, як день i нiч. На вiдмiну вiд мене вiн був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зрiст, з грубим лицем (або "мужнiм", як деякi висловлюються), - в моєму розумiннi не красень, але в мiстi говорили, що дiвчатам вiн дуже до вподоби. Що саме дiвчатам подобалось у ньому, - менi не зрозумiло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.
   Ми привiтались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, пiсля чого я запропонував йому сiсти на рядно, щоб поговорити про те-се.
   - Чого це ти залiз у цю сушарню? - засмiявся вiн. - Сором! Ану, пiшли, прогуляємось у гори! - Вiн потягнув мене за руку.
   - Пiти в гори - значило зустрiти Теменужку. Люди, правда, працювали в полi, а ми були осторонь вiд них, та коли один грiх роблять двоє, вiн буває легшим.
   Я одягнув шовкову сорочку i зачесав набiк волосся.
   - Чого це ти так чепуришся? - з подивом глянув на мене Радан. - Наче на побачення збираєшся.
   - О, нi, - вiдповiв я. - Як це тобi в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує...
   А Радан був у простих штанах, ситцьовiй барвистiй сорочцi, досить-таки вилинялiй на сонцi, i в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби вiдвернути увагу вiд себе:
   - До батька ходив? Як поживає?
   - Старий? Прекрасно! Вiн у розквiтi сил. Призначили начальником найважчої дiлянки.
   Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну "Чорне море".
   - Менi хотiлось у нього затриматись, - продовжував вiн. - Знаєш, якi страховища - отi пiдземнi комбайни? Ковтають вугiлля, як цукерки. Очам своїм не вiриш! Я дуже хотiв лишитись, та старий уперся. "Тобi, каже, потрiбнi сонце, повiтря, - iди попрацюй у селi, там поживи!" I коли це батьки розумiли своїх синiв!
   - Що ми розумiємо в агротехнiцi! - зiтхнув я.
   - О, прошу пробачення! - вiн показав менi свої долонi. - Бачиш? Сьогоднi вранцi я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарiв, i серце моє не витримало. В'язати снопи - це така наука, що не треба академiчних знань.
   Вiн обняв мене за плечi i засмiявся.
   - Ех ти, книжна душа!
   Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарiв i вискочив з поїзда! Чи потрiбнi бiльшi докази того, що вiн сприймає суспiльнi явища по-книжному. Я б собi нi в якому разi не дозволив робити такий лiтературний жест.
   - Так чи iнакше, але тут тобi скоро набридне, - сказав я.
   - Набридне? - Вiн нахилився, пiдняв з дороги камiнець, замахнувся, i камiнець просвистiв у повiтрi. - Слухай, - говорить вiн менi. - Я думаю так: тiльки ненормальнi люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерiю i пiдраховуватиму трудоднi кооператорiв. Або ж пiду в бiблiотеку впорядковувати книги. З торiшнього лiта знаю, яке там безладдя! Що значить буду нудьгувати? Дурницi!
   "Який романтик! - думав я. - Усе кудись бiжить, летить, розривається, i для чого? Тiльки галас. Неспокiйна, поетична душа! Наче облiковець без його допомоги не пiдрахує трудоднiв! Наче нема бiблiотекаршi! Чого втручатися в чужi справи? Ну, якщо скажуть, що потрiбний помiчник, тодi iнша справа. Тодi i я пiду".
   Я так мiркував, не заперечуючи йому. Я взагалi не любив сперечатись. У мене така лагiдна i спокiйна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. I був певен, що вона зрадiє, побачивши мене.
   - А ти знаєш, що найцiкавiше? - запитав у мене Радан.
   Я старався вiдгадати, що йому найбiльше подобається, але не змiг i знизав плечима. Вiн усiм цiкавився. Треба було перелiчити щонайменше тисячу рiзних речей.
   - Цими днями до нас прибуває геологiчна експедицiя. Зрозумiв? У поїздi їхали двоє iнженерiв з шахти по розробцi мiдi. Вiд них я це почув.
   - Це добре, - вiдповiв я. - Шукатимуть новi поклади. А ти чому хвилюєшся?
   - Як чому? - Вiн подивився на мене i аж рот розкрив вiд подиву. - Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тодi пiду до керiвника експедицiї i попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цiкавiше, як брати участь в геологiчнiй експедицiї? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тiльки б мене прийняли!
   Я слухав його i думав: "От вiн горить бажанням стати геологом. А я? Куди я пiду на той рiк? На юридичний? Як же я пiду на юридичний, коли не почуваю нiякого нахилу до цiєї науки? Справдi, що ж я вивчатиму, ким стану?" Подивився на товариша i вперше за все життя позаздрив йому.
   Так ми йшли по звивистiй вузькiй стежцi, що крутилась мiж чагарниками. Лiворуч, за глибокою i стрiмкою долиною, починався сумний безкраїй лiс.
   Перед нами височiла лиса вершина однiєї з низьких гiр, порослих дикою ожиною, папороттю та лiщиною.
   I тут, на одному з поворотiв, ми зустрiлися з Теменужкою.
   Як описати вам цю зустрiч? Якби я не був черствою, прозаїчною людиною, то змiг би торкнутися найпотаємнiших струн вашого серця лiричними словами. Я знаю цi слова, але гадаю, що не слiд вдаватися до поетичних зворотiв.
   Теменужка зупинилась, побачивши нас, i двi її кiзочки теж зупинились. В однiй руцi вона тримала тонкий цiпок, у другiй несла сплетений з вербових гiлок козубок. Волосся вона уквiтчала маргаритками, i це дуже пасувало до її смуглявого личка, бiлої кофточки i очей, в яких нiби плавали краплинки розтопленого золота.
   Якусь мить ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного.
   - Невже це Теменужка? - вигукнув Радан. Вiн взявся руками в боки i ахнув: - Ти глянь, тiльки глянь, якою красунею стала, еге-ге-ге!
   Я дивився, як вiн пiдiйшов до неї i безцеремонне висмикнув з волосся маргаритку. Потiм вiн засунув квiтку в петельку своєї злинялої сорочки.
   Вiн належав до поетичних натур, а тому я не повинен був сердитись на нього. До того ж ми з ним були друзями, сидiли за однiєю партою!
   - Здрастуй, - сказав вiн знiяковiлiй, збентеженiй дiвчинi. - А цi двi красунi твої?
   - Мої, - прошепотiла Теменужка.
   Вiн нахилився, помацав вим'я однiєї з кiз, наче був великим знавцем цiєї справи, i похитав головою:
   - Набрякло, - промовив вiн. - Добре! Перекажи баю Дiмо, що сьогоднi увечерi я буду його гостем. Ти даси менi тарiлку молока з сухарями?
   - А чому нi! - засмiялася Теменужка.
   - Тодi давай менi свiй козубок i пiшли.
   Я стояв збоку. Я був певен, що вона всмiхнеться менi. Та вона пройшла мимо, навiть не глянувши в мiй бiк. Трохи схиливши голову, з ледь помiтною посмiшкою в куточках губ, вона уважно слухала балаканину Радана.
   Я пiшов слiдом за ними.
   Не знаю, що трапилось, але вiднинi я втратив апетит, звечора довго крутився в лiжку i засинав десь далеко пiсля пiвночi.
   Мушу вам сказати, що астрономiєю я нiколи не захоплювався, але в ту нiч довго i терпеливо вглядався в небо, вишукуючи рiзнi сузiр'я, i незчувся, як i нiч минула.
   Зранку пiшов у бiблiотеку, взяв популярну книгу з астрономiї i, щоб спокiйно почитати її, забрався в курiнь, де, як я вже говорив, зберiгалась торiшня кукурудза. Тут пахло висушеними качанами, пилом i мишачим послiдом; свiтло проникало сюди крiзь вузькi щiлини мiж дошками, але все-таки було затишно, нiхто не мiг побачити мене. Я озброївся циркулем, лiнiйкою, кольоровими олiвцями i взявся старанно креслити зорянi карти. Ось увечерi вона побачить мене, неодмiнно побачить, коли прийде по воду. Я задумано ходитиму поблизу, бiля старого тину, а вона мене запитає: "Що ти робив сьогоднi? Чом не прийшов прогулятись на Оброчище? Я цiлий день була одна з своїми козами!" "О, - скажу я i стомленим жестом погладжу волосся. - Оце зараз закiнчив зоряну карту. Одна тiльки карта небесних тiл пiвнiчної пiвкулi забрала в мене весь час". Вона гляне на мене очима, сяючими вiд захоплення, як вуглинки, i скаже: "Багато зiрок є на небi. А яка найкраща?" Я ж усмiхнусь: "Яку ти вибереш, та й буде найкрасивiшою за всi!"
   Так я мрiяв, але з картою нiчого не вийшло. Я ж нiколи не полюбляв креслити рiзнi елiпси та параболи. Не любив i математики.
   Почало смеркати, i я знов одягнув шовкову сорочку, зачесав волосся i став чекати. Якими довгими були цi хвилини! Вони здавались менi годинами.
   Аж ось хвiртка бая Дiмо рипнула, - i серце моє затрiпотiло вiд радостi. Я пiдбiг до тину. Але ще ранiш, нiж я опинився бiля нього, мене обдало холодом, я нiби остовпiв: почувся щебетливий голос Теменужки, а йому у вiдповiдь гримiв, наче водоспад, бас Радана. Його я впiзнав вiдразу. Адже ми були однокласниками, сидiли за однiєю партою.
   Тепер вже нiчого було стояти бiля тину. Я залiз у курiнь i, простягнувшись на ковдрi, спробував пригадати, якi сузiр'я бачив я уночi. Менi здавалось дуже необхiдним пригадати цi сузiр'я. Але з двору бая Дiмо долинали голоси Радана i Теменужки. Я не вмiю глибоко думати над чимсь, коли навколо гамiр. Взагалi не можу думати, коли поруч зi мною хтось голосно розмовляє. Тому я так i не пригадав сузiр'їв. Знiчев'я поповз на колiнах до дверцят курiня. Звiдси було добре видно все подвiр'я бая Дiмо. Нiчого особливого, чого б я ранiше не помiчав, там не було: той же старий горiх i низенька бiла хатка, i хлiвець за нею, критий соломою, - все було на своєму мiсцi, знайоме, бачене тисячу разiв.
   Однак менi здавалось, що я маю побачити щось нове, iнше.
   Спереду пiд навiсом хати бай Дiмо поставив широку лаву. Влiтку, коли дозволяла погода, вiн застеляв її рядном i спав надворi. Невiдомо чому, я сподiвався побачити там щось цiкаве. Ось Радан i Теменужка сiли поруч; вiн їй розповiдає якiсь веселi iсторiї, а вона смiється. Якби я був у дворi бая Дiмо, то теж розповiдав би їй без упину про зiрки, про всесвiт, про будову рiзних галактик.
   Повинен вам сказати, що мене нiколи не приваблювали легкi веселi iсторiї. Я б розважав Теменужку космiчними проблемами. Навiть про елiпси i гiперболи щось би розповiв, хоч у школi страшенно їх ненавидiв, бо нiяк не мiг в них розiбратися. Знаєте, що це таке? Це ж непрохiднi джунглi, переплетенi квадратними i рiзними iншими коренями. Коренi нiколи не цiкавили мене. В усякому разi я постарався б розважити Теменужку розумними iнтересними розмовами.
   Я нiкого не побачив i на лавi, i перше моє почуття в цю мить було приємне й радiсне. Лава, на якiй нiхто не сидить, також може радувати, запевняю вас!
   А Радан тимчасом робив усе, щоб справити на Теменужку враження героя якогось роману. Ось вона набрала два вiдра води й понесла, а вiн пiдбiг, вихопив у неї з рук вiдра ї вiднiс у хату. В цьому вчинку не було нiчого особливого, бо хлопець вiн був сильний i вiднести цi двi посудини для нього не становило нiяких труднощiв. Потiм нарубав дров, вiднiс у хату, i я знову ж таки не побачив у цьому нiчого особливого.
   Теменужка сiла на маленький стiльчик i почала доїти кiз. Робила це вона досить невмiло, i Радан безцеремонно вiдштовхнув її i так вправно взявся до дiла, що менi здалось, нiби чути, як молочна цiвка б'є в дiйничку.
   Признаюсь, я б нiколи не зважився на таке. Я далекий вiд поетичних вигадок такого роду. Менi було ясно, що Радан хоче показати себе героєм перед дiвчиною. Пробачте, скажете ви, що ж тут героїчного в доїннi кози?
   Все закiнчилось справжньою сценою. Бай Дiмо так був зворушений подвигами мого приятеля, що посеред двору обняв його, наче рiдного сина чи близького родича. А я ж знав, що мiж ними не було нiяких родинних зв'язкiв. Дядько Радана не був навiть сусiдою мiрошника.
   I дивна рiч! За весь вечiр нiхто й не згадав про мене, хоч я ж був однокласником Радана, а вiд бая Дiмо нас вiддiляв тiльки тин.
   Але час кiнчати цю частину моєї розповiдi. Через кiлька днiв бай Дiмо кiз продав. У цих тварин була надто весела вдача. Лагiдну Теменужку розважали їхнi витiвки. Щоб вона не сумувала за своїми вихованками, мiрошник вiдправив її у село Цвят до своєї замiжньої сестри.
   Отож, непоправно легковажний норов двох кiз спричинився до нашого втручання в iсторiю з берилом. Якби вони були бiльш слухняними i покiрними, ми не побували б у селi Цвят, на околицi якого розташувався табiр третьої геологiчної бригади.
   IV
   Настала пора лiтнiх канiкул, i тому в цi днi обидва перони кишiли людьми, особливо ввечерi, коли з станцiї вiдходило кiлька поїздiв у рiзнi сторони: однi - до Чорного моря, iншi - на пiвдень.
   Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами i зараз спокiйно курив цигарку перед вагоном i зневажливо посмiхався, спостерiгаючи метушню пасажирiв, якi марно шукали вiльних мiсць.
   На букву "К" в його блокнотi було записано: "Квитки з плацкартами". Цi слова були обведенi червоними рисками i пiдкресленi. Нижче йшов довгий стовпчик дат, i проти кожної з них була зелена помiтка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).
   Пригадавши, що напроти сьогоднiшньої дати ще немає помiтки, вiн здригнувся вiд почуття провини i зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав i вирiшив зачекати: нехай тодi, як рушить поїзд. Звiдки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене i поїздка або зовсiм не вiдбудеться, або її доведеться вiдкласти на другий день. Спаде на думку iнженеру Спиридонову нова iдея, - от i все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає i псує папiр. А вiн згодний краще протерти новий ластиковий костюм, анiж зiпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.
   Вилю Власев не мав нi жiнки, нi просто приятеля, нi щирого друга тiльки блокнот. З ним вiн розмовляв, радився, лише йому довiряв свої думки й почуття i, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярiв.
   Зараз керiвник-бригадир стояв бiля вагона, трохи в сторонi вiд групи геологiв, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, смiху i почував в душi незрозумiлу тугу. Цього почуття самотностi, що закрадається в свiдомiсть перед далекою дорогою, вiн досi не знав.
   Власев стояв один i курив, думаючи про свiй блокнот-щоденник, а його товаришi розмовляли з жiнками, подругами, сперечались i жартували мiж собою. У цi останнi хвилини перед вiд'їздом до нього, керiвника групи, навiть нiхто не заговорив, вiн стовбичив на перонi сам, як iноземець, як чужий усiм, що не має кому сказати "до побачення", не маючи нiкого, хто б побажав йому щасливої дороги, - все це його гнiтило, засмучувало, сповнювало серце заздрiстю.
   Так вiн стояв бiля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помiтив, що до вiдправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальнiстю, вiн зсунув на потилицю крислатий капелюх i почав лiчити своїх пiдлеглих: не було тiльки Андрiя.
   Досi цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, вiн злякався зробленої дурницi i не смiє показатись на очi колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже вiн найспритнiший верхолаз, скорiше за всiх збирає проби? "Мабуть, я переборщив, був надто суворим", подумав Вилю Власев i вiд думки, що вiн муситиме викреслити його iм'я у своєму блокнотi, посилати телеграму Спиридонову про необхiднiсть взяти на роботу ще одну людину i вiдводити для неї додаткове мiсце в блокнотi, - вiдчув, що йому на чолi аж холодний пiт виступив.
   Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жiнкою, що тримала в руцi кiлька гладiолусiв, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жiнка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилi плечi.
   При iнших обставинах Вилю Власев нiколи б не насмiлився заговорити з Папазовим у присутностi такої жiнки (цей тип жiнок його лякав), але зараз вiн взяв його за лiкоть, злегка притягнув до себе i стривоженим тоном спитав:
   - Де Андрiй? Знаєте, що його нема?
   Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе i вимушено засмiявся.
   - Познайомся з нашим шефом, - сказав вiн до своєї супутницi. - Вiн неабиякий хiмiк.
   - О, дуже приємно! - простягла руку жiнка. - Я вас уже знаю, Павел часто розповiдав менi про вас.
   Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також вiд свiдомостi, що до вiд'їзду лишились лiченi хвилини, вiн знову облився потом.
   - Де цей чоловiк, i що за химернi витiвки вiн вигадує! - зiтхнув вiн.
   - Смарагдовi вигадки, - усмiхнувся Папазов. - Юнацькi примхи!
   Вiн запалив цигарку, вiдкинув сiрника i знову повернув лице до жiнки. Вiн нiби хотiв сказати розхвильованому чоловiку: "Адже бачиш, що заважаєш менi, чому б тобi не пiти до бiса!"
   Вилю Власев винувато всмiхнувся, навiть забувши попрощатися з смуглявою жiнкою, що була така уважна й привiтна до нього. Вiн досi вiдчував дотик її холодних пальцiв до своєї вологої долонi.
   "Ат, хай буде, що буде!" подумав вiн i вирiшив зайти в купе. В ньому ще жеврiла надiя: от вiн сяде, повернеться спиною до вiкна i, коли вже всi зайдуть у вагон, виявиться, що цей негiдник Андрiй теж тут.
   Як тiльки Власев взявся за ручку дверей, до нього пiдбiгла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.
   - Товаришу Власев! - задихавшись, зупинила вона його. - Нема товариша Андрєєва!
   - А, доброго ранку! - в'їдливо посмiхнувся Вилю Власев. - Ти дiйсно вiдкрила Америку.
   Дiвчина дивилась на нього iз змiшаним почуттям тривоги й суму.
   Це була маленька тендiтна дiвчина з приємним обличчям, осяяним лагiдними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платтi з бiлим комiрцем вона була схожа на гiмназистку, що готується до екзаменiв на атестат зрiлостi.
   - Що з ним трапилося? - прошепотiла вона, i її очi з страхом i допитливiстю зупинились на сердитому обличчi хiмiка. - Що ж з ним трапилось? - ще тихше повторила вона, i двi глибокi зморшки лягли бiля її тонких губ.
   - Хай тiльки покажеться менi на очi, я занесу його в список найбiльш недисциплiнованих! - погрозливо промовив Власев i пiднявся у вагон.
   Вiн повернувся спиною до вiкна, дiстав блокнот, вiдкрив сторiнку на букву "А" i почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, i вiн додасть до характеристики останнiй запис: "несерйозна людина".
   Вiн чув, як кондуктори запрошували пасажирiв займати свої мiсця, i в коридорi зчинився галас. Марко Маринов, чоловiк уже лiтнiй, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетiв у купе i зразу ж висунувся у вiкно.
   - Увечерi неодмiнно одягай светр! - долинав з-за вiкна тоненький голосок його дружини. - Чи захопив ти пакетик з содою?
   - Так, так! - кивнув Марко. - А ти поливай троянду тiльки ввечерi, тiльки ввечерi, чуєш?
   - I на нiч не скидай светр! - вела своє жiнка.
   - Поливай квiти ввечерi - це найкраще! - хвилювався Марко. - Або рано-вранцi, поки ще не припiкає сонце.
   Прогудiв паровоз.
   - З богом, в добрий час! - прозвучав тонкий голосок.
   Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зiтхнув, пiдняв голову, щоб глянути на тих, хто сiв бiля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрiй Андрєєв.
   Брови в нього були насупленi, вiн мав такий похмурий вигляд, нiби тiльки що вийшов з кабiнету зубного лiкаря. Свiй великий чемодан вiн тримав легко, нiби дитячу iграшку.
   - Товариш Андрєєв! - зiскочила з верхньої полицi Рашеєва. - Ваше мiсце тут, з нами. Будь ласка!
   Вона широко вiдчинила дверi.
   - А ми вже думали, що ви запiзнитесь, - промовила дiвчина.
   Андрiй ледве повернув голову, i Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний вiд стриманої муки.
   - Дякую, - вiдповiв Андрiй. - В сусiдньому купе вiльнiше.
   I вiдiйшов. Марко Маринов засмiявся:
   - Смарагдовий герой! - Дiставши з кишенi пiджака жовту грушу, надкусив i, голосно жуючи, додав: - Таким великим вченим усюди тiсно й нудно. Навiщо кличеш його? Хай iде, куди хоче!
   Щоки в лаборантки почервонiли, вона гнiвно зиркнула на Марка:
   - Вiн же наш товариш, - вiдповiла вона, i її губи затремтiли, як у дiвчинки, що от-от розплачеться. - А ви ставитесь до нього... - Вона помовчала. - Ви ставитесь до нього, як до чужого.
   - Прошу пробачення, - засмiявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. - Бiльш не буду, обiцяю. - Але тут же обурився: - А ти чого втручаєшся в нашi справи, перепiлко? Я старший за нього рокiв на двадцять i можу говорити те, що хочу. Вiн менi в сини годиться, i мiй обов'язок навести його на розум. Хiба це я чужий йому, - ми ж разом терпiли всi злигоднi, а не ти, що тiльки вчора прийшла до нас?
   - Вибачте! - сказала лаборантка, навiть не глянувши на нього, i замовкла.
   Поїзд пiдходив до станцiї Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву "Р", вийняв ручку i доповнив характеристику лаборантки: "З усiх наших працiвникiв Олена Рашеєва найбiльш дисциплiнована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негiдник Андрєєв мало не запiзнився на поїзд. Це свiдчить, що почуття дисциплiни в неї дуже розвинуте".
   В сусiдньому купе сидiло тiльки четверо: Павел Папазов, Iгнат Арсов, Зюмбюлев i Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свiй мисливський костюм. Не вистачало тiльки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязi - в яскраво-жовтiй велюровiй куртцi i коричньових бархатних брюках.
   Парторг i Iгнат Арсов сидiли, нахилившись один до одного, перешiптувались i курили. Зюмбюлев щось розповiдав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; вiн гарячився i весь час скуб куценьку, посивiлу, клиноподiбну борiдку. А його спiврозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сiла бiля нього, i час вiд часу вставляв свої улюбленi слiвця: "хто зна", "навряд", "сумнiваюсь" i вiд цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповiдача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокiйним голосом повторюючи цi одноманiтнi реплiки.
   - Я ж тобi кажу, - запевняв його Зюмбюлев, - що мiй Тотка якось принiс менi живу курiпку - спiймав її прямо в гнiздi, коли та сидiла на яєчках. Я вiдпочиваю пiд кленом, набиваю люльку, аж гульк - Тотка бiжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї трiпоче курiпка. Слово честi! Жива курiпка!
   - Хто зна! - хитнув головою картограф.
   - Говорю тобi - чесне слово! Була жива.
   - Навряд.
   Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, i тому ще не знав звичок Делчо.
   - Ти глянь! Не вiрить! Невiруючий Хома, та й годi. А навiщо менi брехати? Я так добре все пам'ятаю, нiби це було вчора. Був серпень, так жарко - справжнє пекло, кажу тобi! Я вже пiдстрелив з десяток курiпок i вже не треба було лазити по чагарниках.
   - Хто зна!
   - Не було потреби, кажу тобi. Я не такий ненажера. З мене досить i десятка курiпок.
   - Сумнiваюсь.
   З досади, що йому не вiрять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борiдку i нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужi руки вiдчинили дверi. З'явився Андрiй.
   - Здається, тут є вiльне мiсце, - промовив вiн.
   Павел Папазов струсив попiл з цигарки i привiтно посмiхнувся.
   - Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!
   Iгнат Арсов зразу скочив з свого мiсця, допомiг Андрiю поставити чемодан у багажник, i благальним глухим тоном запропонував йому сiсти бiля вiкна.
   - Тут зручно, - сказав вiн. - А я не люблю сидiти бiля вiкна. Пiду до товариша Власева. Треба обговорити деякi справи. Добранiч! - i вийшов з купе.
   Андрiй примостився напроти парторга, дiстав цигарку i мовчки закурив.
   - Дивлюсь на тебе i дивуюсь, - раптом пожвавiшав Делчо Єнев. - Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?
   - Я давно вже не займаюсь спортом, - вiдповiв Андрiй. - Коли грав в "Академiку" - не курив.
   - Буде непогано, якщо й тепер кинеш, - порадив Павел Папазов i багатозначно додав: - Тютюн iнколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсацiї.
   - Може, й так! - прошепотiв Делчо Єнев, але тут же поспiшив погодитись. - Так, так, запаморочує голову, - сказав вiн i засмiявся.
   - Це стосується молодих людей, - з притиском промовив Папазов. Особливо колишнiх футболiстiв.
   - Та годi тобi насмiхатися! - втрутився Зюмбюлев. - У одних вiд тютюну, в других вiд вина, в третiх, - вiн вказав пальцем на Єнева, - вiд жiнок; у кожного вiд чогось паморочиться голова. Всi ми однаковi, - от що!
   - Вибач, але я не пiддаюсь жiночому впливу! - обурився Делчо Єнев.
   - Та невже? - Зюмбюлев смикнув борiдку. - А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?
   - Усе це дурницi! - Делчо Єнев пiдняв голову. - Я не такий.
   - Так, так! - Зюмбюлев замовк. Але вiн не мiг довго мовчати i, нахилившись, штовхнув Андрiя в плече:
   - Ти, брат, кажуть, з фантазiєю. А менi такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповiм тобi, як моя Тотка принесла менi одного разу живу курiпку.