У нас тут солярка закінчилася, автобус став посеред поля, ду-бак піздєц, ці уроди дивляться восьмий раз «Іван Васільєвіч меняет прафєсію». Коли зрушимо з місця, невідомо…
– пише мені найкрутіший український художник по світлу Айк Роздумський, що знову якоїсь мами поїхав знімати попсовий серіал туди, де дідько «добраніч» каже. Нехарактерний якийсь пошук локацій. Від знімальної групи він теж, як бачите, кайфує. Бідолашка. Доброго ранку. Відповідаю:
Пізда. Да. Да. А в мене тут nightpettingіз красивим другом, рання ванна з водкою, льодом і фруктами, Мадонна, тепло і журналістки «мріють взяти у Тріші Торнберґ інетерв'ю». Тобі легше?
Я витираюся величезним рушником, таким, що аж важко голову тримати. Від Айка не приходить очікуване мною канонічне «СУКАААА!», а приходить запит на уточнення осіб журналісток. Я:
Та какая разніца? І-нет видання. І фільм мій другу позицію на ВВС [30]«Фільмроку» взяв. Імен мені їсти готує. Ну чи не сука я?
Щодо «Фільму року» Айк мовчить, бо знає, що це тільки вхід до фіналу. Мусить бути один-єдиний фільм року. Мені цікаво, чого взяли мою минулорічну картину, а не цьогорічну. Айку цікаво, хто буде тим остаточним переможцем. Єдине, що для нього наразі відрізняє Трішу Торнберґ від інших претендентів – те, що світло у цій, та й у всіх трьох знятих нею картинах виставляв саме Айк Роздумський. Чесно кажучи, це не хіло додавало Тріші Торнберґ впевненості у її мистецькій вартості. А впевненості в тому, що світ не пішов котитися догори дриґом, додавали їй рельєфи тіла того самого доброго друга. Навіть на старий стілець можна глянути по-новому, й, обплівши його ніжки й обшивши сидіння тканиною-шотландкою, отримати дуже навіть стильний предмет інтер'єру. А люди ж не стільці. Вони вміють ходити, говорити і любити.
Якби ми раптом голими з'явилися бодай в якомусь Херсонесі – бажано не в сезон – люди би подумали, що то повернулися античні боги. Настільки досконалим є його тіло і настільки журнально-стереотипним моє. Якась така монументальність… – знизує плечима Вкрай Охуївша Частина Трішиного Мозку.
– Ага, бля. Головне, аби не подумали, що то повторне пришестя скіфських баб! Га-га-га! – колупаючись мисливським ножем у зубах, цідить Трішин Адекватно-Стібальний Мозковий Центр.
Центристські сили Трішиного Мозку саме розмірковують над тим, чи завжди хтось, насолоджуючись естетичними достоїнствами ближнього, прагне ним цілком заволодіти. Знічев'я Тріша мовить:
– Мені завжди було цікаво, коли це станеться.
– Станеться що? – питає Стоґнєвіч.
– Га? Ойки. Я знову подумала вголос.
– Ти – думаєш? Це мене дивує.
– Знаєш, – продовжує думку Тріша, – ми дуже характерно тут спимо. Як кубло змій. Переплітаємося втрьох одне навколо іншого, затуляємо собі отвори і шпарки, заклацуємо пазурі намертво, ніжно. І спимо. Дві дівчинки, один хлопчик. Особини одного виду. Серця нам б'ються синкоповано. Так само б'ється серце змії у ханойському барі перед тим, як їй спорюють черево і ще живим це серце кидають на дно склянки з рисовим вином, щоби в чоловіка, котрий його вип'є, додалося чоловічої сили. Цікаво, що дало би це нам, андроґінам?
– Ну й атмосферка у вас… – кахикає в кулак кліпмейкер Саша Степанов, що весь цей час, виявляється, стояв у нас в дверях і активно грав сцену «а мати не спала та й все чисто чула». В такі моменти думки про шкоду від надлишкових розмірів помешкання – цілком закономірні.
– А що за атмосферка? – цікавиться Тріша, виливаючи з блендера черговий «коктейль». У звірський чудо-блендер марки «Я всьо пережую, мне всьо здесь нада» і справді кидається геть усе, що могло десь завалятися. Головне – заправити всі ці пошкребушки алкоголем і лимонним соком. Останній, за загальною вірою, для дезінфекції. Блендеру й справді байдуже, що жерти, хоч би й скло. Все виходить однорідним і смачним. Всі щасливі, всі сміються. Білий блендер запрошує на танґо червону кавоварку в дизайні а-ля 60-ті, вони труться одне об одного брендами, прагнучи втрати ідентифікації, а холодильник надто габаритний і повний замороженим целюлітом, тож здатний він хіба що на тупу з'європейщену сальсу… Так-с, у нас не курять.
– Так що за атмосферка? – Тріша відпиває дикої суміші. Ні-чо' ніби.
– Ну, знаєш, як у «Мрійниках» [31] Бертолуччі.
Тріша морщиться. «Мрійники» її не вперли. Мабуть, забагато від них очікувала.
– Ми? Нє-е… – протягує вона. – В нас тут якщо і пахне деколи революцією, то інцестуальних заморочок значно менше. Ну, хіба що вважати інцестом лєжбіщє морських котиків – духовних братів і сестер.
Кажись, він не поняв. Кажись, Тріша теж. Ну і добре… Далі хай сама й розповідає:
…Крім блендера, у «вєлікавозрасних дєтєй», як нас у відчаї називають батьки, є ще й інші розваги. Наприклад, проколювання довільних частин тіла всім, хто забрідає в наше темне і не дуже таємне мансардне королівство. Ну, не те щоб люди ставали потворами після цієї лабораторії СС. Зовсім ні. Гарненькі і без того хлопчики – Нуріель Долоріо, наприклад, – робилися схожими на красивих дівчаток (борода – не перешкода шарму, мда…) Мужні чоловіки, як наш «інцестний» друг Льотчик (вза-галі-то він художник і зодчий, в чому ми його вчасно переконали, не пустивши на контрактну службу до миротворчих військ в Іраку – псих!) набирали через ці шматки металу, вживлені їм у хрящі, додаткової фатальності в сенсі звабливості для смерті («От навішаєте на себе цих желєзяк, а потім блискавка я-ак хряцне!» – мій дідо.) І наді всім цим – флегматичний медбрат-франкенштайн Роздумський з велетенською голкою для крапельниці.
– Почекай мене вдома, я вже скоро! – кажу по телефону Роз-думському. – Там Льотчик є, якшо що. Відкриє тобі.
– Добре, – каже він. – Поки вас не буде, мені йому щось проколоти?
– Гм… Може, крайню плоть?
– Я вже вмію мошонку.
– Мошонку…
Ми трохи радимося зі Стоґнєвіч, що би то проколоти Льотчику і що він із цього нам буде показувати. Вирішили, що крайня плоть менш болюча і швидше загоїться, а красиво ж як буде. Тож навіщо чекати доставки сухвантажем з-за океану? Купуйте ексклюзивний секс у супермаркеті. Тільки сьогодні і тільки в вашому кварталі.
– Давай. Плоть.
– Плоть від плоті моєї! – додає чогось страшним голосом Стоґнєвіч і ми газуємо по крижаній дорозі далі. Не зовсім у напрямку дому. Значить, у Льотчика більшає шансів на інші тілесні дірки. Ну нічого, більше дірок – більше прямих виходів енергії. Саме так і кажуть добровольці пірсингу з шаманської республіки. Або антропологи самі усе придумали.
Додому хрін коли хто спішить. Дім собі живе своїм повноцінним життям. У ньому хто хоче, той собі й тусується. Лофт чи не лофт, півтора мільйони доларів чи більше ціна йому – яка різниця. Це помешкання живе. Там перфектний дизайн і там затишно перфектним людям. У правильної людини може бути дуля в кишені, але особлива комбінація у ґенах – аристократам навіть якось личить бути без бабла. Сьогодні влаштовуєш прийоми тут – завтра у сквоті – післязавтра знову тут. Не прив'язуйся до місць, не прив'язуйся до людей, не прив'язуйся до картинки самого себе… Власне, ми трохи перетворили цей 200-метровий лофт із дубовими підлогами, балками чорного дерева, надпотужними стереосистемами і картинами наймодніших (зізнаюся – не обов'язково найкращих, але то не я вибирала!) художників, на сквот. Ми завоювали це помешкання і воно нам зраділо. Тут погано (незатишно, забагато місця, не по-домашньому, аааа!!!) лише тим, хто жлоб по крові і плебей у душі. А це вже не лікується жодним баблом…
Роздумський і Льотчик зараз вдома коляться, ги-ги. Не обернули Льотчика на решето дурні кулі, так це зробить мудрий Роздумський. А ми зі Стоґнєвіч їздимо містом. Не завжди осмислено їздимо. Просто вона любить тримати свою руку на моїй, котрою я тримаю ричаг переключення передач. Вона любить, коли я газую на поворотах – у повнопривідній машині це не страшно. Вона любить вмикати музику так, що в мене замалим кров не бризкає з вух. Вона любить далеко висовуватися з вікна, навіть якщо на вулиці лютий мороз, і кричати в обличчя перехожим якусь абракадабру. Тоді її довге волосся розвівається за вітром, а реперська шапка сповзає на очі.
Грьобані панки, ублюдки, молоді поети – так нас ніжно називав мій покійний чоловік. Любив мене. І моїх друзів поважав, угу. Це він ще навіть не знав, як ми можемо зі Стоґнєвіч грати у двох американських брударок, що живуть у трейлері й поводяться за всіма канонами тупого вайт-трешу. Не поки-даючи стін лофту. Гра у милу шизофренію. На повному серйозі. Могло затягуватися годинами – у нас виходило. Головне – не роздуплитися в реальність і надалі називати сусідні розкішні будинки «іншими вагончиками», стереосистему – «радіоточкою», ванну – «бочкою», а богемних друзів – «шаквами фермера, на чиїй землі ми нелегально затусили». Або електриками. В будь-якому випадку варто ховатися від них у стінній шафі.
Хто забудеться – той програв. Хто програв – той іде працювати. По-справжньому.
Отак ми й опиняємося зі Стоґнєвіч у чужій монтажній студії (ви знаєте, що убитий магнітофон «Betacam» коштує 20 тисяч доларів?…), де паралельно з нарізанням якогось пиздоватого ролика збираємося смоктати пиво з треш-їдлом. Крабові патички. Всюди імітація з сурімі. Цікаво, які вони – справжні патички у крабів? Штраф – 300 умовних одиниць. За їдіння і пиття на робочому місці. Так це ж не наше робоче місце… Нашим може бути тільки мент на дорозі, що зупинить нас, занюхавши крабові патички. Патичок до патичка, а дєньгі к деньгам, як люблять казати жлоби. Штраф за їзду в бєзабразном відє – 100 умовних одиниць. Неофіційний штраф. А все ж менше, ніж 300. Віва корупція.
– Ніякої логіки, – каже на все наведене вище Стоґнєвіч.
– Ну та ясно, – погоджуюсь я. – Але як ти ще висидиш на одному місці, якщо не з треш-ресурсом для організму? Від хорошої їжі хочеться літати, від гівняної – сама знаєш що. А чим більше ми сама знаєш що, тим швидше зробимо цей тягомотний ролик. Вапроси єсть?
Ми жуємо і ріжемо. Віддивляємося ще клаптик знятого і ріжемо. І жуємо. Коли патички переморожені і не розгризаються, Стоґнєвіч носить їх покласти на батарею. Нас вперто ніхто не бачить.
– Воістину, людина – вінець творінь Господніх, – каже, звідкись вчергове прийшовши, Стоґнєвіч.
– Га?
– Ну та бо яка інша тварина може насцяти собі в око?!
– В око?… – я задумуюся про тварин.
– Ну да, в око! Коли ти вилізаєш зверху на унітаз громадського туалету, а бризка рикошетом летить тобі прямо в…
– Значить, феміністки мають рацію. Вінець творіння – таки жінка. Чоловіки сцять по-іншому. Там не долетить, нє.
Я механічно тру ліве око, стопаю магнітофон і витискаю в рота черговий псевдокрабовий членик.
Інколи, коли той вислизає зі свого целофанового презерватива на підлогу, в мене з'являється стратегічне завдання: вполювати його і вбити. Щоби він не напав на Стоґнєвіч. «Нє-е-е-ет!!!» – довелося б розтягнутим рапідом голосом кричати мені, задираючи очі догори. А я так не люблю. Тому я з силою, жорстоко затоптую підступний в'єтнамський патик важким черевиком (витримка – мінус 32 градуси Цельсія!) і гарчу страшним голосом: «Здохни, падлюка, здохни!!!»
Стоґнєвіч часто вважає, що я з'їхала з глузду, ця ідея – вже навіть її звичка. А зі звичок продвинуті люди сміються. Правда, вона й сама дуже щиро вміє сміятися. Аж до істерики. Що трохи дивно для психолога, котрим Стоґнєвіч числиться в реєстрах Міністерства освіти.
– Ну та так, – переводячи подих, говорю я. – Уявляєш: приходимо ми в магазин і кажемо: дайте нам нормальних паличок, без усіляких там часників і смаків копченої курки. Нормальних. Ріал стаф. Ми ж мисливці, а не якісь там споживачі. Ми ж не в комп'ютерні ігри з ними бавитися будемо. Ми, ветерани…
Вдома, коли Роздумський іде від нас заспокоювати свою завжди чогось нещасну красуню-дружину, ми залишаємося самі. Тобто тільки втрьох.
І тут уже надходить час інших розваг.
У Льотчика у вухах, у самих хрящах по верхах вух, два товстих срібних чан-майських кульчики. Я привезла їх із останньої подорожі для Кройба, але нам тої зими так і не довелось зустрітися. Брудно-біла зима, мертвотний лютий. Запекла гранатова кров довкола темно-сірого срібла. Другорядне відчуття забутої втрати.
Ми ретельно підбираємо музику для своїх ігор. Оперний спів на повну гучність, коли всі ввічливі і симпатичні сусіди-бюргери повкладалися спати перед напруженим трудоднем – це саме воно. Молода, талановита й поки що не визнана академічною корумпованою номенклатурою російська співачка Ольга Сендерська – yeah. Бо зазвичай оперний спів мене дратує як щось неприродне. А її голос чомусь ні. Хай навіть така попса, як «Il Corsaro» Верді.
Льотчик мовчить. Він ходить по хаті роздягнений до пояса і нічим не промиває продірявлених вух.
Стоґнєвіч курить на підвіконні свій честерфілд. (Компанія п'яних лондонських аристократів серед ночі біля сигаретного кіоску. «Честерфілд!» – оголошує один з молодиків, наполовину завалившись у віконце. «Один?» – «Ні, з друзями, сер!»)
Я вилізаю на барну стійку у вітальні. Я злізаю з барної стійки у вітальні, не в змозі пригадати, чого я туди подерлася.
Я йду на кухню і з шухляди зі столовим начинням дістаю три ідеально загострені ножі. Здається, для стейків. «Два стейки з кров'ю!» – наше зі Стоґнєвіч стандартне замовлення.
Сендерська з динаміків змусить ворушитися волосся й на черепі в мерця. Воно, кажуть, росте й після смерті, а от сусіди знизу – невідомо, чи ще сплять мирним сном.
Один ніж акуратно в руки Стоґнєвіч, другий доволі недбало в бік Льотчика. Той впіймає. Навіть зубами. Мересьєв, блядь.
Сендерська пронизує до кісток. От тобі й Верді, от тобі й заказуха.
У нас же все безкорисливо. І добровільно. І безпідставно настільки, що аж скидається на доброчинність.
Раз! – гострий ніж по тілу льотчика. Мене завжди хвилювали його плечі. Особливо це, ліве. У Льотчика хіба лиш сіпнувся кришталик в оці, в усьому ж іншому він був просто пам'ятник індиферентності. Чи пам'ятка Витримки. А от російське слово «самообладаніє» варто замінити на «онанізм».
Не вимовляючи ні слова, ми по черзі робимо на тілі одне в одного тонкі повздовжні надрізи. Якщо за секунду по тому рухну-тися надто швидко, кров капне на білий дуб підлоги. Ви знаєте, як кров розповзається по химерній структурі деревних волокон? Ці лінії життя не повторюються.
Я беру зі скляної полички пляшку «Old Pulteney», відкриваю її і поливаю 12-річним алкоголем рани своїх друзів:
– Привітайте Whiskey Goddess! [32]
Біль і голосний оперний вокал. Самі собі маніяки. Криків у таких умовах ніхто не почує – вбивайте себе, скільки влізе.
– Хоч би щось відчути, хоч би щось відчути… – долинула мантра звідкілясь із минулого. Там одна дівчинка повільно й терпляче завдавала собі болю, страждаючи від того, що не може любити. Тобто страждаючи від того, що не може страждати. Вона робила це, допоки не померла. Та дівчинка була я. Потім з її шафи вийшла інша дівчинка. Також я. Відтепер і надалі кожна я буде страждати так, як годиться. Натхненно й поривисто. Синхронно з іншими. А не хочуть – так хто їх питатиме?
У домі все загалом чорно-біло-червоне. Бутан і Шрі-Ланка. Еклектику кров'ю не зіпсуєш. Чистий елемент – чистий колір. Чесний біль.
Прибиральниця добре знає, як вправлятися з цими плямами. Знає, що де чим затерти і чим заліпити, щоби вчорашня арена йобнутих гладіаторів знову скидалася на тихе родинне гніздечко.
Тонкими цівками кров, короткими вдихами життя. Сумно, затягнуто, але красиво. Краса як білий порошок. Чи готовий ти померти за красу? Чи то пак від неї? Бо краса – найстрашніша з тортур.
00:00:00:14
Стоґнєвіч казала, що вміла робити все це: плавати на байдарках по сибірських річках, пірнати з совковим аквалангом у підводні скелясті печери, ходити вночі всліпу тонкими стежками понад гірськими урвищами, запливати на понаддовгі відстані, випливати з епіцентру водовертей і вискакувати на ходу з «Жигулів».
Я ніколи не бачила нічого з того, що вміла Стоґнєвіч. А навіщо? Я й так її любила. Без усіх цих афішувань поламаних кісток, порізаних животів і сорокаградусних температур, що передували станам глибокої коми.
Стоґнєвіч казала, що випадкові люди – якісь там продавщиці, провідниці, податкові інспектори – завжди їй тішаться і називають «солнишко». І тут же розказувала, як її вчергове побили (порізали, проламали голову) якісь гопніки, від яких вона рятувала бездомного собаку. Шрамів на Стоґнєвіч ніколи не було. Коли я мала необережність про це їй сказати (я втомлено: «Слухай, ну може досить? Нафіґа ти все це мені розповідаєш? Чого хочеш добитися? Вибач, але ж на тобі й найменшого сліду ніколи нема… Ну я ж і так тебе люблю, навіщо всі ці жертви?» – вона запально: «Ти мені не вipuш?!»), Стоґнєвіч зробила собі об-разцово-показатєльну рану на передпліччі. Дуже коротку й глибоку. Не схожу на ті, що ми робили іноді втрьох. Ідіоти…
Ця її рана була схожа на піську. Щоби вона перестала бути на нею схожа, треба було накласти шви. Навіть мій авторитетний Психіатр не зміг затягнути Стоґнєвіч до медпункту. Вочевидь, їй подобалася рана-піська.
– Не хочу зашивати. Я там колись татуювання зроблю. А поки що навколо можна волосків понаклеювати. Для повної подібності.
Але все це сталося значно пізніше. Коли ми зі Стоґнєвіч залишилися вдвох, без інших друзів. Тобто я залишилася з іншими друзями, а от вона їх одного за одним починала ненавидіти й виправлювати з нашого спільного життя. Галюцинації, спричинені ревнощами. Ревнощі як наслідок страху залишитися самій. Страх бути покинутим як результат дитинства з недостатньою присутністю близьких людей.
– Я до шести років батьків не бачила, – любила повторювати Стоґнєвіч. – Лише на фотографіях. Нас із братом виховувала гувернантка. Била і заставляла їсти бридкий капусняк – національну болгарську хавку. Там ми і росли, у Варні…
Тим часом, багато років тому, плюс іще на кілька років раніше, ми з сестрою росли у Карпатах. Куди вже в дорослому віці стабільно премося щосезону, не зважаючи на погодні та астрологічні умови. Ця зима не була винятком. Дикі місця, куди веде лише стара цісарська вузькоколійка, завалені снігом рейки і лютий мороз – вибір курортника.
Я не настільки відлюдник-інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…
Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.
Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.
В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай-но дитячу панкуху і поїздки до батьків у загальному вагоні на Різдво. Те саме в купе т. зв. фірмового поїзда, хоча до історії з трейлером це не дотягує.
Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО-вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…
Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.
– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.
Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!
Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»
Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.
Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.
Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.
Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.
– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.
Я ніколи не бачила нічого з того, що вміла Стоґнєвіч. А навіщо? Я й так її любила. Без усіх цих афішувань поламаних кісток, порізаних животів і сорокаградусних температур, що передували станам глибокої коми.
Стоґнєвіч казала, що випадкові люди – якісь там продавщиці, провідниці, податкові інспектори – завжди їй тішаться і називають «солнишко». І тут же розказувала, як її вчергове побили (порізали, проламали голову) якісь гопніки, від яких вона рятувала бездомного собаку. Шрамів на Стоґнєвіч ніколи не було. Коли я мала необережність про це їй сказати (я втомлено: «Слухай, ну може досить? Нафіґа ти все це мені розповідаєш? Чого хочеш добитися? Вибач, але ж на тобі й найменшого сліду ніколи нема… Ну я ж і так тебе люблю, навіщо всі ці жертви?» – вона запально: «Ти мені не вipuш?!»), Стоґнєвіч зробила собі об-разцово-показатєльну рану на передпліччі. Дуже коротку й глибоку. Не схожу на ті, що ми робили іноді втрьох. Ідіоти…
Ця її рана була схожа на піську. Щоби вона перестала бути на нею схожа, треба було накласти шви. Навіть мій авторитетний Психіатр не зміг затягнути Стоґнєвіч до медпункту. Вочевидь, їй подобалася рана-піська.
– Не хочу зашивати. Я там колись татуювання зроблю. А поки що навколо можна волосків понаклеювати. Для повної подібності.
Але все це сталося значно пізніше. Коли ми зі Стоґнєвіч залишилися вдвох, без інших друзів. Тобто я залишилася з іншими друзями, а от вона їх одного за одним починала ненавидіти й виправлювати з нашого спільного життя. Галюцинації, спричинені ревнощами. Ревнощі як наслідок страху залишитися самій. Страх бути покинутим як результат дитинства з недостатньою присутністю близьких людей.
– Я до шести років батьків не бачила, – любила повторювати Стоґнєвіч. – Лише на фотографіях. Нас із братом виховувала гувернантка. Била і заставляла їсти бридкий капусняк – національну болгарську хавку. Там ми і росли, у Варні…
Тим часом, багато років тому, плюс іще на кілька років раніше, ми з сестрою росли у Карпатах. Куди вже в дорослому віці стабільно премося щосезону, не зважаючи на погодні та астрологічні умови. Ця зима не була винятком. Дикі місця, куди веде лише стара цісарська вузькоколійка, завалені снігом рейки і лютий мороз – вибір курортника.
Я не настільки відлюдник-інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…
Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.
Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.
В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай-но дитячу панкуху і поїздки до батьків у загальному вагоні на Різдво. Те саме в купе т. зв. фірмового поїзда, хоча до історії з трейлером це не дотягує.
Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО-вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…
Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.
– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.
Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!
Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»
Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.
Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.
Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.
Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.
– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.