– Ха-ха-ха! – регоче Тріша. – Ойнімагу! Францускій манікюр! Думаю, це має шанс стати стабільним виразом.
– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.
Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…
Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.
Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.
Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.
Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки-бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво-дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.
Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.
– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?
– Вона… гм… висока. Така як я.
– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?
– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:
– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?
– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…
– Так чого ти тоді паришся?
– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…
– Чого свиня?
– Бо її безсовісно відбив.
– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)
– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.
– І шо?
– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.
– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!
– Трахались…
І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.
– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?
– Слухай, я не знаю, я не питав…
– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!
Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…
00:00:01:11
00:00:01:11(а)
00:00:01:12
00:00:01:13
00:00:01:14
– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.
Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…
Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.
Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.
Так от. Янгол. Той самий Нуріель. Створіння тепле і красиве. Мудре Й чисте– Надійне й сильне. Ясен пень, що таке нервове, непостійне, хворобливе, егоїстичне, нетерпляче, ліниве, марнославне зле бадилля, як я, хоче якомога зручніше вмоститися в нього на шиї і поганяти у потрібний бік.
Він спокійно вислуховував мої звіти про всі каки-бяки, зроблені за попередній квартал, всі мої походеньки, обзивачки, образи та інший милий стерво-дискурс. Він усе розумів і майже до всіх ставився однаково добре. Хоча інколи – що дивувало і лякало мене ледь не до падучки – міг дуже так нехило зірватися на комусь і ледь не дати в пику. Шкода, що «ледь не». Я люблю пики бити. І дивитися тоже інтересно.
Ніколи не пізно відкривати в людині, «котру добре знаєш», нові й нові ознаки зіпсутості, заздрості, істеричності тощо тощо. Це так мило. Це робить людину людиною. На взаємному сприйнятті й погладжуванні по головах таких от речей і ґрунтується справжня близькість.
– Твоя колишня дівчина, – питаю я Нуріеля, – вона красива?
– Вона… гм… висока. Така як я.
– Ого як класно. – Я по черзі то заздрю високим дівчатам, то вбачаю в них подібність до конячок і теж їх люблю. Ну та бо хто не любить конячок?
– Це все в минулому, добре? – Янгол уникає розповідати про свої приватні справи. А от я навпаки, люблю про них слухати:
– Ну добре, не розповідай, якщо все так травматично. Ти що, покинув її з трьохмісячною дитиною на руках? Чи пальці повідрізав?
– Та ні… там все нормально… – О, кльово. Заковтнув наживку. Чш-ш-ш…
– Так чого ти тоді паришся?
– Ну, бо її минулий хлопець, здається, ще й досі її кохає. А я така свиня…
– Чого свиня?
– Бо її безсовісно відбив.
– Ти? Відбив?! Ану розкажи, як все було… (ух, як я люблю дитячі історійки!)
– Ну як, як… Відпочивали ми всі разом на морі. В доволі дикому місці. Купалися всі голі. Її хлопець із другом лежав на пляжі, а ми вирішили поплисти далеко, аж до скель, що стриміли з води.
– І шо?
– Та мене ще й досі совість мучить. Там бідний чувак прозрівав, напевно. Нас не було години три. Піздєц, як перед ним незручно, хоч вже й часу стільки пройшло.
– Тю, дурний. Так чо' ти паришся? Ви ж там не трахались!
– Трахались…
І тут мене порвало. Сумний і тихий голос Нуріеля, долі опущені прекрасні зелено-сині очка, невинні кучеряшки на вітрі… Я замалим не кидаю кермо, так дико регочу.
– Ой ні магу! Ой порадував! Ай маладца! Ай мамина дитина! Ну ви даєте чуваки: такі всі святі, а самі ще гірші за мене в п'ятсот тисяч раз! Трахнути тьолку під носом у її чувака, твого друга! Але ж зате яка романтика, мушу зазначити: море, крихітний скелястий острівець… Боляче ж, мабуть, голою дупою по скелі, га?
– Слухай, я не знаю, я не питав…
– Аха-ха! Ще й не питав, скатіна, ти ще й згори був! От еґоїс-тюга. От моя умнічка!
Я не перестаю реготати і несказанно тішитися, вся ця історія чомусь мене дивним чином збуджує, я раз по раз виїжджаю на зустрічну смугу, а Янгол Нуріель сидить тихий і сумний, і слідом за ним дорогою розлітається втрачене пір'ячко…
00:00:01:11
Just give те a pain that I'm used to… [55]
Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?
Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.
В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.
У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.
Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.
Давид такий дивний. Іноді мені здається, він навіть ще амбівалентніший, ніж я сама. Дає мені тупе і млосне відчуття його втрати, буваючи на відстані простягнутої руки. Довге здобуття як перманентна втрата. Хто з якого боку дзеркала, Давид? І як на це дзеркало, привезене з Яви, впливає традиційний розпис батік?
Давид мусить брати участь у фестивалі ай-ді-ем. Він із тих, хто називає це музикою. Він туди хоче, бо його знято в одному з відео-артівських проектів. Я теж не проти помилуватися Давидом. Є в цьому певний декаданс.
В його машині купа друзів. Певно, якісь мальчики-мажорчики з наклеєними аракаловими посмішками.
У мене в машині Ельза, моя молодша сестра. Ельза взагалі любить тусовки, де все непонятно і типу інтелектуально. Потім все це дуже круто обсирає у своїх оглядах світського життя. Ельза журналістка. Кучерява світловолоса пупсична Ельза. Як же ти репетувала у трьохмісячному віці.
Я ніколи не зможу «зробити» Давида. В сенсі, виграти в нього перегони на машинах. В якомусь іншому сенсі, напевно, можу… Ну, зате ми з Ельзою красиві. Її розкішне волосся розвівається за вітром, змушуючи «чіста пацанів» на «чіста бехах» кусати свої красовки. Мою голову замотано камбоджийським шарфом і, в найгіршому випадку, якби він раптом розв'язався, я могла би повторити долю Айседори Дункан.
На трасі наші машини летять майже поряд. Я кричу, тиснучи на газ:
– А шо, є у вас там класні тьолки? Давайте сюда! Where're ma bitches?!
– Тьолки? – випихається з вікна Давид, – не, нема в нас тьолок!
– Очень жаль! – ми врубаємо на повну гучність якийсь хард-кор – Давид таке не терпить – і різко вириваємося вперед.
Як і слід було чекати, машина Давида лишається позаду. Мабуть, таки дійсно він цю музику ненавидить.
Коли нарешті приїжджаємо на цю трохи недороблену тусу ду-у-уже просунутих людей (мало хто з них міг би сказати, чого сюди прийшов і шо тут насправді відбувається, але кожен хоче вірити, шо це, кажись, піздєц як круто), з Давидової машини таки виходить дівчинка. Та сама танцюристка-мультиплікаторка з приморського міста.
– О. А казав – немає тьолок…
– Хто, Оля? Оля не тьолка.
Ну так, точно. Не тьолка. Вона папужка.
Ельза моєї ніжності не поділяє. Для неї кожен, хто сміється з українських слів штибу «краватка» чи «кватирка», автоматично попадає до розряду безнадійних дебілів. Папужку спіткала саме ця халепка.
Минає купа часу, а фільм із Давидом так і не показують. Ми валяємося на підлозі, цілуємося, ліниво й трохи збриджено розглядаємо обнюхану, накурену тусу, що відчайдушно силується влаштувати собі тут дискотеку, я страшенно хочу додому, хочу спати з Давидом, бо як ні, то трахну його просто серед усього цього ай-ді-ема.
Але ж ось вже показують його фільм.
– Вітаю, сонечко. Я пишаюся тобою.
Кажись, ніхто, крім мене, того арту не зацінив. Хтось навіть починав був матюкатися і свистіти – задовге, бачте, кіно. Але я дивлюся на Давида не на екрані, а на Давида поряд. І цей, ближній Давид, споглядає того дальнього, екранного Давида з таким дитячим захопленням, і такий він цієї миті відкритий і вразливий, що я зараз просто розтану й потечу, як туш заплаканим оком…
– Чудово, любий. – Одного разу трохи п'яна, ще молода жінка, котра впізнала мене в супермаркеті, поплакавши й пожалівшись на свою дурну долю (чоловік проміняв її на 23-річну хвойду, що замочувала свої гіпюрові зелені труси в тазиках), на прощання прокричала мені: «І нікагда не паказуй, какая ти умная! Дай сваєму мущінє панять, што он гєній! А то давіш, давіш!»
Ну і в якому ж місці я давлю? Сподіваюся, якщо й давлю, то тільки там, де це йому приємно…
– То що, Давиде, тепер до мене? Нарешті спати?
– Ти знаєш… я вже давно мамі обіцяв. Приїхати спати додому. Блядь. Ну шо за…?
– Добре, – холодно кажу я, – тоді добраніч.
– Добраніч, – спокійно відказує він.
Я різко рушаю до своєї машини, різко відкриваю двері, різко заводжу двигун.
Жодного поруху в мій бік.
Я просто поїхала геть.
Я просто упиздячила в нікуди.
Я просто…
На хуй.
00:00:01:11(а)
Досвітній ранок відкриває вам чудовий образ міста. Його деліріум, його звичне олд-скульне похмілля, його замурзаність після вчорашнього. Але не в цьому суть. Суть в об'єктах, з котрих вдень запросто складається об'єктивна реальність, ввечері вони стають плацдармом для ейфорії, вночі її піком, а вдосвіта – знімками епохи. Навіть якщо повідкидати дрібні об'єкти штибу плас-тикових пакетів, бляшанок, цінних для батл-хантерів пляшок, вирваного волосся, вибитих зубів, використаних прокладок і невикористаних презервативів, зів'ялих квітів і виплюнутих жува-чок, залишаться великі предмети. Так звані архітектурні одиниці. Чого лише варта арка якогось там возз'єднання з Рашою, названа простолюдом «пам'ятником безіменному велосипедисту», а під нею чорні, як смерть, гранітні дядьки з якоюсь бідою в зімкнутих руках. Біда, вочевидь, і мала би символізувати те горопашне возз'єднання. А правобіч цих чорних дядьок стоять ще якісь ка-кашково-бежеві. І коли перші були робітники заводів і фабрик (ху із ху?), то інші, новіші – це вже кріпаки з козаками. Фантоми нацгордості й моделі для здохлого (ой соррі, животіє ще десь у коморах спілки письменників, мабуть) укрліту. Стоять собі, й абищо. Бездарність заворожує. Скульптури мають гіпнотичний ефект. І як то кон'юнктурні совки примудряються передавати сакральне вміння постсовковим митцям? С-ума-сайті. Закон вічного повернення хуйні. З викарбуваними іменами авторів.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?
– Хто?
– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?
– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.
Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.
У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.
– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.
До чого він це? Хм.
Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.
– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.
Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?
Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.
– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…
– Я теж колись таке слухав.
– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.
Янгол мовчить.
Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…
У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з-під коліс вилітатимуть у сіро-жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.
Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт-вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:
Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…
Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»
Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.
Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по-справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.
Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8-800-48-50-67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.
Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря-чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:
– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!
– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова-Рібентропа… М-да.
Ми ставимося до цього весело, але без галасу. Повільно йдемо під металеву арку, що стирчить, ніби половина колеса якоїсь недолугої машини з фантастики сталінських часів. Спокійно, дуже спокійно. Там, зліва від «іскуства» гордо височіє яскравий стенд атракціону, а на ньому Трініті з розчепіреними ногами – фантастика апдейтнута, на скороминущу злобу дня. Ще лівіше лаконічні червоні тенти Coca-Cola. (Хоч 1000 разів напишить зареєстровану назву торгової марки, більшої реклами, ніж вона вже має, ви їй не зробите. Так що спокійно – антиґлобалізм приберігаємо на потім.) А от праворуч від кока-коли, трініті, пролетарів, кріпаків і козаків манячить таке ім'я, що Паоло Коельо заклав би душу власникам, аби тільки віддали це слівце йому для використання у черговій казочці. На крихітних вагончиках «американських гірок» із траєкторією руху – я не брешу, метрів так з двадцять – написано слово Yamasakutalab. На кожному вагончику рожево-фіолетової масті. Гм, саме таких кольорів, на думку Стоґнєвіч, мало би бути пекло. Куди-куди там ці вагончики прямують?…
– Yamasakutalab, – я вже читала, а тепер уголос повторюю, – яма-саку-та-лаб. Піздєц, реально. Ну то куди привезуть дітей вагончики з такою назвою? Yamasakutalab. Їбанутися.
Нуріель мовчить. Може, думає про те, куди довезуть дітей мої спічі з отакою кількістю матюків [56]. Але щодо естетичного ефекту цього місця погоджується.
Ми тримаємося за руки і йдемо брудним асфальтом до краю урвища поза аркою. Скоро асфальт помиють, затим він знову стане брудним, не важливо.
– Бачиш, – кажу я, – ми так запросто ступаємо крізь весь цей хаос, сміття, кічуху… Крізь всі ці дурнуваті рештки вчорашніх радостей і чийогось пройобаного щастя.
– Весь цей постмодернізм?
– Істинно, сину мій. Через весь цей постнодермізм. Ми не просто сприймаємо хаос як очевидну й нормальну даність, ми через цей хаос переступаємо і йдемо далі. До чогось справжнього і поки що незрозумілого.
– Зі справжнього тут хіба що дерева з цими їх смішними квітами і шматки неба.
– Ну, власне. І ці кольори, і це сонце, що зирить згори, і шматки неба-металік між гілками дерев. Саме так, а не навпаки, не гілки на тлі неба, а вони інкрустовані шматками далекого… Ти спробуй у них вдивлятися. Дуже помічна штука.
Він тут же намагається в них вдивлятися. Фокусує погляд, примруживши очі. Свої красиві тепло-блакитні очі.
– Переступаємо, – продовжую я, – щоби опинитися отак на краю прірви, вдивляючись у горизонт, як то до нас робило не одне покоління покалічених, непереможених романтиків. Попереду – заволочений туманом обрій, навкруги хаос, всередині бунт. Приїхали. Знаєш, хто ми?
– Хто?
– Вибач за квазіманіфести, але ми, виходить, якість пост-постмодерні ультранеоромантики… Ми не даємося хаосу нас жерти і не стали самі спокійно жерти його. Так собі – покуштували трохи і сплюнули. І пішли до горизонту чекати бозна-чого, погане воно буде чи ні, головне, що нове, а значить, у нього є шанси бути життєдайним. Поки ми не знаємо, що саме це буде, у нього є шанси бути ВСІМ. І в цьому весь кайф, розумієш?
– Розумію. – Він гладить мене по кудлатій голові. Місто дихає нам у вуха металево-водяною свіжістю. Воно само так хоче.
Ми сідаємо в моє дещо замурзане авто і, повз апатичних чомусь даїшників, тихо з'їзджаємо вниз Парковою алеєю на вулиці, котрі ще й не думали прокидатися.
У своєму прощальному листі Маркес радив більше гуляти і менше спати. І насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Бо саме так би він робив, аби йому випав шанс все прожити вдруге. Поки що ми проживаємо все вперше, але спимо справді мало – принаймні тепер – і насолоджуємося запахом ранкового асфальту. Разом із ним крізь ніздрі в голову вповзають думки. Чіткі й короткі. Маркес геній, але це й без моїх свідчень ясно.
– Ти чудова, – раптом каже Нуріель. – Ти чудова саме така, як є. І всім іншим просто не варто паритися.
До чого він це? Хм.
Я інколи втомлююся бути собою. Забагато відповідальності, чи що… У вас таке теж буває? А іншим разом страшенно прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою, ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило, що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.
– Добре, що ми разом. – Робить, як йому здається, узагальнюючий висновок з усього, що відбувається, янгол Нуріель Долоріо.
Ми не разом – безгучно й сумно посміхаюся я. Я ніколи ні з ким не разом. Я не можу бути разом. А чи хтось із нас може?
Мовчання і тільки шум двигуна. Тільки шрумкання коліс по вибоїнах і трамвайних коліях.
– Ой Боже, – кажу я Янголові, і він навіть не виправляє помилку у звертанні, – знаєш, що в мене зараз в голові? Група «Чиж», пісня про то, шо «ти ушла рана утрам»…
– Я теж колись таке слухав.
– Та всі таке колись… але не важливо. Важливі самі ці флеш-беки з часу, коли тобі було вісімнадцять і світ сприймався на цьому зламі голим і прямим. Так добре, що бодай зрідка це відчуття може повертатися до нас. Хай навіть у супроводі гівня-ної музики, від якої чогось хочеться плакати.
Янгол мовчить.
Важливі не стосунки з людьми, не кар'єра, не місце десь там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра, становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа? У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості! А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих себе…
У мене трохи течуть сльози, але то таке. Мені за п'ять хвилин ще вигорить розридатися просто на швидкісній трасі, коли з-під коліс вилітатимуть у сіро-жовте небо голуби. Повніше відчувати диво життя я могла хіба що в ті горопашні вісімнадцять, коли дивилася на мокру бруківку і трамвайні рейки, плачучи від усвідомлення того, що наступний трамвай може запросто стати останнім у моєму смішному житті.
Нуріель довго виходить з машини і довго прощається. Я знаю, він хоче залишатися поряд, але світлі поряд з темними не ходять. Хоча інколи я не зовсім впевнена, хто з нас який. Відтак я їду, телефоную Льотчику – якщо вже сьогодні потягло на крила – розповідаю йому щось дурне і радісне про культових вампірів, джойнти й дурнуваті арт-вечірки, виговорюю останні гроші на мобільному і тим заспокоююсь. І тут же бачу, що від Давида за цей час надійшло аж три повідомлення. І всі вони штибу:
Хочу написати Тріші щось приємне, але настільки втомився, що не можу думати ні про що, крім тебе, Трішо, я тебе люблю»…
Я відразу відповідаю: «Невже ти не розумієш, що страждання, котрих завдаєш мені, значно корисніші для моєї душі, ніж вся твоя любов укупі?»
Але грошей на рахунку нема. Повідомлення не відсилається, й від того його сенс глибше карбується у мене в мозку.
Я люблю Давида. І він, імовірно, теж цілком по-справжньому любить мене… Але архетипова його «аїдіше мама» авторитетно посилає мене к їбені матері.
Чи є мені сенс боротися за цього хлопчика, видираючи його з цупких обіймів ревнивої матки? Вашу відповідь ТАК повідомляйте за телефоном 8-800-48-50-67, відповідь НІ маркуйте в нього під вікном на свіжому асфальті.
Взагалі, стосунки з батьками набирають якихось монстря-чих вивертів ледь не у всіх моїх близьких. Батьки Стоґнєвіч спершу ховали її документи, аби не втекла за кордон і там не вийшла за мене заміж, відтак уже давали благословення на наш шлюб, а потім якось вночі шепотілися між собою, а Стоґнєвіч усе чисто чула:
– Прикинь, отец сказал, что никогда меня не любил, даже немного ненавидел и никогда не чувствовал, что я его ребенок, в отличие от моего брата. А мама сказала, что любила, но тоже за ребенка своего никогда не считала… Прикинь! Днем Настя нашла на мне седые волосины. Вот это дискотека!
– Ми всіх переможемо! – якесь отаке, ні туди ні сюди, кажу я Стоґнєвіч, але їй це цілком підходить. Так само підійшло би для втішання, якби я зараз проголосила маніфест із неоромантизму, білль на захист прав споживачів ЛСД чи пакт Молотова-Рібентропа… М-да.
00:00:01:12
За що я люблю свою милу подружку Стоґнєвіч, так це за такі епоси. Ну бо як тут не любити:
«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7-ми утра.
Я как-то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…
Уже 5-й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?
…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по-высверливаю им печінки»…
Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.
«… У моих соседей затяжной ремонт. И если раньше они его начинали часа в 3 дня, то теперь делают это примерно с 7-ми утра.
Я как-то спросонья им позвонила и попросила: «Если вы не выключите сейчас же дрель, я приду к вам, оболью каждого из вас бензином, потом подожгу вас, а пока вы будете метаться в агонии, вы сможете своими, уже вытекающими к тому времени глазами, наблюдать, как я буду этой дрелью просверливать головы вашим детям…
Уже 5-й день они даже не топают. Я вот думаю: может, пойти извиниться?
…А если не извинят, сказать, что приду к ним ночью и по-высверливаю им печінки»…
Ну що ж – прогрес у нас явний. В листі вжито українське слово «печінки». І вжито дуже правильно. З цим жоден дієтолог сперечатися не стане.
00:00:01:13
Прощавай, кохане місто. Люблю тебе так, як не любила ще жодне місто на світі, ти моє тут кожним склопластиковим пакетом і пластикового пляшкою, я вже мовчу про всяку там історично-архітектурну спадщину. Я так люблю тебе і хочу жити в тобі, у цьому най-гарнішому твоєму куточку, де з кожного вікна видно по церкві, а на свята ці вікна можна відчиняти і дивитися, як під церковний передзвін на даху танцюють ворони. Я люблю цю мансарду, цей під'їзд, цю вулицю зі смішною назвою, але злі люди розлучають нас. Хіба ж вони любитимуть це все так, як вміла любити я? Хіба вони зможуть шкірою відчувати красу, а внутрішніми органами насолоду? Це вони окупанти, а не я, хоч вони й номінальні господарі цього помешкання.
– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…
– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.
– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.
Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.
– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні зміни всього розкладу… – це вже до Давида.
А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка-аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.
– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.
– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па-рєшилі.
А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.
– Ера нашого ґламурного трешу скінчилася, – каже Тріша Торнберґ Долоріо. – І нічого ти тут не вдієш. Етап є етап, і це нормально. І тільки я можу покидати видимий спокійний добробут і милитися туди, де кілька днів тому землетрус убив три тисячі людей, а тижнів за два очікується виверження вулкана, що за тридцять кілометрів від мого будинку там…
– Мені цього не зрозуміти, вибач, – каже Долоріо. – Я, певно, надто прагматичний і раціональний.
– Раціональність моя атрофована… – зітхає Тріша. – Ну та нічо', я девушка така. Мені завжди всьо заїбісь і буде так, як хочу. Якщо хочу правильного. Та ще й із бонусом. Плюс 25 % безкоштовно.
Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.
– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні зміни всього розкладу… – це вже до Давида.
А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка-аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.
– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.
– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па-рєшилі.
А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.
00:00:01:14
Одна з моїх улюблених акторок якось зізналася, що пісяє в душі щоразу, коли там знімають її в еротичній чи будь-якій сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно-кафельна романтика.
Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.
– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.
– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому-прегустому тумані.
– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд-скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке-таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.
Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.
– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.
– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому-прегустому тумані.
– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд-скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке-таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.